Розділ V ОБ’ЄДНАННЯ ДРЕВНЬОРУСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ НАВКОЛО КИЄВА

В IX ст. соціально-економічний розвиток східних слов’ян приводить до утворення у них класового, феодального суспільства і виникнення східнослов’янської державності. Радянська наука вважає IX ст.

Процес об’єднання древньоруських земель мав однією з своїх сторін висунення і ствердження Києва як загальноруського політичного центру. В часі це збігається з завершенням процесу перетворення Києва у вели­кий ремісничо-торговельний центр і становить іншу сторону розвитку Києва як міста. Тому без розгляду цієї сторони ранньої історії Києва проблема його виникнення не може дістати свого повного висвітлення.

Процес виникнення древньоруського феодалізму Норманізм розпочався ще задовго до IX ст. Недарма акад. ^н Б. Д. Греков називає період VI—VII ст. в історії

східних слов’ян «напівпатріархальним-напівфеодальним» [55, с. 533]. Основу цього процесу становить виникнення феодальної власності на землю. Вже в VI—VII ст. можна говорити коли не про появу приватної земельної власності, то про панування приватного землеволодіння. По­ступово земля проголошується власністю виникаючого феодального класу, який починає експлуатувати тих, хто цю землю обробляє, при­власнюючи собі частину їхньої праці у вигляді данини.

Однак уявлення про Русь IX—X ст., як про феодальну державу, очевидне для всіх радянських учених, зустрічає заперечення з боку деяких буржуазних істориків (Г. Вернадський, X. Яблоновський, Г. Штекль і ін. [40; 41; 231; 233]). Цей погляд кореспондує «теорії» про безкласовість древньої Русі, пропаговані й українською націоналістич­ною історіографією.

Тим часом факти незаперечно показують, що процес утворення кла­сів у східних слов’ян, розпочавшись десь в першій половині І тисячо­ліття н.

ілюструють завершення цього процесу досить яскраво. В IX—X ст. Русь має вже всі ознаки ранньофеодального суспільства.

Розподіл древньоруського суспільства на два антагоністичні кла­си — феодалів і феодально залежних селян — зробив необхідним і виникнення знаряддя, яке могло б забезпечити першим панування над другими. Цим знаряддям і була древньоруська держава.

Питання про виникнення древньоруської держави ще понад 200 років тому стало предметом гарячої дискусії, яка в тій або іншій формі продовжується і в наші дні — дискусії між концепціями норма­нізму і антинорманізму. «Норманська теорія» виникла в першій поло­вині XVIII ст. в. стінах Петербурзької академії наук, де провідна роль в той час належала німецьким ученим. Творцем норманізму слід вва­жати Г. 3. Байєра, але найбільш рішуче і крайнє формулювання ця «теорія» знайшла в дисертації Г. Ф. Міллера в 40-і роки XVIII ст. Як відомо, виступ Г. Ф. Міллера викликав гостре заперечення з боку про­гресивної частини тодішніх російських учених і в першу чергу М. В. Ло­моносова, якого можна вважати першим представником антинорма­нізму [112].

■ Починаючи з цього часу суперечки між прихильниками норманізму і антинорманізму проходять червоною ниткою через історіографію всього XIX і початку XX ст. Лише радянській науці завдяки принципово новій методологічній постановці питання про суть процесу утворення древньо- руської держави пощастило остаточно розбити основу норманської теорії і звільнити від неї нашу науку.

В чому ж полягає суть теорії норманізму і яке відношення вона має до початкової історії Києва?

Теоретичною підвалиною розвиненого норманізму стала сформу­льована І. Ф. Г. Еверсом, С. М. Соловйовим та К. Л. Кавеліним «теорія родового ладу» (чи «родового побуту»). Прибічники цієї теорії проти­ставляли родовий лад державному політичному устрою, вважаючи, що держава була принесена на Русь в середині IX ст., внаслідок норман­ського завоювання, причому правлячий шар древньоруського суспіль­ства нібито складався виключно з норманнів або їх нащадків.

