Розділ II РЕАЛЬНІ ВИТОКИ РОДУ

Нагадуємо, що першим, хто визнав «Корибутівську» традицію походження Збаразьких фальшивою, «сконструйованою» на підставі штучного ототожнення Федора Корибутовича з Федь- ком Несвізьким, власником Збаража, був К.

Дещо більше уваги вказаній проблемі приділили російсь­комовні вчені. Ф. І. Леонтович, говорячи про Григорія та Івана Несвізьких - членів ради Дмитра-Корибута у 1388 р., - зазначав, що вони «представляють окрему галузь князів Несвіжських пів­нічного Полісся; волості цих князів безсумнівно були також у нижній Сіверщині, й тому самі князі знаходились у «пос­лушаньи» сіверському князю Корибуту. З усього видно, згадані князі, підручники сіверського князя Корибута, належали до на­щадків удільних Чернігово-Сіверських князів, які сиділи в ок­ремих містах та волостях нижньої Сіверщини, можливо, ще до приєднання її до Литовської держави»^[171]. При цьому Леонтович посилався на литовського історика XVII ст. А. Кояловича, який зве князів із запису 1388 р. Сіверськими («Seueriae Principes»)^[172]; але дане уточнення, без сумніву, належить самому Кояловичу, оскільки в оригінальному документі 1388 р. його немає (див. про це наприкінці розділу). «Звідти-то (литовської Русі - Авт.) бере свій початок рід князів Несвіцьких, які жили спочатку на Німані, потім у 80-х роках XIV століття з’являються в Сіверщи- ні та, нарешті, остаточно утверджуються на Волині на початку другої чверті наступного століття»^[173].

Версію про походження князів Несвізьких, власників ні­бито білоруського Несвіжа, від чернігівських Ольговичів не виключала також Є. І. Де-Вітте, хоча дослідниця запропонувала й іншу, альтернативу гіпотезу. «Але на початку XII ст. починає підвищуватись Мінськ, столиця Глібовичів. У цей час і Несвіж міг стати у залежність від мінських князів і отримати удільних князів із роду Глібовичів, якщо у ньому не сиділи князі з роду Ольговичів, які володіли землею Дреговичів у XII стол. (...) Чи не був князь Юрій Несвіжський, вбитий на Калці у 1229 (потрі­бно 1223 - Авт.) р. одним з Глібовичів чи Ольговичів?». «Ф. І. Леонтович, як сказано вище, говорить, що в актах кінця XIV і початку XV ст. згадується Іван Несвіжський, як удільний князь. Якщо це так, то у цьому князі доводиться бачити остан­нього представника Глібовичів чи Ольговичів. Леонтович же наводить звістку, що князь «Федько», вірогідно, син того ж кня­зя Івана Несвіжського, ще у 1430 р. володів Несвіжем у північ­ному Поліссі (насправді ця «звістка» є лише припущенням М. Баліньського - див. нижче - Авт.). З цього ж року князь Фе- дько є сподвижником Свидригайла й разом з ним переходить на Волинь (.)». Коментуючи вищенаведену цитату Леонтовича, Де-Вітте зазначає: «Але якщо це так, то доведеться припустити припущення, що наші князі Несвіжські - нащадки чернігівських Ольговичів, які отримали в уділ Несвіж, коли він з землею Дре­говичів входив до складу Чернігівського князівства. Волості ж у нижній Сіверщині могли йому (? - Авт.) дістатися пізніше за спадком від найближчих родоначальників (так! - Авт.), які на­лежали до однієї з ними галузі Ольговичів»^[174].

Ф. Равіта-Гавроньський схилявся до думки, що білорусь­кий Несвіж входив до складу Турово-Пінського князівства - частини землі дреговичів. «У першій чверті XII ст. бачимо його у володінні Ольговичів, онуків Святослава (f 1076) й брата Ізяс- лава (твердження помилкове - Авт.). Олег (f 1115) вже мав зна­чні володіння на Волині (те саме - Авт.). Міг і Несвіж, лежачий на північному скраю Волині, до них залучатися, як приналеж- ний до землі Дреговицької.

Але то не виключає іншої гіпотези про походження князів Несвіцьких на Волині від дідичів Несвіжу над Ушею, хоча дове­дення того є важким (Леонтович) (...) можна без значної поми­лки припустити, що Іван власне міг бути прабатьком тієї родини Несвіцьких, яка пізніше розпалася на кілька галузей. А якщо те припущення має за собою трохи слушності, то в такому разі належало б визнати тотожність тієї галузі від Рюрика та Ольго- вичів»^[175].

