Розділ IV ПЕРЕТВОРЕННЯ КИЄВА У МІСЬКИЙ ЦЕНТР

Процес перетворення протокиївських поселень Декілька у _Mj_CT0 к;_иї_в не можна розглядати окремо від за- Ѵауважень* гального процесу утворення древньоруських міст.

Основним питанням, яке лежить в основі цієї про­блеми, є визначення самого поняття міста як історичної категорії. Як ві­домо, це слово розуміли по-різному і вкладали в нього дуже різний со­ціальний зміст. Вважали стародавні міста племінними центрами, релі­гійними осередками, погостами-торжищами, укріпленнями і т. п.

Лише марксистська наука дала чітке наукове визначення міста як великого ремісничо-торговельного, адміністративного і культурного центру. Саме в галузі виробництва, у суспільному поділу праці лежить основна відміна між містом і селом, їх соціальна протилежність, яка становить одну з найхарактерніших рис всякої системи відносин класо­вого суспільства. «Поділ праці в межах тієї чи іншої нації,— писали K- Маркс і Ф.. Енгельс,— приводить насамперед до відокремлення про­мислової і торговельної праці від праці землеробської і тим самим до відокремлення міста від села і до протилежності їх інтересів» [119, с. /9]. «Разом з містом появляється і необхідність адміністрації, поліції, податків і т. д.— словом, общинного політичного устрою, а виходить і політики взагалі. Тут вперше позначився поділ населення на два великі класи, безпосередньо заснований на поділі праці і на знаряддях вироб­ництва. Місто вже являє собою факт концентрації населення, знарядь праці, капіталу, насолод, потреб, тимчасом як на селі спостерігається діаметрально протилежний факт — ізольованість і роз’єднаність» [119, с. 46—47].

Отже, виділення ремесла і торгівлі є головною необхідною перед­умовою утворення міст, а сам процес їх генезису безпосередньо зв’яза­ний з процесом розвитку виробництва, його поступовою диференціацією. Хронологічно цей процес завжди збігається з епохою переходу суспіль­ства від первіснообщинного ладу до класового устрою [119, с.

Ф. Енгельс називає першим великим суспільним поділом праці від­окремлення скотарських і хліборобських племен [71, с. 124]. Однак ця подія, що збігається з так званим середнім ступенем варварства, ще не може обумовити початок процесу утворення міст, бо протиставляє в про­цесі виробництва один одному не конкретних членів суспільства, а цілі племена, а то й групи племен.

Другим великим суспільним поділом праці було відокремлення ре­месла від сільського господарства. Характеризуючи вищий ступінь вар­варства, Ф. Енгельс писав: «Багатство Швидко зростало, але як багат­ство окремих осіб; в ткацтві, в обробці металів і в інших ремеслах, які все більше й більше відособлялись одне від одного, розвивалися в де­далі більшій мірі різноманітність виробів і досконалість їх виготовлення; землеробство поряд із зерном, стручковими рослинами й плодами поча­ло тепер давати також олію і вино, що їх навчилися робити. Таку різно­манітну діяльність не могла вже виконувати одна й та сама особа; стався другий великий поділ праці: ремесло відокремилось від землеробства... З поділом виробництва на дві великі основні галузі, землеробство і ре­месло, виникає виробництво безпосередньо для обміну,— товарне ви­робництво, а разом з тим і торгівля не тільки всередині племені і на його кордонах, але вже й заморська. Однак усе це ще дуже мало роз­винене, благородні метали починають ставати переважаючим і загаль­ним товаром — грішми, але метал ще не карбують, а обмінюють просто на вагу» [71, с. 127].

Саме тут бачимо передумови для утворення міст: ремесло, що від­діляється від землеробства, на певному етапі починає концентруватися в окремих поселеннях; відбувається територіальний поділ праці — вже не між окремими виробниками, а між окремими поселеннями. Ті пункти, які внаслідок зручного географічного місцеположення або інших причин мають найбільш сприятливі умови для розвитку тих чи інших галузей ремісничого виробництва, поступово починають висуватися як все більш і більш зростаючі ремісничі центри, здатні забезпечити своєю продук­цією певні сільськогосподарські округи.

Одночасно з відокремленням ремесла від сільського господарства розвивається і торгівля. Звичайно, ремісник, що спеціалізується в якійсь одній галузі виробництва (коваль, ювелір, гончар і.т. д.) не може існу­вати за рахунок лише безпосереднього споживання продуктів власного виробництва. Суть відокремлення ремесла від сільського господарства і виділення самостійних галузей ремісничого виробництва саме в тому й полягає, що ці галузі починають працювати на обмін.

Бурхливий розвиток цього процесу обумовлює початок третього ве­ликого суспільного поділу праці — появи купецтва. Між контрагентами акту куплі-продажу стає посередник — купець, який дуже скоро пере­творюється у солідну суспільну силу. «Цивілізація,— пише Ф. Енгельс,—■ зміцнює і посилає всі ці виниклі до неї види поділу праці, особливо че­рез загострення протилежності між містом і селом (причому економічно може панувати місто над селом, як це було за стародавніх часів, чи село над містом, як це було в середні віки), і додає до цього третій, власти­вий їй поділ праці вирішальної ваги — створює клас, який займається вже не виробництвом, а тільки обміном продуктів, створює купців» [71, с. 128—129].

Ремісник і купець так само нерозривні один з одним, як ремесло і торгівля. Ті поселення, які починають претендувати на роль ремісничих центрів, стають центрами торговельними. І навпаки, ті поселення, що набирають торговельного характеру, стають центрами ремесла. Так ви­никають торговельно-ремісничі або ремісничо-торговельні центри — міста.

Ремесло і торгівля від самого початку зв'язані з індивідуальною, приватною власністю. І ремісник, і купець — перш за все власники, і це не може не накласти особливого відбитку на процес утворення міст. «Протилежність між містом і селом може існувати тільки в рамках приватної власності»,— писали K- Маркс і Ф. Енгельс [119, с. 47]. Звідси, між іншим, тенденція укріплювати міста, що так активно про­являє себе в стародавні часи.

Початок утворення міст у древніх слов’ян

Перші ознаки відокремлення ремесла від сіль­ського господарства у східних слов’ян лісостепової смуги намітилися ще в часи близько рубежу но­вої ери.

Першою в самостійну галузь виробництва виділилась залізоробна справа. Цьому є щонайменше дві причини: по-перше, поклади залізної руди існують не всюди, по-друге, добування і обробка заліза вимагають від виробника наявності спеціального, досить складного устаткування та професійних навиків і уміння. В Східній Європі ще в останні століття перед новою ерою існували значні для свого часу металургійні центри з розвиненим і налагодженим виробництвом, яке здійснювалося в досить широких масштабах і, треба думати, забезпечувало своєю продукцією більш-менш значні округи (Кам’янське городище на Нижньому Дніпрі, поселення Галліш-Ловачка на Закарпатті та ін.).

Другою найдавнішою галуззю ремісничого виробництва виступає гончарство. У східних слов’ян (принаймні у лісостепових племен) поча­ток виділення гончарства в самостійну галузь виробництва відноситься до двох перших століть нової ери. Свідченням цього є масове поширен­ня від II ст. н. е. посуду, виготовленого на гончарному крузі, який зав­жди є надійною ознакою виробництва, розрахованого на продаж [164, с. 44].

Третьою найдавнішою галуззю ремесла, що виділилося в самостійну галузь виробництва ще в перші століття нової ери, була ювелірна справа, тобто обробка кольорових металів. В першій половині і середині І тися­чоліття н. е. культура східних слов’ян відзначається значним для того часу розвитком ювелірного виробництва (так звана культура пальчатих фібул).

Археологам зараз відомо чимало поселень першої половини і сере­дини І тисячоліття н. е., на яких виявлені залишки ремісничих майсте­рень: залізоробних (Слободище Житомирської обл., Іванківці Хмельни­цької та ін.), гончарних (Неслухів Львівської обл., Лука-Врублівецька і Лепесівка Хмельницької та ін.), ювелірних (Грищинці Київської обл., Пастирське Черкаської та ін.).

Цим закладаються передумови для утворення перших ремісничих поселень, які були зародками майбутніх міст. Звичайно, їх ще не можна вважати містами в повному розумінні цього слова; процес утворення міст в цей час лише починався.

Перетворення Києва у місто відбувалося в тих

Початок утворення _же хроНОЛОГІЧНИХ рамках. Протокиївські поселення на Старокиївськіи. горі, Замковій горі, на Подолі і т. д. були ще звичайними сільськими поселеннями, які з погляду розвит­ку виробництва принципово не відрізнялися від інших східнослов’ян­ських поселень того часу. Але вже від перших століть н. е. можна гово­рити про деякі ознаки розвитку ремісничо-торговельної діяльності їх мешканців. Правда, залишків ремісничих майстерень цього часу у Києві поки що не виявлено (можливо, це пояснюється недостатньою дослідже- ністю та поганою збереженістю найдавніших культурних шарів). Зате є безперечні і яскраві свідчення про торговельну діяльність мешканців протокиївських поселень. Маємо на увазі численні знахідки римських монет та речей римського виробництва.

Римські монети поширювалися в середовищі європейських племен перших століть нової ери, в тому числі і східних слов’ян, внаслідок тор­говельних зносин з Римською імперією. Але використовувалися вони і для потреб внутрішньої торгівлі, розвиток якої обумовлювався початком відокремлення ремесла від сільського господарства і виділенням в сере­дині його ряду самостійних галузей. Розвиток внутрішньої торгівлі у східних слов’ян на початку нової ери вимагав наявності загального екві­валента, тобто грошей, як засобу обміну, і саме цю функцію почали ви­конувати срібні римські денарії.

Зараз на території Києва зареєстровано понад ЗО знахідок римських монет; частина з них є більш-менш значними кладами, а частина, без сумніву, має на увазі неодноразові знахідки. Загальна кількість монет, знайдених у Києві, перевищує 5—6 тис. екземплярів.

Ці знахідки у своїй сукупності охоплюють величезну територію від Куренівки на півночі до Пирогова на півдні і від Лук’янівки на заході до Дніпра на сході.

Взагалі виділення київських знахідок римських монет до певної мі­ри повинно вважатися умовним. Ці знахідки не обмежуються рамками пізнішого міста і трапляються в навколишніх селах: на заході (Білго- родка, Чорногородка), південному заході (Софіївська Борщагівка, Вели­ка Бугаївка), півдні (Козин, Козіївка, Старі Безрадичі), на лівому бе­резі Дніпра і т. д. Загалом територія Києва (за винятком Старого міста і Подолу) не багатша на знахідки такого роду, ніж будь-яка інша рівно­значна за площею територія лісостепової смуги. Якщо ж цих знахідок зафіксовано тут більше, ніж в інших місцях, то пояснюється це головним чином тим, що територія міста, інтенсивно залюднена протягом довгого часу, неодноразово перекопувалася; знахідки, що виявлялися при цьому, частіше попадали в поле зору дослідників чи колекціонерів-любителів і тим самим ставали надбанням науки.

