Розділ V КНЯЗІ ЗБАРАЗЬКІ - ПРАВНУКИ ФЕДЬКА НЕСВІЗЬКОГО

Князь Михайло Васильович Збаразький, князь Вишневець- кий (17), старший син Василя Васильовича, за деякими опосе­редкованими даними, мав народитися десь у середині 1450-х рр. (наймолодший із його чотирьох братів, князь Семен Менший, досяг повноліття восени 1482 р.

Перший поділ володінь між синами князя Василя Васи­льовича, умови якого невдовзі були скасовані, відбувся десь близько 1480 р. Про його факт ми знаємо лише з недатованої угоди князів Михайла та Семена Меншого Збаразьких, за якою вони обмінювали дядьку, князю Семену Збаразькому (Колоден- ському), старості Кременецькому, свої маєтки Івачів Нижній, Янковці, Обаринці, Васьковці та Опреловці на його маєтки Ко- ськів і Шульжинці (у Полонському повіті). За відомим нам поді­лом, здійсненим уже після смерті князя Семена Колоденського, Васьковці та Опреловці дісталися князю Федору Васильовичу; там же згадуються й інші села братів Васильовичів.

Князь Семен Колоденський, який мав лише одну дочку, незадовго до смерті записав братаничу, князю Михайлу Васи­льовичу, Манів, Вербовець, Передмирку, Борсуковці та Городок з присілками (останній - у Луцькому повіті). Але вдова князя Колоденського, Марія, та її зять, князь Семен Юрієвич (Голь- шанський), «того имѣнья отпирали (...) и нє хотѣли мя к тому имѣнью припустити». Врешті решт, не вдаючись до суду («нє даючи ся у право»), сторони домовилися винести суперечку на рішення «старшихь приятєлєй нашихъ - што тыи приятєли про- мєжи нами найдуть, то намь терпѣти на обѣ сторонѣ». За уго­дою, укладеною у Вільні 1 квітня 1481 р., «ихь милость промє- жи нами такь нашли: што жь я князь Михайло Васильєвичь пос­тупилъ єсми дядиной своєй княгини Сємєновой Марьи и зятю єи князю Сємєну Юрьєвичу имѣньє на имя Городокь со всѣми тыми присєлки, што здавна кь Городку прислушають, со всѣми пожитки вѣчно и нєпорушно, а к моєй руцѣ мнѣ поступила дя- диная моя (...) имѣньє на имя Мансвъ, а Вєрбовєць, а Пєрєдьмирку, а Борсуковци, со всѣми пожитки, што к тым сє- ломъ слушаєть вѣчно и нєпорушно (.) А кто бы тоє єднаньє з насъ с обу сторонь узрушилъ, тотъ маєт заплатити королю пять сотъ копъ гроший, а одна сторона другой сторонѣ триста копъ гроший. А тотъ листъ, который жє былъ записалъ дядя мой нє- божчикь князь Ссмснъ на тая имѣнья мнѣ, тотъ єсми листъ со-

415 дралъ».

Наступного дня, 2 квітня 1481 р., у Вільні ж, відбувся й поділ володінь між чотирма синами князя Василя Васильовича. «Во има Божє станься. Мы князи Збаразскии Василєвичи, князь Михайло, князь Сємєнь, князь Фєдор а князь Сємєн молодший, роздєлили єсмо отчизну свою. Я князь Михайло будучи(?) брат

⁴¹⁵ AKLS. - T. I. - S. 79-80, № LXXXIII (за оригіналом); помилковий рік у за­головку виправлено на s. 162.

старший, взял єсми молодшого брата князя Семена на свою сто­рону и з дєлницєю єго (..., 2-3 слова).

На перший погляд досить дивно, що князь Михайло Васи­льович, будучи найстаршим із братів, не взяв собі батьківської столиці, Збаража. Але це стає зрозумілим, якщо пригадати, що під час кримсько-татарського нападу 1474 р. Збараж зазнав нищівної пожежі; очевидно, за ті неповні сім років, що пройшли відтоді, Збаразький замок так і не був відбудований, принаймі повністю. Напевне, саме через це князь Михайло й вирішив зро­бити своєю резиденцією не батьківський Збараж, а Вишневець - спадщину дядька, князя Солтана Васильовича. Втім, це не зава­дило йому до кінця життя писатися Збаразьким, хоча інколи князь вживав і нове прізвище Вишневецького.

14 листопада 1482 р., у Вишневці, за наказом короля поді­лилися між собою і князі Михайло з Семеном Меншим, мабуть, у зв'язку з досягненням останнім повноліття. При цьому стар­шому з братів дістався город Вишневець з містечком, примісь­ким селом і вишневецьким митом, села Олексинець, Островець, Тараж, Бакота, Бутин, Конаховичі, Лози, Бодаки, поселення якихось Мишка та Юхна. Якщо ж хтось із братів цей розділ порушить, то має заплатити королю дві тисячі рублів широкими грошами, і стільки ж іншому брату^[416]. Після смерті князя Семе­на Меншого, не раніше 1489 р., князь Михайло успадкував та­кож три з його шести сіл - Млиновці, Мельну й Возову^[417], тоді як інші три - Івачов, Янковці та Обаринці, - відійшли до княгині Марії Ровенської, згідно угоди з її чоловіком близько 1480 р.

