Розділ III КНЯЗЬ ФЕДЬКО НЕСВІЗЬКИЙ

Точне походження знаменитого в історії, а ще більше в історіог­рафії, князя Федька Несвізького (3), залишається невідомим. В. Семкович, на підставі подібності печатних знаків Івана та Федька Несвізьких (див.

Володіння й уряди князя Несвізького вказує його прися­жна грамота 1434 р. (див. нижче). У цьому документі Федько, староста Кременецький та Брацлавський, зве своєю «вотниной», тобто спадковими володіннями, волості Збаразьку, Вінницьку та Хмельницьку, а «вислугою» - Соколець. (Звідси слід дійти ви­сновку, що південний Несвіж, родове гніздо Несвізьких, на той час вже запустів або, принаймі, «поступився» статусом цента волості Збаражу). Як бачимо, князь фактично контролював ве­личезну територію на півдні ВКЛ, включаючи все Східне По­ділля та Кременецький повіт Волині, де займав не лише вищі адміністративні уряди, а й мав значні приватні володіння. Крім того, Федьку належав ще двір Городок з селами в Луцькому повіті (який один із його онуків називав своєю «дєдиной»)^[260].

Від самого початку конфлікту, що виник у 1430 р. між великим князем Швитригайлом Ольгердовичем та його старшим братом, королем Владиславом-Ягайлом, князь Федько Несвізь- кий був вірним васалом першого з них. Десь у останніх днях жовтня, тільки-но отримавши звістку про смерть Вітовта (помер 27 жовтня 1430 р.), польські пани, підступно арештувавши ли­товського старосту Подільського, пана Довгірда, захопили зам­ки Камінець, Смотрич, Скалу й Червоноград^[261]. Натомість, Схі­дне Поділля й надалі залишилося за ВКЛ. Найзначнішим із міс­цевих землевласників був князь Федько Несвізький (володар Вінниці й Хмельника); тож не дивно, що саме його Швитригай- ло невдовзі й призначив своїм старостою Подільським - факти­чно лише Брацлавським. Сталося це, очевидно, наприкінці 1430 чи початку 1431 р.

На початку 1431 р. із замків Збаража (володіння Федька), Кременця та Олеська війська Швитригайла здійснювали напади на сусідні землі Польського королівства - околиці Теребовля, Львова і т. д.^[262]. У березні польський загін із Камінця вирушив на Східне Поділля та почав пустошити околиці Брацлава. «Міс­цеве населення, на чолі з не названим на ім'я намісником (hewptman) великого князя, вирушило за ним у погоню, завдало йому поразки та захопило трофеї - коней і зброю»^[263]. Напевне, мова тут іде про князя Федька Несвізького, хоча на ім'я він, як намісник Швитригайла в Східному Поділлі, згадується лише через півроку. В липні, під час походу Владислава-Ягайла на Луцьк, захисники Збаража залишили його та спалили замок^[264]. Вірогідно, це наказав зробити сам володар Збаража, князь Федь- ко Несвізький, який приєднався до військ Швитригайла: 8 вересня (?), знаходячись разом з великим князем під Луцьком, Федько засвідчив його перемирну грамоту (одну з двох) з Вла- диславом-Ягайлом. У переліку свідків цього акту, серед князів, «Fedko Nieswiezski» згаданий на останньому, 9-му місці^[265].

22 жовтня 1431 р. Владислав-Ягайло скаржився Швитри- гайлу, що його воєвода, «dux Fedko», не дозволяє Теодору Буча- цькому, старості польського Поділля (Кам'янецькому), поверну­ти замки Олчедаїв та Ялтушков, які за умовами перемир'я нале­жало відступити до Кам'янця.

1432 р., січень/початок лютого - очевидно, Федько писав до великого князя Швитригайла, що поляки сильно озброюють­ся відразу в трьох місцях. Відомий список з німецького перек­ладу цього листа, де князь зве себе «Foedir Koribitowitz», але в підзаголовку його названо «howptman usz der Podolie». Одно­значно, в одному з цих випадків ми маємо справу з помилкою німецького писаря, але в якому саме, й відповідно хто був авто­ром листа - Федір Корибутович чи Федько Несвізький, староста Подільський - точно сказати неможливо^[269]. Хоча особисто ми більше схиляємось до другого варіанту, враховуючи активну роль Федька у литовсько-польському конфлікті.

15 травня - прибувши до прусського Христмемеля, Федь- ко, разом з деякими іншими литовсько-руськими князями, боя­рами й містами, заприсягся виконувати всі умови договору ве­ликого князя Швитригайла з Тевтонським орденом. У цьому документі, серед князів, «Felko (!) Nyesweczkoi» знову стоїть на останньому, шостому місці^[270].

28 липня - у листі з Гродна Швитригайло повідомляв великому магістру, що він наказав закувати в кайдани слугу, який мав зухвалість висловлювати образи на адресу Ордену, і відіслати до його господаря, князя «Wiatko», з найсуворішим наказом, аби той (слуга) поніс заслужене покарання^[271].