Але зовсім інша справа — велика кількість знахідок (понад дві тре­тини всіх, що трапилися на території сучасного міста), сконцентрована в районі Старокиївської гори, Львівської площі, Замкової гори та По­долу, тобто тієї групи поселень, яка була ядром древнього Києва (про- токиївське ядро). Як свідчення торговельної діяльності їх мешканців ці знахідки важко переоцінити, а кількість їх допускає думку, що з погля­ду розвитку торгівлі ці поселення вже в перші століття нової ери дійсно стали набирати неабиякого значення. Мабуть, чималу роль в цьому віді­гравало положення Києва на прикордонні між двома природно-геогра- фічними^зонами — лісостеповою і лісовою, на великій річці, що з дуже давніх часів правила за важливу комунікаційну артерію між півднем і північчю.

Так само велике значення мають і речі римського виробництва, що трапилися на території Києва. І вони є слідами торгівлі східних слов’ян з Римською імперією, хоча, звичайно, важко визначити, чи всі вони тут є наслідком зносин мешканців протокиївських поселень безпосередньо з римлянами чи потрапили сюди завдяки посередницькій торгівлі. Щодо їх територіального розташування бачимо ту ж саму закономірність: окремі знахідки стоять поза системою (як, наприклад, знахідка світиль­ника на Лук’янівці), але переважна більшість теж зв’язується з тери­торією Старого міста і Подолу.

Отже, знахідки римських монет і речей римського виробництва під­кріплюють одні одних і підтверджують думку про розвиток торговельної діяльності мешканців протокиївських поселень, розташованих в районі Старого міста і Подолу, там, де кілька віків пізніше виникає ядро старо­давнього міста. Саме звідси, вважаємо, починається процес поступового перетворення протокиївських поселень у місто Київ, якому судилося в дальшому стати столицею найбільшої слов’янської середньовічної дер­жави.

„ Побудування найдавнішого Київського городища-

Значення побудови _замка мало величезне значення для дальшого роз- городища витку Києва як міста. Поява замків в древній Русі, як і у всій Європі, була явищем цілком закономірним, зв’язаним з со­ціально-економічним розвитком європейських народів, з їх переходом від первіснообщинного ладу до феодалізму. Замки — це знаряддя па­нування феодалів-землевласників над основною масою феодально за­лежного люду, селян. За їх мурами і баштами феодали знаходили собі захист від протесту селян. Одночасно замки були потрібні феодалам для захисту своїх володінь і майна від інших феодалів, що прагнули збільшити своє майно за допомогою грубої фізичної сили.

Перші зародки феодальних відносин у східних слов’ян відносяться до середини І тисячоліття н. е., а завершення процесу феодалізації Русі припадає на IX—X ст. Приблизно в цих хронологічних рамках на Русі і починають з’являтися ранньофеодальні замки. Київський замок, збу­дований на рубежі VI—VII ст., можливо, є найдавнішим, а до IX— X ст. вся Русь вкривається ними дуже густо. Недарма норманни, які з’явилися на Русі вперше в IX ст., назвали її «Гардарікі» — «Держа­вою городів» (тобто замків). Спроба тлумачити це ім’я в розумінні «країни міст» зазнала цілком закономірної невдачі: звичайно, на Русі

IX ст. не було і не могло бути такої кількості справжніх міст.

В такому ж плані слід розглядати і повідомлення Баварського Ано­німа (джерело IX ст.) про городи, які мали перелічувані ним східно­слов’янські племена. Кількість цих городів говорить сама за себе: згід­но з Географом, бужани, наприклад, мали 230 городів, уличі — 318, волиняни — 70 і т. д.

Археологічним виявом будівництва замків на Русі є величезна кількість древньоруськп.х городищ, значна частина яких виникла в IX—

X ст. (а деякі — ще раніше). Ще у XVIII ст. А. Чарнецький (Доленга- Ходаковський) зібрав відомості про понад 15 000 городищ [152]. Зви­чайно, не всі вони виникли до IX—X ст., але в усякому разі цифра ду­же красномовна: вона добре узгоджується і з даними Баварського гео­графа і з тим враженням, яке відбилося в норманській назві Русі. Не може бути сумніву, що й Баварський Анонім і норманські скальди ма­ли на увазі саме городища, якими територія Русі вкрита дуже густо.

Що ж являли собою древніші древньоруські городища? З приводу цього питання в літературі висловлювалися різні гіпотези. Доленга- Ходаковський, наприклад, вважав їх святилищами. Інші дослідники га­дали, що це були або міста в справжньому розумінні слова [54, с. 233], або місця, куди збиралося населення в час військової небезпеки [98, с. 61-—62], або укріплення, які древньоруські племена споруджували для захисту своїх племінних територій [172]. Деякі автори прагнули по­єднати всі ці припущення, допускаючи, що різні городища могли мати різний соціальний зміст [56, с. 96—ПО].

Але в останній час набуває загального визнання погляд, згідно з яким древньоруські городища в переважній більшості являють собою

Рис. 21. Будівництво града (мініатюра з Кенігсберзького літопису).

залишки феодальних замків, і що їх поява безпосередньо зв’язана з процесом феодалізації Русі [232, с. 134 і далі; 21; 31; 206; 68]. Точно та­кий же процес відбувався і у західних слов’ян, і там він мав такий же історичний зміст.

Цей процес добре простежується, зокрема, на прикладі Середньої Наддніпрянщини і всієї лісостепової смуги. Тут більш древні городища, які споруджувалися для захисту окремих общин від зовнішніх ворогів, припинили своє існування ще перед початком нової ери. Протягом І ти­сячоліття н. е. тут існували виключно відкриті села, зовсім позбавлені штучних укріплень. Це визначалося станом тодішнього суспільства: на­явність досить сильних міжплемінних політичних об’єднань, здатних організувати оборону країни в цілому за допомогою спеціальних війсь­кових з’єднань, зробило укріплення кожного конкретного населеного пункту непотрібним і недоцільним.

Київське городище, збудоване десь на рубежі VI та VII ст., поки що є найдавнішим середньовічним городищем в цьому районі; до VII— VIII ст. слід віднести ще деякі городища (Пліснеське, Хотомельське, Бабківське і ін.); але в IX ст. починається масове спорудження їх по всій величезній території Русі. Цей процес саме і був зв’язаний з про­цесом феодалізації Русі, який розпочався десь в VI—VII ст., а в IX ст. приводить до утворення феодальної формації у східних слов’ян.

Те, що перше східнослов’янське середньовічне городище, тобто пер­ший замок у східних слов’ян, було збудоване саме в Києві, очевидно, не можна вважати випадковим. Мабуть, вже в цей час Київ висуває­ться як значний політичний центр у Середній Наддніпрянщині. Коли вважати Кия полянським князем, тобто людиною, яка стояла на чолі певної групи племен, цю подію не можна не визнати закономірною: по­будування укріплення — нехай ще й найпримітивнішого — як резиден­ції політичної верхівки певної суспільної організації було прямою істо­ричною необхідністю.

Для дальшої еволюції київських поселень, для перетворення їх у справжнє місто — центр ремесла і торгівлі,— факт побудування горо­дища-замка мав величезне значення. Всі відомі древньоруські міста в основі своїй мають укріплені частини — дитинці або кремлі. Переваж­на більшість ранньосередньовічних міст утворювалася довкола стін замків або монастирів шляхом поступового обростання їх ремісничо- торговельними районами. Конкретно цей процес міг набирати різних форм; іноді місто розвивалося на базі більш древнього поселення чи багатьох поселень, які передували побудові укріплення (приклад цьо­му і демонструє Київ), іноді — внаслідок примусового поселення фео­дально залежних ремісників довкола замка (так, наприклад, було у Холмі), іноді — шляхом поступового осідання вільного люду і т. д.

Але спільним є те, що саме замок, укріплення було акумулюючим пунктом, навколо якого здійснювалася концентрація ремісничо-торго­вельного населення. Коли виникають замки, та частина населення, яка займалася ремеслом і торгівлею, починає тяжіти до їх укріплень. У зв’язку з цим зародки торговельно-ремісничих центрів, що виникли в більш древні часи, де замки не були збудовані, поступово занепа­дають і врешті або зовсім припиняють своє існування (як, наприклад, Пастирське городище), або перетворюються на звичайні села. Нато­мість виникає багато нових центрів, які концентрують ремесло і тор­гівлю навколо щойно збудованих фортифікацій.

Тенденція до концентрації ремесла і торгівлі навколо укріплень пояснюється двома основними причинами. По-перше, внаслідок пану­вання натурального господарства торгівля, що велась переважно пред­метами розкоші або екзотичними товарами, та ремесло були орієнто­вані в основному на задоволення потреб суспільної верхівки; саме тому в замках ремісник і купець шукали і знаходили споживачів для своїх товарів. По-друге (і це основне), ремісничо-торговельне населення прагнуло селитися навколо укріплених стін замка, оскільки було зв’я­зано з найбільш рухомою і легко відчужуваною формою власності. Ос­новним багатством селянина є земля, яку не можна ні забрати з собою, ні знищити; несподіваний напад ворога не загрожував йому економіч­ною загибеллю; найбільше, що ворог міг йому заподіяти — знищити врожай одного року. Звичайно, це було нещастя, але не загибель. Інша справа — ремісник чи купець. їх багатство — товар, який можна було пограбувати. Для них напад ворога загрожував повним розоренням і економічною загибеллю. Тому за укріпленими стінами замка вони шу­кали притулку на випадок несподіваних наскоків (які в ті часи тра-

плялися дуже часто) — як для самих себе, так і для свого рухомого майна, що становило економічну основу їх діяльності.

Тому і збудування найдавнішого Київського городища відіграло дуже істотну роль в історії Києва, зробивши можливою концентрацію ремісничо-торговельного населення саме в цьому пункті Середньої Над­дніпрянщини.

Спорудження городища було наслідком висунення Києва як пер­шого політичного центру даної території і в свою чергу обумовило його дальше зміцнення в цій ролі; укріплене поселення, звичайно, краще могло забезпечити здійснення функцій адміністративно-державного осередку. В певному розумінні можна твердити, що саме побудовою Київського замка на рубежі VI—VII ст. були закладені основи його могутності в майбутньому і тієї видатної ролі, яку йому судилося віді­грати в ранній історії Русі.

