Розділ II ПОЧАТОК ІСТОРІЇ КИЄВА

Доба близько рубежу нової ери становить в історії

HθBoF^yep₁Γ^y Києва важливий етап: саме в цю добу на території Києва з’являється ряд поселень, які можна вважа­ти основою для виникнення міста.

стом ще не були, але їх історія вже є невід’ємною частиною історії Києва, тому їх, на відміну від більш давніх, докиївських поселень умов­но називаємо «протокиївськими».

Біля рубежу нової ери в Середній Наддніпрянщині була поширена зарубинецька культура (від с. Зарубинці Переяслав-Хмельницького р-ну, де вперше виявлені її пам’ятки). Носіями її були нащадки хлібо­робських племен, які жили в цій місцевості у попередню, скіфську добу. Процес виникнення зарубинецької культури складний: її генетичною основою були як пам’ятки «скіфської» культури типу Хотівського го­родища [204], так і пам’ятки піцгірцівського типу [62], крім того, в її створенні брали участь деякі західні елементи (так звана поморська культура) [108].

Основною галуззю виробництва зарубинецьких племен було хлібо­робство, про що свідчать знахідки сільськогосподарських знарядь (сер­пів, зернотерок), а також залишків зерна чи відбитків зернин і соломи культурних злаків на глиняній обмазці. Друге місце в системі госпо­дарства належало скотарству, яке мало осілий характер. Займалися зарубинецькі племена також мисливством, рибальством, збиральницт­вом; добре знали обробку металу, дерева, кістки, каменю. В деяких пунктах були знайдені залишки виробництва (ливарні формочки, шлаки тощо). Зарубинецькі племена знаходились на стадії територіальної об­щини; саме общинними селищами були відомі нам поселення заруби­нецької культури. Майнова нерівність всередині общини була вира­жена слабо.

Етнічна приналежність зарубинецької культури не викликає сум­нівів: її носіями була східна частина тих слов’янських племен, які в джерелах І—II ст.

fifi

початку нової ери — Пліній, Таціт, Птолемей [Plin. NH, IV, 97; Tac. Germ., 46; Ptol., III, 5, 7], а також деякі пізніші джерела [lord., 34, 119].

Зарубинецька культура датується часом від II ст. до н. е. до II ст. н. е., а в деяких районах свого поширення (північних) також і пізніши­ми часами. Ця доба і може бути визначена як венедська.

У II ст. н. е. складається черняхівська культура (від с. Черняхів Обухівського району, де були досліджені перші пам’ятки культури), її носіями була, очевидно, південна частина слов’янських племен (від Сілезії до Середньої Наддніпрянщини), відома в письмових джерелах під іменем антів і склавінів. Правда, з приводу етнічної приналежності черняхів'Ської культури існують суперечки (деякі дослідники вважають, що крім слов’ян носіями її могли бути і інші народи: сармати, фракій­ці, готи і т. д.), однак більшість спеціалістів схильна все ж таки вва­жати її в основі слов’янською [124, с. 5—6].

Черняхівська культура відзначається високим для свого часу рівнем розвитку. Археологічний матеріал малює досить складну господарську діяльність черняхівських племен: хліборобство, скотарство, мисливство та ін. Важливим фактором господарського розвитку черняхівських пле­мен було відокремлення деяких видів ремесла від сільського господар­ства: перш за все видобування і обробки заліза, гончарства, ювелірної справи. Розвивалася також обробка дерева, кістки, каменю, ткацтво і т. п. Широкого розмаху досягла торгівля, зокрема з Римською імпе­рією, про що свідчать багаторазові знахідки римських монет.

В соціально-економічному відношенні розвиток черняхівських пле­мен поставив їх на грань остаточного розкладу первіснообщинного ла­ду і утворення класового суспільства. Суспільний поділ праці, нагрома­дження значних багатств в руках окремих представників суспільства, поглиблення майнової нерівності і зв’язане з цим виділення суспільної верхівки, нарешті, початок експлуатації людини людиною в формі архаїчного рабства — все це обумовлювало поступову ліквідацію об­щинної системи і висувало нові форми суспільної організації, характер­ні для класового суспільства.

Черняхівська культура на території Східної Європи охоплювала в основному лісостепову смугу: Середню Наддніпрянщину, Побужжя, Південну Волинь, Наддністрянщину і Північне Прикарпаття. Генетич­ною основою її були більш древні пам’ятки зарубинецького, пшевор- ського і липицького типу. У Середній Наддніпрянщині черняхівська культура змінила собою культуру зарубинецьку близько II—III ст.; пам’ятки, що поєднують риси обох культур, є відбиттям процесу пере­ростання однієї в другу.

Але на території лісової смуги, у Верхній Наддніпрянщині, пам’ят­ки черняхівської культури нам невідомі: там культурний розвиток і в

першій половині, і навіть в середині І тисячоліття н. е. зберігає зару- бинецькі традиції. Район Києва розташований на межі зони лісу і лісо­степу; в культурному відношенні він теж займає проміжне місце. З •• одного боку, пам’яток черняхівського типу в чистому вигляді тут не знаходимо; отже, територія сучасного міста не входить до ареалу їх поширення. Пам’ятки першої половини і середини І тисячоліття н. е., розташовані на території Києва, зберігають в основному зарубинецькі традиції, але разом з тим в них ясно виступають і черняхівські еле­менти — уламки характерної гончарної кераміки, деякі типи прикрас тощо, які трапляються поруч з матеріалом зарубинецького типу. В цьо­му поєднанні культурних елементів знаходить вияв розташування Киє­ва на рубежі між південною і північною групами слов’янських племен. Найважливішим серед протокиївських поселень є поселення на Старокиївській, або Андріївській, горі, тобто на тій горі, де в IX—XIII ст. була роз­ташована центральна частина столиці древньої

Поселення на Старокиївській горі

Русі. Археологічне дослідження цього поселення становить великі труд­нощі, оскільки територія його, зайнята в наступні епохи інтенсивно забудованими міськими кварталами, багато разів перекопувалась, а це надзвичайно погано відбилося на стані древніх культурних шарів.

Проте залишки культурного шару часів рубежу нової ери і першої половини І тисячоліття н. е. зустрічаються на Старокиївській горі си­стематично в процесі археологічних розкопок. Цей шар характеризує­ться типовою зарубинецькою керамікою, в тому числі уламками посуду з темно-лискованою поверхнею. Знахідки цього роду мали місце ще при перших дослідженнях, проведених тут в 1907—1908 рр. В. В. Хвой­кою [215, с. 65]. В 1913—1914 рр. також була знайдена кераміка зару­бинецького типу [176, с. 153]. Траплялися такі знахідки і пізніше, під час дослідження цієї території в радянські часи. В своїй сукупності вони, безперечно, свідчать про наявність тут решток поселення заруби- нецької культури.

Старокиївська гора являє собою виступ плато високого берега Дніпра, обмежений зі сходу стрімким схилом в бік Подолу, а з півночі і почасти заходу — до Кожум’яцького яру. Таким чином, площадка Старокиївської гори є природним городищем, добре захищеним приро­дою з трьох боків.

З поселенням на Старокиївській горі зв’язане й кладовище, розта­шоване тут же. Кілька поховань, виявлених в різні часи, становлять залишки некрополя, який спочатку, мабуть, нараховував значну кіль­кість могил, але сильно потерпів від пізнішого могильника VIII—X ст., а також від земляних і будівельних робіт.

В 1907—1908 рр. під час розкопок В. В. Хвойки було знайдено не­величкий кухличок зарубинецького типу з чорною лискованою поверх­нею (очевидно, погребальна урна). Тут же було виявлене друге похо­вання з тілоспаленням, яке супроводжувалося п ятьма глиняними по­судинами (в їх числі одна урна) [215, с. 65; 176, с. 153—154].

Ще одне поховання було виявлено в 30-і роки. Кістяк лежав у ви­простаному стані, головою на захід, у звичайній грунтовій ямі на гли­бині понад 2 м від сучасної поверхні. При кістяку було знайдено посу­дину, виготовлену на гончарному колі (щось середнє між горщиком та вазою), кістяний гребінець з вигнутою спинкою, бронзову фібулу — литу, однощиткову.

підставі фібули датується часом

Рис. 9. Знахідки з Старокиївської гори: по­судина черняхівського типу (з поховання), фібула перших століть нової ери, посудина зарубинецької культури.

виявилося дитячим і було майже безінвентарним: при ньому тра­пилося тільки декілька намистин (сердолікові, скляні, пастові) та два невеликих мідяних колечка. Кістяк дитини лежав головою на глибині близько 2 м від сучасної не дає можливості більш точно 92, с. 83—86].

Нарешті, четверте похован­ня знаходилося дуже близько від щойно описаного (на відстані 0,5 м на захід від нього). Воно захід у звичайній грунтовій ямі на поверхні. Бідність цього поховання визначити його вік [93, с. 249—251;

Хронологія описаних поховань показує існування некрополя почи­наючи від рубежу нової ери протягом всієї першої половини І тисячо­

ліття н. е.

Серед знахідок, що трапилися на Старокиївській горі і зв’язані з поселенням і кладовищем перших віків нової ери є чимало цікавих, навіть унікальних. Серед них важливими є римські монети, знайдені на території поселення. Одна з них була карбована при імператорі Адріані [115: с. 31], друга належала Фаустині [114].

Унікальною є бронзова бляшка римського виробництва [93, с. 251; 92, с. 85] неправильної овальної форми. На лицьовій стороні бляшка має рельєфне зображення людського обличчя в п’ятипроменевій короні, прикріплене до неї за допомогою штифтика. По краю бляшки проходить вузький бордюр, заповнений темно-синьою емаллю; залишки емалі червоного кольору збереглися поміж променями корони. Слід відзна­чити ще бронзову арбалетну фібулу з підігнутою ніжкою і фацетованим тулубом [215, с. 65], яка датується першими століттями нової ери.

останні знахідки трапилися на території могильника і, очевидно, похо­дять із зруйнованих поховань.

Декілька цікавих знахідок було виявлено довкола Старокиївської гори — в сусідніх районах Старого міста. Так, поблизу Золотих воріт (тобто на південному краї тієї дільниці плато, частину якої становить

Рис. 10. Інвентар

поховання перших століть нової ери, розкопаного на Старокиївській горі.

і Старокиївська гора) була знайдена дуже потерта мідна римська мо­нета кінця IV — початку V ст. н. е. [34, с. 142]. В тому ж районі, на вул. Свердлова, на схилі плато до Хрещатої долини був знайдений клад римських монет у невеликому горщику. Він розійшовся по руках і залишився невідомим археологам; лише кілька років том;-. авторові пощастило побачити одну монету з цього кладу, яка знаходиться у приватній колекції. Це була римська монета Констанція II [34. с. 141].

Під час розкопок 1909 р. на території садиби митрополита (нині територія Софійського заповідника) була знайдена камея пізньорим- ського виробництва (IV ст. н. е.) [128, с. 121] з рельєфним зображенням Венери і двох купідонів. Зображення має досить варварські риси: го­лова непропорційно велика, обличчя передано грубо, форми тіла під­креслено натуралістичні. На жаль, умови цієї інтересної знахідки зали­шаються невідомими.

Відзначимо ще одну знахідку римської монети — денарія імперато­ра Олександра Севера, яка трапилася на Володимирській гірці, побли­зу південної стіни Михайлівського золотоверхого монастиря [176, с. 157]. Михайлівська гора (нині Володимирська гірка) в древності була відокремлена від Старокиївської глибоким яром (нині засипа­ним), що проходив в районі сучасної Урядової площі. Але, враховуючи невелику відстань між садибою монастиря і комплексом на Старокиїв­ській горі, а також те, що на самій Володимир­ській гірці слідів культурного шару перших століть нової ери поки що не виявлено, можна думати, що і цю знахідку слід так чи інакше по­в’язувати з тим же поселенням.

Рис. її. Бляшка з зобра­женням голови в зубчас­тій короні, знайдена на Старокиївській горі.

„ Другим протокиївським по-

Замкова гора ^r∙^{, r}

селениям, виникнення якого відноситься до часу близько рубежу нової ери, є поселення на Замковій горі, розташованій по­руч з Старокиївською горою,

Замкова гора (інакше—Киселівка, або Фролівська гора) є столовою горою, тобто остан­цем плато, піднесеним над рівнем Дніпра на 80 м і зо всіх боків відокремленим від інших круч правого берега ріки. Від Старокиївської тори її відділяє яр, який з’єднується з урочищем Гончарі (нині вул. Ладо Кецховелі), з північ­ного сходу вона обмежена крутими схилами в бік долини Дніпра і По- чайни, з північного заходу Глибочицькою долиною і з заходу Кожу- м'яцьким яром — долиною пересохлого струмочка Киянки (притоки Глибочиці). Таким чином, ця гора являє собою місце, дуже добре захи­щене природою.

Внаслідок розкопок, що неодноразово проводилися, на площадці гори виявлено світу нашарувань, які відносилися до різних епох [117; 116; 160; 24; 22]. Загальний масив їх досягав майже 5 м завтовшки і складався з п’яти або шести основних прошарків. Нижній прошарок, про який вже була мова, відноситься до епохи бронзи. Безпосередньо над ним залягав культурний шар зарубинецької культури, який датує­ться часом починаючи від рубежу нової ери. Знахідки доби раннього заліза (про них теж уже говорилося) ясно вираженої культурної вер­стви не утворили.

Починаючи від рубежу нової ери маємо на Замковій горі безпе­рервне нашарування культурних верств, яке є свідченням і безперерв­ного заселення гори протягом усього часу від доби зарубинецької куль­тури до пізнього середньовіччя.

Культурний шар зарубинецької культури охоплював товщу близько 0,8 лі. Якщо початок процесу його акумуляції можна датувати рубежем нової ери (точніше — двома останніми століттями до нової ери), то кі­нець його припадає на середину І тисячоліття. Розрізнити окремі вер­стви для VI—VlI ст. і для більш раннього часу неможливо. Певний час навіть говорили про змішування чи зрушення культурних шарів Кисе- лівки. Однак насправді, мабуть, йдеться про безперервність процесу культурного розвитку, зберігання давніх традицій і тривалість існуван­ня поселення. Матеріал середини І тисячоліття н. е. буде предметом спеціального розгляду; зараз нас цікавить матеріал епохи рубежу і перших століть нової ери.

Кераміка зарубинецького типу, знайдена на Замковій горі, пред­ставлена уламками обох характерних для цієї культури груп. Перший

Рис. 12. Римська монета (ас) з Замкової гори.

з них — уламки столового посуду, виготовленого дуже дбайливо з доб­ре перемішаної глини, з лискованою поверхнею чорного або темно-ко­ричневого кольору. Форми цього посуду часто-густо відзначаються складним профілем з гострими ребрами. Другу групу становлять улам­ки кухонного посуду — більш грубого і примітивного, виготовленого з погано обробленої глини з грубими домішками, простої банкоподібної форми. Частина з них прикрашена защипами. Серед цієї групи знахі­док відзначимо уламки тарілок чи сковорідок, які становлять харак­терну рису слов’янської культури протягом усього І тисячоліття н. е.

Цікавою знахідкою є два уламки античної амфори з так званими двоствольними ручками, добре датовані пізньоеліністичним часом (останні століття до нової ери). Вони свідчать про наявність торговель­них зносин жителів поселення з Північним Причорномор’ям.

Кераміка черняхівського типу, виготовлена на гончарному крузі, тонкостінна, представлена в розкопках 1940 р. лише п’ятьма уламками, з числа яких чотири походять від однієї посудини темно-сірого кольо-. ру; п’ятий черепок є уламком посудини ясно-сірого кольору, що нале­жить до типу столового сіро-лискованого посуду; на поверхні його по ма­товій смузі нанесений лискований орнамент у вигляді зигзагоподібної лінії. Звичайно, п’ять черепків ще не становлять самостійної культур­ної верстви, тим більше, що кераміка зарубинецького типу у великій

кількості траплялася не тільки нижче рівня, де було знайдено черня- хівську кераміку, але й вище від нього. Проте вони датують прошарок часом не раніше II—III ст. н. е., підкреслюючи безперервність існуван­ня киселівського поселення від рубежу нової ери протягом першої по­ловини І тисячоліття н. е.

Решток монументальних споруд періоду двох останніх століть до нової ери і перших століть нової ери на Замковій горі виявити не по­щастило, хоча інтенсивність виявленого матеріалу не залишає сумніву щодо наявності тут жител цього часу.

Відомості про ранньослов’янське поселення на Замковій горі до- довнюється кількома випадковими знахідками, зокрема римських мо­нет, які тут траплялися неодноразово [115, с. час закопування свай на глибині близько 2 я від сучасної поверхні грунту був знайдений клад — близько 200 мідних монет, які розійшлися по руках. Пізніше київським любителям старовини А. С. Роговину і K- В. Болсуновському пощастило зібрати 59 екземпля­рів, з числа яких 57 надійшло до нумізматичного кабінету Київського університету, а 2 залишилися в приватній збірці Болсуновського. Хро­нологічно клад мав дві окремі частини; першу становлять монети центральної римської чеканки, випущені між 306 та 366 рр. н. е.: при Максиміні Даї — 1 монета, Константані Великому — 3, Констанції II— 9 і Прокопі—1; другу частину складають монета, карбовані в мало­азійському місті Антіохії Пісідійській в середині III ст. н. е.: при Фі- ліппі Арабі—3 монети, Траяні Деції—1, Волюзіані Галі—28, Емілі- ані—5, Галлієні—-∙7 [8; 15; 59; 9].

Ця друга частина кладу становить особливий інтерес. За своїм складом вона виразно відрізняється від переважної більшості інших кладів і окремих знахідок римських монет на східнослов’янських зем­лях, що містять в основному срібні монета центрального карбування кінця І—II ст. н. е. (навіть пізні клади IV—V ст. в основному складаються з монет І—II ст.). Малоазійські монети III ст. становлять на території східнослов’янських земель надзвичайну рідкість, а монети Антіохії Пісідійської — маленького і нічим не примітного міста, розташованого в глибині Малої Азії,— взагалі більше не трапилися жодного разу. Звертаємо увагу також на дуже вузький хронологічний діапазон мо­нет, що охоплюють лише відрізок часу близько ЗО років; якщо ж взяти основну масу монет (40 екз. з 44), то цей діапазон скоротиться вдвічі. Переважна більшість антіохійських монет —28 екз.— належить Bo- люзіану — імператору, нічим не видатному, який самостійно ніколи не правив і був лише співправителем свого батька Требоніана Гала. Монети Волюзіана являють собою досить значну рідкість; зокрема і в Східній Європі, крім двох знахідок у Києві, вони не трапилися більше ні разу.

Гадаємо, що дістати у великій кількості монети Волюзіана, до того ж карбовані лише в Антіохії Пісідійській, можна було дуже скоро після їх виходу в світ і десь поблизу від місця карбування. Пізніший час в пісідійській частині кладу представлений лише кількома монета­ми Еміліана та Галлієна. Незначна кількість монет останнього (7 екз.) при відносній тривалості його царювання змушує думати, що ця час- * тина кладу була вивезена з Малої Азії за часів правління саме цього імператора.

В середині III ст. північнопричорноморські племена здійснюють кілька сміливих морських походів проти малоазійських володінь Рим­ської імперії. Зокрема, в 264 р. «скіфи» (так грецькі і римські письмен­ники називали все населення колишньої Скіфії, в тому числі і слов’ян) прорвалися в глиб Малої Азії — аж до Каппадокії, захопили там ряд міст (можливо, серед них була й Антіохія), а далі вийшли до Віфін- ського узбережжя [SHA, Gallieni duo, XI₁I—2; Sync., 716]. Імовірно, саме тоді одним з учасників походу були вивезені монети, що станов­лять пісідійську частину Оболонського кладу.

Є підстави вважати, що серед племен, які брали участь в поході' 264 р., були борани [158, с. 65; 159, с. 109] — племена Середньої Над­дніпрянщини, за думкою багатьох дослідників тотожні літописнимі полянам [207, с. 49; 168, с. 15—16]. Якщо це так, поява Оболонського кладу на території Києва стає цілком закономірним явищем [32].

Таким чином, Оболонський клад відбиває історію не торгівлі схід­них слов’ян з Римом, як переважна більшість інших знахідок римських монет, а воєнно-політичних сутичок наших предків з римлянами, в процесі яких вони разом з іншими племенами Північного Причорно­мор’я проникали далеко в глиб римських володінь.

Топографія знахідок римських монет в нижній частині Києва не обмежується власне Подолом: вони відомі й далі на північ — в райо­ні Куренівки. Зокрема, великий клад римських монет був знайдений біля нинішньої лікарні ім. Павлова [115, с. 29—ЗО]. Складався він з 350 срібних монет, серед яких було 25 денаріїв кінця І—II ст. н. є.» карбованих при імператорах Веспасіані, Доміціані, Траяні, Адріані, Сабіні (дружині Адріана), Антоніні Пії, Фаустині Старшій (дружи- иі Антоніна), Марку Аврелії, Люціллі (дружині Люція Вера), Kom- м оді.

Багаторазові знахідки римських монет в нижній частині Києва —■ на Подолі та Куренівці, звичайно, не є випадковими, а зв’язані з пев­ними поселеннями (чи одним великим поселенням). Ще В. Б. Антоно­вич підкреслював значення київських знахідок римських монет як свідчення заселення принаймні деяких районів майбутнього Києва в перші.століття н. е. [11, с. 36—37; 8, с. 244]. Зокрема, Оболонський клад він оцінював як «найдавніше з відомих до сьогодні письмових свідчень, що відносяться до історії Києва» [8, с. 244]. До подібних ви­сновків приходили й інші дослідники. В. С. Іконніков вважав, що най­давніший Київ перших століть нової ери знаходився саме на Подолі, при впадінні Почайни в Дніпро [84, с. 165]. До такої ж думки схилявся М. П. Дашкевич [64, с. 239—240] і т. д.

