[442] [443] [444]. Однак встановити місце їхнього знаходження є важко та складно, що передусім зумовлено відсутністю джерельної інформації про житлові та храмові комплекси. Наприклад, відомий український історик І. Крип’якевич виявив у писемних джерелах відомості про низку монастирів, що існували на організаційних принципах ідіоритмії. Проте їхнього місця 444 розміщення йому встановити не вдалося.
Організаційний устрій у ідіоритмах дещо нагадує організаційну систему, яка існувала у келіотських чернечих общинах. Адже ченці в ідіоритмічних монастирях подібно до келіотів мали своє господарство, самі забезпечували себе їжею, одягом, роботою, виробничим інвентарем, на власний розсуд складали розпорядок дня тощо.
Отже, ознакою окремих ідіоритмів є проживання ченців за межами монастирських осель, ймовірно, що відомий з архівних документів Лагодицький монастир, місце знаходження якого дослідники шукають ще з ХІХ ст., існував на засадах ідіоритмії, і встановити його місцезнаходження буде можливо лише після виявлення місця чернечого кладовища.
Загалом чернечі поховальні пам’ятки відзначаються як ґрунтові трупопокладення. Вони мають чітко визначену просторову орієнтацію. Відзначаються випростаними вздовж тулуба або зігнутими у ліктях руками, які покладені на грудну клітку, а також характеризуються бідним поховальним інвентарем. Лише в пізньому середньовіччі у чернечих похованнях появляються нумізматичні знахідки.
На підставі досліджень чернечих поховань, які ми проводили в Уневі, а також результатів роботи археологічних експедицій Інституту українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України, Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника та інших наукових інституцій у Спаському, Лаврівському та багатьох інших галицьких монастирях (керівники Ю. Лукомський, М. Рожко, В. Ауліх, Б. Томенчук та ін.) встановлено, що багато чернечих поховань різняться від мирських здебільшого тим, що у ченця-покійника під головою підкладено камінь. Таку “традицію” відзначено і на багатьох інших середньовічних поховальних чернечих пам'ятках України[445].
Виявлення таких поховань має важливе значення для розширення джерельної бази історії галицького середньовічного чернецтва.
Нерідко каміння зустрічається у келіях. До цього можна додати соціальну замкнутість чернецтва. Вірогідно, що чернеча практика втечі від світу та матеріальна бідність є цьому причиною. Адже творцями печерних монастирів Галичини передусім виступало убоге мандрівне чернецтво[446].
Як уже було зазначено, творцями однієї з груп середньовічних монастирів Галичини були анахорети. На прикладі дослідження багатьох пам'яток можна уявити, як проходила поступова трансформація одноосібних печерних келій анахоретів у протомонастирі, скити та монастирі. Цей шлях виявився тривалим, важким та тернистим. Потрібними були зміни не тільки значних організаційних форм у межах тієї чи іншої чернечої общини, а й виконання величезного обсягу фізичних робіт, які були необхідними для забезпечення існування чернечої інституції.
Поява у середньовічній Галичині ченців-”законників” - явище дещо пізнішого часу, породжене особливостями чернечого становища на українських землях в середньовіччі. До цієї категорії зараховували чернечу братію лише зареєстрованих монастирів, які відповідали статутним умовам існування[447]. Значну кількість монастирських осель репрезентували бідні монастирі, які існували “без прав, без монастирського майна та нерухомої власності”, без жодних адміністративно-ієрархічних підпорядкувань тощо[448]. У таких монастирях організаційний устрій формувався на основі ідіоритмічних чи келіотських організаційних принципів[449].
Яскравим відображенням середньовічного келіотського общинного устрою був Страдецький (Страдчанський) печерний монастир[450]. Вірогідно, що його заснували ще в княжі часи мандрівні ченці-келіоти[451]. Вхідна частина цього монастиря (від входу до глибини 40 м по ходу печерного коридору) не має чітко виражених слідів будівельних робіт, а радше природне походження (фото 37) [452]. Про це свідчать хаотичне, нерівне та безсистемне розширення чи звуження печерного коридору, нерівні стіни житлових печерних порожнин, різні горизонтальні рівні облаштування келійних приміщень. Сліди людської праці хіба видно на нерівному вирубуванні стелі тощо. Наголосимо, що з багатьох печерних пам'яток Галичини лише Страдецький печерний монастир є відображенням двох організаційних форм його устрою.
Як показано на світлинах (фото 13, 37), печерні коридори однієї пам'ятки, вирубані у одному горизонтальному рівні у різних місцях, помітно різняться між собою архітектурним виглядом. Типологічно також відмінними між собою є келійні приміщення. Це дає підстави вважати, що вони представляють два періоди діяльності печерного монастиря. Зокрема, характерні ознаки першого з них відображають келіотський устрій (фото 37), другого - існування кіновіальних організаційних принципів устрою монастиря (фото 13-15).
Стосовно висвітлення порівняльних ознак найдавнішого періоду пам'ятки зазначимо, що для нього властивим є не тільки невпорядкований печерний коридор келіотів, а й і їхні житлові споруди, тоді як у кіновітів він чітко сформований, його прохід, що виділяється овальним склепінням є рівно вирубаний. Типологічно такі печерні проходи дослідники[453] зачисляють до галерейного типу. Подібної архітектурної форми печерні коридори є характерними для багатьох кіновіальних середньовічних монастирів. Такими є печерні підземелля Києво-Печерської лаври - першого відомого осередку кіновіального чернецтва на українських землях[454].
Житлові споруди келіотів є багатомісними, відзначаються різними формами та об'ємом, келії в них мають доволі великі розміри, часто вони розміщені у різних горизонтальних рівнях. У кожній житловій камері виділяється ще по декілька неглибоких ніш, які, на нашу думку, були житловими місцями ченців-келіотів.
Келії ж кіновітів Страдецького печерного монастиря є невеликими, мають характерні однотипні конструктивні форми та ознаки забудови, а також свідчать про їхнє одноосібне використання.
Варто наголосити, що в плані житлові печерні споруди келіотів є ніби відображенням химерних людських силуетів (рис. 20), що не простежується у плані спорудження келійних приміщень анахоретів, пустинників, відшельників, затворників, ісихастів та в інших представників аскетичного напряму.
![]()
Рис. 20. План печерної житлової споруди келіотського типу Страдецького печерного монастиря.
Зазначена житлова споруда Страдецького печерного монастиря на плані уявно видається як відображення двох осіб, обабіч яких розташовані невеликі ніші, які, можливо, слугували для збереження особистих речей мешканців, продуктових запасів тощо.
На підставі аналізу дисциплінарних положень “Правил...” чернечого життя митрополита Велямина Рутського вважаємо, що така особливість планування келійних приміщень була характерною ознакою для житлових споруд келіотського типу.
У процесі обстеження інших печерних камер келіотів було зафіксовано також силуетне відображення двох, трьох та чотирьох осіб у межах одного житлового приміщення. Цей факт може слугувати вагомим аргументом не тільки щодо підтвердження форми організаційного устрою чернечої общини, що відповідала характерним ознакам ченців-келіотів, а й для обліку кількості мешканців цього монастиря в часи його діяльності.
Зображена на світлині (фото 14) житлова споруда має піщану долівку, що зумовлено заляганням у цьому місці піщаного шару у складі стратиграфії Страдецької гори. На плані печерного житлового приміщення виділяється вхідна та житлова частини, що є характерною ознакою багатьох печерних жител анахоретів та мешканців протомонастирів. Розміри вхідної частини келіотів значно перевищують показники входів жител анахоретів чи кіновітів (табл. 2).
Як частково видно на вище зазначеній світлині, стеля печерної порожнини нерівна, зі слідами численних сколів та ознаками рубання каменю. Найбільша висота стелі від рівня долівки зафіксована у середній частині камери, де вона сягає 1,2-1,3 м. Загальний об'єм зазначеної печерної споруди становить близько 9 м3.
Таблиця 2
Середньостатистичні розміри чернечих середньовічних житлових споруд келіотів та анахоретів з території Г аличини
| Показники | Житло анахорета (м) | Житло келіота (м) |
| Ширина входу | 0,4 | 1,8 |
| Висота входу | 0,7 | 1,3 |
| Ширина житла | 0,7 | 2,5 |
| Довжина житла | 1,4 | 2,9 |
| Висота камери | 0,9 | 1,4 |
| Повний об'єм (м3) | 1,3 | 9 |
Варто зазначити, що багатомісні печерні житла келіотського типу логічно є значно більшими від невеличких одноосібних житлових споруд анахоретів. Зокрема, ширина входу у зазначену житлову споруду келіотів Страдецького печерного монастиря становить 1,8 м, середня ширина приміщення житлової камери сягає приблизно 2,5 м, максимальна довжина споруди має близько 2,9 м (рис. 20).
Вірогідно, що зростання об'єму та розмірів житлових камер келіотів є відображенням збільшення кількості мешканців монастиря, що було властивим для побуту ченців-келіотів, які мешкали по кілька осіб в одному приміщенні.
Можна припустити, що в житлових печерних камерах келіотів одночасно проживало не менше, ніж двоє осіб. За умова печерного існування велика житлова камера для однієї особи є нераціональною та малоефективною щодо збереження теплової енергії, а щодо спорудження великої печерної камери була надто трудомісткою.
Як показано у табл. 2, середньостатистичні вимірні показники житлових споруд анахоретів та келіотів одного монастиря мають значні відмінності між собою щодо ширини, висоти, довжини та повного об'єму келії, вони виступають як відображення певних відмінних організаційних засад в існуванні середньовічних чернечих общин.
Отримані в процесі спелеологічних досліджень відомості це засвідчують переконливо, що, зокрема, узагальнено у таблиці 3.