Владнавши свої маєткові справи, протягом наступних років князь Михайло Збаразький, здається, зосередився на слу­жбовій діяльності. Принаймі, 2 червня 1489 р. він отримав від короля Казимира 21 копу грошей із мита Володимирского^[418].

Того ж року, за свідченням польського шляхтича Станіс­лава Давидовського, князь Михайло Вишневецький особисто здійснив напад на його сім сіл, які спалив та пограбував, причо­му наказав вбити двох шляхтичів та одного простолюдина. Піз­ніше, за словами Давидовського, король Олександр розглядав цю справу і сторони «переєдналь», наказавши «ми тому всему заплату вчинити»; однак це рішення виконане так і не було. У 1511 р. Давидовський знову скаржився на вказаний злочин, вже 22-річної давнини, королю Жигимонту I. Але князь Вишне­вецький заперечив, що «я дей о томъ съ тобою николи ся не єдналь, ани тебе єсми просилъ», причому це підтвердив і поса­довець, який, за свідченням Давидовського, був присутнім при рішенні короля Олександра. Король виніс вирок, що сторони «межи собою судьи полюбовныи мають взяти, и тыи судьи ихъ мають межи ними конецъ вчинити»^[419].

1490 р., 20 липня - Марія та Анна, дочки князя Солтана Васильовича Збаразького, офіційно відступили своєму двоюрід­ному брату, князю Михайлу, батьківські маєтки Манев, Перед- мир, Вербовець та Борсуковці (якими той реально володів ще з 1481 р.)^[420].

Протягом 1490-х рр. князь Михайло згадується лише в якості свідка, причому фігурує з прізвищем як Збаразького, так і Вишневецького. 2 вересня 1491 р., в Луцьку, князь М. В. Збара­зький виступив свідком судового рішення^[421]. А 21 серпня 1497 р., в Кременці, князь Михайло Вишневецький засвідчив угоду купівлі-продажу^[422]. Відомо також, що за часів короля Олександра князь Михайло Збаразький мав подвір'я у Кремене­цькому замку^[423].

У серпні 1500 р. кілька кримських царевичів, сини та ро­дичі хана Менглі-Гірея, були вислані війною на литовсько- польські землі; серед інших міст, вони повоювали також і Виш- невець^[424].

31 жовтня 1502 р. Станіслав з Ходча, староста Львівський, повідомляв королю Олександру, що через князя Вишневецького («per ducem Visnioviensem») до Королівства завозиться велика кількість фальшивої монети, не лише польської, але й литовсь- кої^[427]. Так це було насправді чи ні, невідомо, але король не лише не покарав князя, а й ще того самого року надав йому держав­ний уряд - старости Брацлавського та Вінницького.

16 лютого 1504 р. король Олександр писав до намісника Брацлавського, князя М. В. Збаразького, щоб той дав «увязаніе» земянину вінницькому, Шулгі Долбиничу, до запустілого сели­ща Котенева на р. Росі^[428]. 28 квітня, виконуючи це розпоря­дження, князь Михайло у Вінниці видав такий лист: «Прика­заньемъ господаря нашего милостивого Александра (...) я, князь Михайло Василевич Збаражский, староста Бряславский, подлуг листу господарьского и науки его милости, дал есми войту вѣницъкому Шюлзѣ Долбыничю имѣнье въ Бряславском повѣте на Р(о)си селишче на имя Котеневъ съ всим (.) и въвя- зати есмо его дали въ тое имѣнье дворянину господарьскому пану Счасному Полозовичу (...) Пис. у въ Вѣенн(ицы), апрѣля 28 день, индикт. 7»^[429].

Вказаний уряд князь Збаразький отримав, скоріш за все, у 1502 р. (4 листопада 1501 р. намісником Брацлавським був ще князь Андрій Сангушкович^[430], який 15 жовтня 1502 р. згадується вже як намісник Кременецький)^[431]. Окрім Брацлава, до його намісницької округи входили також Звенигород і Чуднів. Так, у Брацлаві він видав лист наступного змісту: «Я, князь Михайло Василевич Збаражский, намѣстникъ Браславский и Звинигород- ский и Чудновский. Бил мнѣ чолом земянин браславский на имя Иван Долбынич Котеневский и просил у мене селища у Бра­славском повѣте на имя Трибѣсова, на рецѣ на Рси; ино я, уви- дивши его вѣрную службу ку господарю нашому королю его милости, иж он есть слуга добрый, дал есми ему тое селищо Трибѣсовъ со всим (.)»^[432].

М. В. Збаразький, надав якомусь Семену Кішці озеро у Брацлав-

• ∙435

ському повіті.

