ПЕРЕДМОВА
Рід князів Несвізьких, які у 1460-х рр. стали писатися Збаразькими, а на початку наступного століття розділилися на окремі роди Вишневецьких, власне Збаразьких, Порицьких і Воронець- ких, протягом XV - XVIII ст.
був одним із найвідоміших аристократичних «кланів» Великого князівства Литовського (ВКЛ), потім - Речі Посполитої. Зокрема, до нього належали такі знамениті постаті, як князь Федько Несвізький - головний захисник Східного Поділля від польської експансії у 1430-х рр.; князь Дмитро Вишневецький - один із засновників запорозького козацтва й Січі на о. Хортиця; князь Ієремія Вишневецький - навпаки, затятий ворог козацтва та православної віри, жорстокий каратель повсталої України на початку Хмельниччини; нарешті, його син князь Міхал Вишневецький, обраний на королівський престол Речі Посполитої.У даній роботі ми ставили метою зібрати, проаналізувати та систематизувати всі свідчення джерел про князів Несвізьких- Збаразьких, починаючи від першої згадки князя Несвізького ще у до-монгольський час (1223 р.) і закінчуючи біографіями представників того покоління, які стали засновниками окремих, вищеназваних гілок роду (до 1510-х рр.). Значна частина книжки (перші два розділи) присвячені надзвичайно резонансному в історіографії питанню - походження князів Несвізьких, яке залишається дискусійним і до сьогодні. Вважаємо, що нам таки вдалося дати задовільну відповідь на це питання, довівши походження Несвізьких від давньоруських князів Болоховських, які, скоріш за все, були гілкою чернігівської династії Ольговичів, осілою на заході тодішньої Київської землі. Решта розділів представляють собою біографії окремих членів роду, згруповані за принципом послідовності поколінь (за винятком розділу VI). Ім'я, родове прізвище та титул кожної особи, на початку її біографії, виділено жирним шрифтом, з присвоєнням у дужках порядкового номеру, під яким ця особа значиться і в родовідній таблиці наприкінці книги.
З метою надання тексту якнайбільшої документованості, а також відтворення реальної, так би мовити, «атмосфери часу», ми визнали за доцільне широке використання в книзі документальних цитат, часто дуже об'ємних (особливо з кількох неопублікованих актів)[1].Варто зазначити, що від середини XV ст. деякі князі Не- свізькі-Збаразькі використовували паралельно й інші прізвища, що походили від їхніх фактичних володінь. Так, представники молодшої гілки роду, перебравшись до Перемишльської землі Руського воєводства Польської корони, стали зватися князями Предільницькими (від села, яким засновник цієї гілки володів разом зі своєю дружиною, місцевою шляхтянкою). Семен Васильович Несвізький-Збаразький звався також і князем Колоден- ським - від своєї «столиці», м. Колодна у Збаражчині. Найстарший представник наступного покоління, успадкувавши там же м. Вишневець, іноді звався князем Вишневецьким, передавши це прізвище своїм нащадкам, а наймолодший представник - князем Порицьким, від отриманого за дружиною Порицька у Володимирському повіті. Нарешті, засновник гілки власне Збаразьких звався також і Манівським, але не від володіння Мане- вом, а, очевидно, від факту свого народження в цьому селі, задля відрізнення від двох братів-тезок. Родове ж прізвище Несві- зьких (Несвіцьких) зберегла лише наймолодша гілка роду, засновник якої перебрався до Москви; ці князі Несвіцькі існували в Російській імперії, принаймі, до 2-ї половини XIX ст. З інших же гілок до сьогодні існують, якщо не помиляємося, тільки князі Корибут-Воронецькі в Польщі.
