Розділ VI КНЯЗІ НЕСВІЦЬКІ ПОЗА МЕЖАМИ ВЕЛИКОГО КНЯЗІВСТВА ЛИТОВСЬКОГО

У середині - 2-й половині XV ст. деякі представники роду кня­зів Несвізьких виїхали з ВКЛ до сусідніх держав - Королівства Польського та Великого князівства Володимиро-Московського.

Однак Ян Тенговський схилявся до думки, що Іван Несві- зький-Предільницький не був рідним братом Федька. Спочатку дослідник припускав, що Федько міг бути сином міфічного Юрія Несвізького, а Іван - сином Івана Несвізького з 1388 - 1403 рр.^[501]. Згодом Тенговський, запропонувавши на роль батька Федька Несвізького вже Василя Вінницького, тим не менш, з приводу його (Федька) брата Івашка писав: «Виходить з того, що або Федько Несвіцький мав рідного брата іменем Іван, кот­рий не був ідентичним з Іваном Несвіцьким-Бибельським- Предільницьким, або також що в згадуваному тексті мова йде про брата стриєчного. Надалі вважаємо, що Федір та Іван Несві- цькі не були рідними братами, оскільки є між ними дуже значна диспропорція маєткова, а головне, маєтки Федька Несвіцького, як згадувалося, були його батьківщиною»^[502]. З такою думкою дослідника ми погодитися не можемо. Адже «диспропорція має­ткова» між рідними братами зафіксована також і в наступному поколінні Несвізьких: весь Збаразький «повіт» і Городок у Лу­цькому повіті дісталися старшому брату, Василю Федьковичу та його синам, тоді як молодшому Юрію - лише кілька луцьких сіл (див. розділ IV).

Скоріш за все, князь Іван Несвізький остаточно перебрав­ся до коронних земель у 1435 р., коли родові володіння Несвізь­ких були конфісковані на користь Швитригайла (ми гадаємо, шо це сталося вже після смерті Федька, який з 1434 р. служив Польщі - див. розділ III). Незабаром Іван одружився на шляхтя­нці з Перемишльської землі Ярохні, представниці заможного роду Бибельських^[503]. Від основного володіння дружини, с. Предільниці, князь і прибрав нове прізвище «з Предільниці». Втім, як сам Іван, так навіть і його сини, інколи писалися також і князями Несвізькими (Несвіцькими). Твердження Яна Тенгов- ського, нібито Іван ще у 1410 р. згадується з другим прізвищем «Бибельський», а отже, вже тоді був одружений на Ярохні, як ми бачили, засноване на перекладі русько-мовного документу 1553 р., де в тексті пропущено кілька слів. Тоді як із більш ран­нього перекладу 1531 р. з’ясовується, що вказане прізвище на­справді відносилося до Андрія Бибельського - батька чи дядька Ярохни (див. наприкінці розділу II).

Всі відомості, що збереглися про князя Івана Несвізького- Предільницького, його дружину та синів, походять із регестів у актових книгах Перемишльського земського та гродського су­дів, а також, незначною мірою, Сяноцького земського суду. З них добре видно, що Предільницькі, за обсягом своїх володінь та правовим статусом, нічим не відрізнялися від звичайної шля­хти, за винятком лише князівського титулу. Ми визнали за доці­льне навести, у хронологічній послідовності, зміст майже всіх цих регест, хоча в більшості випадків вони стосуються дрібних майнових суперечок. Між іншим, це дає можливість детально ознайомитися з таким, досить важливим, аспектом побуту чер- воноруської шляхти XV ст., як судова «тяганина», а також і з деякими іншими^[504].

1439 р., 24 травня - Яцько Бибельський подав позов до Перемишльського земського суду проти князя Івана («duce Iwan»); суд надав строк у 4 тижні для того, щоб сторони самі дійшли між собою угоди, а в противному разі вони, по закінчен­ні вказаного строку, мали стати на перший «термін» (судовий розгляд справи)^[505].

1440 р., 7 листопада - засідав у Перемишльському земсь­кому суді: Петро, єпископ Перемишльський, Петро Одрованж, воєвода землі Руської, староста Самборський та Галицький, «Iwan dux de Przeczelnicza» й Петро Гроховецький, судді, розг­лядали справу Павла Замєховського, підсудка Перемишльсько­го, проти Олександра Ріботицького^[506].

1441 р., 2 січня - у Перемишльському земському суді було затверджено поділ маєтків роду Бибельських, всього між чотир­ма сестрами (спадкоємцями двох із яких були вже діти) та двома братами: Ярохною, дружиною «Ducis Iwan de Przedzelnycza»; дітьми Фрідра Плешовицького («de Pleszowycze»), Андрієм та Фрідрухом; Духною, дружиною Іоанна Барса (поль. Яна Бажа) з Бложева («Barsy de Blowsze», нижче правильно - «Bloszew»)^[507]; дочками Гліба, Хемкою й Анулою; братами Яцьком та Сеньком (Бибельськими). При цьому Ярохні дісталися села Предільниця, Губичі, Подгродище, Новосельці, Жабокруки («Zabokrwky»), Монастир Гродище («Groyscze»), Грабовниця, Галчов і ліс, поле якогось Боботи^[508].

Цей поділ був лише офіційним актом, фактично ж він від­бувся значно раніше: ще у 1437 р. Ярохна двічі згадується як «de Przedzelnycza»^[509]. Причому княгинею вона ще не титулуєть­ся, як в усіх без винятку подальших випадках; а отже, заміжжя Ярохни слід віднести до періоду між 1437 та 1440 рр. Скоріш за все, це сталося у 1439/1440 р., оскільки ще в травні 1439 р. князь Іван згадувався без прізвища «Предільницький», з яким фігурує вже у листопаді наступного року.