На цитованих актах князя Михайла 1504 - 1506 рр., що дійшли до нас у оригіналах, збереглася також і його печатка. На ній зображено той самий геральдичний знак, що й на печатці його батька, князя Василя Васильовича (1475 р.) - перехреще­ний хрест, поставлений на півколо під шестипроменевою зір­кою. Цей знак потім успадкували й нащадки Михайла Васильо­вича, Вишневецькі, перетворивши його на родинний герб^{[434] [435].}

7 вересня 1507 р. князь М. В. Збаразький, намісник Брац- лавський, отримав від короля Жигимонта до Брацлавського зам­ку брацлавські корчми «ему на поживене»^{[436] [437] [438]. Однак невдовзі, наприкінці вересня/початку листопада, він мусив повернути намісництво Брацлавське князю Костянтину Острозькому, який повернувся з московської неволі, отримавши при цьому назад 438 всі свої попередні уряди.}

У лютому 1509 р. князь Михайло Збаразький отримав 20 коп грошей у «восковничих» луцьких. Восени - ще 20 коп зі скарбу. 25 жовтня - король Жигимонт, задовольняючи прохання князя М. В. Збаразького, надану йому раніше лише «до нашое воли» волость Брягин (на півночі Київської землі), тепер надав 439

князю у по-життєве володіння.

28 квітня 1512 р. під Лопушною, недалеко від Вишневця, литовсько-польська армія завдала нищівної поразки великому війську кримських татар. Литовські війська очолював гетьман князь Костянтин Острозький, а найбільше при ньому відзначи­лися князь Андрій Збаразький і князь Михайло Вишневецький з князями Іваном та Олександром (своїми синами)^[439]. Це єдина згадка, що збереглася у джерелах про військову діяльність пер­шого князя Вишневецького. Хоча, слід гадати, його участь у протидії набігам кримських татар, які ледь не щороку пустоши­ли південно-руські (українські) землі, битвою під Лопушною не обмежувалася.

Не забував князь Михайло Вишневецький і про свої маєт­кові справи. У вересні (?) 1513 р. він, разом з князем Костянти­ном Острозьким, заявили претензії «о близость свою, о именьє и скарбы пана Кучуковы»^[440]. А 21 грудня 1514 р. король Жиги- монт, задовольнивши прохання князя М. В. Збаразького, надав йому «волостку» Брягин, яку той держав на по-життєвому праві, тепер вже навічно - з містом, корчмами, митом, городищем, всіма селами і людьми, землями і т. д.^[441].

19 квітня 1517 р. в Луцьку, разом з князем Костянтином Острозьким та іншими князями, судову справу розглядав «князь Михайло Василєвич Вишнєвєцкий и Збаражский»^[442]. Очевидно, невдовзі після цього він і помер.

Дружину князя Михайла Васильовича звали Агафією^[443]; у пізніх генеалогіях Вишневецьких вона зветься (княжною) Полу- бенською^[444]. Щоправда, можна припустити, що князь був одру­жений двічі: у 1522 р. Анна, вдова підскарбія Івана Олександро­вича, подавала до суду «съ сестренъцы своими» князями Іваном, Федьком та Федором Михайловичами Вишневецькими^[445]. Тут відсутній їхній старший брат, князь Олександр, який, отже, міг бути народженим іншою дружиною князя Михайла - княжною Полубенською?^[446]. І. Чаманьська схиляється до думки, що дру­гою дружиною першого князя Вишневецького була Анна Нару- шевичівна, згадана в акті князя Костянтина Острозького від 7 червня 1501 р., що відомий лише за списком 1782 р., транслі­терованим латиницею. Тут повідомляється про продаж маєтку Богушевичі «ieho milosti kniaziu Wiszniowieckomu Mikolaju Siemienowiczu, staroscie Tuckomu, y iey milosti kniaznie Wisznioweckoj, malz¾ce jego milosty Annie Naruszewiczownie»^[447]. Але як міг писар, навіть самий недосвідчений, неправильно передати як ім'я, так і по-батькові князя Михайла Васильовича, і до того ж приписати йому уряд старости Луцького, яким він ніколи не був!; причому наведена цитата повторена в документі двічі^[448]. Імена свідків також цілком фантастичні: чого варті князь Олександр Овлочимський, староста Пінський, та пан Якуб Массальський, воєвода Новгородський^[449]! Однозначно, в даному випадку ми маємо справу з грубим фальсифікатом.

Спадкоємцями князя Михайла Васильовича стали четверо синів, які остаточно засвоїли прізвище Вишневецьких. Стар­шинство братів, згідно з І. Чаманьською, було наступним: Олек­сандр, Іван та два Федори. Це підтверджують дані перепису литовсько-руського війська 1528 р., за яким князь Олександр «Вишневский» мав виставляти 15 «коней» (повністю озброєних воїнів-вершників), князь Іван - 14, князь Федір - 12 й інший князь Федір - 5 «коней»^[450].

Князь Семен Васильович Старший (18), який народився десь у 2-й половині 1450-х рр., згадується лише в акті від 2 чер­вня 1478 р., виданому вдовою князя Василя Васильовича «съ сынми своими (...) съ трєми князи Сємєньї (...)»^[451]. А в поділі 2 квітня 1481 р. брали участь лише два Семени - Манівський та Менший (див. нижче)^[452]. Отже, старший із Семенів на той час або помер, або ж обрав духовну кар'єру. Останній варіант є досить вірогідним, оскільки цілком можливо, що близько 1491 - 1493 рр. хтось із князів Збаразьких, у чернецтві Олексій, займав кафедру єпископа Холмського^[453]. Однак це міг бути також і князь Семен Васильович Менший.

