Розділ I «КОРИБУТІВСЬКА» ТРАДИЦІЯ ПОХОДЖЕННЯ

Як добре відомо, самі князі Збаразькі та Вишневецькі, одні з наймогутніших магнатів Речі Посполитої, вважали себе нащад­ками Корибута Ольгердовича (↑ 1404/1405^[41]), онука великого князя Литовського Гедиміна.

Невдовзі версія про походження князів Несвізьких, Збара­зьких та Вишневецьких від Корибута Ольгердовича, у більш конкретизованому вигляді, знаходить відображення і на сторін­ках польсько-литовської історіографії. Вперше вона була викла­дена у творі М. Стрийковського, написаному 1577 р., але так і не опублікованому аж до новітніх часів. Тут говориться, що після конфіскації у Дмитра-Корибута Новгород-Сіверського князівст­ва (1393 р.), пізніше відданого його брату Швитригайлу (1403/1404 р.), взамін він отримав від Ягайла та Вітовта уділ на Поділлі та Волині - Брацлав, Вінницю, Соколець і Кременець, а згодом сам побудував замки Збараж та Вишневець. Один із його синів, Федір чи Федько Корибутович, пізніше воював з королем Ягайлом, через що у 1430 р. змушений був відступити йому Кременець і Брацлав, залишившись володарем Збаража, Вишне- вця, Чернихова, Колодна та Шміліжниць(?). Ці володіння зго­дом перейшли до сина Федька, Давида чи Дашка, який уклав з Ягайлом мирну угоду.

Очевидно, аналогічний родовід було викладено і в неве­ликому творі Стрийковського «Дзеркало хроніки литовської», надрукованому 1577 р. у формі коментованої генеалогічної таб­лиці литовських князів. Це видання до нашого часу не зберегло­ся, однак воно було покладене в основу литовського розділу гербовника Б. Папроцького «Гніздо цноти», 1578 р. Тут наведе­но наступну генеалогічну схему: Корибут Ольгердович, князь Новгород-Сіверський - Федор Корибутович, князь Несвізький, засновник Вінниці та Збаража (саме так) - Дашко Федорович - Василь Дашкович, засновник згаданих князівських родів^[45]. Сам Стрийковський, у передмові до друкованої «Хроніки» 1582 р., повідомляє, що раніше він видав «Таблицю», надруковану 1577 р. під титулом «Дзеркало хроніки литовської», у якій ви­клав генеалогію, життя та діяння князів Литовських та королів Польських з династії Ягеллонів, у формі «кіл» для кожного. А далі невдоволено зазначається, що «два новітніх (автора), тій моїй таблиці наслідуючи та багато з неї та явно вийнявши, до свого писання внесли»^[46]. Без сумніву, тут мається на увазі «Гні­здо цноти» Папроцького, а також «Опис Європейської Сарматії» О. Гваньїні за латино-мовними виданнями 1578 та 1581 рр. (то­чніше, його другий розділ про ВКЛ).

У знаменитій «Хроніці» 1582 р. Стрийковський повторив, з незначними змінами, ті самі відомості про Корибута та Федора Корибутовича, що і в своїй рукописній праці^[47], але далі лише згадав Федорового сина, Данила (а не Давида)-Дашка, виключи­вши детальну генеалогію його нащадків. В іншому місці, під 1434 р., Стрийковський повідомляє про арешт Швитригайлом «Teodora albo Fiedka Koributowica xiazc Nieswieskie» та звіль­нення цього «prodka xiazat Zbaraskich» поляками, після чого він піддав Польщі Брацлав та Кременець^[48].

У 1584 р.

Версія Стрийковського - Папроцького, «підкріплена» могутністю самих князів Збаразьких та Вишневецьких, які вже цілком офіційно звалися «Корибутовичами», «Корибутами», безальтернативно домінувала і в усій подальшій історико- геральдичній літературі Речі Посполитої. Зокрема, вона викла­дена в хроніці Й. Бєльського (1597 р.)^[52], гербовниках Ш. Околь- ського (1641 р.)^[53], А. Віюк-Кояловича (рукопис близько 1648 р.)^[54] та К. Нєсєцького (1743 р.).^[55] Потім у польській літера­турі «Корибутівська» версія також не викликала жодних сумні­вів - аж середини XIX ст.^[56], а в російській - навіть до 1890-х рр.^[57].

Лише у 1860-х рр. К. Стадніцький, перший історіограф династії Гедиміна, визнав «Корибутівську» традицію походжен­ня Збаразьких та Вишневецьких фальшивою, але у своїх мірку­ваннях цей дослідник пішов аж «занадто далеко». За версією Стадніцького, Збаразькі або отримали князівський титул від короля Жигмонта Августа, після одруження князя Стефана Ан­дрійовича з княжною Анастасією Мстиславською, яка походила з династії Гедиміна (див. нижче), або, більш вірогідно, «родина та, як багато інших на Русі до князівських лічилася» (?!).

Ю. Бартошевич у своїх статтях для «Загальної енциклопе­дії», погоджуючись з К. Стадніцьким у тому, що Збаразькі не були нащадками Корибута Ольгердовича, тим не менш, про Дениска Мокосійовича навіть не згадує. Їхнім родоначальником письменник вважав князя Федька Несвізького, який, за його теорією, не мав нічого спільного з правлячими династіями - ні Гедиміновичів, ні Рюриковичів: «Князем, тобто великим замож­ним паном, називала Русь Федора, Федька (...)». Родовід Несві- зьких-Збаразьких за другу половину XV ст. Бартошевич виклав цілком достовірно, явно на підставі актових джерел (пор. довгий перелік маєтків князя Солтана Васильовича, без сумніву, запо­зичений з розподільчого акту 1463 р.). Щоправда, в наступному томі енциклопедії той самий автор, під впливом Стадніцького, вже «відмовляє» Федьку та його найближчим нащадкам у кня­зівському титулі, з яким вони, нібито, вперше згадуються лише в документі 1507 р.^[60].

Невдовзі після перших публікацій Бартошевича, де князі Збаразькі та Вишневецькі виводилися від Федька Несвізького, окремого від Федора Корибутовича, до цієї ж думки приєднався волинський краєзнавець Т.-Є. Стецький^[62]. Дещо пізніше він обґрунтував таку генеалогію і документально, використавши оригінальні акти з Дубенського архіву^[63]. Однак загальновизна­ною вона стала не відразу, тим більше, що й сам Бартошевич від своєї першої точки зору офіційно відмовився. Крім нього, при­пущення Стадніцького, нібито Збаразькі походили з боярського роду Мокосіїв, присвоївши собі князівський титул, визнав за доведений історичний факт О. Яблоновський^[64]. К. Пуласький, хоча слідом за Стадніцьким ще й заперечував походження Виш- невецьких від Федька Несвідського, «перехрещеного на Кори- бутовича», разом з тим, заперечував також і їхнє походження від Дениска Мокосійовича. Адже в такому разі в документах брати Збаразькі мали б писатися Мокосійовичами або Денисковичами, а не Васильовичами; звідси випливає, що «був то окремий рід, який отримав у володіння Збараж у період з 1442 по 1475 р.»^[65]. До цього можна додати, що й сам Дениско Мукосійович був живим ще у 1465 - 1466 р.^[66], тоді як Збаразьку волость у 1463 р. поділили між собою брати Васильовичі, а сини Дениска згаду­ються у актах самих Збаразьких 1475 - 1482 рр.^[67].