1442 р., 22 січня - Яцько Ворховицький повідомив до суду, щоб через його слабкість було змінено термін розгляду справи з князем Іваном «de Przedelnicza». 19 березня - князь Іван та княгиня Ярохна згадуються, разом зі всіма родичами останньої (які фігурують у поділі 1441 р.), в справі з Іваном По- тарзинським та іншими особами. Того ж дня Яцько Ворховиць­кий «duci Iwano tenetur» (взяв у князя Івана?) сім марок (гри­вень). 26 листопада - Яцько Бибельський позвав до суду княги­ню Ярохну та князя Івана, кожного окремо, на 1-й термін, відк­ладений за причиною хвороби^[510].

1443 р., 28 січня - 2-й термін справи Яцька Бибельського з Ярохною, дружиною князя Івана, був відкладений до наступно­го. 25 лютого - 3-й термін цієї справи знову відкладено до на­ступного. 29 квітня - Яцьку Бибельському було призначено 4-й термін у справі з княгинею Ярохною, розгляд якої з тієї самої причини хвороби («sicat iacet, ita iacet») так і не відбувся^[511].

1444 р., 30 березня - «Iwan dux de Przedzelnicza» відпустив на волю іудеїв Давида, Симона та інших через покриття (ткани­ни), які вони внесли у заставу - одне червоне та два чорних^[512].

1445 р. - князь Іван «Nieswiezski (Нєсьвєжський)» та його дружина Ярохна, княгиня «na Przezdzielnicy», фундували церкву в Губичах^[513] (село в 5 км від Предільниці).

15 лютого - Ян Баж («Barsi») позвав до суду князя Івана «de Przedrzelnicza»; розгляд цієї справи було відкладено з пер­шого терміну на інший. 5 жовтня - Духна, дружина того ж Яна Бажа, у справі проти княгині Ярохни, дійшли до взаємної угоди. Якщо ж вони не приймуть ті частини, які будуть призначені їм суддями, то «такі мають тримати під 20 марками» (треба дума­ти, під умовою виплати цієї суми у разі порушення меж воло­дінь). 2 листопада - Анна (Духна), отчичка «de Bloswya» (Бло- зевська), знову позвала до суду свою рідну сестру Ярохну, дру­жину князя Івана «de Przedzelnicza», з приводу суперечки за таверну з млином «Poddambyl». Суд пояснив, що дана справа вже розглядалася й було вирішено, що сторони самі повинні надати одна одній задоволення в сумі 20 марок (у разі пору­шення умови)^{514 [514].}

1446 р., 8 березня - Ярохна, дружина князя Івана «de Przedrzelnicza», записала своєму чоловіку третину маєтків у сво­їй власній спадщині: Предільниці, Губичах, Волі та Подгродищі з монастирем^{[515] [516].}

2 листопада - Іван, «dux de Przedzelnicza», звинуватив («condampnavit») Бориса, «kmethonem» (кметя, селянина) з Малнева, з приводу п'яти коней вартістю в 30 марок, у якості позивача.

1447 р., 23 травня - «Dux Ywan Nyeszwieczski» разом з дружиною, «Ducissa Yarochna consorta sua de Przedzelnicza», продали свої села Подгродисько, Монастир та Гродисько («Pod- grodzisko, Manastir et Grodzisko»), зі всіма при належностями, Яцьку Бибельському, за 50 і 40 (так!, «quinquaginta et quadraginta») марок^[517].

1448 р., 8 жовтня - за рішенням суду Васько Риботицький, підсудок Перемишльський, повинен був заплатити 10 марок «dom. Iwan de Przedzelnicza» (саме так, «отчичу», не князю!) до наступного дня св. Георга^[518].

За період 1452 - 1459 рр. Перемишльські судові записки не збереглися.

1460 р., 7 жовтня - Рафаель Кривецький («de Krzywcza») подав позов на «сяючого князя (illustr. Ducem)» Івана «de Przedelnicza», відкладений до наступного терміну. Тоді ж позов на князя Івана подав ще й Марко, піп з Рудохонців («pop de Rudochoncze»), також відкладений з причини хвороби^[519]. Зазна­чимо, що з цього часу князь Іван та Ярохна постійно згадуються з титулом «сяючий князь, княгиня». 4 листопада - позов Рафае- ля Кривецького проти «сяючого Івана князя Нєсвечського інак­ше з Предільниці (illustr. Iwan ducem Nyesweczsky alias de Przedelnicza)» знову було відкладено до наступного терміну. Те ж саме - і щодо позову попа Марка «de Radochonicze»^[520].

1462 р., 14 липня - Сенько Бибельський позвав до суду Ярохну княгиню Предільницьку (свою рідну чи двоюрідну сест­ру). Тоді ж князь Іван з дружиною Ярохною з Предільниці пода­ли позов проти Андрія Чешського («de Czeszky») та його дру­жини Маргарити (Андрій, син Фрідра Плешовицького, був пле­мінником Ярохни й дістав с. Чешки як спадок її сестри - див. вище, 1441 р.); суд відклав справу до наступного, 2-го терміну. 11 серпня - цю ж справу, де дружина Андрія Чешського зветься вже Катериною, знову було відкладено до наступного терміну.

1464 р., 10 вересня - Сенько, мельник із Ольшан, постав у суді проти «сяючого Івана князя з Предільниці», якому було призначено строк на вказаний день - для розгляду його власного звинувачення Сенька, з приводу млина між Предільницею та Губичами. Однак князь Іван так і не з'явився, хоча його й очіку­вали понад встановлений час. Перед тим, як піти, Сенько підк­реслив, що вважає судове рішення таким, що відбулося (очевид­но, на свою користь)^[522].

1466 р., 26 лютого - в суді мала розглядатися справа Пет­ра Гощовського («Hoschowsky»), позивача, з «сяючим Іваном князем з Предільниці», щодо присяги з приводу 30 марок за отримання прибутків, «kolandka» та інших; цю присягу князь Іван повинен був принести проти Петра у 1-й понеділок після Пасхи. Тоді ж було зареєстровано аналогічну, «як вище», справу про 60 марок, з приводу «вигнання покупця?, expulsionis emptoris kszanthwa» в Губичах; її розгляд було призначено на строк через тиждень після прибуття старости («dom. Capitaneum») до Перемишля. 14 квітня - мала розглядатися зга­дана справа Петра Гощовського з князем Іваном Предільниць- ким, щодо 30 марок; строк присяги також призначено через тиждень після прибуття старости^[523].