Князь Семен Васильович Манівський (Мань), князь Збаразький (19), народився десь близько 1460 р. Вперше згаду­ється, як і його брати-тезки, в акті від 2 червня 1478 р. У розпо­дільчому акті, укладеному у Вільні 2 квітня 1481 р., до князя Семена відноситься наступний фрагмент: «А мнє, князю Сємє- ну, пєрвшому по князи Михайлє по старшем братє, досталося Збараж город зо всими сєльї, и з подми (?), и ставы, и з луги, и сєножатми, и со всими пожитки. Пєрвоє сєло Охрємовцьі з двєма ставы, а Чєрниковьцьі, а Вєрняковць, а Листо, а Залужє, а ставъ Листкий, а Дворє^ з ставом, а Ли[т]овский Кутъ, а Ра- бачс//цы, а Тарасовъцы з ставом, а Ротношияцы, а Вокрятияцы зъ ставом, а Мосоровъцы, а Мсчитовцы, а Лопушная, а Любая - ки, а Воличища (...)»^[454]. Більшість цих сіл знаходилися на р. Гнізній з притоками, за винятком Волочищ на Збручі та Лопуш- ної у верхів'ях Жираку.

14 листопада 1482 р., у Вишневці, князь Семен Збаразький засвідчив розподільчий акт своїх братів, князів Михайла та Семена Меншого. Причому на початку цього документу князь Михайло згадує про поділ минулого року так: «дѣлили з братєю отчиною нашою со княземъ Сємєномъ Избаразкимъ и со кня­земъ Сємѣном Манівским и со княземъ Фсдкомъ, и я взял [з] братом своимъ мѣншым князємъ Сємѣномъ Избаразкимъ пос- пол от всѣс брати дѣлницю»^[455]. Судячи з такого порядку, Семе­на Манівського начебто слід було б ототожнити з Семеном Меншим - саме так вважав Ю. Вольф^[456] та інші дослідники. Однак у самому акті 1481 р. Семен Молодший вказаний після Федора, тоді як у акті 1482 р. Семен Манівський - перед Федь- ком. Крім того, навряд чи один і той самий князь міг зватися одночасно і Манівським, і Молодшим (Меншим). Звідси ми робимо висновок, що у 1482 р. відразу після Михайла згаданий Семен Молодший - через те, що за поділом 1481 р. він, будучи неповнолітнім, отримав свою частку спільно зі старшим братом Михайлом, - а Семен Манівський є тотожним Семену - «пєрвшому по князи Михайлє по старшем братє».

Такий висновок цілком відповідає й родовій традиції Зба­разьких, за якою їхній безпосередній родоначальник звався та­кож і Манівським^[457]. Пізніше це прізвисько скоротилося до Мань, під яким князь Семен і був відомим у регіоні. Так, навіть у 1542 р. Б. Лобуньський, який судився з князем Миколаєм Зба­разьким (онуком Семена), свідчив, що на землях його селища Лотовського, на р. Хоморі, «дедъ его, пан Зенко тот ставъ и з дедом его, с кн(я)земъ Манемъ Збаразским по половицы сыпали. И поведи// пан Лобуньский, ижъ с того млина деду его, пану Зенъку две мерки хожывали, а его деду князю Маню - третея мерка, а и с пусту ставу две бочки рыбъ кн(я)зю Маню, а его деду пану Зенъку - третея бочка рыбъ»^[458]. Однозначно, Манів не міг бути володінням князя Семена: від 1481 р. цей двір належав його брату, князю Михайлу, а до того - дядьку, князю Семену Колоденському, та його вдові, княгині Марії Ровенській. Отже, залишається визнати, що князь Семен отримав прізвисько Ма- нівського з метою його відрізнення від двох однойменних бра­тів, Семенів Старшого та Молодшого - через те, що народився у Маневі, який у 1460-х рр. належав його бабусі, матері князя Василя Васильовича (див. розділ IV).

Крім Збаража з округою, князь Семен Мань, як ми бачили, володів ще якимось землями по р. Хоморі - у Полонському по­віті. Очевидно, це був невеликий Грицівський маєток, хоча при­належність Грицева князям Збаразьким джерелами фіксується лише з 1540 р.^[459].

Після 1482 р. князь Семен Збаразький Манівський, у дато­ваних документах, більше не згадується. Напевне, він помер до 1512 р., коли його єдиний син, князь Андрій Збаразький, разом з дядьком, князем Михайлом Вишневецьким та його синами, прийняв участь у переможній битві з кримськими татарами під Лопушною (див. вище)^[460].