Після Ошмянського заколоту 31 серпня 1432 р., внаслідок якого до влади в Литві прийшов Жигимонт Кейстутович, князь Федько Несвізький залишився на боці Швитригайла. Вже 3 ве­ресня, прибувши до Полоцька, Швитригайло писав до лівонсь­кого магістра, що туди до нього приїхали, поміж іншими васа­лами, намісники Подільський і Луцький («Podoliensis et Luczska prefecti»)^[272]. Якщо це так, то вказані намісники далеких півден­них провінцій, мабуть, планували взяти участь у литовсько- польському з'їзді, призначеному на 15 вересня^[273].

Незабаром князь Федько довів свою відданість Швитри- гайлу і на практиці. У жовтні/листопаді 1432 р. король Владис- лав-Ягайло зі Львова послав свої війська, під командуванням Вінцентія Шамотульського, каштеляна Межиріцького та старос­ти Руського (Львівского), на литовське Поділля проти «князя Федька з Острога». У хроніці Длугоша прізвище литовсько- руського провідника вказане, без сумніву, помилково: добре відомо, що протягом 1433 - 1434 рр. подільським старостою Швитригайла був Федько Несвізький (див. далі)^[274]. Тим не менш, подальше оповідання Длугоша про цю кампанію, написа­не, очевидно, на основі детальної розповіді чи щоденника оче­видця, ми вважаємо за доцільне навести повністю, незважаючи на його значний обсяг.

Згаданий Федько «серед всіх князів Литви і Русі відзнача­вся великою відвагою й користувався величезною повагою се­ред військових. Він-то за допомогою татар, волохів, русинів та бесарабів, яких велику кількість здобув собі, діймав підданих короля безперервними наїздами з замків, які на Поділлі нале­жали до князя Швитригайла. Коли потім військо королівське прибуло на Поділля, князь Федько, як навчений у битвах і боях, не спішив сточити справжню битву з королівським військом, але, крадучись і вдаряючи на частину війська, атакував не раз поляків. Не раз також подоланий у подібних боях, відступав. Військо короля тоді, коли (вже) Федько не створював можливо­сті прийняти битву, звернувшись до здобуття городів, здобуло майже всі замки на Поділлі, які держано в імені князя Швитри- гайла.

Федько однак, як чоловік завзятий, вболіваючи через віді­брання Поділля та своє ганебне вигнання, стягнувши нове вій­сько, зібране з татар, волохів та бесарабів, готувався помститися за свої кривди. І хоча був значно сильніший, коли мова йде про силу й кількість війська, однак, здаючи собі справу з того, що поляки набралися відваги з попередніх отриманих над ним пе­ремог, вирішив не починати загальну битву, бачачи, що поляки через нерівність становища є слабшими. Через якийсь потім час, ідучи через ліси й гаї за їхнім обозом, про що поляки не знали, зупинився в укритті, оточеному лісами, поблизу села Копострин (Копистрин - прим.) над дуже болотистою та широко розлитою річкою Морахвою (на захід від Брацлава - прим.), у переконан­ні, що повинен надійти такий момент, коли військо королівське буде тут переправлятися через згадану річку, оскільки де інде була вона (непридатна) до переправи через паводок та її болоти­сте русло. І не підвело його передбачення. Тому що в неділю, на свято славного апостола, св. Андрія (30 листопада - прим.), рано військо польське, яке довідалося від розвідників, що Федько пішов іншою дорогою, занехаявши всі надії сточити в той день битву, рушило й прибуло до важкої переправи на тій річці.

А була там гребля, за якою знаходилося озеро з рибами, що становило затоку тієї річки. В тій греблі було два місця, вимощені спеціально, за розпорядженням командирів, гілками, аби облегшити перехід війську й аби його половина не була ата­кована ворогами в разі, якби друга половина не могла їй прийти з допомогою. Підступний князь Федько сподівався, що все те зможе здійснити, а незручність місця посилювала його надію. Коли потім половина війська з половиною возів перейшла через вимощене гілками місце на другий берег (оскільки болотисте місце не дозволяло розширити перехід ані в одну, ані в іншу сторону) й коли половина поляків не перейшла ще через греблю, Федько, який знав про все, що робили поляки, підійшовши не­сподівано з військами руськими й татарськими, виконує те, що задумав, і беручи до уваги як кількість людей (оскільки мав із кожного народу по кілька тисяч), так і нерівність становища, відважно атакує поляків при потужному рику труб.