1467 р., 3 липня - мав відбутися 1-й судовий термін з при­воду скарги Микулки, Георгія Трусховського з Незовичів та чоловіка з Ошків («Oszko») Мелешка на «сяючого Івана князя з Предільниці»; з причини хвороби, цей строк було відкладено на два тижні. 17 липня - мав відбутися 2-й термін зі вказаної справи (тут уточнено, що позивач Микулка був управителем з Незанковичів); однак від князя Івана, через його слугу, було повідомлено, що справу через хворобу знову потрібно відкласти на два тижні^[524].

Незабаром після цього, ще того самого року, князь Іван Предільницький помер. Так, вже 22 грудня 1467 р. як самостій­на особа згадується його син, князь Яцько Предільницький^[525], який потім регулярно фігурує у регестах Перемишльського суду (іноді разом з братом - див. нижче). Княгиня ж Ярохна Преділь- ницька аж на чверть століття пережила свого чоловіка.

1473 р., 5 квітня - у Перемишльському гродському суді розглядалась скарга Маргарити Болановицької, з приводу втечі її підданого Клима «до сяючої Ярохни княгині та синів її Яцька й Михайла у Предільницю село їхнє»; потім міністеріал (судо­вий службовець, возний) відвідав і їхній двір. Суддя вирішив перенести розгляд справи на 4 тижні. Однак 3 травня, у призна­чений термін, справу Маргарити Болановицької проти Преділь- ницьких, через святковий день та враховуючи обставини, пере­несли на найближчий понеділок після дня св. Петра - ринковий день у Перемишлі^[526].

1474 р., 14 червня - Миклаш та Зебрид Герботові Добро- мильські («Herbotovye de Dobromyl») позвали до Перемишльсь­кого земського суду «сяючу Ярохну княгиню та Яцька й Ми­хайла з Предільниці». Подібним же чином Яцько та Михайло подали позов проти Миклаша та Зебрида^[527].

1480 р., 3 березня - Іоанн Щалявський («Schalyawsky»), управитель Костька Бибельського, вимагав отримати другий термін, згідно з трьома викликами до суду, «на сяючу Ярохну отчичку з Предільниці», з приводу зруйнування мосту («pontis»), захоплення лугу та відмови звільнити ліс. Від імені Ярохни Андрій-Андрих Баж («Barsi») повідомив, що з причини хвороби справу потрібно відкласти до наступного терміну. 8 серпня - міністеріал Бартош визнав, що Костьку Бибельському було видане судове рішення («indicium additus») про «введення (intronittendum) до маєтку Предільниці сяючої Ярохни, і її світ­лість (suis prelucris) приїхала та впустити до себе в грубій формі категорично відмовилася». З приводу такої поведінки Костьку й було призначено цей термін; якщо ж на суді почне відмовлятися (Ярохна), то має бути оштрафована на 3 марки. Той же міністе- ріал вказав (Костьку) вдруге в'їхати до Предільниці. Тоді ж він визнав, що приїхали 4 слуги («labores», трудівники), кметі Кос- тька Бибельського, з приводу застави тієї ж «світлішої Ярохни», до її маєтку Предільниці, згідно наданому праву («prout fuit additus de iure»); однак вона від вказаної застави категорично відмовилась. Міністеріал призначив Ярохні нинішній термін, з боку (позивачів) згаданих кметів. Якщо ж вона в суді згадану заставу буде заперечувати, то має заплатити 3 марки штрафу. Той же міністеріал вказав кому-небудь (з кметів) вдруге взяти заставу («ad pignorandum»)^[528].

З наведених регестів маємо зробити висновок, що Ярохна заставила Предільницю Костьку Бибельському - своєму пле­міннику, однак виконувати це зобов'язання фактично відмови­лася. Як би там не було, Предільниця й надалі залишилася воло­дінням Ярохни та її синів.

1481 р., 31 серпня - «сяюча Ярохна княгиня з Предільни­ці» нагадала в суді, що її чоловік Іван у її батьківські та матери­нські маєтки, Предільницю та Губичі, вклав тисячу марок з ме­тою їх поліпшення. Ці маєтки він подарував назавжди своєму сину Яцьку, який щодо них від міністеріала Миколая отримав і офіційне введення до володіння («intromissionem»)^[529].

1482 р., 26 березня - Костько Бибельський, син покійного Сенька, виступив у суді проти «світлішої Ярохни вдови (relictam olim) сяючого князя Івана отчички з Предільниці», добиваючись відшкодування собі 29 марок та присудження права рубати ліс і будувати споруди, остаточно звинувативши (Ярохну) за все це. Оскільки «сяючий князь Яцько син її», з дому та двора свого Предільниці виїхавши з чотирма шляхтичами та шістьма прос­толюдинами, перешкоджав («obviando») вільному шляху з лісів маєтку Предільниці до Бибел, Коморова й Борщовичів, а в чоти­рьох кметів Костька відібрав сокири, порушивши при цьому пи­сьмове розмежування, встановлене ще з його батьком, Сеньком Бибельським. Суд виніс постанову звільнити назавжди ліси, присудити (Костьку) 29 марок, а також від чотирьох шляхтичів (які були з князем Яцьком) - 3-х марок, а від шести простолю­динів - 6-ти «scotos» з 3-ма марками штрафу.

Тоді ж розглядалася інша справа Костька Бибельського проти Ярохни: перший добивався виплатити йому 29 марок та назавжди присудити володіння лугом біля Предільниці, бо (Ярохна) наказала своїм кметям із Предільниці той луг насильно викосити та забрати сіно собі. Однак згаданий луг віддавна на­лежав до його (Костька) отчини Комарова; його батько, Сенько Бибельський отчич Комарова, їм (лугом) мирно володів до сме­рті, а потім і сам Костько, аж до нинішнього часу. Він оцінив вартість лугу на 29 марок, вимагаючи їх виплати, звільнення лугу від насильницького захоплення та штрафу в 15 чи 3 марки. Суд попередньо («prefato») визнав правоту Костька, присудив­ши йому луг та 29 марок, а також призначивши (Ярохні) штраф у 3 марки.