Таблиця 3
Основні ознаки печерних монастирів келіотського типу
| 1. | Архітектурна інфраструктура монастиря | Неповна. (Є храми, кладовища, відсутні: трапезні) |
| 2. | Система управління | Демократична, анархічна |
| 3. | Спосіб проживання ченців | Общинний |
| 4. | Ставлення до матеріальних цінностей | Приватна власність, індивідуальна та спільна господарська діяльність |
Отже, житлові споруди келіотського типу є значно більших розмірів від келійних приміщень кіновітів. Житла келіотів були зручнішими для проживання і, вірогідно, репрезентують найбільш ранній період діяльності монастиря. Печерні ж споруди кіновітів є невеличкими і нагадують одноосібні житлові камери анахоретів.
Під час досліджень печерних порожнин Страдецького монастиря зауважено цікавий факт, що майже усі житлові камери келіотів розташовані праворуч від печерного коридору. Таку особливість зауважено не лише у Галичині, а й у матеріалах, які подав київський дослідник Т. Бобровський із Подніпров'я (рис. 14). І лише поблизу вівтарної частини в приміщенні печерної церкви (майже 30 м від входу) з лівої сторони від основного
печерного проходу розміщена одна камера невеликих розмірів, яка має два отвори, котрі можна використовувати для входу чи виходу із печерної порожнини (фото 14; рис. 21).
Один отвір знаходився із південно-західної сторони, інший - з південно- східної мав вхід, характерний для багатьох печерних житлових споруд кіновітів. Враховуючи відмежоване місце знаходження печерної порожнини та невеликі її розміри можна допустити, що вона могла мати спеціальне культове призначення. Можливо, це місце для сповіді.
У зазначеній камері, як це видно на світлині (фото 14) помітно виділяється піщана долівка, рівно “зрізана” північна стінка, плавно заокруглені кутові частини та овальне склепіння. Загальні розміри споруди є невеликими. Довжина камери становить близько 2 м, ширина - 0,8 м, висота - 0,9 м, загальна площа - 1,6 м2, повний об'єм - 1,4 м3.
![]()
Рис. 21. Страдецький печерний монастир. План та переріз печерної споруди із двома вхідними отворами.
Вхідний отвір у камеру має вигляд неправильної параболи (фото 14). Зліва від вхідного отвору у верхній частині розміщене невелике нішоподібне заглиблення овальної форми, покрите кіптявою. Ймовірно, що тут знаходилися культові речі. Максимальна висота овалу становить 22 см, ширина - 12 см, глибина приблизно - 3-4 см. З правого боку від входу знаходиться невеликий кам'яний останець, у верхній частині якого розміщена рівно зрізана кам'яна поличка.
Можливо, - це місце, яке було спеціально відведене для пожертв. Адже ще й зараз на поличці культових споруд встановлюють невеликі ікони, підсвічники, а в дні великих релігійних свят тут кладуть невеликі пасочки, натільні хрестики, хлібини, писанки, квіти тощо.
За характерними, типологічними та порівняльними ознаками вищезазначена печерна споруда має невеликі розміри, чітко окреслену архітектурну форму, аркоподібний вхід та склепіння, що відповідає традиції ченців-кіновітів. Тому, ймовірно, вона могла належати ченцям-кіновітам Страдецького монастиря, які у пам'ятці представляють окрему групу печерних приміщень.
Окремої уваги заслуговує житловий сектор Страдецького печерного монастиря з одноосібними спорудами, які є характерними для монастирів кіновіального типу. Передусім наголосимо, що однією з особливих ознак кіновії є чітке відмежування житлового сектора від харчового, виробничого та культового секторів.
Саме ці вимоги повністю відповідають місцю знаходження невеликих чернечих житлових камер, які є віддаленими від приміщення печерної церкви, трапезної, комори тощо[455].
Печерний коридор Страдецького монастиря келіотів (фото 37) помітно різниться порівняно з печерним коридором кіновітів (фото 15), який дослідники відносять до групи печерних проходів галерейного типу. Подібні тунельні проходи галерейного типу є поблизу с. Стільське Миколаївського р- ну Львівської обл. (фото 11, 12). Такі типи печерних коридорів є характерними для багатьох середньовічних пам'яток чернецтва[456] [457]. Спорудження житлових камер кіновітів виконано в одному горизонтальному рівні порівняно з рівнем печерного коридору монастиря. У більшості житлових камер пам'ятки відзначається рівна кам'яна долівка, значно зрідка - піщана.
Особливістю спорудження печерного коридору кіновіального типу є те, що він має чітко окреслену форму - рівні стіни та овальноподібне склепіння. Стилістично така архітектурна форма нагадує риси барокового будівництва, перші прояви якого появилися на українських землях наприкінці XVI ст. Тому печерна архітектура, без сумніву, може слугувати попереднім визначником для встановлення періоду будівництва хронологічних меж функціонування тієї чи іншої пам'ятки45.
Подібні типологічні ознаки та риси є також властивими для житлових споруд Страдецького печерного монастиря, що мають чітко сплановані нішоподібні заглиблення, вирубані у стінках печерного коридору[458]. Відомо, що для будівельного стилю бароко характерними є аркоподібні входи, галерейні проходи, склепіння аркоподібної форми, котрі плавно переходять у стіни та інші риси, які, на думку дослідників, мають певний архітектурний вираз у історико-романтичній стилізації[459].
Це дає змогу висловити припущення, що перехід до кіновіального общинного устрою іноків Страдецького печерного монастиря відбувався приблизно в часі зародження та поширення барокової архітектури у будівництві, тобто наприкінці XVI - початку XVII ст.
З іншого боку, зазначений період припадає на дію положень Берестейської унії та проведення радикальних реформ митрополита Велямина Рутського, що проводилися в справі оновлення та організаційного згуртування українського православного чернецтва на організаційних засадах кіновії[460].
Ймовірно, що саме із зазначеним періодом варто пов’язувати тунелеподібні печерні порожнини, які розміщені поблизу Стільська на Миколаївщині (фото 11)[461] [462]. Адже досі жодних писемних відомостей про цю унікальну пам’ятку дослідникам виявити не вдалося. Печерні келії кіновітів, які знаходяться в глибині печерної порожнини Страдецького монастиря (після приміщення печерної церкви), суттєво різняться від вищезгаданих житлових споруд келіотів за формою, 462 плануванням, розмірами та іншими ознаками.
Перш, ніж перейти до детальної характеристики середньовічних монастирських обителей варто повторити, що кожен чернець монастиря кіновіального типу мав окреме відмежоване житло, що відповідало вимогам чернечого Типікону[463]. Печерні житла кіновітів були невеликими. В одному житлі, здебільшого, міг поміститися лише один чернець. Іншою важливою ознакою печерних монастирів, які існували на принципах кіновії, є характерне скупчення розмежованих між собою печерних житлових споруд. Тобто простежується заселення певної ділянки печерної порожнини (або печерного коридору) у вигляді невеликих колоній, що налічують всього 3-5 житлових 464
камер.
Такі скупчення печерних помешкань є відомими із результатів спелеологічних досліджень печерних скитів в Берем'янах, Отрокові, Крутилові, Рукомиші, Винятинцях, Галиці, Бакоті та на інших чернечих пам'ятках Галичини, які ще наприкінці ХІХ ст. обстежував А. Грушецький[464] [465]. Цю особливість бачимо і на прикладі планувальної структури та основних принципів розташування печерних келій Страдецького монастиря[466]. Характерні ознаки кіновіальних монастирів подано у таблиці 4.
Таблиця 4
Основні ознаки печерних монастирів кіновіального типу
| 1. | Архітектурна інфраструктура монастиря | Повна (храми, трапезні, житла, господарські приміщення) |
| 2. | Система управління | Монархічна |
| 3. | Спосіб проживання ченців у келіях | Одноосібний |
| 4. | Відношення до матеріальних цінностей | Общинна власність |
Як показано на світлині (фото 15) та поданій ілюстрації (рис. 22), печерний коридор Страдецького монастиря, що існував на організаційних засадах кіновії, має чітко окреслену архітектурну та типологічну форму, порівняно рівно зрізану кам'яну долівку, добре вигладжені стіни, овальне склепіння тощо.
Наведений на рис. 22 фрагмент планувальної структури Страдецького печерного монастиря відображає скупчення розмежованих різнотипних печерних чернечих житлових споруд (дві келії куполоподібної і одна - тунелеподібної форми). Це дає підстави стверджувати про паралельне існування у межах однієї соціальної інституції різнотипних житлових споруд, які ми відносимо до сидячого та лежачого типу. Як видно на нижче поданому рисунку 22 келії не мають просторової орієнтації, яка є характерною для храмів, трапезних приміщень тощо.
![]()
Рис. 22. Фрагмент планувальної структури житлового сектора кіновітів Страдецького печерного монастиря.
Крім того, наведена вище ознака значно різниться від ознак печерного коридору цього ж монастиря, який відповідає характерним рисам келіотського устрою. Саме це дає змогу зазначити про організаційний розвиток чернечої общини від примітивних форм до вищих організаційних засад статутного чернецтва та відмітити певну особливість системи планування місць забудови келій у монастирях кіновіального типу[467]. Вірогідно, що така система заселення печерної порожнини творилася внаслідок існування у кіновітів інституцій послушництва та наставництва.
Подібно до житлових камер анахоретів у структурі печерних келій виділяються житлова та вхідна частина. Порівняно із одноосібними житлами пустинників у житлових спорудах печерних монастирів довжина вхідного отвору є незначною. У більшості випадків вона становить всього 0,2-0,4 м, а іноді відразу переходить у житлову камеру.
Внутрішня житлова площа печерних споруд кіновіального типу є невеличкою. В середньому вона коливається від 1,2 до 2,8 м2. Переважна більшість келій мають площу близько 1,9-2,2 м2. Невелика загальна площа печерної камери дає підстави стверджувати, що це були одноосібні, тобто індивідуальні чернечі житла.
Середній діаметр вхідного отвору у келію коливається в межах 0,8-1,2 м. Іноді вхідні отвори житлових споруд мають характерне конусоподібне звуження. Вхідна частина житлової споруди порівняно з розмірами житлової камери є завжди меншою. Така конструктивна особливість, на нашу думку, могла мати важливе значення для збереження тепла у приміщенні житлової камери в холодні пори року.