***
Окремо слід зупинитися на такому важливому питанні, як державно-правовий статус князів Несвізьких-Збаразьких. Ще З. Л. Радзімінський, коментуючи вступну формулу розподільчого акту князів Збаразьких 1463 р. - «Милостю Божєю», писав, що вона «вражає тим незвичним для не-пануючих (тобто не- правлячих осіб - Авт.) розпочинанням актів приватної натури»[2]. Більш детально над цим питанням зупинився Ф. І. Леонтович: «Немає жодного сумніву в тому, що князі Несвізькі, утвердившись у південній Волині на початку 30-х років XV століття, продовжували по-давньому користуватися всіма правами удільних князів».
При цьому дослідник посилався як на формулу з акту 1463 р., так і на той факт, що в акті 1403 р. князь Іван Не- свізький, поряд з Василем Острозьким, серед свідків вказані попереду найперших польських воєвод (а отже, мали й більш високий статус - див. наприкінці розділу II)[3].Разом з тим, той же поділ 1463 р. відбувався перед старостою Луцьким, тобто головним урядником великого князя на Волині. З цього приводу Ф. І. Леонтович писав: «У наступних актах знаходимо найближчі вказівки, що роз’яснюють характер «підлеглості» Збаразьких князів місцевим великокнязівським урядникам. У 1475 р. відбувався поділ уділу померлого князя Солтана Збаразького між власниками інших Збаразьких дільниць також перед великокнязівськими урядниками, але не в силу загального їх значення адміністративних «голів та старшин» області, а лише за дорученням («приказанію») господаря великого князя Казимира, зробленого ним спеціально на даний випадок. Спадкоємці уділу померлого князя Солтана розпочали було самі поділ спадку, що їм дістався; поділ цей, однак, не міг відбутися внаслідок непогоджень, що виникли між спадкоємцями. Спадкоємці звернулися, тому, до посередництва литовського господаря, який і доручив «того досмотрѣти и свѣтковъ опытати» головним своїм урядникам на Волині: князю Олександру Сангушковичу, наміснику кременецькому, разом з Михайлом Монтовтовичем, старостою луцьким, та паном Олізаром Шиловичем, маршалком Волинської землі й старостою володи- мирським. Не може бути жодного сумніву в тому, що й поділ Збаражчини 1463 р. відбувався перед старостою Луцьким також по даному на цей випадок «приказанію» литовського господаря, а не в силу загального адміністративного головування Луцького старости й підлеглості йому інших волинських великокняжих урядників, як і місцевих князів, котрі володіли самостійними уділами на Волині. Така підлеглість волинських князів, у тому числі й нащадків князів Несвіцьких, стала встановлюватися фактично лише відтоді, як всі взагалі місцеві князі втратили старе своє становище самостійних удільних володарів та перетворилися на простих службових князів - «господарскихъ слуг и дворянъ», які нічим більше не відрізнялися від місцевих панів та земян.
Про князів Вишневецьких та Збаразьких, що зробилися, подібно князям Четвертенським та іншим, «господарскими дворянами», зустрічаємо перші вказівки в актах початку другої чверті XVI століття»[4].З більшою частиною наведених міркувань Ф. І. Леонтови- ча ми погоджуємося, але з останніми двома реченнями - ні. Сам термін «удільний князь» походить із Північно-Східної Русі, а у ВКЛ взагалі ніколи не вживався. Щоправда, удільно-династична система поділу влади у ВКЛ існувала, але після «касування князівств» Вітовтом, у 1390-х рр., своє колишнє значення майже втратила. У XV ст. кількість «справжніх» удільних князів Геди- міновичів була досить незначною: Швитригайло Ольгердович, князь Подільський, потім Сіверський, нарешті Волинський (з титулом великого князя); Семен-Лугвен Ольгердович, князь Мстиславський, та його нащадки, князі Мстиславські; Жиги- монт Кейстутович, князь Стародубський; Жигимонт Корибуто- вич, князь Новгород-Литовський (половини), та його брат Федір, князь Лошеський; князі Пінські (до середини 1430-х рр.); Олелько Володимирович, князь Київський (його син Семен офіційно лише «держав» Київ на по-життєвому праві, і формули «Божою милістю» в актах не вживав, хоча де-факто був справжнім володарем величезної території), дружина Семена Олелько- вича Марія і син Василь, князі Пінські. Також до удільних князівств, як правило, зараховують володіння князів Кобринських та Слуцьких (до них, за принципом походження, слід додати Сангушковичів-Кошерських та Чорторийських, може ще Коре- цьких і Трубецьких).
