НАЙДАВНІШІ ПОСЕЛЕННЯ

Розвиток людського суспільства має характер складний і багато­лінійний; історії кожної країни властиві міграції і переселення окремих племен і цілих народів, в процесі яких конкретні населені пункти вини­кають, розвиваються і зникають, а на місці зниклих з’являються нові.

Історія Києва може служити ілюстрацією цьому. Виникненню міста передувала велика кількість поселень чи стоянок, які відно­сяться до всіх епох, пережитих суспільством у Середній Наддніп­рянщині. Початки заселення території сучасного Києва відносяться до стародавнього кам’яного віку (палеоліту), коли людина вперше з’являється в цій області.

. Найдавнішими слідами людського життя на тери-

Кирилівська торії Києва є відома Кирилівська стоянка, дослі­джена в районі вул. Фрунзе (кол. Кирилівська) видатним українським археологом В. В. Хвойкою [216; 28]^[1]. Ця стоянка мала два шари, з яких давніший відносився до верхнього палеоліту (приблизно 15—20 тис. років тому).і

Природні умови Середньої Наддніпрянщини в той час докорінно відрізнялися від сучасних. Це був кінець льодовикової епохи, коли тепе­рішній ландшафт лише формувався. Суворий континентальний клімат створював нелегкі умови життя. Сухі степи чергувалися з невеликими лісовими масивами, що тулилися до відносно низьких місць, захище­них від постійних північних вітрів. До потоку майбутнього Дніпра при­ходили на водопій холоднолюбні тварини: мамонт і шерстистий носо­рог, бізон і північний олень, дикий кінь і багато дрібного звіра — заєць, песець, росомаха і т. д.

Рис.

Слідом за стадами тварин рухались первісні групи палеолітичних мисливців, які не знали інших видів виробництва крім полювання і збиральництва.

Доба верхнього палеоліту — час завершення процесу утворення людського суспільства. Для неї характерна поява сучасного фізичного типу людини (Homo sapiens) і завершення формування первіснообщин­ного ладу в формі найпримітивнішої родової організації. Головною ланкою суспільства була екзогамна родова громада, яка складалася з кількох десятків чоловік і вела спільне господарство. Необхідність пересування за стадами тварин обумовлювала відносно рухливий образ життя. Тому для доби верхнього палеоліту характерні тимчасові стоян­ки, тривалість існування яких, однак, була значною, в усякому разі — не сезонною.

Саме такою стоянкою первісної родової общини мисливців і була Кирилівська стоянка. Мешканці її обрали для поселення підніжжя невеликого мису правого берега Дніпра, який забезпечував деякий за­хист від холодних вітрів. Рештки вогнищ свідчать, що жителі стоянки добре володіли вогнем. \При розкопках було знайдено чимало деревного вугілля, а також перепалених кісток великих тварин. Очевидно, кістки теж служили паливом.

В процесі розкопок пощастило виявити залишки примітивних жи­тел, збудованих з дерева, шкір та великих кісток мамонта. -В останні роки аналогічні житла були добре досліджені у Добранічівці поблизу Переяслава-Хмельницького, у Фастові, у Мізині на Десні [228; 229; 230]. Вони, безумовно, мали досить тривалий характер.

[Головним заняттям мешканців стоянки було полювання, свідчен­ням чого є велика кількість кісток. При розкопках виявлені кістки не менш як 67 мамонтів; крім того, знайдено кістки носорога і інших тва­рин,¹ Звичайно, полювання на великих звірів було для палеолітичних ■людей, озброєних довбнею і каменем, справою нелегкою. Доводилося застосовувати колективні облави. Тварин заганяли на високі кручі, падаючи з яких вони розбивалися на смерть, або в такі місця, де вони ставали порівняно легкою здобиччю: в болота, грузькі місця, взим­ку — в глибокі снігові замети.

При розкопках стоянки знайдено чимало виробів з кременю і кіст­ки. Серед цих знахідок були заготовки, незакінчені вироби, відходи виробництва і сировина. Обробку кременю і кістки провадили безпо­середньо на стоянці її жителі. Знайдено і готові вироби — знаряддя (різці, скребачки тощо), які застосовувалися для обробки дерева, шкіри, розробки туш і т. д.

Особливий інтерес становлять знахідки, які відбивають ідеологічні уявлення палеолітичної людини,— найдавніші пам’ятки образотвор­чого мистецтва. Верхній палеоліт характеризується оформленням пер­ших примітивних релігійних систем — анімізму (обоження людиною речей навколишнього світу), тотемізму (обоження тварин) та магії (віра в можливість впливати на розвиток подій за допомогою певних дій і обрядів). Це була перша спроба людини пояснити навколишній світ і активно впливати на нього.

Серед речей, знайдених на Кирилівській стоянці, є кілька великих уламків кісток з вирізьбленими на них, досить складними, рисунками [111; 44; 45]; їх зміст зрозуміти нелегко, але не може бути сумніву, що вони мають безпосереднє відношення до тих примітивнорелігійних уявлень, оформлення яких припадає саме на добу верхнього палеоліту. Ці рисунки являють собою важливу пам’ятку стародавнього мистецтва.