Загалом у печерних келіях кіновітів виявлено вхідні отвори, які мають різні типологічні форми. Зокрема, є отвори у вигляді невеликої конусної, округлої, овальної, еліпсоподібної, підквадратної, прямокутної, трапецієподібної чи іншої форми, що переважно мають довжину від 0,2 до 0,5 м. Лише в одному випадку, який було зафіксовано в Страдецькому печерному монастирі, довжина вхідної частини становила майже 0,8 м. На нашу думку, довжина та ширина вхідного отвору у печерну келію мала важливе значення для збереження теплової енергії, у приміщенні житла.
На основі науково-дослідних робіт встановлено, що значного поширення у житлових камерах кіновіальних печерних монастирів мали вхідні отвори округлої та аркоподібної форми (фото 16, 17). Можна зауважити, що округлі вхідні отвори є значно менших розмірів, ніж аркоподібні.
Результати спелеологічних досліджень житлових приміщень кіновітів Страдецького печерного монастиря засвідчили існування двох основних типів печерних житлових споруд. Це келійні печерні приміщення у вигляді камер 468 вертикального та горизонтального житлового планування.
До групи житлових камер вертикального планування, на нашу думку, варто зачислити невеликі печерні порожнини, які на рівні долівки мають діаметр приблизно до 1,2 м та висоту не більше 1,4 м. У вертикальному перерізі такі чернечі житлові споруди мають вигляд купола храму і тому, на нашу думку, їх варто означувати печерними житловими камерами (келіями) куполоподібної форми (рис. 23).
Якщо для житлових камер анахоретів ми зазначали про певні різновиди печерних житлових споруд, то для кіновіальних монастирів, які виступають [468] організованими общинами, більш характерною є певна однотипність келійних приміщень, що, ймовірно, є відображенням певних організаційних принципів у спорудженні келійних приміщень[469]. Наприклад, у Страдецькому печерному монастирі кіновіального типу переважають житлові камери куполоподібної форми. Найбільшого поширення набули житлові камери, які мають висоту від рівня долівки у межах 1,0 до 1,2 м (фото 17).
Долівка келій не завжди рівна, переважно кам'яна, іноді - піщана. На долівці, а також на стінах куполоподібних житлових споруд майже не простежуються гострі кам'яні виступи, які є характерними для одноосібних печерних споруд анахоретів.
![]()
Рис. 23. План та переріз житлової споруди куполоподібної форми Страдецького печерного монастиря.
Як видно із поданих у праці світлин (фото 17, 18) та рисунків (рис. 23, 24) у плані куполоподібні житлові споруди мають округлу форму. Їхній середній діаметр становить приблизно 1,1-1,3 м (рис. 23). Вірогідно, що розміри куполоподібних житлових камер кіновітів можуть дати змогу приблизно встановити антропологічні параметри їхніх мешканців. Встановлено, що у житловій камері, яка має висоту 1,10 м та діаметр 1,20 м може розміститися особа, яка має зріст приблизно 1,60-1,65 м.
Лише окремі житлові камери куполоподібної форми сягають у висоту 1,3-1,4 м від рівня долівки, що, ймовірно, зумовлено більш значними антропологічними вимірними характеристиками мешканців. На нашу думку, розміри тієї чи іншої житлової споруди, передусім за все, пристосовували до їхніх творців.
![]()
Рис. 24. План та переріз житлової споруди куполоподібної форми Страдецького печерного монастиря.
Загалом серед печерних житлових споруд куполоподібної форми Страдецького монастиря можна виділити кілька характерних різновидів келійних приміщень та їхніх вхідних отворів, які, можливо, є відображенням певних естетичних смаків або будівельних уподобань (фото 17-19).
Інший тип житлових споруд кіновітів Страдецького печерного монастиря відповідає горизонтальному принципу розташування житлових камер. Унаслідок незначної висоти таких камер вести сидячий спосіб існування в них було майже неможливо.
Як видно з ілюстрацій такі житлові камери також мають невеликі розміри[470], а отже, вони були одноосібними (рис. 24, 25, 26). Як зазначено вище, одноосібне проживання в межах одного печерного приміщення було одним з характерних відображень кіновіального устрою чернечої общини, що ґрунтувалося на основних положеннях праць Теодора Студита, а також зазначено у статутних вимогах до чернецтва митрополита В. Рутського[471].
Якщо житлові куполоподібні камери давали змогу ченцям вести лише сидячий спосіб існування, то споруди тунелеподібного типу відповідали лежачому способу перебування, адже сидіти ж в таких камерах, по-суті, неможливо (фото 16)[472].
Середня висота печерних житлових камер тунелеподібного типу не перевищує 1 м, але найчастіше камери мають висоту 0,6-0,7 м від рівня долівки. У перерізі печерні житлові споруди горизонтального планування мають вигляд невисоких тунелеподібних печерних заглиблень з аркоподібним склепінням (рис. 25), що було визначальним для означення даної групи келійних приміщень.
![]()
Рис. 25. План та переріз келії (IV) тунелеподібного типу Страдецького печерного монастиря.
Як показано на рис. 25 та 26, житлові камери горизонтального планування мають вигляд тунелеподібних ніш, заглиблених у кам'яну основу. На нашу думку, довжина заглиблень мала б приблизно відповідати зросту людини. В середньому, за нашими підрахунками, вона становить 1,6-1,7 м.
Варто наголосити, що в одній групі печерних житлових камер тунелеподібного типу добре простежується вхідна частина (рис. 25), а в іншій - її ознак немає (рис. 26). В середньому у таких житлах довжина вхідного коридору становить всього 0,2-0,3 м.
![]()
Рис. 26. План та переріз келії (V) тунелеподібного типу Страдецького печерного монастиря.
У групі печерних житлових камер горизонтальної системи планування, що відповідають спорудам тунелеподібної форми, можна виділити келії, які в плані мають прямокутну (рис. 26), підтрикутну (рис. 25), трапецієподібну, грушоподібну, овальну, округлу та іншу форму.
Окремі келії печерних монастирів відзначаються чітко окресленими формами, порівняно рівно “вигладженими” кам'яними стінками, долівкою та склепінням, а також ознаками функціонування індивідуального чернечого печерництва (рис. 26)[473].
Загалом побутуючу різновидність середньовічних печерних келій відзначає чимало вітчизняних та зарубіжних дослідників[474]. Це свідчить не лише про різновидність чернечих житлових камер, а й про певну індивідуальність, пристосування до природних умов, наявність смаків, потреб та певних відмінностей спорудження.
На прикладі житлових приміщень Страдецького печерного монастиря кіновітів виділяємо середні технічні характеристики купольних та тунелеподібних житлових камер, які подаємо у таблиці 5.
Таблиця 5
Технічні характеристики житлових камер кіновітів
| Технічні характеристики | Житлові споруди купольного типу | Житлові споруди тунелеподібного типу |
| Висота(м) | 0,9 - 1,2 | 0,6 - 0,9 |
| Ширина (м) | 1,1 - 1,3 | 1,2 - 1,5 |
| Діаметр (м) | 1,1 - 1,3 | - |
| Довжина (м) | - | 1,5 - 2,2 |
| Площа (м2) | 0,9 - 1,2 | 1,6 - 2,2 |
| Об’єм (м3) | 1,3 - 1,5 | 1,4 - 1,8 |
Як засвідчують дані табл. 5, житлові споруди тунелеподібного типу є невеликими, одноосібними. Як показано на світлинах (фото 16, 19), тунелеподібні споруди мають ширину, яка перевищує діаметр житлових камер купольного типу. Проте їхня висота є значно меншою від висоти купольних житлових камер. Крім того, довжина печерних тунелеподібних жител сягає, здебільшого, приблизно від 1,5 до 2,2 м, що відповідає вимірним антропологічним показникам.
На конкретних прикладах показано, що співвідношення житлових камер вертикального та горизонтального планування у печерних монастирях є різним. В окремих печерних монастирях є лише один тип житлових споруд. Це, ймовірно, свідчить, що в період свого існування пам'ятка мала лише один тип організаційного устрою.
Майже у кожній житловій камері кіновітів простежується невелике настінне нішоподібне заглиблення. Традиційно воно розміщене у найглибшому місці від входу у житлову камеру (рис. 25, 26). Розміри та форми нішоподібних заглиблень є схожими до тих, які ми виявили у житлових камерах анахоретів. На світлині зображено заглиблення овальноподібної форми (фото 20). Воно розташоване ближче до рівня долівки житлової камери. У житловій камері також помітно виділяються нерівні стіни, піщана долівка, нерівна кам'яна стеля, покрита чорною смолистою кіптявою, яка, як видно на світлині, бере свій початок від нішоподібного заглиблення (фото 20).
На прикладі Страдецького печерного монастиря кіновіального типу встановлено, що з двадцятьох обстежених чернечих келій більша частина споруд мала вертикальне житлове планування. Це дає підстави стверджувати, що у середні віки серед кіновіального чернецтва переважав сидячий спосіб існування.
Загальна кількість вирубаних у кам'яній основі печерних порожнин чернечих келій дає змогу визначати кількість мешканців того чи іншого 475 печерного монастиря.
За нашими підрахунками, в Страдецькому монастирі келіотського організаційного устрою, приблизно у XIV-XV ст. перебувало 16-20 ченців. Наприкінці XVI - початку XVII ст., коли, найвірогідніше, Страдецький монастир перейшов на кіновіальні організаційні відносини, число мешканців становило приблизно 12-14. Майже стільки ж осіб проживало і в Галицькому •476 печерному монастирі.
Загалом наголосимо, що печерні келії представляють особливий тип житлових споруд, який досі в науці є майже невідомим. Передусім у сучасній науковій інтерпретації житлом можна вважати споруду, у якій є опалювальний пристрій.
