Розділ IV КНЯЗІ НЕСВІЗЬКІ-ЗБАРАЗЬКІ - СИНИ ТА ОНУКИ ФЕДЬКА

Отже, після смерті чи завершення кар'єри князя Федька Несві­зького у 1435/1436 р., як його старостинські уряди в Кременці та Брацлаві, так і приватні володіння - принаймі, Збаразька та Хмельницька волості, - відійшли до великого князя Швитригай­ла Ольгердовича, який ще зберігав під своєю владою просторі землі південної Русі.

Старшим із них був князь Василь Федькович (6), про існування якого з документів, що є в нашому розпорядженні, відомо лише з патроніму його синів у 1460 - 1470-х рр. На доказ же того, що ці брати Васильовичі були онуками Федька Несвізь­кого, можна навести наступні факти. 1) Вони володіли, як і Федько, Збаразькою волостю, звучи себе «отчичи и дѣдичи Зба- разскии» (1463 р.). 2) Принаймі один із них, Семен, спочатку вживав родове прізвище Несвізького. 3) Печатні знаки Василя та Семена Васильовичів відрізнялися від знаку Федька лише тим, що півмісяць в основі головного хреста у них переміщений з вертикального положення у горизонтальне^[324]. Щоправда, чисто теоретично можна було б припустити, що князь Василь був не сином, а старшим братом Федька (не молодшим, адже тоді Зба­раж мали б успадкувати не його сини, а князь Юрій Федькович Несвізький, 1467 р.), який міг володіти Збаражем десь у 1420-х рр. Але такий варіант слід відкинути, оскільки сини Ва­силя поділили між собою Збаразький «повіт» лише у 1463 р. - напевне, як безпосередню спадщину свого батька (у розподіль­чому акті згадується, що на той час частину Збаражчини вже «держала» їхня мати, очевидно, згідно запису чоловіка - див. нижче).

В історіографії виказувалась думка, заснована на двох коротких регестах Литовської метрики, нібито до повернення Збаражу князь Василь Несвізький (Несвідський) перебував на Підляшші у ВКЛ^[325]. Ці регести, у складі найдавнішої т.

За даними польського письменника середини XIX ст. Ю. Бартошевича, князь Василь Федькович отримав Збаразьку волость та луцький Городок від короля Владислава III (1434 - 1444): «тримав Збараж, Гродок, Вишневець, Манів і т. д. Влади­слав Варненчик надав йому ті землі доживоттям (по- життєво)»^[330]. На жаль, перевірити достовірність цього повідом­лення ми не можемо, оскільки офіційна Коронна метрика була започаткована лише через місяць після коронації Казимира IV у 1447 р.^[331]. Однак є досить суттєві ознаки того, що Бартошевич у даному випадку користувався-таки грамотою Владислава III, а саме.

Якщо повідомлення Ю. Бартошевича дійсно засноване на оригінальному акті Владислава III, то цей документ, можливо, слід датувати ще 1435-м роком - незабаром після смерті, весною того року, батька князя Василя Федьковича. Однак нам здається більш вірогідним, що грамоту Владислава III було видано на початку правління у ВКЛ Казимира Ягеллона, під час польсько- литовського конфлікту за Волинь, і вона носила лише деклара­тивно-формальний характер, оскільки Кременецький повіт (до якого відносився Збараж), не кажучи вже про Луцький (Горо­док), з 1436 р. до Польщі не належав^[334]. А саме, відомо, що після проголошення Казимира великим князем у 1440 р. король Вла­дислав III, знаходячись в Угорщині, мав наміри щодо вилучення зі складу ВКЛ кількох регіонів, у т. ч. «зберегти певні замки, а саме Бресть і Кременець, для себе і Королівства Польського»^[335]. Фактично ні Берестейський, ні Кременецький повіти до Польщі так і не відійшли; однак король цілком міг, у якості декларатив­ного акту, від свого імені надати Збараж його законному «отчи- чу», на правах по-життєвого володіння.

Припущення про те, що надання Владиславом III Збаража князю Василю Федьковичу - звичайно, якщо таке дійсно існува­ло, - було лише декларативним актом, виданим у контексті польських претензій на Кременецький повіт, є тим більш вірогі­дним, що ми маємо до нього досить близьку аналогію. 20 травня 1441 р. король Владислав, перебуваючи в угорській Буді, видав акт, яким відбирає у князя Сангушка Кошерську волость, у по­карання за його напад на польське Ратно, та надає її в заставу Дерславу з Ритвян. А 22 березня 1443 р. великий князь Казимир, досить нахабно по відношенню до старшого брата-короля (фак­тично ж - литовські пани), повідомляв жителям самого Ратна й Ветел (офіційно-визнаних польських володінь!), щоб вони слу­халися князя Сангушка, оскільки то є його отчина^[337]. Отже, фак­тично надання короля Владислава, вочевидь, так і залишилося на папері. Тут варто зазначити, що Кошер, Ратно, Ветли та деякі інші сусідні волості ще з середини XIV ст. були об'єктом супе­речки між ВКЛ і Польщею^[338], яка завершилася лише на початку правління у Польщі Казимира Ягеллона^[339].

Як би там не було, врешті решт князь Василь добився- таки повернення собі батьківської Збаразької волості, отриманої ним від Казимира Ягеллона у якості васала ВКЛ, причому ще за життя Дениска Мукосійовича^[340], і тепер вже на отчинному праві. Ю. Пузина писав, що Василь Федькович подав на Дениска позов щодо права володіння Збаражем: «Документ той без дати внесе­ним був до 25-ї книги записів Метрики литовської; з факту, що позов кн.

Князь Василь Федькович помер до 9 липня 1463 р., коли його сини, «отчичи и дѣдичи Збаразскии», поділили між собою Збаразький «повіт» у складі городів Збараж, Колоден та 70 з половиною сіл, а також двір Городок та 5 сіл у Луцькому повіті. Ми не можемо стверджувати, що цей поділ відбувся відразу після смерті князя Василя, беручи до уваги той факт, що сини князя Василя (II) Васильовича Збаразького поділили свою спа­дщину (1481 р.) майже через сім років після загибелі батька (1474 р. - див. нижче). Скоріш за все, поділ 1463 р. відбувся, коли наймолодший із братів досяг повноліття. У розподільчому акті згадується, щоправда без імені, також і їхня мати, вдова князя Василя Федьковича, яка на той час зі складу їхньої спад­щини вже «дєржит отчину нашу и сєла Манєв, и другий Старый Манєв, Тараж, Пєрєдмир, Бурсуковцы, Влашиновцы, Вєрбовєц, Ряшнєвка, Доманинка, Чєрниково дворищє, а вєрхь Попова ста­ву сєлищо, гдѣ Луцевичи сєдѣли», на правах до-життєвого во­лодіння^[343] - очевидно, згідно заповіту її чоловіка. Після смерті княгині її володіння мали відійти до наймолодшого сина Солта- на, і дійсно відійшли; отже, вдова князя Василя Федьковича по­мерла раніше за Солтана, тобто не пізніше 1472 р. (див. нижче).

Молодшим братом князя Василя Несвізького-Збаразького був князь Юрій Федькович Несвізький (7), відомий за єдиним актом, виданим 2 (9?) травня 1467 р.

Князь Юрій Федькович Несвізький, напевне, дітей після себе не залишив, оскільки всі вищезгадані села успадкував (чи купив?) племінник, князь Семен Васильович Збаразький- Колоденський (↑ 1479/1481), а потім - його дочка Анастасія та її чоловік, князь Семен Юрієвич Гольшанський. Так, у 1489 р. Анастасія записала чоловікові в своїй «отчині» маєток Забо- рол^[345]. А 3 серпня 1504 р. князь Семен Юрієвич, староста Луць­кий і Каменецький, маршалок Волинської землі, надав Козлин своєму слузі, маршалку Грицьку Даниловичу, розмежувавши цей маєток з Заборолом та Житином^[346]. Нарешті, через шлюб княжни Тетяни Гольшанської, дочки Анастасії Семенівни та Семена Юрієвича, з князем Костянтином Острозьким, той отри­мав всю материнську спадщину своєї дружини - численні маєт­ки, якими колись володів її дід, князь Семен Васильович (Несві- зький), та баба, княгиня Марія Ровенська. Це було закріплено у спеціальній грамоті короля Жигимонта I князю Острозькому 1518 р., де названо і всі ті маєтки, які у 1467 р. належали князю Юрію Федьковичу Несвізькому - Козлин, Заборол, два Житини та «area Perskowa»^[347].