Але в розпорядженні учених кінця XIX ст. не було тих відомостей, які є зараз в розпорядженні науки. Крім знахідок римських монет в той час взагалі жодних матеріалів, древніших від IX—X ст., не існу­вало. Але зараз сліди поселень епохи рубежу нової ери та перших століть виявлені в кількох пунктах Подолу та Куренівки. Так, на правому березі Почайни були виявлені рештки поселення зарубине- цької культури, яке було розташоване на піщаних дюнах [176, с. 155]. Тут було зібрано уламки кераміки зарубинецького типу. Зазначимо, що рештки цього поселення виявлені поблизу від місця знахідки Обо- лонського кладу. В кол. садибі С. І. Світославського по вул. Фрунзе (Куренівка) були виявлені разом з матеріалами скіфської епохи і ча­сів Київської Русі матеріали зарубинецького типу: уламки кераміки та фрагмент бронзової шпильки [176, с. 155].

І хоча поселення ці не піддавалися розкопкам, їх матеріал є важ­ливим фактом, що підтверджує наявність на Подолі і Куренівці люд­ських осель за часів рубежу нової ери і перших століть і тим самим дає підставу говорити про заселення цього району майбутнього міста починаючи від зазначеного часу.

, Топографія знахідок римських монет на території

Львівської”¹ площі ДР^евнь«^го Києва виявляє ще одне місце їх зосе­редження — в районі сучасної Львівської площі. Цей район можна вважати північно-західним кінцем того плато, схід­ною частиною якого є Старокиївська гора. Тут сходилися початки двох ярів — один в напрямку на схід вливався в долину- Дніпра і По­чайни (по ньому зараз проходить вул. Смирнова-Ласточкіна), другий йшов в західному напрямку по трасі нинішньої Павлівської вулиці. Це місце відігравало важливу роль в обороні Старокиївського плато; в часи Ярослава Мудрого тут були побудовані Львівські ворота. При­родно, що і в більш давні часи це місце привернуло увагу людини.

З районом Львівської площі зв’язується одна з найбільших знахі­док римських монет на території сучасного міста [115, с. 31—34]. Влітку 1874 або 1875 р. під час будівництва Кудрявської лазні був знайдений величезний клад монет, які знаходилися в металевій посу­дині «на взірець відра» (мабуть, римська сітула). За свідченням очевидців, цих монет було не менш як пуд, що в перерахуванні на звичайну вагу денарія (3,4 а) становитиме понад 4000 екземплярів. Але монети були різного розміру: крім срібних денаріїв тут були вели­кі мідні або бронзові монети — медальйони з зображенням портретів імператорів і латинськими написами довкола. Такі медальйони випу­скалися в II—IV ст. головним чином як коммеморативні медалі і дару­валися на знак імператорського благовоління тим «варварським» кня­зям і воєначальникам, що визнавали номінальну зверхність Риму. Знахідки їх на території слов’янських земель траплялися неодноразово і свідчать про участь слов’янської верхівки в політичних подіях римської історії вказаного часу [ЗО].

Місце знахідки кладу 1874—1875 рр. припадає на самий початок яру чи долини, вздовж якої проходить нині Павлівська вулиця. Це місце було дуже зручним для розташування поселення і, мабуть, клад був справді зв’язаний з оселею початку нової ери.

Три бронзові римські монети були знайдені на садибі Догматир- ського, розташованій на самому початку вул. Воровського, саме напро­ти будинку лазні. Треба думати, обидві знахідки зв’язані з одним і тим самим поселенням.

На протилежній стороні плато, в районі пізнішого Кудрявця, понад яром, вздовж якого проходить нинішня вул. Смирнова-Ласточкіна, також траплялися знахідки римських монет. В різний час тут були знайдені бронзові монети Юлії Мамеї (III ст.), Константина Великого або його синів (IV ст.) та Феодосія Великого (рубіж IV та V ст.). Остання — одна з найпізніших римських монет, знайдених на території сучасної УРСР [34, с. 142].

Ще трохи далі на північний захід, в сторону верхів’я Глибочиці, поблизу сучасного Покровського монастиря у воронці від вибуху сна­ряда була знайдена римська республіканська монета Спурія Афранія, карбована в II ст. до н. е. [173]¹.

Отже, знахідки римських монет, що трапилися в районі Львівської площі і Кудрявця ^{[4] [5], хронологічно охоплюють великий відрізок часу від II ст. до н. е. до кінця IV ст. н. е., причому фіксують цей відрізок досить докладно: маємо тут монети II ст. до н. e., І ст. н. e., II ст. н. е., середи­ни III ст. н. е., початку IV ст., рубежу IV і V ст. Це свідчить про безперервність існування поселення протягом усього названого часу. Слідами його є гончарна сіроглиняна кераміка черняхівського ти­пу, знайдена на Львівській площі [176, с. /55]. Така кераміка з’явилася у східних слов’ян в II ст. н. е. і доживає до середини І ти­сячоліття. Пізніше, в часи Київської Русі, тут знаходився район, відо­мий під назвою Копир’їв кінець.}

Печевськ Старокиївська гора, Замкова гора. Поділ, Кудря- ^ьк вець — чотири райони, заселені від часів рубежу нової ери, топографічно міцно зв’язані між собою. Можна вважати, що саме це гніздо поселень і послужило пізніше головним ядром міста Києва. Проте, поселення цього ж часу існували і в деяких інших місцях.

Зокрема, певні сліди поселення цього часу були виявлені в районі Печерська — також одного з найдавніших районів Києва.

Так, при розкопках фундаментів церкви Спаса на Берестові були знайдені уламки чорнолискованої, ліпленої вільноруч кераміки зару- бинецького типу [137, с. 184; 97, с. 480; 176, с. 155]. Знахідки ці справді свідчать про наявність в районі пізнішого Берестова решток культур­ного шару розглядуваної епохи. Кераміка зарубинецького типу була знайдена на розі вул. Кірова і Кріпосного завулку у зв’язку з будів­ництвом Будинку офіцерів.

В районі Печерська і Липок траплялися і знахідки римських мо­нет — цей надійний показник найдавніших протокиївських поселень на території сучасного міста. Так, при прокладанні Олександрівської вул. (нині вул. Кірова) проти нинішнього Першотравневого саду були знай­дені дві срібні монети II ст.— Фаустіни Молодшої та Коммода [150. с. 85; 4, с. 41; 15, с. 5]. В Київському історичному музеї зберігаються уламки характерного сіроглиняного глека черняхівського типу, знайде­ного в Першотравневому саду; очевидно, обидві знахідки так чи інакше зв’язані одна з одною.

Під час будівництва жандармських казарм біля будинку старого «Арсеналу» був знайдений клад римських монет, що складався з 80 екземплярів бронзових і двох срібних. Останні були денаріями Августа (27 р. до н. е.— 14 р. н. е.) та Тети (поч. III ст. н. е.) [15, с. 10; 96, с. 3—4].

Ці знахідки значно доповнюють археологічні свідчення щодо за­селення району Печерська і Липок принаймні в І ст. н. е. Проте подібні знахідки відомі і далі на південь. В районі пізнішого Видубецького монастиря була знайдена мідна монета імператора Константа, сина Константина Великого [115, с. 39]. Звичайно, однієї знахідки монети для категоричних висновків замало: вона могла мати випадковий ха­рактер; лише багаторазові знахідки могли б бути підставою для більш- менш певних тверджень. Але так чи інакше цю монету слід розглядати як річ, зв’язану з ранньослов’янськими оселями, розташованими десь в районі Печерська чи Звіринця..

. Поселення зарубинецької культури, розташовані

^К°могильник^{ИЙ дал}* ^{На ПІВДЄНЬ} — ^3a Д°^линою P- Либеді, поки що невідомі, але виявлений і досліджений великий Корчуватський могильник, який, безперечно, був зв’язаний з якимсь поселенням [174; 175]. Розташований на Багриноівій горі — високій кру­чі корінного правого берега Дніпра в районі кол. с. Корчуватого, цей могильник був виявлений в кар’єрі цегельні, що знаходилася біля під­ніжжя гори. Він яв^яв собою типове поле поховань. Розкопками ви­явлено 101 поховання, з числа яких 80 було з тілоспаленням і лише 13 — з тілопокладенням; крім того, у восьми місцях були виявлені кенотафи, тобто поховання без небіжчика.

Поховання з тілоспаленням представлені двома типами: іноді прах небіжчика вміщувався в урнах, в інших випадках — просто в ямках, біля яких ставилися ритуальні посудини (приставки). Спалення від­бувалося на стороні — слідів його у вигляді вугликів, кусочків перепа­леної землі, попелу і інших ознак кострища не траплялося. Похован­ня з трупопокладенням містили кістяки, що лежали на спині у випро­станому стані.

При більшості поховань було виявлено той чи інший інвентар, який складався з кераміки та дуже нечисленних металевих речей. Глиняний посуд, як і завжди, становив переважну більшість знахідок. Всього було знайдено 195 посудин, які належали головним чином до групи чорнолискованого «парадного» посуду і відзначалися дуже дбай­ливим виконанням. Найчастіше траплялися широкогорлі глеки без ру­чок або кринки, іноді прикрашені по плечиках наліпками у вигляді півмісяця («псевдоушки»), а також миски з гостропрофільованим си­луетом. Крім того, зустрічалися банкоподібні посудини, кубки харак­терного зарубинецького типу, посудини, що формою нагадують амфори, і т. д. Великий інтерес становить унікальна посудина з двома високи­ми шийками.

Поруч з цим траплявся посуд іншого типу, який умовно можна назвати кухонним,— товстостінний, виготовлений менш дбало з гірше обробленої грубої глини. Траплялися уламки банкоподібних і горщи- коподібних посудин без лискування, прикрашених наліпним валиком з защипами, наколами з горошинами на протилежній стороні (так зва­ний перлинний орнамент), защипами по вінцю. Ця кераміка дуже нага­дує посуд скіфської доби, зв’язуючи тим самим культуру Ко-рчуватсько- го могильника з культурою наддніпрянських хліборобських племен скіфського часу. Весь посуд виготовлений вільноруч без допомоги гон­чарного круга.

Окремо слід відзначити привізну дворучну амфору, що нагадує фа- зоські амфори останніх століть до нової ери.

Крім посуду, у похованнях в більш-менш значній кількості трапля­лись фібули, яких разом було 24. Більшість з них виготовлені з бронзи (21 екз.) і лише три були залізними (вироби з срібла для зарубине­цької культури взагалі не характерні). Це — середньолатенські фібули

Рис. 13. Кераміка Корчуватського могильника.

наидені також дрібні

Рис. 14. Фібула з Корчу- ватського могильника.

з видовженим трикутним щитком на спинці. Фібули цього типу станов­лять специфічну ознаку зарубинецької культури. Великий інтерес ма­ють дві фібули з прикріпленим до них ланцюжком, знайдені в одному з поховань.

Інший інвентар поховань дуже нечисленний. З металевих речей знайдені: бронзова каблучка, бронзове скроневе кільце, кругла привіс­ка з стержнем, уламок бронзової сережки, залізні ножі (2 екз.), дво­гранний наконечник стріли, наконечник списа. Г намистини з світлої пасти та шматочки скла. В багатьох похованнях траплялися кістки тва­рин, іноді — в посудинах; найчастіше кістки дріб­ної худоби, а також свині, рідше — великої рогатої худоби та коня. Поза похованнями знай­дено глиняне прясло, трубчасту кістку бика з слідами обробки, гранітний розтирач та уламок зернотерки.

Корчуватський могильник може вважатися класичною пам’яткою зарубинецької культури в Середній Наддніпрянщині, шо належить до від­носно раннього етапу її розвитку. Про це свід­чить амфора останніх століть до н. е. (III—II ст. до н. е.), а також уламки посуду скіфського типу.

Тривалість часу функціонування Корчуват- ського могильника не можна визначити через те, що невідомі хоча б наближені масштаби кладо­вища. Більша частина поховань була знищена кар’єром ще до початку розкопок, крім того, роз­копки 1940—1941 рр. охопили не всю збережену на той час площу могильника. В дальшому було виявлено ще кілька поховань. Це утруднює вста­новлення докладних рамок датування могильника, яке визначається межами останніх століть до нової ери. Можливо, Корчуватський могиль­ник є пам’яткою, трохи давнішою, ніж поселення на Старокиївській горі.

Спроби виявити поселення, зв’язане з Корчуватський могильни­ком, поки що не дали наслідків: приступні для обстеження місця не мають ясних ознак культурних шарів зарубинецького часу. Можливо, це поселення знаходилося на сусідній Лисій горі або біля підніжжя Багринової гори. Незважаючи на відсутність поселення, Корчуват­ський могильник є видатною пам’яткою київської старовини, яка, безперечно, підтверджує факт заселення території сучасного міста в епоху останніх століть до нової ери.

... Ще далі на південь необхідно відзначити Пирогів-

Інші райони. ^t

ське городище, розташоване над колишнім селом з цим іменем. Воно займає горб високого корінного берега Дніпра, на якому виявлено два культурні шари: нижній — з матеріалом зарубине­цького типу і верхній — часів ранньої Київської Русі [125; 126]. Укріп­лення городища відносяться до IX—X ст. і до поселення епохи рубежу нової ери ніякого відношення не мають. Речовий матеріал зарубине- цького типу складається переважно з уламків кераміки обох типів — чорнолискованої, «парадної», і грубої, кухонної. Внизу, проти Пиро- гівського городища, на піщаній надзаплавній терасі Дніпра виявлено залишки поселень різного часу, в тому числі і рубежу нової ери. Серед зібраного на піщаних роздувах матеріалу є чимало уламків типового зарубинецького посуду.

У Пирогові двічі траплялися знахідки кладів римських монет [114; 34, с. 143]. Перший, знайдений на цегельні, складався за одними відо­мостями з кількох десятків, а за іншими — з тисячі срібних монет ди­настії Антонінів; про другий відомо лише те, що він був у горщику. Римські монети знайдені також в Китаєві — між Корчуватим і Пиро­говим.

Сліди поселень зарубинецького типу, розташованих на низьких піщаних місцях (на надзаплавних терасах), зафіксовані в районі Ча- паєвки на берегах р. Віти (дослідження Д. Я. Телегіна), а також на Ходосівському городищі [126, с. 96].

Серед інших районів міста з рештками людського життя в часи близько рубежу нової ери відзначимо Лук’янівку— район сучасних вулиць 9-го січня, Овруцької та сусідніх. З Лук’янівкою зв’язується кілька знахідок римських монет, зокрема, клад, який містив 20 монет IIl ст. н. е. [176, с. 157]. В 1951 р. на Овруцькій вул. була знайдена ку- шанська монета римської доби (II ст. н. е.) [176, с. 157; 182, с. 180].

Унікальну знахідку перших століть нової ери становить римський світильник, знайдений на вул. 9-го січня при випадкових обставинах [176, с. 155—156]. Цей світильник має вушко і 15 ріжків з отворами для гноту. Основу речі становить кругла плошка, закрита зверху гли­няним щитком з дірочкою в центрі для наливання масла. На щитку знаходиться рельєфне зображення двох воїнів. Три чверті зовнішнього кола світильника займають з’єднані один з одним рожки, які компо­зиційно утворюють ажурне обрамлення речі. Кожний з рожків окрес­лений аркою, що спирається на колони дорійського ордера. На поверх­ні ріжків, між колонами, нижче отвору для гноту, знаходяться маски силенів. Техніка виготовлення світильника досить досконала; поверхня ясно-коричневого кольору, добре лощена; дно на кільцевій ніжці.

Повної аналогії світильнику не знаємо,,хоча загальний тип дуже характерний для римської доби. Так само характерним є і декор, зо­крема, зображення воїнів, маски тощо.

Сліди поселення зарубинецької культури були виявлені на Пріорці, в урочищі Кристерова гірка [176, с. 155]'ⁱ.

Декілька важливих знахідок трапилося на схилах долини р. Ли- беді. В районі Чоколівки (правий берег долини), на території ниніш-

’ Можливо, така ж кераміка названа «скіфським посудом» в повідомленні К. Кор­шака (103, с. 58). нього Першотравневого масиву, при розробці кар’єра по добуванню глини було виявлено могильник зарубинецької культури. Зруйновано кілька поховань з чорнолискованими посудинами типової зарубине­цької форми ^[6]. На тому ж правому березі Либеді, на Батиевій горі, теж відзначені знахідки зарубинецького типу. При розкопках розташованого тут середньовічного могильника було знайдено глиняну урну з перепа­леними людськими кістками. Сама урна — посудина з широким горлом, прикрашена дірочками вздовж відхиленого назовні вінця. Тут же зна­йдено фрагмент маленької бронзової фібули арбалетної схеми [95, с. 89—90]. Можливо, це поховання було частиною ще одного могиль­ника рубежу нової ери.

На лівій стороні Либедської долини відомі знахідки римських мо­нет. На садибі № 34 по вул. Толстого, що веде з високого плато вниз до русла Либеді, був знайдений клад римських монет, серед яких були денарії Адріана та Коммода [115, с. 39]. В цьому ж районі трапилися і дві останні за часом виявлення знахідки античних монет в м. Києві. У 1959 р. на вул. Тарасівській було знайдено мідну монету Босфор­ського царства, карбовану в Пантикапеї в часи правління Котіса II (II ст. н. е.) ^[7]. В 1962 р. в цьому ж районі знайдено два срібні денарії Антоніна Пія. Повторність знахідок примушує думати, що в II ст. н. е. тут існувало поселення.

Нарешті відзначимо, що на деяких лівобережних стоянках, розта­шованих на надзаплавній піщаній терасі Дніпра, також трапляється кераміка зарубинецького типу (Микільська Слобідка і ін.) [60, с. 172— 173]. Таким чином, заселення території Києва в часи близько рубежу нової ери і в перші століття було дуже густим і охоплювало не лише правий, а й лівий берег Дніпра.

_ Підводячи підсумки, доходимо висновку, що в епо-

Протокиївське _χy рубежу нової ери і в першій половині І тисячо­ліття н. е. на території сучасного Києва існувало кілька поселень, які передували утворенню міста. В своїй сукупності вони займали велику площу і так чи інакше зафіксовані майже на всій території міста, а, строго кажучи, виходили за його межі, оскільки Середня Наддніпрянщина взагалі була заселена досить густо і посе­лення зазначеного часу на певній відстані одне від одного розкидані по всьому її простору.

В межах Києва можна з більшою або меншою підставою говорити про такі поселення епохи рубежу нової ери і перших століть: 1) на Старокиївській горі і прилеглих ділянках плато; 2) на Замковій горі; 3) на Подолі і прилеглій частині нижнього міста; 4) в районі Львів­ської площі; 5) в районі Печерська (поблизу Будинку офіцерів і в районі древньоруського Берестова); 6) в районі Корчуватого; 7) в

Рис. 15. Топографія поселень і могильників першої половінні і тисячоліття іі. є. на території Києва:

/ — Старокиївська гора, // Замкова гора, /// Поділ, W-Оболонь, V — Львівська площа, Vl — Берестове, VIl— Чоколівка, Vlll — Корчувате, /А' — Пирогів. Кружками позначені приблизні місця знахідок римських монет і речей римського виробництва.

районі Лук’янівки; 8) вздовж долини р. Либеді; 9) на лівому березі Дніпра; 10) в районі Віти-Литовської; 11) у Пирогові.

Проте не всі ці поселення мають пряме відношення до древнього Києва, оскільки територія останнього була значно вужчою, ніж тери­торія сучасного міста. Безпосередніх попередників Києва можна вба­чати головним чином в поселеннях, розташованих в частині так зва­ного Старого міста [Старокиївська гора, район Львівської площі, Зам­кова гора, Поділ і прилеглі райони]. На жаль, залишається відкритим питання про наявність в цей час поселення на горі Щекавиці, яка та­кож була важливим районом древнього Києва, але на якій досі ні­яких археологічних досліджень не проводилося. Якщо б припущення про заселення і цієї гори в той час підтвердилося, можна було б вва­жати, що вже на початок нового літочислення визначилась топогра­фія майбутнього міста.

Спинимось на цьому моменті трохи докладніше. Найважливішими частинами міста X—XIII ст. були такі: дитинець, або кремль, міста (так званий Город Володимира кінця X ст. і Город Ярослава першої половини XI ст.), Поділ, Гончарі і Кожум’яки, Замкова гора, Щекави- ця, Копир’їв кінець. В своїй сукупності ці дільниці, підкреслені склад­ним київським рельєфом, становили територію міста у власному ро­зумінні цього слова. Але, як бачимо, всі вони (за винятком Щекавиці, з якою питання не з’ясоване) так чи інакше відзначені археологічни­ми знахідками епохи близько рубежу нової ери. Так, дитинцю відпо­відає поселення на Старокиївській горі і зв’язані з ним знахідки; Подолу — багаторазові знахідки римських монет і речей та сліди по­селення на Оболоні; Гончарям і Кожум’якам — знахідка монети Ca- лоніни; Замковій горі — поселення на її території; Копир’євому кін­цю— знахідки монет і кераміки в районі Львівської площі.

Околиці стародавнього Києва, відомі з письмових джерел, також в більшості своїй знаходять відповідні документи серед археологічних матеріалів рубежу нової ери. Літописному Клову відповідають зна­хідки в Липках (поблизу Будинку офіцерів та Першотравневого саду), Берестову — сліди поселення, виявлені поблизу Спаської церкви; Ви- дубечам — знахідка монети Константа; Дорогожичам — знахідки на Лук’янівці; садибам на Кирилівських висотах — знахідки на Куренів- ці та Пріорці (зокрема, клад, знайдений біля Кирилівської церкви XII ст.). Без точно фіксованих паралелей залишаються лише два по­селення, відомі з літопису: Рудиця і Предславіно, і то лише тому, що точне місцезнаходження їх не встановлено. Втім Предславіну, що знаходилось десь в долині Либеді, можуть відповідати знахідки монет і могильники понад Либеддю; що ж до Рудиці, відносно якої відомо лише, що вона знаходилась десь на південь від міста, маємо для по­рівняння цілий ряд пам’яток, зокрема Пирогівське городище.

Отже, і топографія «великого Києва» часів Київської Русі, тобто найближчої околиці древньоруського міста, також почала складатися ще в епоху близько рубежу нової ери.