Сьогодні в спеціальній археологічній та етнологічній літературі навіть розроблена класифікація, за якою виділяють аж сім типів опалювальних пристроїв, які були характерними для різнотипних житлових будівель на території Давньоруської держави[475] [476] [477]. Серед дослідників давно побутує думка, що домашня піч слугує основною визначальною ознакою житла. Тому досить часто археологи заглиблені земляні будівлі у яких не вдалося зафіксувати печей відносили до числа господарських споруд.
Опалювальному пристрою житла багато дослідників намагається надати особливого та визначального значення. Зокрема, сучасна дослідниця багатьох жител слов’янського та давньоруського часу М. Сергеєва стверджує, що опалювальний пристрій у житлі відігравав провідну роль серед найважливіших елементів, які формують уяву про стародавнє житло, загальний вигляд житлового інтер’єру тощо[478] [479]. Львівський дослідник Р. Сілецький навіть вважає, що система опалення слугує основною 479 типологічною характеристикою житла. На нашу думку, до зазначених положень дослідників треба ставитись критично, адже для багатьох чернечих житлових споруд, особливо кіновітів, анахоретів, скитян, печерників, затворників, піч відігравала другорядне значення, і в більшості випадків у житлі її не було.
На підставі результатів спелеологічних досліджень, проведених на низці печерних пам’яток Галичини, встановлено, що в багатьох середньовічних чернечих житлах взагалі не було опалювальних пристроїв - печей, домашніх вогнищ, черенів, що не узгоджується з усталеними в науці канонами загальної уяви про житло, у якому обов’язковим атрибутом є домашня піч.
Зокрема, під час обстежень чернечих житлових камер Страдецького печерного монастиря в жодній з житлових камер не виявлено характерних ознак функціонування домашніх печей. Крім того, ні на стелі, ні на бічних стінках немає слідів стійкої кіптяви чи випалу, який утворюється від термічного впливу вогню.
Так само у чернечих келіях зазначеної пам’ятки немає окремо виведених вентиляційних отворів чи спеціальних газовивідних каналів, які є необхідними для функціонування систем опалення. Це дає підстави вважати, що печерні келії Страдецького печерного монастиря не опалювалися.
Відомо, що львівський дослідник Богдан Януш у міжвоєнний період виконував пошукові археологічні роботи поблизу входу у Страдецький печерний монастир. Він писав про знахідки пластів попелу, дрібного вугілля, обвугленої деревини та дрібних фрагментів “стародавнього” керамічного посуду[480] [481]. Ймовірно, що вогнище існувало лише поблизу входу у печерну порожнину. На жаль, зазначені відомості є неточними, так як і непевним є датування пам'ятки. Дослідник не зробив опису знайденої кераміки, не встановив датування виявлених артефактів, що ускладнює визначення хронологічних рамок функціонування монастиря. Залишається невідомим і те, на підставі яких джерел у державному реєстрі пам'яток Страдецький печерний монастир датується ХІІ-ХІІІ ст. Для загальної уяви про становище середньовічних печерних монастирів Галичини, їхній суспільний статус та організаційний устрій, умови існування, чисельний склад ченців та інші характеристики варто уважніше враховувати інформацію, яку несуть на собі описи археологічних пам'яток, історія яких є відомою за писемними джерелами. Саме це дає змогу проведення певних паралелей, пошуку аналогій, виконання аналітичних порівнянь тощо. Для прикладу візьмемо Крехівський печерний монастир, заснування якого на основі писемних джерел зачислюють до кінця XVl ст.
Пам'ятка має досить вагому і найкраще збережену писемну джерельну базу, репрезентовану цінними архівними документами. Порівняно добре збереженими нині є житлові приміщення Крехівського печерного монастиря, що дають змогу виконувати комплексні наукові дослідження.
У 2009 р. автор проводив детальне обстеження печерних порожнин вище зазначеної пам'ятки. Встановлено, що історична пам'ятка розміщена майже на вершині Лисої гори. Печерна церква та печерні келійні приміщення є розмежованими. Вони вирубані у потужному скельному виступі.
З архівних писемних джерел відомо, що засновниками Крехівського печерного монастиря були мандрівні ченці Йоїл та Сильвестр[482]. Для заснування монастирської обителі монахи обрали високу кам'яну гору, що знаходиться поблизу Крехова. Від львівського єпископа Єремії Теларовського ченці отримали згоду на заснування монастиря, що дало їм змогу увійти в число ченців-законників. Від польського коронного гетьмана Станіслава Жолкєвського вони отримали дозвіл на заснування монастиря в Крехівських дебрях[483].
У так званій скалі Тимоша, яка помітно виділяється виступом на вершині Лисої гори, що в східній околиці села Крехів Жовківського р-ну Львівської обл., Йоїл та Сильвестр наприкінці XVl ст. спочатку вирубали невеликі одноосібні печерні келії, а згодом і приміщення храму, чим і заклали основи обителі (фото 21, 22).
Варто зазначити, що печерний храм було споруджено відмежовано від житлових камер, що загалом відповідає принципам кіновії. Для порівняння зауважимо, що у Страдецькому монастирі періоду його келіотського устрою житлові споруди були розташовані в одному приміщенні із печерною церквою, а окремі житлові камери навіть виходили у приміщення храму.
Як свідчать архівні документи та результати наших досліджень печерного монастиря в Крехові, у приміщення печерної церкви можна було потрапити лише за допомогою довгої драбини (фото 21). Вхід у інше печерне приміщення, яке мало житлове призначення, також мав певні труднощі.
В описі пам'ятки, який було зроблено приблизно наприкінці XVIII - початку ХІХ ст., зазначено, що після входу у житлову печеру був вертикальний хід на три сажні вгору (фото 22; рис. 27). Він є відображенням іншого планувального типу чернечих печерних келій.
Як засвідчили проведені спелеологічні науково-дослідні роботи, вхід у печеру, де розташовані келії, був значно піднятий над рівнем землі. Він проходив по кам'яному карнизу, який виділяється зліва від входу у печерну порожнину (фото 22).
Карниз має ширину приблизно 0,5-0,6 м. Його штучне походження не викликає жодних сумнівів. Такий тип входу захищав житлові камери ченців від небажаних гостей.
Земляний насип, який нині є перед входом у печерну порожнину, штучного походження (фото 22, рис. 27). У насипі, що має специфічний для місцевих лісових ґрунтів піщаний склад та темний колір, було виявлено залишки перегнилої деревини, куски дрібного каміння, фрагмент невеликого тонкостінного лощеного керамічного збанка з вушком, що за багатьма ознаками є характерним для керамічних виробів XVIII ст. Також знайдено невеличку скляну пляшечку, металеву підківку від взуття, а також один австрійський крейцер 1768 р. Отже, виявлені археологічні знахідки є характерними для кінця XVIII ст. і дають вагомі підстави зазначити про час упорядкування території та пристосування вхідної частини монастиря, ймовірно, для відвідувачів печерної пам'ятки.
Що ж до Крехівського печерного монастиря, то з архівних джерел відомо, що він якраз тоді припинив існування у XVII ст. Як свідчать писемні джерела, в XVII-XVIII ст. активно проводилася розбудова нової чернечої оселі в підніжжі гористого масиву.
Сьогодні вхід у житловий сектор Крехівського печерного монастиря є легкодоступним. За порівняльними характеристиками вхідна частина печерної
484 ЛННБ ім. В. Стефаника НАН України. - Ф. 3, спр. 121, арк. 1-5; Там само. - Спр. 122, арк. 2, 35; Маціевскій М. Монастыри въ єпархіи митрополичой Львовской. - С. 5-79; Крип'якевич І. Середневічні монастирі в Галичині. Спроба каталогу. - С. 49.
пам'ятки цілком відповідає загальній традиції створення вхідних отворів, що також є характерною ознакою для багатьох печерних монастирів (фото 22).
За системою планування житловий сектор Крехівського печерного монастиря значно різниться від житлових секторів Страдецького, Стільського, Розгірчанського та інших монастирів (рис. 27).
![]()
Рис. 27. Крехівський печерний монастир. Переріз печерної порожнини із двоярусною системою розташування житлових камер
(1 - вхідний отвір; 2 - нижня житлова камера; 3 - верхня житлова камера).
Як видно на вище поданому рисунку, він має двоярусну систему, у якій вертикально облаштований вхід дає доступ до нижньої та верхньої келій (рис. 27).
Вхідний отвір у житлову печерну порожнину має майже рівні бічні стінки, рівний поріг та вишукане у конфігураційному виконанні склепіння, яке ніби творять два пропорційні аркоподібні консулі, вирізьблені у кам'яній основі, що нагадує барокові риси. Середня ширина вхідного отвору печерної порожнини становить 0,6 м, висота - приблизно 1,2 м. На стінах печерного коридору простежено сліди грубих кам'яних сколів та відбитки рубальних знарядь, що свідчить про штучне походження печерної порожнини.
Нижня житлова камера печерної порожнини є низькою, а верхня - значно вищою. Форма та невеликі розміри верхніх житлових камер можуть свідчити про сидячий спосіб існування для їхніх мешканців та лежачий - для нижньої. Нижня житлова камера мала невеликі розміри. За типологічними ознаками вона належить до тунелеподібних житлових споруд з овальним склепінням та рівною кам'яною долівкою.
Максимальна висота нижньої житлової камери від рівня кам'яної долівки становить приблизно 0,7 м, ширина - близько 1 м, довжина - 1,61,7 м. Зі східного боку у нижній житловій камері виділяється кам'яний “підголовник” (рис. 27).
Спелеологічні дослідження Крехівського печерного монастиря дають змогу припустити, що верхня частина печерної порожнини колись містила чотири індивідуальні житлові камери, у які потрапити можна було лише за допомогою драбини. Нині збереглися лише дві з них збережені, ймовірно, у своєму первісному вигляді, а дві інші - зруйновані. Між житловими камерами колись існувала кам'яна стінка товщиною приблизно 0,2-0,4 м. Проте унаслідок руйнування стінки утворилася одна велика печерна порожнина з характерними кам'яними “відростками” від колишньої “стінки”. У бічних стінах верхньої печерної порожнини виділяються невеликі віконні та вентиляційні отвори, а також запасний вихід на протилежну від входу сторону. Келії верхнього горизонту печерної порожнини мали майже однакову конструктивну форму та внутрішній об'єм. Тому в плані нашого дослідження важливе значення має вивчення збережених житлових камер (фото 23, 24; рис. 28).