Більш популярною в літературі є інша версія, за якою кня­зі Несвізькі вважаються нащадками турово-пінської гілки Рюри- ковичів. Таке припущення висловив у 1895 р. Й. Вольф, хоча жодних аргументів на його користь і не навів, зокрема, не пояс­нивши, яким саме чином нащадки князів Турово-Пінських мог­ли осісти на Волині^[176]. В наш час версію Вольфа схильний підт­римати Ян Тенговський. Дослідник звернув увагу, що в грамоті Костянтина та Федора Коріатовичів від 19 вересня 1388 р. (в списку 2-ї половини XVIII ст. латиницею) другим зі свідків виступає «knjaz’ Vasilij Vinnickij»^[177]. (Пізніше була виявлена грамота Федора Коріатовича 1392 р., де першим серед свідків також виступає «князь Василеи Веницкии»)^[178]. Цього ж Василя Вінницького Я. Тенговський ототожнює з князем Василем Бож- ським («Wasilio duce dicto Boszki»), свідком грамоти Свитригай- ла-Болеслава, князя Подільського, виданої 30 березня 1401 р.^[179].

Якщо погодитися з припущенням Я. Тенговського, дове­лося б визнати, що Василь Вінницький належав до роду Несві- зьких, а Вінницьким називався, так би мовити, паралельно, за своїм основним володінням. Але, крім Василя, відомий ще й інший князь Вінницький - Андріан, дружина якого, «княгини Андрияновая Вѣиницьская», теща пана Гринька Соколецького, між 1388 та 1391 рр. надала зятю кілька сіл у сучасній Вінниць­кій області^[181]. Отже, існував окремий рід князів Вінницьких, причому два його представники були сучасниками Несвізьких - Григорія та Івана (1387 - 1388 рр.). А спорідненість Федька Не- свізького з Іваном Несвізьким однозначно доводиться даними сфрагістики (див. розділ I). Якби Федько був сином Василя Він­ницького, то логічно було б очікувати, що він би і писався прі­звищем батька, а не Несвізького. Вірогідніше за все, Несвізькі були найближчими родичами Вінницьких, і саме тому, після припинення роду останніх, успадкували їхню Вінницьку (та Хмельницько-Божську) волость.

***

Жодних прямих свідчень про походження Несвізьких ми не маємо. Отже, для вирішення цього питання залишається за­лучити опосередковані аргументи. Насамперед, слід констатува­ти, що Несвізькі точно не належали до верхівки литовсько- руської аристократії (серед князів-свідків у документах Федько Несвізький завжди згадується на останньому місці). Більше того, наприкінці XIV ст. вони навіть не вживали князівського титулу.

Дійсно, практично неможливо, щоб в усіх трьох актах 1387 - 1388 рр. князівський титул Несвізьких було пропущено через неуважність писаря, тим більше, що два з них збереглися в оригіналах. Однак у тому ж документі 1388 р. серед кількох поручителів, згаданих перед Григорієм та Іваном Несвізькими також без князівського титулу, принаймі один, Федір Євлашко- вич, точно був князем^[186]. У цей саме час відомі й інші приклади, коли особи безперечно князівського походження, які належали до не дуже знатних родів, у документах свій князівський титул пропускали^[187]. Що стосується Івана Несвізького, то його близьке споріднення з князем Федьком Несвізьким беззаперечне, оскіль­ки доводиться даними сфрагістики. Припущення ж, що Несвізь- кі присвоїли собі князівський титул самовільно, або отримали його від великого князя Вітовта, є неможливим, оскільки жод­ного подібного прикладу протягом XIV - XVI ст. нам не відомо.

Єдиною «зачіпкою», на підставі якої можна будувати як­ісь версії щодо походження Несвізьких, залишається місцезна­ходження їхнього родового гнізда. Стосовно цього питання в історіографії існує дві основні версії. Вже М. Стрийковський вважав, що князь Федько звався Несвізьким від білоруського Несвіжа, який у його (Стрийковського) час належав Радиви- лам^[188].

Потім версію про білоруський Несвіж як родове гніздо князів Несвізьких, як ми бачили, підтримали ще Є. І. Де-Вітте та Ф. Равіта-Гавроньський. Тієї ж думки дотримувався і Ю. Пузи­на, вважаючи, що Несвіж складав південну частину Новгород- Литовського уділу Корибута Ольгердовича^[191]. Невдовзі А. Про- хаска завважив, що колись, під час відвідування відомого Не- свіжського архіву, серед тамтешніх пергаменів він знайшов «акт фундаційний на латинській мові, наскільки собі пригадуємо, кн. Федька Несвізького для костьолу в Несвіжу з третього деся­тка XV віку»^[192]. Здавалося, нарешті з'явився хоча б один прямий доказ місця розташування родової удільної столиці Несвізьких. Але незабаром з'ясувалося, що насправді це не так.

Ян Якубовський, який тривалий час працював у Несвізь- кому архіві (вивчаючи матеріали з історії Несвіжу), щодо наве­деного свідчення А. Прохаски писав наступне. «Передусім му­шу зазначити, що вміщена у наведеній вище примітці д-ра А. Прохаски відомість є на мою думку помилковою. Пам'ять того разу підвела знаменитого вченого. Поминаючи вже ту об­ставину, що пергаменти архіву несвізького є віддавна впорядко­вані й описані, і що немає там і бути не може жодних «розрізне­них пергаментів», говорить проти твердження д-ра Прохаски повний брак згаданого акту не тільки серед існуючих пергамен­тів, але й серед реєстрів архівних. На доказ наведу початок Ре­єстру привілеїв костелу несвізького з р. 1820, що знаходиться в арх. несв.» - де під № 1 вказаний документ 1492 р.: «Фундуш або привілей Костелу Парафіяльному Несвізькому» Миколая Немировича, підтверджений королем Казимиром. «Таким чином реєстр, що походить з р. 1820, а опертий на давнішому копіярі- ушу, не знає повністю згаданого д-ром Прохаскою акту фунда- ційного кн. Федька Несвізького»^[193].