Ще В. Г. Ляскоронський зіставляв зібрані ним відомості про зна­хідки римських монет у Києві з топографією Києва XI ст. [115, с. 39— 41]. Особливо він підкреслював у зв’язку з цим знахідки монет у на­гірному Києві, а спеціально — в районі Львівської площі, де, за його думкою, знаходився один з найважливіших торговельних кварталів древнього міста. Так само з територією древнього Києва великокня­зівської доби зіставлялися знахідки римських монет на Подолі, Зам­ковій горі тощо. Що ж до окремих знахідок поза цими районами, то вони, на думку Ляскоронського, повинні зв’язуватися з торговельними шляхами, які вели до Києва. Так, скарб, знайдений на Печерську, зв’язується з дорогою, що вела до Лаври, так само, як і знахідки мо­нет вздовж вул. Кірова. Знахідка кладу на вул. Толстого зв’язується з шляхом, що вів з боку Либеді до Золотих воріт, і т. д.

Але зіставляючи знахідки перших віків нової ери з топографією міста XI ст., треба враховувати хронологічну відстань в 500—900 ро­ків, заповнити яку В. Г. Ляскоронський ще не міг. Отже, робити такі зіставлення можна лише в плані відшукання певної перспективи істо­ричного розвитку. Безперечно, в перші віки нової ери маємо на тери­торії майбутнього Києва декілька самостійних поселень, що передували власне Києву і на базі злиття яких, треба думати, поступово виникав Київ. Але разом з тим не можна відкидати й того, що топографія цих поселень визначила топографію майбутнього міста.

Погана збереженість нижніх шарів найдавнішої частини Києва, зв’язана з інтенсивним міським життям у наступні епохи, звичайно, утруднює точне визначення як кількості протокиївськпх поселень, так і їх розмірів і детальної топографії: іноді знахідки, що трапилися в різних, але близько розташованих і топографічно зв’язаних точках, можливо, документують одне велике поселення. Однак загальний ви­сновок про те, що таких поселень було декілька, залишається непо­хитним.

Хоча розглянуті поселення ще не можемо вважати власне Києвом, їх відношення до майбутнього міста було, на нашу думку, принципово відмінним від того, яке мали розглянуті вище стоянки і поселення первісної доби. Якщо останні внаслідок тих чи інших причин припи­нили своє існування на певному етапі свого розвитку, то щойно роз­глянуті поселення, виникнувши на рубежі нової ери, свого існування не припиняли і дійсно були реальною основою виникнення Києва, їх історію вважаємо вже початком історії Києва.

Але їх відношення до майбутнього міста теж було неоднаковим. Переглядаючи наявний матеріал, неважко переконатися, що саме в тому районі, де пізніше, в часи Київської Русі, існувала центральна частина міста, маємо компактне гніздо поселень, топографічно зв’яза­них одне з одним. Ці поселення охоплюють район біля гирла р. По- чайни при її впадінні в Дніпро.

Отже, тут бачимо не просто кілька звичайних рядових селищ, а певну систему, яка і в соціальному відношенні повинна була виходити за рамки рядових прикладів. Треба думати, що таке гніздо поселень, зв’язаних одне з одним топографічно, становило певний центр суспіль­ного життя з точно визначеною сферою тяжіння, яка охоплювала більш-менш значну територію з певним числом звичайних селищ. Ве­лика кількість римських монет, знайдених у вигляді кладів чи окреми­ми екземплярами, разом з імпортними речами, знайденими тут же, свідчить, що ці поселення вже на початку нової ери почали поступово перетворюватися в значний економічний, торговельний центр.

Вони і поклали початок виникненню Києва, що утворився внаслі­док злиття кількох стародавніх поселень і поступового перетворення їх у міський, тобто торговельно-ремісничий і адміністративний центр. Цей процес тривав майже 1000 років.

Зовсім іншою була роль поселень на Печерську, в Корчуватому, на Лук’янівці, понад Либеддю і т. д., більш віддалених від головного ядра і топографічно з ним безпосередньо не зв’язаних. Очевидно, вони також мали якісь зв’язки з протокиївською групою поселень і становили з нею певну суспільну єдність. Проте до складу місь­кої території вони увійшли не зразу, а деякі з них взагалі до неї не входили. Залишати їх поза увагою при розгляді процесу виникнен­ня Києва не можна, але участь їх у цьому процесі була вже не такою безпосередньою, як основного протокиївського гнізда. А це, в свою чергу, показує складність процесу, який не можна зводити до­простого переміщення центру життя, наприклад, з Подолу на Гору, як це вважали деякі дослідники.

Київ Важливим є питання, чи знайшло описане нами

і Данпарстад найдавніше ядро майбутнього Києва будь-яке відо­браження у письмових джерелах. Оскільки про Наддніпрянщину цих часів писало чимало стародавніх авторів, це питання зовсім не безпід­ставне.

Спроби відшукати в письмових джерелах згадки про Київ до ут­ворення Київської держави привели до гіпотетичного ототожнення Києва з легендарною дніпровською столицею готів — Данпарстадом. Підставою для цього були древньоскандінавські джерела. Як відомо, норманни в IX—X ст. вступали в тісні взаємини з східними слов’янами, підтримували з ними торговельні зв’язки, іноді несли у них військову службу, вступали в політичні і династичні стосунки. Внаслідок цього- багато елементів східнослов’янської культури, в тому числі і народ­них переказів, потрапляло до скандінавського фольклору. Серед них могли бути й такі, що стосувалися часів перебування готів в Причор­номор’ї.

Найдавніші відомості про готів у Східній Європі відносяться до самого початку III ст. (часи Каракали). Протягом III-IV ст. готи ви­ступають як дуже активна політична сила на північно-східних рубе­жах Римської імперії.

Готи становили досить складний конгломерат різних щодо похо­дження племен, серед яких були і скіфські, і сарматські, і слов’янські-

і інші східноєвропейські племена, об’єднані у досить сильному міжпле­мінному союзі (209; 159]. В старій буржуазній літературі цей союз, який досяг найбільшого піднесення в середині IV ст., в часи правління Гер- манаріха, іноді характеризувався як величезна імперія, подібна до імпе­рії Олександра Великого. Підставою для цього було надмірне розши­рення її кордонів письменником VI ст. Йорнандом (якому, до речі, на­лежить і згадане порівняння), відомим своєю тенденцією до ідеалізації минулого готів. Згідно з твердженнями Йорнанда, підхопленими бур­жуазно-націоналістичною германською історіографією, готам в IV ст. н. е. нібито підкорялися не тільки усі слов’яни [Jord; 119], але й фінські племена, що жили на півночі Східної Європи: меря, весь, мордва, чудь; прибалтійські племена і т. д. [Jord; 116].

В буржуазній науці історична роль готів надто перебільшується; територія, що входила до складу «готської держави», надмірно роз­ширюється за рахунок включення таких земель, які насправді ніколи до неї не входили. За поглядами деяких дослідників, вся величезна територія черняхівської культури (в тому числі і Середня Наддніпрян­щина) нібито входила до складу готського об’єднання Германаріха; тим створюється передумова для думки про наявність готських посе­лень в Києві.

На підставі скандінавських джерел виводилося, що столицею гот­ської «імперії» було велике місто на Дніпрі — Данпарстад, який дехто і прагнув вмістити на території сучасного Києва. Однак доводиться констатувати цілком спекулятивний, необгрунтований характер такого твердження: викликана до життя абстрактними міркуваннями, ця гі­потеза переходила з роботи до роботи на підставі лише авторитету своїх авторів, без будь-якого обгрунтування.

Данпарстад згадується у кількох творах скандінавського фольк­лору, здебільшого не раніших від XII—XIII ст. Найцікавішим джере­лом, до того ж справді зв’язаним з східнослов’янським фольклором, є твір, відомий під назвою «Річення Хамді» (Hamdismal), який уві­йшов до старшої «Едди». Це — один з варіантів історії нещасної Сван- хільди — скандінавського варіанта київської легенди про Либідь і її братів. Хамді і два його брати, рушивши в путь, щоб помститися за смерть сестри, виданої заміж за готського короля і страченої ним найжорстокішим способом, потрапляють у столицю Германаріха, де бачать «палац готів і схили глибоких берегів». Слово djupa — «глибо­кий», що стоїть в оригіналі, дехто з дослідників (Г. Вігфуссон [43, с. 37—43]) прагне виправити на «Danpar» — Дніпро. Гіпотеза, звичай­но, довільна і нічого не вирішує по суті, оскільки в інших джерелах локалізація ставки Германаріха на Дніпрі відзначена цілком ясно і не потребує текстових поправок.

Таких джерел є три: місто готів на Дніпрі згадується в «Хервара- сазі», в «Пісні про Хльода і Анганта» і в «Пісні про Аттілу» (Atla — Kvida) з тієї ж самої «Едди». «Пісня про Хльода і Анганта» є повто­ренням «Херварасаги», записаної в XI—XII ст.; отже, обидва ці дже­рела датуються не ранішим часом. Що ж до «Пісні про Аттілу», то да­та її виникнення невідома, хоча дослідники вважають за можливе да­тувати її, як і всю «Едду», часом не раніше від IX ст. [64, с. 236—237]., Втім основа твору, з огляду на тему, мабуть, справді сягає часів гунн- ської навали, тобто до IV—V ст. Але чи входила до цієї основи згадка про Данпарстад — невідомо.

Таким чином, всі три джерела, де є відомості про готську столицю, є порівняно пізніми і відстоять від часів «держави» Германаріха не менш як на сім століть. Шукати в них адекватного відображення то­дішньої обстановки — річ даремна.

Але коли й погодитися з вірогідністю переказів про наявність столиці готського політичного об’єднання на Дніпрі, то й тоді для ло­калізації її на території Києва не бачимо жодних підстав. В «Херва- расазі» (Hervararsaga) розповідається історія Хльода — позашлюб­ного сина короля Рейдготії Хейдріка. Після смерті Хейдріка Хльод вимагав від його спадкоємців частину спадщини, а саме: половину ве­ликого лісу Мирквіда, святу могилу, яка лежала на шляху до чудової скелі у Данпарстаді, що був головним містом, столицею в часи гуннів, тобто в правління Германаріха, і половину замків покійного короля. Однак жодних вказівок на точне географічне місцеположення назва­них об’єктів, в тому числі і Данпарстада, тут не знаходимо. Локалі­зація. Данпарстада на київських горах є домислом.

В «Пісні про Аттілу» також згадується Данпарстад і ліс Мирк- від. Але і тут вони знову-таки не локалізовані у просторі. Нарешті, у «Пісні про Хльода і Анганта» говориться, що у володіннях Гейдріка був знаменитий ліс, що називався Темною дібровою, священна мо­гила у землі готів і знаменита скеля у Данпарстаді.

Цим і вичерпуються відомості про Дніпрове місто готів у сканді­навських джерелах. Як бачимо, ці джерела щодо ясності і переконли­вості залишають бажати багато кращого. З них можна вивести лише існування якогось готського політичного центру у невідомій ближче місцевості Наддніпрянщини, без жодних вказівок щодо його більш точної локалізації. Вміщувати Данпарстад готів у район сучасного Києва, виходячи з цих джерел, маємо не більше підстав, ніж у будь- який інший пункт вздовж Дніпра.

Тому переважна більшість дослідників, які висловлювались за ототожнення Данпарстада з Києвом, робила це дуже обережно, в по­рядку простої гіпотези (Кунік, Брун, Дашкевич і ін. [107, с. 55\ 36, с. 289; 64, с. 239—241]). Аргументація Г. Вігфуссона, який твердив це більш категорично, має скоріше белетристичний, ніж науковий харак­тер: на його думку, опис місцевості готської столиці дуже нагадує око­лиці Києва (темна діброва — відомий київський ліс, високі гори Дан­парстада — київські дніпрові кручі, священна могила — гора, де піз­ніше виникла Лавра, і т. д.). Всі ці зіставлення аж ніяк не можуть сприйматися як докази; з таким же успіхом цей опис можна було б зіставляти з безліччю інших міцевостей Східної Європи, в тому числі й Наддніпрянщини, не кажучи вже про те, що такі деталі в народних переказах, безперечно, мають легендарний характер ^s. Тому перекона­ність Вігфуссона далеко не означає переконливості його аргументації [64, с. 235—238; 92, с. 236—241; 93, с. 66—73].

З нашого погляду немає підстав заперечувати наявність політич­ного центру готського об’єднання. Якщо Германаріха, Вітіміра і інших готських королів вважати особами реальними (в чому, гадаємо, сум­ніву бути не може), то десь повинна була знаходитися їх резиденція; тому навряд чи варта підтримки крайня позиція М. С. Грушевського і інших дослідників, ладних взагалі відкидати скандінавські відомості,. як міфологічні. Не бачимо нічого неможливого і в тому, що центр готського об’єднання в III—IV ст. дійсно знаходився десь у Наддніп­рянщині. Але зовсім неможливо шукати його в районі Києва: таке припущення знаходиться у рішучому протиріччі із всіма історичними і археологічними даними про історичну обстановку в Східній Європі в першій половині І тисячоліття н. е.

Для всіх авторів, які розташовували готську столицю на терито­рії Києва, безсумнівним був факт існування величезної імперії Герма­наріха від Балтійського до Чорного моря. Некритично сприймаючи дані Йорнанда, ці автори шукали для готської держави відповідного за масштабом центру, і саме це було головною підвалиною обстою­ваної ними гіпотези, що повинна була заповнити вакуум її джерело­знавчої бази. Але саме ця теза і виявилася абсолютно хибною: велика імперія Германаріха — не що інше, як плід фантазії йорнанда, вияв його тенденції до надмірного вихваляння готських королів. Зокрема, древньослов’янські землі ніколи не входили до складу готського об’єд­нання, територія якого охоплювала лише степову смуту Східної Євро­пи. Східні слов’яни — анти — ще в кінці IV ст. вели боротьбу з готами, іноді, можливо, виступали як їх союзники, але в усякому разі не під­корялися готським королям. Існує небезпідставна думка, що в кінці IV ст. готи навіть перебували у якійсь залежності від антського царя Божа [184, с. 24].

Черняхівська культура аж ніяк не може вважатися готською. Цьому протирічить хронологія культури (вона виникла задовго до появи готів в Північному Причорномор’ї і існувала після того, як вони зали­шили його під натиском гуннів); територія (відсутність пам'яток черня- хівського типу у Причорномор’ї, де готи засвідчені письмовими дже-

⁶ Серед аргументів Г. Вігфуссона є, між іншим, спроба ототожнити імена «Дан- парстад» і «Самбатас», останнє з яких, безперечно, зв’язане з Києвом:

∑αμβα τ aς Taμβaστaς D а п р аг st ad

[64, с. 231-232].

З точки зору формальної фонетики зміни в кожному вертикальному рядку мож­ливі, проте в цілому гіпотеза виглядає надто неправдоподібною. Не дивно, що вона не задовольнила дослідників [221, с. 239; 86, с. 166—175]. релами); місцеві генетичні корені культури; відсутність в її комплек­сах жодних елементів балтійського походження. Справжня готська культура, добре відома на основі пам’яток Трансільванії, Італії, Іспа­нії, нічого спільного з черняхівською культурою не має. Отож, думка про готську приналежність черняхівської культури не витримує сер­йозної критики. Недарма навіть деякі західногерманські прогресивні вчені висловлюють сумніви в її справедливості [42, с. 12].

Отже, якщо у готів існувала якась столиця, то шукати її слід не в Києві і взагалі не в Середній Наддніпрянщині, а десь на півдні за межами східнослов’янських земель. Територія Києва ніколи не входи­ла до готських володінь і тому говорити про можливість локалізації пресловутого Данпарстада На місці пізнішого Києва не доводиться.

. Зовсім іншого ставлення до себе вимагає припу- ’^П,НІПРПтолемеГ^{ІСТаХ щення π}P^{0 τe, що п}Р^отоки'^{вське я}дро поселень знаходиться в числі тих «міст», які географ II ст. н. е. Птолемей перераховує вздовж течії Дніпра. «Всередині країни (Європейської Сарматії.— М. Б.),— пише він,— лежать городи: по річці Борисфену — Азагарій (56°—50^o40'); Амадока (56°—50^o30'); Cap (56°—50^o15'); Серим (57°—50°); Метрополь (56°30'—49^o30'); Ольвія або Борисфен (57°—49°)» [Ptol., III, 5, 13—15].

Крім того, він називає Ордесс вище річки Аксімака та три міста по рукаву Борисфена: Леїн-городок, Сабак, Hioc.

Як бачимо, розташування міст в творі Птолемея дано дуже точ­но — за градусами довготи і широти. Коли б цим даним можна було довіряти, локалізація згаданих пунктів не викликала б жодних трудно­щів і в такому разі на місце Києва довелося б поставити Cap, який, згідно з твердженням географа, знаходився при перетині пара­лелі 50^o15' і течії Дніпра. Але, на жаль, цифри ці не мають з дійсністю нічого спільного. Звичайно, сам Птолемей астрономічних обчислень не провадив і користувався наявними в його час географічними тво­рами та путівниками. Основним методом створення його карти було нанесення конкретних географічних об’єктів на градусну сітку за до­помогою даних про віддалення їх один від одного та досить приблиз­ними напрямками, орієнтованими по сторонах світу. Справа ускладню­ється тим, що масштаб градусної сітки у Птолемея був неправильним.

У VI ст. до н. е. великий філософ Піфагор висунув гіпотезу про шароподібну форму землі. У зв’язку з цим з’явилася ідея градусної сітки і постало питання щодо виміру меридіана. Спроби обчислення робилися ще в V ст. до н. е., а Арістотель називав цифру 400 000 ста­дій, яка в його часи вважалася загальноприйнятою. Близько 270 р. до н. е. Ератосфен визначив довжину меридіана в 250 000 стадій. Отже, значення одного градуса широти дорівнювало близько 700 стадій, або 110 км (стадія—158 лі)—цифра дуже близька до справжньої '(Ill км). Але приблизно через 200 років ці дані були «уточнені» По- сідонієм, який визначив довжину градуса широти в 500 стадій (80 км). Ця цифра була прийнята географами перших століть, в тому числі і Птолемеем. Наслідком цього було зміщення градусної сітки в бік ек­ватора. Але найгіршим було те, що Птолемей в своїй роботі користу­вався різночасними джерелами, в тому числі і творами допосідонієво- го часу, заснованими на застосуванні ератосфенових обчислень.

Отож, координати, наведені Птолемеем, вимагають критичного ставлення. Досить кинути погляд на реконструйовані карти, викреслені за даними Птолемея [35; 106], щоб побачити, наскільки значними е викривлення, допущені славетним географом. Не дивно, що багато до­слідників дуже скептично оцінюють джерелознавчу цінність його пра­ці, вважаючи, що взагалі всі його відомості не заслуговують і наймен­шої уваги [130, с. 95].

Цю точку зору прийняти не можна. Безперечно, «Географія» Пто­лемея є дуже цінним джерелом; не слід лише вимагати від неї більше того, що вона може дати. Птолемей зібрав і узагальнив у своїй праці величезний матеріал, взятий з джерел в основному вірогідних. Відо­мості про міста (або городи) на Дніпрі і його притоках самі по собі теж не викликають сумніву, так само, як і їх топонімічна номенкла­тура. Але точна локалізація кожного з них — справа досить важка, і покладатися на наведені в творі координати не можна, хіба що для визначення послідовності розташування міст за течією ріки.

Спроби уточнення місцеположення перерахованих міст в літера­турі робилися неодноразово, проте жодна з них не знайшла цілком переконливого обгрунтування. Одну з цікавих спроб зробив Ф. Браун, який бачив своє завдання в зворотному процесі обчислення відстані позначених Птолемеем об’єктів на підставі наведених ним координат, взявши за відправну точку Ольвію, місцезнаходження якої відомо точ­но [35, с. 178—182]. Так, наступний за Ольвією Метрополь за масшта­бами Птолемеево!’ градусної сітки мусив би знаходитися від неї на відстані біля 52 верт, а оскільки напрямок течії Дніпра є надійною путівною стежкою, обчислення приводить Брауна в с. Білозерну побли­зу Херсона і т. д. Наслідки дослідження виявилися несподіваними: всі шість міст, названих Птолемеем вздовж Дніпра, уклалися в межах Нижньої Наддніпрянщини до порогів, на протязі близько 200 км.

На перший погляд висновки Брауна здаються переконливими, тим більше, що вздовж течії Дніпра знаємо чимало городищ і поселень пізньоскіфського часу. Однак при уважному дослідженні справа ви­являється не такою простою. Довіряти наведеним у Птолемея цифрам не можна навіть і для визначення відстаней. Наприклад, відстань між Візантієм і гирлом Борисфена, обчислена за методом Брауна, мусила б дорівнювати лише близько 400 км, насправді вона становить близько 600 км. Відстань від Херсонеса до Пантикапея, враховуючи кривизну берега, за Птолемеем становить близько 220 км, насправді ж —330 км; від Дунаю до Дніпра за Птолемеем — близько 160 км, в дійсності — 210 км і т. д. Як бачимо, розходження великі, причому спрямовані в бік применшення справжньої відстані. Подібних прикладів можна при­вести безліч.

Наявність значних розходжень між даними Птолемея та дійсністю пояснюється тим, що в основі розрахунків географа лежали дуже при­близні цифри, що базувалися на не менш приблизних розрахунках за днями дороги¹. Але коли такі помилки виявляються навіть для даних щодо найбільш пожвавлених шляхів, де занесені в дорожники відо­мості перевірялися і уточнювалися протягом багатьох віків, то що ж можна сказати про глибинні райони Скіфії, мало приступні для грець­ких купців, куди самі вони не їздили і відомості про які одержували від місцевих племен, треба думати, не дуже докладно обізнаних з мето­дами обчислення земної поверхні, прийнятими у греків.

Якщо дивитися на реконструйовану карту Птолемея, легко пере­конатися, що внутрішні простори Східної Європи у нього надмірно звужені, а береги Балтійського моря неприродно наближені до бере­гів Чорного моря. Отже, покладатися на масштаб географа для цих районів особливо небезпечно, ось чому усі розрахунки Ф. Брауна ви­являються побудованими на дуже нестійкому грунті.