Найдавніше Київське городище займало північний київського” крзй Старокиївської гори і було відокремлене від городища основної частини гори глибоким ровом і валом. Пло­ща укріплення була незначною порівняно з площею Города Володимира, не кажучи вже про Город Ярослава; вона не пе­ревищувала 2 га, а довжина рову становила лише близько 150 м. Пе­реважна більшість древньоруських городищ навіть в XI-XIII ст. були невеликими: їх середній діаметр становив 60—80—100 м. Таким чином, Київське городище кінця VI — початку VII ст. перевищувало їх в пів­тора чи два рази; отже, було не таким вже незначним, як це здається з першого погляду..

В XI — на початку XII ст., коли виникла «Повість временних літ», першого Київського городища вже не існувало: його укріплення були ліквідовані ще до кінця X ст. Проте пам’ять про нього жила серед на­селення, і місцезнаходження його бѵло точно відоме киянам, так само, як і розміри. Розповідаючи про посольство древлян до Києва в 945 р., літописець відзначає: «Град же бе Киев, идеже есть ныне двор Гордя- тин и Никифоров, а двор княж бяше в городе, идеже ныне двор Bopo- тиславль и Чюдин» [151, с. 40].

Отже, в середині X ст. Київське городище займало ту площу, на якій на рубежі XI та XII ст. знаходилися чотири феодальні двори. Ці двори належали київським боярам Гордяті, Никифору, Воротиславу та Чюдину, частково відомим і з інших джерел [151, с. 114, 121 і ін.]. Таких дворів на території Города Володимира було багато, серед них — кіль­ка княжих та монастирських [23]; отже, київський град (замок) в се­редині X ст. становив лише незначну частину майбутнього Города Во­лодимира.

Фортифікаційна система найдавнішого Київського городища пе­редбачала використання природних засобів (схили гори) і мала штучні оборонні споруди, створені руками людей. Старокиївська гора добре захищена самою природою: з трьох боків її оточують стрімкі схили і урвища, які самі по собі становили неабияку перешкоду для ворога. Піднятися по них, коли зверху в штурмуючих летіли стріли, списи, ка­міння, лився окріп, було справою нелегкою.

Але оскільки Київське городище доволодимирового часу займа­ло не всю площадку гори, а тільки її північно-західну частину, для обо­рони його були використані лише урвища в бік Кожум’яцького яру та частково в сторону Подолу (понад сучасною вул. Андріївський узвіз). Південна сторона городища природного захисту не мала. Тут були по­будовані штучні фортифікаційні споруди.

Важливу частину оборонної системи І Київського городища ста­новив рів, описаний в попередньому розділі. Первісна глибина його до­сягала 4 м. Це — звичайна глибина, характерна для ровів більшості древньоруських городищ. Нахил схилу рову дорівнював 45°. Він був до­статнім, аби утруднити підйом вздовж нього, але в той же час запобі­гав зсувам землі, неминучим при більшій стрімкості схилу. Враховуючи дуже високе розташування городища над рівнем ріки і відсутність дже­рел на плато Старокиївської гори, можна вважати, Іцо рів був сухим.

Вздовж рову з внутрішньої сторони йшов вал, від якого, однак, майже нічого не збереглося. Але в тому, що він існував, переконує нас не лише факт, що всі древньослов’янські городища (в тому числі і най- раніші) мали вали, але й звичайна логіка речей. Адже земля, вибрана з рову під час його спорудження, повинна була кудись дітись; отже, вал і рів не могли виникнути один без другого. Масштаби і характер валу безпосередньо залежали від характеру і масштабів рову і навпаки.

Виходячи з цього, можна припустити і в нашому випадку, що масштаби валу дорівнювали масштабам рову, що він мав висоту бли­зько 4 м при нахилі поверхні в 45°. Це давало загальну висоту укріп­лення до 8 м — досить солідна перешкода для ворога.

Не дуже виразні залишки цього валу були виявлені під час розко­пок 1912 р. В газеті «Киевская мысль» в одному з серпневих номерів повідомлялось, що по гребеню валу були помітні залишки паль, заби­тих в землю на відстані 15 см одна від одної [81, с. 118]. У звіті експе­диції про вал нічого не говориться, однак підтверджено факт виявлен­ня дерев’яних конструкцій, які являли собою «залишки тину або чо­гось подібного» [138, с. 66].

Отже, в усякому разі відзначаємо наявність на валу якихось дере­в’яних конструкцій.

Залишається нез’ясованим, чи існував вал лише вздовж рову, чи продовжувався також і понад схилами в бік долини Дніпра, Почайни і Кожум’яцького яру, де він міг бути насипаний землею, знятою при підправці зовнішніх схилів плато. Враховуючи, що навіть в X—XII ст. штучні укріплення древньоруських городищ часто-густо обмежувалися напольною стороною, таке припущення виглядає зовсім не обов’язко­вим. Нічого певного не можна сказати також і відносно будівельно- конструктивних деталей городища в цілому: щодо споруд типу башт, в’їздової брами і т. п., хоча наявність останньої розуміється сама собою.

Древньоруське городище-замок як з погляду конструктивного, так і з точки зору соціальної становило єдину споруду, зведену за єдиним, добре продуманим планом. Це був великий двір, оточений фортифіка­ційною лінією, до якого виходили житлові приміщення і господарські споруди, пристосовані для обслуговування одного господарства — по- лянського князя кінця VI — початку VII ст.

_κ Але соціальні функції найдавнішого Київського го­

родища не вичерпувалися тим, що воно було госпо­дарсько-адміністративним центром. Разом з тим воно було і святили­щем, релігійним центром, що в свою чергу забезпечувало йому не ли­ше соціальне і політичне, але й ідеологічне панування над полянською землею. У зв’язку з цим важливе значення має відоме київське капище, виявлене розкопками В. В. Хвойки в 1908 р. [215, с. 66].

Ця пам’ятка була відкрита приблизно в середній частині городища (біля входу до теперішнього будинку Історичного музею). На глибині 2,9—3,2 м від поверхні грунту знаходились залишки кам’яного фунда­менту еліптичної форми (4,2 м довжиною і 3,5 м шириною), чотири­кутними виступами з чотирьох боків, звернених по сторонах світу. Фун­дамент було складено з необроблених брил пісковику, частина з яких мала наскрізні отвори, на глиняному розчині. Довкола споруди виявле­на долівка з вигладженою поверхнею, а з західної сторони — масивний стовп, в якому шари сильно обпаленої глини чергувалися з прошарка­ми попелу і вугілля. При розкопках знайдено велику кількість кісток і черепів тварин, головним чином свійських.

В 1937 р. Київська експедиція Інституту археології AH УРСР під керівництвом Т. М. Мовчанівського здійснила повторне розкриття ви­явленої Хвойкою споруди [92, с. 109—111]. Ці розкопки в основному підтвердили дані розкопок 1908 р., подекуди виправили деякі деталі, але разом з тим додали і нові важливі відомості. Було виявлено решт­ки кам’яної споруди, за типом близької до описаної Хвойкою, але не такої правильної, як це зображено на малюнку першого дослідника. Так само було виявлено і рештки глиняного «стовпа», але у вигляді не ци­ліндра, а великої купи перепаленої глини і попелу діаметром близько 1—1,5 м. Очевидно, перше дослідження споруди в 1908 р. спричинило­ся до її порушення і руйнації, що і знайшло своє відображення в тому її стані, який з’явився перед очима дослідників у 1937 р.

Разом з тим розкопки 1937 р. виявили деякі додаткові подробиці, не відзначені В. В. Хвойкою. По-перше, камені, з яких було складено споруду, були не лише пісковиковими, але й гранітними та кварцитовими. Оскільки в найближчій околиці Києва граніту і кварциту немає, дово­диться думати, що вони були привезені десь з Волині, з Росі або з пів­дня Дніпра. За думкою авторів розкопок 1937 р., кладка була здійсне­на насухо, без розчину, але це твердження не аргументоване: залишки глиняного розчину (особливо при повторному дослідженні) виявити не так просто. Найголовнішим же досягненням розкопок 1937 р. було виявлення черені від овальної в плані печі 1,05 м довжиною і 0,95 м

Рис. 22. Київське язичницьке капище (малюнок В. В. Хвойки).

шириною, розташованої поруч з західним виступом споруди, але майже на 1 м нижче його. Походження і призначення цієї печі, на жаль, за­лишилися нез’ясованими.

Що ж являла собою описана споруда, досліджена в 1908 р. і 1937 р.? Перший дослідник пам’ятки В. В. Хвойка вважав її спорудою культо­вою: «Цілком імовірно,— писав він,— що залишки ці належать слов’ян­ському капищу, а стовп являє собою жертовник, на якому на протязі тривалого часу відбувалися жертвоприношення, на що вказують чис­ленні кістки тварин і шари глини, що чергуються з прошарками попе­лу і вугілля» [215, с. 66]. «Часом жертовник вирівнювався і на нього накладався новий шар глини, чому зрештою і утворився високий масив­ний стовп» [215, с. 66].

Точку зору про ритуальний, культовий характер споруди визнавали і більшість інших дослідників. K- В. Болсуновський тлумачив цю спо­руду, як жертовник Гермеса-Святовида [26]. Л. Нідерле писав, що на місці розкритої В. В. Хвойкою споруди «безсумнівно знаходилось міс­це культу, хоча не можна сказати, чи був це справжній храм, чи лише відкрите святилище з вівтарем» [134, с. 307]. Л. А. Дінцес вважав, що це — культове місце, колись оточене дерев’яною огорожею [65, с. 75], від якої нібито залишилися навіть обгорілі залишки колод, хоча сам Хвойка про це не згадує. Б. О. Рибаков вважає київське капище за­лишками храму, підкреслюючи, що розмір жертовника тут був значно більшим, ніж в храмах Аркони і Ретри в Прибалтиці [89, с. 88—89].

Зовсім фантастичну картину київського капиша змалював відомий дослідник історії архітектури М. І. Брунов, який запропонував своїм читачам навіть дві різні версії, зрештою мало подібні одна до одної. За першою це була кам’яна споруда у вигляді еліптичної в плані баш­ти з чотирма невеликими притворами [37, с. ЗОЇ—302]. За другим ва^ ріантом київське капище перетворилося на храм, подібний до Аркон- ського — дерев’яну будівлю на чотирьох стовпах з дахом, з кам’яною фігурою божества всередині [38, с. 58—59].

М. K- Kaprep виявлену В. В. Хвойкою споруду зіставляв з кам’я­ними викладками, які бувають в основі древньоруських курганів, і вва­жав її жертовним місцем «неясного типу» [92, с. 111]. У зв’язку з такою трактовкою він висунув зовсім вже дивне припущення, що ця пам’ятка первісно знаходилася на території могильника, хоча насправді місце­положення капища припадає саме на центр городища; вважати ж капи­ще більш древнім, ніж городище, немає жодних підстав (що, зрештою, підкреслює і сам Каргер, датуючи пам’ятку VIII—IX ст.).