Немирович же володів Несвіжем з 1445 р., про що свід­чить наступний оригінальний лист із Несвізького архіву: «От великого князя Казимира королевича ко всим людемъ несвижа- номъ, [ш]то Клавко дѣржалъ. Дали есмо Несвижь пану Мико- лаю Немировичу со всим по тому ж, какъ Клавко дѣржалъ (...)». О. Ліцкевич встановив, що Клавко - це зменшувальна форма (від латинського Клаус) імені Миколая Гетавтовича, вер­ховного постільничого великого князя Жигимонта Кейстутови- ча, який загинув разом зі своїм господарем у 1440 р. Отримав же Клавко Несвіж, очевидно, після арешту князя Олелька Володи­мировича Слуцького у 1433 р.^{[194] [195]. Ян Якубовський робить, зда­ється, цілком слушний висновок, що у 1-й половині XV ст. біло­руський Несвіж був дрібною великокняжою волостю, а не сто­лицею удільного князівства.}

Це спостереження пізніше підтвердили й дані археології: «Після розкопок на території Несвіжу І. М. Чарнявський не прийшов до однозначного висновку про місце й час існування початкового поселення. Він пише про невеликі розміри посе­лення у 15 ст. і не наполягає на існуванні його у 14 ст.»^[196]. Отже, цей Несвіж не може бути визнаний «малою батьківщиною» од­нойменних князів. Показовим є і той факт, що майже всі згадки про Несвізьких походять з південно-руських земель - Волині та Східного Поділля.

За іншою версією, родове гніздо Несвізьких знаходилося в Луцькому повіті на Волині. К. Стадніцький вважав, що прізвище Федька «Несвідського» походило від Несвіда в Луцькому пові­ті^[197]. Пізніше, завдяки відомостям волинського краєзнавця Т.-Є. Стецького, дослідник уточнив, що то було сільце Несвіч поблизу Луцька, де спостерігалися рештки «городища та обо­ронного замчища»^[198]. Цю версію прийняв також і Ю. Вольф^[199]. Але ми з нею погодитися однозначно не можемо.

По-перше, в усіх найдавніших, причому оригінальних актах кінця XIV - початку XV ст. представники роду звуться саме Несвізькими, а не Несвіцькими. Так, у документах 1388 р. згадуються «Григорий да Иван Нєсвизьскии»^[200], «Иванъ Нєсвиз- ский»^[201]. У акті 1403 р. - «Ywano de Neswyes»^[202]. Князь Семен

Васильович у грамоті 1461 р., також оригінальній, зветься «Нє- свизкому»^[203]. Лише в документах 1434 та 1435 рр., хоча й оригі­нальних, але взагалі написаних дуже безграмотно, фігурує «князь Фєдико Нєсвидиский», «Нєсвидьский»^[204]. Але і в даному випадку буквосполучення «дис», «дьс» передає скоріше звук «з», ніж «ц»^[205]. Отже, можна досить впевнено констатувати, що родовим гніздом Несвізьких був не Несвіч, а саме Несвіж.

По-друге, досить мало вірогідно, щоб в околицях Луцька, столиці Волинської землі, існувало якесь самостійне «князівст­во» з власною династією.

По-третє, ще Ф. І. Леонтович звернув увагу на те, що у 1-й половині XVI ст., а напевне й раніше, Несвічем під Луцьком володіла «земянська» родина Несвіцьких: «немає ні найменшого сумніву в тому, що земяне Несвіцькі не мають нічого спільного з сучасними їм князями Збаразькими чи Вишневецькими, наща­дками старих князів Несвіцьких»^[206]. Зокрема, в ревізії Луцького замку 1545 р. неодноразово згадуються земяне Несвіцькі, влас­ники «Несвѣча», де вони мали навіть право збирати мито (вста­новлене ще за часів Вітовта)^[207]. Чи можна припустити, щоб князі Несвізькі-Збаразькі, одні з найзначніших магнатів Волині, допу­стили перехід свого родового гнізда у власність відносно дріб­них шляхтичів? Нам здається, що це є досить маловірогідним.