Тоді ж розглядалася й ще одна справа Костька Бибельсь- кого проти Ярохни: той вимагав задоволення з приводу застави у 400 марок та відшкодування (або виконання?, «ad solvendum») цієї застави, на остаточному судовому терміні. Оскільки «сяю­чий князь Яцько син її» уклав з Костьком та всіма його людьми й кметями заставу на вказану суму, причому, здається, під гара­нтією самого короля («per Regiam Mayestatem vallato»). Яцько в своєму домі в Предільниці, під королівською печаткою, написав прямо, й переказав також вписати до книг (судових) Переми­шльських, що сам він з Костьком, у разі будь-яких непорозу­мінь, (повинні вирішувати їх) не силою, але правом між собою судитися. Однак Яцько, ігноруючи заставу («non curando vadium»), виїхав із Предільниці на вільний шлях у маєтку Бор- зовичі, де шановану Олену, дружину Терешка, кметя з Бибел, побив до синців. Після чого (Костько, господар потерпілої) ви­кликав (Ярохну) до суду, з приводу згаданої застави у 400 марок та нападу; Олена й особисто від себе також подала позов. Суд вирішив заставу зі штрафом присудити (Костьку), та надав йому для виконання міністеріала Перемишльського Миколая («ad pignorandun Iarochnam in Przedzyelnycza in prefato vadio addidit»). У цій справі кидається у вічі, що відповідачем виступала Ярох­на, а не її син Яцько - безпосередній правопорушник (так само, як і в чотирьох наступних справах), на той час, безперечно, вже цілком повнолітній і дієздатний.

Тоді ж Гринь Якимчич, кметь з Борзовичів, звинуватив («condemnavit») на остаточний термін Ярохну за те, що «сяючий князь Яцько син її», виїхавши зі свого дому в Предільниці, на вільній дорозі відібрав собі сокиру, в маєтку Предільниці, та «у дім твій на користь свою приніс» (див. вище). Цю сокиру (Гринь) оцінив у 6 грошів, і у стільки ж - завданий збиток («in totidem damnificasset»). Костько ж, його господар, наполягав ще й на штрафі на свою користь. Аналогічні звинувачення («як ви­ще») проти Ярохни висунули, кожен окремо, також кметі Лан з Комаровичів і Андрій Січень («Szyczen») з Борзовичів. Також на «остаточний термін» Ярохну позвала й Олена, дружина кметя Терешка з Бибел, через згаданий вище інцидент з її побиттям князем Яцьком, сином Ярохни^[530].

30 квітня - міністеріал Перемишльський Миколай, нада­ний судом Костьку Бибельському в справі про заставу Ярохни, визнав, що їздив з цією метою до княгині в Предільницю, і за­ставу вона дала, через що штрафом не карається; однак вдруге («pro secunda vice») для виконання згаданої застави було надано іншого міністеріала, Бартоломея^[531].

Червень - відбулися судові терміни по згаданим позовам проти Ярохни від слуг Костька Бибельського (до них додався Сенько Кручек з Бибел), кожного окремо. Всі вони судом були задоволені, а для виконання позивачам наданий міністеріал Бар­тош з Незанковичів, вперше (чи в першу чергу, «pro primo») - з приводу застави та штрафу в маєтку Ярохни, Предільниці^[532]. Тоді ж міністеріал Бартоломей, вдруге («ad secundam pignorationem») призначений у справі застави Костьку Бибель- ському від Ярохни в маєтку Предільниці, визнав, що Ярохна цю заставу дозволила (допустила, «admisit»), а тому штрафом не карається; але той же міністеріал надається, вже втретє, «ad pignorandum larochnam»^[533].

1483 р., 8 квітня - міністеріал Бартош, наданий Костьку Бибельському в справі про заставу Ярохни, знову визнав, що вона цієї застави не заперечує, а готова її віддати, через що штрафом не карається. Той же міністеріал був наданий Костьку для «введення» до маєтку Ярохни Предільниці, й утримання позивача від стягнення штрафу. 18 червня - Ян Бостовський, управитель Костька Бибельського, звернувся до суду з промо­вою проти «світлішої Ярохни вдови сяючого князя Івана отчич- ки з Предільниці» щодо остаточного терміну, який за її дору­ченням шляхтич Павло з Луковичів (нижче - з Лівтковичів), за причиною хвороби, просив перенести. Тим не менш, ця відстро­чка не завадила Бостовському викликати Ярохну на «остаточний термін», відповідно до її обвинувачення. Далі він розповів про заставу Костьку князем Яцьком, сином Ярохни, маєтку Пре- дільниці, та його напад на Олену, дружину кметя з Бибел (див. вище під 1482 р., 26 березня, 3-й абзац); тут Яцько зветься «impossesionatus commensalis alias chleboyeczcza (хлібоїдця) existens». Вказаний «меморіал» Бостовський поклав перед суд­дями, щоб вони його прийняли до відома. Ті ж вирішили, що це не заважає дозволити відстрочку, й надали міністеріала для при­скорення розгляду справи («ad concitandum»). Аналогічним чи­ном Бостовський звинуватив Ярохну також і по іншим двом справам (див. вище), отримавши аналогічні рішення суду^[534].

Як бачимо, на той час судова справа про заставу Преділь- ниці Костьку Бибельському тягнулася вже майже три роки. Чим вона закінчилась, залишається точно невідомим (судові регести за 1484 - 1488 рр. не збереглися, за виключенням частини 1485 р.), але врешті решт Предільниця й надалі залишилася у володінні Ярохни та її синів.

1491 р., 21 лютого - у Перемишльському гродському суді було зареєстровано процес між позивачкою Маргаритою Би- бельською (сестрою Костька), дружиною Олехна Скорути, та «сяючою Ярохною отчичкою з Предільниці, Губичів та інших маєтків». Староста (Перемишльський) відклав цей процес на два тижні, щоб створити комісію та отримати мандат Королівської Величності, для обговорення справи перед винесенням рішення суду. 7 березня - Предбор Конєцпольський, староста Переми­шльський, призначений комісаром від короля, відклав розгляд вказаної справи, вказавши досягнути угоди на найближчих свя­ткуваннях у Сандомирі, відповідно до комісарських листів. Ви­рок по результатам процесу мав винести сам воєвода Руської землі, як тільки (щоб?, «ut») вирішить король зі своїми радни­ками. День (вироку) був призначений на найближчу середу піс­ля «неділі Летаре» (третьої неділі перед Пасхою)^[535].