Особливу думку, принципово відмінну від всіх інших, висловили автори розкопок 1937 р., які вважали споруду фундаментом оборонної башти [92, с. ПО]. Але жодних аргументів на підтвердження цієї точки зору немає.

На жаль, свідчення джерел про ідеологічні уявлення слов’янських племен до утворення Київської держави виявляються дуже скупими. Прокопій Кесарійський, автор VI ст., писав про склавінів і антів: «Вони вважають, що один лише бог, творець блискавок, є владикою над усі­ма, і приносять в жертву биків і здійснюють інші священні обряди» [Proc. BG., Ill, 14, 23]. Якщо були жертви, то, безперечно, були і жер­товні місця; і велике скупчення кісток свійських тварин, знайдене під час розкопок В. В. Хвойки, може бути визначене саме як залишки тва­рин, принесених в жертву поганським богам.

Великий інтерес становить опис східнослов’янських святилищ, на­ведений Ібн-Фадланом. З нього видно, що у стародавніх східних сло­в’ян існували і зображення язичницьких богів, і спеціальні культові місця. Зображення богів в переважній більшості до нас не дійшли, бо були зроблені з дерева, яке дуже погано зберігається в землі. Але ра­зом з тим, принаймні в деяких місцях, їх робили з каменю, і в такому випадку археологія стає нам до пригоди. На Поділлі ще зовсім недав­но на багатьох стародавніх поселеннях зберігалися кам’яні скульптурні зображення ідолів. Найбільш відомим є славетний Збруцький ідол, скинутий у р. Збруч, очевидно, в часи християнізації Русі в кінці X ст. Однією з останніх знахідок цього роду є три статуї з с. Іванківці (Хмель­ницька обл.), які були виявлені на території поселення пізньої черня- хівської культури.

Можна також згадати культові «городища» Барсуча Гірка на Mo- гилівщині [193], у Вщижі [167, с. 108—113], в Тушемлі на Смоленщині [205] та ін., які являли собою великі укріплені споруди. В с. Хребтіїв над Дністром святилище VIII—IX ст. також являло собою невелике го­родище без культурного шару, з двома лініями невисоких валів [29]. Ще в кінці минулого століття на цьому городищі стояла кам’яна статуя язичницького ідола («баба») [58, с. 294].

В Києві жодних знахідок, які б вказували на наявність кам’яних ідолів, виявити не пощастило. Ідоли, що були поставлені Володимиром Святославичем на створеному ним київському пантеоні в кінці X ст., були дерев’яними [151, с. 56]. Мабуть, дерев’яними були і зображення тих богів, яким поклонялися відвідувачі раннього київського капища; жодних слідів їх не могло зберегтися.

Важко сказати, чи знаходилось це капище на відкритому повітрі, подібно до Іванковецького святилища або святилища Перуна в Новго­роді [234, с. 250—252], чи всередині якоїсь монументальної споруди, по­дібної до тих, що існували у прибалтійських слов’ян, в Арконі, Ретрі і Вінеті. Але незалежно від повної реконструкції київське капище є видатною пам’яткою східнослов’янської ідеології другої полови­ни І тисячоліття н. е., зв’язаною з населеним пунктом, що саме в цей час висувався як найважливіший економічний, політичний і куль­турний центр Східної Європи.

Могильник валами городища знаходився великий могиль­

ник, що, треба думати, є безпосередньою традицією кладовища перших століть нової ери. На жаль, поки що не маємо добре збережених поховань, які б надійно датувалися VI—VII ст., але слід мати на увазі, що цей період археологічно найменш розроблений; не можна виключити, що деякі з розкопаних, але точно не датованих похо­вань припадають саме на цей час: існування поселення і в цю епоху ро­бить таке припущення цілком можливим.

Однак безперечним фактом є те, що переважна більшість дослі­джених поховань відноситься до IX—X (може до VIII—X) ст. Це по­яснюється принаймні двома причинами: по-перше, більш пізні похован­ня нищили більш ранні, внаслідок чого шанси зберегтися у останніх були значно меншими. По-друге, Київ IX—X ст. переживав особливо бурхливе зростання, зв’язане з завершенням процесу утворення древ- ньоруського феодалізму і перетворення міста в столицю великої дер­жави — Київської Русі.

Дослідження могильника, яке розпочалося більше шестидесяти ро­ків тому і продовжується до наших днів, показало, що його площа не обмежувалася районом безпосередньо біля городища, а охоплювала значно ширші простори [10, с. 97—98; 219; 215, с. 56; 39, с. 136—139; 48, с. 27—29; 235; 91; 53]. Окремі, випадково уцілілі поховання IX—X ст., чи може древніші, були виявлені на Житомирській вул., Рейтерській, поблизу Софійського собору, на садибі Михайлівського монастиря, в районі Золотих Воріт і т. д. Переважна ж більшість поховань була зни­щена житловими кварталами Города Володимира і Города Ярослава або міським будівництвом пізнішого часу. Зараз можна нарахувати по­над сто десять поховань, досліджених на території Старого міста [92, с. 138—212].

Рис. 24. Інвентар поховання IX-X ст.

Переважна більшість з них показує обряд трупопокладення. Кістя­ки звичайно лежали в глибокій прямокутній ямі, головою на захід, з незначними відхиленнями. Лише в одному випадку небіжчик лежав го­ловою на північний схід і в двох — на південь. Померлих, як правило, ховали в дерев’яних домовинах, збитих за допомогою залізних цвяхів, у випростаному стані. Іноді небіжчик посипався попелом, золою і ву­гіллям, в чому вбачають якісь пережитки обряду тілоспалення, а один кістяк був посиланий насінням льону. Так само лише в одному випад­ку засвідчене покриття домовини берестою. Найбагатші дружинні по­ховання мали спеціальні дерев’яні споруди типу склепів.

Обряд тілоспалення зафіксовано лише у восьми випадках. Іноді прах спаленого небіжчика вміщувався в урну, але частіше залишався на кострищі, яке зверху перекривалося курганним насипом. Іноді на кострищі виявлено урни; отже, спочатку небіжчика було спалено, по­тім залишки зібрано і вміщено в горщик, який поставлено тут же, без­посередньо на місці кремації [80, с. 128].

Інвентар рядових поховань не відзначається багатством. Крім ке­раміки — як виготовленої на гончарному крузі, так і ліпленої вільно- руч (переважно горщики) — трапляються металеві речі (залізні ножі, іноді з кістяними ручками, кресала, пряжки, персні, скроневі кільця, сережки тощо), вироби з кістки (гребені, вістря), точильні камені, на­миста і т. д. Іноді трапляються монети, оброблені у вигляді привісок; амулети з ікол кабана. Жіночі поховання загалом багатші від чоло­вічих..

Зовсім іншу картину бачимо в похованнях феодальної знаті, які відзначаються виразним багатством інвентаря. Майнова диференціа­ція поховань, так яскраво виявлена в київському некрополі, є безпосе­реднім відображенням соціальної диференціації східнослов’янського суспільства кінця І тисячоліття н. е., яка зробила великий крок вперед порівняно з попередньою епохою.

Перш за все в так званих «дружинних», тобто феодальних, похо­ваннях знаходимо багато зброї: залізні мечі так званого франкського (а насправді загальноєвропейського) типу, нерідко інкрустовані сріб­лом і золотом, з багато прикрашеними рукоятками і піхвами; кинджали, бойові сокири, наконечники списів і стріл, щити, шоломи, кольчуги. Нерідко трапляються і залишки кінської збруї: вудила, шпори, в одно­му випадку — рештки сідла. Значно багатше представлені і прикраси: гривни, підвіски, декоративні нашивні бляшки (в тому числі від пан­цира), пряжки, сережки, намисто і т. д., а також монети. Відзначимо знахідки так званих черепахоподібних фібул скандінавського типу, які були підставою для думки про норманське походження древньоруської дружини [12; 13]. Тому так важливо підкреслити надзвичайну рідкість цих фібул в похованнях київського некрополя: на Старокиївській горі фібула скандінавського типу трапилася лише один раз, та й то у пере­робленому вигляді — перетворена на медальйон [78, с. 54—55; 79, с. 69; 39, с. 137]. Крім того, подібні фібули були знайдені в двох похованнях

в районі Кирилівської вул. [14]. Це підтверджує слов’янський характер основної частини феодальних поховань древнього Києва, так само, як і інших некрополей древньої Русі (Гніздовського біля Смоленська, Ше- стовицького біля Чернігова).

Нарешті, можна відзначити кресала і вогнива, бруски (як гадають для заточки стріл), кості для гри, скляні шашки. Унікальну знахідку становить бронзова курильниця, виявлена в похованні, розкопаному в районі Софійського собору [70, табл. XXXIX].

Деякі з дружинних поховань супроводжуються захоронениям коня. Особливу категорію становлять парні поховання, тобто поховання дру­жинника-феодала разом з жінкою-рабинею. Таких поховань виявле­но небагато (лише п’ять), але вони свідчать про дуже глибоку соці­альну диференціацію східнослов’янського суспільства в кінці І тисячо­ліття н. е.

Найбільш багатими вважаються, звичайно, дружинні поховання, які супроводжуються і рабинею, і бойовим конем. До цієї категорії на­лежить лише одне поховання, виявлене розкопками Т. М. Мовчанів- ського на садибі Історичного музею в 1936 р. [235, с. 59; 92, с. 178—182]. Воно знаходилося в дерев’яному склепі 3,5 м вдовжину, заглибленому майже на 4 м від рівня сучасної поверхні і перекритому дерев’яною покрівлею. В склепі лежали людські кістяки — чоловічий і жіночий — і частина кінського скелету (череп і кілька хребців). Погребальний ін­вентар був розграбований (що вже само по собі свідчить про його ба­гатство), але й те, що збереглося, відзначається різноманітністю і ефек­тністю. Тут виявлено рештки озброєння (оббивка щита); намисто з сердолікових намистин і восьми срібних дирхемів, оброблених як при­віски; три срібні сережки художньої філігранної роботи; велика срібна пряжка-сюльгама з золотими і позолоченими деталями, яка становить справжній шедевр ювелірного мистецтва; срібний, багато прикрашений перстень з черню; дві намистини-перлини, а також бронзовий ключик від шкатулки чи скрині — річ, безпосередньо зв’язана з інститутом власності.

Могильник IX—X ст., розташований біля стін найдавнішого Київ­ського городища, демонструє завершену в основному картину феода­лізму, процес утворення якого хронологічно збігається з процесом ви­никнення Київської держави. Отож, бачимо, що поруч і паралельно процесу перетворення протокиївського ядра поселень у ремісничо-тор­говельний центр воно набирало і значення центру, який зосереджував в своїх стінах представників вищого феодального класу, що утворював­ся в розглядуваний час. В другій половині І тисячоліття н. е. Київ був значним політичним центром Східної Європи — столицею полянського князівства, яке було безпосереднім попередником і зародком Київської держави. Археологія, як бачимо, не лише підтверджує цей факт, але й рисує це надзвичайно конкретно, наочно і переконливо, не просто вста­новлюючи наявність факту, як такого, але й демонструючи ступінь його розвиненості.

