Розділ IV ЖИТЛА ТА ПОБУТ МЕШКАНЦІВ ПРОТОМОНАСТИРІВ

Поряд з невеличкими одноосібними, примітивно пристосованими житлами анахоретів у Галичині, виявлено чимало великих, добре освоєних печерних порожнин, які за ознаками виходять за межі практичного існування анахоретства, але своїм розвитком ще не відповідають організаційним, побутовим, виробничим та іншим засадам, суспільному статусу монастирів.

Протомонастирі можна вважати важливою перехідною сходинкою на шляху від відособленого анахоретства до общинного чернецтва, об'єднаного у відповідні інституції. Виникнення чернечих пам'яток перехідного типу, передусім, пов'язують з особливостями суспільно-політичного життя в Україні, на характер яких впливали різні чинники.

Серед них важливе місце посідала міжусобна боротьба руських княжичів, половецькі напади, монгольське нашестя, численні війни, татарські напади, втрата державності та багато інших чинників, що вносили свої корективи у суспільне, політичне, економічне, культурне і навіть світоглядне становище українського народу, Церкви та чернецтва. Тому шлях творення середньовічних монастирів в Україні мав особливі перехідні ознаки, форми та 393 риси.

Не викликає жодного сумніву, що творцями багатьох галицьких протомонастирів були анахорети, які навіть за умов анахоретства, зокрема, коли проживали в індивідуальних камерах, мусіли контактувати між собою і, отже, формувати з часом нову звичаєву форму взаємовідносин^{[393] [394]. Після завершення часового відшельництва багато анахоретів поверталося до активного життя.}

Теоретично чернече життя регламентоване Типіконами. Термін “типікон” походить від двох грецьких слів - "τυπικoν" і "τυπος", які дослівно можна перекласти як “зразок” та “статут”.

Уже в перших християнських Типіконах (поч. IV ст.) зазначено особливості християнського чернецтва, визначено основні вимоги та правила чернечого життя. Типікони вимагали від ченця надзвичайної стійкості, скромності, невибагливості, убогості, терпимості, покірності, мовчазності, замкнутості, відданості, доброзичливості, відповідальності, зваженості, • 395

послуху та ін.

На українських землях упродовж XI-XVI ст. був поширений Типікон, творцем якого був Теодор Студит. Тому його ще називали Студійським Уставом або Студійським Типіконом^{[395] [396] [397] [398]. У зазначений період, тобто від ХІ ст. аж до реформи митрополита В. Рутського (1617), дія Студійського Типікону поширювалися на обидва крила українського чернецтва, тобто на студитів та 397}

василіан.

На підставі дисциплінарних положень Типікону кожен чернець повинен був строго дотримуватися норм та вимог спілкування, розпорядку дня, правил харчування, умов проживання, носіння одягу, зовнішнього вигляду, богослужінь, праці, відпочинку тощо, як цього вимагали монастирські статути.

Вивчення чернечих Типіконів та порівняння їх з отриманими результатами археологічних та спелеологічних досліджень відкриває багато нового в історії чернецтва. Після падіння Галицько-Волинської держави чужоземна влада та поширення інших релігій стали головною причиною певного відмежування та локалізації українського чернецтва від світських суспільних проблем.

Під впливом низки чинників відбулося порушення організаційних чернечих структур в Україні. Проте найбільшою складністю стало те, що більшість галицьких монастирів існувало без Типіконів, а лише в усній формі з покоління у покоління передавали основні умови та вимоги до чернечого 398

життя.

Складні тогочасні суспільні умови населення українських земель, що підпали під владу різних держав, стали причиною появи та паралельного існування в чернечому православному середовищі общинних формувань келіотів, кіновітів, ідіоритмів.

Творцями багатьох протомонастирських осель виступало бідне середньовічне чернецтво. Це підтверджується тим, що багато середньовічних протомонастирів Галичини тривалий період вело убоге існування. У суспільстві такі монастирі не виділялися помітною суспільною, релігійною, освітньою, культурною, виробничою та іншою діяльністю. Тому не випадково в архівних документах такі чернечі інституції позначені як монастирські оселі “bez funduszu” та “bez praw”^[399] і т. п.