Очевидно, більшу рацію мають дослідники, які розміщують на­звані Птолемеем вздовж Дніпра міста на протязі більш широкого від­різку, враховуючи не лише Нижню, але й Середню Наддніпрянщину, тобто всі ті землі, населення яких підтримувало тісні торговельні від­носини з грецькими містами і які порівняно добре були відомі грець­ким авторам (приблизні межі Геродотової Скіфії). В такому разі те­риторія сучасного Києва входила б до північного краю тієї області, в якій Птолемей розмістив свої міста, що більш-менш добре відповідало б загальному абрису течії Борисфена—Дніпра на його карті. З цього і виходили дослідники, які шукали на цій карті Київ, вбачаючи підтвер­дження своїх розшуків у неодноразових знахідках античних монет і речей на території сучасного міста.

Але раніше спробуємо зрозуміти, що саме називає Птолемей «мі­стами», говорячи про поселення вздовж Дніпра і інших річок Сарма- тії. Чи дійсно то були великі ремісничо-торговельні і адміністративні центри, чи щось інше? З’ясуванню цього питання допомагають дослі­дження одного з таких міст, локалізація якого не залишає сумніву,— Калісії у Повисленні (сучасний Каліш). Внаслідок археологічних до­сліджень, проведених в останній час на території міста і в його око­лицях, з’ясувалося, що справжнього міста в сучасному розумінні сло­ва тут в перші століття нової ери не існувало. Натомість було ціле гніздо поселень, які в своїй сукупності становили значний за масшта­бами населений пункт. На деяких з них виявлені сліди ремісничого виробництва, а неодноразові знахідки римських монет свідчать про розвиток торгівлі, що визначався, мабуть, вигідним географічним розташуванням Каліша на пожвавленому торговельному шляху (так

⁷ Почасти ці розходження пояснюються ще й некритичним використанням даних, обчислених із застосуванням ератосфенового масштабу. званому Бурштиновому). Як бачимо, картина дуже подібна до кар­тини протокиївських поселень початку нової ери.

Очевидно, Птолемей, перераховуючи в глибині Європейської Cap- матії ряд міст, мав на увазі поселення, які на той час починали віді­гравати більш-менш видатну роль в суспільному житті східнослов’ян­ських племен (інакше неясно, чому саме ці поселення були відзначені серед інших). Саме такими поселеннями, або точніше, гніздами посе­лень, були як Каліш, так і Київ. Вони ставали відомими греко-рим- ським письменникам внаслідок торгівлі — риса, так яскраво засвідче­на у Києві знахідками античних монет і речей.

Отже, вважаємо, що є всі підстави шукати Київ серед «міст», на­званих Птолемеем вздовж Дніпра. Але яке з них можна порівняти з майбутньою столицею Русі? М. Берлінський, М. Закревський, напри­клад, вважали, що Києву відповідає Азагарій [19, с. 5; 73, с. 5] — най- північніше з Птолемеєвих «міст», географічне місцезнаходження якого уже само по собі може бути аргументом: Київ розташований на пів­нічній межі Середньої Наддніпрянщини; на північ від нього античний імпорт трапляється зрідка. Саму назву «Азагарій» згадані автори по­яснювали як «Загір’я» — «Загорье» і зв’язували з київськими горами. Проте гіпотеза ця не була підтримана іншими дослідниками.

Більшої популярності набула гіпотеза про ототожнення з Києвом Метрополя [131, с. 434], ім’я якого нібито вказувало на якусь винят­кову роль серед інших населених пунктів Наддніпрянщини. Слово «Метрополь» тлумачили не просто як «столицю», а як «мати-город» і зіставляли з відомим літописним виразом, приписаним Олегу: «Ки­їв— мати городам руським» [151, ч. II, с. 252].

Проте ця гіпотеза має слабку сторону: Метрополь на карті Пто­лемея є найпівденнішим з наддніпрянських міст; нижче його названа лише Ольвія. В такому разі виходило б, що всі інші чотири пункти зна­ходилися на північ від Києва — в області Полісся. Так думав, напри­клад, К- Мюллер, розташовуючи Cap при впадінні Сожа в Дніпро (сучасний Лоїв), Амадоку — на місці теперішнього Холмеча, а Аза- гаріум — на місці Річиці [131, с. 433—434]. Що ж до Серіма, то, вра­ховуючи його локалізацію Птолемеем далеко на схід, існує думка про його ототожнення з Черніговом [106, с. 28].

Але важко уявити собі, щоб географ II ст. міг перерахувати в своєму творі стільки далеких північних населених пунктів, розташо­ваних в районі, зрештою мало зв’язаному з античним світом, і разом з тим не згадати жодного поселення, розташованого на більш півден­них землях, тісно зв’язаних з Причорномор’ям.

Найбільш східне розташування Серіма (на цілий градус) скоріше за все вказує на його локалізацію в області Надпоріжжя, в районі Дніпровської луки, винесеної далеко на схід. Тут відома ціла група поселень черняхівської культури, які датуються часом від II ст. н. е., в тому числі єдине відоме городище цієї культури в с. Башмачка; можливо, одне з них (або ціла група) відзначене олександрійським географом під іменем Серім.

В такому разі Метрополь повинен знаходитись південніше поро­гів, десь в межах Нижньої Наддніпрянщини. Тут, як сказано, існує багато городищ і поселень еліністичного та ранньоримського часу; очевидно, одне з них, що відігравало роль своєрідного центру, і від­значене цим іменем. Наприклад, Бериславсько-Любимівський комп­лекс, що складається з великого Бериславського поселення і двох городищ — Козацького на правому березі Дніпра трохи нижче поселен­ня і Любимівського на лівому березі вище поселення. Козацьке горо­дище є одним з найбільших у Нижній Наддніпрянщині (близько 9 га) і поступається лише Гаврилівському, розташованому значно північні­ше — при злитті р. Підпільної з Дніпром ^[8].

Підпільна, очевидно, є тим рукавом Борисфена, вздовж якого Птолемей згадує ще три міста. Перше з них — Hiocc — дуже ймовірно ототожнюється з Гаврилівським городищем — справжнім гігантом, площа якого дорівнює близько 25 га. Трохи вище розташована Золота Балка, що в перші віки нової ери була важливою торговельною фак­торією, очевидно, добре відомою в Ольвії. Два інші міста, названі Птолемеем вздовж рукава Борисфена,—Сарбак і Леїн — треба шука­ти в районі Нікополя чи вище за течією тієї ж Підпільної та Базавлу- ка, де в останні роки відкрито ряд поселень черняхівської культури і навіть більш ранніх. Зарубинецький матеріал виявлено, зокрема, на великому Кам’янському городищі пізньоскіфського часу, яке, можли­во, і мається на увазі як одне з названих міст.

Якщо ж прийняти, що Серім знаходився в області Надпоріжжя, то на Середню Наддніпрянщину залишаються три «міста»: Cap, Ама- дока і Азагаріум з його слов’янською етимологією.

Щодо Амадоки, то її розташування на Дніпрі викликає сумніви з огляду на повну тотожність імені з назвою фракійського племені амадоків, яких доводиться шукати скоріше в області Карпат або Над­дністрянщини. Чи не трапилося тут помилки і чи не потрапила вона на Дніпро випадково, внаслідок одного з непорозумінь, яких так ба­гато в етноніміці і топоніміці Птолемея? Тоді залишаться дві можли­вості: або повернутися до гіпотези Берлінського — Закревського щодо локалізації на території Києва Азагарія (Загір’я), або ототожнити з протокиївським гніздом поселень Cap, невідомий з інших джерел.

Гадаємо, як би не підходити до цього питання, ясно одне: даних самої лише «Географії» Птолемея замало для того, щоб остаточно і достовірно розв’язати питання про локалізацію названих ним дніпров­ських міст. Але, на жаль, жоден античний автор не згадує жодного конкретного поселення на Дніпрі, і сподіватися на розв’язання цієї проблеми подібним шляхом — справа досить безнадійна. Для цього треба шукати інших можливостей.

В творі візантійського імператора Константина ∑αμβατ6ς Багрянородного «Про управління імперією», на­писаному в середині X ст., є місце, яке на протязі півтора століть привертає до себе увагу дослідників і вважається досі однією з найважчих загадок стародавньої історіографії. Описуючи тор­говельні операції древньоруських купців, Константин писав, що одно­деревки русів «спускаються по річці Дніпру і збираються у Київській фортеці, яка називається ∑aμβaτdς∙>> [Const. Al, IX].

За влучним виразом Г. Іллінського, ім’я Самбатас (Самватас, Санватас і т. д.^[9]) є найважчим сфінксом руської історичної географії [86, с. 658]. Зміст його поданий Константаном дуже точно: воно озна­чало Київ, точніше — Київське городище. Але походження і семанти­ка цього імені залишаються й досі остаточно не з’ясованими, незва­жаючи на велику літературу, яка існує з цього питання. Частина до­слідників (Потоцький, Карамзін, Лелевель, Ламбін. Іллінський і ін.) намагалися вивести цю назву з слов’янських мов, інші — з скандінав­ської (Добровський, Томсен, Бунге, Вігфуссон), з угорської (Гедеонов, Юргевич, Кунік), з литовської (Ляцький), арабської (Вестберг, Марк- варт), хозарської (Пархоменко, Лященко), єврейської (Хайнцель, Веселовський), вірменської (Брун, Ол. Погодін) і т. д. Проте жодна з цих гіпотез не може вважатися переконливою.

Оскільки древньоруські джерела не зберегли цю назву, можна думати, що в часи літописця (XI— початок XII ст.) вона була забута на Русі. Отже, є всі підстави вважати цю назву дуже древньою, в усякому разі, такою, що виникла до X ст.^{[10] [11]}

Сьогоднішня назва, зв’язана з іменем Кия, не могла виникнути раніше кінця VI — початку VII ст.¹¹ Тим часом східнослов’янські по­селення на території Києва, в тому числі і там, де пізніше існував центр міста Києва, виникли ще на рубежі нової ери і якесь ім’я вони повинні були мати. Отож, питання, яким було це ім’я, здається дале­ко не зайвим.

У зв’язку з цим цікавою є гіпотеза М. Я. Марра, згідно з якою назва ∑aμβaτaς генетично сягає в скіфо-сарматську епоху [122, с. 207—208; 121, с. 54—55]. За М. Я- Марром ім’я «Самбат» реконструюється як Iormat — з відпадінням плавного «г» і роздвоєнням губного «т» у «т/b». Звернімо увагу, що перший склад реконструйованої назви — «tor» або «sar» відповідає імені «Сар», згаданому Птолемеем. Наведе­ний вище аналіз привів нас до висновку, що місто з цим іменем є од­ним з двох найбільш імовірних претендентів на ототожнення з прото- київським гніздом поселень. Тим часом ім’я ∑αμβατ19]. Лише в пізніших зводах під впливом, безперечно, книж­кової мудрості з’являються варіанти легенди, помітно відмінні від ви­кладеної в «Повісті временних літ», куди вона потрапила з більш древніх літописних зводів.

Рис. 16. Кий, Щек і Хорив та заснування града Киева (мініатюра з Кенігсберзького літопису).

Сюди, зокрема, належить досить поширений в пізніх літописах варіант, згідно з яким засновники Києва були новгородськими розбій­никами і сучасниками князя Олега, який їх помилував і відпустив на південь [51, с. 69—70].

Новгородське походження цього варіанта стоїть поза сумнівом: надто вже ясно викладена в ньому суть загальної новгородської кон­цепції — пріоритет Новгорода перед Києвом, який нібито завжди одержував можновладців від свого північного собрата. З цієї ж роз­повіді випливає, що й перші засновники Києва були новгородцями.

На перший погляд зміст легенди, так, як він викладений у літо­писах, має цілком фольклорний характер. Основні мотиви цієї леген­ди взагалі дуже поширені у народній творчості і є по суті кочуючими сюжетами. Взяти хоча б пояснення назви міста з імені особи, яка була його засновником. Київ названий по імені Кия, подібно до того, як назва Рима (Roma) виникла з імені його легендарного засновни­ка Ромула; Антіохія — від імені царя Антіоха; Селевкія — від імені Селевка, Олександрія — Олександра Македонського; як Краків — від імені легендарного Кракуса і т. д. і т. п. Та й в древньоруських літо­писах можна знайти подібні етимології, як, наприклад, виведення на­зви Турова від імені якогось Тура — легендарного засновника дина­стії Туровських князів. Разом з тим маємо і цілком реальні випадки виникнення назв древньоруських міст від імен їх засновників: Яро­славль— від Ярослава Всеволодовича,' Ізяславль—Ізяслава Воло­димировича, Володимир-Волинський — Володимира Святославича і Т. д.,

Другим мотивом, поширеним в народних переказах, є мотив трьох братів, які виступають засновниками чи родоначальниками. Цей мотив властивий, зокрема, і для слов’янського фольклору: початки древньоруської держави зв’язувалися з іменами трьох братів — Рю­рика, Сінеуса та Трувора, які князювали в трьох містах — Ладозі, Білоозері, Ізборську, а пізніше книжковою версією були перетворені на варягів. Початки слов’янських народів фольклорна традиція зв’я­зує з трьома братами-родоначальниками — Русом, Чехом, Ляхом. Можливо, саме цією традицією пояснюється тенденція літописців при описі найскладніших, вузлових моментів давньої історії Русі виводи­ти на перший план подібні «тріумвірати», хоча б це і не обумовлюва­лося реальними фактами. Згадаємо, наприклад, княжий тріумвірат після смерті Ярослава Мудрого — Ізяслава, Святослава і Всеволода Ярославичів, хоча у них було чимало інших братів, які теж брали активну участь в подіях того часу. І чи не цій же традиції підпоряд­коване те, що нащадки Святослава Ігоревича представлені тріумвіра­том його синів — Ярополка, Олега, Володимира, які після смерті бать­ка боролися за владу?

Фольклорний мотив трьох братів має дуже древні корені (зга­даємо хоч би трьох синів Ноя), зокрема, і в Середній Наддніпрянщи­ні. Ще в скіфську добу відомі легенди з цим мотивом в основі, які походять з середовища хліборобських осілих племен. Це — легенда про Ліпоксаїса, Арпоксаїса і Колаксаїса, які виступають не тільки основоположниками скіфської суспільної організації, але й родона­чальниками племен паралатів, авхетів і траспіїв та катіарів [Herod., IV, 5—6]. Друга легенда знає братів Скіфа, Агатірса і Гелона, які теж вважалися пращурами племінних груп, охрещених цими ж іме­нами: скіфів, агатірсів та гелонів [Herod., IV, 8—10].

Іноді замість трьох братів виступають два, але це не має принци­пового значення. Такі варіанти знаходимо в легендах про Радима і В’ятка — родоначальників радимичів і в’ятичів; в чеській легенді про синів Крака, в латинській легенді про Ромула і Рема, в біблійній ле­генді про Ізраїля та Іуду і т. д.

Таким чином, літописна легенда про заснування Києва має поши­рене фольклорне оформлення, яке змушує дуже обережно і критично ставитись до історичної оцінки її змісту.

Кий та його брати ^^{оли 6 літописний} текст, що розповідає про по- ^μ чатки Києва, обмежувався лише наведеним урив­ком, розуміння історичного сенсу його було б дуже утрудненим. Але, на щастя, дальший виклад містить дорогоцінні вказівки, які проли­вають зовсім інше світло на суть справи. Допитливий критичний ро­зум автора «Повісті временних літ» дозволив зовсім іншими очима. глянути на зміст викладених ним переказів.

Йдеться про особу Кия та його братів, реальність яких піддана літописцем спеціальній перевірці. Треба думати, головним джерелом, звідки останній міг одержати відомості щодо початкової історії Києва, були знову-таки народні перекази. Але ці перекази мали різний ха­рактер і різну ступінь достовірності: поруч з легендарними традицій­ними оповіданнями серед них були і цілком реальні згадки про минуле східнослов’янських племен. Завданням автора літописного зводу була критична вивірка наявних відомостей, які йому пощастило зі­брати.

Особа Кия особливо цікавила літописця. Він збирав різні відо­мості про нього, намагаючись відібрати найбільш вірогідні, відкинув­ши легендарні: «Ини же не сведуще, рекоша, яко Кий єсть перевозник был, у Києва бо бяше перевоз тогда с оноя стороны Днепра, тем гла- голяху: на перевоз на Киев. Аще бо бы перевозник Кий, то не бы хо­дил Царю-городу; но се Кий княжаше в роде своем, приходившіе ему ко царю, якоже сказають яко велику честь приял от царя, при кото- ромь приходив цари» [151, с. 13].

Отже, Кий для літописця — перший київський князь, відомий по імені. Він рішуче відкидає іншу версію, згідно з якою Кий був пере­візником на Дніпрі, аргументуючи це досить переконливо: справді, звичайному перевізнику нічого було робити при дворі візантійського імператора. Гіпотезу деяких дослідників, що Київ, подібно до Франк­фурта і деяких інших міст, міг виникнути на місці давнього перевозу [224, с. 103\ 146], доводиться відкинути: в усякому разі вже на почат­ку н. е. на місці майбутнього міста існувало велике гніздо поселень. Якщо їх виникнення і було зв’язане з перевозом, то в часи, древніші, ніж доба Кия.

В тексті редакції 1093 р. знаходимо вставку, яка висуває ще одну версію: Кия «нарицают тако перевозника бывша; инеи же — ловы де- яше около города» [162, с. 60]. За цією версіею Кий був би звіроло­вом (як відомо, цю версію приймав В. О. Ключевський [99, с. 63, 118]], але зайняття ловами могло поєднуватися з князівським стату­сом Кия: полювання було найулюбленішою розвагою древньоруських князів. Про мисливські угіддя довкола Києва згадує у зв’язку з ле­гендою про його заснування і «Повість временних літ» [с. 13].

Таким чином, слідом за літописцем вважаємо Кия полянським князем. Про нього існують відомості досить докладні і переконливі: «Идущю же ему вспять, приде к Дунаеви, и възлюби место, и сруби градок мал, и хотяше сести с родом своим, и не даша ему ту близь живущии; еже и доныне наречють дунайци городище Киевець. Киеви же пришедшю в свой град Киев, ту живот свой сконча; и брат его Щек и Хорив и сестра их Лыбедь ту скончашася» [151, с. 13].

Отже, Кий — князь з досить складною біографією. Щось заважа­ло йому князювати там, де він мав владу спочатку (де саме — літо­писець не пояснює, а може й сам не знає). Він вступав у якісь від­носини з візантійським імператором (ім’я якого також залишилося літописцеві невідомим), причому ці відносини мали характер дуже сердечний. Це наводить на думку щодо спільності інтересів візантій­ського царя і східнослов’янського князя.

Ще пізніше Кий намагався закріпитися в пониззі Дунаю (тут лі­тописець наводить навіть археологічні аргументи на підтвердження своєї розповіді, згадуючи городище, яке залишилося від збудованого Києм городка). Але невдало: племена, які жили на нижньому Дунаї, «не прийняли» Кия, тобто відмовилися визнати його владу. І лише після цього він нарешті утвердився в Середній Наддніпрянщині, за­снувавши Київ як центр свого князівства.

Уважно вникаючи у зміст цих літописних рядків з їх роздумли­вим історичним викладом, з посилками на гадки різних джерел і на­віть на археологічні факти, дуже важко позбутися думки, що йдеться про цілком реальні історичні події.

В деяких інших літописних джерелах знаходимо відомості про Кия, відсутні в «Повісті временних літ», зокрема ЩОДО ПОХОДІВ Кия проти дунайських, волзьких і камських болгар. Так, в Ніконовському літописі, компіляції XVII ст., яка, однак, використала деякі дуже древні джерела, після оповідання про прийом Кия у візантійського царя читаємо: «Идущу же ему и з вой, на Болъгары ходив, и прийде к Дунаю» [157, с. 4]. Тут же, після розповіді про невдалу спробу Кия закріпитися на нижньому Дунаї, знаходимо: «Таже на Волжскіа и Камскіа Болгары ходив и победи». Аналогічні твердження знаходимо і в інших староруських рукописах [51, с. 64].

В «Повісті временних літ» цих відомостей немає; більше того, істо­рія Кия і побудування Києва віднесена її автором до більш раннього періоду, ніж прихід болгар на Дунай, і, відповідно, вміщена в тексті перед оповіданням про цю подію. Можливо, версії про походи Кия проти болгар в часи Нестора ще не існувало і вона з’явилася пізніше, а мо­же автор «Повісті временних літ» відкинув її саме тому, що вона не в’язалася з іншими зібраними ним відомостями.

В літературі літописна легенда знаходила різне ставлення з боку окремих авторів. Перші історики Росії не сумнівалися у вірогідності літописного оповідання у всьому його обсязі і шукали лише тієї кон­кретної історичної обстановки, в умовах якої міг відбуватися процес будівництва Києва. Але в пізнішій історіографії поступово здобув пе­ревагу скептичний погляд щодо літописної розповіді про Кия і його братів. Виникла навіть гіпотеза про те, що імена Кий, Щек, Хорив, Либідь виникли з топографічних назв, як спроба пояснити появу ос­танніх. Але це припущення суперечить всяким законам словотворення. Такі імена, як Київ (присвійний прикметник короткої форми від сло­ва «Кий»), як Щекавиця, Хоревиця є похідними, і імена, від яких во­ни виникли (Кий, Щек, Хорив) повинні були їм передувати, а не на­впаки.

Дослідники, що прагнули пояснити виникнення імен легендарних засновників Києва з топографічних назв, не помічали, що цим самим вони входили в іншу проблему, а саме: звідки ж взялися ці топоні­ми — Київ, Либідь, Щекавиця, Хоревиця, якщо імена, з яких вони по­ходять, вважати за пізніші.

Зараз в радянській історіографії намічається поворот від скептич­ної оцінки ■ літописної легенди про заснування Києва до більш уваж­ного ставлення до неї [161; 162; 142, с. 773—780]. Безперечно, літописне оповідання має легендарний характер і оформлене у вигляді типо­вої, можна сказати, канонічної фольклорної версії. Отже, досліднику треба за традиційною фольклорною схемою виявити справжню істо­ричну реальність, наявність якої стає чим далі, тим очевиднішою.