Перші однак чинили опір Федьку. Спершу сформовано стрій, наскільки це дозволяв брак часу та незручність місця. Точиться потім між обома військами завзята битва, й по одній та другій стороні падає багато вбитих. Багато втікає до тих, які ще займали інший берег. Друга частина війська королівського, не затримуючись, біжить на допомогу своїм. І прибігає своїм на допомогу не тільки через вимощені гілками місця, з котрих во­зи, що їм перешкоджали на переправі, зсувають до води й боло­та, але й через місця, залиті водою, болотисті й через воду озера, котре, належним чином покрите кригою, витримувало щільний натовп; трохи однак бракувало, й були б потонули, якби крихка крига зламалася. Всі, які перейшли по кризі, поновлюють нано­во битву, а вороги, переконані, що така вже закінчилась, жадіб­но звернули руки на вози й здобич поляків. Довго билися з рів­ним успіхом і жодна зі сторін не відступала; бо полякам додава­ла бадьорості витривалість та нагадування (собі) свіжих звитяг, а Федькові велика кількість його воїнів. І хоча поляки, якби додали зусиль, були б вчинили ворогам пам'ятну річ, то однак вороги, враховуючи свою велику кількість, коли змішали ряди поляків, а також припинили боротьбу, якби вже було після бит­ви, рушають до грабунку возів.

Тим часом за провидінням Божим надійшов один із ко­мандирів війська королівського, Кемлич, чоловік незвичайної відваги й мужній, який вирушив (був) з сотнею коней на випас та для грабунку, а здогадавшись із криків волаючих, зі звуків труб і гострого лязкоту зброї, що точиться битва, прибуває як­найшвидше та починає трубити. Ворогів, які чують той звук, огортає дуже великий неспокій. Поляки тоді, повернувши собі цілком сили, що найчастіше звично буває при очікуваній пере­мозі, почали частіше атакувати переляканих, повних неспокою та зайнятих грабунком возів. Оточені зі всюди вороги, почасти були вибиті, почасти викинуті з возів. Кемлич же, не задоволь­няючись тим, що прибув, атакує зі своїми тили ворогів (постає з того, як дуже багато хто вірили, велике замішання), спершу вій­сько Федька привів до безладу й відразу змусив його до втечі. Коли на розбиті шеренги зпереду й тилу напирав поляк, русини й татари розбіглися, не спроможні витримати атаки. Коли потім відділи порідшали, відступили, відмовившись від перемоги, й розпорошені в утечі розійшлися, де кому доля дала. Дороги були встелені й тілами, й речами, котрих провідники військ не дозволяли збирати переможцям, але зачекали, щоб напирали на втікачів. І війська королівські не супротивилися виконанню на- казу, але, зоставляючи будь-які торби й здобич ворогів, вбивали їх (оскільки за зламання вірності не брали нікого до неволі), переслідували аж до півночі. Хоч тому за ласкою Божою відій­шов цілим князь Федько, однак загинули тоді великі тисячі та­тар, бесарабів, волохів і отримано значну перемогу, гідну згадки через багато віків. Дванадцять здобутих хоругов ворогів на знак перемоги поміщено в кафедрі краківській. Із поляків загинули тільки два шляхтичі: Якуб Трестка з Міхочина й син Мечислава зі Смогорзова Миколай. Цілу ж хвалу й славу отриманого тоді тріумфу й осягнутої силою перемоги, яка була спокутуванням за поразку, що вже загрожувала, приписано Кемличеві».

Далі Длугош описує, як король Владислав-Ягайло, пере­буваючи у Львові, у костьолі св. Хреста молився за перемогу та життя своїх воїнів, добре розуміючи їх небезпечне становище; безмежну радість по всьому Королівству Польському з приводу отриманої перемоги, а також урочистий в'їзд короля, перед яким несли хоругви розгромлених ворогів, до Кракова^[275]. Можливо, що тріумф поляків у наведеному оповіданні дещо й перебіль­шено, але сам факт їхньої підсумкової перемоги сумнівів не ви­кликає. Зокрема, про це свідчать кілька надань Владислава- Ягайла католицькій церкві Руського воєводства, зроблені в по­дяку за здобуту над «Thartarorum, Ruthenorum et Valachorum victoria et triumpho»^[276].

Тим часом 24 грудня до Швитригайла у Вітебськ прибув посланець від самого Федька («hertczog Vetko, houptman us der Podolie»), зі звісткою, що той, разом з волохами й татарами, вщент розгромив поляків, яких полягло аж 12 тисяч, серед них 400 рицарів^[277]! Звичайно цю звістку відносять до битви на Мо- рахві, відповідно, звинувачуючи ту чи іншу сторону в припису­ванні собі перемоги. Ми ж з таким підходом погодитися не можемо. По-перше, підсумкову перемогу на Морахві, без сумні­ву, оримали поляки, причому з мінімальними втратами (два шляхтичі, відомі поіменно). В такій ситуації Федько навряд чи наважився б на те, щоб не лише приписати перемогу собі, а й зависити втрати ворога ледь не у сотні разів (зокрема, по шлях­тичам - у 200 разів)! Обман такого масштабу не мав жодного сенсу, рано чи пізно він все одно викрився б, і явно не додав би честі князю. По-друге, досить маловірогідно, щоб посланець Федька, висланий відразу після битви на Морахві (30 листопа­да), їхав до Швитригайла більше двадцяти днів, прибувши до Вітебська лише 24 грудня. Приймаючи шлях до Вітебська навіть 1000 км, виходить, що посланець проїжджав за день не більше 50 км - відстань у кілька разів менша, ніж міг проїхати верховий гінець з терміновим повідомленням^[278].