Ще наприкінці ХІХ ст. цікавий зразок невеликої чернечої печерної житлової споруди перехідного типу було зафіксовано поблизу села Порохова Бучацького р-ну Тернопільської обл. Історія відкриття пам'ятки пов'язана з тим, що у 1878 р. австрійський професор геології І. Бенеш у Бучацькому повіті проводив геологічну розвідку і випадково натрапивши на невеличку однокамерну печеру біля Порохової зробив її гіпсову модель. Разом з гіпсовим макетом він виконав загальний опис пам'ятки, зробив коротке пояснення до нього, що й відправив на вивчення науковим співробітникам Краківського археологічного музею.

Вірогідно, що зазначену печерну споруду після цього випадку більше ніхто не досліджував. Адже жодних інших матеріалів про пам'ятку виявити не вдалося.

На початку ХХ ст. відомий галицький археолог Володимир Деметрикевич використав опис І. Бенеша у своїй узагальнюючій праці, яку присвятив рукотворним печерним порожнинам Східної Галичини^{[400] [401].}

В описі печерної пам'ятки у Пороховій автор виділяв вхідну та житлову частину. На особливу увагу в плані нашого дослідження заслуговує житло. Однак, автор лише у загальних рисах наголосив, що у печерній порожнині зафіксовано дві кам'яні лави, які були розташовані вздовж стін невеликої печерної порожнини. Дослідник також зазначив про заглиблення у лівому куті печерного приміщення.

За повідомленнями місцевих інформаторів та результатів опису, який подав І. Бенеш, В. Деметрикевич стверджував, що це могло бути житлове, 401

помешкання пустельника, витесане у кам яній породі металевим знаряддям.

На жаль, детального опису печерної порожнини в Пороховій автор не подав, а на сьогодні пам'ятка через природні обвали, зсуви та руйнування виявилася втраченою.

Варто наголосити, що опис житлової споруди печерної пам'ятки, який є наведений у поданні В. Деметрикевича, не відповідає характерним рисам приміщень анахоретів та пустельників. Як було зазначено, житлові споруди ченців-самітників є невеличкими за розмірами, примітивними в облаштуванні та важкодоступними. Крім того, ніколи їхні приміщення не відзначалися кам'яними лавами та іншими зручностями.

Наявність у житловому приміщенні двох пристінних кам'яних лав дає підстави висловити припущення про одночасне проживання в одній житловій камері кількох осіб, що, з одного боку, є порушенням положень Типікону, бо ченці повинні проживати в окремих житлах, а з іншого - свідченням келіотського організаційного устрою чернечої общини, для якого була властивою спільність проживання ченців у одному келійному приміщенні.

Митрополит Іларіон також наголошував, що в силу особливого становища давньоруських земель та низки обставин у княжі часи майже усі давньоруські монастирі пройшли свій розвиток через келіотську форму існування⁴. Келіотство в світі має давнє історичне коріння, яке сягає часів появи християнської релігії. Значення терміну “келіотство” І. Огієнко виводить від слова “келія”, що означає житло самітника.

У кожній суспільній формації келіотство набувало своїх характерних ознак та проявів. Часто келіотів не визнавали, вони зазнавали переслідувань та заборони існування. Наприклад, візантійський імператор Юстиніан ще в VI ст. засудив та заборонив існування келіотських общин⁴⁰.

Найчастіше ченці-келіоти упродовж середніх віків перебували за межами організаційних духовних структур християнства, що сприяло їхньому відмежованому існуванню.