Дружиною князя Семена Васильовича була Катерина Цебровська, дочка земянина з Корони Польської. У посаг за нею батько дав маєток Нєжковці. Від вказаного шлюбу народилися син Андрій та дочка Анна, яка вийшла за земянина волинського Якоба Вретецького (разом вони володіли третиною Нєжковців та сусідніх поселень)^[461]. 17 травня 1494 р. шляхтич Фома Чехов- ський позвав до Львівського гродського суду «сяючу Катерину княгиню Збаразьку державицю з Нісковців (illustr. Katherinam Ducissam Sbaraska tenutricem de Nyskowcze)», яка цей позов про­ігнорувала та була заочно засуджена. 6 червня міністеріал зем­ського суду, наданий Чеховському, доповів, що Катерина відмо­вляється відпускати чоловіка Сенька; суд призначив їй штраф у три марки^[462]. Очевидно, ця ж «Katherina ducissa» 15 березня 1499 р. визнала, що відмовляється від 200 марок, які були їй записані в с. Лешков від покійної Анни Скарбкової^[463].

Князь Федір (Федько) Васильович Збаразький, Пори- цький (20), народився десь у 1-й половині 1460-х рр. Вперше згадується в документі від 2 червня 1478 р. В розподільчому акті, укладеному 2 квітня 1481 р. у Вільні, його частка «отчи­зны» визначалася наступним чином: «А князь Фєдор узял єсми дєлницу свою, будучи в доброй згодє з братом своим князем Сємєном, пєрєдо мною старшим братом (тобто Михайлом). А взял єсми на свою дєлницу двє сєлє Лозовыхъ з двєма ставы и з млыном, а Поснєнєєвцьі (так!, мало бути Согнековці^[464]) з ста­вом, а Опрєловъцы, а Васковцы, а Влашановъцы, а Доманинъка, а двои Гущинцы, а двє СтрысБъис, а Студянаковъцы; а тыи то сєла на верху написаныи князю Федору»^[465]. З них Лозові, Сог­нековці, Опреловці та Васковці знаходились на р. Гніздичній, Влашановці й Доманінка - на притоках верхів'я Жираку, Гущи- нці - на притоках верхнього Збруча, Стриєвці - на притоці Гніз- ної, а Студеняківці - аж у Луцькому повіті. Таким чином, «част­ка Федора відзначалася не тільки відсутністю свого города, а й розірваністю аж на п'ять шматків»^[466].

14 листопада 1482 р., у Вишневці, князь Федько виступив свідком розподілу володінь своїх братів, князів Михайла та Семена Меншого^[467].

9 серпня 1485 р., в Чернехові (помилково «Чєрлєховѣ»), князь Федір Васильович Збаразький, який заборгував своїй тітці, княгині Марії Ровенській, тисячу коп грошей, записав їй свої маєтки Студенку (Студеняківці) та Ставок за 200 коп грошей чеської монети. Князь мав намір викупити вказані маєтки, але до цього справа так і не дійшла, і Студенки та Ставок залиши­лися у власності його тітки^[468].

2 червня 1489 р. король Казимир надав князю Федьку Зба­разькому 12 коп грошей з мита Луцького^[469].

Дружиною князя Федька була Барбара Порицька, спадко­ємиця багатих маєтків у Володимирському і Луцькому повітах, які вона принесла у власність чоловікові. Останній, очевидно, перебравшись на проживання до жінчиного маєтку Порицька, наприкінці життя звався також князем Порицьким. 1 травня 1515 р., під час розмежування між панами Ляховськими та Ра- довицькими, згадується про межу «ажъ до границы князя Федка Порыцкого»; причому цей акт засвідчив його старший син, князь Олександр Федькович Порицький^[470].

22 серпня 1526 р. князь Олександр Федорович Збаразький отримав від короля Жигимонта підтвердження на свої володін­ня, в якому говорилося, що «небощица матка их кнегиня Федо- ровая Васильевича Збаражъская Барбара, еще за живота своего, поделила их, сыновъ своих, отчизными и материстыми имени, какъ жо ему (Олександру - Авт.) достали се именья материстыи на имя Поригщо а Ворончинъ, со всими приселъки и доходы, как ся тыи два дворы здавна в собе мают. А братьи его, кн(я)зю Юрю а кн(я)зю Воине, напротивку того вси именя отчизныи достали ся. И листы свои на то всимъ имъ подавала»^[471]. Однак 19 березня 1529 р. між братами відбувся новий поділ: Олександ­ру Федоровичу дісталися материнські маєтки - «Поригщо за­мокъ, и другое Порицко, Гриковичи, и Трубки, со всєми сєльї и присєлки»; молодшим братам, Юрію та Войні - «против матє- ристых имєня отчизные Опреловцы, а Влашановцы, а матє- ристиє имєня Ворончинъ и Тристєн»^[472]. Нарешті, найповніший перелік спадщини Барбари Порицької знаходимо в листі її дочки Фрузяни Збаразької, княгині Велицької, яка 16 квітня 1544 р. записала брату, князю Олександру Збаразькому, «третью часть имений своих материстых, которая в дєлу єй достала в замку и мєстє Порыцком, и в другом Порыцку, и в Гриковичахъ, и въ Трубках, в Топилищех, в Клопочине, в Грушевой, и въ Пере- славичехъ в повете Володимерском, а в повете Луцком у Ворон- чине, въ Тристяни, в Стыдине, и в Бабьемъ»^[473].