Тим часом існує джерело, яке засвідчує існування Несвіжу на прикордонні південної Волині та східного Поділля, тобто саме там, де знаходились володіння князя Федька Несвізького й протікала його діяльність. Мова йде про Хроніку Яна Длугоша, зокрема, про опис подорожі короля Владислава-Ягайла зі Сня- тина на молдавському кордоні до Литви у 1415 р. Тут перерахо­вано наступні пункти, через які пролягав шлях Ягайла: Камінець - Смотрич - «Nyeswyedz» (за іншими кодексами - «Nyeswiecz, Nieswiecz») - Кремінець - Райсько - Садове - Турійськ - Коб­рин - Мито; далі Волковиськ - Василішки - Єйшишки - Тро­ки^[208]. Як бачимо, в основному списку рукопису тут фігурує за­гадковий Несвіж; саме так - «Nieswiez» (Нєсьвєж), - назву дано­го населеного пункту подано і в паралельному польському пе- рекладі^[209]. Жодних підстав припустити у Длугоша якусь помил­ку ми не маємо, оскільки місцезнаходження більшості названих ним пунктів є добре відомим, і воно повністю і послідовно від­повідає маршруту з Молдавії до Литви. Крім того, добре відомо, що для періоду правління Ягеллонів Длугош широко викорис­товував матеріали королівської канцелярії, звідки, очевидно, і походить опис подорожі Владислава-Ягайла 1415 р.

Слід визнати, що південний Несвіж припинив своє існу­вання ще у XV ст., скоріш за все, внаслідок спустошливих тата­рських нападів. (Подібна доля спіткала, наприклад, подільський замок Ров, центр окремого повіту: після татарського розорення 1452 р. він знаходився «у цілковитому запустінні», й лише у 1538 - 1539 рр. був відновлений королевою Боною, але вже під новою назвою Бара)^[210]. Накладаючи маршрут Владислава- Ягайла на сучасну карту, слід визнати, що після верхів'їв р. Смотрич він неминуче пролягав через Волочиський район Хмельницької області. Згідно з даними Переліку пам'яток архе­ології Хмельницької області, наданому обласною державною адміністрацією у 2012 р., у Волочиському районі існують два городища: біля с. Бронівка, XIII ст., та біля с. Маначин, XIV - XVст^[211]. Друге з них, яке знаходиться приблизно на півдорозі між Смотричем та Кремінцем, на р. Грабарці - лівому притоці верхнього Збруча, - «ідеально» підходить на місце давнього Несвіжу^[212]. Назва Несвіжу, слід гадати, походить від «не свіжої» місцевості його розташування. А с. Маначин і в наш час стоїть «на підвищенні серед болота, що витягнулося між річкою Гра­баркою і річкою Брудною»^[213].

Ототожнення Несвіжу з городищем біля с. Маначин дуже ймовірне ще й тому, що у XVI ст. воно належало князям Виш- невецьким - прямим нащадкам Несвізьких. У 1-й половині сто­ліття зі землі входили до складу Дорофіївського маєтку кня­зя Федора Вишневецького, який потім успадкував його племін­ник Костянтин. «У 1560-х роках Костянтин Вишневецький сфо­рмував на основі Дорофіївського маєтку нову волость із цент­ром у поселенні Маначин. 1569 р. під цією назвою згадане вже місто». А 1584 р. у Маначині згадується і замок^[214]. За більш ніж століття, що минуло від запустіння Несвіжу до першої згадки про Маначин, перша з цих назв цілком вже могла забутися. Втім, якісь додаткові аргументи стосовно можливості ототож­нення Маначинського городища з давнім Несвіжем, здається, можуть дати лише археологічні розкопки.

У будь-якому випадку, південний Несвіж знаходився десь на прикордонні південно-східної Волині зі Східним Поділлям. А така локалізація дозволяє запропонувати нову, досить переко­нливу версію про походження князів Несвізьких. Адже у XIII ст. цей регіон, напевне, входив до складу Болоховської землі, за­хідна частина якої була відома під цією назвою ще у середині XVI ст. Так, у грамоті короля Жигимонта-Августа 1557 р. гово­риться: «Билъ намъ чоломъ войтъ Белозорский волости Кремя- нецкое Янъ Хотимовскій о томъ, штожъ дей королевая ее мило­сти навышъшая великая кнегини Бона пани матка наша, з ласки своее за службы его дати ему рачила у волости Кремянецкой за рекою Горынею селищо пустое на Болохове отъ границы Новос- тавецкое на имя Колесъцы и ставокъ подъ селомъ Вороновцами на старий гребли, а другий на реце Жерди, а третий на реце Бу- гъловце засыпати и дубровы Кропильное уживати по обеюмъ сторонамъ реки Жерти (...) А черезъ дуброву до Свиное Руды, а отъ Свиное Руды до Случи, а горе Случъю ажъ до Острое на гору (.) К тому тежъ другое селищо в повете Кремянецкомъ за Горинею на Бологове на шляху Татарскомъ отъ границы Лане- вецкое по обу сторонъ реки Белозорки дворъ ему поселити и людей вдолжъ и поперокъ на поселки (?) на земли нашое осажи- вати». На підставі цих даних М. П. Дашкевич доходить виснов­ку: «Таким чином, межі надання королеви Бони «на Болохове» можуть бути встановлені тепер цілком визначено: надання було дане «войту Белозорскому», тобто засновнику Білозорки, й охо­плювало місцевість від правого берегу Горині між притоками її р. Буглокою й р. Полквою, і на південь до витоків Случі (й Збруча?) та Бога включно»^[215].