Березень^[536] - у Перемишльському земському суді «сяюча Ярохна княгиня покійного (колись, condam)^[537] Ванька (!, Wan[ko]) отчичка з Предільниці» визнала, що продала й об­міняла свої отчинні села Предільницю, Губичі, Лацька воля («Laczka vola») та Грабовницю в Перемишльській землі Станіс­лаву Кміті з Собєн, каштеляну Перемишльському, на його села Мицьковичі («Miczkovycze, Myczkowcze»), Ольшаницю та Сте- вкову волю в землі Сяноцькій - «навічно проміняла чи продала (commutacione seu vendicione) село за село, з додачею тисячі марок монети краківської, держати зі всім правом володіння». Також Ярохна визнала, що Кміта вже заплатив їй згадану тисячу марок. Якщо ж хтось із них цю угоду порушить (оскаржить?, «insripcionis essent in eisdem bonis ab omnibus»), встановлюється застава у чотири тисячі марок; якщо ж не виконає її по закону - то викликається до суду з приводу цієї застави, і винесений вирок має бути остаточним^[538]. Дійсно, починаючи з 1492 р., Станіслав Кміта регулярно згадується зі шляхетським топо- антропонімом «de Przedzyelnyca et Hubicze»^[539] або ж як «heredem de Przedzelnicza»^[540].

26 липня - Станіслав Кміта й «сяюча Ярохна княгиня колись отчичка з Предільниці» знову обмінялися володіннями, уклавши досить складну угоду: Кміта проміняв «skulteciam suam alias kszyasthwo» - тобто посаду та підконтрольну територію сільського старости за «волоським правом», що називалася «князівством», - у с. Гугерче («Huhercze») Сяноцької землі, на нещодавно придбані села Ярохни Мицьковці, Ольшаницю та Стевкову волю в тій же землі, з доплатою їй 70-ти марок. При цьому Ярохна зобов’язалася те «advocacia (синонім skulteciam) Huhercze» держати в теперішньому стані, тому що, якщо їй чи її сину Яцьку доведеться померти, згаданий маєток їхні спадкоєм­ці повинні будуть відступити (назад). Який-то маєток ті спадко­ємці повинні держати, поки Кміта не заплатить їм 40 флоринів; виплативши ж їх, каштелян згадані маєтки Мицьковці, Ольша- ницю й Стевкову волю повинен повернути («rehabere)». Тоді ж Ярохна згадане «advocaciam (старостинство) своє у селі Huhercze сину своєму Яцьку віддала, нічого для себе й сина сво­го молодшого Михайла не залишаючи»^[541]. Очевидно, незабаром після цього княгиня й померла, хоча, можливо, навіть трохи пережила сина Яцька (див. нижче, 1496 р.).

З наведеного огляду судових регестів за період 1480 - 1491 рр. добре видно, що княгиня Ярохна фактично розпоря­джалася своїми маєтками аж до самої смерті, хоча юридично, за волею її чоловіка, власником Предільниці та Губичів мав бути їхній старший син Яцько (див. під 1481 р.). Отже, то була доволі активна та владна жінка, яка не відступила повного контролю над своїми володіннями навіть дорослим уже синам.

Ці двоє синів, князі Яцько та Михайло Івановичі Не- свіцькі-Предільницькі (9-10), за життя матері також регулярно фігурують у регестах Перемишльського гродського та земського судів, причому перший з них - набагато частіше: позови проти них подавали численні сусіди, починаючи від простого селянина (кметя) й закінчуючи старостою Перемишльським^[542].

Ім'я Яцька («Iaczko»), з яким він фігурує у переважній більшості згадок, як відомо, є однією зі зменшувальних форм польського імені Ян (Jasko - Ящко, Ясько). Отже, слід гадати, він, за прикладом чи не всієї червоно-руської шляхти XV ст. (тих же Бибельських), перейшов із православ’я в католицизм. Однак при народженні, напевне, син князя Несвізького- Предільницького був охрещений ще за православним обрядом, отримавши ім’я Івана. А саме, в судових регестах 1468 р. фігу­рує князь Івашко Предільницький («illustri Iwasko de Przedzelnicza Duce»)^[543], а у 1472 р. - «illustr. ducibus Przedzelny- czskye Michalko et Iwan»^[544]. Ю. Вольф анітрохи не сумнівався у тотожності Івашка та Яцька^[545]. Натомість, С. С. Пашин вважає Івана-Івашка третім, наймолодшим із братів Предільницьких^[546]. Однак нам здається вкрай маловірогідним, щоб старший із синів князя Предільницького носив католицьке ім’я Яцька, а молод­ший - православне Івана-Івашка. Протягом 1467 - 1491 р. як отчичі Предільницькі згадуються або один Яцько, або Ярохна з синами Яцьком і Михайлом, або Яцько (один раз - Іван) і Ми- хайло-Михалко. Навіть «середній» (за версією Пашина) Михал- ко сам, без матері й брата, за вказаний період фігурує всього один раз, у 1478 р.^[547]. Тож, якщо визнати Івашка третім, наймо­лодшим із братів Предільницьких, майже неймовірною виглядає його самостійна згадка ще у 1468 р.

Щодо прізвища Яцька й Михайла Івановичів, то в перева­жній більшості випадків вони титулуються як «сяючі князі з Предільниці»: «illustres duces (principes) Iaczko et Michael de Przedzelnicza», 1475 р., і т. д.^[548]. Однак зрідка (а саме, у 1477 - 1478 рр.) брати вживали і своє старе, родове прізвище «Несве- цьких»: «preclarum (світліший) Iaczkonem ducem Nyeszwecensem heredem (отчич) de Przedzelnicza» (1477 р.)^[549] («duce Nyeszweczensi, Nieszwiecensi», 1478 р.)^[550]; «Preclaris ducibus Nyeswecensibus Iaczkoni et Mihalo heredibus de Przedzelnicza» (грамота короля Казимира 1478 р.)^[551].