«Тут перед нами,— пише Б. О. Рибаков про другу частину літо­писного тексту, присвяченого спеціально Кию,— не фольклорний пе­реказ стандартного типу з обов’язковими трьома братами; тут ви­ступають сліди точної історичної традиції про одного героя, всі дії якого позбавлені казковості і поставлені в рамки реальної дійсності. Необхідні для епічного тріумвірату брати (можливо, взяті з інших пе­реказів) тут відсунуті на третій план: вони не беруть участі в най­яскравіших подіях (в подорожі до Константинополя та в побудуван­ні городка на Дунаї). Герой цього переказу, відшуканого Нестором,— тільки один Кий...

Перед нами — древній попередник Святослава, «великий князь» (як його називає «Временник») київський, що простягав свою діяль­ність до берегів Дунаю і дипломатичні зв’язки — до Царгорода» [162, с. 62].

Справді, при уважному дослідженні бачимо у літописній легенді про заснування Києва цілком реальне історичне ядро.

_... Це ядро виявляється перш за все в топоніміці

Києва, яка зберегла давні назви, зв язані з фольк­лорними мотивами на тему легенди. Є в Києві річка з ім’ям Либеді; є і три гори, про які згадується в літопису, і принаймні дві з них досі зберегли свої стародавні назви.

Локалізація гори Кия навряд чи може викликати сумніви: це го­ра Старокиївська, інакше — Андріївська, яка в кінці І тисячоліття н. е. дійсно стала центром міста Києва — столиці Русі. Від рубежу нової ери на цій горі існувало давньослов’янське поселення, на чолі якого і стояв Кий.

За народними переказами, збереженими «Повістю временних літ», саме тут апостол Андрій поставив хрест як символ майбутньої слави і могутності Русі і її столиці. Важко шукати в цьому переказі істо­ричну основу — він є продуктом зростання свідомості Русі XI ст., прагнення її возвеличити своє минуле і ствердити особливу місію сво­го народу. І дуже важливо, що саме з горою Кия зв’язував народ ле­генду, присвячену цій меті. В часи Київської Русі, коли Київ висту­пав головним вузлом усіх найважливіших суспільних колізій, саме ця гора — Київська гора, або лаконічніш, просто Гора — відігравала в житті древньоруської столиці першу роль. Тут знаходився центральний район міста, були розташовані князівські палаци, двори і замки най­більших феодалів, головні собори, школа, бібліотека, один з найваж­ливіших київських торгів і т. д. Саме цій горі була уготована роль го­ловного київського центру, і тому саме з нею народна уява зв'язувала все найвидатніше в історії міста.

Друга гора — Щекавиця — реальність сучасної топографії міста

Києва. Вона підноситься над Подолом північніше Старокиївської го­ри, між Замковою горою і Юрковицею. Як і всі інші київські гори, вона з трьох боків оточена стрімкими схилами, які перетворюють її на природне, майже неприступне городище, добре захищене самою природою. В часи ранньої Київської Русі ця гора входила до складу міської території древнього Києва.

З горою третього брата — Хоревицею — справа стоїть трохи склад­ніше: зараз такого імені в топографії Києва не існує; очевидно, воно було втрачене в пізніші часи.

З приводу місцеположення древньої Хоревиці висловлювалися різні думки. Так, В. Б. Антонович вказував на древньоруське городи­ще, розташоване на Кирилівських висотах над Іорданською церквою. Знахідки тут монет IX—X ст., а також виявлений поблизу могильник VIII—X ст. дозволили йому твердити, що в цьому місці в часи ранньої Київської Русі існував великий торговельний центр, в якому в IX— X ст. навіть концентрувалася торговельна діяльність усього міста [6]. Однак ця гіпотеза не набула визнання з огляду на велику віддале­ність городища від тих районів древнього Києва, які слід вважати його міською територією.

Натомість виникли інші гіпотези. В деяких літописних редакціях знаходимо версію про те, що Хоревиця в пізніший час стала назива­тися Вишгородом: «Третий же брат Хорев созда град такожд от сво­его имени Хоревицу, иже последи Вышгородом именовалася» [51, с. 67]. Таке ж твердження знаходимо в київському «Синопсису» [с. 22]. Можна гадати, що джерелом цієї плутанини була праця Стрий- ковського [192], який, треба думати, добре знав сучасну йому топогра­фію Києва XVI ст.; в редакціях, древніших від XVI ст., цього варіан­та ми не знаходимо. •

Звичайно, ототожнювати Хоревицю з сучасним Вишгородом, роз­ташованим за 20 км від Києва, навряд чи можливо, проте В. Г. Ляско- ронський, спираючись на ці твердження, висловив гіпотезу про лока­лізацію Хоревиці— Вишгорода на пізнішій Замковій горі [113]. Важ­ко сказати, наскільки має підстави ототожнення з Замковою горою Вишгорода (в усякому разі спроба автора зв’язати з нею всі події, віднесені джерелами до справжнього Вишгорода, не мають наукової цінності); але думка про те, що Хоревиця може бути зв’язана саме з нею, більш ніж імовірна.

Замкова гора (інакше — Фролівська гора, або Киселівка) розта­шована між горами Старокиївською і Щекавицею. Площадка Замко­вої гори, як ми вже знаємо, була заселена за доби бронзи, а від ру­бежу нової ери на ній існувало ранньослов’янське поселення, що, як і поселення на Старокиївській горі, було попередником міста Києва.

Всі три назви гори, які збереглися до наших днів, не йдуть в глиб далі XIV—XV ст. Замок на ній був побудований лише в XIV—XV cτ._r коли старе місто, знищене татаро-монгольськими загарбниками, лежа­ло в руїнах, а центр громадського життя у Києві перемістився на Поділ Отже, не раніше зазначеного часу і могла з’явитися ця назва. Друга назва — Киселівка — зв’язана з іменем київського воєводи Адама Киселя, який мав свою резиденцію в Київському замку в сере­дині XVII ст. Третя назва — Фролівська — походить від назви Фролів- ського монастиря, який виник біля її підніжжя у тому ж XVII ст. Пізніше гора належала монастирю, і на її території знаходився мо­настирський цвинтар. Отже, й ця назва не могла виникнути раніше XVII ст.

Таким чином, всі три назви Замкової гори виявляються недавні­ми за походженням. Ясно, що в часи літописця вона називалася інак­ше. Як саме, можливо, покаже сучасна топоніміка Києва: вулиця, яка від підніжжя гори йде в напрямку до Дніпра, називається Хоревою; це ім’я, очевидно, відбиває древню назву урочища, подібно до назви паралельної вулиці Щекавицької, що займає у відношенні до Щека- виці таку ж точно позицію. Разом з тим той факт, що в XVI—XVII ст. Хоревиця зв’язувалася з Вишгородом, свідчить, що в живій топоніміці тодішнього Києва цього імені вже не існувало: воно було витіснене пізнішими іменами.

Вважаємо, що саме Замкова гора в древності називалася Xope- вицею. Очевидно, з поселенням, яке існувало на її площадці від рубе­жу нової ери зв’язуються легендарні відомості про третього брата — Хорива.

Таким чином, бачимо в літописній легенді про заснування Києва певне історичне ядро: наявність на території майбутнього міста не лише топоніміки, зв’язаної з іменами легендарних засновників, але й трьох цілком реальних поселень, розташованих на трьох сусідніх го­рах, названих іменами героїв легенди: Київській і Старокиївській), Щекавиці і Хоревиці (Замковій горі). Ці поселення передували утво­ренню Києва і в дальшому розвитку злилися в єдиному місті, увій­шовши до складу його міської території.

З погляду соціального йдеться про осіб, які стояли на чолі пев­них суспільних організацій, відповідних трьом зазначеним поселенням, скоріше за все общин, які перебували на етапі остаточного розкладу первіснообщинних відносин. В усякому разі таке припущення випли­ває з оцінки рівня історичного розвитку східнослов’янського суспіль­ства в епоху І тисячоліття н. е.

Ще більший інтерес викликає друга частина легенди, в якій йдеть­ся про побудову града Києва.

, Як відомо, міста дуже рідко виникають з свідомої

волі окремих осіб, ким би ті осоои не були; для цьо­го потрібна соціально обумовлена творчість народних мас. Тому не варто шукати в цій легенді історично достовірну розповідь про створення міста Києва. Очевидно, йдеться про щось інше. Слов’янське слово «град», «го­род» означало зовсім не великий торговельно-ремісничий і адміністра­тивний центр (місто в сучасному розумінні слова), а «укріплене посе­лення», «замок». Етимологічно це слово зв’язане з дієсловом «городити», «огороджувати», тобто укріпляти, обносити огорожею чи стіною. Града­ми древні слов’яни називали замки, які почали виникати у них в другій половині І тисячоліття н. е. Це слово має загальнослов’янський характер і до сьогоднішнього дня збереглося (саме в значенні «замок», «укріплен­ня», «фортеця»), в багатьох слов’янських мовах (чеській, словацькій, польській і ін.).

Отже, в літописній легенді про заснування Києва йдеться не про створення міста, а про побудову на Києвій горі найдавнішого замка чи фортеці. У східнослов’янських племен лісостепової смуги Східної Євро­пи саме в другій половині І тисячоліття н. е. почали виникати перші укріплення. В археологічному відношенні це знаходить своє відображен­ня в появі древньоруських городищ, зовсім не характерних для поперед­ньої епохи. Серед них знаходиться і найдавніше Київське городище, що являє собою археологічні залишки того граду Кия, про який розповідає літописна легенда.

Археологічні дослідження підтвердили, що городище Кия справді існувало; залишки його відкриті в результаті розкопок. Вперше воно бу­ло виявлене ще до Жовтневої революції, під час розкопок Археологіч­ної комісії, проваджуваних на території Старокиївської гори [92, с. 98— 105]. У 1909—1912 рр., досліджуючи руїни Десятинної церкви, що займа­ла середню частину Старокиївської гори, Д. В. Мілєєв несподівано для себе відкрив глибокий рів, засипаний ще в древні часи. Цей рів прохо­див вздовж північної стіни церкви в напрямку з південного заходу на північний схід на віддалі близько 4,5 м від неї [39]. Ширина його стано­вила 4 л, а глибина досягала 6—7 м від сучасної поверхні, що дорівню­вало понад 4 м від рівня древньої поверхні, від якої цей рів було копа­но. Тут же нібито було виявлено і залишки валу та палісаду з колод [138, с. 66; 81, с. 117—118]. Але траса рову повністю простежена не була, оскільки він виходив за межі садиби Десятинної церкви в обидві сторо­ни — в напрямку сучасної вул. Андріївський узвіз і на садиби, що вихо­дили до Десятинного провулку. Через це пам’ятка не дістала правиль­ного витлумачення: сам Мілєєв думав, що рів оточував Десятинну церк­ву як певне укріплення.

Але внаслідок розкопок 1936—1937 рр., проведених під керівництвом Т. М. Мовчанівського [94; 91. с. 93—99; 92, с. 98—105], було точно вста­новлено трасу рову і тим самим — його призначення. Повністю весь рів не був відкритий і на цей раз, але розкопані ділянки взаємно доповню­вали одна одну і дали змогу зробити цілком безсумнівну реконструкцію цієї споруди.

Рів починався від північно-східного краю гори, йшов на південь з незначним відхиленням до сходу, далі повертав на південний захід і, пе­рерізаючи всю площадку гори, виходив до її південно-західного краю, до самого кута Кожум’яцького яру, що відділяв західну частину Старокиїв­ської гори від основної частини плато (де зараз проходить Житомирська вулиця). Таким чином, досліджений рів відділяв невеличку ділянку Ста­рокиївської гори — північно-західний кут — від основної її площі. Onn- саннй рів не має жодного відношення до будівництва часів Володимира Святославича. Він проходить так близько від стіни церкви, що побуду­вання останньої взагалі стало можливим лише після його засипки. Отже, в кінці X ст. рів уже був ліквідований.

Цей висновок повністю підтверджується знахідками, виявленими під час розкопок. Після того, як рів було засипано, його траса увійшла до складу міської території Києва. На ній розташовувалися міські квар­тали і почав утворюватися культурний шар, який простежувався в верх­ніх шарах засипки рову на всьому його протязі. Він перекрив трасу рову і утворився після ліквідації останнього. Залишки монументальних спо­руд, виявлені безпосередньо над ровом, не залишають в цьому відношен­ні жодних сумнівів.

Так, розкопками 1912 р. було виявлено рештки житла, досить доб­рої збереженості [81, с. 118], яке відносилося до X—XIII ст. і було побу­доване на засипці рову. В 1936 р. теж пощастило виявити будівельні за­лишки доби Київської Русі: напівземлянки, вкопані в верхню частину засипки рову, а також залишки ювелірної майстерні [92, с. 103]. В тому ж 1936 р. в засипці рову був знайдений клад: глиняний глечик, в якому знаходилися дві срібні гривни київського типу та залізний гембль (струг). Цей клад, добре датований часами Київської Русі, міг бути за­копаний у верхній частині засипки рову лише після ліквідації останнього.

Таким чином, в X—XIII ст. описаний рів уже не існував. Не було його і в часи будівництва Десятинної церкви: в 1912 р. встановлено, що під час побудування храму територія довкола нього була частково зали­та вапновим розчином, внаслідок чого утворилася вапнова площадка. Шар вапна, однак, не потрапив до рову, але перекрив собою його засипку [138, с. 66; 81, в. 117 -118]. Отже, ліквідація рову відбулася ще перед початком будівельних робіт, тобто до кінця X ст.

Таким чином, укріплення так званого «Города Володимира», збудо­вані в кінці X ст., не були найдавнішою фортифікаційною системою ста­родавнього Києва: їм передував більш древній концентр укріплень. Під час розкопок рову в нижній частині його засипки і безпосередньо на дні траплялися грубі черепки переважно від ліплених вільноруч посудин, виготовлених з погано обробленої глини і недбало обпалених на багатті. Така кераміка відсутня навіть в найбільш ранніх похованнях київсько­го некрополя IX—X ст. і датувати її можна часом, не пізнішим від VIII ст

Існування Київського городища (укріплення) в часи до Володимира Святославича ніколи не викликало сумніву: воно добре засвідчене пись­мовими джерелами. Адже відомо, що київський «градок» захоплювали в 862 р. Аскольд і Дір, а в 882 р.— Олег. В часи князювання Ігоря, Ольги, Святослава Київ являв собою досить могутню фортецю; про неї спеці­ально згадує візантійський імператор Константин Багрянородний [Const. Al, IX]. Про ш.іність київських укріплень говорить також літо­писна розповідь про тривалу облогу Києва печенігами в 968 р., під час перебування Святослава Ігоревича в Болгарії.

Однак до недавнього часу дослідники ототожнювали площу «Го­рода Володимира» з площею найдавнішого київського городища, а укріплення останнього проводили по трасі валів і ровів, споруджених в часи Володимира. В дійсності, як бачимо, найдавніше Київське го­родище було значно меншим за розмірами і займало лише північно-за­хідну частину Старокиївської гори. Археологічні дослідження показа­ли це городище у всій його матеріальній конкретності і разом з тим підкреслили його глибоку древність. Ясно, що йдеться не про X ст. і на­віть не про часи Аскольда і Діра: це городище безпосередньо зв’язуєть­ся з епохою Кия, з епохою літописної легенди.

Отже, і в другій своїй частині літописна легенда виявляється досто­вірною історичною традицією і містить в собі безперечне реальне ядро. Розповідь про побудування Києм і його братами града Києва цілком йдеться про реальну подію — спорудження пер- укріплення.

вірогідна; в ній того київського

Датування

І Київського городища

Таким чином, спочатку на території Києва існувало кілька поселень, в тому числі — три на горах, назва­них надалі Київською, Щекавицею і Хоревицею, а на місці одного з них було побудоване Київське го­родище, яке і дістало назву Київ за іменем полянського князя, з чиєї ініціативи було здійснене будівництво.

Проблема виникнення назви має спеціальне значення. Зокрема, Б. О. Рибаков допускає, що слов’янський князь, про якого йдеться, міг дістати своє ім’я в епічних сказаннях від більш раннього поселення, де він княжив. Таке припущення можливе, але воно обов’язково тягне за собою інші гіпотези. Оскільки етимологічно виведення назви «Київ» від імені «Кий» (а не навпаки) стоїть поза сумнівом, мусили б визнати існу­вання якогось іншого Кия, що дав своє ім’я місту, а вже тоді припускати походження, точніше — перенесення імені міста на ім’я реального будів­ника найдавнішого Київського городища. Чи не надто складний шлях? Тому вважаємо, що Кий є справжнім іменем полянського князя, з яким літопис пов’язує будівництво городища.

Одним з основних питань, яке постає перед дослідником початкової історії Києва і від якого залежить розв’язання багатьох питань, є питан­ня про час, коли жив Кий і коли було побудоване городище. На жаль, літопис не дає точних вказівок: текст легенди вміщено в «Повісті вре- менних літ» в недатованій частині. Це цілком зрозуміло: фольклорні джерела ніколи не дають точних дат.

Тому не можемо визнати за цілком достовірні і дати, що наводяться в деяких пізніших джерелах. Так, в одному з рукописів XVIII ст. читає­мо: «Бысть основание его (Києва.— М. Б.) в лето от Христа 334» [51, с. 6δ]. Польський хроніст XVI ст. М. Стрийковський називає дату 430 р. [192, с. 368]. Покладатися на ці дати ризиковано, вони важливі лише як наближені орієнтири, що вказують на дуже далекі часи, в уся­кому разі — задовго до середини IX ст., відколи маємо тверду хроно­логію.

Натомість в Новгородській літописній традиції існує уперта тен­денція відносити побудування Київського городища до часів Олега, Аскольда і Діра, тобто до другої половини IX ст. Так, в І Новгород­ському літопису легенда просто віднесена до 854 р.— до тієї ж статті, що розповідає і про царювання Михайла III в Візантії і про заклик варягів [135, с. 104—105]. Те ж саме в II Псковському літопису [51, с. 65], а список Археографічної комісії ставить легенду про заснування Києва під 6360 р. [852 р.], знову, таки підкреслюючи синхронність Кия Михай­лу III та його матері Ірині [51, с. 66]. Пізніше, у варіанті, що трактував Кия і його братів як розбійників, помилуваних Олегом і убитих Асколь­дом і Діром, співвідношення дат і осіб дивовижно переплутані.

Цікаво, що традиція, яка йшла від київського (більш достовірного) літописання, відбила критичне ставлення до новгородської тенденції. Так, Густинський літопис ніби полемізує з новгородськими літописця­ми: «Не можем знати, в кая времена и лета княжаши сей Кий, и колико лет княжи, и какова дела и строения и брани его быша, или кто по нем княжаши, имеяше ли сына, или не, и колико лет по нем премину до ве­ликого князя Рурика, его же боляре Асколд и Дир княжаху в Киеве; о том бо писания не имамы, токмо се вемы, яко по смерти сих братий многая нестроения и междособныя брани быша, возста род на род» [51, с. 67—68].

Таким чином, новгородська версія зазнала заперечення ще в дав­ні часи, і даремно О. О. Шахматов погоджувався припускати хроноло­гічне зближення Кия, Щека і Хорива з часами Олега [223, с. 320].

Б. О. Рибаков правильно поставив питання про наявність в древ- ньоруському літописанні двох політичних тенденцій: київської і новго­родської, які є ідеологічним відображенням політичного суперництва двох міст, зокрема прагнення новгородської олігархії всіляко підкрес­лити особливе значення Новгорода в історії Русі, його першість перед Києвом [163; 142, с. 771—787]. З цієї версії виходить, що саме Новгород завжди вирішував проблему загальноруської політичної влади і давав Києву чергового князя (Аскольда — Олега — Володимира — Ярослава).

Очевидно, в цій тенденції є чимало прямих фальсифікацій: твер­дження про новгородське походження Аскольда і Діра, приписування новгородцям особливої ролі при вокняжінні Володимира чи Ярослава, спроба зв’язати діяльність Ігоря і Ольги з новгородськими землями, під­становка Деревської п’ятини Новгорода замість Деревлянської землі і т. д. Ще О. О. Шахматов показав тенденційність новгородського літо­пису [223, с. 171—172 і далі]. В працях Б. О. Рибакова ця тенденцій­ність дістала своє переконливе пояснення.

У новгородській літописній традиції можна помітити прагнення принизити саму подію заснування Києва, позбавити її того місця, яке воно займає в Київському літопису. Характерна деталь: підкреслення язичницького характеру ідеології Кия і його братів [135, с. 105]. В «По­вісті временних літ» цього підкреслення немає (хоча само собою зро­зуміло, що поляни епохи Кия були язичниками); навпаки, там сказано, що вони були «мужи мудри и смыслепи» [с. 13]. Тенденцію принизити засновників Києва бачимо і в пізнішій версії, згідно з якою Кий і його брати були розбійниками. Така версія знаходила в Новгороді вдяч­ний грунт.

Хронологію Новгородського літопису—уперте прагнення підтяг­нути події, зв’язані з іменем Кия, до максимально пізнього часу, до се­редини чи навіть кінця IX ст.— слід розглядати як прояв тієї ж тенден­ції. Новгородським літописцям треба було будь-що довести більшу древ­ність новгородського княжіння, а легенда про Кия і його братів рішуче заважала цьому. Кращого виходу з становища, як зміну хронології, знайти вони не зуміли.,

На жаль, археологічні матеріали не дають можливості точно визна­чити час спорудження городища. Але знайдена на дні рова ліплена кера­міка VIII ст. свідчить про те, що в той час городище Кия вже існувало, а споруджено воно було раніше. В цьому бачимо безумовне підтвер­дження даних «Повісті временних літ» і спростування твердження Нов­городського літопису про віднесення діяльності Кия до середини IX ст. Для більш точного датування події треба шукати якихось інших шляхів.

Ці шляхи накреслені Б. О. Рибаковим в кількох роботах, присвяче­них початкам Києва і Київської Русі [161; 162, с. 58—66; 142, с. 773— 780]. Вони полягають у визначенні часу, не раніше і не пізніше якого могла відбутися подія, що нас цікавить.