Крім Василя та Юрія, ще одним сином Федька Несвізько­го міг бути князь Данило Несвізький (8). Він відомий лише за патронімом свого сина, князя Василя Даниловича Несвізького, який у 1485 - 1508 рр. згадується на московській службі. Цілком вірогідно, що до Москви виїхав ще сам князь Данило Несвізь­кий: будучи молодшим сином, як і Юрій, він не міг розрахову­вати на якусь пристойну частку зі спадщини Федька, яка прак­тично вся відійшла до старшого сина, Василя (про цю гілку Несвізьких див. наприкінці розділу VI).

Наступне покоління князів Несвізьких представлене трьо­ма синами князя Василя Федьковича, які остаточно засвоїли нове прізвище Збаразьких, хоча, принаймі, один із них (Семен) на початку своєї діяльності писався ще князем Несвізьким. Роз­діл батьківської спадщини між братами відбувся 9 липня 1463 р. в Луцьку, перед старостою Луцьким, паном Михайлом Монто- втовичем. Початкова формула розподільчого акту свідчить, що Збаразькі вважали себе справжніми суверенними володарями: «Милостю Божєю мы князь Василєй, князь Сємєн, князь Сол- тан Василєвичи, отчичи и дѣдичи Збаразскии, сознаєм сим на­шим листом каждому доброму нинєшнимь и на потом будучим: дѣлили єсмо отчину свою промєж сєбє (...)».

Старшому з братів, князю Василю Васильовичу (12), дістався найбільший уділ: город Збараж та 31 з половиною село - Янковці, Обаринці, Івачов Нижній, Согнековці, Опреливці, Лозове, Охремовці, Черниковці, Верняковці, Залуже, Занковці, Литовський Кут, Рябчинці, Тарасовці, Розношинці, Оскрятинці, Мосоревці, Гдехонець, Зволохи під Мечитовом, Лабянка, Баг- лов, Гущинці, Нове село, двоє Стриєвців, Клевановцов, полови­на Шейпаковців, Гнилиця, Морозовці, Мойсеєвці, Волочища, а також у Луцькому повіті Студеняківці. У Збаражі князь Василь мав брати на себе один грош мита. В разі, якщо хтось із братів захотів би вказаний розділ «порушити», він мав заплатити ін­шим братам величезну суму в 500 коп грошей^[348]. Вказані посе­лення розташовувалися на р. Сереті, його притоці Гнізні (біль­шість, включаючи сам Збараж), Гніздичній - притоці Гнізни, Буглівці, Гущанці з притоками, Заднишівці та Збручі. «Частка князя Василя була найбільшою за кількістю поселень і площею, становила суцільну територію, займала центральну, південну й південно-східну частини Збаразького повіту й прилягала до Теребовлянського повіту Руського воєводства Корони»^[349].

Наступного дня, 10 липня 1463 р., також у Луцьку, за гарантією старости Луцького, пана Михайла Монтовтовича, і пана Олізара (Шиловича), маршалка Волинської землі та наміс- ника Володимирського, князь Василь Васильович Збаразький уклав ще одну угоду з братом Семеном. А саме, він зобов’язався спускати свій Івачівський став одночасно зі ставом Семена (в Івачові Верхньому), «абы нє было шкоды князю Семену, штобы гораздо вода съшла ловити рыбы». Якщо ж князь Василь не зро­бить цього, то мае брату «шкоду заступить»^[350].

Після смерті наймолодшого брата, князя Семена-Солтана, у 1472/73 р. князі Василь та Семен Васильовичі Збаразькі, згідно його заповіту (див. нижче), успадкували його уділ - Городок у Луцькому повіті, Вишневець, Манів і т. д. Брати хотіли розділи­ти ці володіння, але між собою так і не домовилися. Принаймі, у 1475 р. князь Семен свідчив: «(_) жадноѣ я вѣчности з братом моимъ княземъ Васильем не имѣл о дѣлницю брата мого князя Солтана, нижли есмо такъ держали тую дѣлницю осподарьскоѣ воли и пожитки собѣ имѣли на полы. А господарь нашь король его милость писал до пана старосты и до нас, штобы ся тою дѣлницею брата нашого князя Солтана не делили до того часу, поки аж Богъ дасть корол его милость будеть у князствѣ Литов­ском», хоча князь Михайло Васильович стверджував, що поділ таки існував. Король написав до князя Олександра Сангушкови- ча, старостів Луцького та Володимирського, щоб вони розгля­нули справу та опитали свідків. Свідки ж повідомили: «тым обычаемъ князю Семену со княземъ Васильемъ были рѣчи перед нами, а конца ни одного межи собою не вчинили, ни листа перед нами не записывали». І призначені судді визнали правоту князя Семена^[351].

1473 р., 17 вересня - у Львівському суді двое селян, під­даних «найяснішого князя Василя Збаразького (preclari Ducis Vasyly Sbarassky)», уклали мирову угоду зі шляхтичами Неми- рою з Борщова і Петром «Notario de Chopytowa»^[352].

Життя князя Василя Васильовича Збаразького обірвалося трагічно. Наприкінці червня 1474 р. відносно невелике військо кримських татар під проводом Айдара, сина хана Хаджі-Гірея, здійснило спустошливий напад на Поділля та землі Руського воєводства. Захопили татари й сусідній Збараж, полонивши міс­цеву княгиню. Князь же Збаразький (якого Длугош помилково зве Іваном), «бачачи здобуття замку та взяття до неволі дружи­ни», вирішився на відчайдушний вчинок: «набравши відваги Самсона, завдяки якій він зі всіма своїми людьми й дуже бага­тьма серед татар, які вже володіли замком і його вежами - втек­ли однак два його сини й дві дочки - розпалює пожежу. Дістався до неволі його молодший син; але один із селян руських, коли його вже вели як полоненого до війська татарського, з мужньою відвагою забивши того, хто його взяв до неволі, вирвав бранця. З приводу його забиття почався тоді великий стогін та голосіння в обозі татарському (оскільки був одним зі знаменитих му- жів)»^{[353] [354]. Сам же князь Збаразький у розпаленій ним пожежі й 354}

загинув.

Дружина Василя Васильовича, яку звали Марією^[355], піз­ніше була звільнена з полону: 2 червня 1478 р. вона, «княгини Васильєвая Збаразкая», разом зі своїми п'ятьма синами, згідно угоди з князем Семеном Збаразьким, отримала частину зі спад­щини князя Солтана Збаразького - Вишневець з присілками, Тараж, Лопушну та Влашинівці^[356]. Досить вірогідно, що ця кня­гиня була дочкою пана Івана Рогатинського, сестрою Євдокії- Зофії з Рогатинських (княгині Кобринської, потім пані Пацової, нарешті пані Радивилової)^[357].

Князь Василь Васильович Збаразь­кий був, наскільки нам відомо, першим представником роду, який почав вживати печатний знак (герб) князів Збаразьких і Вишне- вецьких у його «чистій» формі - перехрещений хрест, поставлений на півколо (півмісяць) під шести­кутною зіркою (див. також роз­діл I, рис. 3). Щоправда, відома нам печатка князя Василя була використана вже після його сме­рті - старшим сином Михайлом, будучи привішеною до його угоди з дядьком, князем Семеном Збаразьким-Колоденським, від 1475 р. (до 1 вересня)^[358].

Князь Семен Васильович Несвізький-Збаразький, князь Колоденський (13) розпочав активну діяльність ще до поділу з братами батьківської спадщини. 22 грудня 1461 (1460?) р., в Луцьку, Івашко Дичко Васильович «продалъ єсми свою отчизну дворъ и сєло в Луцкомъ повѣтє на имя Ровноє князю Сємєну Васильєвичю Нєсвизкому (...) за триста копъ широкыхъ грошей чєскоє личбы вѣчно со всѣмъ ис тымъ какъ издавна к тому двору Ровєньскому слушало и тягло и как отєць мой дєр- жал и я дєржал, и с присолки, и с полми, и съ сєножатми, и з дубровами, и з лѣсы, и з бортными землями, и съ ставы и ста- вищи, и з рєками, и з бобровыми гоны, и з мыти, ничого на сєбє не вьімєняя (...)»^[359]. Згідно з листом короля Казимира 1469 р., в Рівному по-старому мало братися мито «от воза по грошу, а от коня нє надобє, от пригонъного скота по грошу от дєсяти»^[360].