Звичайно, така концепція дуже добре узгоджувалася з класичним норманізмом, оскільки виставляла Київську державу як наслідок полі­тичної творчості чужої норманської династії спочатку в Новгороді, а да­лі в Києві. Але ця концепція знаходила протиріччя в початковій історії Києва, яка показувала наявність певної політичної організації на Русі задовго до першої появи тут норманнів-вікінгів. З літописних текстів випливало, що Рюрикова династія була аж ніяк не першою князівською династією на Русі, що норманни, про яких йдеться у літописній тради­ції, з’явилися на готове. У зв’язку з цим і виникла нігілістична тенден-

9*

[31

ція (вперше чітко сформульована тим же С. М. Соловйовим [186, с. 94— 95]) взагалі відкидати літописні відомості про перших київських князів і заснування Києва; проголосити літописну легенду «етимологічним міфом».

У зв’язку з цим історію Києва.починали від Аскольда і Діра, нор­манське походження яких, звичайно, ні в кого з прибічників норма­нізму не викликало ніякого сумніву.

Тим часом наукова неспроможність норманської теорії походження древньоруської держави зараз стала цілком очевидною. Дослідженнями, радянських істориків і передових учених інших країн встановлено, що древньоруська держава утворилася внаслідок тривалого і незалежного від зовнішніх впливів внутрішнього розвитку східнослов’янських пле­мен, внаслідок розкладу у них первіснообщинного ладу і виникнення класових відносин.

Однак норманська концепція і зараз знаходить підтримку серед представників реакційної буржуазної історіографії. Норманські погляди обстоюють Г. Вернадський, Г. Пашкевич, М. Таубе, А. Стендер-Петер­сен і багато інших авторів [40; 41; 144; 189; 190; 194]. Характерною ознакою концепцій цих авторів є те, що всі вони змушені так чи інакше рахуватися з досягненнями радянської науки і у зв’язку з цим роблять окремі поступки у другорядних питаннях, аби зберегти головну тезу.

У зв’язку з цим питання про роль Києва як майбутнього центру Київської Русі, в процесі виникнення древньоруської держави, набуває особливої актуальності.

_Ант. р Початок процесу генезису класового суспільства і держави у східних слов’ян припадає на першу по­ловину і середину І тисячоліття н. е. — на так званий антський період [132]. З повідомлень письмових джерел (переважно, візантійських) відо­мо, що анти мали досить сильну політичну організацію, здатну, між іншим, виставляти війська в кілька десятків тисяч і навіть 100 000 воїнів [Men., 247].

На чолі політичної організації антів стояли царі (рекси), частина з яких відома по іменах. Так, в IV ст. знаємо антського царя Божа, який вів уперту боротьбу з експансією готів [Jord., 247]. Багато пові­домлень про антських і склавінських царів і вельмож знаходимо в пам’ятках середини І тисячоліття н. е. Так, знаємо царя (^,Pηξ) Myco- кія, який, за свідченням Феофілакта Сімокатти [Theoph. Sim., VI, 9, 1], мав своїх підданих; Ардагаста [Theoph. Sim., VI, 7, 1—5], який правив своєю країною; склавінського царя Даврита [Men., 248], влада якого була настільки міцною, що аварський каганат — одна з найбільш силь­них воєнно-політичних державних організацій у Східній Європі в VI—VII ст. — не міг справитися з ним. Менандр називає антського дипломата Межаміра, одночасно підкреслюючи його родинні (тобто династичні) зв’язки з іншими діячами, — Келагастом та Ідарієм, треба думати, добре відомими читачам VΓcτ. [Men., 247], і т. д.

Антське політичне об’єднання було безпосереднім попередником майбутньої Русі, і саме в ньому треба шукати корені древньоруської державності. Отож, не в середині IX ст., з приходом норманнів, почи­нається історія древньоруської держави, а принаймні на 4—5 віків рані­ше і не в міфічній норманській колонізації, а в сфері внутрішнього роз­витку самих східних слов’ян.

Кінець V — початок VII ст. був періодом досить бурхливим в історії східнослов’янських племен. Перша половина VI ст.

Але від 568 р. колонізаційний рух слов’ян був ускладнений авар­ською навалою і початком упертих слов’яно-аварських війн, що продов­жувалися до середини VII ст. і дуже тяжко відбилися на становищі сло­в’ян. Очевидно, анти зуміли відстояти свою незалежність, але були на­стільки виснажені, що їх політичне об’єднання фактично розпалося.