Стару ж, «Корибутівську» традицію походження Збаразь­ких та Вишневецьких, серед польських істориків 2-ї половини XIX ст. намагався «захистити» лише А. Соколовський. Федора Корибутовича він ототожнив з князем Федором Ратенським (насправді - Ольгердовичем), який згадується в документі 1394 р. серед братів короля Владислава-Ягайла! Його сином Со­коловський вважав, хоч і не в категоричній формі, князя Івашка Корибутовича, згаданого серед поручителів за литовських поло­нених під Луцьком (1431 р.). А цього Івашка ототожнив з кня­зем Іваном Збаразьким, який, за Длугошем, загинув під час об­логи Збаража татарами у 1474 р., а також з князем Дашком Фе­доровичем, згаданим у Папроцького (та Стрийковського) - ба­тьком Василя, від якого пішли Вишневецькі та Збаразькі! Крім того, Соколовський вважав «підтвердженням» версії Стрийков- ського дві грамоти князя Федька Несвідського (не допускаючи варіанту, що саме вони були джерелом хроніста, як воно й було насправді - див. нижче). А грамоту Дениска Мукосійовичу на Збараж, без будь-яких серйозних підстав, польський історик оголосив фальсифікатом^[68]. Така, цілком фантастична, версія Соколовського була визнана непереконливою вже у рецензії К. Кантецького^[69], і тоді ж розкритикована З. Л. Радзімінським, який, знов-таки, вважав Збаразьких-Вишневецьких нащадками місцевого руського князя, Федька Несвізького^[70].

Відтоді вказана теза стала загальновизнаною в польській історіографії більш ніж на два десятиліття, а походження Збара- зьких-Вишневецьких від Федька Несвізького - ніким під сумнів уже не ставилося. До Т.-Є. Стецького та З. Л. Радзімінського приєдналися Ю. Вольф^[71], А. Бонєцький^[72], у Російській імперії - Ф. І. Леонтович^[73], князь О. Б. Лобанов-Ростовський^[74], Є. І. Де- Вітте^[75]. Однак М. фон Баумгартен у спеціальній статті, опублі­кованій 1910 р., виступив на захист старої, «Корибутівської» традиції походження Збаразьких та Вишневецьких^[76]. А наступ­ного року, нічого не знаючи про роботу фон Баумгартена, ана­логічну ідею висловив Ю. Пузина^[77].

Стаття Ю. Пузини, надрукована у львівському часописі «Місячник геральдичний», викликала серед польських істориків дуже гостру дискусію, яку один із її учасників у 1926 р. влучно назвав «bellum genealogicum» - генеалогічною війною. Лише на сторінках названого часопису, протягом 1911 - 1914 рр., з дано­го питання з'явилося 10 статей! Опонентами Пузини виступили З. Л. Радзімінський, В. Семкович, К. Соханевич; А. Прохаска, спершу підтримавши Радзімінського, потім приєднався до Пу­зини^[78]. Невдовзі версію Пузини підтримав ще О. Халецький^[79], з аргументами якого, знов-таки, не погодився Радзімінський^[80]. Ян Якубовський, не вдаючись до питання про походження Фе­дька Несвізького, доводив помилковість тези Пузини про нале­жність йому білоруського Несвіжа, нібито частини Новгород- Литовського уділу Корибута^[81]. Нові, вагомі аргументи проти Пузини, навів у своїй праці В. Семкович^[82]. З ними погодилась В. Добровольська^[83]. Ф. Равіта-Гавроньський також заперечував походження Несвізьких від Корибута, і взагалі Гедиміновичів^[84]. Його робота викликала коротку, але повну безглуздих помилок і дуже грубу, тим більше стосовно вже покійного автора, рецен­зію Пузини (між іншим, він «не розуміє», чому Равіта- Гавронський вважав Федька Несвізького сином Івана Корибуто- вича, тоді як у того мова йшла про Івана Несвізького, ніякого не Корибутовича)^[85]. Незадовго ж перед тим Пузина опублікував своє «останнє слово у відповідь проф. Семковичу», у вигляді об'ємної, але, по своїй суті, цілком «волюнтаристської» статті^[86].

В цілому стосовно творчості Ю. Пузини не можна не за­значити, що його статті написані на досить низькому науковому рівні, але при цьому в надзвичайно самовпевненому стилі. По-перше, Пузина дуже некритично ставився до своїх джерел, майже не беручи до уваги ступінь їх достовірності. По-друге, постійно порушував принципи логічної аргументації, напри­клад, приділяв багато уваги критиці незначних, другорядних помилок, створюючи загальне враження про некомпетентність опонентів, у той же час залишаючи без конструктивної критики їхні основні аргументи. Часто далекосяжні висновки базуються ледь не «на голому місці», причому надалі вони розглядаються вже як беззаперечні факти. Недарма більшість публікацій Пузи- ни (і не лише з досліджуваної теми) викликали у його польських колег справедливу та конструктивну критику.

Отже, в підсумку «генеалогічної війни» жодна зі сторін так і не здобула «перемоги», яка була б визнана іншою сторо­ною^[87]. Ця ситуація зберігається до нашого часу, як у польській, так і в українській історіографії: якщо одні вчені довіряли «Ко- рибутівській» традиції Збаразьких-Вишневецьких та генеалогіч­ній схемі М. Стрийковського, приймаючи аргументацію Ю. Пузини^[88], то інші - вважали цю традицію пізнішою вигад­кою, а Федька Несвізького визнавали руським Рюриковичем^[89].

Переходимо до порівняльної аргументації обох точок зору, почавши з версії Стрийковського - Пузини. При цьому вважаємо достатнім викласти лише ті тези, які мають якесь реа­льне значення, пропускаючи розмірковування другорядного характеру. Наприклад, навряд чи чогось вартий такий «аргу-

Коріатовичами); Anusik Z. O ksia/ctach Wisniowieckich i czasach, w ktorych zyli. Suplement do monografii rodu // Przeglag nauk historycznych. - 2009. R. VIII. - Nr 2. - S. 151-152 (поділяє думку Чаманської); Папа І. Загадка походження князя Федька Несвіцького: давні та новітні дискусії // Вісник Львівського уні­верситету. Серія: Історія. - 2011. - Вип. 46. - С. 42-64 (версію Пузини підтри­мує не категорично, припускаючи, що Федько міг бути і нащадком Коріата Гедиміновича).