На нашу думку, появу келіотства на українських землях варто ототожнювати з пошуком компромісу між реальною суспільно-політичною, соціальною та релігійною сферами. Результати досліджень показують, що келіотство творило особливу чернечу методику спасіння, яка випливала з усвідомлення людиною неможливості вистояти проти зваб навколишнього світу, і тому загалом ця релігійна течія у соціумі під дією низки чинників поступово перетворювалось на зручне користування земними благами. З іншого боку, саме келіоти сприяли налагодженню чернечих виробництв, появі та зростанню приватної власності серед чернецтва, що у багатьох випадках виявлялося несумісним з дисциплінарними положеннями Типікону, а було ^{[402] [403] своєрідним відображенням принципів їхньої діяльності, а також того суспільного середовища, в рамках якого воно існувало.}

Подібне до традиційних келіотських жител середньовічне печерне чернече житло недавно було виявлено тернопільськими дослідниками біля с. Голігради Заліщицького р-ну Тернопільської обл ^[404] Печерна порожнина розміщена на південній окраїні села, на лівому березі р. Серет. Вона має природно-штучне походження, про що свідчать, як зазначає автор, численні відбитки знарядь на стінах пам'ятки.

Пам'ятка складається з двох великих приміщень. Перше з них, як зазначає автор дослідження Василь Олійник, можна умовно назвати вхідним коридором^[405]. Він має висоту майже 2,5 м, ширину - 1,3 м та максимальну довжину - 3,3 м. Другу печерну камеру дослідник печери називає “великою залою”. Загальна довжина “зали” сягає майже 5,9 м, ширина - 3,2 м та висота понад 2 м.

За свідченням В. Олійника, житловий сектор печерної порожнини був розміщений у нішоподібних заглибленнях “великої зали”. Зокрема, праворуч від входу у кам'яній стіні приміщення розташована видовбана ніша-лежанка, яка була піднята над рівнем долівки приблизно на 0,2 м. Ніша має середню висоту близько 1 м, довжину - 2,2 м та ширину майже 0,5 м. Біля лівої стіни “великої зали” в скельній долівці видовбана ще одна ніша, довжина якої - 1,8 м, ширина - 0,5 м та найбільша глибина - 0,5 м.

Зазначимо, що поховальні пам'ятки в печерних монастирях та протомонастирях не є рідкісним явищем. Для прикладу можна навести захоронення кілька сотень ченців у печерних порожнинах Києво-Печерської лаври.

Значною мірою появі протомонастирів на галицьких землях сприяло поступове освоєння невеликих печерних порожнин, тобто колишніх келій анахоретів. Про це свідчить існування певних спільних конструктивних рис у плані забудови житлових споруд відшельників та приміщень протомонастирів. Зокрема, зазначена та найбільш поширена р подібна форма конструкції печерного житла анахорета. Точно така ж конструктивна форма, але уже у значно збільшеному та зручнішому для існування її мешканців вигляді простежується на багатьох галицьких пам'ятках чернецтва. Для прикладу наведемо невелику чернечу печерну порожнину, розміщену біля с. Руда Рогатинського р-ну Івано-Франківської обл. Львівський дослідник Микола Бандрівський її називає келією самітника (рис. 17)^[407].

Рис. 17. План чернечої печерної житлової споруди, що знаходиться біля с. Руда Рогатинського р-ну Івано-Франківської обл.

(За Бандрівським М., 1995).

Загалом план зазначеної печерної споруди повністю відповідає типологічному плануванню печерних жител анахоретів (рис. 4, 7, 8, 15), що, можливо, дало підстави М. Бандрівському зачислити його до категорії жител ченців-самітників.

У процесі наукових досліджень важливе значення має встановлення місця знаходження пам'ятки, адже для споруд анахоретів характерною рисою є важкодоступність до пам'ятки, а для монастирів - не завжди. У матеріалах автора показано, що пам'ятка розташована на високому пагорбі, який має круті схили. Вхідний отвір у печерну порожнину розташований із західного боку гористого виступу, що є традиційним для вибору місць облаштування чернечих печерних споруд.