Та головне, ми точно знаємо, що після поразки на Морахві Федько взяв таки реванш над поляками, повернувши під свій контроль Східне Поділля. Прусський посол Ландзєє, який пове­рнувся з Литви не пізніше кінця березня 1433 р., розповідав великому магістру, що Федько здобув Брацлав, і разом з подо­лянами та молдаванами нападав також на володіння великого князя Жигимонта Кейстутовича (мабуть, мова йде про Берестей­ську землю), спустошуючи їх^[279]. Реально це могло мати місце не пізніше середини лютого, коли Федько з подолянами вирушив на з'єднання зі Швитригайлом до Білорусі, де перебував до кін­ця березня (див. нижче). Ми вважаємо, що саме про події, пов'язані зі згаданим реваншем подільського старости, і йде мова у його донесенні, отриманому Швитригайлом 24 грудня. А якщо так, то Федько розбив поляків (хоча їхні втрати в доне­сенні, напевне, перебільшені) та повернув собі Брацлав десь у середині грудня 1432 р. До речі, у приписці до рапорту про по­хід магістра Лівонського на Литву, що відбувся 30 січня - 9 лютого 1433 р., про перемогу Федька над поляками згадано після Ошмянської битви 8 грудня 1432 р.^[280].

24 січня 1433 р. великий магістр просив воєводу «Малого Поділля» (Молдавського Покуття) Ілляшку, аби той вказав сво­єму війську, що складалося з волохів і татар, разом з князями Михайлом (воєводою) Київським та «Wetko» Подільським, було готовим до нападу на Польщу відразу після того, як війська ордену вторгнуться до королівства^[281]. А 18 лютого магістр Ліво­нського підрозділу ордену повідомляв великому магістру, що «hovetman us der Podolyen», тобто Федько, йде на допомогу Швитригайлу^[282]. Дійсно, князь об’єднався зі своїм володарем і разом з ним, очевидно, прийняв участь у поході на Литву, хоча той фактично й провалився. 22 березня Федько, перебуваючи у Вітебську, підписав лист литовсько-руських князів, панів, бояр, рицарів і міщан на Базельський церковний собор, де вони за­свідчували щирість римсько-католицького віросповідання Шви- тригайла, а також заявляли про готовність прийняти унію като­лицької та православної церков. У цьому листі, серед князів, «Fedor Neszwyczky capitaneus Podolyae» вкотре згаданий на найостаннішому, 8-му місці^[283].

11 квітня 1433 р. великий магістр закликав Швитригайла, аби він десь наприкінці травня червня напав на Литву разом з лівонцями, одночасно наказавши князям Федьку («herczog Vetko») та Михайлу (Гольшанському, воєводі Київському) з подолянами, волохами й татарами напасти на Польщу. Тоді ж листи аналогічного змісту були написані й до самих князів: «Fedkoni Neswitsky Sterisco (староста?) in Podolien, herczog Michaeli Iwanowitz wayewode de Kyfen mutatis mutandis (з ураху­ванням відповідних змін)»^[284]. 23 квітня комтур Остероде пові­домляв, що після повернення Луцька під владу Швитригайла, він призначив своїми воєначальниками князя Носика (Олексан­дра Носа Пінського, старосту Луцького) та князя «Wiatko»^[285]. Дійсно, 3 травня Швитригайло відповідав великому магістру, що на його прохання вже «князю Федку велѣли есмо оттуль отъ Подольское земли заважати Ляхомъ, што наиболши могучи со всими тамошними людми, а и съ Татары пакъ: занюжь Татаръ съ нимъ досыть есть; а князь Олександръ Носъ отъ Луцкое сторо­ны. Надеемся, имуть имъ много заважати и шкодити ихъ земли; о томъ есмо послали къ нимъ, ко князю Олександру и ко князю Федку»^[286]. 25 травня комтур Остероде писав, що чутки про те, нібито князі Носик та «Wiatko», з’єднавшися з волохами, пе­рейшли на бік поляків, є цілком помилковими^[287]. Нарешті, 17 червня великий магістр знову радив Швитригайлу, щоб той наказав здійснити потужний напад на Польщу, залучивши для цього сили своїх васалів та союзників, першим серед яких на­званий «herczog Vedko»^[288].

І дійсно, князь Несвізький десь у цей же час активізував боротьбу з поляками. Длугош під 1433 р. повідомляє, що князь Федько разом з татарами пустошив Поділля, часто забираючи звідти велику здобич. Але не раз бував і побитим, втративши всю кінноту, й ледве рятувався втечею. Однак одного разу - десь у травні/червні, - Федьку вдалося досягти серйозного успі­ху. Потайки підійшовши зі своїми й татарськими військами до столиці польського Поділля - Кам’янця, він вислав невеликий відділ грабувати околиці міста, а головні сили розмістив у засід­ці під горою, яка добре їх закривала. Польський староста, Тео- дорик Бучацький, маючи за ніщо купку грабіжників, згідно з досвідом попередніх днів, на чолі невеликого загону вийшов із замку й напав на них. Вороги вдавано почали тікати, а Бучаць­кий стрімко погнався за ними, зайшовши занадто далеко. В цей час із засідки несподівано вийшли головні сили Федька, а «вті­качі», розвернувшись, зустріли переслідувачів стрілами. Багато поляків загинуло, решта розбіглася, а сам Теодорик, кілька разів поранений, потрапив у полон. Федько відіслав його до Швитри­гайла, який пізніше, на прохання свого союзника, магістра Ліво­нського, обміняв Бучацького на полоненого лівонського марша- лка^[289].