⁸⁹ Сенютович-Бережний В. Історичне місце князя Федька Несвіцького // Літо­пис Волині. - Вінніпег, 1958. - Рік 4. - Ч. 4. - С. 6-14; Dworzaczek W. Genealogia. - Warszawa, 1959. - S. 127, przyp. 202; Tqgowski J. Pochodzenie kniaziow Iwana i Fiodora Nieswickich // Genealogia. Studia i Materialy Historyczne. - Poznan-Wroclaw, 1996. - Т. 7. - S. 125-135; Tqgowski J. Jeszcze o pohodzeniu kniazia Fiodora Nieswickiego // Genealogia. Studia і Materialy Historyczne. - Poznan-Wroclaw, 1996. - T. 8. - S. 87-90; Яковенко Η. Μ. У по­шуку меценатів та патронів (Могилянський панегірик 1648 року на честь князя Яреми Вишневецького) // Наукові записки Національного університету «Киє- во-Могилянська академія». - К., 2004. - Т. 35: Київська Академія. - С. 9 (ця ж стаття, але під іншою назвою, була тоді ж надрукована за кордоном, а потім перевидана ще раз: Яковенко Н. Кого топчуть коні звитяжного Корибута: до загадки києво-могилянського панегірика 1648 року «Maiores Wiszniewieccioruma // Яковенко Н. Дзеркала ідентичності. Дослідження з істо­рії уявлень та ідей в Україні XVI - початку XVIII століття. - К., 2012. - С. 326 (зазначимо, що, переглянувши свою попередню думку під впливом робіт Я. Тенговського, Н. М. Яковенко ніяк не відзначила це в другому виданні своєї книги: Яковенко Н. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII століття. Волинь і Центральна Україна. - К., 2008. - С. 91-92, 321, 333)); Kurtyka J. Wiernosc i zdrada na pograniczu. Walki o Braclaw w latach 1430-1437 // Historia vero testis temporum: Ksicga jubileuszowa poswiccona profesorowi Krzysztofowi Baczkowskiemu w 70 rocznicc urodzi. - Krakow, 2008. - S. 691-693; Однороже- нко О. До історії української генеалогії та геральдики... - С. 45-46; Одноро- женко О. Князівська геральдика Волині середини XIV-XVIII ст. - Харків, 2008. - С. 76; Однороженко О. Руські родові герби XIV - XVI ст. як генеалогі­чне джерело // Генеалогія. - К., 2013. - Вип. 1. - С. 398-401; Келембет С. М. Князі Несвізькі, Збаразькі та Вишневецькі - Гедиміновичі чи ні? // Культура народов Причерноморья. - 2009. - № 162. - С. 111-118; Kowalski M. Ksicstwa Rzeczpospolitej. Panstwo magnackie jako region polityczny. - Warszawa, 2013. - S. 155; Кузьмин А. В. Рюриковичи или Гедиминовичи? Проблема идентифи­кации литовко-русских князей XIV - начала XV в. в письменных источниках XIV - XVII вв. // Древняя Русь. Вопросы медиевистики. - 2017. - № 3. - С.67.

мент» Пузини: «Не варто також забувати, що, особливо за пер­ших Ягеллонів, визнавати походження від їхньої крові було, як мінімум, непрактичним, оскільки політика династії полягала значною мірою в усуненні невигідних суперників за великокня­зівську митру, а нарешті, родинні зв'язки були, як би там не було, ще занадто близькими, аби подібна узурпація могла мати якісь умови для успіху»^[90]. При цьому, за версією Пузини, князь Стефан Збаразький (який першим став писатися Корибутови- чем) доводився б правнуком чотириюрідного брата короля Жи- гимонта-Августа!

1) Родова традиція Збаразьких-Вишневецьких про їхнє походження від Корибута Ольгердовича. Однак період між сме­ртю Корибута (1404/1405 р.) та першою фіксацією цієї традиції (1564/1566 рр.) складає більше 150 років. За цей час пам'ять про реальне походження Збаразьких цілком могла бути втраченою, тоді як свідків, які могли б спростувати їхню «приписку» до роду Гедиміна, знайти було вже практично неможливо. Відомо, що доповнення до князівських прізвищ, похідні від імен їхніх гаданих предків, які «увійшли до моди» не раніше 2-ї половини XVI ст., в деяких випадках є помилковими. Так, переконливо доведено, що «Любартовичі»-Сангушки насправді походили не від Любарта, а від Ольгерда, а «Коріатовичі»-Курцевичі були нащадками не Коріата, а Наримунта Гедиміновича.

2) Доказ того, що Федько Несвізький був сином Корибута, Ю. Пузина вбачає в самому його прізвищі. За думкою дослідни­ка, воно походить від білоруського Несвіжа, який входив до складу Новгород-Литовського уділу Корибута. При цьому Пу­зина заперечував те, що столицею Корибута був Новгород- Сіверський, вважаючи таким Новгородок-Литовський. Пряме ж свідчення літописів про похід Кейстута на Корибута до Новго- родка-Сіверського (1382 р.)^[91] Пузина чомусь відносить до Дмит­ра Ольгердовича Старшого (який тоді перебував на службі у Москві). У документі 1388 р., де Дмитро-Корибут виступає з титулом «князь Новгородьский й Сѣвєрьский», серед його бояр Пузина вирізняє бояр сіверських, на чолі з воєводою Сіверсь- ким, та воєводу Новгородського, який, отже, не міг бути воєво­дою Новгородка-Сіверського. Насправді ж у документі ніякий воєвода Сіверський не згадується (він є лише здогадом Пузини, внаслідок неправильної пунктуації у виданні 1887 р.), там фігу­рують лише два воєводи - Трубецький і Новгородський^[92].

Ю. Пузина вважав, що після того, як у 1393 р. Корибут втратив Новгород-Литовське та Сіверське князівства, зі складу першого він зберіг окраїнні волості - на півночі Лоск, який ус­падкувала його дочка Марія (насправді Лоском володів Федір Корибутович - див. нижче), а на півдні Несвіж. Далі Пузина проявляє ще більшу фантазію. За версією литовсько-руського літописця, у 1380-х рр. Новгородок-Литовський належав Федо­ру Коріатовичу, який, після смерті своїх старших братів, перей­шов звідти на Поділля. Це повідомлення Пузина тлумачить на­ступним чином: Федір Коріатович начебто прибув на Поділля з Угорщини, де він володів Мункачем, а літописець мав на увазі, що «з частини Новгородка, тобто з Несвіжу прибув на Поділля Федір, тільки не Коріатович, а Корибутович, а хроніст найвира­зніше обох тих Федорів помішав»^[93]!

Не варто говорити, що подібне відношення історика до джерел є цілком неприйнятним. З. Л. Радзімінський, навівши цитований уривок зі статті Пузини, навіть не став його коменту­вати, лише зазначивши: «А зараз нехай Шановний Читач сам оцінить, наскільки той висновок Автора є обгрунтованим?»^[94] А. Прохаска був більш «терплячим», вказавши, що літописне повідомлення про столицю Корибута у 1382 р. підтверджується також двома прусськими анналами; що ж стосується прибуття Федора Коріатовича на Поділля з угорського Мункача, то це твердження Пузини абсолютно невірне, оскільки Коріатович втік до Угорщини вже після втрати ним Поділля у 1393 р.^[95].

Тим не менш, з Ю. Пузиною слід погодитися в тому, що у 1393 р. столицею Корибута дійсно був Новгородок-Литовський (аргументація цієї тези виходить за межі даної роботи). Більше того, після звільнення князя він, очевидно, отримав назад поло­вину Новгородка (інша половина належала Кейстутовичам). Принаймі, його старший син Жигимонт писався як «Sigismundus Koributi Dei gratia dux Nouogrodiensis»^[96]. Частиною Новгород- Литовського князівства був, мабуть, і замок Лоск, яким аж до своєї смерті володів Федір Корибутович. Однак далеко не факт, що до складу цього князівства входив і білоруський Несвіж, який у 1440-х рр. згадується лише як невелика господарська волость, навіть не замок^[97]. Чому ж тоді, за версією Пузини, Фе­дір Корибутович, володіючи замком Лоск у корінній Литві, взяв собі прізвище від маленької неукріпленої волості? Та головне, родове гніздо Несвізьких знаходилось на прикордонні Волині та Поділля, саме там, де і протікала вся відома діяльність Федька Несвізького (див. нижче).