Як зазначив М. Бандрівський, вхід до пам'ятки є важкодоступним, тобто відповідає загальній традиції вибору місць для влаштування жител анахоретів. На пам'ятці помітно виділяється вхідна та житлова частини (рис. 17). Проте розміри приміщень є значно більшими від печерних житлових споруд анахоретів, що свідчить про значне пристосування печерної порожнини до умов проживання і засвідчує невідповідність вимогам аскетизму. Крім того, у житловому приміщенні зафіксовано нові конструктивно-архітектурні елементи, які є відображенням певних житлових зручностей.

Застосування спеціальної методики наукових досліджень та порівняльний аналіз дають підстави стверджувати, що внутрішній устрій житлового приміщення печерної пам'ятки в Руді виходить далеко за межі практичного існування самітництва, бо, по-перше, ченці-самітники не будували великих житлових камер, про що свідчать результати досліджень, а по-друге, дисциплінарні вимоги Типікону потребували від ченця дотримання убогості, терпіння до незручностей тощо.

Варто наголосити, що у житлових камерах аскети не створювали жодних зручностей, наприклад, віконних та вентиляційних отворів, пристінних лав, ніш, еистем опалення житла, що є характерним для зазначеної чернечої пам'ятки (рис. 17).

Як свідчить автор публікації, житлова споруда у плані має нерівну прямокутну форму. Її розміри становлять 2,2-2,4?1,5-1,9 м, що, на нашу думку, не відповідає традиційним розмірам невеличких житлових камер анахоретів. Штучне походження печерного приміщення не викликає жодних сумнівів. Наявність вирубаної в кам'яній основі житлової камери пристінної лави (2,30?0,35 м), а також вирубаних у північно-західній стінці та у стелі зазначеного печерного приміщення отворів є свідченням великих робіт. Зокрема, один з отворів печерної камери слугував вікном (0,75?0,80 м), а інший - вентиляційним отвором (d = 0,15 м). Ще інші ознаки засвідчують не тільки великий обсяг виконаних робіт, а й певні житлові пристосування печерної порожнини, що суперечить вимогам, які є характерними для житлових камер середньовічних анахоретів-самітників. Історична пам'ятка у Руді має чіткі ознаки невеликого, менш-більш просторого общинного печерного житлового приміщення, яке за конструктивно-архітектурними ознаками далеко виходить за межі існування практичного анахоретства. Проте ще не відповідає реальному статусу монастиря, у якому мають виділятися його основні складові частини (храм, трапезна, житлові споруди та ін.). Про культове призначення печерної порожнини, як зазначає М. Бандрівський, свідчить кілька нішоподібних заглиблень невеликих розмірів, що мають характерну форму. Нішоподібні заглиблення є вирубані у верхній частині

стінок житлової камери. Вони мають різні розміри. Одне із заглиблень мало висоту 0,3 м та ширину - 0,5 м. Проте дослідник не подає жодних відомостей про інші заглиблення, які він лише поверхнево згадує на початку своєї публікації, а також про глибину та форму зазначених ніш, що є важливим для визначення статусу пам'ятки, числа мешканців тощо. Наприкінці автор висловлює узагальнене власне припущення, що у вирубаних кам'яних нішах могли бути встановлені лампадки чи світильники^{[408] [409] [410]. Крім того, у місці, де розміщені вікно та двері, виявлено пази, які були вирізані у камені по периметру віконних та дверних отворів. Середня ширина паза становить приблизно 4 см. Приблизно такою ж є глибина. Не викликає жодного сумніву те, що вирізані пази були призначені для кріплення до кам'яної основи дерев'яних конструктивних елементів, ймовірно, рам дверей та вікон.}

Отже, ця пам'ятка виходить за межі практичного анахоретства, але зачислити її до групи печерних монастирів через недорозвинуту внутрішню інфраструктуру є не доречно. Наголосимо, що анахоретам не було притаманним створення великих житлових камер та певних зручностей у них. За характерними ознаками в печерному житлі, яке знаходиться поблизу села Руда, могло проживати приблизно троє-четверо осіб, що вважається несумісним із канонами аскетизму, а також з статутними нормами та вимогами кіновії. Адже прикладом свого аскетичного існування ченці- відшельники прагнули наслідування апостольського поклику життєвої самітності, невибагливості, безмовності, убогості, строгого послуху, покути, молитви, а також особистих, “замкнутих” релігійних переживань⁴¹.