. ! Сліди другої палеолітичної стоянки були виявлені

ротасів р θ урочищі Протасів Яр поблизу Байкового кладо­вища [77, с. 40\ 104; 188, с. 151}. На жаль, систематичних розкопок на цьому місцезнаходженні не провадилося.

^Урочище Протасів Яр було молодим глибоким яром (нині він за­сипаний), що перерізав південно-східний схил так званої Батиєвої го­ри — підвищення правого берега річки Либедіі Рештки палеолітичного часу були виявлені під час будівництва залізниці. Вони трапилися в самому гирлі яру, біля підніжжя Батиєвої гори, на глибині понад 15 м від сучасної поверхні. За своїм характером знахідки подібні до кирилівських: тут також виявлено залишки вогнищ у вигляді тонких прошарків вугілля та попелу; знайдено кістки викопних тварин, крем’я­ні вироби, уламки крем’яної сировини.

Наступна доба у розвитку людського суспільства епіпалеоліту носить назву епіпалеолітичної (XV—ХІІ тисячо­ліття до н. е.). Це — період, перехідний від палео­літу до нового кам’яного віку (неоліту).

В цей час в Середній Наддніпрянщині встановлюється ландшафт, близький до сучасного. Тодішній клімат нагадував кліматичні умови нинішньої лісостепової смуги. Одночасно формується рельєф; з’являє­ться перша тераса Дніпра. Степові простори поступово відступають перед лісовими масивами. Разом з цим зникають холодолюбні твари­ни — мамонт, носорог, північний олень; на їх місце з’являються типові представники сучасної фауни лісостепової Європи: ведмідь, вовк, бла­городний олень, заєць, лисиця тощо..

У зв язку з змінами в ландшафті подекуди змінюється і характер основної діяльності первісної людини. Замість колективних форм полю­вання на великих стадних тварин типу мамонта чи носорога розвиває­ться індивідуальне полювання на дрібного нестадного звіра, яке вима­гає інших способів і інших знарядь. Головною зброєю мисливця стає лук з стрілами — один з найвидатніших винаходів первісної людини. Одночасно починає розвиватися рибальство. У зв’язку з цими змінами замість багатолюдних і порівняно тривалих стоянок з довгочасними житлами з’являються невеликі короткочасні стійбища з невеликими легкими спорудами.

Характерним прикладом стоянки доби епіпалеоліту може вважа­тися верхній горизонт Кирилівської стоянки [216]. Площа стоянки була невеликою: вона мала не більше ЗО м завдовжки. Жодних слідів дов­гочасних жител тут не виявлено: характерним типом споруд тоді були тимчасові курені, що найбільше відповідали напівкочовому побуту епі- палеолітичних мисливців [72, с 612]. Склад фауністичних решток, ви­явлених на стоянці, помітно відрізняється від остеологічного матеріалу нижнього горизонту. Тут виступають кістки вовка, ведмедя (?), гієни, а також лева.

Помітно змінився і характер крем’яного інвентаря [28]. Чимало знайдено відходів виробництва; серед речей траплялися правильної фор­ми пластинки, скребачки, різці, пластинки з затупленим краєм тощо. Переважна більшість знарядь має дуже невеликі розміри і наближає­ться до так званих мікролітів, які становлять найхарактернішу ознаку інвентаря епіпалеолітичного часу. Траплялися і справжні мікроліти — знаряддя вкладишевого типу, які застосовувалися не самі по собі, а як деталі (вкладиші) для дерев’яних або кістяних оправ великих склад­них знарядь.

На північній околиці сучасного міста, поблизу Дніпровської водо­гінної станції (ДВС), виявлена стоянка пізньоепіпалеолітичного часу (так звана свідерсько-тарденуазька стадія) [195; 196]. Вона була роз’- ташована на краю високого (понад 20 м) правого берега Дніпра. Культурні рештки були виявлені на роздуві площею близько 100 M², в центрі якого знаходилося невелике вогнище. Довколо кострища скуп- чилася основна маса знахідок, що складалася з крем’яних знарядь, кусків кременю з слідами обробки, звичайних уламків необробленого кременю, кальцинованих кісток, а також перепалених кусків граніту. Серед крем’яних виробів, знайдених на стоянці, дуже цікаві два нако­нечники стріл, які свідчать про застосування жителями стоянки лука.

Ще одна стоянка епіпалеолітичної доби виявлена на протилежній, південній околиці Києва, поблизу колишнього села Чапаєвки, в урочи­щі Перетічок [195]. Вона займала частину піщаних дюн в заплаві р. Ві­ти, оточених заболоченою рівниною. Це також був тимчасовий табір мисливців і рибалок, що носив, мабуть, сезонний характер.