3) Відомості Хроніки Стрийковського про подільські во­лодіння Корибута, отримані ним взамін Сіверської землі (див. вище). Ці ж самі городи та волості пізніше належали Федьку Несвізькому, який у грамоті 1434 р. називає себе старостою Кременецьким та Брацлавським, своєю «отниною» - волості Збаразьку, Вінницьку та Хмельницьку, а «вислугою» - Соко- лець. Звідси Ю. Пузина доходить висновку, що Стрийковський «був досконало проінформований, і не можна навіть приписува­ти його інформацію фальшивій традиції у роду Несвізьких чи Збаразьких, оскільки не згадує ні про Збараж, ні про Вишневець, які без сумніву входили до складу апанажу (уділу) Корибута, в час ж, коли писав (Стрийковський), як Брацлав, так і Кремінець давно вже були від Корибутовичів відпали»^[98]. Насправді, як ми бачили, Збараж та Вишневець у повідомленні Стрийковського присутні. Та головне не в цьому.

Вже М. С. Грушевський справедливо зазначив, що звістка Стрийковського про подільський уділ Корибута «опирається на ототожненню Корибутового сина Федора з Федьком кн. несви- зьким, що звав сі волості своєю батьківщиною; а що се ототож­нення дуже непевне, то й ся звістка не може бути трактована серіозно»^[99]. Більш конкретно з цього приводу висловився З. Л. Радзімінський: «Стрийковський писав свою хроніку в той час, коли вже тоді могутні кн. Збаразькі писалися Корибутови- чами, й що власне приналежність їх предкові кн. Федьку Не- свідському, між іншим, Вінниці та Сокольця і його держання Кременця та Брацлава (...) дало Стрийковському asumpt для створення з них раніше невідомого другого уділу Корибута»^[100].

Дійсно, повідомлення Стрийковського про Федька «Кори- бутовича» Несвізького під 1434 р., безперечно, засноване на даних виданої тоді ж королю присяжної грамоти Федька. Точ­ніше, в ньому хроніст посилається на «Cromerus, fol. 311»^[101], тобто на твір М. Кромера за третім виданням 1568 р. На вказаній сторінці там, також під 1434 р., повідомляється про арешт Шви- тригайлом «Theodoretum siue Fedcone Nesuissensem ducem», його звільнення польськими панами та присягу королю, на умо­вах держання Брацлава та Кремінця. Але тут Федько не назва­ний ані Корибутовичем, ані предком князів Збаразьких^[102]. Зміст же повідомлення Кромера, включаючи такі подробиці, як імена панів та склад отчини Федька - Збараж, Вінниця, Хмельник та Соколець, - не залишають жодного сумніву в тому, що його джерелом була присяжна грамота Федька. Остання зберігалася в Коронному архіві, а перший опис цього архіву склав не хто інший, як Кромер, який внаслідок цього, зрозуміло, широко використовував матеріали з нього у своїй праці. Таким чином, повідомлення Стрийковського про другий уділ Корибута слід визнати його власною «реконструкцією», заснованою на даних Кромера, які, в свою чергу, запозичені безпосередньо з акту Федька Несвізького 1434 р.

4) Федір Корибутович та Федько Несвізький ніколи не фігурують поряд як дві різні особи, хоча обидва вони були при­хильниками Швитригайла^[103]. Це дійсно так, і даний аргумент дотепер залишався без критики. Однак слід зазначити, що на боці Швитригайла обидва князі знаходились дуже короткий час, з 1431 по вересень 1432 р. Федір Корибутович відразу після Ошмянського перевороту перейшов на бік Жигимонта Кейс- тутовича, виступивши свідком його унії з Польщею 15 жовтня 1432, а потім 20 січня 1433 р.^[104]. Тоді як Федько Несвізький у 1432 - 1434 рр. залишався вірним прихильником Швитригайла, про що збереглася значна кількість свідчень. Отже, в цей час вони просто не могли згадуватися поруч, у актах великих кня- зів-суперників. Це могло мати місце лише у 1430 - серпні 1431 р., коли з їхніми іменами відомо всього три документи. На два з них Ю. Пузина посилається як на важливий доказ своєї тези: свідком угоди з Тевтонським орденом 1431 р., серед ряду князів, виступив Федір Корибутович, а одним з поручителів за виконання цієї угоди у 1432 р. - Федько Несвізький^[105]. Однак звернемося до текстів документів. З восьми князів, які засвідчи­ли договір від 19 червня 1431 р.^[106], поручителем на документі від 15 травня 1432 р. виступає лише один (Іван Семенович Путя- та), а разом з ним - п'ятеро, які у акті 1431 р. взагалі відсутні^[107]. Так чому ж Федір Корибутович, на відміну від решти шести сві­дків договору 1431 р., обов'язково мав затвердити й акт 1432 р., та ще й не як Федір Корибутович, а як Федько Несвізький?

5) Ще Н. Молчановський, який вважав Федька Несвід- ського сином Корибута Ольгердовича, посилався на лист вели­кого князя Швитригайла великому магістру Тевтонського орде­ну від 8 лютого 1432 р., в якому повідомлялося, що його По­дільський староста називався Федором Корибутовичем; польсь­кий переказ цього листа був наведений у збірці І. Даниловича^[108]. Данилович же лише переповів стару роботу німецького пись­менника А. Коцебу, за словами якого, у листі Швитригайла ве­ликому магістру, відправленому з «Волкевича» 8 лютого 1432 р., між іншим повідомлялося, що «воєвода Подільський, на ім'я (князь?) Федор Корибутович (Корибут), якого лист додає він до цього, застерігав його, що поляки в трьох місцях сильно озбро­юються»^[109]. Пізніше на це свідчення звернув особливу увагу М. фон Баумгартен, зазначивши, що, оскільки подільським на­місником Швитригайла до 1434 р. був Федько Несвізький, то саме він і згадується в листі як Федір Корибутович^[110]. Тієї ж думки, зрозуміло, дотримувався і Ю. Пузина (варто зазначити, що він нічого не знав про роботу Баумгартена, спостереження якого повторив аж у своїй третій статті)^[111].

Однозначно, наведене свідчення є найсильнішим із аргу­ментів на користь тотожності Федька Несвізького та Федора Корибутовича, який спростувати сам по собі досить складно, але все-таки не неможливо. Ю. Вольф вважав, що слово «Кори- бутович» при імені Федора помилково додав самим Коцебу^[112]. Однак у 1913 р. редакція «Місячника геральдичного», з метою прояснити дане питання, запросила з Кенігсберзького архіву сам документ, і дійсно отримала його копію. Виявилося, що то був лист не Швитригайла, а орденського посла при ньому, войта з Брат'ян («voith tzum Brathean»), відправлений з Волковиська. До того ж він зберігся не в оригіналі, а в сучасній йому копії^[113]. Після основного змісту листа (про задуманий з'їзд з Владисла- вом-Ягайлом під Луцьком) у копії міститься такий заголовок: «Також слід додати до цього листа слова воєводи Подільського («howptnan usz der Podolie»), звернені до великого князя». І далі, на цьому ж самому аркуші, наведено німецький переклад листа вказаного воєводи, який називає себе тут «knyez Foedir Koribitowitz»^[114].

Отже, з'ясувалося, що в копії документу воєводою По­дільським на початку 1432 р. дійсно звався Федір Корибутович. Цей факт примусив одного з опонентів Пузини, А. Прохаску, змінити свою думку та визнати правильність його основної те- зи^[115]. Однак В. Семкович вважав, що заголовок до листа Федора Корибутовича, де він названий воєводою Подільським, в оригі­налі був відсутнім, будучи внесеним лише переписувачем обох листів. Цей писар, «замкнутий в архівних мурах, міг легко при­пуститися помилки та змішати двох князів Федорів, які в той час знаходилися разом в одному таборі Швитригайла»^[116].