Можливо, цитований акт був лише підтвердженням більш давньої купівлі, здійсненої ще за правління на Волині великого князя Швитригайла, тобто до 1452 р. Так, під час суперечки за Рівне між князями Острозькими у 1541 р., «шукаючи за розпо­рядженням королівським в Архіві урядовому привілеїв, що від­носились до того маєтку, знайдено лист Швитригайла вел. кн. лит., у якому говорилося: «шчо замок Ровнє, Басов з конюхами и конокормци нашими в Басовє, з сєлом Ровноє, котороє Иваш­ко Дичко Василєвич и з присєлки князю Сємєну Василєвичу Нєсвицкому продал, а к тому Квасилов (і т. д., див. нижче під 1470 р.) (...) єсть власность наша господарская и нам справед- ливє приналежит»»^[361]. Але цілком вірогідно й те, що в даному випадку ми маємо справу з фальсифікатом, на що вказувала б анахронічна назва Рівного замком (адже під час «віднайдення» акту Швитригайла Рівне знаходилося у королівському секвест­рі), а також значний хронологічний розрив між смертю Швитри- гайла (1452 р.) та, теоретично, підтвердженнями згаданих у його листі продажів (1461 та 1470 рр.).

За умовами поділу батьківської спадщини від 9 липня 1463 р., князю Семену Васильовичу дістався досить значний уділ: город Колоден і 21 село - Чернехов, Івачов Верхній, Оро- шовці, Добра Вода, Іванчани, Навіковці, Ліпяги, Олишковці, Гніздична, Шимковці, Мшанець, Мєдиня, Волочища, Глубочок Нижній, Ронєв за Черняховом, Чепелева Лука, Оловянчино, Долгошнинці, Гінштовці, Порохная, а також у Луцькому повіті Дворець (напроти Рівного). У Колодні князь Семен мав брати один грош мита^[362]. Названі села знаходились на р. Гніздичній з притоками, прилеглій території басейну Горині, витоках Гнізної, Сереті з притоками, Самчику, Збручі та Жабокричці. «Володін­ня князя Семена лежали в основному в центрі й на заході Збара­зького повіту й мали вихід на кордон Великого князівства зі Львівською землею Руського воєводства Корони, а кілька відір­ваних від основного масиву поселень розміщувалися в басейні Збруча на сході. Пізніше ці останні влилися у володіння спадко­ємців старшого брата»^[363].

Наступного дня після вказаного поділу, 10 липня 1463 р., також у Луцьку, за гарантією старости Луцького, пана Михайла Монтовтовича, і пана Олізара (Шиловича), маршалка Волинсь­кої землі та намісника Володимирського, князь Семен Васильо­вич Збаразький уклав угоду з братом Василем. Василь зо­бов'язався спускати свій Івачівський став одночасно зі ставом Семена (в Івачові Верхньому), «абы нє было шкоды князю Сє- мєну, штобы гораздо вода съшла ловити рыбы». Якщо ж князь Василь не зробить цього, то має брату «шкоду заступить». Зга­дані гаранти «для потвєржєня вьішшє писаных рѣчєй дали єсмо князю Сємєну сєй листъ за нашими пєчатьми»^[364].

1470 р., 4 липня - у Володимирі, Ванько Скердеєвич (так!) син Джусин з Квасилова, каштелян Холмський, «освєцоному князю Сємєну Василєвичу дѣдѣчу Збаразскому продал єсми єму вѣчную отчизну свою и дѣдину свою на вєки вєком за тисяч коп широких грошей чєскоє монеты, покладаючи в копу по шестьдесят грошей, а то єсть на имя: Квасилов, и Корнино, а Колодноє, Бережаны, а Басое, а Став, Славное, а Растов, а Ляхо- во, а Почапы, а Новгородчичи; а то все есть в Луцком повѣте (...)», зі всіма приналежностями^[365]. Можливо, цей акт був лише підтвердженням більш давнього, здійсненого ще за правління на Волині Швитригайла, тобто до 1452 р. У цитованому вище (під 1461 р.) листі Швитригайла, віднайденому в Урядовому архіві 1541 р., поряд з продажем Рівного говорилося також і про про­даж Ваньком Кірдейовичем Квасилова і т. д., які Швитригайло проголошує своїми володіннями. А вдова князя Семена, княгиня Марія Ровенська, у 1507 р. свідчила, що її чоловік держав вказа­ні села ще до того, як одружився з нею, а разом вони прожили 20 років (див. нижче). Отже, якщо це дійсно так, то слід визнати, що князь Несвізький володів Квасиловом і т. д. ще близько 1460 р., за 10 років до видання цитованого акту. Але не можна ви­ключати й того, що згаданий лист Швитригайла був фальсифі­катом, сфабрикованим в урядових інтересах (див. вище).

Продані Кердеєвичем князю Семену Збаразькому села складали два територіальні комплекси: Квасилів, Корнино, Ко­лодне, Бережани та Басоє (Басово) знаходились в басейні р. Устя, притоки Горині (на південь від Рівного); Ляхово - на р. Кутянці, на межі Луцького та Кременецького повітів. «Натк­нувшись, очевидно, на спротив братового сина Олехна, через місяць, пан каштелян уклав з ним угоду про поділ дідизни й отчини, за якою першому відійшли села Квасилово, Басів Кут, Бережани, Колодне, Корнино, Славне, Баково й Ростово, а дру­гому - села (.) Ляхово, Новогородчичі, Волоктовичі й Почапці на берегах Кутянки^[366]. Поява цього акта зумовила, очевидно, відмову покупця (князя Семена - Авт.) від сіл на Кутянці»^[367].

1475 р., 4 липня - в Луцьку, за наказом короля, князь Оле­ксандр Сангушкович, пан Михайло Монтовтович, староста Лу­цький, та пан Олізар Шилович, маршалок Волинської землі й староста Володимирський, розглядали скаргу: «што перед оспо- дарєм королєм єго милостью жаловал князь Михайло Васильє- вич Збаразкий на дядю свого князя Сємєна Васильєвича о дѣл- ницю дяди своєго князя Солтана, ижбы съ єго отцємь князємь Васильємь дѣл имѣл пєрєд паны, и листы промєжи сєбє записа­ли вѣчно». Князь Семен на це відповідав, що жодного поділу частки князя Солтана (ф 1472) з князем Василем він не мав, а володіли нею вони спільно, згідно волі самого короля - до його особистого приїзду до ВКЛ.

Тепер же король наказав, щоб вказані особи розглянули справу й опитали свідків. А свідки показали правоту князя Се­мена, через що судді «того смотрѣвшо князя Сємєна оправили, а князя Михайла обвинили; єго свѣтки нє посвѣдчили ни дѣлу, ани запису. Тогожь єсмо осмотрѣвшо и велѣли єсмо им тою дѣлимою князя Солтановою подєлитися на полы, и они тую дѣлницю межи собою подєлили и поровнали. Князь Сємєн дал на обираньє братаничью своєму князю Михайлу, и князь Ми­хайло узял Вишнєвєць город со всѣми присєлки, што к тому слушить, и к тому єщо Тараж, а князь Сємєн Городок узял (у Луцькому повіті - Авт.) и Матевъ со всѣми присєлки, што к тому здавна слушало и тягло, и к тому єщо Лапушная. А записа­лися пєрєд нами, иж с того дѣлу никому нє выступити ани ру­шати, а хто бы с того дѣлу выступил або рушил, тот имаєть вину заплатити господарю великому королю. А просили нас што быхмо къ ихъ записамъ пєчати свои приложили, и мы для болшєѣ твєрдости пєчати свои приложили къ ихъ записом, а для памяти суду нашого дали єсмо князю Сємєну Васильєвичю сєй наш листъ за нашими пєчатьми»^{367 [368].}

Відомий ще один дільчий лист між князями Семеном Ва­сильовичем та Михайлом Васильовичем Збаразькими, виданий ними самими незабаром після попереднього вироку, до 1 верес­ня 1475 р. Тут дядько та племінник діляться між собою дещо по-іншому: князю Семену дісталися, крім двора Манева з села­ми та присілками, с. Лопушного та двора Городок з селами, ще с. Студеняківці. За поділом 1463 р., як ми бачили, Студеняківці були володінням князя Василя Васильовича в Луцькому повіті. Крім того, князі встановлюють межу між Вишневцем та Мане- вом, «а што заставил Роман Чюс ставъ на Горини противъ Зѣмина, и той ставъ къ Манєву, а покул ухочєт князь Семенъ тои грєбли дєржати высоко, тоє єсть у єго воли; а покул тои уз- лои (?) займєть, потол князєм нє ловити у том ставу, ани ихъ людєм. А хто бы имѣлъ той дѣлъ изрушити и с того выступити, тотъ бы имѣлъ пєрвіє триста коп отложити и тыи наклады, кто жь у свою дѣлницю наложит то, жебы то имяло изрушано быти». Свідки цього запису ті ж самі, що й судді у попередньо­му акті, а також єпископ Луцький Олексій^[369].