На нашу думку, поблизу села Руда на Рогатинщині у середньовіччі існував невеликий печерний протомонастир, який утворився шляхом об'єднання кількох ченців в одну общину. Пам'ятка свідчить про певні трансформаційні процеси (тобто поступове згладження аскетичних принципів та пристосування житлової споруди до буденних середньовічних реалій), які відбувалися під впливом тогочасного суспільного буття у житлово-побутовій, виробничій, світоглядній та інших сферах. Саме це знайшло характерне відображення на розбудові печерного приміщення. Ці та інші соціальні та світоглядні чинники позначилися на шляхах та основних принципах практичного освоєння багатьох печерних порожнин Галичини.

Подібна печерна пам'ятка, яку зазначений дослідник також датує добою середньовіччя, розміщена біля с. Поділля Рогатинського р-ну Івано- Франківської обл. (рис. 18).

Рис. 18. План чернечої житлової споруди, що знаходиться біля с. Поділля Рогатинського р-ну Івано-Франківської обл.

(За Бандрівським М., 1995).

Пагорб, де було виявлено пам'ятку, відзначається крутосхилом. Вхід у печерну порожнину влаштований у вигляді вузького та важкопрохідного лазу, який розташований на висоті приблизно 35-40 м від рівня підніжжя пагорба. Можна легко простежити, що зазначені характеристики повністю відповідають вибору місця для облаштуванню житлових камер анахоретів. Водночас внутрішній устрій відзначається значним освоєнням. Зокрема, у печерній порожнині виділяється помітно видовжена центральна частина, що має довжину 13 м, ширину - 2,2 м та висоту - 3,4 м^[411].

У дослідженні на особливу увагу заслуговують три великі нішоподібні заглиблення, які вирубані у бокових стінах центральної печерної порожнини. Вони можуть бути свідченням, що в печерній порожнині проживало кілька осіб. На думку дослідника пам'ятки, ніші слугували мешканцям печерної порожнини житловими камерами. Як подає автор статті, усі заглиблення було вирубано на одному горизонтальному рівні, що приблизно відповідає рівню долівки вхідної частини печерної порожнини⁴¹.

Як стверджує М. Бандрівський, у західній стінці центрального приміщення розташовані дві камери, які мають майже прямокутну форму та характерно заокруглені кути. Менша камера має довжину 2,8 м, висоту - 0,8 м та ширину - близько 1 м. Довжина більшої камери сягає 4,5 м, висота - 1,3 м, ширина - майже 1 м (рис. 18).

Нішоподібні камери, розміщені у протилежній - північно-східній стінці, за формою є дещо відмінними від попередніх. Одна з них в плані має напівкруглу, майже сферичну форму. Вона заглиблена приблизно на 1 м у бічну стінку печерного коридору. Висота цієї камери становить близько 1 м від рівня долівки. Інша камера є значно меншою. Вірогідно, що її розбудова залишилася незавершеною (рис. 18).

У різних місцях печерної порожнини простежено сліди від дії металевих знарядь (зубил, лез та ін.), якими вирубували кам'яну основу. Відбитки інструментів на стінах, стелі та у нішах різняться між собою. Зокрема, під час вирубування камер продовгуватої форми відзначено характерні риси металевих лез шириною 3-3,5 см, а сферичної - гострих знарядь клиноподібної форми. Зазначені свідчення дають підстави стверджувати про штучне походження печерної порожнини.

Ймовірно, що вирубували житлові камери у печерній порожнині різними знаряддями та тривалий період. На нашу думку, виконання печерних робіт відбувалося повільно в процесі поступового зростання числа мешканців та необхідності розбудови житлових камер.