Ми також вважаємо, що, оскільки оригінал документу невідомий, у його списку міститься помилка, яка могла бути допущена як у заголовку, так і в тексті самого листа. Цілком можливо, що перекладач, або скоріше сам орденський посол, уточнюючи особу князя Федька, відправителя листа, отримав інформацію про більш знатного та відомого Федора Корибуто- вича, і вніс до тексту відповідне уточнення. Інший варіант: від- правителем листа дійсно був Федір Корибутович, а писар чи посол, з'ясовуючи його посаду, помилково отримали відомості, що відносилися до його тезки Федька, які й було внесено до заголовку листа. Звичайно, ми цілком усвідомлюємо, що такі припущення є дуже «натягненими». Однак, приймаючи до уваги доказову силу подальших аргументів проти тотожності Федька Несвізького та Федора Корибутовича, реальність якогось одного з цих варіантів є очевидною. Можливо ще, чисто теоретично, що на початку 1432 р. намісником Подільським був Федір Корибу- тович, якого у тому ж році змінив Федько Несвізький; однак такий варіант нам видається практично неможливим.

6) О. Халецький, виявивши документ зі згадкою Івашка, брата Федька Несвізького (1434 р.), сприйняв це як новий доказ версії Ю. Пузини: у Федора Корибутовича також був брат Іван (1431 р.), і важко повірити у збіг, щоб у двох різних Федорів були брати Івани^[117]. Однак В. Семкович справедливо зазначив, що імена Федір та Іван були одними з найпоширенішими серед литовсько-руських князів, на доказ цього навівши кілька прик­ладів з праці Ю. Вольфа, коли їх носили рідні брати.^[118] Запере­чення Пузини, що приклади Семковича відносяться до середини

- 2-ї половини XV ст., а не до його 1-ї половини^[119], серйозно сприймати не можна.

Отже, підсумовуючи аналіз аргументів на користь тотож­ності Федька Несвізького та Федора Корибутовича, слід визна­ти, що однозначно-доказової сили вони не мають. Переходимо до аргументації протилежної тези.

1) У статті «Начало государей Литовскыхъ», складеній у 1530-х рр., сини Корибута Ольгердовича Іван, Жигимонт та Федір показані бездітними^[120]. (Варто мати на увазі, що у мос­ковських родоводах, які складалися, в основному, для викорис­тання при розгляді т. зв. «місницьких» справ, термін «бездетен» означав відсутність лише чоловічих нащадків). У той же час автор статті був досить добре інформований про генеалогію майже всіх нащадків Гедиміна, які служили у ВКЛ протягом XV

- 1-й половини XVI ст. (у його розпис включені князі Корецькі, Жеславські, Трубецькі, Чорторийські, Олельковичі, Бєльські, Мстиславські; згадані, хоча й з помилками, Сангушковичі та Кобринські). Звідси слід зробити висновок, що у 1530-х рр. ніякі князівські роди ВКЛ, в тому числі Збаразькі та Вишневецькі, очевидно, на походження від Корибута Ольгердовича ще не претендували^[121].

2) Представники роду Несвізьких згадуються у джерелах значно раніше, ніж час діяльності Федора Корибутовича^[122]. Щоправда, в актах 1387 - 1388 рр. вони фігурують без князівсь­кого титулу. Через це Ю. Пузина схилявся до думки, що Несві- зькі XIV ст. були простими боярами; князя ж Івана Несвізького, який згадується у 1403 р., він ототожнював з Іваном Корибуто- вичем. Втім, за Пузиною, навіть існування князів Несвізьких із руської династії зовсім не означає, що Федько належав до їхньо­го роду, оскільки місця цілого ряду інших руських князів «піз­ніше зайняли Гедиміновичі»^[123]. Однак у тому самому акті 1388 р., а також деяких інших із цього ж періоду, відомі й інші приклади, коли особи безперечно князівського походження, які належали до не дуже знатних родів, свій князівський титул про- пускали^[124]. Що ж стосується Івана Несвізького, то його близьке споріднення з князем Федьком Несвізьким доводиться даними сфрагістики (див. пункт 5). А якщо Григорій та Іван Несвізькі були князями, то їх, зрозуміло, жодним чином не можна визнати навіть синами (і тим більше онуками) Дмитра-Корибута, за яко­го вони поручилися, як його слуги-васали, у 1388 р.^[125].

3) У актових документах, свідками яких виступають Федір Корибутович та Федько Несвізький, порядкове місце першого завжди відповідає його високому статусу «принца крові», члена правлячої династії Гедиміновичів. Тоді як Федько Несвізький, серед свідків з князівськими титулами, завжди згадується на самому останньому місці^[126]. Уточнимо це спостереження З. Л. Радзімінського. Документи зі згадками Федора Корибуто- вича наводять імена князів-свідків у наступній послідовності. 1) Договір з Тевтонським орденом 1422 р.: Болеслав- Свидригайло Чернігівський (брат короля Владислава-Ягайла) - Сигізмунд Стародубський (брат великого князя Вітовта) - Олек­сандр Володимирович - Іван Казимирович (явна помилка за­мість Володимирович) - Андрій Володимирович (три старших онуки великого князя Ольгерда) - Федір Корибут[ович] - Гри­горій (помилково замість Георгій-Юрій) Лугвені[йович] (моло­дший онук Ольгерда) - Іван Swetzlai (Святославич Вяземський?)

- Семен Іванович (Гольшанський) - Іван Семенович (Баба Дру- цький) - Михайло Іванович воєвода Київський (Гольшанський)

- Григорій Семенович - Іван Путята (Друцькі)^[127]. 2) Договір з Орденом 1431 р.: Семен Ольгердович (брат великого князя Швитригайла) - Сигізмунд Кейстутович - Олелько Володими­рович (старший онук Ольгерда) - Федір Корибутович - Семен та Михайло Івановичі (Гольшанські) - Іван Семенович (Баба) та (Іван) Путята Семенович (Друцькі)^[128]. 3) Акт унії 1432 р.: Олек­сандр та Іван Володимировичі - Семен Іванович (Гольшансь- кий) - Федір Корибутович^[129]. Це єдиний документ, де ієрархіч­ний порядок свідків чомусь порушений, і це не забарився від­значити Ю. Пузина^[130]. Однак даний недогляд було виправлено вже через кілька місяців. 4) Свідки акту унії 1433 р.: Михайло, син великого князя Сигізмунда - Олександр-Олелько, Іван та Андрій Володимировичі - Федір Корибутович - Семен Іванович (Гольшанський) - Олександр Нос (Пінський)^[131].