Князь Семен Васильович Менший Збаразький (21) народився в середині 1460-х рр. Вперше згадуеться, як і його брати-тезки, в акті від 2 червня 1478 р. Близько 1480 р., разом з братом Михайлом, мінялися маетками зі своїм дядьком, князем Семеном Збаразьким-Колоденським; але ця угода так і не була тоді реалізована. Під час поділу «отчизни», проведеного у Віль­ні 2 квітня 1481 р., князь Семен, як наймолодший брат, залиша­вся ще під опікою князя Михайла; через це вказані брати взяли свою частку спільно (див. п. 17). Причому князь Михайло ого­ворював, що з іншими братами князь Семен Молодший може ділитися лише з його відома: «А коли бы тот брат мой молод­ший речоный князь Семенъ хотел бы делъ мети з середушою братьею, тоггды не мает д(ати?) нічого, ниж толко ведатся ему з старшим братом, князем Михайлом»^[474]. Поділ володінь між князями Михайлом та Семеном Меншим, за наказом короля, відбувся у Вишневці 14 листопада 1482 р. При цьому молодшо­му з братів дісталися села Івачів, Янковці, Обаринці, Млиновці, Мельна та Возова^[475].

Востаннє князь Семен Менший Збаразький згадується 2 червня 1489 р., коли король Казимир призначив йому виплату 8 коп грошей з мита Луцького^[476]. Не виключено, що після цього постригся у ченці з ім'ям Олексія та став єпископом Холмським (див. вище, п. 18).

Окрім п'яти синів, князь Василь Васильович мав ще двох дочок, які згадуються при описі трагічних подій у Збаражі 1474 р. (див. розділ IV, п. 12).

Княжна Анна (?) Василівна Збаразька (22). У березні 1495 р. боярин Микула Радчич повідомляв, що колись він «ку­пил именье в Менскомъ повете в п(а)ни Ивашковое Александ­ровича, подскарбего, дочки князя Василя Збаразъского, отчину ее на имя Оитнаровское»^[477]. Іван Олександрович Стретович, підскарбій короля Казимира (тобто член його Ради) та власник Березовця, згадується 10 серпня 1486/87 р.^[478]; дата його смерті нам невідома.

1516 р. - «пани Ивановая Александровича, подскарбяя Березовецкая», разом з сестрою, княгинею Прихабською, та зятем, Кмітою Стретовичем, скаржилась на пана Богуша Бого- витиновича, що той «держить дей именьє, близость нашу, на Волыни, на ймя Берестечко, котороє жъ именьє, по небожъчицы тетце нашой, пани Миколаєвой, воєводиной Виленской, паней Зофии, мяло прийти на насъ, близкихъ єє»^[479]. Мова тут іде про Федору, дочку пана Івана Рогатинського, яка в першому шлюбі була дружиною князя Івана Кобринського, у другому з 1491/92 р. - пана Юрія Пацовича, у 1507 р. прийняла католи­цизм під ім'ям Зофії, а у 1508 р. втретє вийшла заміж за пана Миколая Радивиловича, воєводу Віленського; померла вона у 1512 р.^[480]. Спів-ставляючи дане свідчення з попереднім, вихо­дить, що дружина підскарбія Івана Стретовича була дочкою князя Василя Збаразького та дочки пана Івана Рогатинського. Але цьому висновку суперечить свідчення 1522 р., про що див. зараз нижче.

1519 р., 5 січня - господарські дворяни Маськевичі скар­жилися «на пани Ивановую Александровича на Анну а на зятя еѣ пана Кмиту Стрѣтовича», щодо ставу та хмелищ покійного пана Івана, підскарбія; виявилося, що після його смерті Маське­вичі продали хмелища його вдові, тещі Кміти Стретовича^[481].

1522 р., 13 березня - скаржилися «подъскарбея, пани Ива- новая Алексанъдровича Анъна и съ сестренъцы своими, кня­земъ Иваномъ а княземъ Федькомъ а княземъ Федоромъ Михай­ловичи Вишневецкими, и съ сестричнами своими (...) дочками князя Анъдрея Прихабъскими, о томъ: штожъ мы именья, близ­кость ихъ, на ймя Любаничи, по смерти небожчыцы паней Па- цовое взяли были къ нашимъ рукамъ, и дали есмо тое именье были на хлебокормленье князю Юръю Михайловичу Толочинь- скому». Король Жигимонт виніс рішення: «нехай они тое име­нье Любаничи деръжать со всимъ съ тымъ, какъ ся тое именье здавна въ собе маеть, и якъ небожчыкъ панъ Иванъ Рогатинский, и по немъ дочка его пани Пацовая тое именье держали, подле близости своее»^[482]. Дещо раніше, у 1518 р., «приупоминалася кнежна Марина, небожчыка князя Прихабъского дочка, о име­нье о Любаничи, штожъ ей пани Пацовая записала тое именье въ пяти сотъ копахъ грошей, а теперь тое именье держить князь Толочиньский от господаря его милости»^[483]. Напевне, не лише князівни Прихабські, а й підскарбія Анна та князі Вишневецькі претендували на Любаничі згідно заповіту самої Зофії з Рогати- нських, пані Пацової.