Але чітко визначеної правової, а навіть і термінологічної межі, між вказаною групою та рештою значніших князів, яких звичайно звуть «службовими», просто не існувало (на відміну від Північно-Східної Русі). Так, «суверенна» формула «Божою милістю» зустрічається не лише в акті князів Збаразьких 1463 р., а й у кількох документах князів Новосильсько-Одоєвських (1442, 1459, 1481 рр.) і навіть Гольшанських (1483, 1489 рр.), однак її не вживали «принци крові», князі Олельковичі-Слуцькі та Кобринські - прямі нащадки і спадкоємці не кого-небудь, а синів самого великого князя Ольгерда.
В той же час, навіть вдова князя Михайла Олельковича та їхні нащадки використовували печатки, відтиснуті на червоному воску, «що було прерогативою майже виключно монархів»[5].Деяких прав, якими володіли удільні князі Північно- Східної Русі, і в першу чергу - повної непідсудності великому князю, шляхом застосування «сместного» суду при суперечках між підданими двох сторін, а при спірних ситуаціях між удільним та великим князем - третейського суду, - литовсько-руські князі взагалі не мали (за виключенням лише Новосильсько- Одоєвських, а також Рязанських і Пронських за часів Вітовта, права яких закріплювалися в особливих угодах). Всі литовсько- руські князі, принаймі з 2-ї половини XV ст., були підсудними великому князю, а отже, в повній мірі суверенними правителями взагалі не були. Їм належали права, так би мовити, лише «внутрішнього суверенітету» - в межах своїх володінь (та й те відомі випадки, коли великий князь втручався і до внутрішніх справ «уділів»). Але цими ж правами володіли й не-титуловані землевласники - великі пани. Разом з тим, розмір володінь Збаразьких, а також вжита ними у 1463 р. формула «Милостю Божєю», дійсно свідчить про їх приналежність до верхівки князівського прошарку у ВКЛ, яку часто називають «удільними князями».
Основним критерієм, так би мовити, «відносно-удільного» статусу литовсько-руських князів була їхня підсудність безпосередньо великому князю, а не його намісникам-старостам. Великі земельні володіння таких князів до складу повітів не зачислялися: у Статуті 1529 р. розрізняються «княжата, панове, которые не седять в поветех», та рядова «шляхта, которые седять в поветех»[6]. Право непідсудності старостам мали далеко не всі князі, а лише найзначніші. У ревізії волинських замків 1545 р. вони влучно названі «княжата головныи», всього 8 родів, серед них Вишневецькі та Збаразькі; представники ж інших 13-ти княжих родів - перераховані як рядові «повѣтники» володимир- ські та луцькі, разом з рештою шляхти[7].
Тоді ж земяне-шляхта Кременецького повіту виказували невдоволення, що князі, які навіть вислужили маєтки у цьому повіті, серед них і Вишневецькі та Збаразькі, «они николи пєрєд старостами здѣшними у правє нє становятся и жадного послушенъства нє чинятъ и отбываютъ господаремъ або Витеньскимъ и Троцкимъ повѣтомъ»; але «коли, дєи, до насъ которая потрєба имъ ся пригодить, тогды завжды тутъ на насъ справєдливости собѣ доводять»[8] [9].За спостереженнями Н. М. Яковенко, «серед «головних княжат» (...), як здається, невипадково перебувають саме ті, чиє землеволодіння простежується як стабільне і безперервне від кінця XIV століття». «Слід думати, прямою основою для землеволодінь «головних княжат» XVI століття були службові уділи їхніх предків кінця XIV століття, закріплені за цією гілкою роду на частині території її колишніх династичних уділів. Отже, безперервність успадкованого землеволодіння відрізняє «головних княжат» від «княжат-повітників», власників отчин-вислуг, що їх свого часу надав великий князь за межами безпосередніх родових гнізд».