Як видно із поданого рисунка (рис. 28) та світлини (фото 23) зазначена печерна келія (І) є недобудованою. Писемні джерела свідчать про короткочасне існування цього печерного монастиря[484]. Вірогідно, що твердість кам'яної породи стала головною причиною зміщення напрямку розбудови келійного приміщення. Можна також зауважити існування нерівних стін житлової камери, кам'яна основа яких важко піддавалася практичному освоєнню.
За горизонтальним планом житлова споруда І Крехівського печерного монастиря не має чітко вираженої форми. Її загальна площа становить приблизно 1,7 м2 і в об'ємі - близько 2,4 м3. Враховуючи невеликі розміри та характерні ознаки, зазначену житлову камеру варто також зачислити до одноосібних житлових споруд купольного типу (рис. 28).
Цікавим елементом споруди є виявлений у північній кутовій частині кам'яний останець, який мав приблизно однакову ширину та довжину (0,5 м) і був піднятий над рівним долівки на висоту 0,4 м. Ймовірно, що він слугував мешканцю місцем для сидіння, адже лежати у такій камері неможливо. Вона призначена лише для сидячого способу існування. Можливо, в цій печерній келії, як зазначають писемні джерела, проживав чернець Йоїл або Сильвестр[485].
![]()
Рис. 28. План та переріз келії (І) верхнього ярусу житлових споруд Крехівського печерного монастиря.
Як видно на рисунку та світлині (рис. 28, фото 23), долівка печерної споруди є нерівною. Лише в одному місці на долівці виділяються порівняно рівною та вигладженою поверхнею невеличкі ділянки поверхні, що розміщені поблизу кам'яного останця. Вони призначалися для людських стоп.
Варто також зазначити, що невелике печерне житло (І) Крехівського монастиря не має жодних ознак від існування у ньому печі, вогнища чи іншого житлового пристосування для обігріву житлової камери. Зрештою, на нашу думку, у такій невеличкій житловій камері нереально було влаштувати системи опалення чи розведення вогнища. Адже реальна площа печерної келії дозволяла лише перебування в споруді одного мешканця. Подібні житлові камери сидячого типу є відомими із досліджень споруд Страдецького печерного монастиря, про що йшлося вище.
Цінною історичною пам’яткою Крехівського печерного монастиря є житлова споруда ІІ (рис. 29). Вона є найкраще збережена з усіх житлових камер печерної порожнини. Як видно на світлині (фото 24), келія має аркоподібний вхідний отвір та куполоподібну форму конструкції. За конструкцією келія нагадує вище згадані житлові споруди кіновітів Страдецького печерного монастиря. Як показують наведені ілюстративні матеріали, печерне житло ІІ Крехівського монастиря також залишилося недобудованим.
![]()
Рис. 29. План та переріз келії ІІ верхнього ярусу житлових споруд Крехівського печерного монастиря.
Стіни келії нерівні з численними гострими виступами, особливо поблизу долівки. Долівка приміщення - порівняно рівна, кам'яна. Комбіноване природно-штучне походження зазначеної житлової камери не викликає жодних сумнівів. За невеликими розмірами та характерно виділеним кам'яним останцем у кутовій частині келійного приміщення можна припустити, що мешканець камери змушений був вести сидячий спосіб існування.
Отже, у верхніх житлових камерах Крехівського печерного монастиря могло проживати три-чотири мешканці, а в нижній камері - лише один. Отже, у Крехівському монастирі на переломі XVI-XVII ст. налічувалося всього чотири-п'ять мешканців, що повністю узгоджується із писемними 487 джерелами.
Важливо, що в жодній з житлових камерах Крехівського печерного монастиря також не виявлено ніяких ознак, які могли б засвідчити існування печей чи домашніх вогнищ. Це дає підстави стверджувати, що у печерних
487 ЛННБ ім. В. Стефаника. - Ф. 3, спр. 122, арк. 1-5.
житлових спорудах навіть у пізньому середньовіччі не існувало опалювальних систем.
Проте майже у кожній житловій камері, а також у приміщенні коридору житлового сектора Крехівського монастиря зафіксовано неглибокі нішоподібні заглиблення. Досить часто у верхній частині вони мають аркоподібну форму, а в нижній - зручну та широку кам'яну поличку. Проте найчастіше ніші різняться між собою формою.
Найбільшого поширення набули настінні заглиблення округлої, підтрикутної та невиразної продовгуватої форми. Подібні ніші часто трапляються у печерних житлах анахоретів, мешканців скитів, келіотських та • 488
кіновіальних монастирів.
Варто зазначити, що “класично” представлені нішоподібні заглиблення виявлено у печерних камерах багатьох скельних монастирів Галичини. Ще й досі на вівтарних частинах пам'яток, які давно припинили своє функціонування місцеві мешканці ставлять іноді навіть на вишитих рушниках невеликі хрести, ікони, скульптурки, лампадки, свічки, вервички та інші релігійні атрибути.
Тому не викликає жодного сумніву те, що нішоподібні заглиблення у келійних приміщеннях мали важливе культове та символічне призначення.
Про їхнє тривале використання свідчить стійка смолиста кіптява у їхній верхній частині заглиблень, а також залишки твердої, недогорілої смолистої речовини, яку часто можна виявити на кам'яних поличках ніш багатьох келій чернечих печерних пам'яток.
На підставі результатів спелеологічних досліджень низки середньовічних галицьких монастирів зауважено, що неодмінним атрибутом,,∙489
пам яток є кам яні лави.
У Страдецькому печерному монастирі також є дві чітко виділені кам'яні лави. Одна з них розташована в печерній церкві, друга - в приміщенні 490
печерного коридору.
Лава з печерної церкви підголовною частиною скерована на захід, а на печерному коридорі - на південь. Розміри лав є різними. Зокрема, кам'яна лава, яка є в печерному коридорі монастиря в Страдчі, має ширину 0,5-0,6 м,
488 Антонович В. О скальних пещерах на берегу Днестра в Подольской губернии. - С. 86-102; Атанасов Г., Чешмеджиев Д. Средневниковният скален монастир до Варна (Аладжа монастир) // Известия на народния музей Варна. - Варна, 1990. - №. 20 (41). - С. 119; Сецинский Е. Раскопки древнего скального монастиря в с. Бакоте Ушицкого уезда // Подольские Епархиальные Ведомости. - 1891. - № 46. - С. 1-9.
489 Пелещишин М., Берест Р. З історії вивчення печери в с. Страдч на Львівщині. - С. 72-76.
490 Там само.
довжину близько 2 м і є піднята над рівнем долівки приблизно на 0,5 м (фото 25, рис. 30).
![]()
Рис. 30. План та переріз пристінної кам’яної лави Страдецького печерного монастиря.
Як видно на світлині (фото 25) та рисунку (рис. 30) пристінна лава ніби має характерне відображення лежачого людського силуета.
Найбільшої довжини кам’яні лави зафіксовано у печерному монастирі в Бубнищі, де обидві пристінні лави сягають у довжину майже на 5 м (фото 26).
Найчастіше вони трапляються в печерних порожнинах поблизу стін, значно рідше - окремо виділені в середній частині печерного приміщення[486]. Зокрема, наприклад, пристінна кам’яна лава у Крехівському печерному монастирі розміщена у печерному коридорі поблизу житлових камер верхнього ярусу. У конструкції лави помітно виділяється легко піднятий від горизонтального рівня кам’яний підголовник.
Зазначимо, що кам’яні лави з підголовниками або без підголовників є характерними для багатьох печерних монастирів. Зокрема, про існування кам’яної лави в приміщенні печерної церкви монастиря в Розгірчі згадував Б. Януш[487]. У результаті проведених робіт було встановлено, що пристінна кам'яна лава пам'ятки мала рівно зрізану горизонтальну поверхню. Дві довгі пристінні кам'яні лави є у трапезному приміщенні печерного монастиря в Бубнищі (фото 26, 41), що на Івано-Франківщині.
Як не дивно, але у жодному писемному джерелі нам не вдалося виявити інформацію про призначення кам'яних лав у печерних монастирях, хоч сліди їхнього штучного походження є очевидними. Пристінні лави, вирізані у материкових останцях, були зафіксовані під час археологічних досліджень Унівського монастиря на Чернечій горі[488] [489]. Вірогідно, що вони слугували місцем останнього перебування в монастирі хворої або померлої братії, що стверджував ієромонах Унівського монастиря о. Гедеон. На вході у печерну порожнину та у келії Крехівського монастиря немає слідів на кам'яній основі (пазів, заглиблень, врубок і т. п.) від кріплення дерев'яних конструктивних елементів, які можна було використовувати з метою утеплення печерних приміщень в холодні пори року.
Житлові споруди Крехівського печерного монастиря були закладені порівняно пізно на основі кіновіальної форми устрою, що передбачала суворі і відповідальні вимоги в справі організації, а також існування та діяльності чернецтва.
Наголосимо, що за чинними у середні віки чернечими канонами монахи- кіновіти могли харчуватися лише з благословення настоятеля монастиря у встановлену годину в монастирських трапезних. Вони не мали права наближатися між собою на відстань меншу ліктя. Спати ченцям дозволялося лише у окремому, тісному та закритому приміщенні. Будь-які відносини із зовнішнім світом вважали недопустимими і навіть гріхом було підтримання стосунків з рідними.
Важливе значення в процесі зростання матеріальних благ Крехівського печерного монастиря отримало світське опікунство над ним. На початку XVII ст. Крехівський монастир отримав низку дозволів на різні види будівельних робіт, використання угідь, пасовиськ, лісів та господарську діяльність[490], що, звичайно, сприяло зростанню його суспільного та економічного значення. У той час багато заможних родин надавало монастирю великі пожертви.