Князь Федько Несвізький виступив свідком таких актів. 1) Перемир'я Швитригайла та короля Владислава-Ягайла 1431 р. засвідчили князі: Жигимонт Кейстутович - Олелько Володимирович - Юрій Лугвенійович - Іван та Андрій Володи­мировичі (онуки Ольгерда) - Семко Іванович (Гольшанський) - Іван Путята та Василь Семеновичі (Друцькі) - Федько Несвізь­кий^[132]. 2) Поручителями за виконання договору Швитригайла з Орденом у 1432 р. виступили князі: Іван та Андрій Володими­ровичі - Іван Путята та Василь Семеновичі - Гліб Кіндирович (Друцькі) - Федько Несвізький^[133]. 3) Лист 1433 р. на Базельсь- кий собор від васалів Швитригайла підписали такі князі: «nos duces Jaroslaus Lengeleuicz, nepos regis Poloniae et ducis Swidrigal, Andreas Michalowicz, etiam nepos regis Poloniae et magni ducis Swidrigal, Iwan Smanowicz (Баба Друцький), Michael Iwanowicz (Гольшанський) wayewoda in Kisa (!, має бути Київський), Iwan Puciata Smanowicz (Друцький) capitaneus Smalenczky, Andre(j) Dymitrewicz (Дорогобужський, із князів Тверських), Wolodyko Dawydawicz (Городецький), Fedor Neszwyczky capitaneus Podolyae (...)»^[134]. Як бачимо, перші два князі тут названі пле­мінниками короля Польського та великого князя Швитригайла. Мова йде про Ярослава, сина Лугвена Ольгердовича, та Андрія Михайловича - сина Михайла Євнутієвича, а отже, навіть не рідного, а двоюрідного племінника Ягайла та Швитригайла. Але Федір Корибутович був їхнім рідним племінником. Чому ж про таке споріднення нічого не сказано стосовно Федора Несвізько- го, який, більше того, згаданий у листі на найостаннішому місці серед князів-підписантів? Звідси цілком очевидно, що князь Несвізький ніяк не міг бути Корибутовичем^[135], маючи статус на порядок нижчий, ніж «принци крові» - князі Гедиміновичі.

Останній факт відбився і в тому, як називали себе обидва князі. Федір Корибутович у актах завжди писався своїм повним ім'ям та «знатним» по-батькові, а зі зменшеною формою імені згаданий всього один раз - у Хроніці Длугоша («Chbotko Koributh»). Тим часом Федько Несвізький завжди виступає без патроніму та зі зменшеним ім'ям (за єдиним виключенням), «якби задля відрізнення від Корибутового сина». Особливо ха­рактерні в цьому відношенні присяжні акти Федька 1434 - 1435 рр., у яких він, на думку З. Л. Радзімінського, «суджу, що не забарився б» підкреслити перед королем своє походження з правлячої династії, «хоча б через скромне найменування свого по-батькові «Корибутович», чого однак не зробив»^[136].

4) Спів-ставляючи звістки про Федора Корибутовича та Федька Несвізького восени 1432 р., варто визнати, що навряд чи мова у них може йти про одну й ту саму особу. Федір Корибуто- вич після Ошмянського перевороту перейшов на бік нового великого князя, Жигимонта Кейстутовича, засвідчивши його акт унії з Польщею у Городні 15 жовтня 1432 р.^[137]. А всього через місяць князь Федько, як і раніше, намісник Швитригайла у Схі­дному Поділлі, воює там з поляками, 30 листопада змусивши їх до битви на р. Морахві. Чи міг Федько, зрадивши Швитригайла, незабаром після 15 жовтня зрадити і Жигимонта, за якийсь час до 30 листопада прибувши з Білорусі на Поділля? З. Л. Радзімін- ський вважав, що не міг^[138], однак Ю. Пузину це не перекона­ло^[139]. Тоді «на захист» Радзімінського взяв слово А. Прохаска, який підкреслив, що Длугош повідомляє про постійні сутички Федька з поляками на Поділлі задовго до битви на Морахві. Сама ж ця битва була лише підсумком тривалої кампанії: поляки беруть один за одним подільські замки, Федько палить свій Бра- цлав і рятується втечею, закликає на допомогу татар і волохів, і лише після цього наздоганяє поляків на Морахві. За словами Прохаски, не можна «ні на хвилину припустити», щоб Федько, під час бойових дій на Поділлі, зрадив Швитригайла, підписав акт унії Жигимонта 15 жовтня, потім відразу ж зрадив Жигимо- нта й «гнав на Морахву, щоб захищати Поділля». Звідси дослід­ник дійшов висновку, що «трактат Жигимонта підписав Федір Корибутович, який є іншою від Федька Несвізького особою»^[140].

У своїй останній статті Ю. Пузина, очевидно, розуміючи правоту опонентів, пропонує інше «пояснення» протиріччя. Тепер він вже не говорить про повернення Федька до Швитри­гайла наприкінці жовтня - початку листопада 1432 р. (і відпо­відно нову зраду вже у грудні 1432/січні 1433 р. - див. далі), стверджуючи, що під час листопадової кампанії Федько «діяв тут (на Поділлі) без сумніву на власну руку та у власних інтере­сах, але служачи номінально Жигимонту, а може навіть за його мовчазною згодою»^{[141] [142]! Це при тому, що Длугош ясно говорить про Федька як про намісника саме Швитригайла, а в орденській реляції противником поляків у битві на Морахві названий «herczog Fetke in Podilan Swidrigals houptman»14. Цілком нереа­льно, щоб васал Жигимонта, хай і номінальний, бився з поляка­ми - його найближчими союзниками, які йшли на Поділля реа­лізовувати один з пунктів унії від 15 жовтня (про передачу цієї провінції Польщі), яку засвідчив той самий Федір Корибутович!}

Більше того, за умови тотожності Федька Несвізького з Федором Корибутовичем доведеться визнати, що протягом всього лише півроку (вересень 1432 - лютий 1433 р.) він зрадив своїм сюзеренам чотири рази, а за наступні два роки - ще двічі! Конкретно, хронологія зрад «князя Федора-Федька Корибутови- ча Несвізького», як його зве Пузина, мала б наступний вигляд. У вересні 1432 р. Федько, зрадивши Швитригайла, переходить на бік Жигимонта, й 15 жовтня у Городні засвідчує його унію з Польщею. Відразу після цього зраджує Жигимонта й стрімко перебирається на Поділля, де у листопаді, будучи намісником Швитригайла, Федько воює з поляками. Десь через місяць вдру­ге зраджує Швитригайла, причому з Поділля знову блискавично перебирається до коріної Литви: вже 20 січня 1433 р., у Троках, Федір Корибутович засвідчив другий акт унії Жигимонта з Польщею^[143]. А буквально через кілька днів, у листі великого магістра від 24 січня, на боці Швитригайла знову згадується князь «Wetko» Подільський^{[144] [145]! (як бачимо, за цей час його пере­хід з Трок на Поділля був нереальним хоча б фізично). Після цього Федько служить Швитригайлу близько півтора року, і лише у вересні 1434 р., арештований ним та звільнений поляка­ми, присягає на вірність королю Польському. Але у наступному році зраджує і його: 1 вересня 1435 р. Федір Корибутович б'ється вже на боці Швитригайла, потрапивши у полон до Жи- гимонта Кейстутовича, васала Польщі.}

Як бачимо, Федька Несвізького, за умови його тотожності з Федором Корибутовичем, слід було б визнати цілком безприн­ципним хамелеоном. Сам по собі факт шестиразової зради за чотири роки є майже нереальним. І точно нереальним, якщо врахувати, що в акті присяги королю 1434 р. Федько двічі підк­реслює факт своєї «вѣрноѣ служибы» Швитригайлу, який, од­нак, безвинно його арештував і кинув до в'язниці. Який був сенс у подібній заяві, коли б то була вже третя зрада Федька Шви­тригайлу? Тоді як, визнавши князя Несвізького та Федора Кори- бутовича двома різними особами, виходить, що Федько дійсно вірно служив Швитригайлу, зламавши присягу всього один раз, та й то (якщо вірити його словам) через завдану йому жорстоку несправедливість.