Інші привілеї «головних княжат» були наступними. «До особливих прав «головних княжат» належало те, що їхні збройні загони виступали на війну не в складі спільного повітового ополчення під стягом землі, а у власних формуваннях (почтах) під родовим гербом». ««Головним княжатам» належав ряд особистих почесних привілеїв, як-от а) право на персональні листи- повідомлення від імені великого князя про початок воєнних дій (князів-повітників і нетитуловану шляхту викликали на війну загальним зверненням через повітового хорунжого); б) право на персональні листи-повідомлення про скликання сеймів; в) право за спеціальним привілеєм використовувати для печаток на листах не зелений, як решта шляхти, а червоний, тобто королівський, віск»[10]. (Щоправда, відома нам печатка князя Збаразького 1475 р. в нинішньому вигляді відтиснута ні на зеленому, ні на червоному, а на чорному воску[11]).
Все це дійсно так, але необхідно зазначити, що вказані привілеї поширювався не лише на «головних княжат», але і на не-титулованих панів-магнатів[12]. У Статуті 1529 р. ця група зветься «княжата и паны хоруговные» - за правом ходити на війну під власними прапорами-хоругвами[13]. А тому вживати термін «удільний князь» стосовно Несвізьких-Збаразьких, подібно Ф. І. Леонтовичу, ми не будемо, як не зустрічається він, повторюємо, і в документах самого ВКЛ. І вже цілком безпідставним є твердження, нібито десь на початку XVI с. «всі взагалі місцеві князі втратили старе своє становище самостійних удільних володарів та перетворилися на простих службових князів - «господарскихъ слуг и дворянъ», які нічим більше не відрізнялися від місцевих панів та земян».
Разом з тим, Ф. І. Леонтович правий у тому, що володіння князів Збаразьких у Луцькому повіті (центром яких став новоз- будований замок Рівне), набуті, в основному, шляхом купівель, належали їм «на простому вотчинному праві, без старого удільного значення»[14]. Так, король Казимир у справі, що стосувалася Рівного, «княгиню Сємєновую Ровєнскую (вдову князя Семена Несвізького-Збаразького - Авт.) правую нашол, подле листу судового нєбожчика пана Михайла Монтовтовича, а пана Ивана Ходкєвича (старостів Луцьких - Авт.), а брата єго пана Пац- ка»[15]. Як бачимо, Ровенська волость була підсудною старості Луцькому, а отже, входила до складу Луцького повіту, тоді як Збаражчина у 2-й половині XV ст. сама розглядалася як окремий повіт. У ревізії Луцького замку 1545 р. згадується «городня ровєньекая»[16] - частина замкової стіни, яку мали ремонтувати власники Рівного, тоді вже князі Острозькі. Тим часом зі своїх основних, спадкових володінь у колишньому Збаразькому повіті, Вишневецькі та Збаразькі, як і інші «княжата головні», жодних повинностей на користь «господарських» замків майже не несли. Так, за даними тієї ж ревізії, княгиня Збаразька та князь Дмитро Вишневецький мали ремонтувати свою частку замку Кременця з маєтків, куплених чи вислужених у Кременецькому повіті, і лише двох із семи десятків сіл, успадкованих від предків (Таража й Лопушної, згадуються ще у поділі 1463 р.); та й те князь Вишневецький цієї повинності «робити нє хочєть»[17].
***
Джерела нашого дослідження діляться на 7 основних груп.