Городище на Старокиївській горі було центром Киє- Інші райони Києва _βa ∏∏y_roj половини І ТИСЯЧОЛІТТЯ H. е., ДО ЯКОГО ТЯ­в кінці і тисячоліття ^{i j}.. j ₍

жіли всі інші розташовані довкола поселення. Про­цес злиття їх в єдиний міський організм розвивався паралельно висунен­ню Києва як міста протягом VII—X ст., коли остаточно оформилася його топографія, в основному намічена ще на початку нової ери. Крім городища, районами утворюваного міста були: Замкова гора, Щека- виця, край плато вздовж сучасної вул. Житомирської (зокрема, так звана гора Дитинка) і Поділ разом з Кожум’яцьким і Гончарівським ярами.

На Замковій горі культурний шар другої половини І тисячоліття фіксований досить виразно. Відзначимо кераміку, дуже близьку до ке­раміки так званої роменської культури, поширеної на Лівобережжі Дніпра в VIII—X ст. [116; 160, є. 145—146]. Це — ліпний посуд, виготов­лений з дуже грубої, погано обробленої глини' з домішкою шамоту або крупного піску, досить погано обпаленого. З форм представлені лише дві: горщики і сковорідки з низеньким бортиком. Характерний хвилястий і лінійний орнамент, іноді нанесений багатозубчатим штам­пом, або защипи по вінцю. Разом з тим знайдена і кераміка більш високої якості, виготовлена на гончарному крузі.

Розкопками 1940 р. пощастило виявити залишки житла IX—X ст., частково знищеного урвищем гори. Збереглися ямки від стовпів, за­лишки глинобитних стін, а також велика піч, зроблена з глини з доміш­кою соломи. Поруч з житлом виявлено залишки обгорілого тину з тон­кої лози, можливо від стін [160, с. 145].

Про те, що Щекавиця теж була заселена в цей час, уже говорилося вище. Земляні роботи, проваджувані на горі, дають в тій або іншій кількості древньоруський матеріал, в тому числі і порівняно ранній (не пізніше IX—X ст.) [22, с. 68—69].

Територія краю плато вздовж сучасної вул. Житомирської, де в часи Київської Русі знаходився Копир’їв кінець, також втягується до складу міської території. Тут великий інтерес, зокрема, становить пло­щадка гори Дитинки, розташованої між Кожум’яцьким яром і сучасною Львівською площею — районом, заселеним ще від рубежу нової ери. Ця гора являє собою витягнутий на північ виступ плато, обмежений з заходу долиною Киянки, що з’єднується з Глибочицькою долиною, а зі сходу і півночі — Кожум’яцьким яром. На Дитинці виявлено кілька поховань XII ст. та залишки жител більш раннього часу (XI — початок XII ст.) [100]. Проте тут трапляється і значно древніший матеріал, в тому числі ліплена вільноруч кераміка, що свідчить про заселення Ди­тинки не тільки в IX—X ст., а й ще раніше.

Важливим районом новоутворюваного міста був і Поділ, де зна­хідки матеріалів кінця І тисячоліття н. е. (IX—X ст., а може й ще ра- нішого часу) трапляються, можна сказати, всюди. Це добре фіксовано спостереженнями за земляними роботами, зокрема під час газифікації Подолу в 1949—1950 рр. [182, с. 180—181]. В багатьох точках Подолу виявлено стратиграфію культурних нашарувань, в основі якої трап­ляється кераміка IX—X ст. і ще древніші уламки ліпленого посуду. Зна­хідки окремих речей, в тому числі візантійських і арабських монет, під­тверджують, що життя на ІІодолі було дуже пожвавленим і в часи утво­рення Київської держави.

В 1950 р. були проведені археологічні розкопки на розі вул. Во­лоської і Героїв Трипілля [20]. Було виявлено кілька об’єктів XI— XIII ст., а нижче їх, в основі культурної стратиграфії — дуже зруйно­вані пізнішими шарами залишки древнішого часу. За думкою автора розкопок, йому пощастило відкрити сліди залізоробного виробництва IX-X ст.

Існує думка, що в часи ранньої Русі Поділ був непридатний для життя. Посилаються на повідомлення літопису про прибуття в Київ древлянських послів у 945 р.: «И послаша деревляне лучьшие мужи, числом 20, в лодьи к Ользе, и присташа под Боричевым в лодьи. Бе бо тогда вода текуши въздоле горы Киевьския и на Подольи не седяху людье, но на горе» [151, с. 40]. Однак з літописного контексту випливає, що йдеться про виняткові умови; люди не жили на Подолі в той мо­мент, коли прибули посли. Оскільки події відбувалися весною, то при­чини явища зрозуміти неважко: Поділ був залитий паводковими вода­ми Дніпра, внаслідок чого древлянські посли і не застали там людей. Отож, літописне повідомлення свідчить не про відсутність життя на Подолі в X ст., а скоріше про його наявність. Це й знаходить своє під­твердження в археологічних матеріалах.

Старокиївська гора, Замкова гора, Щекавиця, Дитинка з приля­гаючими ділянками в районі Львівської площі і Поділ — всі ці райони в своїй сукупності становили територію власне міста Києва. І всі вони. не були новоутвореними; всюди так чи інакше є сліди життя в попе­редню добу.

Разом з тим Київ був оточений приміськими селами, слободами, садибами і замками, виникнення яких теж відноситься переважно до другої половини І тисячоліття. Можна вважати, що те оточення Києва, яке ми знаємо з джерел XI—XIII ст., остаточно складалось саме в цей час.

Розташоване на південь від Києва село Берестове відоме з пись­мових джерел вже в X ст. Тут знаходився палац київського князя Во­лодимира Святославича. Поруч з ним над Аскольдовою могилою знаходилось урочище Угорське, де відзначені сліди життя від рубежу нової ери; знахідки арабських монет підтверджують існування тут посе­лень і в кінці І тисячоліття н. е. Район між Києвом і Берестовим не був залюднений і в часи Київської Русі: Хрещата долина, яка відділяє пла­то Липок від Старокиївського плато, була заповідним парком, місцем княжого полювання. Ця роль її також, треба гадати, визначилася ще в кінці І тис. н. е. В районі майбутнього Клова життя виникло не пізніше X — початку XI ст. Свідченням цього є клад, знайдений на колишній садибі Л. І. Бродського (нині — вул. Р. Люксембург) [92, с. 125]. Він складався з трьох золотих браслетів і двох золотих гривен — унікаль­них предметів у всій древньоруській археології (про існування золотих гривен знаємо з письмових джерел). Дату клада визначають 13 мо­нет, найпізніші з яких були карбовані при імператорах Василії II і Константин! VIII (976—1025 pp.).

Замикалася київська периферія на півдні Китаївським городищем IX—X ст. і зв’язаними з ним селищем і могильником. Згадаємо, що й Пирогівське городище було збудоване в той же час.

На півночі аналогічну роль відігравав Вишгород, виникнення якого також відноситься до часу не пізніше IX ст. В X—XIII ст. Вишгород був окремим містом з досить розвиненим ремеслом. Археологічне дослі­дження Вишгорода, яке триває довгий час, дало прекрасний матеріал, що підтверджує існування міста в IX—X ст., а може й ще раніше.,

Дорога до Вишгорода йшла вздовж краю плато високого корінно­го берега Дніпра (так звані Кирилівські висоти). І тут існувало декіль­ка древньоруських поселень і городищ, садиб, слобідок, принаймні ча­стина з яких виникла ще в кінці І тисячоліття. Зокрема, відзначимо мо­гильник на Кирилівських висотах, зв’язаний з стародавнім городищем поблизу Іорданської церкви. На превеликий жаль, ця пам’ятка зараз повністю знищена зсувами схилів. Натомість прекрасні матеріали дають поховання розташованого тут могильника, які датують його часом VIII —■ X ст. Серед них особливий інтерес становить жіноче поховання з тіло- покладенням і досить багатим інвентарем (срібні і золота сережки, на­мисто, срібні підвіски, фібули скандінавського типу, точильний брусок), досліджене в садибі Mappa [6, с. 43; 5, с. 251—252]. Поховання датує­ться арабською монетою, карбованою в 759—760 рр.

Слов’янські кургани IX—X ст. (а може і VIII—X ст.) досліджува­лися в інших районах Кирилівських висот (Юрковиця, садиби Заремб- ських, Зіваля, Багреева, Світославського і т. д.) [215, с. 53—57; 52; 92, с. 134—138]. Вони свідчать, що в кінці І тисячоліття н. е. ці висоти були залюднені досить густо.

В західному напрямку підступи до Києва в часи його піднесення захищав Білгород — місто і фортеця, збудовані в кінці X ст. князем Во­лодимиром Святославичем. Проте археологічні матеріали (знахідки ліпленої кераміки) з Білгородського городища показують, що до побу­дування міських укріплень поселення тут існувало, мабуть, протягом усього І тисячоліття н. е. ¹

Широкий простір між Білгородом і власне Києвом залишається археологічно не дослідженим. Тут, зокрема, знаходиться верхів’я р. Ли- беді, яка впадає у Дніпро вище Китаєва. На лівому березі Либеді, оче­видно теж в кінці І тисячоліття н. е., виникло село Предславіно, існуван­ня якого письмовими джерелами засвідчено вже в X ст. [151, с. 56]. На протилежній стороні долини, в ур. Пронівщина, маємо древньоруський ^[21] могильник IX—X ст. [180], пов’язаний з якимсь поселенням, може, саме з Предславіном.

Таким чином, в IX—X ст. територія ранньосередньовічного Києва, намічена ще в попередню епоху, складається остаточно, хоча в наших знаннях існують певні прогалини (Предславіно, Дорогожичі, Рудиця, Видубечі та ін.). Це стосується як території власне міста, що охоп­лювала Старокиївську і Замкову гори, Щекавицю, Дитинку і при­леглі райони плато, Поділ з Кожум’яцьким яром, так і Великого Києва, тобто периферії міста, яка складалася з приміських сіл, слобід, садиб, замків і т. п.

_ Процес утворення міської території точно збігається

Економічний ₃ процесом виникнення міста, тобто перетворення розвиток Києва _τz „. « • :

Києва у великий ремісничс^торговельнии і адміні­стративний центр. Цей процес розвивається як вияв загального соціаль­но економічного розвитку східних слов’ян.

Економічному розвитку Києва в часи раннього середньовіччя над­звичайно сприяло його зручне географічне місцеположення на пере­хресті головних торговельних шляхів в районі, що відзначається дуже вигідними природними умовами.