В архівних документах, що відклалися у середині XVII ст., в Крехові уже значиться реєстрація законників (ченців) монастиря[491]. Численні документи свідчать про існування розвинутої інфраструктури чернечої інституції, яка активно веде господарську діяльність та розбудовується в підніжжі гористого масиву.
Згодом ченці Крехівського монастиря здобули кілька королівських привілеїв від польського короля Яна ІІІ на право пільгового вирубування та використання лісу, муроване будівництво будівель та захисних монастирських укріплень, виробничу, торговельну та господарську діяльність, що засвідчувало його важливе суспільне значення та офіційне визнання[492].
У писемному джерелі приблизно того ж часу зазначено, що поблизу Крехівського монастиря на горі Побійній проживав чернець-самітник на ім'я Онуфрій[493] [494]. Однак більших-менш значних відомостей про самітника Онуфрія виявити не вдалося. На нашу думку, писемна згадка у документі зауважує існування поблизу Крехівського монастиря печерної споруди ченця-анахорета, що було традиційним явищем для багатьох околиць середньовічних монастирських осель.
Цінною історичною пам'яткою українського середньовічного чернецтва є скельний монастир в Бакоті. Бакота - літописний город та стародавня столиця “Русі Дольної” - так називали у ХІІІ-XIV ст. територію між Дністром і Південним Бугом, що належала до складу Галицько-Волинського 499
князівства.
Із публікацій відомо, що печерна пам'ятка існувала від ХІ - приблизно до початку XV ст. Її занепад сучасні дослідники пов'язують з наслідками польсько-литовської війни (1431-1434), яка відбувалася за землі Поділля. Приблизно XVII ст. печерний монастир зазнав руйнувань унаслідок природних зсувів та обвалів, що унеможливило подальше функціонування пам'ятки.
Зараз місце знаходження печерного монастиря покрите лісом, але ще й досі зберігає назву Монастирище[495]. Існування зазначеної топонімічної назви засвідчує важливе значення топонімів у процесі наукових досліджень історичних пам'яток.
Бакотський монастир розташований на крутому південно-західному схилі Білої гори, що піднімається над течією Дністра. Перші археологічні відкриття, що стосувалися чернечої обителі, ще в 1883 р. зробив В. Антонович. З його опису відомо, що він відкрив та обстежив “равликоподібний” вхід у печерну порожнину, який виявлено на вершині гори Білої, що розміщена в околиці села Бакота[496] [497]. Свідчення дослідника про відкриття входу у печерну порожнину підтверджує існування ще одного з різновидів входів у середньовічні чернечі споруди. У нижньому оберті печерного входу учений виявив дві келії, висічені •502
в скелі.
Згодом археологічні роботи на пам'ятці продовжив професор Є. Сецінський[498] [499]. Дослідник зазначив, що на висоті 45 сажнів від рівня поверхні ріки він натрапив на залишки кам'яної стіни, яка була збудована на одному з виступів Білої гори за допомогою каменів та вапняного розчину. В чотирьох сажнях від зазначеного виступу в північному напрямі було відкрито невеликий майданчик з рівно витесаною долівкою, що був обмежений природними кам'яними стінами зі сходу та півдня. У південній стіні розташовано поховальні ніші, у східній - дві печери коридорного типу з нішами, які, на думку дослідника, могли мати житлове, культове та 504 поховальне призначення. На стіні біля однієї з печерних порожнин Бакотського монастиря було виявлено напис “Благослови Христос Григория ігумена давшего силу Святому Михайлу”. Як далі відзначив вище згаданий автор, під час виконання археологічних робіт в печерній порожнині селяни часто натрапляли на рештки трухлявого дерева, керамічні фрагменти, іржаве залізо, людські кістки та інші знахідки[500] [501] Однак, на жаль, ці та багато інших важливих археологічних матеріалів, які могли дати багато цінної інформації, залишилися поза увагою дослідника. Недосконала методика та методологія виконання спелеологічних та археологічних робіт була характерною для багатьох дослідників кінця ХІХ - початку ХХ ст.
Важливо, що в монографічній праці І. Винокура та П. Горішного кінця ХХ ст. “Бакота. Столиця давньоруського Пониззя” окремий розділ праці присвячено результатам найновіших досліджень печерного монастиря в Бакоті. На нашу думку, отримані відомості заслуговують на особливу увагу. Крім цього, автори на підставі отриманих в процесі досліджень спелеологічних відомостей зробили спробу реконструктивного відтворення історичної пам'ятки (рис. 31).
![]()
Рис. 31. Схематичний план (І) та реконструкція приміщення (ІІ) скельного монастиря в Бакоті. (За Винокуром І.,1994). Цифрами 1-6 позначені печерні порожнини монастиря.
Автори вважають, що монастир існував в період XI-XV ст. Свою версію вони підтверджують археологічними знахідками, які виявлено у печерній порожнині та поблизу неї. Серед знахідок особливу увагу привертає тонкостінна середньовічна кераміка, наконечники стріл і списів, меч та 507 кинджал.
Архітектурні елементи (поховальні ніші, кам'яна лежанка тощо), які були виявлені у печерних порожнинах, дають підстави стверджувати про існування в печерах келій та підземного монастирського некрополю[507] [508]. Виявлені у стінах пази дали змогу дослідникам гіпотетично відтворити зовнішню дерев'яну прибудову поблизу печер, завдяки якій можна було дістатися до поховальних ніш, які були висічені на висоті 4,5 м від рівня скельної підлоги майданчика (рис. 31)[509]. Між двома вище згаданими печерними порожнинами відкрито доволі велике приміщення квадратної форми (4?4 м). Про його призначення, а також речові знахідки, характерні ознаки, настінні ніші, епіграфічні написи дослідники не подають нічого. Можливо, що це була монастирська трапезна.
Дослідники стверджували, що приміщення печерного монастиря в Бакоті були розташовані у два яруси. Верхній ярус, на думку авторів, містився на вершині гори, де був давній вхід у печерну порожнину. Печерний хід має складну гвинтоподібну конструктивну форму, яка, як зазначив І. Винокур, подібна до величезної спіралі в два оберти, плавно опускалася в приміщення нижнього ярусу.
У нижньому ярусі Бакотського печерного монастиря розташовані чернечі келії та приміщення церкви (рис. 31)[510]. Проте на основі яких аргументів одне з печерних приміщень автори визначають як печерну церкву монастиря, залишається невідомо.
Крім того, на жаль, дослідники не подають детального опису житлових приміщень, проте спробуємо проаналізувати подані ними ілюстративні відомості та матеріали. Як видно на схематичному плані (рис. 31) монастир не мав чіткої планувальної структури. Загалом печерні приміщення є великими. Вони різняться між собою формою, об'ємом та площею, а отже, їхнє спорудження не мало чіткого плану роботи. На нашу думку, такий тип печерної забудови найкраще відповідає принципам келіотського устрою пам'ятки.
Лише в секторах 1 та 2 знаходяться невеликі відмежовані одноосібні камери, які можуть свідчити про спробу переходу до кіновії. Однак загалом можна стверджувати, що весь період свого існування печерний монастир у Бакоті залишався монастирем келіотського типу.
Нині детального археологічного дослідження потребують багато середньовічних печерних пам'яток чернецтва Галичини. Наприклад, найдавніша історія Лаврівського монастиря, розташованого поблизу Старого Самбора, має у народних переказах декілька легендарних версій. Одна з них починається з поселення ченців-печерників[511].
Давня народна традиція, яку досить часто передають автори міжвоєнного періоду, розповідає, що в горі поблизу сучасної монастирської оселі ще задовго до офіційного прийняття існували невеликі печери, у яких проживали стали засновниками Лаврівського монастиря.
Восени 2009 р. проведено обстеження розміщеної поблизу потужного гористого
християнства на землях Русі монахи512. Ймовірно, що вони
околиць масиву.
зазначеної пам'ятки, Метою проведення
розвідкових археологічних робіт був пошук печерних та земляних келій, які могли передувати виникненню пам'ятки.
Однак пошукові результати не дали належних результатів. На думку відомого дослідника середньовічних архітектурних споруд України Юрія Лукомського, згадані у працях істориків ХІХ - першої половини ХХ ст. земляні житла та кам'яні печери, що розташовані у гористому масиві недалеко від сучасних приміщень Лаврівського монастиря, нині вже не існують унаслідок руйнувань, природних обвалів, ґрунтових зсувів, перебудов та інших чинників.
Вірогідно, що одну із стародавніх печерних келій в підніжжі Святоіванівської гори приблизно у XVIII-ХІХ ст. перебудували під споруду господарського призначення. Перебудову зроблено на стійкому вапняному розчині за допомогою цегли-пальчатки та каменю. Однак, це припущення ще потребує перевірки.
Археологічні знахідки з розкопок Лаврівського монастиря дали підстави за найдавнішими артефактами датувати пам'ятку ХІ-ХІІ ст.[512] [513] Отже, зазначати про більш ранній, тобто дохристиянський період виникнення чернечої оселі у Лаврові, поки що немає жодних підстав. З іншого боку, результати археологічних досліджень уточнюють історію виникнення чернечої оселі у Лаврові, що відсуває на другий план давно побутуючу легенду про грамоту галицького князя Лева на заснування Лаврівського монастиря, підтвердні грамоти польських королів, а також спростування численних дискусій серед дослідників кінця ХІХ - першої половини ХХ ст. 5
Архівні джерела показують, що соціальне об’єднання чернецтва у середньовічні часи виступало важливою та нагальною потребою у боротьбі за існування. Саме завдяки згуртуванню сил та ресурсів багатьом монастирям, навіть у часи періодичних спустошливих татарських наїздів на галицькі землі вдавалося виживати[514] [515]. У 1551 р. львівський чернець Вассіан стосовно становища галицького чернецтва зазначав: “...отнюдь то есть небрежение и простота несказаная, а иноческая безконечная погибель, что и покомъ села и 516 волости и христианы....