_f... Початок неолітичної доби збігається з остаточним

неолітичні стоянки,,

завершенням формування сучасного ландшафту Середньої Наддніпрянщини. В галузі соціально-економічного розвитку суспільства це була доба найвищого підйому родового ладу. Рід ста­новить собою таку організацію кровних родичів, яким не дозволяється вступати в шлюбні стосунки і які ведуть спільне господарство, засно­ване на колективній власності усього роду на знаряддя і засоби вироб­ництва і на його продукцію.

Плем’я — це найвища форма суспільної організації первіснообщин­ного ладу в його розвиненому вигляді. Утворення союзів племен зна­менує вже початок його розкладу.

Господарський розвиток за доби неоліту відзначається деякими важ­ливими досягненнями. Винайдення сокири зробило можливим будів­ництво човнів і тим самим освоєння водної стихії (річок і озері. У зв’яз­ку з цим рибальство висувається як дуже важлива (часом — найважли­віша) галузь господарства; особливого розвитку набувають форми ма­сового лову риби за допомогою сітей. Одночасно людина починає при­ручати тварин і вирощувати деякі корисні рослини.

Кінець неолітичної доби позначений справжньою революцією в галузі економіки — переходом від привласнюючих до відтворюючих форм виробництва: від мисливства, рибальства, збиральництва, в про­цесі яких людина лише брала у природи те, що остання давала їй в більш-менш готовому вигляді,, до скотарства і землеробства, які ста­новили вже активне втручання людської праці у самі відтворюючі про­цеси природи.

Поселення ранньонеолітичної доби за своїм типом були ще дуже подібні до епіпалеолітичних стоянок, являючи собою тимчасові стій­бища мисливців і рибалок. Внаслідок розвитку рибальства зв’язок нео­літичних стоянок з рікою стає ще безпосереднішим: переважна біль­шість з них розташовується в заплавах або на першій надзаплавній терасі річкових долин, на піщаних дюнах понад самою водою. Такі стоянки відомі по всій долині Дніпра, в тому числі на території сучас­ного Києва: в районі Совок, на Солом’янці, на Лисій горі, в Пирогові, біля Чапаєвки, в районі Оболоні, на Пріорці, на Микільській Слобідці, у Вігуровщині і т. д. [11; 17; 60; 177; 196; 197; 220].

Характерним прикладом неолітичних стоянок можуть бути три стоянки в районі Микільської Слобідки, розташовані на піщаних дю­нах низького лівого берега Дніпра [60; 177].

Тут виявлено кілька ям та вогнищ, частина з яких відноситься до неолітичної доби, а частина до пізніших періодів (енеоліту, доби брон­зи і раннього заліза, до ранньослов’янського часу). Речовий матеріал неолітичного часу, знайдений під час розкопок, складається з крем’яних виробів (скребачки, пластинки, вістря, наконечники стріл, нуклеуси, віджимники тощо), які ше дуже нагадують епіпалеолітичні форми, і уламків глиняного посуду — найдавнішого в Середній Наддніпрянщині. Він відзначається надзвичайною примітивністю. Здебільшого це улам­ки простих за формою горщикоподібних посудин з плоским дном, а також гостродонних посудин, виготовлених з грубообробленої глини з рослинними домішками. Іноді в горішній частині посудини в процесі формування застосовувалися рослинні мотузки, які повинні були стя­гувати посудину і не давати їй розвалитися. Обпалювалися посудини просто на багатті і досить погано. Все це свідчить про дуже недосконалу техніку гончарного виробництва, яке в той час ще тільки-тільки заро­джувалося. Орнамент являє собою відтиски штампів, проперчені та про­гладжені риски і лінії, що утворювали різні, іноді досить складні ком­позиції.

Цікавою стоянкою є неолітична стоянка поблизу кол. села Чапаєв­ки [196], розташована на піщаній терасі при впадінні р. Віти в Дніпро. Тут було виявлено житло у вигляді напівземлянки, яке мало заглиб­лену в землю частину прямокутної форми з округлими кутами. Розміри заглибленої частини становили до 3 м завдовжки і 2—2,5 м завширш­ки; глибина її не перевищувала 0,4 м. В центрі знаходилося вогнище, яке обігрівало житло і служило для готування їжі. У заповненні житла і довкола нього знайдено уламки неолітичного посуду, крем’яні зна­ряддя і відходи виробництва крем’яних речей, а також досить рідкісну для доби неоліту річ — глиняне прясло, що свідчить про початки тка­цького виробництва. Останнє дало змогу людині шкури тварин, які до того були єдиним матеріалом для виготовлення одягу, замінити тка­нинами.

Унікальну знахідку являє собою черепок, в глині якого виявився відбиток зерна культурного ячменю [198]. Цей ячмінь, що напевне ви­рощувався жителями стоянки, є найдавнішим свідченням хлібороб­ства у неолітичного населення Східної Європи ще в IV—III тисячолітті до н. е. Отже, стоянка у Чапаєвці має, порівняно з іншими стоянками неолітичного часу, деякі специфічні риси, що вказують на певні зру­шення у розвитку середньодніпровських неолітичних племен. Жителі цієї стоянки, що вже почали переходити до землеробства, будували постійні житла. Напівкочовому мисливському побуту приходив кінець: землеробське виробництво вимагає осілості. Отже, це вже не стоянка, а поселення — одне з найдавніших у Середній Наддніпрянщині.