1) Найбільше інформації з теми подають, звичайно, актові документи. Під актами ми розуміємо письмові постанови, які офіційно визнавалися обов’язковими для їх виконання. Основні різновиди актів були наступними: міждержавні угоди, господарські надання та розпорядження, поручні та присяжні грамоти васалів монарха, судові вироки, розподільчі документи, шлюбні майнові записи, заповіти та акти купівлі-продажу приватних осіб. Щодо актів самих Збаразьких, то їм, порівняно з іншими князівськими родами, як то кажуть, «пощастило», але лише стосовно періоду 1460 - 1480-х рр.: від цього часу збереглася, в оригіналах чи копіях, без перебільшення, більшість документів роду (в основному через ту обставину, що половина його володінь потім перейшла у власність князів Острозьких).
З середини XV ст. і у ВКЛ, і в Короні Польській документи державних канцелярій почали копіюватися до спеціальних книг - т. зв. метрик (архівів). Особливе значення для нас має знаменита Литовська метрика, але кілька важливих актів з теми дослідження (щоправда, опублікованих лише у скорочених ре- гестах чи виписках) містить і Коронна метрика. Відділом останньої вважається т. зв. «Руська (Волинська) метрика» - русько- мовна документація колишніх земель ВКЛ, що велася після їх входження у 1569 р. до складу Корони. До «Руської метрики» внесено також чимало документів XV - середини XVI ст., у т. ч. й акти Збаразьких (серед них є кілька таких, що не опубліковані і до сьогодні).
Важливим джерелом для нашої теми є документація провінційних судів, які поділялися на гродські (замкові або старос- тинські) та земські. Зокрема, всі відомості, що ми маємо про невеличку гілку князів Несвізьких-Предільницьких (розділ VI), збереглися лише в латино-мовних регестах Перемишльського та Сяноцького судів. Щодо українських земель ВКЛ, то актові книги Луцького, Володимирського та Кременецького судів збереглися лише від середини XVI ст.; але до них внесено і деякі документи та згадки про них значно давнішого періоду (між іншим, слід відзначити, що з актової книги кінця XVI ст. ми довідуємось про походження княгині Марії Ровенської, яка жила на ціле століття раніше).
Нарешті, до актів можна віднести, щоправда досить умовно, офіційні описові документи. А саме, деякі дані з нашої теми містять перепис феодалів-землевласників ВКЛ 1528 р., а також ревізія волинських замків 1545 р.
2) До актових джерел іноді, однозначно помилково, зачисляють також епістолярні документи - дипломатичне та приватне листування. З цього виду джерел для нас особливе значення мають документи з колишнього архіву Тевтонського ордену в Пруссії - переписка великих магістрів з великим князем Шви- тригайлом 1430-х рр., а також донесення орденських урядовців та агентів, зокрема, і з території ВКЛ (там є чимало згадок про діяльність князя Федька Несвізького)[18]. До цього ж періоду відносяться кілька листів короля Владислава-Ягайла та до нього, а також провінційних урядовців, у т. ч. князя Федька Несвізького; частина з них збереглася, в латино-мовних переказах, лише в описі Коронного архіву Яна Замойського, укладеному в середині XVI ст. (опубліковані О. Халецьким). Зазначимо також донесення старости Львівського 1502 р., де повідомляється про жорстокі наїзди людей княгині Ровенської на руські землі Корони, а також фальшиво-монетну діяльність князя Вишневецького.
3) Наративні (оповідні) джерела з нашої теми представлені, насамперед, знаменитою хронікою Яна Длугоша, джерелами якої були, між іншим, оригінальні документи, ітинерарії польських королів та розповіді очевидців подій. Саме з цієї хроніки ми довідуємось про місце розташування Несвіжу - родового гнізда князів Несвізьких. Чимало відомостей подає Длугош про діяльність князя Федька Несвізького (якого, щоправда, помилково зве Острозьким). Нарешті, саме Длугош повідомляє обставини загибелі князя Василя (помилково Івана) Збаразького у 1474 р. Значно менше значення, порівняно з Длугошем, має хроніка М. Стрийковського. Якщо не брати до уваги його «конструювання» походження князів Вишневецьких та Збаразьких від Дмитра-Корибута Ольгердовича, то єдиним оригінальним повідомленням Стрийковського з нашої теми є опис битви з татарами під Лопушною 1512 р.