Київ розташований на межі зони лісостепу і лісу. Лісостепова сму­га забезпечувала жителів київської околиці родючими грунтами, найбільш придатними для обробітку за допомогою тодішньої техніки і здатними створити додатковий продукт сільському виробникові. Лісова смуга давала дерево, роль якого у виробництві того часу була універсальною. Добре розгалужена гідрографічна сітка гарантувала можливість порів­няно легкого сполучення і разом з лісовими масивами створювала пре­красні умови для розвитку промислів (полювання, бортництва, рибаль­ства тощо). Продукція промислів займала помітне місце в древньосло- з’янському товарному виробництві і зовнішній торгівлі: письмові джере­ла одностайно називають хутро, мед, віск і тому подібні товари серед основних предметів вивозу з Русі до Візантії, арабських країн, в Західну Європу.

Нарешті, треба відзначити багатство київської околиці тими вида­ми корисних копалин, які використовувались в умовах древньоруського виробництва. Це — знамениті київські глини, що є прекрасною сирови­ною для керамічного виробництва; необмежені поклади піску, необхід­ного як для керамічного, так і склоробного виробництва; близькість до родовищ граніту на Росі і на Тетереві і рожевого овруцького шиферу, який вживався у багатьох галузях древньоруської промисловості (бу­дівництво, ювелірна справа, різьбярство, виготовлення пряслиць тощо). Особливе ж значення мала наявність великих покладів болотної заліз­ної руди, яка була основною сировиною для древньоруської чорної ме­талургії. Такими покладами особливо багаті долини невеликих полісь­ких річок, яких багато навколо Києва.

Все це не могло не відбитися на стані економіки древнього Києва, створюючи широкі можливості для її процвітання.

Але хіба не найважливішою перевагою географічного місцеполо­ження Києва була надзвичайно розвинена сітка комунікацій, яка забез­печувала йому постійний зв’язок не лише з усіма районами Русі, але й з головними країнами Європи і Сходу. Найважливішим серед цих шля­хів був Дніпровський водний шлях, відомий як шлях «з варяг в греки», значення якого підкреслюється в «Повісті временних літ» [с. 11—12]. За допомогою цього шляху Русь здійснювала економічні (та й не тільки економічні) зв’язки майже з усіма європейськими країнами.

Дніпровський шлях «з варяг в греки» доповнювався водними шля­хами по Прип’яті і Десні. Перший вів до західноєвропейських країн, перш за все слов’янських; другий зв’язував дніпровських полян з краї­нами мусульманського сходу і Хозарією; треба гадати, що вже в цей час існували переволоки з Десни або Дніпра до Оки і тим самим до ба­сейну Волги. Отже, місцеположення Києва при впадінні Десни до Дніп­ра і дуже близько від гирла Прип’яті припадає на перехрестя найваж­ливіших комунікацій, спрямованих з півдня на північ і з заходу на схід. Разом з тим необхідно відзначити і деякі сухопутні шляхи, що зв’язу­вали Київ з такими районами, куди не було прямого водного шляху. Найголовніший з них Соляний і Залозний шляхи, виникнення яких напев­но сягає в дуже давні часи.

Соляний шлях вів з Києва до Прикарпаття, яке було центром со­ледобувної промисловості у східних слов’ян, в усякому разі ще в перші віки нашої ери: про це свідчать знахідки римських монет в древніх ко­пальнях Солотвини [34, с. 136]. Залозним шляхом їздили «гречники», тобто купці, які торгували з греками (візантійцями). Він ішов на пів­день, в область Причорномор’я, до візантійських володінь (коли не до самої Візантії). Район Керчі (древньоруський Корчев) ще з часів ран­нього середньовіччя стає видатним центром, древньоруської залізороб­ної промисловості (про що свідчить його слов’янська назва, рівнознач­на сучасному «місто ковалів»).

Економічний розвиток Києва протягом VII—X ст. становить основу процесу виникнення міста, тобто перетворення групи сільських поселень в ремісничо-торговельний центр. На жаль, археологічний матеріал поки що не дає можливості висвітлити це питання так докладно, як хотіло­ся б. Переважна більшість археологічних об’єктів, розкопаних у най­давнішій частині Києва, відноситься до часів перед розгромом міста Батиєм, тобто до першої половини XIII ст.; древніші об’єкти були в більшості знищені кварталами XII—XIII ст., і лише місцями уціліли залишки стародавніх культурних шарів (наприклад, капище).

Розкопки В. В. Хвойки, проведені на території найдавнішого горо­дища, відкрили ряд ремісничих майстерень (ювелірної, склоробної і т. д.) [215, с. 71}, але час існування їх припадає на період розквіту Київ­ської Русі, коли цього городища вже не існувало. По суті, єдиним дже­релом, на підставі якого можна судити про розвиток київського ремесла у більш ранні часи, є інвентар могильника [92, с. 372—373},— в тій мірі, в якій є підстави вважати цей інвентар речами місцевого виробництва (щодо більшості речей масового характеру це не викликає сумніву). Однак значення цього матеріалу в плані дослідження виробничої діяль­ності київських ремісників, звичайно, вимагає застережень.

Найкраще в матеріалах могильника представлене ювелірне вироб­ництво: більшість прикрас, знайдених у похованнях, становила місцеві вироби. Ці знахідки (підвіски, сережки, пряжки, каблучки, декоративні бляшки і т. д.) свідчать про високий рівень професійної майстерності київських ювелірів. Технічна сторона ювелірної справи в другій поло­вині І тисячоліття н. е. досягла чималого ступеню досконалості. Східно­слов’янські майстри знали цілий ряд складних прийомів (зернь, скань, філігрань, інкрустація, позолота, що здійснювалася різними засобами, і т. д.). Матеріали, які характеризують рівень ювелірного ремесла в Киє­ві кінця І тисячоліття н. е., разом з тим є важливим свідченням загаль­ного розвитку ремісничого виробництва у мешканців міста.

Складніше стоїть справа з предметами озброєння, які, в свою чер­гу, показують досить високий ступінь розвитку ремісничого (залізороб­ного) виробництва. У відношенні принаймні частини з них можна при­пускати іноземне походження, хоча немає сумніву, що більшість речей була виготовлена в Києві.

Говорячи про залізоробну справу в Києві кінця І тисячоліття н. е., згадаємо сліди залізоробного виробництва, виявлені на Подолі. За твердженням В. А. Богусевича, йому в 1950 р. пощастило виявити «за­глиблення круглої форми діаметром близько 1,5 м, дно яких викладене товстим шаром глини, над яким знаходилося скупчення залізних шла­ків і криць, а також куски вапна. Навколо була велика кількість дерев­ного вугілля, сажі і трісок» [20, с. 45]. Ці заглиблення В. А. Богусевич вважає залишками залізоплавильних горнів. Тоді ж було виявлено решт­ки споруди (навісу чи сараю), побудованого на чотирьох стовпах, з яким зв’язувались знахідки кусків залізного шлаку, вугілля і трісок, а також типової кераміки IX—X ст. Ця споруда, за думкою автора роз­копок, теж зв’язана з залізоробним виробництвом.

На жаль, описані об’єкти відзначаються надто поганою збереже­ністю і аж ніяк не можуть похвалитися особливою ясністю. Тому наве­дені дані вимагають серйозної перевірки.

Важливим матеріалом для висвітлення розвитку гончарства є по­суд, який трапляється не лише в похованнях, але й в культурних шарах поселень. На кінець І тисячоліття н. е. в Києві зовсім виходить з ужитку посуд, виготовлений від руки, тобто посуд хатнього виробництва. По­чинаючи з IX ст. тут повністю панує гончарний посуд, тобто посуд ма­сового, ремісничого виробництва, розрахованого на продаж. Цей факт підкреслює значення Києва як ремісничого центру. На периферійних поселеннях так званої роменської культури, наприклад, ліплений віль- норуч посуд переважав у вжитку ще протягом усього X ст.

Знахідки виробів з кістки, каменю, скла засвідчують наявність і цих галузей виробництва, хоча і серед них могли бути довізні предмети /особливо скляні).

Треба сподіватися, що майбутні археологічні дослідження на тери­торії Києва, особливо на Подолі, який в часи Київської Русі був голов­ним ремісничим районом міста, дозволять виявити і безпосередні за­лишки виробничих майстерень кінця І тисячоліття н. е. Наявність в топо­німіці Києва дуже древніх імен, зв’язаних з ремісничою діяльністю (Гон­чарі, Кожум’яки), дає хороші перспективи в цьому відношенні: очевид­но, вже в IX—X ст. окремі види ремесла концентрувалися в певних районах міста. Тому залишки гончарного ремесла у Києві слід шукати на схилах яру, названого Гончарами, так само, як залишки шкіряного виробництва — в районі Кожум’як. На жаль, саме ці райони поки що зовсім не привертали увагу археологів.

Що стосується розвитку торговельної діяльності мешканців Києва кінця І тисячоліття н. е., то велике значення мають неодноразові знахідки інозем- візантійських — монет, які траплялися в різних

Знахідки монет Vlli-X ст.

них — арабських і місцях древнішої частини Києва. Порівняно менша кількість візантій­ських монет, знайдених в Києві (як і взагалі на східнослов’янських землях), пояснюється рівномірним торговельним балансом між Руссю і Візантією, внаслідок чого на Русь йшли не монети, а товари вжитку.

Період V—VIII ст. у відношенні до Східної Європи вважається «періодом безгрошів’я». Після дуже інтенсивного припливу римських монет у перші століття нової ери на рубежі IV і V ст. надходження іно­земної монети на східнослов’янські землі майже припиняється. Причи­ною цього була обстановка так званого переселення народів — широ­кого руху «варварських» племен і народів проти Римської імперії. Ли­ше в VII—VIII ст. обстановка у Східній Європі починає поступово нор­малізуватися, а в IX—X ст. зовнішня торгівля східних слов’ян, зокрема з Візантією і арабськими країнами, значно пожвавлюється, і це зразу відбивається на надходженні монет. Саме тому на території східних слов’ян знаходимо дуже багато римських монет, особливо II ст. н. е. і монет IX—X ст., тоді як монети III—IV і VIII ст. трапляються у нас значно менше, а V—VII ст. представлені лише поодинокими зна­хідками.

Ця картина знаходить своє відображення і в київських старожиг- ностях. Однак серед київських знахідок римських монет дуже великий процент становлять монети III—IV ст., взагалі порівняно рідкі на наших землях. Це може бути свідченням не лише нормального розвитку київ­ської торгівлі від II до V ст., але й певного підсилення її ближче до се­редини І тисячоліття н. е.: можна думати, що в IV ст. торгівля в Києві була розвинена більше, ніж у II ст.