Отже, постае питання: як узгодити між собою свідчення 1495 р., де пані Іванова Олександровича зветься дочкою князя Василя Збаразького, та свідчення 1522 р., з якого випливае, що вона ж, пані Анна, була сестрою дружини князя Михайла Васи-

льовича Вишневецького? На це питання можливі аж три відпо­віді: 1) в документі 1495 р. слово «дочки» вжите помилково замість «невістки» (дружини сина); 2) в документі 1522 р. слово «сестренъцы» є помилкою замість «братаничи», але це досить маловірогідно (див. також вище, п. 17); 3) Іван Стретович був одружений двічі - вперше на дочці князя Василя Збаразького, а вдруге - на сестрі другої дружини його сина, князя Михайла Васильовича. Найбільш вірогідним, здається, є третій варіант, хоча наполягати саме на ньому, звичайно, ми не будемо.

Княжна Марина Василівна Збаразька (23) була видана заміж за Івашка Яцьковича, писаря великого князя Олександра. 17 квітня 1493 р. він, разом «съ своєю жоною Мариною, дочкою князя Василя Збаражского, продали єсмо люди свои в Качинє (...) чотыри службы (...)» (у Мінському повіті) писарю ж вели­кого князя Олександра, Федьку Григоровичу^[484]. Івашко Яцько- вич Владика, господарський писар, помер у 1499 р.^[485].

Княжна Анастасія Семенівна, княгиня Гольшанська (24), єдина дочка князя Семена Васильовича Несвізького- Збаразького-Колоденського та княгині Марії Ровенської, наро­дилася у 1-й половині 1460-х рр. 1 квітня 1481 р., під час укла­дення угоди своєї матері з князем Михайлом Васильовичем що­до спадщини батька, вона вже була замужем за князем Семеном Юрієвичем Гольшанським. Зокрема, князь Михайло зазначав: «ачь коли на тотъ час нє было дочки єи, а жоны князя Сємє- новы, а сестры моєи княжны Настасьи, ижь єй того имѣнья подь мною нє искати, ани тои рѣчи подносити»^[486].

1483 р., 2 лютого - в Рівному, князь Семен Юрієвич запи­сав своїй дружині Настасії «против єє отчизны у вѣне двѣ тися- чи коп на своихъ имѣньях на Барани на Глуску»^[487].

1489 р., 18 січня - у Степані, використовуючи суверенну формулу «Милостью Божєю и Прєчьістоє Єго Матери», княгиня Настасія записала «мужу своєму князю Сємєну Юрьєвичу у отчинє моей имѣнья Заборол, а Городок, а Косков зо всими с тыми присєлки, што к тым имѣньям прислухаєт. А єстли ся надо мною Божя воля станєт, и я просила мужа своєго князя єго ми­лость, абы єго милость што записал к церкви Божєй к святому Иоанну к Голшаном, гдѣ маєт и тѣло моє лежати. А я князь Сємєн Юрьєвич маю придати ку святому Иоанну к Голшаном полумєрокь мєду и з людми и з грошми и зо всими подачки у вотчизнє моєй. А єстли мнѣ княгини Настаси с князем єго ми­лостью Бог дѣток нє дасть, а надо мною станєт[ся] воля Божя, [а] по моєм животє князь єго милость усхочєт собѣ иную жону поняти, будут ли у них дѣтки, ино тыи имѣнья вси князю єго милости и дѣтєм єго милости вѣчно и нєпорушно, а моим бли­жним никому нє надобє ся уступати. А єстли пак им Бог дѣток не дасть, ино тыи вєрху писаныи имѣнья вси мают быти по кня­зя єго милости животѣ святому Иоанну (...)»^[488].

Побоювання княгині Анастасії були даремними: вона не лише пережила чоловіка, який помер у 1505 р. на головному волинському уряді - старости Луцького та маршалка Волинсь­кої землі, - а й народила йому дочку Тетяну, яка у 1508 р. вийш­ла заміж за князя Костянтина Острозького, гетьмана ВКЛ^[489].

1507 р., 24 лютого - король Жигимонт, на її прохання, підтвердив княгині Анастасії Гольшанській право на володіння маєтком Головин у Луцькому повіті, наданий її чоловікові коро­лем Олександром, а також на єврейський Левонівський дім у Луцькому місті та його ж фільварок у передмісті^[490].