Тяжкий характер слов’яно-аварських війн відзначено як в інозем­них (Менандр, Феофілакт, Фредегар та ін.), так і в древньоруських джерелах, — в «Повісті временних літ», де говориться про «примучу- вання» обрами дулібів [с. 14]. -

Дуліби разом з білими хорватами були порубіжними племенами і першими приймали на себе удари аварів, які осіли в Карпатській кот­ловині, на території сучасної Угорщини і Словаччини. Значна частина хорватів змушена була навіть взагалі покинути свої насиджені місця і під тиском загарбників переселитися на південний захід — в область сучасної Хорватії. Дуліби ж залишилися на місці, але зазнали жорсто­ких утисків-.

В зв’язку з цими подіями в становищі східнослов’янських земель відбуваються істотні зміни. До VI—VII ст. найбільш розвиненими мог­ли вважатися, землі Поділля і Південної Волині, найкраще зв’язані з античним світом через басейн Дністра. В середині VII ст. саме цей район зазнав найбільшого спустошення. Центр суспільного життя перемістився на схід ■— до Середньої Наддніпрянщини, але не в по­рубіжні із степом райони, що також, мабуть, потерпіли від кочовиків, а ближче до лісової смуги, тобто в район Київщини у вузькому розу­мінні слова.

Саме в цей складний для східних слов’ян період було збудоване найдавніше Київське городище — політичний центр середньодніпров- ських полян. То ж не дивно, що саме йому ходом-подій була визначена роль центру притяжіння буквально починаючи від самого його побуду­вання. На місце розбитого антського політичного об’єднання приходить нове, більш широке, відоме під назвою Русь.

А. Н. Насонов поставив питання про те, що початкову Русь VI— IX ст. територіально не можна ототожнювати з Руссю X—XIII ст., бо «цей термін («Руська земля», «Русь»), який дістав загальноруського значення, спочатку відносився до території південно-руської землі» [133, с. 7]. Ця думка була підтримана і розвинута Б. О. Рибаковим на підставі вже не лише літописних, але й археологічних джерел.

Терміни «Русь», «Руська земля» в літописах мають подвійний зміст: з одного боку, вони означають всі східнослов’янські землі (Русь в ши­рокому розумінні слова), а з другого — лише південну частину цих земель — Київщину і прилеглі райони (Русь у вузькому розумінні сло­ва) [212]. Дуже часто літописні тексти протиставляють Русь багатьом областям і окремим містам древньоруської держави. Так, наприклад, часто говориться про поїздки на Русь з Новгорода, Смоленська, Галича і т. д. Якщо звести до єдиної системи такі місця, то за межами Русі у вузькому розумінні слова опиняться Новгород, Володимир-на-Клязьмі, Ростов, Суздаль, Рязань, Смоленськ, Полоцьк, Галич, Володимир-Во- линський, а також області в’ятичів, радимичів, деревлян [161, с. 28—29].

Одним словом, Русь у вузькому розумінні слова — це територія Середньої Наддніпрянщини з містами Києвом, Черніговом і Переясла­вом. Цей факт є пережитком доби, коли східнослов’янські землі ще не були об’єднані в єдиній державі. Більш того, Б. О. Рибаков, зіставляю­чи свідчення письмових джерел, археологічні матеріали і дані топоні­міки, прийшов до висновку, що найдавніше ядро Русі було ще вужчим і територіально охоплювало лише порівняно невеликий трикутник між районом Києва і Пороссям [161]..

Археологічним еквівалентом Русі у вузькому розумінні слова Б. О. Рибаков вважає так звану культуру пальчатих фібул VI—VII ст., до недавнього часу відому нам на підставі характерного комплексу юве­лірних виробів. Лише зараз, внаслідок розкопок, проведених на Пас­тирському городищі і в деяких інших місцях, можна пов’язати «ком­плекс пальчатих фібул» з певним типом археологічних пам’яток, який дуже тісно зв’язаний з черняхівською культурою і становить її гене­тичне продовження. Так проблема ранньої Русі набуває свого археоло­гічного обгрунтування.

Як ми вже знаємо з попередніх розділів, «культура пальчатих фі­бул», представлена і на території Києва; за кількістю ювелірних виробів цього типу Київ займає одне з перших місць. Значення центру Русі знаходить в цьому свій безпосередній вираз: знахідки ці набувають особ­ливого значення, коли ми звертаємось до політичної сторони справи.

«И по сих братьи (Кию, Щеку і Хориву. — М. Б.)