У перших числах липня Г. Ландзєє, орденський посол у Швитригайла, писав до великого магістра, що князь «Wiatko», привівши з собою 4000 татар, об’єднався з князем Олександром (Носом), і разом вони вже виступили в похід, про результати якого поки що нічого не відомо^[290]. Ми вважаємо, що мова тут йде про похід, описаний у Длугоша відразу після рейду на Кам’янець. Федько, об’єднавшися з князем Носом, спалили Бе­рестя (місто великого князя Жигимонта) та облягли його замок, котрий легко б і здобули, оскільки захисникам не вистачало продовольства. Однак король Владислав-Ягайло вчасно наказав йти на допомогу Берестю князям Мазовецьким, а також війсь­кам із руських земель корони. Через це Федько та Нос, злякав­шись їх прибуття, зняли облогу^[291].

Всі ці дії Федька виявилися досить ефективними, оскільки 8 липня комтур Остероде писав до великого магістра, що «[вій­ська] земель навколо Кракова (...) повинні залишатися в себе і остерігатися князя Федька (herczog Fetken»)^[292]. Однак через місяць, 5 серпня, той же Остероде, зі слів свого мазовецького інформатора, повідомляв великому магістру, що князі Олек­сандр Нос і Федько уклали союз з королем Польським. Щоправ­да, наступного ж дня комтур поспішив запевнити голову Орде­на, що, за словами інших людей, це неправда^{[293] [294]. Але 9 серпня Остероде писав, що «князь Нос і князь Федько й валахи уклали між собою перемир'я, і тепер вони мають намір повністю об єднатися з поляками».}

Схильність до сепаратного перемир'я з польськими старо­стами Федько почав виявляти десь наприкінці липня. Її свідчен­ням може бути лист, щоправда недатований, який князь Федько «Niesuiczki» вислав до Грицька (напевно Кердейовича, старости Холмського). У ньому Федько пропонує: «Даймо війні йти далі, як захоче (libeat), самі ж між собою приязнь збережемо, і не вмішуємося до тієї справи, але панам своїм служимо; постарай­мося, аби твої маєтки (possessiones) не понесли шкоди, й за те саме мені поручися». Далі Федько просить за «свого брата Іва- шка (fratrem suum luasconem)» - відпустити його до себе на по­руку, оскільки все-таки важко несити тяготи полону; обіцяє «під вірою та честю зі своїми нащадками та всією землею Луць­кою (!)», що, як тільки побажає (Грицько), його (Івашка) приве­де, а якщо його-таки не побачить - готовий сам бути утриманим у його (старости) руках^[295].

Скоріш за все, князь Івашко Несвізький (5) потрапив у полон у травні/червні 1433 р., коли князь Олександр Нос, старо­ста Луцький, «зібравши звідки можна військо», здійснив напад на Холмську землю, але під Грубешевом на Бузі був розбитий саме старостою Холмським, Грицьком Кердейовичем, який тоді «багато його людей взяв до неволі»^[296]. Це пояснює і досить див­ний, здавалося б, факт, що Федько поручався за брата зі «всією землею Луцькою» - оскільки Івашко потрапив у полон у складі луцького ополчення^[297]. В такому разі лист Федька до Грицька, скоріш за все, слід датувати десь кінцем липня/початком серпня 1433 р. По-перше, близько 22 липня розпочався похід Швитри- гайла на литовські володіння Жигимонта Кейстутовича^[298], тобто

та сама «стороння» для Волині війна, про яку згадано в листі (сам Федько невдовзі до неї також приєднався, хоча й не дуже активно - див. зараз нижче). А по-друге, саме в цей час Федько, який закликав Грицька до злагоди, уклав аналогічне пропонова­ному перемир'я з іншими старостами коронної Русі.

Між 4 і 12 серпня король Владислав-Ягайло повідомив великому князю Жигимонту, що «Віцентій Руський (генераль­ний староста, Шамотульський) і Михайло Бучацький старости перемир'я взяли з Федьком Несвіцьким до Різдва Господнього, яких листи перемирні до мене (Жигимонта) прислав»^[299]. Король запитував великого князя про його думку з цього приводу, на що Жигимонт у листі від 12 серпня висловив сильне незадово­лення і навіть обурення, оскільки його вороги, скориставшись зі вказаного перемир'я, вчинили небезпечний напад на його воло­діння з півдня. А саме, лучани («Lucenses») здійснили рейд аж до Новгородка, спустошивши Здітов, Слонім, Липськ і т. д.^[300]. Втім, основну шкоду володінням Жигимонта завдали саме лу­чани, на чолі з князем Олександром Носом та паном Юршею^[301]. Що ж до князя Федька Несвізького, то його участь у вказаній акції була, здається, досить обмеженою^[302].