До цього запису було привішено чотири печатки, перші дві з яких втрачені, а дві інші належать князям Збаразьким - «перша лише в уламку, на котрому однак ще виразно розпізнати можна частину знаку гербового, а саме перехрещену праву сто­рону хреста, опертого на півколо. (Слідів зірки немає). З напису видно літери:... НА НЄСВ».^[370] Отже, князь Семен Васильович продовжував вживати родове прізвище Несвізького (з яким фі­гурує в документі 1461 р.), хоча в самих текстах актів 1470-х рр. зветься уже Збаразьким. Печатний знак свого діда, князя Федька Несвізького, він змінив лише у тому, що поміняв положення півкола з вертикального на горизонтальне.

Нарешті, ще один поділ спадщини князя Солтана відбув­ся, за наказом самого короля, у Маневі 2 червня 1478 р. Цього разу князю Семену Васильовичу дістався лише двір Городок з присілками й селищами Бегонь, Караєвичі, Добринь, Климентов і Обаров у Луцькому повіті, та «здє» (у Збаражчині) двір Манев з присілками й селищами. Села ж Лопушну та Влашинівці (у верхів'ях Жираку), а також, очевидно, Студеняківці в Луць­кому повіті, князь Семен відступив княгині Васильовій Збаразь­кій з п'ятьма синами (а не одному князю Михайлу), в додачу до Вишневця й Таража. Також сторони встановлюють кордон між Маневом та Вишневцем, а також штраф на випадок порушення угоди - 300 коп грошей королю, а собі 200 коп.

Щоправда, видавець цього документу зазначив: «Знизу зроблено сім розрізів для привішення печаток, однак в жодному з тих розрізів ніколи не висіла печатка. Здається, що укладена та угода не призвела до наслідків (результату), й виставлений на то документ не став правосильним. Взагалі виглядає цілий доку­мент скоріше на проект документу, що мав бути виставлений, ніж на сам оригінал того ж»^[371]. Але насправді документ 1478 р. був реалізований, оскільки в розподільчому акті 1481 р., між синами князя Василя Васильовича, серед їхніх володінь фігуру­ють Лопушна, Студеняківці та Влашиновці (див. у наступному розділі). Щоправда, пізніше Лопушна відійшла-таки до вдови князя Семена Васильовича, княгині Марії Ровенської: цей має­ток згаданий серед їхніх володінь, що були успадковані у 1518 р. чоловіком їхньої онуки, князем Костянтином Острозь­ким (див. нижче).

Як би там не було, саме князь Семен Васильович започат­кував формування окремої адміністративної одиниці - Ровенсь- кої волості у басейні р. Устя, південної притоки Горині. Основу цієї волості склали купівлі 1461 (Рівне), 1470 р. (Квасилів з при­сілками, Басів і т. д.) та володіння, успадковані у 1463 (Дворець) та 1475 р. (двір Городок з присілками). Крім того, князь Семен успадкував чи купив сусідні села князя Юрія Федьковича Несві- зького - Заборол, два Житини, Козлин і Першкове дворище (див. вище).

Близько 1480 р. - «кн(я)зи Василиевичи, отчичи Збаразс- кии, князь Михайло а князь Семень Меншин (...) мѣняли есмо и з дядкомъ и своимъ со княземъ Семеномъ Василиевичом Збара- зким, старостою Кремянецкымъ, отчиною своею: и с своеи дѣл- ници поступилися есмо Ивачевъ Нижний и ставомъ, а Янковци, а Обаринци (на Сереті - Авт.), а Васковьци къде Онацко сидѣлъ, а Опрѣловци и ставомъ (на Гніздичній - Авт.), а со всѣмъ с тымъ тая имѣня и которыи жъ будуть к тымъ имѣнемъ селища, што издавна къ тымъ имѣнемъ слушало, а ничего на себе не вымѣняючи; а на той часъ, коли ся есмо мѣняли, Иваче- вский ставъ былъ не заставленъ; а во всѣхъ тыхъ имѣнехъ, ко­торыхъ же есмо поступили, ино не было десяти члвка. А възяли есмо у князя Семена, у дядка своего, противку того Косковъ и ставомъ, и з млиномъ направнымъ, и Шюлжинци; а къ тымъ имѣниемъ што коли есть приселковъ и селищъ, то со усѣмъ и съ тымъ. А въ тый часъ, коли ся есмо меняли, тогды не было въ тыхъ имѣниехъ на 8 члвка». У разі ж порушення цієї угоди бра­тами Васильовичами, вони зобов’язувалися заплатити королю 300 золотих угорських, а князю Семену 200 коп широких гро­шей^[372]. Коськів і Шульжинці знаходилися далеко від основних володінь Збаразьких - аж у Полонському повіті, на р. Хоморі; мабуть, князь Семен вислужив його в короля Казимира, а може й купив у когось.

«Угода, внаслідок якої цей документ з’явився, могла бути укладена до поділу 1481 р. (між синами князя Василя Васильо­вича - Авт.), оскільки за результатами останнього поселення на Гніздичній дісталися князю Федору Васильовичу, та й дядька Семена вже не було тоді серед живих». Також В. Собчук пише: «Обмін, про який ідеться, не відбувся: сіл на Гніздичній Семен Збаразький не отримав від братаничів, і вони лишилися Федору Васильовичу та його нащадкам, а Коськова свого не віддав»^[373]. Дійсно, за поділом 1481 р., що мав місце вже після смерті князя Семена, всі п'ять проміняних було братами Васильовичами сіл по-старому виступають як їхня власність, а Коськів Семенова дочка Анастасія в 1489 р. записала своєму чоловікові, князю Семену Гольшанському (див. наступний розділ). Але у підтвер­дженні 1518 р. Жигимонта I князю Костянтину Осторозькому на маєтки, що колись належали діду та бабі його дружини - кня­зю Семену Васильовичу та княгині Марії Ровенській, - згадані Івачов Нижній, Янковці, Обаринці, Васковці, де Онацко сидів, та Оприловці, а також у Полонському повіті маєток Шульжинці, до якого міг відноситися тоді й Коськів (див. нижче). Отже, до­водиться визнати, що вдова князя Семена, княгиня Марія Ровен- ська, добилася від племінників виконання угоди з їхнього боку, але Коськова й Шульжинець їм так і не відступила - вірогідно, заплативши братам грошову компенсацію. Якось інакше пояс­нити присутність згаданих маєтків не деінде, а в привілеї самого короля, здається, неможливо.

З цитованого документу ми бачимо, що князь Семен Ва­сильович, першим серед представників свого роду після князя Федька Несвізького, наприкінці життя отримав державний уряд - старости Кременецького, яким колись був його дід. На цю посаду його було призначено в межах 2-ї половини 1478/1-ї половини 1480 р. Так, у документі від 2 червня 1478 р. князь згадується ще без урядової посади (а такі в офіційних актах зав­жди вказувалися), а у 1-й половині 1479 чи 1480 р. в Луцьку, разом з тамтешнім старостою Іваном Ходкевичем, знаходився «княт Семенъ Васильевичъ, наместъникъ Кремяницъкий»^[374].

Князь Семен помер до 1 квітня 1481 р. (скоріш за все, у 1480 р.), коли його спадщину поділили між собою спадкоємці. Сам «нєбожчикь князь Сємєнь Васильєвичь Колодєнский» запи­сав старшому зі своїх племінників, князю Михайлу Васильови­чу, Манів, Вербовець, Передмирку, Борсуковці та Городок з присілками. З наведеного титулу Семена видно, що його рези­денцією був єдиний город у його уділі - Колоден. Вдова князя Збаразького-Колоденського, Марія, та зять, князь Семен Юріє- вич (Гольшанський), оскаржили вказаний пункт його заповіту й добилися того, що князь Михайло відступив їм Городок з присі- лками^[375] - складову нової Ровенської волості в Луцькому повіті. Таким чином, до Марії та їхньої з князем Семеном єдиної дочки, Анастасії, відійшли майже всі просторі володіння покійного (див. нижче).