Полянське держати почата род их княженье в полях, а в де-

князівство ревлях свое, а дреговичи своє, а словени своє в

Новегороде, а другое на Полоте, иже полочане. От них же кривичи, иже седят на верх Волги, и на верх Двины и на верх Днепра, их же град есть Смоленск; туде бо седять кривичи. Тоже север от них» [151, с. /3].

В цих словах бачимо характеристику того суспільного устрою, який утворився у східних слов’ян в VII—VIII ст. (у післяаварські часи), а саме: наявність тут кількох міжплемінних об’єднань, відомих нам як літописні «племена», хоча цей термін можна застосовувати лише в дуже умовному плані (насправді це були великі територіальні об’єднання, до складу яких входило по декілька союзів племен). Всього таких об’єд­нань в другій половині І тисячоліття н. е. було, як бачимо, шість: полян- ське, або руське (пор. заяву літописця: «поляне, яже ныне зовомая Русь» [151, с. 21]), древлянське, дреговицьке, ільменське, кривицьке (Полоцьке), сіверянське. Поза цим списком лишилися радимичі і в’ятичі, очевидно, через те, що автор «Повісті временних літ» вважав їх захід­ними слов’янами [с. 14], і так звана південно-західна група племен (уличі, тиверці, дуліби, хорвати, волиняни, бужани), яка, мабуть, вхо­дила до складу полянського об’єднання. Київ був центром полянського об’єднання, яке є всі підстави називати Полянським князівством: адже літописна традиція так уперто називає Кия полянським князем.

Не знаємо, які саме землі входили до складу володінь Кия; чи вони обмежувалися тільки власне полянськими землями (може навіть лише їх наддніпрянською частиною?), чи вже в той час розпочався по­ступовий процес об’єднання древньоруських земель довкола Києва. Цікавим є натяк на відносини Кия з древлянами, наявний в деяких варі­антах літописної легенди. Не можемо прийняти версії пізнього новго­родського літописання про те, що древляни нібито наймали Кия і його братів (51, с. 69—70). Зведення київського князя до рівня звичайного найманця дуже добре узгоджувалося б з властивою новгородському літо­писанню тенденцією щодо всілякого приниження південної столиці Русі, однак не знаходить ніяких підтверджень. Скоріше йдеться про сутички між київськими (полянськими) і древлянськими князями за владу чи може за землі десь в прикордонних районах. Недарма «Повість вре­менних літ»; відбиваючи київську тенденцію, відзначає, що поляни «по сих же летех, по смерти братье сея быша обидимы древлями и инеми околними» [с. /6]. Цікаво, що тут крім древлян згадуються і інші «окольні», тобто, сусіди: очевидно, політичне суперництво у полян ви­никло не лише з древлянами.

Полянське князівство з територією в межах Київщини і Поросся (за Б. О. Рибаковим — початкове ядро Русі) становило перший етап у полі­тичному піднесенні Києва як державного центру східних слов’ян. Хро­нологічно цей етап припадає на VI—VII ст.

Дальшим кроком в цьому процесі було висунення Києва як центру усієї південної Русі (Русь у вузькому розумінні слова А. Н. Насонова та Б. О. Рибакова). Як відбувався цей крок, залишається неясним через повну відсутність джерел. Маємо лише відомості про фінал цього стрибка: в IX ст. Київ виступає як один з трьох центрів Русі, навколо яких були об’єднані усі основні древньоруські землі. Відомості про це знаходимо у арабських письменників, які засвідчують наявність трьох центрів Русі: Куяби, Славії, Арсанії.

Найголовнішим серед цих джерел є свідчення арабського письмен- ника першої половини X ст. Істахрі: «Руси складаються з трьох племен, з яких одне ближче до Булгара, а цар його живе в місті, що назива­ється Куяба, яке місто більше Булгара; друге плем’я називають Сла­вія, а ще плем’я називають Арсанія, а цар його знаходиться в Apci. Купці прибувають в Куябу» [49, с. 193]. Майже дослівно ці відомості повторює Ібн-Хаукаль, який також жив в X ст. [49, с. 120—121]. Значно пізніше про три центри Pyc згадує Ідрісі — автор XII ст. [165].