Князь Яцько, як ми бачили, 26 липня 1491 р. отримав від матері «advocaciam (старостинство на волоському праві) її у селі Huhercze», Сяноцкої землі Руського воєводства. Більше того, тоді ж «Станіслав Кміта з Вишниць каштелян Перемишльський містечко (opidum) своє Лешко (Lesko) в окрузі Сяноцькому сяючому князю Яцьку, приймаючи до уваги послуги (службу) собі (racione serviciorum suoram sibi impensorum), подарував з податями (censibus), полями, дібровами чи dambnyki, з війтівст­вом та предмістям (advocacia et suburbia), по час життя його»^[552]. Під «передмістям» тут, напевне, слід розуміти те саме с. Гугерче, яке трохи раніше, саме в якості такого, згадується серед володінь Станіслава Кміти^[553].

Зі свого боку, 2 серпня того ж 1491 р. «сяючий князь Яцько, син сяючої Ярохни, колись (condam) отчички з Преділь- ниці», визнав у суді, що якщо хтось його отчиною, відповідно до запису його матері Ярохни, в селах Предільниці та Губичах володіє, і аналогічно в селах Гробовниця та Лацське (?, «Laczskye»), то від всіх прав на них він відмовляється й зараз проголошує їх недійсними («recedit et renunciat et per presentes mortificat»). Спадкоємцям та близьким, на майбутнє, у правах на вказані села Яцько, після своєї смерті, також відмовляє. Конкре­тно ж визнає їх володіннями Станіслава Кміти з Вишниць, каш­теляна Перемишльського, та зобов’язується за себе, своїх спад­коємців та ближніх, ніколи на них не претендувати («impedire in perpetuum et in evum non debent»), під заставою в три тисячі марок^[554].

Незабаром після цього, у тому ж 1491 році або на початку наступного, князь Яцько Предільницький помер. Як покійний, він згадується у королівській грамоті від 19 лютого 1493 р. Од­нак Яцька, напевне, не було серед живих вже 12 травня 1492 р., коли його молодший брат Михайло теж відмовився від прав на маєтки, що належали його батькам у Перемишльській землі (див. нижче).

17 січня та у квітні 1492 р. «сяючий князь Михайло Пре­дільницький» звинуватив Станіслава Кміту з Вишниць, каште­ляна Перемишльського, «de Przedzyelnyca et Hubicze», домагаю­чись виплати ним штрафу за неявку до суду згідно трьом викли­кам^[555]. Тоді ж, у квітні, Кміта визнав у суді, що «держить (tenetur)» 300 марок князя Михайла Предільницького, які запи­сався був заплатити до свята Різдва Христового, але так і не за­платив. «Після цього, назавтра після Різдва, йому Михайлу кня­зю дав віднині введення в цілості до села Предільниці й двір там само, котре село Михайло князь держить лише (або зараз, modo) під заставою до повного виведення»^[556]. У випадку ж невиплати суми, чи відмови у введенні, чи якогось іншого порушення, слід без попереднього виклику, разом з міністеріалом, отримати це введення, на яке Станіслав Кміта погоджується, і т. д.

Втім, у реальне держання Предільниці князь Михайло так і не вступив. Вже 12 травня того ж року він визнав, що 300 ма­рок, які йому повинен був віддати Станіслав Кміта, він «шляхе­тному Станіславу Бажу з Бложева передав та записав дарунком (?) (generoso Stanislao Barszy de Blozew dedit et inscribit per presentеs)». Тоді ж Станіслав Баж привів до суду («constituit») князя Михайла, який погодився виступити посередником між ним та Кмітою. Тоді ж «сяючий князь Михайло з Предільниці, син сяючого князя колись (olim) Івана, визнає, (що) оскільки йому (quia sibi) вельможний пан Станіслав Кміта з Вишниць, каштелян Перемишльський, за всі маєтки батьківські та матери­нські, які б він не мав у маєтках Предільниця, Губичі, Грабов- ниця та Ласька воля, та будь-яке (майно) рухоме й нерухоме, дав задоволення (або ж заплатив, satisfecit), і за всі записи згаданого батька його Івана, у названих маєтках зроблені, та інші будь-які згаданого Михайла слуг (?, prefato Michaeli inserventibis). Кот­рий Михайло всі записи в актах земських та всі судові грамоти, представлені перед судом, оголосив недійсними та в ніщо звів (per presentеs mortificavit et in nichilum redegit), і його назавжди щодо вищеназваних маєтків згаданий Станіслав задовольнив, з приводу яких Михайло назавжди мати мовчання повинен»^[557].

Але й на цьому справа про заставу Предільниці не закін­чилася. 8 квітня 1494 р. в суді «шляхтич (знатний, nobil.) Геор­гій від (а) шляхтича (так!)^[558] Михайла князя з Предільниці» ви­клав свої претензії до Станіслава Кміти: той «держить» 300 марок, які повинен був заплатити на свято Різдва Христово­го, а інакше - з завтрашнього дня дати введення до свого села Предільниці; однак Кміта ні боргу не виплатив, ні введення до Предільниці не дозволив. Тому (Георгій) і позвав його до суду, а на доказ подав грамоту з двома печатками, де сам Станіслав зо­бов'язувався застави не уникати. У відповідь управитель Кміти заявив, що Радиловський добивається свого через (всупереч) рішення самої королівської величності, і т. д., подавши грамоту короля Іоанна-Альберта (Яна-Ольбрахта) Станіславу Кміті, ка­штеляну Перемишльському, від 19 лютого 1493 р.