Культурний шар, виявлений під час проведення досліджень у печерних порожнинах поблизу Руди та Поділля, є бідним, а здебільшого він не простежується, що не дає змоги встановити абсолютно точне датування досліджуваних чернечих житлових споруд.

Кам'яниста основа долівки не сприяла формуванню та збереженню культурного шару і в тім числі на багатьох інших чернечих печерних пам'ятках Галичини. Однак середньовічне чернече житлове призначення зазначених пам'яток, як наголошує М. Бандрівський, не викликає жодного сумніву. ^{[412] [413]}

Щодо писемних досліджень, то зазначимо, що жодних відомостей та архівних згадок про наведені археологічні пам'ятки нам виявити не вдалося. Тому археологічні відомості залишаються єдиним джерелом, що дає змогу стверджувати про історію зазначених печерних порожнин та умови проживання в них.

У фондових збірках Львівської національної наукової бібліотеки ім. В. Стефаника знайдено цікаве свідчення про Рогатинський монастир, який приблизно на переломі XVI-XVII ст. налічував всього троє осіб, не мав ніяких прав, коштів та не проводив жодної господарської діяльності^[414]. Варто зазначити, що місце знаходження Рогатинського монастиря досі встановити не вдалося. Хоча, на нашу думку, він мав би бути розміщений десь поблизу вище згаданих пам'яток.

Один із перших відомих дослідників зазначених печерних порожнин, розміщених поблизу сіл Руди та Поділля, польський історик А. Грушецький зачислював до середньовічних житлових споруд ченців-схимників Галичини^[415]. Нині невідомо, чому саме так означив згадані пам'ятки автор.

Вжитий А. Грушецьким термін “схимник” майже повністю відповідає значенню терміна “чернець”, бо саме ченці, що приймають Схиму, тобто посвяту у монахи, стають схимниками. Життя ченця-схимника регламентоване Типіконом і будь-яке статутне порушення вважають гріхом. Варто наголосити, що схимникам не дозволялося мешкати в одній житловій камері по кілька осіб, бо це було порушенням Схими. Отже, схимники змушені були мешкати у відмежованих індивідуальних житлових камерах, а не спільно у великих однокамерних приміщеннях, подібних до тих, які розміщені у печерних порожнинах поблизу Руди та Поділля.

Як було зазначено, найближчим у правилах проживання до схимництва є кіновітство, що є відображенням одноосібного існування інока у житловій камері. Проте зазначені печерні пам'ятки на основі спільної житлової камери є одним з прикладів перехідного келіотського типу устрою чернечої общини.

Це видно із публікації А. Грушецького багато його тверджень і про інші пам'ятки побудовано на особистих припущеннях, адже він не спирається на джерельні матеріали. У більшості випадків автор користувався інформацією місцевого населення.

Означення цих печерних пам'яток, яке наводить М. Бандрівський, заслуговує на критичну оцінку у тому, що йдеться про велику однокамерну пам'ятку, яка конструктивно представляє одну структуру. За нашими підрахунками, у житловій камері печерної порожнини поблизу с. Поділля також могло мешкати приблизно 3-4 особи. За характерними ознаками спільного однокамерного проживання ченців, формами та розмірами дані приміщення цілком відповідають принципам організаційного устрою келіотських протомонастирів.

Важливу групу невеликих житлових печерних порожнин ченців репрезентують гроти. У середньовіччі вони творили один з різновидів великого однокамерного общинного середньовічного чернечого житла келіотського типу.

Серед них привертає увагу чернечий грот, який розміщений у верхній частині гористого масиву, що в східній околиці с. Розгірче Стрийського р-ну Львівської обл. (фото 8). Розміри печерної порожнини становлять 3,8?2,2 м. Довшою стороною вона була розміщена по осі північ-південь. Про чернече заселення грота серед місцевих мешканців ще й досі побутують численні перекази.