Три центри Русі, про які говориться в названих пам’ятках, являли собою політичні об’єднання багатьох племен, а не племена навіть в тому розумінні, в якому цей термін вживається у літопису. Це підтверджу­ється кількістю центрів: три — тоді як ми знаємо, що літописних «пле­мен» було значно більше. Отже, етап об’єднання Русі, відбитий в тво­рах Істахрі та Ібн-Хаукаля, показує більш високий ступінь цього про­цесу. Час написання «Книги кліматів» Істахрі (яка, очевидно, була джерелом і для Ібн-Хаукаля) ^[XXII] припадає на середину X ст., але наве­дені в ній відомості щодо руських земель, в тому числі і про три центри, стосуються більш древнього часу. В часи Ігоря трьох центрів як окремих політичних організмів уже не існувало. Отже, йдеться про етап, проміж­ний між епохою Кия і літописних «племен» як самостійних суспільно- політичних одиниць і епохою, коли Русь завершувала своє об’єднання.

Найбільші суперечки серед дослідників викликає локалізація тре­тього центру — Арсанії, або Артанії, яку вміщували то в області пізнішої руської Тмуторокані [85, 143], то в області Рязанської зем­лі [129], то на Уралі [217] і т. д. Що ж до Куяби і Славії, то в першому випадку мається на увазі Київ, а в другому — Новгород, йдеться про центри південної Русі (або Русі у вузькому розумінні слова) і північної Русі.

Отже, картина, відбита в повідомленнях арабських письменників, відображає другий етап в процесі консолідації східнослов’янських зе­мель: замість шести первинних об’єднань, відомих, як літописні пле­мена, з’являються два великі об’єднання — північна і південна Русь, Київ і Новгород, що концентрують навколо себе всі основні руські землі.

На жаль, в нашому розпорядженні немає жодних точних відомостей щодо кордонів цих об’єднань. Тому можемо лише догадуватися, що до складу південного об’єднання входили землі полян, сіверян, древлян (можливо, частково). Розширення географічного змісту терміна «Русь» було відображенням територіального розширення влади Києва на всю Середню Наддніпрянщину і ще ширше. Саме в цьому становищі і застає Київ письмова історія.

. Починаючи від 852 р. виклад в «Повісті временних скольд і дір _лі_{т>> ведеться за} роками. Згадка про похід Русі на Константинополь в 852 р. — перший факт древньоруської історії, відомості про який літописець зумів знайти у візантійських джерелах.

Рис. 28. Хозарська данина (мініатюра з Кенігсберзького літопису).

Рис. 29. Аскольд і Дір (мініатюра з Кенігсберзького літопису).

Але перше десятиліття порічного розпису (852—862 рр.) не містить жод­них конкретних даних з руської історії, крім непевного повідомлення •про данину, яку чудь, меря, весь, кривичі і ільменські словене платили варягам, а поляни, сіверяни і в’ятичі — хозарам.

862 рік — перший рік, точно зафіксований в хронології древнього Києва; до цього року відноситься повідомлення про першу точно дато­вану подію в історії міста. «Повість временних літ» розповідає: «И бяста у него (Рюрика. — М. Б.) два мужа не племени его, но боярина, и та испросистася ко Царюгороду с родом своим. И поидоста по Днепру, и йдуче мимо и узреста на горе градок. И упрошаста и реста: «Чий се градок?» Они же реша: «Была суть 3 братья, Кий, Щек, Хорив, иже сделаша градоко сь, и изгибоша, и мы седим род их платяче дань коза- ром». Аскольд же и Дир остаста в граде семь, и многи варяги съвоку- писта, и начаста владети польскою землею, Рюрику же княжашу в Новегороде» [с. 18—/9].

Отже, згідно з наведеним повідомленням, до 862 р. відноситься кінець династії Кия; в цьому році влада нібито була захоплена норман­нами, боярами Рюрика — Аскольдом і Діром.

Однак точність передачі подій літописцем викликає дуже серйозні сумніви. Характер викладу тут безпосередньо пов’язаний з загальною наївно-норманістичною концепцією, властивою для тієї редакції «Повісті временних літ», яка дійшла до нас. Теза про захоплення Києва норман­нами становить суттєву частину загального погляду на початки історії древньої Русі, як вони уявлялися древньоруському публіцисту. Звідси — проголошення Аскольда і Діра «боярами Рюрика», звідси і дата (862 р.), приурочена до часу легендарного закликання. Недарма норманістична література беззастережно вважає цей рік справжнім початком історії Києва взагалі.