Верхній хронологічний рубіж досить певно визначається на підставі кількох даних, що взаємно перевіряються. Це — прихід болгар на нижній Дунай, поява білих угрів в Європі, боротьба слов’ян з аварами [151, с. 14]. Болгари з’явилися на Дунаї близько середини VII ст. н. е., а при­хід білих угрів припадає на час близько 640 р. (правління Іраклія). Ім’я цього імператора названо в літопису і в зв’язку з розповіддю про боротьбу слов’ян з аварами, яка, в свою чергу, підтверджує ту ж саму дату: середина VII ст. Отже, діяльність Кия, в тому числі і побудування найдавнішого Київського городища, не може припадати на більш піз­ній час. Ця дата знаходить своє підтвердження в іноземних джерелах (зокрема, у вірменських, про що докладніше нижче).

Складнішим є визначення нижнього хронологічного рубежу: з по­дій, згаданих «Повістю временних літ» перед розповіддю про засну­вання Києва, до території Русі має відношення лише одна: відвідання Київських гір апостолом Андрієм. Але цей факт навряд чи може бути взятий за основу в хронологічних міркуваннях. Тут на допомогу прихо­дять інші дані, зв’язані з розповіддю про діяльність самого Кия: пові­домлення про прийом Кия візантійським імператором і спробу засну­вати городище в пониззі Дунаю. Ці події могли відбуватися лише на протязі порівняно вузького відрізку- часу.

Безпосередній контакт слов’янського князя з візантійською адмі­ністрацією не міг мати місце раніше від часів Юстиніана І (527— 565 рр.). До того часу слов’яни хоч і були серед тих «варварів», які тур­бували північні кордони імперії в III—V ст., але для візантійців залиша- лися закритими спільним іменем «скіфів», «готів», «гуннів». Це було б неможливим, коли б слов’янські князі вступали в безпосередні стосунки з візантійським урядом і приймалися при імператорському дворі.

Докорінним чином обстановка змінюється від часів Юстиніана І, коли слов’яни розпочинають широкий наступ за Дунай, в межі візантій­ських володінь. Але й тоді, в першій половині століття, прийом слов’ян­ського князя при дворі імператора здається малоймовірним, оскільки слов’яни в той час виступають головним чином як ворог Візантії і зу­стрічатися з ними візантійцям доводилося переважно на полі бою. Тим часом літописне повідомлення про перебування Кия в Царгороді зали­шає враження дуже сердечних взаємин слов’янського князя з імпера­тором та імовірної наявності якогось слов’яно-візантійського союзу, не­можливого на початку слов’янської експансії проти Візантії.

До 550—551 рр. сутички слов’ян з Візантією мали характер окре­мих вторгнень, обмежених в часі. До війни 550—551 рр. слов’яни жод­ного разу не лишалися в межах Візантії на зиму; перший такий випадок стався під час цієї війни [Proc. III, 40, 33]. З того часу слов’яни активно колонізують візантійські землі. Тепер взаємини слов’янської суспільної верхівки з візантійською адміністрацією стають цілком імовірними, але стосуються вони тих слов’ян, що осідали на візантійських землях. Київ і Наддніпрянщина тут ні при чому.

Нам здається, що історична обстановка, яка найбільше відповідає історії Кия, виникла в період аваро-слов’янських війн — після утворення в 568 р. в Середньому Подунав’ї аварського каганату. Ці війни тяжко відбилися на становищі слов’янських племен, зокрема східних: за сло­вами Менандра, «володарі антські потрапили у тяжке становище і втра­тили свої надії» [Men., 247]. Відгуки про аваро-слов’янські війни і тяж­кі наслідки їх для східних слов’ян знаходимо і в древньоруських літописах [151, с. 14].

В цих умовах політичне становище східних слов’ян — антів доко­рінно змінюється: якщо до цього вони виступали переважно як вороги Візантії, то зараз створюються умови для союзницьких відносин між ними і імперією, яка також дуже терпіла від аварів, ведучи з ними тяжкі і тривалі війни.' Про те, що в часи аварських війн анти виступали союзниками Візантії, маємо конкретні повідомлення джерел. Так, анти були союзниками ромеїв під час війни 602 р., у зв’язку з чим аварський каган направив проти них спеціальне військо під начальством Ancixa [Theoph. Sim., VIII, 5, 13]. Ось в цей час, тобто в кінці VI — на початку VII ст., і міг Кий найімовірніше бути прийнятим імператором.

Фігура Кия цілком відповідала б образу антського князя, який, за­знавши поразки від аварів, був змушений шукати пристановища на сто­роні. його спроба осісти на Дунаї — близько від кордонів союзної Ві­зантії — здається цілком природною, як і її невдалі наслідки. Адже сло­в’янські племена Подунав’я перш за все зазнали впливу аварського кага­нату; маємо ряд даних про те, що подунайські склавіни в другій половині VI ст. були союзниками аварів [Theoph. Sim., Г, 7,1—6; VI, 3,9; VI, 4.1 — 12; VIII, 3,13—15].

3 числа східнослов’янських (антських) земель саме Середня Над­дніпрянщина була тим районом, де Кий міг заснувати новий центр полі­тичного об’єднання, оскільки вона, як найбільш віддалений від аварсько­го каганату район східнослов’янської території, найменше потерпіла від аварських наскоків. Б. О. Рибаков на базі уважної розробки писемних і археологічних джерел показав найдавніше ядро майбутньої Русі, існу­вання якого припадає саме на VI—VII ст. н. е., на територію Середньої Наддніпрянщини [161]. Археологічним еквівалентом цього ядра є дуже яскрава група пам’яток, виділена на підставі характерної серії ювелір­них виробів (так звана культура пальчастих фібул). Блискучий розвиток ювелірного ремесла є показником загального стану середньодніпров- ських племен VI—VII ст.; не маючи вирішального значення в системі виробництва, воно не могло б розвиватися так блискуче в суспільстві, яке зазнало загального занепаду.

Отже, слов’янські племена Середньої Наддніпрянщини в VI—VII ст. переживали не регрес, а піднесення. Тому саме тут і міг виникнути центр, довкола якого почалося поступове об’єднання східнослов’янських племен.

Таким чином, сукупність даних дозволяє зробити висновок, що діяльність Кия, а разом з тим і побудування Київського городища, припадають на відрізок часу між 60-ми роками VI і 30-ми рока­ми VII ст.— хронологічна точність цілком достатня, оскільки будівни­цтво укріплень взагалі є справою досить тривалою і ніколи не укла­дається в рамки кількох років.

_{- β} Перейдемо до археології, яка теж підтверджує наші,„^3нЛ?,^{ідки pe4}₁θ^β. висновки. Середина І тисячоліття н. е. — найменш досліджений період в історії східних слов ян. Архео­логічні джерела для характеристики цієї епохи досі виступають подекуди однобоко: як це не дивно, найбільше ця доба відома нам на підставі зна­хідок ювелірних виробів. Лише в останній час починають досліджуватися поселення і могильники, проте характер їх і досі залишається не зовсім ясним.

Знахідки датуючих речей VI—VII ст. у найдавнішій частині Києва траплялися неодноразово. Всі вони концентруються в районі протокиїв- ського ядра поселень, підтверджуючи його існування в середині І тися­чоліття. Ряд речей цього часу, зокрема, був знайдений на території Старокиївської гори та в сусідніх районах нагірного міста.

В 1893 р. до колекції Н. Леопардова надійшла бронзова зооморфна фібула, знайдена на Мало-Житомирській вул. [147, с. 36; 102, с. 76]. Абсолютно ідентична фібула трапилася на Пастирському городищі VII—VIII ст. Подібність обох фібул дозволяє припускати їх вихід з однієї майстерні і навіть з однієї ливарної формочки. Тоді ж до колек­ції Леопардова потрапив срібний браслет з порожніми потовщеними кінцями (VII ст. н. е.), знайдений там же [147, с. 36; 102, с. 75]. Умови знахідки цих двох речей залишилися невідомими; те, що до колекції

Рис. 17 Фібула VII cτ., знайдена на Мало - Житомирській вулиці.

вони потрапили разом і місце знахідки їх позначене однаково, дозволяє припускати, що вони походять з одного комплексу. Найбільш імовірно, що це — частина кладу, закопаного на схилі Хрещатої долини жителями уже відомого нам поселення на Старокиївській горі.

В тому ж 1893 р. у Верхньому місті під час земляних робіт була знайдена пальчаста фібула VI ст. [218, с. 56} середньодніпровського типу, з п’ятьма променями на верхньому щитку, виготовлена способом виливання і прикрашена спі­ральними узорами, вічковим орнаментом та крап­ками.

В кінці XIX ст. в районі Старого міста, «за Софійським собором», було знайдено два срібні браслети з потовщеними шестигранними кінцями [218, с. 103: 102, с. 77]. Такі браслети неодноразово траплялися в комплексах VII—VIII ст. в різних районах Наддніпрянщини — на тому ж Пастирсько­му городищі [33], у складі Харівського скарбу на Сумщині [18] і т. д. Можна думати, що київські бра­слети походять з однієї знахідки і становлять час­тину кладу, заритого на південній периферії того ж поселення.

У 1905 р. до Київського музею надійшли ще п’ять срібних браслетів [102, с. 77—78]. Три з них мали шестигранні помірно потовщені кінці без ор­наменту, два — кінці дуже потовщені, круглі, орнаментовані по краю двома смугами насічки. На жаль, точне місце знахідки не позначено; відомо лише, що вони подаровані музею Е. М. Терещенко. Як встановлено Г. Ф. Корзухіною, в Києві в той час існували три садиби Терещенка, з яких одна знаходилася на Бібіков- ському бульварі (нині Бульвар Шевченка), а дві інші — в районі Старо­го міста на Бульварно Кудрявській вул. (нині вул. Воровського) і на Стрілецькій вул. Вірніше за все ці знахідки зв’язувати з територією Ста­рого міста, а оскільки Стрілецька вулиця проходить саме «за Софій­ським собором», то не виключено, що описані п’ять браслетів походять з тієї самої знахідки, що і браслети з колекції Хойновського.

Відзначимо знахідку п’яти золотих бляшок у формі круглих розе­ток, багато прикрашених зерню та інкрустацією, які датуються часом близько V ст. н. е, що трапилась на розі Житомирської і Володимирської вул., тобто в центрі Старокиївської гори [3, с. 187; 69, с. 48; 92, с. 80—81]. Під час розкопок В. В. Хвойки на Старокиївській горі було знайдено уламок бронзової фібули з червоною виїмчастою емаллю [92, с. S/]. Вона належить до характерної групи старожитноетей, поширених в Се­редній Наддніпрянщині в V—VI ст.

Описані знахідки свідчать, що у V—VIII ст. н. е. життя на Старо- київській горі не припинялось і що поселення, яке виникло тут ще в часи зарубинецької культури, продовжувало існувати і в часи побудови най­давнішого Київського городища.

Так само продовжувало існувати і поселення на Замковій горі. Вище залишків зарубинецької культури з слідами черняхівської (поча­ток і перша половина І тисячоліття н. е.) залягали шари з матеріалом середини і другої половини І тисячоліття н. е., документовані уламками кераміки трьох основних типів [160, с. 147; 225, с. 138—140]. Перший

Рис. 18. Браслети VI—VII ст.

н. е. з Старокиївської гори.

становлять уламки неорнаментованих горщиків з майже прямими або ледь-ледь відхиленими вінцями. Ця кераміка має назву празького або корчацького типу і в VI—VII ст. була поширена в слов’янській культурі від Чехії на заході до Полтавщини на сході і від Прибалтики на півночі до Болгарії на півдні. Другий тип посудин представлений банкоподіб- ними чи горщикоподібними посудинами — ліпленими вільноруч або виготовленими на гончарному крузі, нерідко прикрашеними лінійним чи хвилястим орнаментом, виконаним гребінчастим штампом. Нарешті, третю групу знахідок становили уламки характерних глиняних сково­рідок, які з’явилися у східних слов’ян ще в перші століття нової

Рис. 19 Кераміка другої половини І тисячоліття и. е., знайдена на Зам« ковій горі.

ери, але особливого поширення набули в другій половині T тисячо­ліття н. е.

На Замковій горі були знайдені дві візантійські монети — мідні фоліси імператорів Анастасія (498—518 рр.) та Юстиніана І (527— 565 рр.) [160, с. 147]. Ці монети безперечно свідчать, що поселення на Замковій горі існувало в V—VI ст. Слід відзначити також знахідки речей, добре датованих VI—VII ст. [225, с. 138—140]. Це — дворучний привізний амфориск з жолобчатим тулубом та бронзова привіска у формі якірця, характерна для середньодніпровських старожитностей вказаного часу.

До VI—VII ст. відносяться перші знахідки, які свідчать про наяв­ність людського життя на Щекавиці. В 1897 р. на виставці Київського товариства старожитностей мистецтв експонувалася знайдена тут поти- нова антропоморфна фібула, яка сигналізує, що й на цій горі існувало життя в середині І тисячоліття н. е. [208, с. 13].

На Подолі з речей, що напевно стосуються часу VI- VII ст., тра­пився амфориск, за типом дуже подібний до знайденого на Замковій горі [148, с. 21]. Отже, і тут є підстави стверджувати наявність життя в часи побудови найдавнішого Київського городища. На Подолі ж був знайдений цікавий горщик [227, с. 172], подібний, з одного боку, до кера­міки черняхівської культури, а з другого — до кераміки епохи Київської Русі. Очевидно, і хронологічно він займає проміжне місце між назва­ними культурними типами і датується часом другої половини І тися­чоліття н. е.

Нарешті, треба відзначити ще.одну фібулу VII ст., що трапилася на території Києва, але без точних вказівок щодо місця знахідки [218, с. 56]. Найбільш імовірний район названої знахідки — Верхнє місто або Поділ. Це була невелика антропоморфна фібула, виготовлена з низько­пробного срібла, «з прорізним орнаментом» і зображенням жіночих торсів на кінцях.

Таким чином, знахідки речей VI—VII ст. на території древнього Києва не такі вже бідні, як це звичайно прийнято думати. Особливо треба підкреслити, що вони мають дуже яскравий і виразний характер. Ювелірні вироби при археологічних розкопках ніколи не бувають масо­вим, рядовим матеріалом, як, скажімо, черепки битого посуду або кістки тварин. Звернімо увагу, що попередня доба, представлена ма­теріалами культури полів поховань, на території Києва майже зовсім не дала ювелірних виробів, а ті, що були знайдені, трапилися у погре­бальних комплексах.

Зовсім іншу картину бачимо в VI—VII ст.: знахідки дорогоцінних ювелірних речей знайдені тут у кількості понад півтора десятка, причому походять вони не з поховань, а з культурних шарів або (можливо) з кла- дів. Це свідчить, з одного боку, про інтенсивність життя в Києві в цей час, а з другого — про те, що серед тогочасного київського населення були представники заможних верств суспільства, що якнайкраще в’яже­ться з уявленням про Київ VI—VII ст. як ранній політичний центр Серед-

Рис. 20. Топографія знахідок другої половини 1 тисячоліття н. е. на території Києва (/ —найдавніше Київське городище).

ньої Наддніпрянщини. Виразною є топографія описаних знахідок: всі вони пов’язуються саме з тим районом сучасного міста, де на початку пової ери виникла протокиївська група поселень, де в VI—VII ст. зна­ходилися оселі трьох легендарних братів — засновників Києва, а за доби Київської Русі — центр міста, йдеться про Старокиївську гору, де зна­хідки, наче віяло, окреслюють півколом площадку, зайняту древнішим поселенням; Замкову гору, Щекавицю, Поділ. Підкреслимо, що знахід­ки VI—VIII ст. фіксують наявність людського життя на всіх трьох горах, зв’язаних з іменем Кия, Щека і Хорива. Чи можна вимагати більш яскра­вого матеріального підтвердження вірогідності літописної легенди?

Наявність в літописній легенді про заснування Ки- Згадки єва фольклорних нашарувань не викликає сумніву.

^{κ j} Тому найважливішим питанням, яке, проте, в літе­ратурі по суті ще не поставлене, було б відшукання у дальшій фольклор­ній традиції елементів цих переказів.

Але даремно стали б ми шукати у східнослов’янському епосі розпо­відей про саме заснування Києва. їх нема. Можливо, вони колись і були, але не збереглися в пізнішій традиції, що, як відомо, всі події (неза­лежно від їх дійсної хронології) прагнула зв’язати з часами князювання Володимира Святославича, коли Київ був уже відомою у всьому світі столицею.

Та є принаймні один елемент, який не може не зацікавити нас, а са­ме розповіді про царівну Лебідь. В них бачимо ремінісценцію образу Ли- беді, яка названа в літописній легенді сестрою трьох братів—засновників Києва. Перекази ці тим важливіші для нас, що, як побачимо далі, знахо­дять своє відображення у фольклорі деяких інших народів, з якими сло­в’яни підтримували зв’язки в часи раннього середньовіччя.

Образ Либеді-Лебеді виступає в двох билинних циклах: про Михай­ла Потика та про Івана Годіновича [141], які, за визнанням дослідників, є найдавнішою частиною східнослов’янського епосу [156, с. 105]. Варіан­ти існують різні, але основне ядро здається досить очевидним. Історія Либеді — це історія невірної жінки.

В першому циклі виступають три брати: Ілля Муромець, Добриня Нікітич та Михайло Потик (варіант: Михайло Потик, Добриня та Альоша Попович). Князь Володимир посилає їх збирати данину чи на полювання. Виконуючи його доручення, Михайло зустрічає білу Лебідь, яка виявляється дівчиною, і бере її собі за дружину. Проте жінка кидає Михайла і тікає з іноземним королем. Михайло шукає її, але зазнає від неї напасті (перетворюється в камінь, розпинається і т. д.). Два брати їдуть мстити за Михайла; знаходять його, оживлюють. Закінчується роз­повідь стратою невірної дружини і поверненням Михайла в Київ.

Билина ускладнена додатковими сюжетними мотивами (історія смерті Лебеді, перебування Михайла під землею, його битва з змією, оживлення померлої, історія другого походу Михайла, його змагання з бусурманським царем у шашки, кількаразовий замах на життя богати­ря з боку його невірної жінки і т. д.). По-різному подаються імена героїв та географія подій. Кілька імен має героїня: іноді її звуть Марією, іноді Авдотею, а то Настасею (в інших варіантах Настасею названо дочку короля, з яким тікає Лебідь).

Але незалежно від християнського імені, яке сказителі вважали не­обхідним надати своїй героїні, остання завжди називається Лебіддю («Лебіддю білою»). В багатьох варіантах ця назва набуває алегоричної форми: дівчина справді з’являється у вигляді лебедя. Але не завжди, хоча ім’я зберігається неодмінно. Дуже цікавий варіант А. Тимофеева [141, т. І, с. 351 і далі], в якому Марія-Лебідь предстає перед Михайлом в образі лані. Отож, тут мотив перетворення зовсім не зв’язаний з іме­нем, що виступає без всякої алегоричності. Звідси висновок, що назва героїні — Лебідь — постала зовсім не з цього мотиву, а навпаки, сам мотив, мабуть, був притягнений для пояснення подвійності імен. В уся­кому разі немає сумніву, що ім’я Лебідь існує в цьому переказі неза­лежно від сюжетних деталей.

Зустріч Лебеді з Михайлом відбувається то на Поділлі, то в Швеції, але найдавнішим (і найбільш близьким до первісного прототипу) був, мабуть, варіант, згідно з яким герой билини знайомиться з своєю наре­ченою десь поблизу самого Києва. Може й назва героїні «подолянка» походить не від Поділля, а від київського Подолу.

Як відомо, билини київського циклу мають в своїй основі багато історичних моментів, які, однак, протягом століть зазнали дуже серйоз­ної деформації. Тому не будемо дивуватися, що й в легенді про Михайла Потика виступають Ілля Муромець, Добриня Нікітич, Альоша Попович, Князь Володимир, а то й навіть «Король политовський» і «Королівна- подолянка» — явна інтерполяція пізніших часів, яка, втім, важлива як вказівка на південноруське походження билини.

Другий цикл розповідей, де виступає образ, що нас цікавить, зазнав ше більшої деформації. Сюжет його, зрештою, дуже подібний до сюжету першого циклу (хоча й сильно спрощений) і коротко зводиться до тако­го. Київський богатир Іван Годінович їде сватати дівчину, але батько її відмовляє на тій підставі, що вона вже засватана за чужоземного (поганого) царя. Іван бере її силою, але зазнає напасті від жінки, що зраджує його з своїм першим женихом. Закінчується билина, як і роз­повідь про Михайла Потика, помстою зрадженого чоловіка: він відтинає жінці спочатку руки, потім ноги і нарешті губи (рідше — голову).

Ця розповідь теж існує в багатьох варіантах, які різняться дета­лями. По-різному названі герої, різною є й географія. За більшістю ва­ріантів Іван їде за нареченою до Чернігова, за іншими—у Золоту Орду, навіть в Данію. Батько нареченої іноді виявляється купцем, а то князем. Суперником Івана Годіновича виступає то цар Кащей (Кащерище), то царський син (татарин) Федір Іванович, то Одолище (Ідолище) і т. д. Але імена нареченої тотожні іменам нареченої Михайла Потика: Марія, або Авдотя, або Настася. Це — не випадково: і тут і там йдеться про один і той самий персонаж.

Друге ім’я — Лебідь — виступає далеко не у всіх варіантах, хоча є й такі, де героїня прямо названа Лебіддю, Один з таких варіантів, в яко­му діє Авдотя Лиховидіївна—Лебідь біла, подає П. В. Киреєвський [145, с. 9—19]. В інших варіантах цей мотив існує в редукованому вигляді; наприклад, підкреслюється «лебедина розмова» нареченої [141, т. II, с. 591, 624 та ін.]. Цікавий варіант,.записаний від Т. Г. Рябиніна, в якому є такий епізод: підступна Настася, занапастивши Івана Годіновича і прив’язавши його за допомогою Федора Івановича до дуба, вимагає від свого коханця, щоб він убив для неї Лебідь, яка пролітала мимо. Той стріляє, але стріла повертається назад і убиває стрільця [141, т. II, с. 103]. Тут образ Лебеді і невірної жінки роздвоюється і з напасниці Ле­бідь перетворюється на месницю. Цей рідкісний варіант може свідчити про те, що в основі билини справді лежить прототип, що зазнав досить серйозної переробки.