Грот має вигляд неглибокої кам'яної порожнини, у якій фронтальна сторона зараз є повністю відкритою. Стеля гроту округла, аркоподібної форми, яка обабіч плавно переходить у північну та південну стінки. Найбільшу висоту стелі споруди зафіксовано у середній частині, де вона від рівня долівки становить 1,9 м. Долівка пам'ятки добре втоптана, рівна, грунтово-кам'яна.

На стінках кам'яної порожнини простежено сліди рубання та тесання каменю. З південного боку грота, у стінці аркоподібного склепіння, на висоті 0,7 м від рівня долівки, є видовжений отвір овальноподібної форми. Його висота сягає 1,3 м, ширина - 0,7 м (фото. 9). Вірогідно, що він одночасно слугував для освітлення приміщення та виходу газів під час горіння вогнища у приміщенні споруди.

Про наявність стародавнього череня у південній пристінній частині печерної камери свідчить потужний пласт попелу, який в діаметрі охоплював близько 1 м. У попелі виявлено кілька невиразних фрагментів тонкостінного кружального керамічного посуду, який за характерними керамологічними ознаками зачислюють до середньовіччя.

Знайдено також невеликі кусочки добре випаленої глиняної обмазки, які виявлено під час зачищення ґрунтової поверхні, а також у вогнищі між вугликами. Іншим підтвердженням практичного використання приміщення гроту можуть також слугувати сліди стійкої кіптяви на стелі та у верхній частині віконного отвору (фото 9).

В окремих місцях на стінках споруди зафіксовано відбитки металевих клинів, сліди грубих сколів кам'яної породи та характерні ознаки від тесання кам'яних стін. Крім того, щоб запобігти зсуву ґрунтової породи та проникненню води у приміщення під час опадів дощу чи танення снігу нижню частину східної стінки грота було укріплено коленими вапняковими каменями,

які виклали на глиняно-піщаному розчині. Місцями у складі вапняного розчину простежується шкарлупа від пташиних яєць.

На нашу думку, в приміщенні печерної споруди могло проживати приблизно двоє-троє осіб. Спільність проживання кількох ченців в одному приміщенні відповідає теоретичним засадам келіотства. Такий устрій печерної камери є відображенням перехідного періоду в формуванні чернечої общини.

Цінну історичну пам'ятку середньовічного українського чернецтва перехідного періоду від анахоретства до кіновії виявлено під час пошукових робіт, які проведено поблизу села Страдч на Яворівщині. Печерна пам’ятка є великою однокамерною спорудою (фото 10; рис. 19). Подібно до багатьох печерних пам’яток в зазначеній печерній порожнині не виявлено слідів залягання культурного шару, що певною мірою ускладнює її визначення, вивчення та датування.

Рис. 19. План та переріз печерної порожнини, що знаходиться поблизу с. Страдч Яворівського р-ну Львівської обл.

У приміщенні печерної порожнини добре простежуються сліди та ознаки її поступового освоєння. Ймовірно, що пам’ятка шляхом розбудови з невеликої келії анахорета переросла у велику житлову камеру чернечої общини.

На підставі проведених спелеологічних обстежень зазначимо, що розбудова печерної порожнини не викликає жодних сумнівів і свідчить про її

штучне походження. У кам'яних стінах печерної порожнини добре простежуються численні спроби вирубування індивідуальних нішоподібних житлових камер (келій), що є характерним та визначальним явищем для чернечих общин кіновіального типу.

У плані спорудження вхідна та житлова частина печерної порожнини відповідають архітектурній традиції будівництва чернечих печерних житлових камер на землях Подніпров'я. Наприклад, подібний тип забудови печерної порожнини зафіксовано у матеріалах, які опублікував київський спелеолог Т. Бобровський.

У конструктивній забудові печерної споруди зазначено: прямий вхід у житлову камеру, пряма ліва стінка, розширення житлової камери у вигляді округлого заглиблення у правій стінці, овальне склепіння та ін. (рис. 14). Самі ці характеристики простежуються на плані зазначеної вище печерної порожнини зі Страдча, яку згодом значно розширили.