Цінною печерною пам’яткою галицького чернецтва доби середньовіччя є печерний монастир, який розміщений поблизу с. Розгірче Стрийського р-ну Львівської обл. (рис. 32).
![]()
Рис. 32. Схематичний план приміщень скельного монастиря біля с. Розгірче (За Карповичем В., 1930).
Пам’ятка розташована на висоті приблизно 25 м від підніжжя гірського масиву, який зараз покритий лісом. Печерний монастир у Розгірчі представляє порівняно великий комплекс, який споруджено в окремо виділеній скалі, що виступає на поверхню на висоту приблизно 14 м та має ширину близько 20 м (фото 2).
У зазначеному середньовічному печерному чернечому комплексі виділяються житлові, культові та господарські печерні камери (рис. 32).
Печерний комплекс розміщений у двох горизонтальних рівнях архітектурної забудови із зовнішньою системою сполучення. У верхньому горизонтальному рівні, що виділяється у східному напрямі, знаходиться печерна церква, а в нижньому - споруди житлового та господарсько- побутового характеру[516].
Потрапити з нижнього ярусу у верхній можна лише за допомогою кам'яних сходинок, які вирубані у кам'яній основі з фронтального боку монастиря (фото 2; рис. 32). Як подає у своїй статті відомий галицький дослідник Б. Януш, для проживання ченців слугувала одна велика житлова камера, яка була вирубана у суцільній кам'яній основі (рис. 32, о).На стінах та стелі житлової камери немає природних тріщин та раковин, що свідчить про її штучне походження. У плані, як зазначає автор, житлова камера мала прямокутну форму. Довшою стороною споруда була направлена по осі схід- захід, що відповідає давній християнській традиції забудови культових споруд.
Розмір печерного житлового приміщення печерного монастиря у Розгірчі становить 7?8 м, а загалом площа - 56 м25[517]. На нашу думку, у такому помешканні могло проживати близько 20 осіб.
Великі житлові камери є характерною ознакою розвинутих середньовічних монастирів келіотського типу. Адже у цьому випадку уся чернеча община монастиря проживала в одному спільному приміщенні, що з одного боку, є грубим порушенням умов кіновії, а з іншого - свідченням келіотської форми устрою. Адже відповідно до положень дев'ятнадцятої статті Правил чернечого життя митрополита В. Рутського кожен чернець монастиря повинен мати окрему келію[518]. Спільне проживання в одному житлі не допускалося умовами Типікону. Лише у виняткових випадках ченцям- подорожникам за дотриманням певних вимог дозволялося ночувати в одному приміщенні.
Варто зазначити, що на схематичному плані Розгірчанського монастиря, який у своїй публікації подав Б. Януш, немає трапезного приміщення (рис. 32). Його відсутність була також підтверджена результатами досліджень, які ми проводили на пам'ятці в польовому сезоні 2008 р.
Як уже було зазначено, чернечі харчевні мали особливе значення в житті середньовічних монаших общин, створених на принципах кіновії. Чернечі трапезні є не тільки важливою і навіть обов’язковою складовою частиною монастирів кіновіального типу. Традиційно у приміщеннях трапезних щоденно у визначений час збиралося чернече братство. Адже за статутними Правилами ченцям дозволялося приймати їжу лише у чернечих харчевнях і тільки з благословення настоятеля. За їхніми межами харчуватися було суворо заборонено (ст. 59)[519].
Крім того, періодично під час трапезних заходів відбувалося читання Святого Письма, оголошення святкових вітань, а в разі потреби навіть проводили урочисті релігійно-літургійні та обрядові церемонії тощо[520] [521] [522]. Тому не випадково у багатьох випадках общинна місія монастирських харчевень наближається до значення храмів52. Як показують результати досліджень, келіоти не надавали трапезним особливого значення. Отже, відсутність общинної трапезної, а також наявність великого однокамерного спільного житлового приміщення, призначеного для проживання усієї общини, можуть бути свідченням, що печерний монастир у Розгірчі існував на нижчих організаційних принципах, які найкраще відповідають келіотському організаційному устрою.
Враховуючи порівняно добре збереження печерної житлової пам’ятки у Розгірчі, проаналізуємо детальніше її характеристику. Житлову камеру було вирубано у кам’яній основі твердого вапнякового піщаника. Печерна споруда має доволі високу стелю, яка у середній частині приміщення від рівня долівки сягає близько 3,5 м. Стеля відзначається аркоподібним склепінням, яке плавно переходить у бічні (північну та південну) стіни52.
На стінах та стелі печерної житлової камери простежуються відбитки інструментів, що свідчить про штучне походження печерної порожнини. За нашими підрахунками, для створення житлової камери було вирубано близько 150 м3 кам’яної породи, що становило загальну масу близько 480 т.
Варто зазначити, що усі роботи виконували примітивними засобами із застосуванням фізичної сили мешканців монастиря. Тому спорудження цієї житлової камери силами чернечої общини не викликає жодних сумнівів.
Вхід у житло розміщувався у фронтальній стінці із західного боку споруди (фото 28). Для входу у житлове помешкання слугував “дверний” отвір прямокутної форми (1,90?1 м). Його було вирізано у кам'яній основі приблизно в середній частині фронтальної стіни. Нижня частина вхідного отвору піднята на висоту майже 0,2 м від рівня долівки, що при вході у приміщення творить кам'яний поріг. Товщина кам'яних стін у місці знаходження дверного отвору в середньому становить 0,6-0,7 м.
У фронтальній стіні житлової споруди є отвори, які мають різну форму. Вірогідно, що вони слугували вікнами або творили вентиляцію приміщення житлової камери.
Можна погодитися з думкою львівського дослідника Р. Сулика, що отвір, який розташований зліва від входу слугував вікном[523]. Він має овальну форму та приблизні розміри 1,1?0,5 м (фото 29). Справа від входу розміщений інший отвір, що має язикоподібну форму (фото 30). Його максимальна висота становить 1,6 м, ширина - 0,6 м. Вірогідно, що зазначений отвір був призначений для вентиляції печерного приміщення, слугував для забезпечення функціонування опалювального пристрою, про що свідчать сліди кіптяви. Ще один віконний отвір овальної форми (1,2?0,9 м) знаходиться зліва від входу приблизно у кутовій частині північної стінки, яка прилягає до фронтальної стіни житлової споруди (фото 31). Над дверним отвором розміщений округлий отвір (d = 0,6 м), який, на думку дослідників, також мав вентиляційне призначення (фото 28).
Основним критерієм для визначення віконних та вентиляційних отворів приміщення є наявність зі сторони житлової камери вирізаних у камені пазів для кріплення дерев'яних конструкцій. Зокрема, з внутрішньої сторони дверного та віконних отворів келійного приміщення (за винятком язикоподібного та округлого отворів) по периметру є пази прямокутної форми, вирізані у кам'яній основі на глибину 4-5 см (фото 32).
На думку Б. Януша[524], Р. Сулика[525], В. Деметрикевича та інших дослідників пам'ятки вони призначалися для кріплення дверних та віконних рам.
Подібні пазоподібні заглиблення в камені також зафіксовано у віконних та дверних отворах приміщення церкви та невеликої печерної монастирської комори. Існування дверних та віконних рам засвідчують виконання певних заходів для утеплення споруд, що не є характерним для аскетів, кіновітів та представників інших напрямів середньовічного чернецтва.
Завдяки келіотській формі організаційного устрою чернечої общини іноки могли мати своє власне майно, свою їжу, свої кошти, одежу, роботу і багато іншого[526]. Передусім цього вимагали реальні умови у яких в середні віки перебував український соціум. Тому келіотський тип існування середньовічних монастирів унаслідок суспільно-політичного становища українських земель в середньовіччі не тільки отримав значне поширення, а й мав досить тривале існування.
На підставі результатів археологічних та спелеологічних досліджень багатьох печерних чернечих пам'яток, обстеження їхніх архітектурних стилів та особливостей забудови, виділення певних, характерних для тієї чи іншої епохи конструктивних елементів печерного монастиря та інших ознак Б. Януш датує існування середньовічного печерного монастиря в Розгірчі періодом XIII-XV ст.[527] Відсутність одноосібних житлових споруд у цьому печерному монастирі дає підстави стверджувати, що увесь час свого існування він залишався общинним монастирем келіотського типу.
Як засвідчують архівні матеріали, багато келіотських монастирів Галичини навіть наприкінці XVI ст. не мали статутного організаційного устрою, ієрархічного підпорядкування, а вели незалежне, відмежоване існування від мирського світу і офіційних церковних структур. На нашу думку, ця організаційна форма общини не відзначалася строгістю і в багатьох моментах відображала складності тогочасного суспільного життя[528] [529]. Здебільшого галицькі монастирі келіотського типу були бідними, адже приватна власність окремих ченців не завше сприяли загальному економічному зміцненню общини. Переважно келіотські монастирі, розташовані у глухих закутках, не знали світської підтримки у вигляді опікунства, ктиторства, патронату, не виконували значних господарських робіт, майже не проводили організованих промислів та виробництв тощо. Найчастіше їхня господарська діяльність обмежувалося збиральництвом та городництвом.
У пізньому середньовіччі одним з особливих видів устрою чернечих осель стали монастирі, які були засновані на засадах ідіоритмії. Відомий дослідник історії чернецтва Атанасій Пекар вважає, що цей тип чернечої організації появився у Греції в XIII ст.5 0 За свідченням А. Пекара, керував ідіоритмічним монастирем ігумен або колективний виборний комітет з числа монахів монастиря.
Як свідчить I. Огієнко, кожен чернець в ідіоритмічному монастирі міг мати своє окреме господарство, свою їжу, одіж, своє заняття тощо. Спільних трапезних у ідіоритмічних монастирях не існувало. Кожен інок харчувався окремо і прийдешній день планував на власний розсуд. Тобто, як зазначав автор, щоденно “кожен по-своєму спасався”[530].