Литовсько-руські літописи про князів Несвізьких- Збаразьких навіть не згадують, хоча певне, опосередковане значення для нашої теми вони і мають. Нарешті, що стосується давніх князів Болоховських, яких ми вважаємо предками Несвізьких, то всі відомості про них походять із Галицько-Волинського літопису. Князь Юрій Несвізький, перший відомий представник роду (1223 р.), згадується в інших давньоруських літописах.
4) Сфрагістично-геральдичні джерела. Розпочати слід від перснів-печаток князів Болоховських, знайдених під час археологічних розкопок; зображені на них знаки є важливим аргументом на користь версії про їхнє походження від чернігівських Ольговичів. Найдавніші зображення на печатках Несвізьких (1387 - 1388 та 1434 рр.) відомі лише за малюнками у нотатках Яна Замойського, у яких описано печатки на документах Коронного архіву. Вони не мають нічого спільного зі знаком, зображеним на монетах Дмитра-Корибута та печатці його сина, Федора Корибутовича. Дві найдавніші оригінальні печатки князів Несвізьких-Збаразьких збереглися при документі 1475 р. На печатці князя Стефана Збаразького 1564/66 р. вперше зафіксована версія про походження Збаразьких від Корибута.
5) До генеалогічних джерел відносяться, звичайно, родоводи князів Вишневецьких та Збаразьких. Один із них використав у своїй роботі польський геральдист XVIII ст. К. Нєсєцький (щоправда, оригінальних даних там міститься вкрай мало). Але особливе значення має родовід Гедиміновичів, який був укладений ще у 1-й половині XVI ст. та зберігся серед статей, приписаних до Воскресенського літопису. З нього випливає, що князі Вишневецькі та Збаразькі на той час нащадками Гедиміна себе ще не вважали.
6) Церковні пом'янники. Найдавніший пом'янник Києво- Печерської лаври, кінця XV - початку XVI ст., повідомляє імена дружин князів Василя та Михайла Збаразьких. Холмський пом'янник, використаний у XVII ст. уніатським єпископом Я. Сушею, повідомляв, що один з князів Збаразьких, у чернецтві Олексій, був єпископом Холмським.
7) Нарешті, у московських «розрядних книгах» - щорічних детальних списках воєвод, - містяться дані про князів Не- свіцьких та Збаразьких на московській службі у XVI ст.
***
Історіографія нашої теми є досить об'ємною, але узагальнюючого дослідження по ній все-таки не існує. Особливо багато та «гостро» наші попередники писали про походження князів Несвізьких-Збаразьких, а конкретно - першого їхнього точно відомого предка, князя Федька Несвізького; дискусію з цього приводу, що точилася між польськими істориками на початку XX ст., один із її учасників навіть назвав «генеалогічною війною». Повна історіографія даного питання буде наведена в основній частині книжки, розділи I та II. Тут же ми обмежимося літературою, що існує з біографістики представників роду за досліджуваний період.
Гадаємо, історіографічний огляд слід розпочати з польсько-литовського історика, а скоріше літератора 2-ї половини XVI ст. М. Стрийковського, хоча його роботи часто прийнято відносити до категорії джерел. Ми ж підтримуємо точку зору, що жодних джерел до XV ст. включно, які були б нам невідомими зараз, Стрийковський у своєму розпорядженні не мав, за виключенням особистих спостережень. У своїй першій, не опублікованій праці (1577 р.) цей автор, крім того, що «скомбінував» походження Федька Несвізького від Дмитра-Корибута Ольгердовича, навів також генеалогію його нащадків, хоча вона й містить кілька суттєвих помилок в іменах[19]. Твори послідовників Стрийковського, Й. Бєльського (нібито його батька Мар- тіна) та А. Віюк Кояловича, цікаві хіба що власними «тлумаченнями» деяких епізодів, які справили певний вплив на подальшу історіографію[20]. Трохи більше значення має гербовник К. Нє- сєцького, насамперед тому, що, коротко описуючи біографії Вишневецьких та Збаразьких, автор користувався їхніми рукописними «генеалогіями»[21].