Ще більш важливим для нас є інший документ - скарга «служебника» пані Михайлової Козинської 1569 р. Тут повідом­ляється, що «князь Юрей Вороницкий наславши моцно, кгвал- томъ врядника своего Вороницкого, на имя Дешъка Купчича, з бояры, з слугами и всими поддаными своими Вороницкими (.) на имене ее милости Осмиговичи (.)», захоплених у полон під­даних Козинської та награбоване майно «до именя Ворончина а оттол на Болоховъ под Збараж до имений своих тамошнихъ отпровадити казалъ (...)»^[216]. Відомо, що князі Юрій та Война Федоровичі Воронецькі з батьківських маєтків у Збаражчині отримали Опреловці (на р. Гніздичній, притоці Гнізни, тече від­разу на захід від Збаража) та Влашановці (на притоках верхів'я Жираку, притоку Горині, на південний схід від Вишневця)^[217]. Вони, мабуть, й були тими володіннями князя Юрія, куди він «на Болоховъ под Збараж» наказав відіслати полонених а награ­боване майно.

Якщо до поняття «Болохов» у XVI ст. включався ледве чи не сам Збараж, то не викликає жодного сумніву, що до складу Болоховської землі входив і Маначин у басейні верхнього Збру­ча, який ми ототожнюємо з давнім Несвіжем. У 1-й половині XVI ст., а напевне, і протягом більшої частини XV-го, цей регі­он знаходився у стані майже цілковитого запустіння. Зокрема, про це свідчить скарга згадуваного Яна Хотимовича, війта Ле- песовського (суч. Лепешівка біля Ямполя), королеві Боні 1553 р., де він згадує, що за дозволом короля Жигимонта I «за Горинею, на Болохове, осадилъ некоторые певные села и теперъ дей еще осаживаетъ (...)». М. С. Грушевський з цього приводу зазначав: «З документа цього видно перш за все, що ім'я Боло- хова у половині XVI ст. носив широкий простір, який запустів на той час цілком або частково, так що на ньому можна було тоді осадити немало сіл»^[218]. Цим пояснюється, що південний (болоховський) Несвіж, який згадується ще у 1415 р., незабаром після цього припинив своє існування, і був відновлений лише в середині наступного століття вже під назвою Маначина.

Виходячи зі встановленого місця розташування родового гнізда князів Несвізьких - у межах давньої Болоховській землі, - їх цілком логічно визнати нащадками знаменитих князів Боло- ховських, які кілька разів згадуються в Галицькому літописі XIII ст. Перший відомий князь Несвіжський, Юрій, загинув у битві з монголами на р. Калці 31 травня 1223 р.^[219]. Стосовно ж походження Болоховських князів у історіографії, як відомо, було запропоновано кілька версій. Зараз ми дотримуємося тієї з них, за якою згадані князі належали до чернігівської династії Ольговичів, гілки Рюриковичів. На користь цієї версії можна навести наступні аргументи.

1) У 1236 р. князі Болоховські потрапили у полон до Да­нила Романовича, князя Володимиро-Волинського. Після цього, прагнучи їх визволити, Михайло (Всеволодович Чернігівський, тоді князь Галицький) та Ізяслав (Мстиславич, зі смоленських Мономаховичів) стали погрожувати Данилу: «Дай нашю братью, или пріидем на тя войною»^[220]. Добре відомо, що в ши­рокому значенні «братією» між собою вважалися всі князі Рю­риковичѣ Але, в контексті згаданого конфлікту, Михайло Черні­гівський, називаючи Болоховських князів своєю «братьєю», скоріш за все, спеціально підкреслював цим своє близьке з ними споріднення^[221].

2) При розкопках Згарського городища біля с. Городище Хмельницької області, яке, можливо, слід ототожнити з літопи­сним Божськом, і в будь-якому випадку є залишками одного з городів давньої Болоховської землі, було знайдено скарб, у складі якого містилися три персні-печатки з зображеннями ха­рактерних князівських знаків. В. І. Якубовський зазначив, що вони «еволюційно зв'язані між собою. Встановити, який саме князівський рід мав такі герби, допомагає знак на срібному бра- ктеаті чернігівського князя Олега-Михайла Святославича (рис. 32,-4). Він аналогічний знакові А. Подібним до нього є також на товарній пломбі Всеволода Ольговича (рис. 32, -5). Звичайно, вони трохи простіші, тобто мають менше відміннос­тей, однак схеми їм адекватні наведеним вище: двозубець з хре­стоподібним знаком на лівому зубці і паростками у вигляді пів­місяців над ним (другим зубцем - Авт.). Це дає підставу припу­стити, що персні належали, ймовірно, онукам або правнукам Олега Святославича»^[222]. О. Алфьоров, крім того, вказав, що «два з них мають роздвоєне корневе закінчення, що було притаманне лише для чернігівських князів-Ольговичів»^[223].