Печери Початок переходу середньодніпровських племен до осілого життя приводить до заселення печер і пе­ретворення останніх на більш-менш постійні житла.

Освоєння печер під житло відоме з дуже древніх часіз і було по­ширене вже в епоху середнього палеоліту. Але такі житла зустрічаю­ться головним чином у районах з гірським ландшафтом, де існували природні печери. На території УРСР печери, заселені палеолітичною людиною, відомі в Криму.

Заселення печер в районі Києва відноситься до значно пізнішого

часу, не раніше від пізньояеолітичної доби. Ці печери становлять ха­рактерну рису київського культурно-історичного ландшафту і відомі на великій площі від Куренівки і Пріорки на півночі до Лис:: гори і ще далі на південь [5; 7].

У деяких печерах проведені археологічні розкопки. Зокрема, дослі­дженню були піддані печери, викопані в так званих Кирилівських ви­сотах, понад Смородинським узвозом. В них були виявлені сліди три­валого заселення: залишки кам’яних вогнищ, уламки глиняного посуду пізньонеолітичної доби, крем’яні ножі, наконечники списів, кам’яні мо­лотки, уламок кам’яної «пилки», кістки тварин, частково розколені» кістки риб, річкові черепашки тощо [5, с. 248—250].

Аналогічні печери відомі в багатьох районах сучасного Києва: в районі Печорська, на Звіринці, на Лисій горі тощо. Відомі вони і за межами міста — як вище, так і нижче по Дніпру. Не всі ці печери іс­нували за часів неоліту, багато з них виникло значно пізніше, але в деяких було виявлено й рештки життя дуже древніх епох. Такі знахід­ки, наприклад, трапилися в печері, розташованій поблизу кол. Ланцю­гового мосту і обслідуваній проф. Іванішевим [11, с. 31], а також в деяких лаврських печерах.

Кінець неолітичної епохи ознаменований утворен- Поселення _{ням τaκ} з_ВаНої трипільської культури, яка являє сооою блискучу сторінку в культурно-історичному розвитку Середньої Наддніпрянщини.

Епоха трипільської культури носить назву енеолітичної (мідно-

кам’яної) і являє собою добу, перехідну від кам’яного віку до брон­зового. В цей час вперше метал — мідь — стає відомим людині, але- він ще не застосовується як матеріал для виготовлення знарядь праці, а використовується лише для прикрас та деяких сакральних речей (жер­товні ножі тощо) Тому період трипілля ще не можна відносити до епо-

Рис. 2. Шліфована кам’яна сокира з Замкової гори.

хи бронзи.

В галузі соціально-економічного роз­витку трипільська культура характери­зується остаточним переходом до від­творюючих форм господарства: хлібороб­ства і скотарства. Разом з тим трипіль­ські племена переходять до цілком осі­лого життя; тимчасові стійбища зміню­ються великими тривалими поселеннями, які існують протягом життя багатьох по­колінь. Епоха трипільської культури — кінець піднесення і початок розкладу родового суспільства.

Рис. 3. Посудина трипіль­ської культури з монохром­

ним розписом.

З погляду культурного трипільські племена досягли досить високо­го розвитку. Вражає, зокрема, технічна і художня досконалість трипіль-. ського посуду, здебільшого розмальованого однією, двома чи трьома фарбами або прикрашеного різвоманітними видами проперченого та рельєфного орнаменту. Великого поширення набула глиняна скульпту­ра, яка, безперечно, мала культовий характер (статуетки людини чи тварин). Господарство трипільських племен мало землеробсько-скотао- ську основу. їм були відомі просо, ячмінь, пшениця; розводилися всі основні види свійських тварин: велика і дрібна рогата худоба, свиня, кінь, а також перша з приручених тварин—собака. Розвивалося ткацт­во, гончарство, домобудівництво. Головною сировиною для виготов­лення знарядь праці залишався камінь, а також дерево, кістка і ріг.

Вперше поселення трипільської культури були відкриті В. В. Хвой- кою на території Києва [216], хоча назву свою культура дістала від мі­стечка Трипілля на Київщині, в районі якого були досліджені найбільш характерні її пам’ятки.

На поселенні, розташованому понад садибою № 81 по вул. Фрун­зе, що належала відомому українському художнику С. І. Світослав- ському, було розкопано 12 напівземлянок. Вони мали заглиблену в землю частину глибиною до 0,4 м, довжиною 3—5 м і шириною близько 2—2,4 ¼. Наземну частину житла становили стіни на дерев’яному кар­касі, плетені з хмизу і обмазані глиною. Перекриттям, мабуть, служила покрівля, вкрита насипною землею чи обкладена дерном. В житлах знаходилися вогнищеві ями, до яких вели сходи з кількома уступами, а всередині ями — глиняна піч з півкруглим склепінням і димоходом або вогнище. Іноді стіни обмазувалися глиною і обпалювалися. Розкоп­ками виявлено і подвійні житла, що складалися з двох подібних за­глиблень, з’єднаних переходом до 0,7 лі завширшки і перекритих одним дахом.