У цьому документі говорилося про скаргу королю від Ге­оргія та Михайла, отчичів з Радиловичів, на те, що «Михайло князь колись (condam) з Предільниці, дядько по матері (avunculus) їх рідний», безпідставно («racione carens»), у збиток їм, синам своєї сестри («sororinum»), а також всупереч звичаям королівства, записав у земських актах Перемишльських Станіс­лаву Бажу («Barzy») 300 марок, які той мав отримати «з рук вір­ності твоєї (de шашЬиз fidelitatis tue)», тобто від Станіслава Кмі- ти; з цього приводу Георгій та Михайло викликали Ст. Бажа до суду. Король же вказав Ст. Кміті ті гроші нікому не віддавати «presuшаs» (наперед?) так довго, доколи він цю справу «остато­чно розсудить, finaliter diiudicaverimus». Точно таким же чином («consimiliter») потрібно було вирішити й питання про 40 фло­ринів, які «твоя милість Яцьку князю, також дядьку по матері тих Георгія та Михайла, колись держателю (tenutario) в Пре- дільниці, записав. Які після смерті Яцька Станіслав Баж, в імені Михайла (nomine Michaelis) (...) безпідставно прагнув отримати (racione defectuosi nititur lucrare)», у збиток прав родичів, назва­них Георгія та Михайла, його (Яцька) рідних «сестричичів». Ко­роль же вказав, щоб Ст. Кміта ті 40 флоринів віддав не інакше, як згідно його рішенню, якому мають підкоритися ті родичі (Радиловські), і т. д.

Заперечуючи це, Радиловський знову посилався на запис Ст. Кміти. Суд прийняв це до уваги та призначив сторонам най­ближчий термін для розгляду суперечки^[559]. Ще 7 січня 1495 р. справу між «благородним паном Станіславом, каштеляном Пе­ремишльським, та Георгієм Радиловським і Михайлом князем колись (quondam) з Предільниці», мав розглядати сам воєвода Руської землі, Іоанн Пілецький. Однак, пославшись на те, нібито він ще не має оцінки своїх радників, воєвода вказав відкласти процес на «термін через термін на термін найближчий»^[560].

Як бачимо, спочатку брати Радиловські оскаржили акт свого дядька по матері, виданий на користь Станіслава Бажа (до лютого 1493 р.), але потім, очевидно, таки змогли залучити кня­зя Михайла на свій бік, оскільки Георгій двічі виступав у суді від його імені.

Востаннє Михайло Предільницький згадується 6 вересня 1496 р., причому вже навіть без князівського титулу: «Шляхтич Георгій з Радиловичів привів (constituit, до Сяноцького земсько­го суду) особисто шляхтича (nobil.) Михайла з Предільниці, який Михайло визнав, що його благородний Станіслав Кміта задовольнив (або розрахувався, satisfecit) із його частки матери­нської, як мати його володіла в маєтках у землі Сяноцькій із ча­стки брата його покійного (olim) Яцька, Saticfaciendo inscripsioni in iure terr. Premisl., sicut se inscripserat in vigilia s. Margarete facte через шість тижнів, і зараз хоче знищити (цей) запис. Однак су­ддя з підсудком не дозволили (зробити це) без (присутності) пе­рсони Станіслава Кміти»^[561].

Дещо детальніше ця справа викладена в позові Станіслава Кміти від 26 листопада 1499 р.: він звинувачував Юрія Радилов- ського в тому, що той повинен був «Михайла князя дядька по матері свого перед земським правом землі Сяноцької поставити, котрий повинен був зробити визнання та представити (чи оголо­сити недійсним, describere)^{[562] [563] запис на сорок флоринів на час теперішній (або може такий, що вже сплив, iam elapsum), що мав після брата свого рідного (тобто Яцька) в селах Ольшаниця, Стевкова воля й Мицковичі, під заставою у п'ятдесят марок, чого не зробив, тому його самого позвав до суду через ту заста­ву в п'ятдесят марок та стільки ж збитку». Радиловський відпо­відав, що все згадане він вже виконав, але «тоді пан суддя не дозволив (офіційно здійснити це) представлення, (але) засвідчив та оголосив недійсним (mortificavit) там же запис вищезгаданий князь Михайло на суму у п'ятдесят флоринів. Хоча грамоти зе­мського суду зараз не маю, але покажу (цю) грамоту на наступ­ному терміні».}

Чи був на той час живим сам князь Михайло, точно неві­домо. Однак своєї спадщини у Сяноцькій землі - Мицковичів, Ольшаниці та Стевкової волі, - він так і не отримав, хоча й ви­знав «задоволення» за них від Станіслава Кміти. Мицковці у січні 1496, березні 1497 та січні 1499 рр. згадуються як володін­ня Кміти^[564], йому ж у 1502 - 1504 рр. належали Ольшаниця та Стевкова воля^[565]. Гугерче, «advocaciam (старостинство)» якого держав покійний князь Яцько, у березні 1497 р. також згадуєть­ся як село Кміти, а в грудні 1500 р. - і це саме «advocaciam totam in Hwhercze»^[566]. Таким чином, Михайло Предільницький, який наприкінці життя навіть не завжди писався зі своїм князівським титулом, помер, здається, у статусі чи не безземельного шлях­тича! На ньому невеличка гілка князів Несвіцьких- Предільницьких, судячи з усього, і обірвалася.

Як ми бачили з королівської грамоти 1493 р., у князів Яцька та Михайла Предільницьких була ще невідома за іменем сестра (11) - мати Георгія та Михайла Радиловських (з Радило- вичів). Хто був їхнім батьком, чоловіком князівни Предільниць- кої - джерела прямо не вказують; але з Радиловських, які фігу­рують у перемишльських судових регестах, таким, скоріш за все, слід визнати самборського шляхтича Костка Радиловського, який згадується протягом 1464 - 1472 рр.^[567].

***

Набагато менше відомостей - всього дві згадки за період, що нас цікавить, - збереглося про представників іншої гілки князів Несвізьких, які осіли в Московській державі. Відомий пізній (1834 р.) список з указаної грамоти «волостелям» Шухо- машської волості Костромського уїзду, де читаємо: «От велика­го князя Феодора Ивановича князю Василию, да князю Ивану Несвиским. Бил челом архимандрит шартомской Максим, что их села монастырские в Шухомаше и на Тезе (очевидно, має бути «те де» - Авт.) их села у них от отца моего, великаго князя грамоты жалованные и мои, вы де у них те грамоты рушите. И вы бы у них тех грамот от отца моего, да и моих не рушили ничем (...) иных моих для волосте[ле]й шухомовских (так в списке). Лета 93-е».