Але порівняння різних за походженням джерел приводить до пере­конання, що ця розповідь являє собою зовсім не таке джерело, в якому можна покладатися на кожну літеру. Скоріше навпаки. Версія, викла­дена в «Повісті временних літ», набула в древньоруському літописанні поширення лише в тих зводах, які так чи інакше становлять традицію «Повісті временних літ». Але поряд з цією існували й інші версії, які, однак, були з тих чи інших причин відхилені офіційним літописанням.

Так, в Ніконовському зводі повідомляється про участь Аскольда І Діра в поході Русі на Константинополь, який «Повість временних літ» відносить до 852 р. [157, с. 7; 151, с. 17]. Звідси виходило б, шо Аскольд і Дір князювали в Києві задовго до 862 р. Зазначимо, що Ніконовський літопис взагалі нічого не знає про зв’язки Аскольда і Діра з Рюриком і його оточенням: навпаки, тут знаходимо дуже цікаве повідомлення про те, що коли Рюрик після смерті своїх братів почав роздавати землі мужам з свого оточення, і в тому числі Полоцьк, то «того же лета вое- ваша Асколд и Дир Полочан и много зла сътвориша» [с. 9]. Чи не слід бачити тут початок суперництва між Києвом і Новгородом за владу над іншими землями?

Отож, існувала і така версія, згідно з якою Аскольд і Дір були не варяги, але місцеві князі. Вона чітко викладена в творі Длугоша, який користувався древньоруськими літописами, що до нас не дійшли. Длугош пише: «Після смерті Кия, Щека і Корева їх діти і нащадки по прямій лінії панували над рутенами (Руссю. — М. Б.) на протязі багатьох літ. Нарешті спадщина перейшла до двох рідних братів — Аскольда і Діра, які залишилися (князювати) в Києві, тоді як багато інших з народу Рутенів, що через величезне зростання населення шукали собі нових місць для жительства, будучи незадоволені їх зверхністю, запросили від варягів трьох князів, бо не могли дійти згоди щодо обрання когось з сво­го середовища. Перший з цих (князів) по імені Рурек сів в Новгороді, другий — Синев —в Білім озері; третій — Трувор — у Зборську» [66, с. 48].

Отже, за Длугошем, Аскольд і Дір не лише руські (тобто слов’яни) за походженням, але й прямі нащадки Кия, Щека і Хорива, законні спадкоємці влади в Києві, яким треба було не захоплювати владу в Ки­єві, а берегти її від зазіхань північної Русі, що запросила до князювання варязьких князів. Згідно з дальшою розповіддю Длугоша, Аскольд і Дір загинули від руки Ігоря — сина Рюрика, після чого в Києві утвердилася династія Рюриковичів.

Цей же варіант знаходимо у Стрийковського: «Коли в Русі, що ле­жить на півдні, Аскольд і Дір, нащадки Кия, в Київському князівстві панували, народи руські широко розмножилися на північних і східних землях» [192, с. 113]. Очевидно, звідси такий варіант потрапив і на сто­рінки київського «Синопсису», який теж вважає Аскольда і Діра пря­мими нащадками Кия [с. 27].

В деяких древньоруських літописах знаходимо компромісну точку зору, що виникла як намагання примирити Длугоша з «Повістю времен- них літ». Згідно з цією позицією, Аскольд і Дір були слов’янами і на­щадками Кия, але належали до безпосереднього оточення Рюрика [51, с. 127—129].

Інші дані джерел також суперечать думці про варязьке походження Аскольда і Діра і про насильницьке захоплення ними влади в Києві Зокрема, Дір був відомий арабському письменнику X ст. Масуді, який цілком певно називає його слов’янським царем [49, с. 137]. Одним з ос­новних аргументів норманістів, як відомо, є скандінавський характер деяких імен древньоруських князів та дружинників IX—X ст. (Рюрик, Олег, Ольга, Ігор і ін.); але пояснити імена Аскольда і Діра як норман­ські не вдається. Все це дає підстави вважати Аскольда і Діра представ­никами місцевої, слов’янської (полянської) династії, що князювала в Києві до його захоплення Олегом.