Ці фольклорні мотиви, як побачимо далі, ще в древності проникли в творчість деяких інших народів.

Київська легенда у західних слов’ян

Легенда про заснування Києва скоро після свого виникнення вийшла за межі Русі і поширилася у сусідніх народів, і в першу чергу у західнослов’ян­

ських. Фольклорно-історіографічні зв’язки східних і західних слов’ян знаходять своє відображення у явищах різного плану, в пластах різної глибини, що відбивають відповідно і зв’язки різного типу і різного ступе­ню. Отож, і київська легенда в своєму книжковому варіанті потрапила ■ на сторінки західнослов’янських історичних творів: усі слов’яни цікави­лись минулим своїх братів. Тому в древньоруських літописах знаходимо відомості і про польських, і про чеських, і про болгарських слов’ян, а в літературі інших слов’янських народів знаходимо відомості про Київ і східнослов’янські старожитності.

Найвидатніший з польських середньовічних хроністів Ян Длугош подає докладний виклад легенди «Повісті временних літ», додаючи до неї деякі деталі, відсутні в оригіналі. «Київ був заснований одним з кня­зів племені поляків ^[13] і одержав свою назву від його імені. Це знамените місто з багатьма церквами, в тому числі і кафедральною, розташоване на славній річці Борисфені — Дніпрі... Серед них (поляків — полян. — М. Б.) були три мужі від одного батька і того ж самого племені — Кіг, Щек, Корив та четверта сестра, особи так само переважаючі (інших) мудрістю, як і мужністю, завдяки чому легко досягли першості над пле­менем, а інших підкорили своїй владі і перетворили на другу трибу і включили у своє панування. Вони збудували три замки в Русії, назвав­ши їх своїми іменами, а саме: Kir збудував замок над річкою Henp, названий Кіов, Щик — Щикавиню і Корев — Коревицю, і були вони схильні до язичництва і інших забобонів; стави, озера, джерела, води почитали за богів» [66, с. 40].

Докладний виклад легенди про заснування Києва знаходимо і в ін­шого польського хроніста — Матвія Стрийковського: «Той Кий, або Кіг, Щек і Корево, князі руські, були рідними братами, а четверта сестра їх Лебеда, або Лебідь, з народа і потомства Яфетова і Мосохова, сина його. А ті, пануючи над руськими народами, почали закладати і будувати обо­ронні міста і замки. Кий, або Кіг, старший заложив замок і місто Київ від свого імені над рікою Дніпром, де потім була голова і славна сто­лиця единодержавства руського. Другий брат Щек недалеко від Києва побудував замок і місто на горі Щекавиці, від свого імені. Також Ко­рево, третій їхній брат, заложив у своєму удільному князівстві Kope- вицю, яку потім називали Вишгородом. А сестра їх Лібеда над рікою Лібедою заснувала своє поселення, там же замок Лібец, або Любеч, по­будувала на високому холмі» [192, с. 112}.

В цих текстах бачимо деякі розходження порівняно з древньорусь- кими. Зокрема, тут йдеться про побудову не одного, а трьох замків трьо­ма братами, причому назви Щекавиця і Хоревиця віднесені не просто до гір, а до збудованих на них градів. Ця відмінність, очевидно, є редактор­ським домислом хроністів, які довели тричленність легенди до крайності, але ця поправка стала версією, знайшла відгук і в пізніх східнослов’ян­ських джерелах, наприклад, у київському «Синопсису», де є відомості про побудування чотирьох городів. Однак ця версія не знаходить собі підтвердження у фактичному матеріалі: археологічно засвідчена наяв­ність лише одного городища у Києві середини І тисячоліття н. е.

Але є і більш глибокі стосунки, які не можна трак- Західнослов’янські тувати інакше, ніж взаємозв’язки між традиціями паралелі фольклорними, вже ніяк не зв’язаними з книжковою мудрістю. До таких фактів відноситься поширення назви «Київ» або споріднених з нею імен на землях західних слов’ян. Згадаємо назву міс­цевості Куяви в середній Польщі, до якої відносяться найдавніші легенди про заснування Польської держави. Тут, в серці Куяв, знаходиться зна­мените озеро Гопло, на березі якого розташована Крушвиця — місто легендарного Попеля, чия постать займає в польському фольклорі таке ж саме місце, як постать Кия в фольклорі древньоруському.

Тут, в Куявах, маємо кілька населених пунктів з іменами, близькими до Києва. На північній околиці Куяв (земля Хелминська) є дуже древнє село Києво; в XIV ст. тут був збудований кам’яний костьол. Отже, в цей час село було уже значним населеним пунктом 3 такою ж назвою села існують в Іновроцлавському повіті, а в Срьодському (земля Ленчиць- ка) — навіть два. В Іновроцлавському повіті відомий населений пункт Києвиця і село Київська Воля. На території Пінчовського повіту (Се­редня Польща) знаходиться село Кияни, засвідчене ще Длутошем, і село Киї, яке існувало принаймні в першій половині XII ст. (там в 1140 р. була побудована церква).

Село з назвою Київ відоме над р. Вартою в повіті Ново-Радомсько- му (Середня Польща). В Мазовше є село Києвиці (повіт Прашинський), а в районі Ченстохови знаходимо фільварк Кияс, чия назва, мабуть, по­ходить від того ж імені Кий. В Сілезії (нині воєводство Опольське) існує село Київ.

Скупчення топоніміки з цим іменем в основі саме в Середній Польщі, де найбільш активно відбувався процес формування древньопольської держави, очевидно, не є випадковим. Зазначимо, що саме з цією тери­торією зв’язується і польське плем’я полян, ім’я якого є паралеллю на­шим середньодніпровським полянам і яке дало етнічне ім’я сучасному польському народу.

Але поширення топонімічних назв з коренем «Кий», «Київ» в основі не обмежується Середньою Польщею, а охоплює майже всі західносло­в’янські землі. Так, на західній Волині маємо село Кияни (кол. Любар- товський повіт); ще два села з цією ж назвою відомі у слов’янських (пів­денних) районах Литви (кол. повіти Віденський та Росієнський). В Ма­зурах є село Києво, відоме з джерел XVI ст. Два села з однаковим іме­нем Київець знаходяться в повітах Слупецькому і Бяльському. В Гали­чині в с. Кривиш поблизу Перемишля є куток, або урочище, з назвою Київ. Слід відзначити ще місто Київ в Моравії, село Київ в Угорщині, а також село Кий в сербській Лужиці.

Поширення топоніміки з коренем «Кий», «Київ» свідчить не лише про ту виняткову роль, яку дніпровський Київ відігравав в загально­слов’янській історії, але й про наявність якихось спільних тенденцій в галузі осмислення процесів, що відбувалися на світанку державного життя як у східних, так і у західних слов’ян. Адже виникнення деяких з перелічених імен припадає на дуже давній час. Тим важливіше, що в галузі найстаріших західнослов’янських фольклорних переказів про початки перших давньослов’янських держав знаходимо моменти, спіль­ні з східнослов’янською легендою про Кия, Щека і Хорива.

йдеться не про пряме запозичення цієї легенди (чи окремих її мо­тивів) західнослов’янськими народами і про пристосування її до кон­кретних умов виникнення чеської, польської і інших держав. Якщо Длу- гош і інші хроністи занесли варіанти київської легенди на сторінки своїх фоліантів, то зроблено це було в плані висвітлення історії древньорусь- кої (а не польської) держави.

Але в легендах про виникнення західнослов’янських державних об’єднань і тих міст, довкола яких ці об’єднання утворювалися, знахо­димо дещо спільне з київською легендою. Це дозволяє більш критично роздивитися літописну традицію і допомагає відокремити в ній історич­не ядро від фантастичних нашарувань. Однак треба мати на увазі, що деякі деталі можуть виявитися спільними не стільки внаслідок викори­стання загальнопоширених літературних сюжетів, скільки внаслідок відображення схожих умов історичного розвитку, продиктованих епо­хою переходу від первіснообщинного до феодального ладу. Тому не все спільне у східно- і західнослов’янських переказах обов’язково становить наносний міфологічний пласт. Зокрема, це стосується найголовнішого — проблеми побудови міст.

Будівництво «градів» легендарними засновниками слов’янських державних об’єднань є загальним місцем слов’янського фольклору. Перша польська (куявська) столиця — Крушвиця за переказами була заснована Попелем, перша столиця великопольського князівства — Гнезно — Пястом, родоначальником першої династії польських князів. Засновником Кракова був Кракус, з іменем якого зв’язують великий курган в околиці сучасного міста. Згадаємо також чеські легенди про Чеха і Леха, що будували свої гради на горах північної Чехії, а особ­ливо— легенду про Лібуше і заснування Праги, розказану Козьмою Празьким [101, с. 36—37, 45—47].

Ця остання легенда становить для нас спеціальний інтерес. Після смерті Чеха народ запросив до влади старійшину (чи князя, в інших варіантах — суддю) Крока, ім’я якого не може не викликати асоціації з іменем засновника іншої слов’янської столиці — Кракуса. Крок від­значався мудрістю і справедливістю, а помираючи, залишив трьох до­чок: Казі, Тету і Лібуше. Вони поділили владу і кожна з них збудувала свій град на горах: Казі — град, що від її імені прозвався Казін, Тета — град Тетін, а Лібуше — град Лібушин. Пізніше вона заклала на горі в трьох кілометрах вище за течією Влтави новий великий град — Прагу.

В цій легенді знову бачимо тріумвірат; правда, дійовими особами тут виступають не брати, а сестри, що змушує замислитися, чи не є це вказівкою на більш древні фольклорні традиції з пережитками матрі­архату. Кожна з сестер будує свій замок на своїй горі, а молодша (тут знову відміна від київського переказу) засновує майбутню столицю Чеської держави. Сама Лібуше постає перед нами як своєрідний двій­ник Кия, а разом з тим і його сестри Либеді, бо саме ім’я її виступає реплікою імені наддніпрянської киянки: адже зменшена форма імені Либеді на західнослов’янський лад мусить звучати дуже близько до «Лібуше».

Або взяти легенду про заснування Кракова легендарним Кракусом, діяльність якого прийнято відносити до VII ст. Археологічні досліджен­ня кургана, зв’язаного з його іменем, хоча й не були доведені до кінця, проте увінчалися несподіваним успіхом: в насипу кургана було знайде­но пряжку, яка дозволяє відносити час спорудження кургана саме до VII ст. Перша поява людини на місці сучасного Кракова відноситься ще до доби палеоліту, далі майже всі епохи так чи інакше залишили тут свої сліди; починаючи від рубежу нової ери можна говорити про безпе­рервне існування життя на горі Вавель — там, де пізніше виник Кра­ківський замок, ядро майбутнього міста. Виникнення Вавельського зам­ку десь близько VII ст. в краківській легенді ускладнено мотивом дра- коноборства, дуже поширеним в ранньосередньовічному фольклорі (згадаємо Зігфріда-драконоборця з давньонімецької поезії, англосак­сонського Беовульфа, скандінавського Сігурда і т. д.). Чи не є версія про те, що Кий, Щек і Хорив були звіроловами, завуальованою реплі­кою цього ж мотиву? Не можемо не згадати, до речі, і мотив змієбор­ства в билинах про Михайла Потика.

Зв’язки, що виявляються у фольклорних переказах слов’янських народів, очевидно, мають різний характер і, відповідно, різне пояснення. По-перше, йдеться про відображення в пам’яті різних народів якоїсь одної конкретної події, історична реальність якої стоїть поза сумнівом (як, наприклад, діяльність Кия). В цьому плані знайде своє пояснення не лише факт заведення до західнослов’янських хронік справжніх ва­ріантів київської легенди, але й поширення географічних імен з коренем «Кий», «Київ». По-друге, тут виявляється процес фіксації (і переробки) народною уявою схожих, паралельних явищ, які відбувалися у різних слов’янських народів (процес розкладу первіснообщинних відносин, утворення суспільної верхівки, початок виникнення градів і об’єднання довкола них тих чи інших земель і т. д.).

Нарешті, маємо загальнослов’янські (а то й більш широкі) моти­ви, які в різних варіантах легенди могли знайти своє відображення в різних фольклорних традиціях і тим самим ускладнювали реальне істо­ричне ядро в основі кожної з конкретних легенд фантастичними наша­руваннями. Сюди відносимо і мотив двох або трьох засновників, що, зрештою, так яскраво виявляє себе в легендах про побудування, і мотив драконоборства, і збіг імен Лібуше — Либідь, і, треба думати, інші де­талі, які ще чекають спеціального дослідження.

_o Легенда про заснування Києва трьома братами —

Вірменський варіант к_иєм Щеком і Хоривом перекочувала й до інших, неслов янських, країн, де, зазнавши певної перероб­ки і розвитку, знайшла своє відбиття в місцевих джерелах. Зокрема, ве­ликий інтерес становить вірменський варіант легенди, який давно вже став об’єктом уваги дослідників завдяки спеціальній роботі акад. М. Я- Alappa, присвяченій порівнянню обох творів [120]. Цей ва­ріант не лише засвідчує досить ранні фольклорні зв’язки між Руссю і Кавказом, але й допомагає розумінню деяких згадок східних слов’ян про виникнення їх столиці — Києва.

Вірменський варіант київської легенди знаходимо в «Історії Тарона» Зеноба Глака. Точна дата написання твору невідома: раніше його від­носили до IV cτ., М. Я. Alapp — до VI. Новіші дослідження схиляють істориків до прийняття дати ІТИ ст. [2, с. 347—348].

Зеноб Глак розповідає: «Леметр і Гісаней були князі індів і брати племенами. Вони задумали проти царя свого Динаскея лихе, пізнав­шися про що цар послав за ними з наказом або вбити їх, або вигнати з країни. Опинившися на грані смерті, вони шукали сховища у венце- носця Валаршака, і він пожалував їм землю Тарон з правом володіти, де вони побудували город і назвали його Вішап. Потім, з’явившися до Аштишату, вони поставили тут ідолів по імені тих ідолів, яких вони по­читали в Індах. Через 15 років венценосець убив обох братів, не знаю, заради чого, і дав владу трьом їх синам — Kyapy, Мелтею і Хореану, а Kyap побудував город Kyap, і названий він був Куаром за його ім’ям; а Аіелтей побудував на полі тому свій город і назвав його по імені Мел- тей, а Хореан побудував свій город в області Палуні і назвав його по імені Хореан. І через багато часу... Kyap і Мелтей і Хореан піднялися на гору Каркея і знайшли там прекрасне місце.., оскільки були там простір для полювання і прохолода, а також багато трави і дерев, і збу­дували там вони поселення і поставили двох ідолів, одного по імені Гіса- нея, другого по імені Деметра» [120, с. 60].

В цьому оповіданні порівняно з літописною легендою є чимало ново­го: тут виступають два індійські князі, що були нібито предками трьох братів-будівників, а саме будівництво має три етапи. Очевидно, древньо- руська легенда, потрапивши на вірменське тло, зазнала грунтовної пере­робки з залученням легендарних елементів зовсім іншого походження. Звідси взялися і індійські князі з грецькими іменами, і мотив їх боротьби з царем Динаскеєм, і їх стосунки з вірменським царем Валаршаком, і неруські імена: Тарон, Каркея, Вішап і т. д. Але крізь цей чужорідний елемент древньоруська основа легенди виступає досить очевидно. Йдеть­ся не лише про загальну сюжетну схожість, але й збіг багатьох харак­терних деталей.

Адже Kyap вірменського варіанта — це Кий древньоруського пере­казу; Хореан відповідає древньоруському Хориву; три «городи», збудо­вані трьома братами вірменської легенди і названі їх іменами — трьом горам, на яких жили три легендарні засновники Києва, які також були названі їх іменами і яким відповідали конкретні поселення. Країна Па- луні, де будував своє місто Хореан, тотожна країні полян, в якій було засновано Київ. Місто, збудоване спільно трьома братами, відповідає Києву, а поросла деревами гора Каркея, вигідна своєю прохолодою і мисливськими угіддями, мимоволі будить асоціацію з славетними «го­рами Київськими»^[14], які весь час фігурують в древньоруських літописних текстах як центр громадського життя древньоруської столиці. Навіть згадки про ідолів, поставлених Куаром, Мелтеєм ї Хореаном у засновав ному ними місті, знаходять паралель у підкресленні язичництва трьох братів і підтверджуються наявністю відомого київського капища (до­кладно про нього в наступному розділі).

Певні асоціації будить і загальне тло розповіді. Згадаємо історію Кия: щось (очевидно, аварське нашестя) заважало йому князювати; він шукав підтримки у Візантійського імператора, намагався (але невдало) осісти на Дунаї, де збудував був навіть городище, і лише після того оста­точно закріпився на горах Київських. Подібні перипетії знаходимо і у вірменському варіанті легенди: за змову проти царя Деметр і Гісаней змушені кинути свої землі і шукати підтримки у царя Валаршака; вони будують город Вішап, але гинуть, і вже їх сини засновують три міста, названі їх іменами. Отже, втеча Гісанея і Деметра від Динаскея може бути зіставлена з початком історії Кия (в такому разі Динаскей відпові­дає аварському кагану); прийом їх у Валаршака-—прийому Кия при візантійському дворі; пожалування їм місцевості Тарон — спробі Кия закріпитися (очевидно, з відома Візантійського імператора) на Дунаї; будівництво Вішала — будівництву Київця на Дунаї; смерть Гісанея і Деметра — невдачі Кия, якої він зазнав у придунайських землях; три міста, збудовані Куаром, Мелтеєм і Хореаном — трьом оселеним горам в Києві; нарешті заснування города на горі Каркея — побудуванню най­давнішого Київського городища.

Два моменти нібито порушують відповідність між обома варіантами легенди: по-перше, різниця в імені середнього брата, а по-друге — відсут­ність у вірменському варіанті сестри трьох братів-будівників. Але за думкою М. Я. Mappa [120, с. 56—59], в іменах середнього брата замість фонетичного збігу маємо збіг семантичний: обидва імені — Щек і Мел- тей — означають одне і те саме — «змій». Відсутність же сестри Либеді у вірменському варіанті пояснюється тим, що вірменський переклад цього імені (Либідь — Лебідь — Катар) виявився злитим з іменем тре­тього брата — Хореана. Ця гіпотеза здається важливою, бо семантика витлумачення імені Либідь як Лебідь (яке фонетично утруднене незако­номірністю переходу «и» в «е»^[15]), засвідчена східнослов’янським епосом і давньогерманськими джерелами. Паралелізм появи двох іноземних перекладів імені Либідь, витлумаченої, як Лебідь, є факт, джерелознав­че значення якого важко переоцінити.

Перший дослідник вірменського варіанта легенди акад. М. Я. Mapp підходив до неї з позицій своєї загальнотеоретичної концепції, головною засадою якої було, між іншим, відмовлення від конкретно-історичного аналізу досліджуваного матеріалу. Спеціальний філологічно-мовний аналіз матеріалу легенди він звів нанівець, заперечуючи можливість від­шукання в її тексті будь-якого історичного ядра, вбачаючи тут вияв абстрактної стадіальної ідеології поза простором і часом, незалежної від конкретних умов епохи та етнографічних традицій. За думкою Mappa, обидва варіанти легенди — вірменський і древньоруський — повинні ма­ти в основі спільний прототип, який він вважав досить древнім і зв’язу­вав з скіфо-сарматським світом.

Однак древньоруська легенда знаходить своє безумовне підтвер­дження в реальних фактах історії східних слов’ян і зв’язується з конкрет­ною епохою VI—VII ст. н. е., тобто з часом, дуже близьким до тієї епохи, коли жив і діяв Зеноб Глак. У зв’язку з цим гіпотезу М. Я. Mappa щодо скіфського походження легенди доводиться заперечити, так само, як і припущення про її запозичення десь з сторони. Ця легенда, безперечно, народилася на місцевому східнослов’янському грунті. Вона, очевидно, виникла дуже скоро після самого факту побудування Київського городи­ща, як згадка народної пам’яті про цілком конкретну історичну подію, тобто десь в VII—VIII ст. Саме в цей час вона і могла вийти за межі східнослов’янських земель і досягти Вірменії.

Зв’язки східних слов’ян з Кавказом, як відомо, мають дуже глибокі корені. Існують свідчення про війни вірмен з північними племенами (хозарами) у VI ст. н. е. Можна думати, що вже в VII ст. руси мали якісь стосунки з Закавказзям. У VIII ст., за свідченням арабського пись­менника Баладурі [49, с. 38], близько 20 тис. слов’ян були переселені арабським халіфом в Кахетію. Згадуючи цей факт, Б. А. Рибаков слушно зауважує, що імовірно саме тоді древньоруська легенда пр® засну­вання Києва могла стати відомою у Вірменії [162, с. 66; 142, с. 780].

Але, можливо, шлях легенди був і іншим. У VII—VIII ст. відбувала­ся слов’янська колонізація частини візантійських земель. Слов’янські переселенці не тільки повністю заселили північну частину Балканського півострова, але й проникали на південь Греції, в Малу Азію, навіть в Сі­рію і Східне Середземномор’я. Так, наприклад, при Юстиніані II в 687 р. значна частина слов’ян (не менше 100 000 чоловік) була переселена в Малу Азію [Nic. ОН, 364; Theoph., 278]. В середині ѴІІІ ст. (762 р.), за даними Нікіфора і Феофана, 208 тис. слов’ян заснували ще одну коло­нію в Малій Азії [Nic. ОН, 378]. Вірмени також відігравали дуже сер­йозну роль в історії Візантії того часу, і слов’янам, які оселилися в Малій Азії і інших внутрішніх районах імперії, безперечно, доводилось безпо­середньо стикатися з ними. Тому не менш правдоподібним було б припу­щення, що внаслідок цих контактів древньоруські перекази, в тому числі і про побудування града Києва, могли потрапити до вірменської історіо­графії.