Видавці документу зазначили: «В списку явно перекруче­не ім'я великого князя. Здається безсумнівним, що ім'я Федора Івановича поставлене замість імені, що тут стояло, в. кн. Івана Васильовича особою, яка прийняла 93-й рік за рік XVI століття (замість XV століття) й поставила ім'я правлячого Росією у 7093 р. в. кн. Фед. Ів-ча (ім'я Івана Васильовича було видалене), але залишилося три ознаки, які доводять, що грамота відноси­лась до XV ст. і до вел. князя Івана Васильовича. Архім. Максим згаданий Строєвим під 1485 роком (у XVI та XVII ст.ст. архіма­ндрит з таким ім'ям Строєву невідомий); титул в. кн. непридат­ний ні для XVI ст. (1585 р.), ні для XVII століття. (Додамо та­кож, що великим князем у грамоті названий не лише видавець документу, але і його батько, тоді як і Федір Іванович, і його батько Іван Грозний титулувалися царями і великими князями - Авт.). Несвіжський Василь Данилович згаданий у розряді від серпня 1508 року, як воєвода галичан, костромичів та городець- ких татар (...)»^[568]. З таким висновком, безумовно, варто цілком погодитися, а отже, грамота зі згадкою Несвізьких на московсь­кій службі відноситься до 1484/85 (6993) року.

Очевидно, князі Василь та Іван Несвізькі (15-16), згада­ні у 1484/85 р., були братами. Перший із них згадується ще 20 серпня 1508 р.: великий князь Василь Іванович, на прохання князя Михайла Глинського, який виїхав на службу до Москви, вислав разом з ним до його литовських городів, Мозиря й Туро­ва, свого воєводу, князя Василя Даниловича «Несвитцкого», з галичанами, костромичами й городецькими татарами^[569]. Нащад­ки Василя Даниловича, князі «Несвитцкие», також служили в Московській державі: як московські воєводи згадуються його сини - князі Данило Марамук та Василь Ляпун (1528 - 1549 рр.), онуки - князі Іван (1559 р.) та Федір (1565 р.) Васи­льовичі, правнук - князь Матвій Несвіцький (1590 р.)^[570], і т. д. У Російській імперії рід князів Несвіцьких існував, принаймі, до 2-ї половини XIX ст.^[571].

З наведених даних перед нами постають два питання: 1) хто саме виїхав на службу до Московської держави - самі Ва­силь та Іван Несвізькі, чи може ще їхній батько Данило; 2) чиїм саме сином був цей князь Данило Несвізький (8). На перше питання відповісти практично неможливо. Відомо, що в 1460-х роках до Москви виїжджав князь Семен-Солтан Васильович Збаразький, але невдовзі він повернувся на батьківщину (див. розділ IV). Можливо, разом з ним емігрував і князь Данило Не- свізький чи його сини, які так і залишилися на московській слу­жбі. Судячи з порівняльної хронології життя Данила, його синів, онуків і правнуків, та представників старших ліній князів Збара­зьких і Вишневецьких, Данило мав належати до того ж поколін­ня, що й Василь, Семен та Семен-Солтан Васильовичі Збаразькі. Але навряд чи він міг бути їхнім рідним братом, оскільки не приймав участі в поділі Збаразької волості 1463 р., і до того ж використовував старе прізвище «Несвізький», а не «Збаразький» (хіба що виїхав до Москви ще до вказаного поділу, але це до­сить мало-вірогідно).

Через це ми схиляємося до думки, що Данило Несвізький був на покоління старше за братів Васильовичів-Збаразьких - а саме, молодшим сином Федька Несвізького. Адже в такому випадку Данило не міг розраховувати на успадкування хоч яко­їсь частки Збаразької волості («повіту»), яка в повному складі належала його старшому брату Василю, а тому рішення князя шукати щастя на чужині виглядає цілком логічним. Для порів­няння, інший молодший син Федька Несвізького, Юрій Федько­вич, володів лише кількома селами у Луцькому повіті, а одру­жився аж у 1467 р. (щоправда, мабуть, це був не перший його шлюб - див. розділ IV). Тут варто згадати про генеалогію М. Стрийковського, який приписує Федьку Несвізькому сина Дашка, начебто батька князя Василя Збаразького, насправді - Васильовича (див. розділ I). Можливо, цього Дашка Стрийков- ський і не вигадав цілком, а ввів до генеалогії Несвізьких- Збаразьких на підставі живої ще пам'яті про реального Данила- Дашка, сина Федька Несвізького? Втім, наполягати на запропо­нованій версії ми не будемо, вважаючи Данила молодшим си­ном Федька лише гіпотетично.

Нарешті, варто зазначити, що в Московській державі, крім Несвіцьких, у XVI ст. існувала ще й гілка князів Збаразьких. Так, у червні 1521 р. одним з молодших воєвод у Нижньому Новгороді був князь Іван «Збаражской», а в липні 1541 р. воєво­дою в Галичі - князь Петро «княж Иванов сын Збережского»^[572]. Чи не були вони нащадками князя Семена-Солтана Васильови­ча, син (чи сини) якого, на відміну від батька, вирішили залиши­тися на московській службі десь близько 1470 р.? (в заповіті Семена-Солтана 1472 р. його сини не згадуються, лише дочки - див. розділ IV). Так чи інакше, московські Збаразькі напевне були нащадками князя Василя Федьковича Несвізького- Збаразького (f близько 1460), інакше вони мали б носити прі­звище не Збаразьких, а Несвізьких. Навряд чи до Москви міг податися син князя Семена Васильовича Збаразького- Колоденського, покинувши величезну спадщину батька. А отже, крім сина (синів) Семена-Солтана, це міг бути лише хтось із молодших синів Михайла, Семена Манівського, Семена Мен­шого чи Федька Васильовичів Збаразьких.