Не можна не згадати і ті знахідки монет V—VI ст., які відомі у Києві: монету Феодосія Великого, знайдену на Кудрявці, монету Євдок- сії, знайдену на Подолі, монети Анастасія і Юстиніана І, знайдені на Замковій горі. Враховуючи особливу рідкість монет цього часу у Схід­ній Європі, вони є надзвичайно важливим свідченням розвитку торгівлі в Києві в часи побудування найдавнішого Київського городища.

Знахідки монет VII—X ст. в Києві траплялися неодноразово, при­чому протягом названого часу добре помітне кількісне наростання, яке відбиває поступове підвищення ролі іноземної торгівлі в економічному житті мешканців міста. Зазначимо, що, з одного боку, більш ранні мо­нети часто траплялися у складі кладів IX—X ст., що вказує на їх довге обертання протягом кількох століть. З другого боку, в Києві майже не­має кладів, які б містили лише монети X ст. (хоча такі клади трапля­лися в інших місцях Східної Європи). Це свідчить про тривалість про­цесу нагромадження скарбів і разом з тим пожвавленість торговельної діяльності в Києві протягом усього часу VIII-IX ст.

Важливими є знахідки в районі Старого міста, де був центр Києва IX-X ст.

На вул. В. Підвальній, на садибі І. А. Сікорського, в мідному казанку було знайдено 2930 срібних монет [139, с. 198, 253; 82, с. 97]. Більшість з них (2458) — дирхеми Аббасідської династії, карбовані між 749 і 900 р. Крім того, тут були 117 дирхемів Самонідської династії, карбо­вані в 900—907 рр., омейядський дирхем 708 р., одна істахрійська моне­та 745 р., монета тугдійського карбування 792 р. та п’ять варварських наслідувань аббасідським дирхемам [92, с. 122]. Отже, хоча клад і зари­тий не раніше початку X ст, але складається переважно з більш ранніх монет — аж від початку VIII ст. Крім монет до складу знахідки входи­ли шість золотих браслетів.

В районі сучасної Урядової площі було знайдено п’ять монет, серед яких був і арабський дирхем, на жаль, точно не визначений [191, с. 39; 15, с. 14].

Поблизу Софійського собору була знайдена мідна візантійська мо­нета імператора Іоанна Цімісхія (969—976 рр.) [213, с. 92; 15, с. 10]. В цьому ж районі знайдена була ще одна візантійська монета — золо­тий солід Константина VII і Романа II (945—959 рр.) [92, с. 125]. На вул. Чкалова, на садибі М. Ф. Біляшівського, була знайдена херсонська монета імператора Василія І (867—868 рр.) [15, с. 41].

Кілька раз арабські і візантійські монети траплялися в похованнях київського некрополя. Це були: а) самонідський дирхем, карбований в самому кінці IX ст. або на рубежі IX—X ст., при халіфі Ісмаїлі ібн-Ах- маті [79, с. 131; 39, с. 137; 92, с. 143]; б) два дирхеми, оброблені як при­віски, з яких один був карбований в 905—906 рр., а другий залишився невизначеним через погану збереженість [92, с. 146—147]; в) два срібні дирхеми, карбовані в 911—912 рр. (на одному з них було душко для при­вішування, а другий мав дірку; на ньому був продряпаний хрест — ці­кавий факт, що свідчить про раннє проникнення християнства в Київ) [79, с. 128—129; 39, с. 138; 92, с. 174—176]; г) ціле намисто з дирхемів (8 шт.) та сердолікових намистин; одна монета виявилась дуже потер­тою, а сім інших були самонідськими дирхемами, карбованими в 900— 923 рр. [92, с. 178—182]; д) візантійська монета — імітація золотого со- ліда імператорів Василія І та Константина (869—879 рр.), оброблена у вигляді привіски [79, с. 69; 39, с. 137]; е) шість арабських дирхемів Само- нідської династії самого початку X ст.: один був карбований в 900 р., три при халіфі Hacpi ібн-Ахматі, один становив варварське наслідуван­ня, а один залишився невизначеним [50, с. 145—146]; є) візантійська мідна монета імператора Льва VI (886—912 рр.) [53, с. 124—125].

Неодноразово також траплялися знахідки арабських і візантійських монет на Замковій горі. Крім вже згадуваних монет Анастасія і Юсти­ніана І тут знайдений рідкісний за складом скарб монет IX—X ст., кар­бованих в Херсонесі. До складу його входило 28 монет імператорів Ва­силія І (867—868 рр.), дві — Василія І і Константина (869—879), п’ять— Романа І (919—944), одна — Романа II (959—963) і одна — Нікіфора Фоки (963—969) [160, с. 146; 92, с. 125]. Чи не були ці монети вивезені з Херсонеса під час кримської епопеї Володимира Святославича? Але відсутність тут монет Василія II робить таке припущення малоімовір- ним: найпізніша монета, знайдена в кладі,— Нікіфора Фоки, відстоїть від часу походу Володимира на Корсунь більш як на 20 років. Тим ча­сом торговельні зносини Києва з Херсонесом були в IX—X ст. досить тісними; херсонські монети і крім цього кладу траплялися в Києві та його околицях неодноразово. Тому імовірніше думати про торговельний спосіб надходження цих монет до Києва.

У 1894 р. на Замковій горі була знайдена срібна візантійська мо­нета, яка, на жаль, залишилася невизначеною [92, с. 125]. За описом на аверсі було зображення людської голови (очевидно, портрет імперато­ра), а на реверсі — візантійський хрест. Такі монети характерні для порівнюючи раннього часу, у зв’язку, з чим ця знахідка має великий інтерес. Під час розкопок 1940 р. на цій же горі був знайдений самонід- ський дирхем, карбований у 943 р. [160, с. 146]. У 1885 р. на горі за Воз- движенською церквою (тобто знову-таки на Замковій горі) було знайде­но арабську срібну монету, яка, однак, залишалася хронологічно не­визначеною [83, с. 32; 15, с. 42].

Як і в першій половині І тисячоліття н. е. велику роль в торговель­ному житті Києва VIII—X ст. відігравав Поділ. Тому і знахідки араб­ських та візантійських монет-тут траплялися неодноразово, в тому числі і у вигляді кладів. Так, на кладовищі поблизу Іорданської церкви був знайдений клад, який містив 192 арабські монети (11 з них були оброб­лені як привіски), два срібні персні з зв’язаними кінцями, срібну при­віску, прикрашену зерню, і кусок срібного дроту (можливо, теж монет­ний метал?) [46, с. 138—139; 15, с. 21—24]. Монети виявилися переваж­но самонідськими дирхемами, карбованими між 895 і 936 р. Лише одна монета була тагерідського карбування 905—906 рр. Крім того, тут було 12 наслідувань дирхемам самаркандських Самонідів.

В цьому ж районі, на вул. Фрунзе (садиба Mappa), був знайдений' один з найцікавіших київських кладів VIII—IX ст. [11, с. 414]. До скла­ду його входили переважно речі, а саме: скандінавська черепахоподібна фібула з срібла, кілька сережок, каблучок і привісок, а також арабська монета, оброблена у вигляді привіски — аббасідський дирхем каліфа Абу-Джафара ель-Мансура, карбований в 764 р. Цей клад, заритий, очевидно, в IX ст., інтересний тим, що тут пам’яткою зовнішніх зв’язків Києва виступає не лише монета, але й фібула скандінавського похо­дження. На цій же садибі знайдена аббасідська монета 759 р. [118, с. 13\ 92, с. 121]. У 1889 р. на Подолі був знайдений ще один великий клад арабських монет, які, на жаль, залишилися невизначеними [15, с. 40]. У 1888 р. на Подолі (кол. садиба Іванішева) був знайдений невели­кий клад з дев’яти візантійських монет [15, с. 49]. Ці монети були анонім­ними, у зв’язку з чим їх визначення утруднене; звичайно їх вважають монетами Іоанна Цімісхія (969—976 рр.). Подібна ж безіменна монета (очевидно, також Цімісхія) була знайдена у Кожум’яцькому яру, який безпосередньо примикає до Подолу [15, с. 40]. На території Братського монастиря в центральній частині Подолу було знайдено візантійську мо­нету X ст. [83, с. 677].

Нарешті необхідно відзначити клад арабських монет, знайдений у 1845 р. в районі сучасної лікарні ім. Павлова [169; 15, с. 10]. Він міс­тив близько 200 арабських монет починаючи від VIIl ст., але разом з тим і золотоординські монети, карбовані в Бухарі в 50-і роки XIII ст. Цей клад важливий з погляду історичної оцінки київських знахідок арабських монет- він був заритий в землю (чи, вірніше, не виритий з землі) з часи монгольського нашестя, але складався в основному з значно раніших монет. Це є свідченням тривалого обертання цих ран­ніх монет у східнослов’янському суспільстві, зокрема і у Києві.

В районі вул. Фрунзе відомі також монетні знахідки в могилах. Так, в похованні, розкопаному поблизу пивного заводу (садиба Ріккер- та) в кінці минулого століття, трапилися дві срібні візантійські монети, одна з яких була визначена як монета імператорів Романа І, Констан­тина VII і Стефана (931—944 рр.) [14]. На садибі Mappa виявлено зга­дуване вище поховання, в якому знайдено арабський дирхем, карбова­ний у 759—760 рр. при халіфі Абу-Джафарі аль-Мансурі. Цей дирхем мав вушко для привішування [5, с. 251—252; 6, с. 43]. Відзначимо та­кож знахідку монети Константина Багрянородного (913—959) у ду­же цікавому похованні купця, виявленому на високих кручах пра­вого берега Дніпра над Подолом і Куренівкою (вул. Дорогожицька) [25, с. 7—8].

Дві важливі знахідки трапилися на Печерську. Перша з них — великий клад арабських монет, знайдений ще в 1706 р. під час побуду­вання Печерської фортеці [170, с 57; 15, с. 7]. До Петербурга було при­везено з цього кладу 2380 монет, які, однак, не були визначені, а згодом потрапили до нумізматичного відділу Азіатського музею і там депас- портизувалися. Другий клад був знайдений біля Аскольдової могили при земляних роботах [118, с. 13; 92, с. 118—119]. Він нараховував кіль­ка тисяч монет (дослідники оцінюють його склад по-різному, але схо­дяться на тому, що кількість дирхемів, що входили до нього, переви­щувала тисячу екземплярів). Більшість монет з цього кладу загинула безслідно- лише близько 500 було визначено і стало надбанням науки. Найдавнішим серед них був дирхем Омейядської династії, карбований у 746—747 рр. Далі йшли аббасідські дирхеми, карбовані у 771—891 рр.; дирхеми Тагерідів, биті в 862—878 рр.; дирхеми Самонідів, карбовані у 893—906 рр. Крім монет у кладі були виявлені і деякі речі,'зокрема два золотих витих браслети з потовщеними кінцями. Вміщувався клад у глиняному горщику, який був розбитий під час знахідки.