Княгиня Марія, згодом відома під титулом Ровенської, була дочкою загадкового князя Михайла Степаньського. Так, у 1594 р. до книг Кременецького земського суду було внесено скаргу князів Збаразьких на князів Острозьких, щодо повернен­ня їм маєтку Івачова «продка их славноє памєти князя Сємєна Василєвича Збаразкого малжоньцє єго милости княжнє Мари Михайловнє Стєпаньской у сту копах грошєй монеты чєскоє записаного и заставленого»^[376]. Матір'ю ж Марії була Федька, дочка пана Юрші (відомого соратника великого князя Швитри- гайла), яка після князя Михайла Степаньського вдруге вийшла за пана Олізара Шиловича, маршалка Волинської землі та ста- росту Володимирського, потім Луцького. В акті 1487 р. читаємо: «(...) пани Олизаровая Шиловича, старостиная Луцкая пани Фєдка, што ж пан єє староста Луцкий маршалок Волынское зєм- ли пан Олизар Шилович падчерицы своєй, дочцє єє, княгини Сємєновой Ровєнской княгини Мари дал (...)». В іншому доку­менті того ж року: «(...) старостиная Луцкая княгини (так!) Оли­заровая Шиловича княгини Фєдка». Нарешті, у 1488 р. акт вида­ла «пани Фєдка, пана Юршина дочка, пана Олизара Шиловича (...) жона», а свідком виступила «дочка моя княгиня Маря Сє- мєновая Ровєнская»^[377].

Схоже, Марія була останньою представницею роду князів Степаньських, але з певних причин свою «отчину» успадкувати їй не вдалося. У 1450-х рр. король Казимир надав Степань, що­правда лише «до воли», князю Юрію Семеновичу Гольшансь- кому^[378]. А потім цим містом володів його син, князь Семен Юрі- євич, який десь близько 1480 р. одружився на дочці Марії, Анас- тасії, яка таким чином стала княгинею Гольшанською і Степа- ньською. Щоправда, аж у 1507 р. і сама княгиня Марія Ровенсь- ка, у зв'язку з претензіями на частку Степаня князя Гольшансь- кого-Дубровицького, заявила-таки і про своє право на нього, як на свою «отчизну»; але король, за давністю справи, у реалізації цього права княгині відмовив (див. нижче).

Княжна Марія Михайлівна Степаньська, як і її мати, була замужем двічі. Перший її чоловік - Война-Яків Немирич, син старости Луцького, - помер від рани у молодому віці й бездіт­ним, десь близько 1455/1460 р. Перед смертю він записав «жонѣ своей Мари: Стволовичи, село Житани, Чесный Хрестъ, Бубнов, Горѣчов, Ти(ш)ковичи, Щучатинъ. Будеть ли жона моя седети на своемъ удовином столи, она тые именя (дер)жи до свого жи­вота; а по ее животе ближним моим всѣ тые именя, сестренцомъ моим, князя Михайловым детемъ (Чорторийського - Авт.); пакъ ли жона моя Маря пойдет замужъ, ино зять мой князь Михайло Василевич и сестра моя княгиня Маря и сестренци мое, дѣти их, отложать за вся тая именя триста копъ грошей готовых широ- ких, а тые именя, што есми ей записал, усѣ собѣ возмуть; а пакъ ли не отложать ей тыхъ пенезей, и она всѣ тые именя держить до свого живота, а по ее животе сестренцомъ моимъ записую и зятю моему князю Михаилу Василевичу, и сестре моей кнегини Мари, и детемъ их». Походження ж дружини Войни Немирича з'ясовується з подальшої згадки «тещи моее пани Федки Олиза- ровой»^[379].

За князя Семена Несвізького-Колоденського Марія вийш­ла заміж близько 1460 р.: у 1507 р. вона сама свідчила, що разом вони прожили 20 років, хоча ця цифра може бути й не зовсім точною (оскільки, за тим же свідченням, від смерті князя й до того часу пройшло 30 років, а не 27-28, як було насправді - див. нижче). Вказаної застави родина князів Чорторийських, здаєть­ся, повністю їй так і не виплатила: один із маєтків першого чо­ловіка, Стволовичі, залишався у володінні княгині Марії Ровен- ської до самої смерті, а потім перейшов, всупереч заповіту Вой- ни Немирича, до чоловіка її онуки, князя Костянтина Острозь­кого (див. нижче, підтвердження Острозькому 1518 р.).

Після смерті другого чоловіка в 1479/80 р., а можливо й раніше, Марія перебралася на проживання до Рівного, записа­ного їй князем Семеном (див. під 1507 р.), від якого й отримала унікальний титул княгині Ровенської. Очевидно, саме Марія спорудила у Рівному замок, який вперше згадується у 1496 р.: під час нападу на Волинь синів хана Кримського Менглі-Гірея, князь Семен Юрієвич (Гольшанський, староста Луцький, зять Марії), пан Василь Хребтович, намісник Володимирський, та князь Костянтин Острозький, оборонялися від татар «в градѣ Ровном»; спаливши місто (не замок) та взявши невеликий від­куп, татари з полоном повернулися назад^[380]. Діяльність власниці Рівного, в основному, зосередилась на розширенні та впорядку­ванні новоствореної Ровенської волості. За деякими даними, король Казимир навіть надав Рівному магдебурзьке право^[381].

Залишившися вдовою, в першу чергу княгиня Марія зі своїм зятем, князем Семеном Юрієвичем (Гольшанським), «нє хотѣли (...) припустити» князя Михайла Васильовича Збаразь­кого до володіння маєтками, записаними йому його покійним дядьком, князем Колоденським. Врешті-решт, за посередницт­вом «старшихь приятєлєй наших - што тыи приятєли промєжи нами найдуть, то нам тєрпѣти на обѣ сторонѣ», 1 квітня 1481 р., у Вільні, сторони досягли угоди, за якою двір Городок з присіл­ками дістався Марії та її зятю з дочкою. У разі порушення цієї угоди винна сторона мала заплатити 500 коп грошей королю та 300 коп іншій стороні. Заповіт же князя Семена на користь кня­зя Михайла останній показово «содралъ»^[382]. Втім, законною власницею Городка, а також і деяких інших маєтків у Ровенсь- кій волості, аж до 1489 р. визнавалася дочка Марії, княгиня Анастасія Семенівна Гольшанська, а потім - її чоловік (див. наступний розділ).

Також княгиня Марія Ровенська, як видно, добилася від племінників покійного чоловіка виконання двох нереалізованих угод: 1475 р., за якою до князя Семена мала відійти Лопушна зі спадщини князя Солтана (угода переглянута в 1478 р.), та бли­зько 1480 р. - про обмін п'яти сіл князів Михайла й Семена Меншого Васильовичів у Збаражчині на два села князя Семена у Полонському повіті, які, однак, княгиня змогла зберегти за со­бою та своєю дочкою (див. вище).

1485 р., 9 серпня - у Чернехові (помилково «Чєрлєховѣ»), князь Федір Васильович Збаразький визнав, що «был єсми винєн дядиной своей княгини Сємєновой Ровєнской тисячу коп гро­шей [и] я у том дядиную свою пєрєєднал двєма сты копами гро- шєй и записал ся єсми дядиной своєй княгини Сємєновой Мари имѣня свои: Студєнку (Студеняківці - Авт.) а Ставокъ у тых дву сот копах широких грошєй чєскоє монеты, полскоє личбы, чинячи по шєстдєсят грошєй у копу. А коли будєт сила моя, я дядиной своєй княгини Сємєно[во]й двѣстє коп за тыи имѣня отложу и имѣня свои к собѣ озму; а што княгини Сємєновая на тыи имѣня наложит (витратить - Авт.), я маю княгини Сємєно- вой дядиной своей ты[и] єй наклады отложити»^[383]. Але до здійс­нення наміру князя Федора справа і не дійшла, оскільки Студе- нки й Ставок так і залишилися у власності його тітки.

1487 р., 18 листопада - під час перебування короля Кази­мира в Луцьку, пані Федька Олізарова Шиловича виклопотала у нього підтвердження наступного змісту. «Што ж пан єє староста Луцкий, маршалок Волынское земли, пан Олизар Шилович пад­черицы своей, дочцє ее княгини Семеновой Ровенской княгини Мари дал и записал по животе паней своей имѣне Хоцен (при правому березі Горині - Авт.) и с приселки и зо всими доходы, и просила нас, абыхмо то ей вдѣлати дозволили листом своїм; ино мы то ей призволяєм сим нашим листом: по своем животе волна она тое имѣне Хоцен дати, записати дочце своей княгини Семеновой Ровенской княгини Мари и ее детем вѣчно на вѣки (...)»^[384]. На той час пан Олізар Шилович, вітчим Марії, був уже рік як покійним^[385].