На думку А. Пекара, причиною появи ідіоритмів на українських землях стало монгольське нашестя на Русь, яке паралізувало централізоване управління чернечим життям. Унаслідок цього багато монастирів, спираючись лише на загальні умови та засади чернечого існування, намагалося адаптуватися до нових історичних умов. Дисциплінарний зміст Типікону кожен монах намагався трактувати по-своєму[531]. Тому не випадково таку групу середньовічних монастирів ще називали своєжитними. Їхня назва походить від латинських термінів “monasteria idiorrythma” (“монастир своєжитний”).
Таблиця 6
Основні ознаки ідіоритмічних печерних монастирів
| 1. | Архітектурна інфраструктура монастиря | Неповна (є храми, кладовища; відсутні: трапезні, господарські будівлі, іноді й житла) |
| 2. | Система управління | Демократична, монархічна, анархічна |
| 3. | Спосіб проживання ченців | Общинний |
| 4. | Ставлення до матеріальних цінностей | Приватна власність, індивідуальна господарська діяльність |
Зазначені у таблиці 6 ознаки печерного монастиря ідіоритмічного типу унаслідок результатів археологічних досліджень житлових споруд повинні репрезентувати існування відособлених келій з індивідуальним побутовим, господарським, виробничим чи іншим інвентарем. На чернечих комплексах ідіоритмії відзначається існування культових споруд та кладовищ.
На певному етапі розвитку організаційних форм чернецтва і передусім традиційного аскетизму, як вища форма чернечого існування на галицьких землях, появляються скити. Термін “скит” (“asketes”) в перекладі з грецької мови означає аскет, подвижник.
У вузькому розумінні слова в середньовічному християнстві скитами називали житла аскетів, а в широкому - невелику чернечу общину. Отже, скит - це окремо відмежована община монахів і досить часто вона відмежовувалася навіть від монастиря-засновника. Тому часто скитяни за дозволом ігумена обирали собі керівника скиту. Головною метою існування скита було об’єднання ченців у монастирську організацію для спільного проживання, богослужіння, ведення господарства тощо. У скитах дотримувалася сувора самітність, дисципліна, убогість та інші вимоги 533
статутного чернечого життя.
Загалом скити на українських землях виникають порівняно пізно і, вірогідно, як спроба очищення та відродження українського чернецтва. Для прикладу можна навести Скит Манявський, який було створено у Карпатах на переломі XVI-XVII ст.[532] [533] Загалом проблематика функціонування Манявського Скиту виходить за хронологічні рамки нашого дослідження, хоча його виникнення є відображення певних змін, які проявлялися у чернечому існуванні. Вагомий вплив на соціальний статус галицьких монастирів здійснювала багата суспільна верхівка, яка користувалася правом патронату або ктиторства. Право патронату до нас прийшло з Візантії, де правитель роздавав церковні та монастирські володіння під опіку (патронат) заслуженим особам держави[534].
Відсутність інших ранніх писемних свідчень щодо опікунства суспільної верхівки над монастирями відображено у псковсько-софіївському літописі, з якого відомо, що чимало правителів Давньої Русі будували монастирі. В часи домонгольської Русі багато князів прагнули мати власні монастирі, які закладали у своїх маєтках. “Того же лѣта (1037) великий князь Ярославъ митрополію установи и двѣ церкви постави, на Златѣхъ вратѣхъ Благовѣщенніе и святаго Георгія, и ины многы церкви постави, и манастыри устрои”[535] [536]. На думку сучасного київського дослідника Т. Бобровського, літописець зазначає про облаштування великим князем київським храмів та печерних монастирів княжого города.
Засновниками та опікунами багатьох монастирських осель також ставали галицькі бояри та князі. Вони намагалися не тільки засновувати, а й тримати монастирі під своєю опікою та контролем і навіть організовували при монастирях різні виробництва, активно сприяли розвитку господарської інфраструктури тощо. У давньоруському Іпатіївському літописі під 1255 р. наведено відомості про існування монастиря ігумена Григорія в Полонині, яким опікувався литовський князь Войшелк[537]. Літописну згадку також зауважив М. Грушевський[538] [539]. Місце знаходження пам'ятки, про яку згадує літопис, ще й досі залишається дискусійним та невідомим. Зокрема, І. Крип'якевич, спираючись на збірку документів, видану в Кракові наприкінці ХІХ ст. під назвою “Kodex dyplomatyczny Malopolski", у якому повідомляється, що в селі Задеревач Стрийського повіту під 1371 р. зафіксовано монастир св. Григорія, не зовсім переконливо стверджує, що Григоріївські монастирі в Полонині і у Задеревачі • • ■> 540
є однією і тією пам яткою.
Цікаво, що досить часто ктитори не тільки були іншого віросповідання, а й були далекими від релігійних справ[540]. У Галичині ктиторами українських монастирів виступали відомі польські родини Любомирських, Потоцьких, Синявських, Рогатинських, Лагодовських та ін.[541]
У багатьох випадках, особливо у XVI-XVII ст., ктиторство, як опікунство над монастирем втрачало своє благочинне, опікунське значення[542]. Багато ктиторів перетворилося на власників галицьких монастирів і, таким чином, намагалися скерувати їх у галузь тогочасних виробничих відносин.
Цікавий приклад ктиторства було зафіксовано у с. Струсові поблизу Теребовлі, де знаходився печерний монастир з невеличкою дерев'яною церквою св. Миколая. В XVI ст. у Струсівському печерному монастирі проживало всього два ченці. Власник села - польський магнат Франциск Потоцький, став фундатором нового монастиря на 12 законників[543].
У Струсові на власних землях для мешканців нового монастиря він спорудив нову дерев'яну церкву, яку присвятив святому Миколаю. Також збудував просторі одноосібні келії, велику трапезну, монастирські комори та заклав велике фільваркове господарство, у що загалом вклав понад 60 000 злотих.
Отже, колишній печерний монастир припинив своє існування, а ченці монастиря були підпорядковані ктитору та залучені до виконання фільваркових робіт.
Творцями та опікунами окремої групи монастирів виступали монахи та духовна чернеча верхівка. Розбудовуючи чернече життя на українських землях, багато вихідців з діючих монастирів ставали ініціаторами розбудови чернечої інфраструктури. Зокрема, у Воскресенському літописі зазначено: “Въ літо 6583. (1075). Почата бысть церкви Печерская ставити игуменомъ Стефаномъ, а основаніе єю положи игуменъ Феодосій”55.
Загалом наведемо побутуючу в сучасній науці думку, що 2/3 православних монастирів Давньої Русі були ктиторськими, а лише 1/3 - збудована монахами[544] [545] [546]. Як свідчать результати комплексних наукових досліджень, середньовічні печерні монастирі Галичини пройшли тривалий та складний шлях становлення та розвитку. Процес поступової організаційної трансформації печерного чернецтва у вищі організовані монастирські інституції в часи середньовіччя відбувався доволі повільно під впливом багатьох чинників. Археологічні обстеження печерних монастирів Галичини засвідчують наявність у них різнотипних житлових споруд та різний ступінь їхнього освоєння, що дає підстави твердити про різні форми, види та типи існування печерного 547
середньовічного чернецтва.
Келіотські ознаки для монастирів є найбільш характерними для ранніх етапів становлення та поширення християнства і в тім числі у багатьох європейських державах. Така особливість чернечого існування на українських землях була зумовлена перехідним періодом від язичництва до християнства та реальним становищем українського народу в середні віки[547] [548]. Втрата державності, чужоземна влада, періодичні побори монгольських зверхників, грабежі та безчинства татарських наїзників, довготривалі війни, розруха та інші чинники сприяли поширенню процесів дезорганізації та деструктуризації чернечого життя, а також породили певну самобутність 549
чернечого життя на галицьких землях.
Тому більшість середньовічних печерних монастирів Галичини формувалася на “м'яких” організаційних засадах келіотського устрою. Зазначена форма сприяла тому, що існування монастиря на організаційних принципах келіотства було своєрідним відображенням життя однієї великої родини, яка з метою соціального виживання гуртувалася у праці, побуті, віросповіданні, захисті, хоча лише в основі сповідувала окремі християнські норми статутного чернецтва.
Еволюція печерних житлових чернечих споруд через складність та трудомісткість освоєння печерних порожнин, незначної кількості мешканців монастирів відбувалася надзвичайно повільно. Адже розбудовувати печерні житлові камери відповідно до статутних потреб чернецтва виявлялося доволі важко та складно, бо це передусім потребувало величезних фізичних затрат, а з іншого боку, закрите, невибагливе та відмежоване від зовнішнього світу аскетичне чернече існування не сприяло швидким прогресивним зрушенням у галузі печерного житлового будівництва.
На певному етапі суспільної еволюції, що в багатьох випадках припадає на перехідний період від середньовіччя до нового часу, печерні житлові споруди виявилися неефективними в плані їх практичного використання. Можливо саме тому уже в добу пізнього середньовіччя багато печерних галицьких монастирів припинило своє існування.
Лише деякі печерні монастирі у Верхньому та Середньому Придністер'ї проіснували аж до кінця ХІХ - початку ХХ ст. Зокрема, у багатьох печерних монастирях появилися спеціальні пази, у яких кріпилися вікна та двері. У печерних житлах із каменю будували різнотипні системи опалення, розвивали власну житлово-побутову інфраструктуру. За результатами спелеологічних досліджень відомо, що у Непоротівському (Галицькому), Субоцькому та інших печерних монастирях уже в новітні історичні часи для обігріву приміщень стали застосовувати кахельні печі із системами вентиляційних газопровідних відводів, а для оздоблення кам'яних стін - вапняну штукатурку, розпис тощо[549].
Отже, середньовічні печерні монастирі Галичини пройшли важкий та складний шлях еволюції. Навіть у особливих умовах перебування вони відіграли важливу та помітну суспільну роль, що знайшла свій вираз в особливостях функціонування середньовічного українського чернецтва і стало яскравим відображенням складних суспільно-політичних та релігійних процесів, які в середні віки переживало населення українських земель.