Це дає змогу висловити припущення, що засновником та будівничим цієї печерної порожнини міг бути мандрівний чернець (або ченці), можливо із земель Подніпров'я.

Вхідний отвір у печеру має округлу форму (фото 10). Найбільша висота, що припадає на середню частину вхідного отвору, становить 1,65 м від рівня долівки. Такою ж є і максимальна ширина, яку фіксують на висоті приблизно 0,8-0,9 м.

На стінах печерної порожнини виявлено шість невеликих нішоподібних заглиблень. Одне з них мало прямокутну форму (12?18 см, троє - округлу (d = 16-18 см), та двоє відзначалися підтрикутною формою (13?24 см). Середнє заглиблення становило всього 3-5 см.

Долівка печерної споруди від входу є похилою, кам'яною, а в окремих місцях, особливо в глибині печери - піщаною, що свідчить про вихід будівельників печерної порожнини на піщані пласти. Однак, порушень природних піщаних відкладів не зафіксовано.

Загальна площа печерної порожнини становить близько 24 м². На підставі значної площі, а також шістьох невеликих настінних ніш, які використовували як невеличкі індивідуальні вівтарі, котрі було виявлено у різних місцях пам'ятки, можна висловити припущення, що у печерній порожнині могло проживати приблизно 5-6 осіб. Такі умови вважаються недопустимими для чернечих общин, створених на засадах кіновії, але є характерними для келіотів.

Зазначена пам'ятка, на нашу думку, так і не змогла трансформуватися у повноцінну кіновіальну монастирську інституцію, для якої є притаманною відмежована культова, житлова, господарська, виробнича побутова та інша інфраструктура. Хоч варто наголосити, що у стінках печерної порожнини простежуються невеликі заглиблення, які свідчать про спроби вирубування

окремих печерних приміщень (рис. 19). Однак роботи залишилися незавершеними.

Теоретично чернечі Типікони забороняли ченцям спільне проживання в одному приміщенні^[416], проте реалії середньовіччя сприяли пошуку, появі та поширенню нових організаційних форм, що в багатьох випадках призвело до створення чернечих общин, які згуртовувалися на засадах ідіоритмів, келіотства тощо.

Негативне значення в історії українського середньовічного чернецтва отримали так звані “блудні” ченці, які періодично мігрували чернечими обителями^{[417] [418]. Як зазначає А. Пекар, причиною такого явища у чернечому житті був пошук кращих умов для проживання.}

У 1509 р. на Віленському соборі православним українським ченцям було заборонено без дозволу настоятеля покидати територію монастиря. Проте це не могло врятувати загальний занепад середньовічного чернецтва^[419].

У XV-XVI ст. українське чернецтво переживало чи не найбільшу кризу в історії свого існування, що значною мірою було зумовлено діяльністю багатьох монастирів та ченців, які опинилися за межами будь-яких організаційних форм та підпорядкувань, чернечих статутів та правил^{[420] [421]. Автор твердить, що ченці ’’разом із жінками та дітьми мешкали у монастирях’”'.}

Загалом діяльність протомонастирів та келіотська форма устрою чернецтва отримала в науці неоднозначну оцінку. Чимало авторів не згадують цього явища, навіть намагаючись не помічати його існування. Багато дослідників вважають келіотство ганебним та негативним явищем, яке сприяло втраті значення, ролі та місця середньовічного чернецтва у суспільному житті.

Поява та поширення різних організаційних форм існування чернецтва у середні віки були зумовлені відсутністю власної держави, а також реальним становищем українського суспільства та чорного духовенства, що було позбавлене власних управлінських структур. Функціонування протомонастирів стало перехідною ланкою на шляху загального розвитку українського чернецтва у великі монастирські комплекси. Незважаючи на те, саме завдяки існуванню в українському чернецтві різних форм організації чернечого життя воно зуміло достосуватись до всіх суспільних небезпек, які несли з собою військові і ординські плюндрування краю, національний та релігійний гніт населення з боку чужоземних завойовників, важкі умови матеріального становища народних мас.