Речовий матеріал складався з кераміки, орнаментованої відбитка­ми штампиків чи шнура або розписаної в одну фарбу; знарядь вироб­ництва (крем’яні скребачки, ножовидні пластинки, проколки, кам’яні сокири з шліфованим лезом, рогові мотики, кістяні проколки, глиняні прясла). Цікавою знахідкою є ливарна формочка для виготовлення плеских мідних сокирок: вона свідчить про те, що принаймні деякі мід­ні речі виготовлялися жителями поселення. З предметів озброєння зна­йдені крем’яні наконечники стріл.

Пам’яткою ідеологічних уявлень трипільського часу є типові гли няні статуетки, які зустрічаються при розкопках кожного поселення трипільської культури і являють собою культові предмети а разом з тим пам’ятки стародавнього образотворчого мистецтва. Велика кіль­кість кісток свійських тварин свідчить про розвиток скота;теза.

Друге поселення пізньотрипільського часу було розташоване неда­леко від описаного вище, на горі Юрковииі [16]. Тут було виявлено заглиблення (очевидно, від житла) та ями, заповнені черепашками, кістками тварин та уламками битого посуду трипільського типу, а та­кож залишки глиняної обмазки від вогнищ чи печей. Типове пізньотри- пільське поселення було виявлене і частково досліджене на Сирці [74].

Поселення трипільської культури на території Києва виявлено ще в багатьох місцях: на Андріївській, або Старокиївській, горі (нині са­диба Історичного музею); в районі вул. В. Підвальної, біля Окружного Будинку офіцерів, в Корчуватому, Пирогові, в районі Чапаєвки і ін. [178; 220; 110]. Отже, територія сучасного Києва уже в епоху трипіль­ської культури була залюднена досить інтенсивно.

Гірше стоїть справа з дослідженням могильників Могильники трипільської культури, які і зараз майже невідомі СОфіІВСЬКОГО типу ^r. Jjr г

^j дослідникам.

Натомість в Середній Наддніпрянщині, в околиці Києва, виявлено кілька масових могильників типу перехідних від трипільської культури до культури епохи бронзи. Один з цих могильників досліджено на пів­денній околиці лівобережної частини Києва — в хут. Червоному [63].

Цей могильник був розташований на надзаплавній терасі лівого берега Дніпра, займаючи велику піщану дюну довжиною 75 м і шири­ною близько 50 м. Розкопками виявлено 195 поховань з обрядом тіло- спалення, причому рештки знаходились або в урні, або просто в земля­ній ямці. Кількість урнових і безурнових поховань майже однакова (101 урнове поховання і 94 — без урн). Частина поховань супроводжу­валася речовим інвентарем, що складався з кераміки, знарядь праці, прикрас та предметів озброєння.

Кераміка представлена в основному посудинами банкоподібної чи горщикоподібної форми різних розмірів. Деякі з них за пропорціями наближаються до глеків без ручки або кринок. Крім того, траплялися широкогорлі амфори, кухлики з однією ручкою, мініатюрні посудинки з кришками тощо. Посуд орнаментований відбитками мотузочки, нако­лами, а найбільше — рельєфними шишечками або вушками. Сліди розпису фарбою виявлено лише в одному випадку. Кераміка Черво- нохутірського могильника багатьма рисами нагадує пізньотрипільську, хоча загалом становить вже новий, пізніший тип. При похованнях зна­йдено чимало крем’яних виробів: ножовидні пластини, часто ретушова­ні; пластинчаті кинджали; наконечники стріл; скребачки; сокирки з по­лірованим лезом тощо. Знайдено також шліфовані сокирки проушного типу, виготовлені з кристалічних порід каменю (гнейс, кристалічний сланець тощо).

Інтересні вироби з міді: чотиригранне шило, пластинчаті браслети, намистини-пронизки, виготовлені з спірально закручених вузеньких пластинок, трубочки-пронизки, скручені з широкої пластинки, кілька мідних кинджалів, що, напевне, мали ритуальне значення, а також два наконечники дротиків. Інші речі дуже нечисленні: кістяна проколка, кілька янтарних намистин.

Збереженість поховань дала можливість встановити план розко­паної частини могильника. Виявилося, що поховання скупчувалися на невеликій площі близько 100 лі².

Аналогії Червонохутірському могильнику відомі як на південь від Києва (с. Софіївка Бориспольського р-ну), так і на північ від міста (Чернин Вищедубечанського р-ну) [75; 76; 181; 90]. За іменем с. Софіїв- ки культурний тип, представлений в описаних могильниках, названий софіївським.