Наступний історико-генеалогічний огляд князів Несвізь- ких-Збаразьких, наскільки ми знаємо, з'явився лише в середині XIX ст. Мова йде про статті для «Загальної енциклопедії», написані польським істориком-літератором Ю. Бартошевичем. Вони дуже короткі та, на жаль, не містять посилань на джерела, але автор вперше виклав достовірну генеалогію роду, починаючи з Федька Несвізького. Для цього Бартошевич, безперечно, використав документальні джерела, зокрема - акт поділу Збаразьких 1463 р. (Нєсєцький про нього не знав), а можливо, й надання Збаража і т. д. князю Василю Федьковичу від короля Владислава IV, яке до нашого часу не збереглося[22].
Волинський краєзнавець Т.-Є. Стецький, у другому томі своєї «Волині», подав коротку біографію князя Михайла Васильовича - засновника роду Вишневецьких; також дослідник навів кілька документів Несвізьких, що стосувалися їхніх володінь у Луцькому повіті та були облятовані (офіційно зареєстровані) в Луцьких актових книгах, щоправда, переважно з хибними датами[23]. А в описі м. Рівного Стецький використав (хоча не зовсім точно) і оригінальні акти Збаразьких, що тоді зберігалися в Дубенському архіві Любомирських, а також і деякі інші[24]. К. Стадніцький (Австро-Угорська імперія) та Н. Молчановський (імперія Російська), на підставі відомих їм джерел, досить детально висвітлили діяльність князя Федька Несвізького, хоча перший дослідник вважав Федька місцевим руським князем, а другий - ототожнював його з Федором Корибутовичем[25].
Знаменитий Ю. Вольф у книзі «Рід Гедиміна» прослідкував історію князів Несвізьких від 1380-х до 1460-х рр., для останнього десятиліття використавши кілька їхніх актів із т. зв. «Руської (Волинської) метрики»[26]. А. Бонєцький продовжив цей огляд на весь період, що нас цікавить, але, використовуючи дані Т.-Є Стецького та Литовської метрики, припустився ряду помилок - як у датах, так і більш суттєвих. Зокрема, дослідник відніс до двох поколінь князів Збаразьких документ 1495 р., що насправді стосувався князів Мосальських, а також помилково стверджував, нібито наприкінці XV ст. Збараж знаходився у спільному володінні трьох синів князя Василя Васильовича[27].
Ф. І. Леонтович подав огляд історії Збаражчини за XV - початок XVI ст. Дослідник помилково вважав, що її першим володарем був князь Федько Несвізький, який нібито отримав Збараж від великого князя Швитригайла після того, як разом з ним перебрався до південно-західної Русі з білоруського Несвіжа, десь на початку 1430-х рр. Також Леонтович вперше зупинився на питанні про державно-правовий статус Несвізьких- Збаразьких, дійшовши висновку, що протягом всього досліджуваного періоду вони зберігали права удільних князів, за винятком володінь у Луцькому повіті (див. вище)[28].
Нарешті, свідчення джерел про князів Несвізьких, Збаразьких та Предільницьких, відомі на кінець XIX ст., систематизував Ю. Вольф у своїх знаменитих «Князях литовсько-руських» (за виключенням опису війн Федька Несвізького)[29]. Разом з тим, ці свідчення Вольф наводив у значно скороченому, «конспективному» вигляді, не розкриваючи всього змісту документів, і до того ж рідко додавав до них пояснювальні коментарі (якщо можна так сказати, був скоріше «колекціонером» та систематизатором джерельного матеріалу, ніж його дослідником).