1488 р., 17 липня - княгиня Марія Ровенська перебувала в Рівному, виступивши свідком запису своєї матері, пані Федьки Олізарової, маєтку Любча її племіннику, князю Богдану Васи­льовичу (Друцькому)^[386].

1490 р., листопад - Оножко Вітонізький «продал єсми княгини Сємєновой Василєвича княгини Мари Ровєнской дом свой у Луцком мѣсти промєж Ормєнскоє церкви и капланского дому на бєрєзи Стыря (...) за тридцат копъ широких грошей вѣчно и нєпорушно и з зємлєю и с синожатю (...)»^[387].

1491 р., 29 липня - в Івтиї, Петро Олехнович «продал єсми имѣне у Волыни на имя Богдашов (на лівій притоці р. Устя - Авт.) тоє, котороє єсми был вьімєнил у Покотила боярина пана Олизара Шиловича отчизну свою Дубенцемъ, за дватцат копъ грошєй широкоє личбы чєское личбы копа шєстдєсят грошей, и продал єсми тоє имѣньє княгини Сємєновой Ровєнской княгини Марии, обєл вєчно и нєпорушно с полми, и з дубровами, и з сєножатми, и с ставы, и с ставищи, и з водами, и з гаи (.) а хто бы хотєл того имѣня Богдашова искати под княгинєю Сємєно- вою Ровєнскою, тогды я Пстръ Олєхновичь маю отвєчати тому за тоє имѣне, а княгини Сємєновая нє маєт никому отвєчати за тоє имѣне, а хто коли на мнѣ того имѣня зыщєт, тогды я Птръ Олєхновичь княгини Сємєновой Ровєнской двадцат коп грошєй широкихъ маю вєрнути (...)»^[388].

1494 р., 4 липня - в Луцьку, Андрушко Русинович, земя- нин Луцький, «продал єсми Чаруковъского подворя мѣстъ^ в околом городѣ в Луцку, отчину и дєдину свою, кнегини Мари Сємєновой Ровєнской на вєчность (.) такжє либо хотєл ли бы пан Василєй Хрибтович которою мѣрою подлє подвуря своєго мою отчизну стиснути, а либо княгиня Ивановая Кропотчиная, або пани Михайловая Рудєнская, ино кнегини єє милости нє надобє ничого с тыми мовити, нижли я маю зо всими тыми о отчизнє своєй мовити и оправовати єй, а кнегини єє милости толко готового смотрєти; а ести бы вжє нє мог того подворя оправити я, вжє тогды маю пѣнязи кнєгмни єє милости отложи­ти шєст копъ грошєй широкоє личбы так добрыми грошми, как жє єсми самъ у єє милости брал, и накладъ єє милости отложи­ти, а што коли сєлидбу (!, має бути: єсли будєт - Авт.) наложит

389

на тоє подворє».

1497 р., 30 вересня - великий князь Олександр видав кня­зю Костянтину Острозькому привілей на ряд маєтків у Луцько­му повіті, серед них і «Bochdaschow»^{[389] [390]. Але княгиня Марія Ро- венська, яка купила Богдашов у 1491 р., відступатися від нього не збиралася. Тоді 14 червня 1499 р. великий князь, після скарги князя Острозького, надіслав княгині лист, у ньому говорилося: «(...) ты тоє имѣньє Богдашово купила у пана Пєтра Олєхнови- ча, тєж бєз нашого дозволєнья (...) а хто имѣньє купить бєз на­шого дозволєнья, тот тоє тратить. И казали єсмо князю Костян­тину тыи пѣнязи, што ты будеш за тоє имѣньє пану Пєтру дала, тобѣ отдати, а в тоє имѣньє у Богдашово казали єсмо єму увяза- тися, и ты бы конєчно пѣнязи свои в нєго взяла, в того имѣнья єму бы ся єси поступила»[391]. Зрозуміло, княгиня Марія вимуше­на була виконати цей наказ: у 1507 р. князь Острозький отримав підтвердження йому Богдашова ще й від короля Жигимонта I[392].}

1499 р., 21 грудня - княгиня Марія Ровенська виклопотала у великого князя Олександра привілей, за яким у її Ровенському замку дозволялося раз на рік проводити ярмарки - на день св. Семена Літопроводця - 1 вересня^[393].

1502 р., 31 жовтня - Станіслав з Ходча, староста Львівсь­кий, скаржився королю Олександру, що з Чернехова, Клодна, Рівного та інших маєтків «ducissae Rownensis (княгині Ровнен- ської)» робляться насилля у сусідніх землях Корони. Зокрема, люди з Чернехова розорили Козлов - село архієпископа Львів­ського. Староста просив короля, аби він особисто наказав старо­сті Луцькому (князю Семену Гольшанському, зятю Марії), щоб той стримав людей княгині від вказаних зловживань^[394]. Зі вказа­ного листа добре видно, що крім Рівного і т. д., саме княгиня Марія успадкувала «столицю» покійного чоловіка, Колодно, та більшість його володінь у Збаражчині.

1503 р., 20 і 23 липня - король і великий князь Олександр видав княгині два листи ідентичного змісту: «Била нам чолом княгини Сємєновая Василєвича Ровєнская о том, што пєрвєй сєго дали єсмо єй дворищо пустоє на фолварок на имя Оли- зарцєвскоє на Гнидовє и ставищо пустоє, што вышей Гнидовс- кого ставка по церковную зємлю и по вєликую дорогу, подлє мѣста нашого Луцкого, и тєж к тому придали єсмо єй поля на­шого дворного Гнидовского на двадцат бочок; и на то и листы наши, пєрвшую данину нашу, пєрєд нами указывала и била нам чолом, абыхмо то єй потвердили листом нашим на вѣчность. Ино мы з ласки нашоє тоє дворищо Олизаровскоє (...) потвєр- жаєм сим нашимъ листом на вѣчность єй и єє дѣтєм»^[395].

1507 р., 9 липня - «жаловала кнєгиня Семеновая Ро- венъская на князя Алексанъдра (Гольшанського, брата Семена Юрієвича - Авт.) и на єго братаничовъ о Степань, поведаючи, ижъ бы то было именье єє отъчизное. Ино господару и паномъ раде виделося: коли она была въ молчаньи за отца нашого Ка­зимира короля и за брата нашого (Олександра - Авт.), ино для того тоє именьє Степань от неє отсудили, и не казано єй чересъ тоє о то вжо впоминатися. А господаръ єго милость часу подо­бного хочетъ о томъ доведатися: которымъ обычаємъ Степань мають (князі Гольшанські - Авт.) листы потвержоно Казимера короля»^[396]. На той час Степанъ фактично належав дочці княгині Ровенської, теж уже княгині-вдові Анастасії Гольшанській, але претензії на маєток заявив племінник її чоловіка, князь Юрій Гольшанський-Дубровицький. Очевидно, у зв'язку з цим Марія і «згадала» офіційно про те, що взагалі-то вона була князівною Степаньською^[397].

Того ж року, 11 липня - король Жигимонт I підтвердив права княгині Марії Ровенської на Рівне; у цьому акті згадують­ся й документи на маєток попередників Жигимонта, які до нас не дійшли. Повідомивши про купівлю Рівного її чоловіком, кня­гиня продовжувала: «(...) гдє замок вжо справєн и мѣсто осажо- но, и на то листъ потвєржєньїй отца нашого, славноє памєти Казимєра, короля єго милости, и тєж листъ купчий пєрєд нами вказьвала. Такжє клала пєрєд нами листъ брата нашого славноє памєти Алєксандра, короля и вєликого князя єго милости, ко­торый жо листъ свѣтчит тым обьчаєм, щто ж отєц нашь смот­рѣ л с ключником Луцким, паном Богданом Сєнковичом Гость- ским о подводы, иж єго подводъ Гостьских в Ровном нє отмѣнивают, и в том єго милость княгиню Сємєновую Ровєн- скую правую нашол, подлє листу судового нєбожчика пана Ми­хайла Монтовтовича, а пана Ивана Ходкєвича, а брата єго пана Пацка. И просила нас, абыхмо то єй потвєрдили нашим листом на вєчность. Ино мы на єє прозбу то вчинили, дали єй сєс наш листъ, и потвєржаєм то сим нашим листом вѣчно єй и єє дѣтєм и на потом будучим их сщадком и их ближним. Мают они тот вьшє мєнєньй замок Ровноє и з мѣстом єго и зо всими сєль и присєлки єго и з бояры и зъ слугами путными и зъ их сєль, и тєж зо всими людми данники и слободичи и тяглыми, и з их всими землями пашными и бортными, и боры и лесы и з дубро­вами и гаи и з ловы и з ловищи и з сєножатми и с озєры и з боб­ровыми гоны и з рєками и з рѣчками и их потоки и з млыны и их вымєлки и з данми грошовыми и мєдовыми, бобровыми и куничными, и з мыты, которыи будут зъ стародавна там бывали, и зо всими иными платы и доходы, которыи якимколвєк имєнем могут названы, або менены быти и зов сим правом и панством (...) Также и подвод Госщьских вже вѣчне не мает в Ровном

398 отменяти».