Наявність в похованнях, та ще й у великій кількості і різноманіт­ності, озброєння є дуже важливим показником суспільного розвитку пізньотрипільських племен. Ці знахідки є найдавнішим на наших зем­лях свідченням військової діяльності місцевого населення. Досі наконеч­ники стріл чи дротиків становили озброєння мисливців. Але кинджали і особливо бойові сокири Червонохутірського могильника були прина­лежністю воїнів. Розвиток землеробства і скотарства, початок мідної металургії приводив до нагромадження в руках окремих родів чи об-

Рис. 4. Речі з Червонохутірського могильника.

щин багатств у вигляді продуктів сільськогосподарського виробництва, худоби, металу, які треба було захищати. Війна заради збагачення шляхом захоплення чужого майна стає явищем звичайним і звичним. Особливо характерною війна стає в наступну добу — добу бронзи.

Початок доби бронзи у Середній Наддніпрянщині епохи^бронзи відноситься до рубежу III та II тисячоліття до н. е.

В цей час суспільство переходить на новий етап історичного розвитку, який Ф. Енгельс називав середнім ступенем варварства [71, с. 21—22].

В цей час відбувається перший великий суспільний поділ праці: скотарські племена відділяються від хліборобських. Разом з цим вони переходять до кочового способу життя, що було продиктовано інтереса­ми їх основної галузі виробництва. Метал — бронза — стає поширеним матеріалом для виготовлення знарядь праці і зброї, хоча й на цьому етапі він не повністю витискає камінь. Родовища міді і олова є далеко не всюди. Найдавнішими вогнищами палеометалургії стають Мала Азія, Егеїда (острівна Греція), Прикарпаття, Кавказ. Звідси метал поширюється на величезних просторах, стимулюючи розвиток міжпле­мінної торгівлі, викликаної початком суспільного поділу праці.

Швидкий розвиток землеробського і особливо скотарського вироб­ництва обумовлює нагромадження багатства в руках окремих родів і племен. Прагнення, з одного боку, зберегти свої власні багатства, а з другого — оволодіти чужими приводить до того, що війна стає зви­чайним і повсякденним явищем, перетворюючись в джерело здобуття матеріальних благ. Саме в цей час складається тип пастуха-воїна, так. характерний для «варварської» епохи.

Основою суспільної організації стає батьківський рід, що теж є наслідком розвитку землеробсько-скотарського виробництва і нагро­мадження багатства. Основне багатство цієї доби — худоба— належа­ла чоловікові, і він прагнув передати її в спадщину своїм синам. Для цього треба було, щоб чоловік не переходив до жінчиного роду, а за­лишався у своєму. Так відбулася заміна материнського роду патріар­хальним — подія, яку Ф. Енгельс називав «всесвітньо-історичною по­разкою жіночої статі» [71, с. 57].

Доба бронзи на території Середньої Наддніпрянщини хронологіч­но збігається з тимчасовими змінами в кліматичному режимі країни в бік посилення посушливості (так званий суббореальний, або ксеротер- мічний, клімат). У зв’язку з цим відбуваються' зміни в характері ланд­шафту: лісова рослинність відступає на північ,: в районі Києва панує степовий ландшафт. Знахідка на одному з¹ київських поселень кісток сайгака ■— типової степової тварини — підтверджує це досить очевид­но. Землеробство в Середній Наддніпрянщині в цей час було можливе лише вздовж річок, в долинах яких зберігається рослинність— гаї і залишки лісів...

Район Києва був одним з тих районів, де і їв цей час існувало осіле життя. Залишки поселень II і першої половини І тисячоліття до н. е. виявлені на території сучасного Києва в багатьох місцях. Біль­шість з них тулилася до води, що було викликано посушливістю кліма­ту. Весь низький берег Дніпра від Старосілля до Червоного хутора був зайнятий суцільним ланцюгом поселень доби бронзи, розташова­них на піщаних дюнах і терасах берега ріки. Одним з них є поселення у Микільській Слобідці, виявлене на березі Русанівської протоки Дніп­ра, поблизу пристані^[2]. Тут трапляються уламки характерного посуду епохи бронзи, прикрашеного орнаментом у вигляді відтисків мотузочки, геометричних узорів, утворених рисочками і насічками, пальцевих за­шипів тощо. Кераміка та інші речі (глиняні прясла, грузила) трапляю­ться безпосередньо на пляжі протоки, куди вони вимиваються з обриву першої надзаплавної тераси.

Аналогічні поселення виявлені і в інших місцях лівого берега, а також на Трухановому острові [88, с. 28].

На високих кручах правого берега Дніпра в межах Києва поселен­ня доби бронзи відомі в кількох пунктах. Одним з них є Замкова гора (інакше— Киселівка), де виявлено культурну верству доби бронзи тов­щиною близько 0.4 м [160, с. 149]. Речовий матеріал поселення складає­ться з кераміки двох типів. Перший з них становлять уламки посудин, прикрашених врізаними або прочерченими лініями, узорами з відтисків штампів; другий складається з уламків посудин, прикрашених рельєф­ними смужечками, що в свою чергу утворюють різні композиції. Іноді рельєфний орнамент поєднується з орнаментом у вигляді пальцевих зашипів. Можна відзначити невелику посудину банкоподібної форми, прикрашену відтисками місяцеподібної форми, зробленими зазубленою черепашкою Unio. Крім кераміки знайдено дві кам’яні кульки (очевид­но, розтирачі до зернотерок) та багато кісток тварин. Поселення на Замковій горі відноситься до середнього періоду бронзи (так звана катакомбна культура).