Найновіші дослідження підтверджують вказані спостере­ження. «Знаки дітей звичайно або розвивали, або варіювали зна­ки батьків. При цьому тип князівського знаку слугував для роз­різнення між князями різних гілок Рюриковичів: наскільки мо­жна судити, знаки нащадків Святослава Ярославича (родонача­льника князів Чернігівських - Авт.) мали на одному з зубців хрест (...)»^[224]. А отже, досить важко припустити, щоб персні- печатки, котрі явно належали нащадкам князів Чернігівських, могли потрапити до Болоховської землі якось інакше, ніж разом з їхніми власниками.

3) Князі, які загинули у битві на р.Калці 1223 р., у літопи­сах перераховані у такій послідовності: Святослав Яневський (Канівський) - Ізяслав Інгварович (син Інгвара Ярославича Лу­цького, з молодшої гілки волинських Мономаховичів) - Святос­лав Шумський (очевидно, також син Інгвара Ярославича, воло­дінням якого Шумськ названий у 1211 р.^[225]) - Мстислав Черні­гівський з сином - Юрій Несвіжський^[226]. Як бачимо, Юрій Не- свіжський, очевидно, один з Болоховських князів, згаданий від­разу після Мстислава Чернігівського з сином. Принаймі, він навряд чи міг належати до Луцької гілки Мономаховичів, оскі­льки в такому випадку мав би згадуватися серед її представни­ків, синів Інгвара Ярославича, на початку літописного переліку.

4) Нарешті, вище вже йшлося про результати генетичного аналізу Y-хромосоми князя Корибут-Воронецького, нащадка Несвізьких: «гаплотип представника цього роду недвозначно вказує на спільне походження з Рюриковичами N1c1, й на особ­ливу близькість з лінією Пузини». А князі Пузини вважали себе нащадками Козельських, внаслідок чого, починаючи з кінця XVI ст. (не пізніше 1600 р.), деякі з них додавали до свого прі­звища уточнення «з Козельська»^[227]. Найближчі ж родичі Пузин, князі Огінські, писалися «с Козелска», принаймі, вже у 1585 р.^[228]. Припустити, в даному випадку, фальсифікацію родо­вої традиції навряд чи можливо. Адже який сенс було афішува­ти своє походження від князів невеличкого містечка, що знахо­дилося тоді в складі Московської держави? Князі ж Козельські, безумовно, були нащадками чернігівських Ольговичів. Скоріш за все, вони походили від того ж Мстислава-Пантелеймона Свя­тославича Чернігівського (t 1223), який одночасно був удільним князем Козельським^[229] (на користь цієї версії свідчать і дані ономастики - повторюваність характерних «родових» імен Мстислава і Пантелеймона)^[230].

Зазначимо також, що нащадками князів Козельських, за нашим переконанням, були ще й князі Крошинські^[231]. А порів­нюючи знаки на печатках князів Костянтина Федоровича Кро- шинського (1499 р., див. рис. зліва), Івана Івановича Пузини Глушонка, родоначальника Пузин (також 1499 р., рис. у центрі) та Матвія Богдановича Огінського (1555 р., рис. справа)^[232], не­важко переконатися, що всі вони походять від одного прототи­пу. Те ж саме стосується і пізніших гербів Крошинських (рис. зліва) та Огінських - Пузин (рис. справа). В. Коялович прямо писав, що «той герб у в. кн. Л. з Сівера принесли князі Огінські й Пузини»^[233].

Отже, вважаємо, можна досить впевнено констатувати, що князі Болоховські, а серед них і Несвізькі, були нащадками чер­нігівських Ольговичів. Але яким чином вони могли утвердитися у Болоховській землі, територія якої, як відомо, принаймі у XII ст., була доменом великих князів Київських? Скоріш за все, це сталося у період, коли хтось з Ольговичів займав київський престол. Навряд чи мова може йти про час княжіння Святослава Всеволодовича (1181 - 1194), детально описаний у Київському літопису. Вірогідніше за все, Болоховську землю віддав своїм родичам його син, Всеволод Святославич Чермний, який князю­вав у Києві тричі: у 1206, 1207 та 1210 - 1212 рр.; до речі, сусід­ня Галицька земля у цей період також знаходилася під владою молодшої гілки Ольговичів - синів Ігоря Святославича^[234]. За версією Р. В. Зотова, Болоховські князі й були синами Ігореви- чів, які втратили Галичину 1211 р.: «Родичам своїм, синам гали­цьких Ігоревичів, він (Всеволод - Авт.) надав уділи в західній частині Київської землі, по сусідству з Галичем, на який вони мали претензію»^[235]. Дійсно, таке припущення є досить вірогід­ним. Однак щось більш-менш конкретне щодо питання, з якої саме лінії Ольговичів походили Болоховські князі, ми сказати все-таки не в змозі^[236].