Того ж дня король підтвердив княгині ще й права на Ква- силів і т. д., відкинувши претензії на ці маетки від Джусичів - спадкоемців їхнього колишнього власника. «Што перво сего жаловали нам очевисто в Мѣлнику, как ехали есмо з отчизны нашое, Великого князства Литовского до панства нашого, кору- ны Полское, земяне Волынскии: Игнат, а Богдан, а Ивашко Джусичи, што ж княгини Семеновая Ровенская, княгини Маря, держала под собою близкость их, именя у Волынской земли на имя Квасилов, Корнино, а Колодное, а Бережаны, а Басое, а Став, а Славное, а Растов безправне. А княгини Семеновая Ро­венская повѣдила перед нами тым обычаем: што ж князь ее перве тыи именя держал, нижли ее понял, и она за князем дват- цат лєт [была], а опослє князя, будучи вдовою, тыи имѣня тридцат лєт во в покои держала, а впоминаня от отца тых Джусичов, ани от самых их никоторого не слыхала, и клала перед нами листъ купчий на тыи имѣня (...) И мы пытали Джусичов, мают ли они на то который доводъ, иж ся о тыи имѣня князю ее, а либо ей самой вспоминали за отца нашого, славное памети Казимеря, короля его милости, и Джусичи на оный час доводу никоторого не вчинили, и просили нас, абыхмо то им отложили до нашого щасного приеханя зася ку отчине нашой, Великому князьству Литовскому. И мы, не хотячи им так коротко вдѣлати, отложили есмо тое дѣло до того сойму, который быхмо мели напервей с паны радами нашими у Вилни, приехавши с Полски (...) и приказали есмо имъ обѣма сторо­намъ, под страченемъ права, естлы бы в тый ден по нашом при- еханю к Вилни з них которая сторона перед нами не стала. Ино какъ есмо тыми разы приехали до Вилни, и княгини Семеновая Ровенская перед нами ку праву стала, на тот рокъ выше пи­саный, а Джусичов один брат ихъ Богдан к нам приехал к Вил- ни, вже после того року в полторы недѣли. Ино тот, въ праве ставши, отповедати не хотел и доводу никоторого не чинил на ^[398] то, єстли бы отецъ ихъ, а либо они вспоминалися о тыи имєня за отца нашого Казимиря, короля его милости. И мы, выслухавши того листу купчого, и порозумєли єсмо, иж Банко Кирдиєвич нєбожчику князю єє тыи имѣня на вєчность продал, а Джусичи на рокъ положєньїй под страчєнємъ права пєрєд нами нє стали и до оного часу, какъ нєбожчикь князь єє тыи имѣня купил, и до сих часовъ вспоминаня никоторого нє было, как жє и в правєх выписано: єстли бы хто о которую близост свою за отца нашого Казимиря, короля єго милости, нє вспоминался, то вже вѣчж о то упоминатися нє маєт. И мы в томъ княгиню знашли правую и при тых имѣнях єє зоставили и потвєржаєм симъ нашимъ лис­томъ вѣчно єє самой и єє дѣтємъ (...) а Джусичи вжє вѣчж нє мают у тыи имѣня уступатися»^{[399] [400].}

1508 р., травень - король Жигимонт I підтвердив княгині Марії Семеновій Ровенській привілей короля Олександра на відбування ярмарків у Степані⁴⁰⁰⁰. Якщо це не помилка замість Рівного (така помилка не виключена, оскільки документ відо­мий лише за регестою), то чи не означає це, що Марія, як уро­джена князівна Степанська, отримала у Степані частину ярмар­кових прибутків? Тим більше, що за короля Олександра Степань належав зятю княгині, князю Семену Гольшанському, а в 1508 р. - фактично її дочці, Семеновій дружині Анастасії.

1511 р., 4 липня - «Била нам (королю Жигимонту - Авт.) чолом княгини Сємєновая Басилєвича, княгини Маря Ровєнская, о том, што єсмо дали єй в Луцком повѣтє два дворища на Крас­ном (передмістя Луцька - Авт.), на имя Стєпановскоє а Малыщинскоє с тыми двома чєловєки служєбними, которыи на тых дворищах живут, на имя Богданца а Тимошца, и листъ пєрвую нашу данину пєрєд нами указывала, и била намъ чолом, абыхмо тыи два дворища (.) дали на вѣчность. Ино мы з ласки нашоє и тєж для єє чолом битя то учинили (.)»^[401].

1516 р., 6 березня - в Острозі, княгиня Марія Ровенська, разом зі своєю онукою Тетяною та її чоловіком, князем Костян­тином Острозьким, підтвердили надання її (Марії) дочки, покій­ної княгині Анастасії Гольшанської, Києво-Печерському монас­тирю на двір Городок з присілками Обаров і Лобківщина, а та­кож с. Волницю у Глуській волості князя Гольшанського^[402].

Того ж року, 7 квітня - Іван Федорович Болбасович, бать­ко якого продав свої маєтки Ростоки і Поріччя князю Семену Юрієвичу (Гольшанському), «послє живота княгини єє милости (Анастасії Гольшанської - Авт.) бил єсми чолом господарю моєму, князю Костянтину Ивановичу Острозскому, чєрєз княги­ню Сємєновую Василєвича, княгиню Марю Ровєнскую, абы єго милост рачил ласку и жалованє своє господарьскоє вдѣлати и тым влостным имѣжм своим, Ростоки и Порѣчєм мєне, слугу своєго, пожаловати. И господар мой (...) на жаданє тєщи своєй, княгини Сємєновой Василєвича Ровєнскоє, княгини Марии, то учинил (...)»; далі Болбасович обіцяє служити зі своїми нащад­ками князю Острозькому, його дружині та їхнім нащадкам^[403].

Того ж року, 24 липня - князь Костянтин Острозький ви­дав лист, у якому повідомляв, що «билъ мнѣ чоломъ служебник мой Иван Покотилович и жаловал на княгиню Семеновую Ро­венскую княгиню Марю, и повѣдил передо мною, иж дей есмы малъ остал (отъ) отца и матки своее и был у в опеце у ее милос­ти кнегини Ровенское; а так ее милость княгиня Ровенская, ви- дячи то, ижем я мал остал (отъ) отца и матки, отдалила от мене, а собе привлащила отчизну мою Богдашов и слузѣ своему отда­ла, што был выслужил от давных лѣтъ отец мой тот Богдашов на пане Олизаре (старості Луцькому - Авт.); и тые листы даты пана Олизаровы ее мл. яко опекунка в собе мает; а мнѣ тое от­чизны моее Богдашова и тых листовъ твердостей на тое имене, от пана Олизара наданых, вернути не хочет. Якож я сам (князь Острозький - Авт.) (...) за тым служебником моим Иваном Покотиловичем многокрот писал до кнегини Ровенское, абы ему тую отчизну его без его волокитов и накладовъ вернула. И кне­гини Ровенская била ми челом, абых ему за тую отчизну его Богдашов отмѣну дал, не хотячи того служебника своего Олеш­ка с того Богдашова рушати. Ино я за прозбою и жаданемъ тещи моее кнегини Ровенское, так теж и обачивши того служебника моего Ивана Покотиловича его вѣрные а пилные послуги ко собе, далъ есми ему отмѣну за отчизну его Богдашов, ведлугъ дат и твердостей пана Олизаровых, которых есми добре свѣдом, то естъ дворищи обапол речки: одно дворище от Здолбици на имя Петигорщину, и двѣ дворища против тое ж Петигорщины, на другой стороне речки от Ровного, на имя Костюковщи- ну (...)»^[404].

Отже, як бачимо, князь Острозький, який забрав Богдашов у княгині Марії 1499 р., пізніше повернув-таки їй вказаний має­ток. Очевидно, це сталося після одруження князя Костянтина на онучці Марії, князівні Тетяні-Анні Гольшанській, у 1507/1508 р. Варто ще зазначити, що княгиня Ровенська набула Богдашів цілком законно, всупереч свідченню Покотиловича, шляхом офіційної купівлі у 1491 р. (див. вище).