Того ж року княгиня Анастасія увійшла в конфлікт з бра­том та племінником свого покійного чоловіка. А саме, 8 липня «жаловала кнегиня Семеновая Юрьєвича на князя Алексаньдра Юрьєвича (Гольшанського - Авт.) о накладь: штожь дей мужь мой збудоваль замокь Степань и на то наложиль на две тисечи копь грошей». Князь Гольшанський відповів, що його покійний брат будував Степаньський замок не своїм власним коштом, а людьми з їхніх спільних маєтків; сам він теж збудував замок Станьків, але за те від княгині нічого не вимагає. Король Жиги- монт I доручив вирішити справу панам своєї Ради, але ті прими­рити сторони не змогли. Тоді монарх постановив: дільчі, які виїдуть ділити маєтки Гольшанських на три частини, «мають то осумовати, што онъ будеть на тотъ замокъ наложилъ своихъ властныхъ пенязей, а што будеть не людми будовалъ, то маютъ осумувати, и тамъ тому делу маєть конецъ быти».

Наступного дня, 9 липня, «жаловала кнегини Семеновая Юрьєвича на князя Юрья Ивановича Дубровицкого (племінника покійного чоловіка - Авт.): штожъ дей ми многии от него кгва- лты и грабежи делаются. А князь Юрьи на неє ся жаловалъ, ижъ бы єму от неє кгвалты и грабежи деялися. И просили зъ обу сторонъ, абы въ томъ былъ закладъ заложонъ. Ино господарь єго милость зъ ихъ прозьбы заложилъ закладъ тисячу копъ гро­шей, штобы чересъ то межи нихъ съ обу сторонъ кгвалтовъ и грабежовъ не было»^[491]. Незадовго перед тим князь Юрій подав позов проти свого дядька, князя Олександра Гольшанського, та тітки - «patruam suam, ducissam Simeonis Georgidis Anastasiam», вимагаючи справедливого поділу родових маєтків; король задо­вольнив вимогу позивача^[492] (див. про призначених дільчих у попередньому абзаці).

1508/1509 р. - старостина Луцька, княгиня Семенова Юрі- євича, одержала дозвіл пропускати за кордон 100 «камнів» вос­ку, а 16 жовтня 1509 р. у Львові - ще 400 «камнів» безмитно^[493].

1510 р., 22 жовтня - на прохання княгині, король Жиги- монт I підтвердив їй право на проведення щороку двох ярмарків у Степані, раніше надане її покійному чоловікові королем Олек­сандром; причому іншим князям Гольшанським вступатися у вказані ярмарки було заборонено^[494]. Приблизно тоді ж княгиня Семенова Гольшанська та її зять, князь Костянтин Острозький, відступили князю Олександру Юрієвичу Гольшанському «свою третину литовських маєтків, отриману під час остаточного поді­лу родових володінь, а він віддав їм свою третину в Степані, волинських дворах Горбаків, Подоляни й Золотиїв та дворі Ро- 496

манов».

Втім, князь Юрій Дубровицький відмовлятися від своїх прав на Степаньський ярмарок не збирався: за свідченням князя Костянтина Острозького на початку червня 1511 р., «онъ, насла­вши кгвалътомъ на ярмарокъ мой Степаньский, мыто и иные доходы на купъцохъ побралъ, чересъ привильє вашеє милости; которымъ же привильємъ ваша милость тотъ ярмарокъ тешчи моєй, старостиной Луцкой кнегини Семеновой Юръєвича кне- гини Настасьи и мне потвердилъ, а небожъчику пану Виленьс- кому князю Алекъсандру Юръєвичу и єму (князю Дубровиць- кому - Авт.) въ тотъ ярмарокъ вступитися не казалъ». Князь Дубровицький відповідав, що силою він на ярмарку нічого не брав, а взяв свою третину за домовленістю з намісником та уря­дниками князя Острозького; це підтвердили й королівські дво­ряни. Король звинуватив князя Юрія, наказавши віддати все зіб­ране князю Костянтину, й визнав виключні права на Степаньсь- кий ярмарок князя Острозького^{[495] [496].}

Як бачимо, княгиня Анастасія віддала свою частку Степа- ня у фактичне розпорядження впливового зятя. Князь Костянтин Острозький мав ще кілька справ за Степань з князем Юрієм Дубровицьким, і врешті решт, королівськими актами від 18 чер­вня 1511 р., отримав весь замок з містом і волостями, включаю­чи третину князя Дубровицького^[497].

6 березня 1516 р. - князь Костянтин Острозький з дружи­ною, дочкою вже покійної княгині Анастасії Семенової Юрієви- ча, підтвердили її надання Києво-Печерському монастирю - на помин душ своєї, свого чоловіка та їхніх батьків, - двору Горо­док з присілками Обаров і Лобківщина на Волині, а також с. Волниця у Глуській волості князя Гольшанського^[498].

Нарешті, наймолодшими у своєму поколінні представни­цями роду Збаразьких були Марія та Анна Солтанівни (25-26). Згідно заповіту батька, князя Семена-Солтана Васильовича, 1472 р., вони мали отримати 200 коп грошей на його отчині в Збаразькому повіті (див. попередній розділ). 20 липня 1490 р. Марія, княгиня Юрія Михайловича (якого саме?), та княжна Анна Солтанова Васильовича Збаразького видали запис своєму брату (двоюрідному), князю Михайлу Збаразькому, де офіційно відмовилися на його користь від батьківських маєтків Манева, Передмира, Вербовця та Борсуковців^[499].