Але як можна пояснити приналежність Несвізьким їхньо­го основного володіння у XV ст. - Збаразької волості? Адже Збараж, у першій згадці про нього 1213 р., разом з Теребовлем фігурує в складі Галицької землі^[237]. Здається, відповідь на це питання міститься у наданні королем Владиславом-Ягайлом Поділля Спитку з Мельштина, 1395 р. Надаючи Спитку п'ять подільських замків, король залишає за собою Меджибіж, Бож- ськ і Вінницю, а також застерігає, що «округи Теребовля й Sczenca залишаються й надалі при тих правах», які вони мали за часів короля Казимира та князя Владислава Опольського^[238]. «Сього застереження инакше не можна розуміти як тільки так, що Теребовль і Стінка зачислялися до Поділля ще в кінці XIV в. і давніше до нього належали, але були відібрані від нього колись за Казимира В., через те не увійшли в наданнє Спиткови»^[239]. Інакше кажучи, після монгольського нашестя, у «темний» пері­од формування Поділля, Теребовль, будучи відірваним від Га­лицької землі, був включений до складу цього нового територі­ального утворення. Те же саме, звичайно, стосується і розташо­ваного ще далі на північ Збаража, який у адміністративному плані спочатку, слід гадати, підпорядковувався саме Теребовлю. Потім же Збараж, не пізніше ніж у середині XIV ст., якимось чином перейшов у володіння князів сусіднього Несвіжу, внаслі­док чого й було розірвано його (Збаража) зв'язок з Теребовлем, і взагалі з Галичиною.

Що стосується Вінницької та Хмельницької волостей, які князь Федько Несвізький у 1434 р. називав своєю «отниною», то ще на межі XIV - XV ст. вони належали князю Василю Вінни­цькому (1388 р.), інакше Божському (1401 р.). Божськ, очевидно, розташовувався на місці пізнішого Хмельника^[240]. Зміну ж його назви переконливо пояснює спостереження М. В. Кибалюка: «А тепер саме час звернути увагу на компактну групу старовин­них топонімів, що розташовані в межах сучасної Вітебської області - Браслав - Соколовщина - Велец - Хмельник та порів­няти їх з первісними назвами подільських міст - Браслав - Со- колець - Венєч - Хмельник (...) Тож, чи можливий такий збіг не лише у назвах міст, а й навіть у відстанях (приблизно) та поряд­ку розташування? Звичайно, що ні. Безперечно, подільські міста стали клонами інших міст, розташованих в межах тодішнього Великого Князівства Литовського. Цей факт дозволяє сьогодні не лише підтвердити правдивість слів літописця про відсутність будь-якого «города» на цих теренах, чи провести чітку хроноло­гічну межу появи згаданих топонімів, а й вказати, звідки прий­шли нові «колонізатори» Подільської землі, що відразу ж дали їй потужний поштовх для розвитку. Зауважимо також, що прик­лади перенесення назви поселення групою людей, які під впли­вом різних факторів змушені були залишити свої землі, зустрі­чаються в історії досліджуваного нами періоду доволі часто»^[241]. Отже, слід визнати, що «колонізатори» з сучасної Білорусі, осі­вши у подільському Божську десь у середині XIV ст., і дали йому нову назву Хмельника, що повторювала назву їхнього рід­ного міста. Вони ж заснували і сусідню Вінницю.

Князі Вінницькі-Божські, як і Несвізькі, напевне, також походили від давніх Болоховських, і були їхніми найближчими родичами. Внаслідок цього, вірогідніше за все, десь на початку XV ст. Несвізькі й успадкували володіння Вінницьких (аналогі­чно тому, як у XVII ст. Вишневецькі, за правом найближчого споріднення «по мечу», успадкували володіння вигаслих Збара­зьких). Хоча не виключено також, що це успадкування відбуло­ся внаслідок шлюбу князя Несвізького з останньою княжною Вінницькою (звичайна практика у ВКЛ).

Окрім вказаних родів, нащадками давніх князів Болохов- ських ми вважаємо ще князів Звягольських, які у XV ст. володі­ли Звягелем у Київському повіті (суч. Новоград-Волинський). В цьому плані цікаво, що у 1461 р. князь Іван Борисович Звяголь- ський у Луцьку засвідчив продаж Рівного князю Семену Несві- зькому, хоча володінь у цьому регіоні, здається, він і не мав^[242].

Якщо не брати до уваги князя Юрія Несвіжського (1), який загинув у битві з монголами на р. Калці у 1223 р., першими відомими представниками роду були Григорій та Іван Несві- зькі (2-3). 26 квітня 1388 р. вони, названі серед васалів-слуг Дмитра-Корибута Ольгердовича, князя Новгородського (Литов­ського) та Сіверського, у польській Лєнчиці поручились за вір­ність свого «господаря» королю Владиславу-Ягайлу, королеві Ядвізі й Короні Польській, а у випадку зради Корибута присяг­нули, що «ни в чємь єго нє хочємь послушни быти»^[243]. У цьому акті (оригінальному) серед поручителів Несвізькі згадані на 7-му та 8-му місцях, без князівського титулу^[244].