Осінь та зима 1433 р. на Поділлі пройшли, здається, мир­но. 10 листопада Швитригайло писав із Києва до брата-короля, що він отримав повідомлення від свого старости Подільського, «duce Feidcone», про те, що Віцентій (Шамотульський), староста Львівський, пропонував йому організувати з обох сторін віль­ний з'їзд послів, які б мали покласти кінець всім суперечкам; зі свого боку, Швитригайло висловлює на це свою згоду^[303]. Відбу­вся вказаний з'їзд чи ні, точно невідомо. Але з інших документів ми знаємо, що на Волині перемир'я прихильників Швитригайла з Польщею було продовжено до свята Пасхи (28 березня 1434 р.)^[304]. Вірогідно, саме до цього періоду відноситься охо­ронний лист (глейт), виданий у Кременці 4 лютого (рік не вка­зано) від «Feidkonis ducis Niesuieski, capitanei Podoliae et Cremenecensis» якомусь Сташку Мишковському - щоб той міг безпечно, зі стількома вершниками, слугами та супутниками, скільки захоче, приїхати до нього та повернутися назад^[305].

Відразу після закінчення перемир'я, а можливо, й раніше, бойові дії на прикордонні поновилися. Вже 11 квітня 1434 р. Швитригайло, в листі до великого магістра, повідомляв йому про новини, отримані від посла князя Федька, який тільки що прибув із Поділля. Незадовго до цього польське військо (судячи з подальших подій - із Львівської землі) вдерлось до Поділля й розграбувало Збаразький замок; дізнавшись про це, Федько зіб­рав своїх людей і вирушив у погоню. Догнати поляків йому вда­лося лише в їхній землі, після чого він відібрав у них награбова­не майно та полон. Отримавши звістку про те, що з королівсь­кого двору до свого маєтку повернулася дружина відомого пана Якуба Скарбка з Гури (Фенна, можливо, з магнатського роду Бучацьких), Федько вирушив туди й захопив її в полон разом з братом та сестрою, а також ще двома заможними шляхтичами. Полонених князь відіслав до одного зі своїх замків, а сам всту­пив у бій з польським загоном, що його переслідував, і розбив його, після чого спокійно повернувся до своїх володінь^[306].

На початку червня, відразу після смерті короля Владис- лава-Ягайла, його радники задля того, щоб ця подія не заохоти­ла князів Швитригайла та Федька до наїздів на землі королівст­ва, вислали всіх королівських дворян на Поділля - з метою від­бивати несподівані наїзди Федька, які той вчиняв з татарами. Це завдання королівська «гвардія» виконувала доти, поки не було короновано сина покійного короля (Владислава III)^[307]. 27 червня Швитригайло писав до великого магістра, що у випадку, коли поляки атакують Луцьк і Кременець, проти них із тилу має вда­рити його союзник, хан Сеід-Ахмет, до якого він накаже приєд­натися князю Федьку Несвізькому з подільськими військами^[308].

У серпні/на початку вересня, після зради прихильників Швитригайла у Луцьку та Києві, «великий князь Руський» нака­зав схопити князя Федька Несвізького та засудив його до смерт­ної кари. Чи дійсно Федько також задумував зраду, точно не відомо. Сам він у своїй грамоті від 7 вересня стверджував, що Швитригайло, «нє досмотривши моєѣ вѣрноѣ служибы, и вє- лѣлъ мя имить бєз моеѣ вины и без права, чєрєс намолъву моихъ «еприятюлъ, и вєлѣлъ мя былъ избавить горла моєго, и жоны моєѣ, и дѣтии моихъ, имѣния моєго и чести моєѣ». Дові­давшись про це, сусідні польські урядовці - Віцентій Ша- мотульський, пан (каштелян) Межиріцький та староста Руський (Львівський), Михайло Бучацький, староста Галицький, та інші пани Руської землі, - змогли визволити Федька та його родину з неволі^[309]. В старій історіографії переважала думка, що князь Несвізький реально мав намір зрадити Швитригайла^[310]. Однак, знаючи про підозрілий та жорстокий характер останнього, ціл­ком може бути, що він дійсно звинуватив Федька за однією лише підозрою. Адже Шамотульський і Бучацький були саме тими панами, з якими князь Несвізький ще минулого літа, збері­гаючи вірність Швитригайлу, уклав «локальне» перемир'я, й про подальші конфлікти між ними нічого не відомо. До того ж поляки цілком могли розраховувати на те, що Федько, завдячу­ючи їм власним життям і вкрай розізлений на Швитригайла, через це перейде від нього на бік Польщі, або й прямо поставили князю таку вимогу.