На початку XX ст. з'явилося кілька робіт, присвячених біографії князя Федька Несвізького. А. Прохаска зупинився на питанні про перехід Федька на бік Польщі у 1434 р. Дослідник помилково вважав, що це сталося на початку вказаного року, і що Федько мав намір зрадити Швитригайла ще перед його арештом[30]. З. Л. Радзімінський, з метою довести неможливість ототожнення Федька Несвізького та Федора Корибутовича, зібрав та спів-ставив між собою всі, відомі на той час, відомості про обох князів[31]. Його опонент, Ю. Пузина, коментуючи ітінерарій Радзімінського, уклав детальну біографію Федора-Федька «Корибутовича» Несвізького (як виходило за версією Пузини), об'єднавши у ній факти з життя двох різних осіб. Також Пузина присвятив цілу сторінку синам Федька, але всі наведені ним відомості - це або непорозуміння, або ж вони відносяться до інших Несвідських і Несвіцьких - простих земян Дорогичинсь- ких і Волинських (див. розділ IV)[32]. Нарешті, можна згадати ще про працю Ф. Равіти-Гавроньського, хоча з наукової точки зору жодної цінності вона не має; чого варте хоча б твердження, нібито назва князів Вишневецьких з'являється в документах лише у 1540 р.[33]!
Після 1930 р. інтерес науковців до історії князів Несвізь- ких-Збаразьких різко спадає, відновлюючись фактично аж у 1990-х рр. (статті Я. Тенговського про походження роду - див. розділ II). За вказаний період можна назвати хіба що дві публікації В. Сенютовича-Бережного, які жодного самостійного значення не мають[34]. Те ж саме стосується і біографій Федька Не- свізького, опублікованих вже на початку нашого століття - І. Мицька та В. Гриськіва[35].
Натомість, значну цінність для нашої теми становлять кілька статей В. Собчука[36], насамперед тому, що цей дослідник працював з архівними першоджерелами, до сьогодні ще не опублікованими. Зокрема, йому вдалося виявити такі важливі документи, як акт поділу князів Збаразьких 1481 р.; запис у актових книгах, що проливає світло на походження Марії, дружини князя Семена Збаразького-Колоденського, як виявилося - дочки князя Михайла Степаньського; акт 1490 р. дочок князя Солтана Збаразького, та деякі інші. Крім того, В. Собчук локалізував більшість маєтків Збаразьких XV ст., прив’язавши їх місце розташування до сучасних річок.
Останнім часом інтерес до окремих сюжетів досліджуваної теми посилився і за кордоном. З польських робіт можна назвати монографію І. Чаманьської про князів Вишневецьких, хоча до періоду, що нас цікавить, тут відноситься лише розділ про їхнє походження, а також біографія засновника роду - князя Михайла Васильовича[37]. Я. Куртика заново дослідив історію польсько-литовського протистояння за Східне Поділля у 1430-х рр., головним учасником якого, з боку Швитригайла, був князь Федько Несвізький[38].
З новітньої російської історіографії велике значення - для розділу III, - має фундаментальна монографія С. В. Полєхова[39]. Особливу цінність їй надає те, що автор широко використовував документи з архіву колишнього Тевтонського ордену в Пруссії, більшість із яких раніше ніколи повністю не публікувалися і, тим більше, не перекладалися зі старонімецького діалекту. Вказані документи містять чимало даних про діяльність князя Федька Несвізького - старости Швитригайла у Кременці та подільському Брацлаві. Без вказаних даних, наведених у книзі С. По- лєхова, реконструкція біографії Федька Несвізького була б для нас неможливою.
З інших російських робіт можна згадати дослідження С. С. Пашина про шляхту Перемишльської землі XIV - XV ст. У ньому дослідник, опираючись на регести перемишльських судів, приділив один абзац гілці князів Несвізьких- Предільницьких, до яких відійшла частина володінь шляхетського роду Бибельських[40]. Крім того, що в книзі використано дуже незначну частину відомого актового матеріалу, її автор, очевидно, помиляється в тому, що приписує князю Івану Пре- дільницькому не двох, а трьох синів (див. розділ VI).