Факт занесення древньоруської легенди на сторінки твору вірмен­ського письменника VIII ст. добре підтверджує хронологічні дані, які дає нам аналіз літописних текстів. Адже ясно, що подія, про яку розповідає автор VIII ст. не могла відбутися пізніше цієї дати; навпаки, між самим фактом і записом Зеноба Глака повинен лягти більш-менш значний хро­нологічний інтервал. Гадаємо, ця подія не могла відбутися пізніше VI— VII ст.

В «Історії Тарона» легенда про Kyapa і його братів вміщена пе­ред описом подій, які датуються часами правління візантійського імператора Маврикія (582—602 pp.). Це наводить на думку, що у пись­менника були якісь підстави відносити описувані ним події до часу, ранішого, ніж рубіж VI і VII ст. Якщо хронологія Глака заслуговує на довір’я, вона дозволить точніше визначити час побудування Київського городища, виключивши з можливого діапазону VII ст. Але й без цього збіг хронологічних даних древньоруського і вірменського джерела виявляється досить переконливим.

Дуже важливі факти виявляються при зверненні до Германаріхова древньогерманських джерел, зокрема даних, що містяться в творі готського історика VI ст. Иорнан- да. Цей твір — досить складне поєднання реальних фактів і подій з переказами чужих джерел, фольклорними мотивами, легендами і міфами, а іноді — прямими вигадками і домислами. Серед фольк­лорних мотивів, використаних Иорнандом, дещо стосується східносло­в’янських племен і їхньої творчості, зокрема те місце, яке розповідає про сутичку готського короля IV ст. Германаріха з росомонами, точніше — з їх суспільною верхівкою.

йорнанд розповідає: «Вождь готів Германаріх виявився тріумфато­ром над багатьма народами, але й він замислився з приводу приходу гун- нів, а в цей час підступний народ росомонів, який тоді скорявся йому серед інших, знайшов можливість обманути його таким чином. В гніві за підступну втечу однієї жінки з цього народу, що прозивалася Суніль- да, від чоловіка цар наказав прив’язати її до диких коней і розірвати її на частини, розігнавши коней. А брати її Cap і Аммій, аби помститися за смерть сестри, проткнули Германаріху бік мечем» [Jord., 129].

Історичний зміст цієї розповіді становить спеціальну проблему, яка зараз не є предметом дослідження. Чи мала місце справді подія, про яку йдеться (жорстока страта Сунільди, втеча її чоловіка до гуннів, помста Capa і Аммія і т. д.),— невідомо; в усякому разі в цьому можна сумніватися. Вся частина йорнандового твору, присвячена Германарі­ху, вимагає до себе дуже критичного ставлення. Але нас зараз цікавить зовсім інший аспект проблеми: історико-культурний, коли завгодно — фольклорний. Якщо в наведеному уривку виявляються деякі елементи східнослов’янського походження, то перш за все треба з’ясувати, що являють собою ці елементи і яким чином вони могли потрапити на сто­рінки «Гетіки»..

Перш за все зазначимо, що головними діячами наведеного епізоду є особи з «підступного народу росомонів», які виявляються частиною східнослов’янських антів. Значення самого терміну «росомони» в літе­ратурі з’ясовано, можна сподіватися, остаточно. Частина «топ» (алан- ське «mojne»^[16]) означає «муж», «людина», в множині — «люди», «на­род» [1, с. 172], а назва в цілому розкривається в значенні «народ Рос». Це той самий народ Poc (Hros, ^,Pως), який згадується в творі іншого автора VI ст.— Псевдозахарії — серед племен північно-східного При­чорномор’я [149, с. 114—115]. Дослідження радянських учених [161, с. 95—96] «народ Рос», «росомонів» локалізують в області Середньої Наддніпрянщини, зокрема в басейні Росі, де зосереджена топоніміка з цим коренем, звідки вони поширилися і в інші райони. Це — первісне ядро майбутньої Русі. В певному відношенні «народ Рос» ототожнюється з полянами наших літописів, про яких літописець не випадково заува­жив: «Поляне, яже ныне зовомая Русь» [151, с. 21].

Отже, росомони Йорнанда — південно-східна частина слов’янорусь- ких племен, спеціально — слов’яни Середньої Наддніпрянщини, тобто саме та частина східнослов’янських племен, з якою зв’язується початок історії Києва. І серед імен людей племені росомонів зустрічаємо два — Сунільда і Cap, що так чи інакше зв’язуються з фольклорною версією про виникнення Києва.

На спеціальну увагу заслуговує ім’я Сунільди (в інших варіантах — Сванхільди). Це ім’я має не слов’янський, а германський характер. Тим часом нею позначена жінка слов’янського походження, яка в дійсності навряд чи могла носити германське ім’я. Очевидно, тут маємо справу з германським оформленням слов’янського імені: адже в германських мо­вах «Swan» означає «лебідь» (пор. нім. Schwan₁ англ. Swan, дат. Svane і т. д.). Можна думати, що Сунільда — Сванхільда виявляється готським двійником нашої літописної Либеді [201], її ім’я може бути витлумачене, як простий переклад цього слов’янського імені на германський лад (пор. поширені в германському фольклорі жіночі імена з закінченням на «хільд»: Кримхільда, Брунхільда і т. д.). Завдяки цьому імені легенда, записана йорнандом, виявляється зв’язаною з легендою про заснування Києва, бо Либідь була сестрою трьох легендарних будівників города.

Сунільда також мала братів. Серед них немає Кия, але натомість є Cap — ім’я теж нам знайоме: цим іменем Птолемей назвав одне з міст на Дніпрі, яке є підстави зіставляти з майбутнім Києвом. Отже, і тут маємо справу з характерною подвоєністю імені (подібною до подвоєнос- ті Кий — особа і Київ — місто): Cap — місто і Cap — особа, князь пле-.мені Poc (тобто середньодніпровських слов’ян), брат Сунільди-Либеді, сестри засновників Києва. Чи може бути випадковим такий збіг обставин?

йорнанд нічого не каже про зв’язок Capa з одноіменним містом, але збіги, що виявляються при порівнянні різних джерел, здаються красномовнішими за прямі свідчення. Германаріхова легенда в цьо­му відношенні виступає нібито з’єднуючою ланкою між «Повістю временних літ» і древньоруським епосом (Сунільда-Либідь), Птолемеем (Cap) та Константином Багрянородним (∑αμβατας), об’єднуючи ці різні за часом і характеро.м джерела в одну систему, стержнем якої є початковий етап історії Києва.

' Легенда, розказана йорнандом в VI ст., виявилася Скандінавські живучою в древньогерманському фольклорі — як скандінавському, так і старонімецькому. Мотив не­щасливого заміжжя Сванхільди (Сунільди), жорстока смерть її за на­казом готського короля і помста братів (яких здебільшого виступає три) — становить істотну частину древньогерманського епосу, однак, ви­ступає в переробленому, контамінованому вигляді [201].

Одним з найхарактерніших прикладів такої контамінації є викори­стання епізоду про заміжжя Сванхільди у славетному сЙіндінавському епосі «Волсунга-сага», що є норманським варіантом відомої «Пісні про Нібелунгів». В цій останній, однак, епізод про Сванхільду і Германаріха відсутній, звідки випливає, що він не входить до основного фольклорно­го ядра твору, а потрапив до нього з сторони, напевно шляхом запози­чення.

Епізод з Сванхільдою становить окрему частину саги, вміщену в са­мому кінці її [171, с. 236—243]. Це — продовження історії третього шлю­бу Гудрун (Кримхільди), що після Сігурда (Зігфріда) і Етцеля (Аттіли) вийшла заміж за короля йонака. Сванхільда була дочкою Гудрун від першого шлюбу (дочка Сігурда-драконоборця); три її брати: Хамді, Серлі (Cap ^[17]) і Epn — сини йонака. Сванхільда була видана заміж за йормунрека (Германаріха), запідозрена ним у невірності і жорстоко страчена (розтоптана кіньми). Тоді Хамді і Серлі вирішили помститися за смерть сестри, але по дорозі через непорозуміння убили третього бра­та — Epna. Коли вони дісталися до палат йормунрека, то Хамді відсік йому обидві руки, а Серлі — обидві ноги; голову ж відтяти не було ко­му: третій брат, Ери, лежав мертвий на дорозі. Люди йормунрека заби­ли обох братів камінням до смерті, бо ані списи, ані мечі не були владні над їх тілом.

Як бачимо, основний зміст саги відповідає сюжету Германаріхової легенди, що була джерелом контамінації, але разом з тим має і серйозні відхилення від прототипу: а) Сванхільда виявляється дочкою Сігурда; б) мотив убивства готського короля має не політичний, а сімейний ха­рактер: Йормунрек підозріває Сванхільду у любовних стосунках з своїм сином; в) число братів становить не два, а три; г) інакше, з багатьма ускладненнями подано самий процес помсти.

В скандінавському варіанті Сунільда перетворилася в германку (дочку Сігурда і Гудрун). Але брати її — Хамді, Серлі і Epn виявляють­ся лише братами по матері: батьком їх був незнаний ближче йонак. Це ім’я Р. Хайнцель тлумачить як слов’янське «юнак» («воїн», «дружин­ник») [47, с. 102]. Таку думку підтримують і деякі інші автори. Звідси— можливість і цей варіант так чи інакше зв’язувати з слов’янським світом. Якщо ж прийняти, що шлюби Гудрун мають етнонімний характер (Ci- гурд уособлює собою германський етнічний елемент; гуннський цар Ет- цель — азіатський кочовницький світ), то нема нічого дивного, що тре­тій чоловік Гудрун має уособлювати третій великий етнічний елемент Східної Європи — слов’янський, з яким у древніх скандінавів були тісні і багатолінійні взаємини.

Зв’язки цих переказів з слов’янським фольклором — безперечні. Во­ни виступають не лише в іменах чи прямих згадках про слов’ян. Спіль­ними є й інші сюжетні мотиви, хоча вони, само собою зрозуміло, на древ- ньогерманському грунті, зазнали певної переробки. Зрештою, в билинах київського циклу знаходимо цілком аналогічні сюжети, хоча тут відно­сини між гертами подекуди переставлені. Спільними виявляються й мо­тиви трьох братів, і невірної жінки з іменем Лебідь (Либідь), і її зради чоловікові, і жорстокої страти нещасної, і помсти, а й навіть характер помсти. Іван Годінович, як пам’ятаємо, відтинає своїй жінці руки, ноги, губи, і це нагадує і смерть Сванхільди, і характер помсти її братів йор- мунреку.

Важливим моментом здається кількість братів Сванхільди, приве­дена у відповідність з даними київської легенди: їх уже виявляється три. Правда, ці брати рідні Сванхільді лише по матері; в інших редак­ціях скандінавського варіанта («Едда», «Рагнарсдрапа») рідними бра­тами виступають лише двоє — Хамді і Серлі; третій брат — Epn — син йонака від наложниці; саме цією обставиною пояснюється нічим не виправдане вбивство його з боку Хамді і Серлі, коли вони рушили до Данпарстада. Однак тут, можливо, є значно глибший зміст. Ім’я «Кий» семантично значить «молот» [155, с. 306; 202, с. 16]. Чи не є ім’я сканді­навського героя Хамді (Хамдір) таким же семантичним двійником Кия, як Сванхільда — двійник Либеді (пор. загальногерманське Hammer — «молоток»)? Звичайно, на сторінки твору йорнанда, що писав у VI ст., Кий, діяльність якого припадає на час не раніше другої половини VI ст., ще не міг потрапити. Але інша справа — скандінавський епос IX— XIII ст. Тут поява Кия була б цілком можливою. Чи не тому Сванхільда замість двох братів має трьох? Адже і при наявності двох братів кано­нічний мотив трійці зберігається, якщо за третій елемент вважати саму Сванхільду.

В старонімецькій поезії Германаріхова легенда мала іншу долю, ніж у «Волсунга-сазі», в «Рагнарсдрапі» скальда IX ст. Bpari Боддасона або в «Хамдісмалі». Як вже відзначалося, до «Зігфрідового циклу» вона не потрапила, а натомість виявилась зв’язаною з поемами так званого «Дітріховського циклу», присвяченими історії готського короля Теодо- ріха Великого (Вольфдітріха) [201]. В цьому варіанті не знаходимо ні Сванхільди, ні її братів; месником за жорстокість Германаріха виступає сам Дітріх та його лицарі.

Однак деякі сліди київської легенди знаходимо і в древньонімецькій літературі. Зокрема, цікаву розповідь наводить автор XII ст. Саксон Граматик [Sax., 275—282]. Особливо важливим є те, що в ній прямо го­вориться про взаємини Германаріха (Ярмеріка) і данів (готів) з слов’я­нами. Боротьба між данами і слов’янами складалася не на користь пер­ших: Ярмерік потрапив ¾ полон до слов’янського короля Ісмара (Rex slavorum Ismarus) і лише хитрістю і підступністю зумів вирватися на волю та здобути престол. Правда, після того він переміг багато народів і розширив свої володіння до нечуваних масштабів. Що ж до Сванхільди, то в цьому варіанті вона виступає як сестра чотирьох^[18] геллеспонтських^[19] розбійників. Вона вийшла заміж за Ярмеріка, зазнала наговору і була страчена чоловіком; брати мстяться за смерть сестри в той же спосіб, що й герої скандінавської саги.

Розповідь Саксона цікава для нас ще й тим, що викликає певні асо­ціації з коментованою вище новгородською версією Київської легенди, згідно з якою брати Либеді були розбійниками, і тим самим демонструє справжнє джерело останньої. Звичайно, становище морського розбійни­ка в поняттях Германії епохи вікінгів аж ніяк не було ганебним. Скорі­ше навпаки. Видно це хоча б з того, що Ярмерік, король і переможець багатьох народів, погодився одружитися з розбишацькою сестрою. Але зовсім іншого, несподіваного з точки зору вікінзької ідеології, аспекту набув цей мотив у слов’янському середовищі, де відношення до лицарів з великої дороги було далеко не таким ідилічним ^[20].

Сам по собі факт появи в Новгороді даного варіанта не є дивним: при наявності інтенсивних зв’язків цього міста з германськими земля­ми— Скандінавією, Ганзейськими містами і т. д. — культурний взаємо­вплив був явищем цілком закономірним. Але чи не найцікавішим є те, що, повернувшись на Русь в переробленому вигляді, розповідь про Сван- хільду-Либідь все ж таки була пов’язана з легендою про заснування Києва. Отже, треба думати, в середньовічному Новгороді досить добре знали, хто така Сванхільда і в якому відношенні вона знаходиться до персонажів древньоруського фольклору.

Наведений огляд різних варіантів легенди про за- Дві легенди про снування Києва дозволяє підійти до основного пи- походження Києва ■.« ■ ■

тання про виділення в ній різних пластів нашару­вань і відокремлення історичного реального змісту від фольклорних мотивів і легендарних ускладнень.

Спробуємо якось укласти до однієї системи всі ті перекази, факти і здогадки, про які була мова вище. В наведених джерелах бачимо ніби­то чимало протиріч і невідповідностей, які на перший погляд важко узгодити. Однак при уважному дослідженні окремі частини системи доб­ре стають на свої місця.

Ми вважаємо, що київська легенда про заснування Києва, наве­дена в «Повісті временних літ» і інших древньоруських літописах, має в собі цілком реальне історичне ядро, яке стосується таких моментів: а) факту передування власне Києву кількох древніх поселень; б) факту побудування першого київського замку на Старокиївській горі; в) біографічних даних про Кия — полянського князя, який виступив ініціатором побудування Київського городища. Всі ці три моменти під­тверджені не лише перехресними показаннями письмових документів, але й археологічними матеріалами і, отже, можуть вважатися більш- менш достовірними.

Так само, за нашою думкою, можна вважати достовірною і дату спорудження Київського городища: ця подія сталася не раніше середи­ни VI ст. і не пізніше першої половини VII ст.

Але разом з тим бачимо деякі ремінісценції легенди (яка в своєму завершеному вигляді не могла виникнути раніше від VII ст.) в джерелі VI 'jτ., яке до того ж трактує про події IV ст. В той же час існування сло- в'яйських поселень на території Києва встановлено принаймні від рубе­жу нової ери; згадувана Птолемеем в II ст. н. е. назва одного з «міст» на Дніпрі — Cap — виявляється тотожною імені одного з братів Суніль- ди-Либеді, а через зіставлення з назвою гіпотетично зв’язує­ться з Києвом.

З’ясування протиріч, які нібито випливають з цих даних, стане мож­ливим, коли взяти до уваги, що в матеріалах, древніших від VII ст. (або генетично з ними зв’язаних), по-перше, назви «Кий», «Київ» замінені іменем «Сар» (особа і місто), а по-друге, відсутні натяки на будівельну діяльність особи з цим іменем, так що про неї можна було б догадува­тися лише на підставі збігу імен.

Тут бачимо ключ до розв’язання удаваного протиріччя: в літописній легенді виявляється щонайменше два шари, які мають зовсім різне по­ходження і хронологічно віддалені один від одного. Іншими словами, літописна легенда має два джерела, одне з яких відноситься до часу близько VII ст., а друге — до значно глибших часів, може до рубежу нової ери, а сама легенда становить типову для середньовічного фольк­лору контамінацію, зрештою досить вдалу за своїм характером.

Можна думати, що в часи утворення древньоруської держави існу­вали дві версії щодо виникнення Києва. Перша з них, древніша за по­ходженням, розповідала про утворення протокиївського гнізда поселень, що, можливо, мали назву Сар і виникли в часи біля рубежу нової ери, в перші століття нової ери розвивалися як більш-менш значний для сво­го часу торговельний центр (пор. багаторазові знахідки римських мо­нет), а пізніше стали основою для утворення міста Києва. Ця легенда розповідала про трьох або двох братів і їх сестру Либідь, які нібито стояли на чолі окремих поселень. Таке припущення якнайкраще відпо­відає історичній дійсності того часу: наявності на території майбутнього Києва кількох окремих поселень, в тому числі і на горах, топонімічно зв’язаних з іменами легендарних засновників. Що ж до назви головного поселення (а може і всього гнізда?), то вона зв’язувала це ім’я з іменем одного з братів — Сара, подібно до того, як це ми часто бачимо в фольк­лорних традиціях.

Треба думати, що ця легенда, створена за поширеними фольклорни­ми канонами, включала і деякі інші мотиви (можливо, мотив відношен­ня братів до «міста» взагалі не був основним); зокрема мотив боротьби прид.-йпровських слов’ян з готами в IV ст. Адже не випадково ці перека­зи зайняли таке поважне місце в древньогерманському фольклорі. А те, що згадки про події, зв’язані з боротьбою слов’ян (антів) з готами, існу­вали ще й в часи Київської Русі, свідчить відоме місце «Слова о полку Ігоревім», де йдеться про готських дівчат і «часи Буса» [185, с. 20] — антського царя, відомого з того ж твору йорнанда [Jord., 247] і розіп’я­того готським царем Вінітаром в 386 р. [140, с. 86; 185, с. 430—431].

Друге джерело літописного оповідання — це вже, масне, не леген­да, а історичні відомості про діяльність цілком реальної історичної осо­би — полянського князя Кия, який жив в кінці VI — на початку VII ст., вступав у якісь взаємини з візантійським імператором, зробив невдалу спробу закріпитися в пониззі Дунаю і нарешті виступив в ролі заснов­ника Києва, збудувавши на Старокиївській горі перше укріплення — за­мок (відомий нам археологічно), названий його ім’ям. Це нове ім’я ви­тіснило старе Cap, що стосувалося більш древніх поселень і стало іме­нем нового міста, утвореного на базі цих поселень протягом другої по­ловини І тисячоліття н. е.

Звичайно, в часи Київської Русі, 300 років пізніше Кия, народна пам’ять вже не робила різниці між тодішнім Києвом і тими поселення­ми, які існували на його місці в більш древні часи і послужили основою для його утворення. В уяві сучасників літописця обидва ці джерела роз­повідали про одне й те саме, а тому повинні були якось доповнити одне одного і узгодитися. Наслідком цієї редакторської роботи і з’явилося оповідання, яке потрапило до «Повісті временних літ».

Таким чином, реальний Кий VI—VII ст. був ототожнений з леген­дарним Саром, одержав двох братів і сестру, яких він насправді не мав, і перетворився на аборигена гір Київських, хоча це й не дуже в’язалося з розповіддю про мандри його на Дунаї і в Візантії. Так цілком різні події, хронологічно віддалені одна від одної, виявилися з’єднаними в одне ціле.

Залишається неясним питання про час і авторство цієї контамінації. Згідно з дослідженнями О. О. Шахматова [222, с. 58—50], літописна ле­генда про заснування Києва була вміщена вже в зводах, які передували «Повісті временних літ» — в Початковому зводі 1093 р. (Нікона Печер- ського) і, очевидно, в Першому Київському зводі 1039 р., звідки і була взята Нестором. Але чи була вона створена автором зводу 1039 р.?

Про те, що в XI ст. ходили різні за змістом перекази про початкову історію Києва, не залишають сумніву хоча б ті відомості, які наявні в самому літописі (варіант про Кия-перевізника). Але якщо зважити, що варіант легенди, дуже близький за змістом до літописного оповідання, який має елементи як однієї, так і другої традиції, вже в VIII ст. потра­пив до твору вірменського письменника, до того ж із згадкою імені Kyap (що, очевидно, слід вважати трохи викривленою формою імені Кий), можна думати, що злиття обох традицій відноситься до часів, значно ближчих до самого Кия, і що в XI ст. контамінація вже існувала як го­товий варіант. До цього ж схиляє і те, що в скандінавському фольклорі легенда про трагічну історію Сванхільди-Либеді містить в собі поруч з іменем Серлі (Capa) ім’я Хамді, яке, можливо, є двійником імені Кия.

Таким чином, здається імовірнішим припущення, що зміна імені ле­гендарного засновника Києва відбулася порівняно скоро після смерті Кия і в усякому разі — задовго до літописців, які мали до своїх послуг вже готову компіляцію. Залишилося лише поповнити її деякими подро­бицями з біографії Кия, що й знайшло своє відбиття на сторінках «По­вісті временних літ».