Аналогічні поселення існували в Києві ще в кількох місцях, але дослідження їх ше не провадилися.

Відзначимо також знахідки окремих речей епохи бронзи, які є цікавим додатком до матеріалу поселень. Так, на Подолі було знайдено два бронзові браслети; на Старокиївській горі — бронзову втулчасту со­киру (кельт) тощо [88, с. 28]. На горі над Хрещатиком, проти вул. Ле­ніна, при■випадкових обставинах трапилася характерна сокирка з пі- рофілітового сланцю з просвердленим отвором для рукоятки^[3]. Вона була предметом озброєння і символом влади.

Біля VIII—VIl ст. до н. е. племена Середньої Над­печаток дніпрянщини вперше познайомилися з залізом, а в залізного віку уц—VI _cτ. _{boho ВХО}д_{ИТЬ b} побут дуже міцно. В

цей час знову встановлюється вологий (так званий суоатлантичний) клімат, що зберігається і в наші дні. Разом з тим на Середню Над­дніпрянщину повертається властивий їй лісостеповий ландшафт, такий зручний для хліборобства.

Оволодіння залізом — цим найдосконалішим матеріалом для ви­готовлення знарядь і зброї — становило цілу революцію у виробництві. Почалася епоха, яку Ф. Енгельс називав епохою залізного плуга, за­лізної сокири і Меча [71, с. 149].

■ Розвиток виробництва в цю добу визначається початком орного хліборобства, яке прийшло на заміну мотижному і вирубному. Спочат­ку застосовується дерев’яна соха, і лише десь близько IV—II ст. до н. е. у лісостеповій смузі Східної Європи з’являється рало з залізним наконечником. Перехід до орного хліборобства різко підносив продуктив­ність праці, що тягло за собою прискорення соціальної диференціації суспільства, швидке нагромадження багатств, початок експлуатації людини людиною в найпримітивнішій формі патріархального рабства, і як наслідок — розклад родової організації, перехід до територіальної общини і початок поділу суспільства на багатих і бідних.

Доба раннього заліза у Середній Наддніпрянщині називається скіфською. В цей час племена нашої країни вперше згадуються в пись­мових джерелах. Грецькі письменники V—IV ст. до н. е. нашу батьків­щину називали Скіфією, а її населення — скіфами, незалежно від по­ходження і етнічної приналежності. Серед них були власне скіфські племена — скотарі іранського походження, що прийшли в Північне Причорномор’я з південного сходу. Але були тут і місцеві племена, переважно хліборобські, що з погляду етнічного не мали до скіфів ніякого відношення. В Середній Наддніпрянщині, за повідомленням Геродота [Herod., IV, 17, 21], жили племена скіфів-орачів, а також (можливо) неврів та будинів. Існує думка про слов’янську приналеж­ність цих племен [199; 200].

Археологічними пам’ятками цих племен є великі городища, відкри­ті поселення та курганні могильники, густо розкидані по всій лісосте­повій смузі. Два «скіфські» городища, зокрема, розташовані на пів­денній околиці Києва.

Одне з них знаходиться в межах сучасної міської території — між Феофанією і колишнім селом Хотовим [ПО; 153]. Воно розташоване на ділянці невисокого плато, що підноситься над долиною р. Віти, з одного боку окресленій схилами долини, а з двох — схилами бічних ярів. З на­польного боку городище захищене валом і ровом, а при в’їзді — кур- ганоподібними насипами, які, очевидно, були фундаментами дерев’яних башт. Те, що жителям поселень, подібних до Хотівського городища, до­водилось укріплювати свої оселі, свідчить не лише про постійність військової небезпеки, але й про наявність певної суспільної організації, здатної забезпечити реалізацію великих і складних робіт по будівницт­ву фортифікацій.

Розкопками Хотівського городища виявлено рештки наземних жи­тел—розвали обпаленої глини від стін (деякі куски мають відбитки дерев'яних конструкцій від каркасу) та глинобитних печей. Речовий матеріал складають уламки глиняного посуду, головним чином — фраг­менти ліплених посудин банкоподібної форми, прикрашених наліпними валиками з защипами, проколами, защипами по краю вінців. Трапля­лися також уламки лискованих мисок з загнутим досередини краєм, характерних черпаків скіфського типу з ручками, великих посудин з конічною верхньою частиною. Знайдено багато кісток тварин, як свій­

ських (велика і дрібна рогата худоба, кінь, свиня, собака), так і диких (олень, лось, дика свиня, заєць), які свідчать про розвиток скотарства і мисливства. Уламки посуду грецького походження є свідченням тор­говельних зносин жителів городища з античними містами Причорно­мор’я.