В 1851 р. І. Фундуклей передав до мінц-кабінету Київського універ­ситету 25 дирхемів з кладу, знайденого у Києві. Оскільки їх хронологія (перша половина VIII — початок X ст.) [191, с. 28] збігається з хроно­логією щойно описаного кладу, існує думка, що йдеться про частину тієї ж таки знахідки [92, с. 119]. Але інші дослідники вважали, що на початку 50-х років XIX ст. в Києві було знайдено два клади арабських монет [15, с. 12].

Знахідки в районі Печерська, треба думати, топографічно зв’я­зуються з поселенням, яке існувало тут ще від рубежу нової ери, а в VIII—X ст. перетворилося на приміське село Берестове.

З числа монетних знахідок кінця І тисячоліття н. е., які трапилися в інших районах міста, відзначимо знахідку візантійського золотого соліда кінця X ст. в районі Бессарабки (Василія II та Константина VIII) [15, с. 39; 4, с. 39], а також клад, знайдений в 1899 р. на колишній садибі Бродського в районі пізніших Липок, про який уже згадувалося. Втім, обидві ці’ знахідки відносяться до дещо пізнішого часу, ніж всі описані раніше. Топографічно вони зв’язуються з літописним Кловом.

Останньою знахідкою арабських монет в Києві були чотири дирхе­ми, карбовані у 809—810 рр. халіфом Аміном, знайдені в точніше не позначеному місці в 20-ті роки нашого віку під час прокладання під­земних комунікацій [211, с. 290].

_ Отже, в своїй сукупності знахідки арабських і ві-

^КиІВТ зантійських монет VIII—X ст. на території Києва є досить численними. Цікаво порівняти їх з даними щодо знахідок римських монет. Правда, статистичні викладки будуть дуже неточними, оскільки повне підрахування загальної кількості монет і навіть монетних знахідок, що трапилися на території Києва, як в одно­му, так і в другому випадку неможливе. Дуже часто маємо справу з над­то схематичними повідомленнями, як наприклад: «неодноразово трапля­лися знахідки», «часто знаходять» і т. д.; особливо ж це стосується ви­значення кладів («великий клад», «декілька тисяч» і т. п.). Але такі не­точності стосуються як ранніх, так і пізніх знахідок, тому їх порівняння все ж таки може бути корисним.

Отже, на п’ять перших століть (І—V ст. н. е.) на територію Києва припадає не менш 40 знахідок кладів і окремих монет, які налічують близько 5—6 тис. римських монет, а на три останні століття (VIII—X ст.) припадає близько ЗО знахідок, які налічують понад 10,5—11 тис. араб­ських і візантійських монет, тобто вдвічі більше за майже вдвічі корот­ший час. До того ж підрахунки кількості римських монет є більш точ­ними, ніж арабських.

Справді, про клад, знайдений в 1951 р., відомо, що він нараховував кілька тисяч монет, а це може означати і 2—3 тис. (як гадав Савельев; цю цифру беремо й ми;, але й 4—5 тис. і 5—6 тис. і т. д. Про клад, знай­дений на Подолі в 1889 р., сказано лише, що він був великий (у відно­шенні до знахідок арабських монет це може означати також кілька тисяч екземплярів), проте ми враховуємо лише мінімум в 100—200 монет. Отож, названі цифри щодо монет VIII—X ст. надто занижені, а в цьому випадку різниця буде ще помітнішою. Це свідчить про серйозне зро­стання київської торгівлі протягом середини і другої половини І тися­чоліття н. е., яке стане ще очевиднішим, коли врахувати, що зовнішня торгівля слов’ян в кінці тисячоліття мала більш урівноважений баланс, внаслідок чого приплив іноземної монети в цей час був порівня­но менший.

Разом з тим треба відзначити, що більша кількість монет VIII— X ст., знайдених у Києві, припадає на меншу кількість знахідок, незва­жаючи на загальне зростання міського населення.

Це свідчить про концентрацію монетної маси (а цим самим і тор­говельної діяльності) в руках певної частини населення Києва, тобто про дальше поглиблення суспільного поділу праці; про початок виді­лення купецького прошарку, а також про більший ступінь концентрації грошової форми багатства у окремих представників заможних верств суспільства.

Зазначимо також, що знахідки римських монет траплялися в різ­них, часом дуже віддалених місцях (р-н Видубецького монастиря, до­лина р. Либеді, Пирогів, Китаєво і т. д.), тоді як знахідки арабських і візантійських монет сконцентровані лише в межах основного ядра міста (Старокиївська гора, Замкова гора, Поділ) і в районі Берестова. Це не можна пояснити інакше, як наслідком територіальної концентрації торгівлі в межах основної частини міста, хоча, звичайно, далеко не кож­на знахідка монети безпосередньо зв’язана з торговельною діяльністю населення. Особливо це стосується знахідок у похованнях, де монети нерідко виступають у демонетизованому вигляді.

Говорячи про виділення в Києві купецького прошарку, не можна не згадати про надзвичайно цікаве поховання одного з представників цього прошарку, досліджене ще в кінці минулого століття [25; 27, с. 20]. В 1882 р. на садибі київського археолога-аматора Т. В. Кібальчича (До- рогожицька вул., 40), яка знаходилась на плато високого корінного правого берега Дніпра, було виявлено поховання з трупопокладенням. При кістяку, який лежав у глибокій (до 3 м) ямі, були знайдені дві мід­ні чашки і коромисло від терезів, дев’ять важків для них і поламана візантійська монета Константина Багрянородного. Важки були залізні, але з поверхні обтягнуті бронзовою пластинкою. Очевидно, похований був людиною, в своїй діяльності зв’язаною з торгівлею. Подібні похо­вання представників древньоруського купецтва відомі і в інших місцях (Пересопниця і ін.).

М. к. Каргер, полемізуючи з В. Б. Антоновичем, який вважав, що знахідки арабських монет у Києві є свідченням широкої торгівлі між

Рис. 26. Посудина салтівського типу з могильника, дослідженого на тери­торії Піонерського саду.

столицею Русі і Туркестаном в VIII—X cτ., твердить, що відомі сьогодні клади арабських монет у Києві зариті в X ст., а тому і повинні розгля­датися, як свідчення торгівлі лише в цей час [92, с. 122—125]. Очевидно, шановний автор вважає, що монети, які потрапляли до Києва, обов’яз­ково повинні були закопуватися в землю на другий день після приве­зення. Але такий погляд був би надто наївним. Без конкретної потреби монети в землю ніхто не закопував, і певний час вони знаходилися в сфері обертання (практично аж до самої монгольської навали, як про це свід­чить клад 1845 p.). У зв’язку з цим важливо не те, що клади ці були за­риті в X ст. (чи може ще пізніше?), а те, що в цих кладах незмінно висту­пають монети VIII—IX ст., які кількіс­но часто-густо переважають монети X ст. З нашої точки зору ця обставина може бути свідченням ранніх зв’язків Києва з халіфатом чи з землями, які знаходилися під впливом останнього, бо важко уявити собі, щоб всі ці мо­нети могли потрапити до Києва лише протягом X ст.

Можна вважати, що міжнародна торгівля Києва в IX—X ст. була дуже інтенсивна. Уже в цей час в Києві по­стійно проживали іноземні купці. Зокрема, назва урочища Угорське, зафіксована у зв’язку з подіями IX ст. [151, с. 20], можливо, означає слободу, заселену купцями з Угорщини.

Деякі археологічні матеріали свідчать про певні зв’язки Києва з Хозарією. Так, в парку над Дніпром (кол. Купецький сад) було вияв­лено понад ЗО поховань з трупопокладенням (179). Кістяки лежали у випростаному стані, головою на захід; в деяких випадках були помітні рештки дерев’яних домовин. Речей було знайдено дуже мало: дві посу­дини, уламки кераміки з лінійним і хвилястим орнаментом, три шифер­ні пряслиця та кілька колечек з низькопробного срібла. Одна з посу­дин— типовий слов’янський горщик IX—X ст., прикрашений хвилястим і лінійним орнаментом, а друга — глечик, який нагадує кераміку сал- тівського типу. Він зроблений на гончарному крузі з добре обробленої глини коричневого кольору, з лощеною поверхнею і орнаментом у ви­гляді двох горизонтальних ліній, з’єднаних густими вертикальними лініями. Автор публікації висловлює думку, що ця посудина є «пам’ят­кою хозарського перебування в Києві» [179, с. 182], посилаючись на те, що давня топографія міста знає урочище «Хозари», яке локалізується десь в гирлі Почайни.

Рис. 27. Топографія Києва VIII — початку XI ст.:

7 — найдавніше Київське городище, // — Город Володимира, /// — Город Ярослава, IV — Копир’їв кінець, I^z-Поділ. У/— Гон­чарі, I^z//— Кожум'яки, VllI — Берестове, IX— Лавра, X — Клов, XI — Видубечі, XIl — Кирилівський монастир, XIII — Дорогожичі. Кружками позначені приблизні місця знахідок арабських і візантійських монет VIII-X ст.

Поблизу Ірининської церкви ще в 1874 р. виявлені поховання, се­ред яких були поховання в катакомбах. В числі речей, знайдених при небіжчиках, були два амфорних черепки з візантійськими клеймами, а також срібна сережка, глиняне грузило, пряслиця з «рожевого та фіал­кового сланцю» (тобто шиферні?), точильний брусок та шматок розпи- ляного оленячого рогу [154, с. 6; 95, с. 96—97]. Враховуючи обряд похо­вання в катакомбах, характерний для салтівської культури, можна при­пустити, що цей могильник належав вихідцям з Хозарії.

Таким чином, на кінець І тисячоліття н. е. Київ перетворився на справді значний торговельно-ремісничий центр, який відігравав в еко­номічному житті країни дуже помітну роль. В X ст. цей факт находить своє відображення в письмових джерелах. Константин Багрянородний підкреслює, що саме Київ був головним центром зовнішньої торгівлі, яку Русь провадила з іншими країнами, в тому числі з Візантією [Const. Al, IX]. Арабські автори IX—X ст. добре знають Київ (Куябу) і русь­ких купців, так чи інакше зв’язаних з Києвом. Договори Русі з греками, що мали забезпечити торговельні інтереси Русі на півдні, в районі Чор­ного моря, називають Київ на першому місці серед інших міст країни.

Всі ці матеріали надто добре відомі, щоб на них зупинятися спе­ціально. Не може бути сумніву, що на кінець І тисячоліття н. е.— в IX— X ст.— Київ був уже не просто містом в справжньому розумінні ЦЬОГО слова, а найбільш значним і найбільш відомим торговельно-ремісничим центром у Східній Європі.

Так був завершений процес перетворення найдавніших київських поселень у найбільше місто стародавньої Русі.