5) Дуже важливим аргументом проти тотожності Федька Несвізького з Федором Корибутовичем є дані сфрагістики, на що звернув увагу В. Семкович. На щастя, нам відомі геральдич­ні знаки, що використовувалися на печатках обох цих князів. Знак Федька Несвізького, зображений на печатці при акті 1434 р., представляв собою «неповний» хрест, у якого верхня та бокові сторони перехрещувались більш дрібними хрестами, а нижню замінено на півмісяць «рогами» вправо (див. рис. 2)^[146]. Дуже схожий знак раніше використовував Іван Несвізький: на його печатках, привішених до актів 1387 та 1388 рр., було зо­бражено повний хрест з перехрестями на кожній з чотирьох сто­рін (рис. 1)^[147]. Така близька аналогія навряд чи залишає сумніви у тому, що Іван та Федько Несвізькі були членами одного роду, який, звичайно, не міг походити від Корибута Ольгердовича (В. Семкович навіть схилявся до думки, що мова йде про батька та сина). Надалі «тип гербового знаку Івана та Федька Несвізь- ких, тобто хрест з перехрещеними сторонами, повторюється пізніше у гербі Збаразьких, походження яких від Федька Несві- зького є доведеним (...) Різниця між гербом Федька Несвізького та гербом його нащадків, князів Збаразьких, полягає лише у по­ложенні півмісяця»^[148] (герб Збаразьких див. на рис. 3).

Печатка князя Федора Корибутовича збереглася, причому в непоганому стані, з іменем та по-батькові власника, при оригі­нальному акті 1433 р. Зображений на ній геральдичний знак на­лежить до зовсім іншого типу, ніж знак Федька Несвізького. Він представляє собою, умовно кажучи, покладену на бік вісімку, посередині над якою встановлено звичайний, не перехрещений хрест (див. рис. 5)^[149]. Звідси виникає логічне запитання: «Чи можна припустити, що Федько Несвізький, якщо він був іденти­чним Корибутовичу, успадкував від предків знак у вигляді хрес­та з перехрещеними сторонами, яким печатався ще у 1434 р. і який передав своїм нащадкам, за рік до цього його порушив та вжив зовсім іншого знаку?» Звичайно, що об’єктивна відповідь на це питання може бути лише негативною^[150].

Однак і цей аргумент не переконав Ю. Пузину, який сто­совно сфрагістичної сторони проблеми зазначив лише, що «представляється вона насправді зовсім інакше, ніж її собі пред­ставляє мій пропонент». Пообіцявши зупинитись ширше над даним питанням, свою обіцянку Пузина так і не виконав^[151]. При цьому, не відповівши на один з головних аргументів В. Семко- вича, на 15-ти сторінках своєї статті Пузина дріб’язково «при­дирається» до нього стосовно інших, цілком другорядних дета­лей. У даному випадку яскраво проявилася «наукова об’єктивність» творчості Пузини, одна з головних характерис­тик якої - це нездатність визнавати свої помилки, навіть цілком очевидні, а хіба що їх ще більше поглиблювати. Тож цілком можна зрозуміти Семковича, який не став продовжувати поле­міку з Пузиною.

Тим часом сфрагістичні спостереження В. Семковича повністю підтверджуються даними нумізматики. Мова йде про монети Дмитра-Корибута, на аверсі яких зображено меч та кру­говий напис (у дзеркальному відображенні) «ДКОРИБТВА», а на реверсі - практично той самий знак, що й на печатці Федора

Корибутовича. Вся різниця між ними полягає в тому, що на першому всередині кілець «вісімки» вміщено крапки (див. рис. 4)¹⁵². Тобто печатний знак Федора Корибутовича був його спадковим геральдичним символом, як і родовий знак Федька Несвізького; вони відрізнялися між собою так само, як у попе­

редньому поколінні відрізнялись знаки батьків цих князів.

6) В. Семкович ввів до наукового обігу кілька актів, з яких добре видно, що єдиними спадкоємцями Федора Корибутовича були дружина Анастасія та троє дочок. У 1444/1447 р. княгиня Анастасія, вже вдова Федора, повідомляючи про видання дочки Анни заміж за пана Петра Монтигірдовича, декларує передачу їм обом замку Лошеськ (Лоск у Ошмянському повіті). Причому Петро зобов'язується Анастасію «коръмити до живота и чтити, какъ жо то матъки родителя своего», а двох інших її дочок вида­ти заміж «какъ отьцю дєтьми своими». (До речі, ця грамота за­печатана печаткою, відтиск якої ідентичний знаку на печатці Федора Корибутовича 1433 р.)^[152]. А у 1492/1493 р. княгиня Янушева (за другим чоловіком) звертається до великого князя Олександра з заявою, у якій, зазначивши, що після смерті «нєкому ся моєю душєю пєчаловат, не маю жадного прирожє- ного собє, лише пана Пєтра воєводь Троцкого», повідомляє про заповіт йому Лоска. При цьому дочка Федора Корибутовича пі­дкреслює, що дід Петра Яновича - пан Петраш, дружиною яко­го вона колись була, - власним коштом видав заміж її сестер^[153].

Якби після смерті Федора Корибутовича лишились сини, то чому їх не згадано у акті його вдови 1444/1447 р.? Чому Ана­стасія заповіла Лоск дочці та зятю, причому віддала під опіку Петра Монтигірдовича і себе, і дочок з зобов’язанням видати їх заміж, як власних дітей? Адже за наявності у Федора Корибуто- вича синів ці обов’язки, очевидно, мали бути покладені саме на них. Окрім того, у 1505 р. про свої права на Лоск, яким тоді во­лодів вже Станіслав Кішка (зять Петра Яновича), заявив князь Іван Ярославич, на тій підставі, що його дружина була дочкою Марії Корибутівни^[154]. Очевидно, у даному випадку князь Іван мав на увазі, що вона залишилася найближчою родичкою (двоюрідною сестрою) Анни Федорівни - останньої власниці Лоска за правом кровного спадку. Але чи було б це можливим, коли б у Федора Корибутовича існували прямі нащадки за чоло­вічою лінією, князі Збаразькі? Адже, як такі, вони мали б права на Лоск не менші, ніж дружина князя Ярославича, а тим більше Кішка. Врешті решт, дочка Федора Корибутовича у 1492/1493 р. офіційно заявляла, що у неї не лишилося нікого з родичів, окрім пана Петра воєводи Троцького (точніше навіть, він був онуком першого чоловіка Анни, сином її пасинка)^[155]. Зрозуміло, що кня­гиня Лоська не стала б висловлюватися подібним чином, коли б її найближчими родичами були князі Збаразькі.

Більш ніж переконливі аргументи В. Семковича, вже вдруге, на Ю. Пузину жодного враження не справили. Він від­повів великою статтею, але наведені у ній контраргументи, по своїй суті, нічого зі сказаного Семковичем не спростовують. Головний з них - твердження, нібито дружина Федора Корибу- товича володіла Лоском лише в якості віна та «вдовиного стіль­ця». Намагаючись пояснити відсутність у акті 1444/1447 р. згад­ки про синів Федора Корибутовича, Пузина схиляється до дум­ки, що вони були тоді малолітніми й самі потребували опіки^[156]. Але в такому випадку Анастасія, треба думати, віддала б їх ра­зом з дочками під опіку Петра Монтигірдовича.