Городище в Хотові датується знахідкою скіфського бронзового наконечника стріли, характерного для VI ст. до н. е. Але разом з тим серед матеріалу, здобутого розкопками, траплялися речі (кераміка), характерні і для пізнішого часу—IV—III ст. до н. е. Отже, городище існувало значний відрізок часу і безпосередньо підходить до періоду зарубинецької культури, пам’ятки якої будуть гемою наступного роз­ділу.

Можливо, з Хотівським городищем зв’язується знахідка корінф­ської монети V ст. до н. е. поблизу Феофанії [203, с. 20]. Точне місце цієї знахідки невідоме, можна припускати навіть, що вона походить безпосередньо з території городища. Але якщо ця монета трапилася і поза межами укріплення, все одно вона, треба гадати, потрапила в землю не без участі мешканців нашого поселення (в V ст. до н. е. воно

Рис. 6. Речі з Хотівського городища.

в усякому разі існувало). Ця монета є важливою пам’яткою торгівлі місцевих племен Київщини з античним світом 2,5 тис. років тому.

Другим городищем скіфського часу, розташованим в районі Киє­ва, є Ходосівське городище. Воно також знаходиться на південній око­лиці міста, поблизу с. Ходосівки і відноситься до типу так званих вели­ких скіфських городищ [ПО, с. 46—47].

Поряд з пам’ятками типу Хотівського та Ходосівського городищ в Середній Наддніпрянщині за доби раннього заліза існували неукріп- лені поселення, які мають назву поселень підгірцівського типу [62] — від с. Підгірці, південніше Києва, де вперше було виявлено подібний мате­ріал. Сліди таких поселень відомі і на території сучасного Києва. Зокре­ма, кілька таких поселень, розташованих на піщаних видувах низького лівого берега Дніпра, виявлено поблизу хут. Червоного на південно- східній околиці міста [61]. Характерна кераміка підгірцівського типу у невеликій кількості трапилася на Замковій горі, хоча ні конкретних споруд, ні добре вираженого культурного шару тут виявити не поща­стило [226, с. 101]. Особливо ж слід відзначити глиняний світильник античного виробництва, знайдений на цій горі [88, с. 29]. Він являє со­бою низеньку плоско-сферичну плошку з одним рожком для гнотика та горизонтальною ручкою дугоподібної форми. Дата цього світильника— V—IV ст. до н. е. Він теж є свідченням торговельних зносин насе­лення території Києва з грецькими колоніями в другій половині І тисячоліття до н. е.

Рис. 7. Речі підгірцівського типу.

Кераміка скіфського типу була ще знайдена на Кирилівських висотах, на садибі художника Світославського [176, с. 155]. Залишки цього ж часу відзначено на Кристеровій гірці, теж в районі Куренів- ки [103, с. 55]. Можливо, до тієї ж доби відносилися урни, знайдені поблизу Іорданської церкви на Куренівці та на лівому березі Дніпра, біля Микільської слобідки [187, с. 307—308].

Відзначимо також значну кількість випадкових знахідок окремих речей доби раннього залізного віку, зафіксованих' в різних районах Києва. Особливо часто траплялися бронзові тригранні наконечники стріл — одна з найхарактерніших оз­нак скіфської культури. Знахідки окремих речей скіфського час}' відомі на Старокиївській горі, поблизу Со­фійського собору, на Пріорці, у Києво- Печерській Лаврі, на Лисій горі і т. д. [88, с. ЗО]. У невизначеному ближче місці знайдено мідну булавку скіф­ського типу [139, с. 198]. Ці знахідки можуть бути серйозним доповненням до наявних відомостей про засе­лення території сучасного Києва в ранньозалізну епоху.

... Розглянуті стародавні пам’ятки на території сучас-

посечення' ^ного Києва, що охоплюють час від палеоліту до III ст. до н. е., свідчать про залюднення цієї тери­торії на протязі усього окресленого часу. Немає скільки-небудь значно­го періоду в історії Середньої Наддніпрянщини, який не був би так чи інакше представлений на території нашого міста.

Отже, археологія Києва розгортає перед нами повну картину істо­рії середньодніпровських племен —від першої появи людини за доби верхнього палеоліту аж до часів, коли починається історія слов’янсько­го Києва,— «матері городам руським».

Але невірно було б думати, що всі розглянуті пам’ятки показують нам послідовну історію самого Києва, тобто того населеного пункту, який існує сьогодні. Вони не становлять безперервної історичної тради­ції розвитку; це історія не одного й того самого поселення, а великої кількості поселень, які на певному етапі розвитку припинили своє існу­вання. В жодному місці не знайдемо повної сукупності археологічних нашарувань, яка відбивала б безперервне існування конкретного посе­лення (чи поселень) від доби раннього заліза (чи ще давнішої) до епохи середньовіччя.

Отже, розглянуті вище поселення не тільки не можуть вважатися містом Києвом, але й тими поселеннями, на базі яких виникло місто.. Вони становлять передісторію Києва, і їх треба розглядати як докиїв- ські. На території нашого міста вони передували появі тих поселень, розвиток яких уже може вважатися безпосередньою частиною історії Києва.