Іван Несвізький 12 жовтня 1387 р., перебуваючи в Луцьку, разом з іншими князями та боярами поручився перед королем Владиславом-Ягайлом за вірність йому Олехна Дмитровича^[245]. Мова йшла про місцевого боярина, який пізніше займав вищий на Волині уряд - старости Луцького (згадується як такий у 1406 р.)^[246]. Друга поручна грамота за Олехна, аналогічного зміс­ту з першою, була видана у Луцьку 10 жовтня 1388 р.^[247]. В обох документах, серед поручителів, Іван Несвізький згаданий на 5-му місці без князівського титулу, хоча й відразу після князів (зокрема, Олександра Четвертенського)^[248]. Як бачимо, вже у першій згадці про Несвізьких у складі ВКЛ представник цього роду виступає як особа, тісно пов'язана зі справами Волині.

Згодом Івану Несвізькому вдалося увійти до близького оточення самого великого князя Вітовта: 19 червня 1403 р. він, перебуваючи в Любліні, засвідчив грамоту Вітовта, у якій той обіцяв не миритися з Тевтонським орденом без відома й волі короля Владислава-Ягайла. У цьому документі Іван Несвізький вже чітко названий князем («Ywano de Neswyes ducibus», разом з Федором Острозьким)^[249]. Характерно, що обидва князі серед свідків згадані перед Яном з Течина каштеляном, Яном з Тарно­ва воєводою Краківським та іншими польськими воєводами. Це свідчить, що «обидва наших князі високо стояли у раді Вітовто- вій, а може як князі думні зі свого роду, вимагали першості, навіть перед першими представниками першорядних малополь- ських родів!»^[250].

Нарешті, Ян Тенговський виявив ще один документ зі зга­дкою князя Івана Несвіцького. А саме, 9 березня 1410 р. Петро Влодкович, староста Подільський та Теребовельський, під час перебування короля в Теребовлі, розмежував володіння Остафія Давидовського та «Isbroczko» (Зброжка), зробивши це разом з «domini Iwan ducis Nieswieczensis Bibelski». На підставі другого прізвища Івана Я. Тенговський ототожнив його з Іваном Несві- цьким-Предільницьким, відомим з кінця 1430-х рр., вважаючи, що він був одружений на Ярохні Бибельській вже у 1410 р.^[251]. Ця дата видання документу сумнівів не викликає: Петро Влод­кович з Харбінович дійсно був старостою Подільським у 1410 - 1411 рр.^[252]. Однак щодо точності наведеної цитати цього самого сказати не можна. Оригінальний акт Петра Влодковича був на­писаний руською мовою. У 1531 р. його було підтверджено, в латинському перекладі, королем Жигимонтом I, та внесено до 46-ї книги Коронної метрики^[253]. А у 1553 р. вже цей документ було підтверджено Жигимонтом II Августом і внесено до 83-ї книги метрики^[254]. Саме даний текст і цитує Тенговський, і він, дійсно, відповідає рукопису. Але, якщо ми звернемося до пер­шого перекладу, 1531 р., то побачимо там дещо інше читання фрагменту, для нас принципово важливе: «domi(ni) Ivvann ducis Nezwiczen(sis) et nobil(...)^[255] Andrey Bibelskij»^[256].

Отже, насправді прізвище «Бибельський» жодного відно­шення до князя Івана Несвіцького не має, а в тексті 1553 р. це є помилкою, яка виникла через пропуск трьох слів - із Івана Не­свіцького та Андрія Бибельського вийшов Іван Несвіцький Би­бельський. Дійсно, виглядало б дуже дивним, якби князь Іван відразу після одруження взяв собі друге прізвище своєї дружини - не титулованої шляхтянки, яка у 1410 р., скоріш за все, навіть не мала власних володінь. Інша справа - прізвище «з Преділь- ниці», від села, яким він разом з Ярохною реально володів піз­ніше (див. розділ VI). До того ж княгиня Ярохна Предільницька (з Бибельських) активно діяла ще у 1491 р. (див. там само), тоб­то вкрай мало вірогідно, щоб вона була заміжньою вже у 1410 р., якщо взагалі на той час народилась. Тим часом Андрій Бибельський, згаданий у 1410 р., був відомим перемишльським шляхтичем, який неодноразово фігурує в актах 1378 - 1430 рр.; цілком можливо, що він і був батьком (чи дядьком) княгині Ярохни Предільницької^[257].

Особисто ми переконані, що князь Іван Несвіцький у акті Петра Влодковича - це та ж сама особа, що й князь Іван Несві- зький 1403 р., можливо, батько Федька та Івана Предільницько- го. Його перебування у 1410 р. на коронних землях, у Теребовлі, разом з польським старостою Подільським, дивувати нас жод­ним чином не повинно (у 1403 р. князь теж згадується у польсь­кому Любліні). Адже ВКЛ тоді визнавалося невід’ємною части­ною Польського королівства, а великий князь Вітовт - лише намісником Владислава-Ягайла. Добре відомо, що деякі литов­сько-руські князі були нерідкими гостями навіть при королівсь­кому дворі. Нарешті, Несвізьким належав сусідній з Теребовлею Збараж, а також Вінниця та Хмельник на Поділлі, старостою якого був Петро Влодкович.