6) Нарешті, останнім часом з'явився ще один, незвичний для історика доказ того, що князі Несвізькі-Збаразькі були не Гедиміновичами, а Рюриковичами. Мова йде про результати генетичних досліджень, проведених над живими нащадками обох династій, зокрема, аналіз їх т. зв.У-хромосоми. Оскільки ця хромосома «передається лише від батька до сина й на окремих її ділянках з певною періодичністю відбуваються зміни (мутації), це дозволяє з'ясувати, у якому приблизно ступені спорідненості знаходяться дві людини». Таке генетичне тестування пройшов і князь Корибут-Воронецький - представник наймолодшого з родів, які походять від князів Несвізьких. У результаті з'ясувалось наступне: «Незважаючи на те, що більшість дослід­ників вважали і вважають Корибут-Воронецьких нащадками Гедиміна, гаплотип представника цього роду недвозначно вка­зує на спільне походження з Рюриковичами N1c1, й на особливу близькість з лінією Пузини» (такий от жарт долі!). «Можна вва­жати остаточно доведеним, що Вадбольські, Лобанови- Ростовські, Хілкови, Гагаріни, Шаховські, Кропоткіни, Ржевсь- кі, Путятіни, Пузини, Массальські (всі - беззаперечні Рюрико- вичі - Авт.) й Корибут-Воронецькі є нащадками одного предка, який жив близько 1000 років тому»^[157].

Підсумовуючи все сказане, гадаємо, можна вважати ціл­ком доведеним фактом, що князь Федько Несвізький, предок Збаразьких, та князь Федір Корибутович, були двома різними особами. «Корибутівська» ж традиція походження Збаразьких- Вишневецьких виникла або внаслідок свідомої фальсифікації, або (що набагато менш вірогідно) щирого, але помилкового пе­реконання. Судячи з усього, ініціатором конструювання такої генеалогії був князь Стефан Збаразький, який вперше вжив «прізвище» Корибутович на своїй печатці 1564/66 р. Його вико­ристання у більш ранній період практично виключене, зважаю­чи на наявність багатьох десятків (чи й сотень) документів, у яких Збаразькі та Вишневецькі Корибутовичами ніколи не нази­валися. Показово, що навіть жоден з чотирьох братів Стефана Корибутовичем ніколи не писався^[158], так само, як і їхні сучасни­ки, князі Вишневецькі^[159]. Також ніхто з них, окрім Стефана Зба­разького, не вживав у своїх гербах символи Гедиміновичів - По­гонь та Колюмни^[160]. Саме князь Стефан першим, здається, зайнявся й укладенням письмової історії свого роду, про яку згадував князь Вишневецький у листі 1724 р.: «Была (...) едина книга рукою писанная князей Збарацких, воеводы Троцкаго, воеводы Брацславскаго и каштеляна Краковского - деда, сына и внука, следовательно идущих, - которая нашу фамилию отк­рывает бывало от самого источника; но оную шведы сожгли в замку Краковском»^[161]. Мова йде про Стефана, його племінника Януша Миколайовича та сина останнього Єржи, які дійсно посі­дали згадані уряди.

Скоріш за все, причиною, з якої Стефан Збаразький «про­голосив» себе нащадком Корибута, було його надмірне често­любство. Досягнувши уряду воєводи Вітебського, а потім навіть каштеляна Троцького, тобто ставши членом Ради ВКЛ, надто вже лестило князю афішувати своє походження з тієї ж династії, що й правлячий монарх. Можливо, певну роль відіграло й одру­ження Стефана (у 1559 р.) з княжною Анастасією Михайлівною Мстиславською^[162], рід якої дійсно походив від Гедиміна. При «обранні» ж конкретного Гедиміновича, від якого можна було б вивести рід Збаразьких, дуже до речі виявилося те, що їхній реа­льний предок 1-ї половини XV ст., князь Федько Несвізький, був і тезкою, і сучасником Федора Корибутовича. Сфабрикова­ну генеалогію невдовзі було закріплено й «на науковому рівні» - у працях історика Стрийковського та геральдика Папроцького.

Але можливо, не будучи Корибутовичем, Федько Несвізь­кий все ж належав до династії Гедиміна? В історіографії існує й така гіпотеза. А саме, Федько нібито міг бути нащадком Коріата Гедиміновича, сини якого в 2-й половині XIV ст. князювали на Поділлі (а Федьку, як відомо, належали Хмельницька та Вінни­цька волості на Східному Поділлі). Вперше ця гіпотеза фігурує в роботі Ф. Равіти-Гавроньського^[163], причому, як це не дивно, автор чомусь приписує її «найновішим дослідженням російсь­ких геральдиків», які доводили походження Збаразьких та Виш­невецьких від Гедиміна. Вважаючи таку гіпотезу помилковою, Равіта-Гавроньський далі пише: «Здається, вся її побудова поля­гає в тому, що замість Корибута прийнятий родоначальником дому Вишневецьких Коріат-Михайло, князь Новогродка, який мав сина Федора, пана Мункача і князя Подільського (ф після 1408), якого ототожнюють з Федором Несвіцьким (Несвізь- ким)»^[164]. На якій підставі польський письменник приписав цей умовивід «російським геральдикам», незрозуміло; наведене ним посилання (не зовсім повне) веде до публікації, де вміщено лише родовідні статті XVIII ст., і немає жодного натяку на по­ходження Вишневецьких від Коріата^[165].

У недавній роботі І. Чаманьської вона доходить висновку: «Так чи інакше зрештою князі Збаразькі та Вишневецькі мусили бути Гедиміновичами. Якщо не були Корибутовичами, на тім терені до гри могли входити в принципі тільки Коріатовичі»^[166]. Гіпотезу про походження Федька Несвізького від Коріата за­пропонувала (хоча й не категорично) також І. Папа. Її головний і, по суті, єдиний значимий аргумент - це подібність печатних знаків Несвізьких-Збаразьких зі знаком Федора Коріатовича^[167]. Знак Федора Коріатовича відомий за нотатками Яна Замойсько- го, у його Інвентарі Коронного архіву 2-ї половини XVI ст. (нижче на рисунку зліва)^[168]. Він же зображений на єдиній відо­мій монеті, атрибутованій Федору Коріатовичу^[169]. Дійсно, в основі печатного знаку і Федора Коріатовича, й Івана Несвізько­го 1387-1388 рр. лежить хрест. Але це може пояснюватися або збігом (хрест - надзвичайно поширена геральдична фігура), або тим, що Іван Несвізький до Корибута міг служити Федору Корі- атовичу, і тому за основу своєї печатки взяв печатку сюзерена. У кожному випадку, судячи з ієрархії поручителів у актах 1387 - 1388 рр., Григорій та Іван Несвізькі практично не могли бути синами Федора Коріатовича - члена правлячої династії, одного з братів-володарів Поділля. Та й чи могли вони в такому разі в акті 1388 р. фігурувати як васали Дмитра-Корибута? До речі, печатний знак Василя Коріатовича (також наведений у Замойсь- кого), якого І. Папа розглядає як можливого предка (батька?) Федька Несвізького, не має нічого спільного зі знаком Федора (див. на рисунку справа)^[170].

Нагадаємо, що Федько Несвізький не міг бути членом династії Гедиміновичів хоча б тому, що у актових документах, серед свідків-князів, він завжди виступає на самому останньому місці, після князів Гольшанських та Друцьких (див. вище, пункт 3). Окрім того, якщо довіряти результатам генетичних дослі­джень князя «Корибут»-Воронецького, нащадка Несвізьких, цей рід походив з руської династії Рюриковичів (див. пункт 7).