Це була остання датована прижиттєва згадка про княгиню Марію. Відомо ще, що вона записала, очевидно, незадовго до смерті, маєток Квасилів на вічність Дорогобузькому монастирю пресв. Богородиці^[405] (Дорогобуж, разом зі вказаним монастирем, наприкінці 1514 р. був наданий князю Костянтину Острозько­му^[406]). Марія прожила довге життя, переживши двох чоловіків, зятя та навіть власну дочку. Вона померла не пізніше квітня 1518 р., залишивши всі свої володіння князю Острозькому: 1 травня той отримав підтвердження на ярмарки у семи містах, серед яких вказані Колодно та Рівне^[407], а 5 травня - на всі воло­діння, які дісталися йому «після покійного благородного князя Семена та дружини його, князя Марини (так!) Васильовича Ро- венської, діда та баби дружини його (post olim magnificum ducum Siemion et uxorem eius, ducum Marinam Vassyliewicza Rowienska, avum et avam uxoris eiusdem)».

Ці величезні володіння були наступними: всі без винятку маєтки, які князь Семен Збаразький отримав за поділом 1463 р. - замок Колодно та 21 село; Ростоки (взагалі-то володіння Івана Болбасовича, слуги князя Острозького - див. під 1516 р.), Коз­лин (спадщина чи купівля від князя Юрія Федьковича Несвізь­кого, також належав слузі князя Гольшанського, а потім, напев­не, Острозького - див. вище); Манів, Лопушна (спадщина після князя Солтана Васильовича, отримана у 1475 р.); у Полонському повіті маєток Шульжинці (вислуга чи купівля князя Семена); замок Рівне (купівля від Івашка Дичка у 1461 р., чи може й ра­ніше) з селами Квасилов, Корнино, Колодно, Бережани, Басоє (Bassie), Славне, Арестов (купівля від Ванька Кердеєвича Джусича у 1470 р., чи й раніше), Хоцень (записаний Марії віт­чимом, Олізаром Шиловичем, і підтверджений 1487 р.); Бегонь, Караєвичі, Добринь, Климентів (присілки Городка - спадщина князя Солтана, отримана у 1475 р.), Заборол, два Житини, Kusthyn (?) та двір Першковий (area Perskowa) (колись належали князю Юрію Несвізькому), Студенки та Ставок (заклад від кня­зя Федора Васильовича Збаразького у 1485 р.) - все до замку Рівного; Івачов Нижній, Янковці, Обаринці, Васковці, де Оначко сидів, Оприловці зі всім (виміняні у князів Михайла та Семена Васильовичів Збаразьких близько 1480 р., але забрані княгинею Марією, як видно, вже після смерті чоловіка); у Новогродському повіті Стволовичі, які пан Война записав княгині Ровенській (її перший чоловік, Немирович, десь наприкінці 1450-х рр.); також кілька дворів і будинків у Луцьку та дворища у Красному (під містом)^[408].

Нарешті, наймолодшим із братів Збаразьких був князь Семен Васильович Солтан (14), відомий переважно під своїм другим, некалендарним іменем арабського походження (від «Султан» - правитель). При поділі батьківської спадщини, 9 липня 1463 р., князю Солтану дісталися «у Луцком повѣте Городокъ двор, а села: Караевичи, Обаров, Тинное, а в Збаразс- ком повѣте: Олексинец, Островец, Бакота, два Бутины, два Ви- шневцы, Лопушная, Оревцы; а што матка наша держит отчину нашу и села Манев, и другий Старый Манев, Тараж, Передмир, Бурсуковцы, Влашиновцы, Вербовец, Ряшневка, Доманинка, Черниково дворище, а верхъ Попова ставу селищо, гдѣ Луцеви- чи седѣли, то все брату нашому Солтану после матки нашое живота (...) а князю Солтану у Вишневцы пол гроша из Зба- разского мыта»^[409]. Дійсно, після смерті матері князь Солтан ус­падкував і їі маетки: у розподільчих актах Збаразьких 1475 - 1481 рр. майже всі вони згадуються як його спадщина (див. нижче та наступний розділ, 1481 р.).

Володіння князя Солтана у Збаражчині розташовувалися на р. Горині, у верхів'ї Жираку (її притоку) та на Ікві. «Маетки князя Солтана займали великі території на півночі Збаразького повіту в басейні Горині й Жираку, заходячи клином аж на Ікву». «У частці князя Солтана стороннім було село Тараж, яке виділя­лося навіть своїм відірваним розташуванням на Ікві. На відміну від інших поселень Збаразького повіту, у Таражі ще й у середині XVI ст. залишалася городова повинність на користь Кременець­кого замку^[410]. Крім того, наприкінці XVI і на початку XVII ст. цього села настирно добивалися зем'яни Бережецькі, стверджу­ючи, що воно належить їхньому роду^[411]»^[412].

Центром своїх володінь у Збаражчині князь Солтан, оче­видно, зробив Вишневець, побудувавши там перший замок. Так, якщо у 1463 р. два Вишневці ще перераховані серед сіл (причо­му далеко не на першому місці), то в актах 1475 р., виданих через 2-3 роки після смерті Солтана, Вишневець фігурує вже як «город» або «твєржа». Крім того, в одному з цих актів Манів також зветься не селом, а двором з власними селами й присілками^[413].

Вже після поділу 1463 р., залишивши свої володіння бра­там, князь Солтан вирішив шукати щастя у Москві, але довго там не затримався. Відомий його заповіт, укладений 3 жовтня 1472 р. Оскільки цей цікавий документ ніколи не публікувався, наводимо його текст повністю.

«Во имя свєтоє живо на[ча]/но[й] Троицы, Отца и Сына и Святого Духа. Сѣ яз, князь Сємєнь Васи/ювичъ Солтанъ отчичъ Збаразский, в своєї/ цєло/ розумє, в доброй памяти, записоваю по своєй душє на своєй дєдинє на Городку и к тому присєлокь Климснътовъ а Бєгоню двєстє копъ грошєй, сто копъ к Прєчис- той к Пєчєри, а съ[т]о копъ к церквамъ на сороковустиї. А што коли моєй дєлєницьі в Збаразскомъ повєтє, на то/ записоваю дочкамъ своимъ двєстє коп грошєй, нєхай то братия моя доч­камъ моимъ положать. А што коли братия моя князь Василєй а князь Ссмснъ до моєго приєзду имєли, доколє я из Москвы нє присхалъ, нєхай бы они по тому опятъ своя имєния мєли. А што котороє имєние под кого подошло о моє/ приєздє и чиє дє- /ницы, ино бы то нєхай опятъ за ся вєрънєно тому, чиє было в перъвомъ дєлу. Або ж (?) ся по моє/ животє ото братия моя (..., кілька неясних слів) а по пєрвому бы дєлу держали (., те саме). Слуга/ свои/ вєpъны/ записываю, которые жъ ми много легъ послужили: Роману на Добры[ни?] а на Корыгвичох ^^дєсята копъ грошєй со всимъ с тымъ, яко жъ то к тому объгхано, а Омелияну на Обаровє тридцатъ копъ грошєй а со всимъ жє с ты/, што к тому объєхано. А при моємъ животє с того имєня они нєхай мнѣ служать, а што ся сЦЦанєть Божа воля надо мною, и по моємъ животє они с того именья нєхай служать кому хотятъ. А пакъ ли всхолятъ братя моя мєти, ино нєхай бы тыг пенязи отъложать слугам моим Роману а Омеляну, которые жъ я имъ записалъ на томъ имєнию. А што коли имаю в во всихъ дворах чєляди, то єств вольньїє, а по моемъ животє нехай вси идуть добровольне, где кому хотятъ. А при томъ был духовникъ мой Ионанъ игуме», а панъ Семенъ Григоревичъ, панъ Андрей Чапличъ, панъ Олехно Джуса, князь Олексанъдро, панъ Русинъ Изуповичъ, а иньшихъ было при томъ много добрых. А писалъ пана Семена Григоревича писаръ Гридко. Лета шесть тисечъ семъсотъ (!) осмъдесятъ первого, инъдикътъ шостиї, октебръ третий»^[414].

Очевидно, невдовзі після цього князь Семен-Солтан Васи­льович і помер: його брати деякий час держали його спадщину спільно, а старший із них, князь Василь, загинув у червні 1474 р. (див. вище). Від шлюбу з невідомою, яка на час укладення запо­віту князя Солтана, напевне, вже померла, він залишив двох до­чок - Марію та Анну (див. наступний розділ).