7 вересня 1434 р. звільнений «князь Фєдико Нєсвидиский, староста Крємянєцкий и Братславьский», у Кременці видав гра­моту на вірність королю Владиславу III та Короні Польській. Виклавши обставини свого арешту та звільнення (як вище), він пояснює перехід на бік Польщі «добродѣйством» панів, які його звільнили. Обіцяє до кінця життя служити королю за умови, що той надасть та підтвердить за ним його держання - Кременець, Брацлав та інші міста й землі. При цьому Федько ставить ще умову, аби король зберіг за землевласниками його староств їхні маєтки, пробачивши їм колишні проступки, а також перевів зга­дані провінції на польське право. Конкретно про себе та своїх нащадків князь застерігає, що король має залишити його «при моюи вотнинѣ, при Исбаразискои волость, и при Вѣнницикои волость, и при Хмѣлиньскую волость, и при Соколици при моюи выслузѣ»^[311]; якщо ж король захоче взяти собі Соколець, то має дати за нього рівноцінну заміну. Нарешті, Федько прямо заявляє, що в тому випадку, коли король не збереже за ним по- життєво його держання, то він буде вважати свою присягу не- дійсною^[312].

Оскільки цю грамоту було видано в Кременці, то зрозу­міло, що Федьку вдалося зберегти за собою це місто. Що ж сто­сується Східного Поділля з Брацлавом, то присяга за нього, можливо, була лише символічною. Реально ж ця земля могла залишитися під владою Швитригайла, оскільки лише в травні наступного року Брацлав захопив у «литвинів» та передав коро­лю Владиславу його союзник, воєвода Молдавський Стефан (див. нижче). І взагалі, Федько «не мав жодного права відступа­ти польському королю замки, якими він лише управляв у якості старости, а не володів ними на становищі удільного князя»^[313].

6 квітня 1435 р. у Черняхові - одному з сіл своєї Збаразь­кої волості^[314], - «князь Фєдко Нєсвидьский», так само називаю­чи себе старостою Кременецьким та Брацлавським, вдруге при­сягнув на вірність королю Владиславу III та короні Польській. Більша частина цієї грамоти, де він повідомляє про свій арешт, звільнення та перехід на бік Польщі, повторює документ 1434 р. Однак далі бачимо важливі зміни: Федько вже не ставить коро­лю ніяких умов своєї служби, зате з’являється новий пункт про те, що всі його «счядковє» (нащадки) повинні теж служити Ко­роні Польській «на вєки», «голдовати» королю аналогічно ін­шим княжатам Корони. Далі ж повторюється пункт про те, що урядники Федька на його староствах (Кременецькому та Брац- лавському) після його смерті повинні будуть «вѣрне спустити» їх королю та короні Польській^[315].

Приблизно через місяць-півтора, у травні 1435 р., воєвода Молдавський Стефан, союзник Польщі, здобув «приналежний до Королівства й Поділля замок Брацлав, котрий на той час, зайнятий русинами, позоставався в їхніх руках», «вирвав з рук литвинів» - отже, прихильників Швитригайла. Після цього Сте­фан передав Брацлав королю, а той віддав місто в держання Дерславу Влостовському, старості Подільському (який, втім, пізніше допустив його повернення литвинами)^[316]. Чому ж Вла­дислав III не повернув Брацлав під управління князя Федька, який у обох своїх присяжних грамотах застерігав, що його «тыи городы и тая держанья» мають відійти до короля й корони Польської (безпосередньо) лише «по моемъ животѣ»?^[317]. Ми вважаємо, що на дане питання ми отримаємо цілком задовільну відповідь лише в тому разі, коли припустимо, що Федько на час походу Стефана вже помер, а його друга присяжна грамота від 6 квітня, вірогідніше за все, була видана у зв'язку з передсмерт­ною хворобою. Саме з цієї причини до неї було включено й пункт про службу Польщі «счядков» князя, відсутній у першому акті. Можна припустити також, що литовсько-руські прихиль­ники Швитригайла захопили Брацлав, «приналежний до Коро­лівства» (свідчення Длугоша), лише після смерті Федька - дуже авторитетної в регіоні особистості, - й саме цей факт викликав похід на місто воєводи Молдавського^[318].

ни й причини обляти акту, давно втрачений, про що свідчать і пізніші припис­ки. Однак з тексту, що зберігся (у мікрофільмі він майже нечитабельний) мож­на зробити висновок, що документ було облятовано з ініціативи княжни Ма- руші Збаразької (згадується у 2-му рядку арк. 198) та її брата, князя воєводи (Брацлавського, Януша Миколайовича), які «правом доходили» та пред’явили «привилий головный» на «имѣньє Морозовичи» (включене у надання князю Федору Васильовичу). Очевидно, на цій підставі видавці регестів метрики назвали Федора Васильовича князем Збаразьким (Руська (Волинська) метрика. К., 2002. - С. 298, № 139, прим. 44). Здавалося, нарешті вдалося з’ясувати та­кий «жаданий» патронім Федька Несвізького!

Однак у самому тексті акту прізвище князя Федора Васильовича не вказане. Йому надавалися «сєло Замличи у Володимєрскомь повѣтє, а и к тому присєлок Войковичи и сєлищо Форостовь на Смочє по Великую дорогу, а Морозовичи, а Бискупичи Мосорєво сєло, што Мосор дєржал, а Бунєва, што Кузма [дєржал], слуга князя Фєдоровь Василєвича». Дата грамоти, вказана в списку - «под лѣта Исуса Христова Рожєства тисяча лѣть и чотириста лѣт пятоє лѣто. Индикт пятый надцать». Рік, звичайно, є неможливим: очевидно, писар не зміг правильно перекласти кириличні літери-цифри, що стояли в ори­гіналі. Натомість, 15-й індикт у період правління Швитригайла припадав на вересень 1436 - серпень 1437 та вересень 1451 - серпень 1452 р. Правильним слід визнати другий варіант, оскільки титул Швитригайла в грамоті - велико­князівський та з патронімом «Олгирдович», але без «Литовский, Руский и ин­ых», як у документах 1430-х рр., - використовувався ним лише в актах, вида­них після 1442 р., коли молодший Ольгердович фактично був тільки князем Волинським, до його смерті 10 лютого 1452 р. (AKLS. - T. І. - S. 158, № XXXI). Отже, надання Швитригайла князю Федору Васильовичу слід впев­нено датувати вереснем 1451 - початком лютого 1452 р.

З ряду актових документів XVI ст. випливає, що частину маєтків у Во- лодимирському повіті, згаданих у наданні князю Федору Васильовичу, князь Януш та Маруша Збаразькі успадкували від своєї матері Козечанки, а до того вони належали князям Козекам. Деякі володіння Козек перейшли до Збаразь­ких через одруження князя Миколая Збаразького, першим шлюбом, на княжні Марії Козечанці. 27 липня 1566 р. у Замличах було укладено розподільчий акт між князем Янушем Миколайовичем Збаразьким та його сестрою Марушею, дружиною пана Василя Загоровського. У ньому йдеться про те, що брат та сестра Збаразькі поділили між собою «имєнья материстые», які «зосталися по нєбожьчиць панє матцє нашой, єє милости кнєгини Мари Козєчанки, на мєнє (князя Януша - Авт.) и на сєстру мою княжну Марушу Збаражьского, то єсть дворь Замлицкий з селомь Войковичами, дворь Жасковский, дворь Роснов- ский, дворь Гривятковский, сєло Форостов, сєло Бискупичи». Маруша, як мо­лодша сестра, обрала собі частину з двором Замлицьким та с. Войковичі, двір Гривятковський і с. Форостов, а князю Янушу «зосталося» двір Росновський, двір Жасковський і с. Біскупичі (ЦДІАК. - Ф. 28. - Оп. 1. - Спр. 1. - Арк. 113 зв. - 118).

Як би там не було, на початку наступного року і Брацлав- ський, і Кременецький повіти були повернуті під владу Шви­тригайла. 1 квітня 1436 р. він писав до великого магістра, що «місто Кременець та майже всю землю Подільську маємо ми в повному володінні нашому», а їх намісником призначено Івашка Монивідовича^{[319] [320]. Разом зі вказаними старостами, до Швитри­гайла відійшли також і приватні володіння князя Федька.}

Стосовно Збаража відомо, що 10 червня 1437 р. Швитри­гайло надав пану Фрідішу Гербултовичу (коронний шляхтич із Перемишльської землі, представник роду Гербуртів з Фельшти- на, помер не пізніше 1445 р.^[321]) «Чєрнєховь в Збаразской волос­ти в Волыньской зємли со всимъ с тымъ, што к нєму здавна слушаєть и слушало, с приселъки. А Мшатецъ и Чєpнєховъка пакъ (?) у Волыньской зємли а въ Збараскомъ повєтє со всимъ (...) вєчисто»^[322]. 9 жовтня того ж 1437 р., в Києві, Швитригайло надав «Stephano Slesitae villas Wladowohorka et Zorawla in fluvie Boh in districtu Chmyelnicensi (Стефану Сілезцю (?) села Владову Горку та Жоравля на річці Бог у окрузі Хмельницькому)». Цю грамоту, писану руською мовою, 13 січня 1443 р. підтвердив латиною король Владислав III, а 3 червня того ж року ще запи­сав, здається, тому ж «Stephano alias Steczkoni de Wladowcze 50 mr. (марок) in villa Curilowcze in flumine Boh terrae Podoliae districtus Cmyelnicensis». Нарешті, 1 вересня 1444 р. Теодорик Бучацький, каштелян Камінецький і генеральний староста По­дільський, «Ioanni de Conarzow 50 mr. in villa Inferior Brzezna districtus Cmyelnicensis Podoliae inscribit (записав)»^[323]. Хмельни­цька, а також Вінницька волості на Поділлі, були втрачені для князів Несвізьких вже назавжди, тоді як Збаразьку волость (по­віт) на Волині все-таки було повернуто Василю, старшому сину Федька.