Уважний розгляд літописних відомостей приводить до думки, що Аскольд і Дір не були сучасниками. Не говорячи вже про те, що важко уявити собі одночасне князювання двох осіб в одному центрі, але й деякі інші деталі наявних відомостей змушують серйозно замислитись в цьо­му напрямку. Дійсно, згідно з повідомленнями джерел, вони були вбиті одночасно Олегом (або Ігорем), в одному місці — на південь від Києва. Але на місці убивства знаходилася лише могила одного Аскольда (звідки і сьогоднішня назва урочища — Аскольдова могила). Натомість могила Діра була в самому Києві — там, де в часи Ярослава була збудована церква св. Ірини, тобто на території дружинного некрополя [151, с. 20]. Чим же можна пояснити, що одного з двох забитих братів ховають на місці загибелі, а другого переносять за кілька кілометрів під стіни міста і ховають на кладовищі, де були могили й інших представників київської суспільної верхівки? Оскільки Аскольд названий на першому місці, думка про те, що Діру було виявлено більше уваги як старшому брату, виключається.

Тому повну рацію мають дослідники, які вважають, що у 882 р. був убитий лише один Аскольд, а Дір, притягнений сюди з якихось спеці­альних міркувань, в дійсності мав правити або до, або після Аскольда. Щодо останнього питання думки дослідників розходяться: одні вважають Аскольда попередником Діра, інші — навпаки. Але оскільки розпис ки­ївських князів починаючи від Олега відомий цілком повно, вважаємо єдино можливою думкою, що Дір правив до Аскольда і в 882 р., коли Київ був захоплений Олегом, уже лежав під курганом на Старокиїв- ському плато. Підтвердження цьому бачимо і в повідомленні Масуді, який знає тільки одного Діра.

Не виключено, що версія про одночасне правління і одночасну заги­бель Аскольда і Діра виникла на підставі болгарського перекладу «Хро­ніки» Георгія Амартола, поширеній на Русі, де Аскольд і Дір об’єднані як організатори походу 866 р. Якщо б хто побачив в цій заяві протиріччя нашій тезі про різночасність князювання Аскольда і Діра, посилаючись на достовірність Амартола, то скажемо, що можливо обидва брати дійсно брали участь в поході, але князем на той час був старший — Дір, а Аскольд виступав лише як співучасник; але від 866 р. до 882 р. пройшло 16 років; за цей час Дір міг вмерти, а Аскольд — заступити його на київ­ському престолі. Лише намагання пізнішого літописця привести відомі йому факти у відповідність з створеною ним історичною концепцією про закликання варягів обумовило їх поєднання в одних і тих самих хронологічних рамках.

Початок третього, остаточного етапу в об’єднанні всієї Русі в одній древньоруській державі з центром в Києві зв’язаний з іменем Олега.

Звичайно, не можна думати, що остаточне об’єднання древньорусь- ких земель навколо Києва відбулося внаслідок волі конкретних осіб (Олега та його спадкоємців). Цей процес був наслідком цілком об’єк­тивних причин, зв’язаних з соціально-економічним розвитком східносло­в’янського суспільства, з переходом його до державного устрою. Це бу­ло історичною необхідністю, і централізаторська політика київських кня­зів X ст. знаходилась повністю в руслі об’єктивної закономірності, що й обумовило її успішну реалізацію.

«Повість временних літ» так розповідає про цю подію: «Поиде —

Рис. ЗО. Убивство Аскольда і Діра (мініатюра з Кенігсберзького літопису).

Олег, поим воя многи, варяги, чюдь, словени, мерю, весь, кривичи, и приде к Смоленську съ кривичи, и прия град, и посади мужъ свои. И при- доста к горам к киевьским, и уведа Олег, яко Оскольд и Дир княжита, и похорони вой в лодьях, а другия назади остави, а сам приде, нося Игоря детьска. И приплу под Угорьское, похоронив вой своя, и приела ко Асколду и Дирови, глаголя, яко «Гость есмь, и идем в Греки от Олга и от Игоря княжича. Да придета к нам к родом своим». Асколд же и Дир придоста, и выскакаша все прочий из лодья, и рече Олег Асколду и Диро­ви: «Вы неста князя, ни рода княжа, но аз есмь роду княжа», и вынесоша Игоря: «А се есть сын Рюриков». И убиша Асколда и Дира, и несоша на гору, и погребоша и на горе, еже ся ныне зоветь Угорьское, кде ныне Олъмин двор; на той могиле поставил Олъма церковь святого Николу; а Дирова могила за святою Ориною. И седе Олег княжа в Киеве, и рече Олег: «Се буди мати градом русьским». И беша у него варязи и словени и прочи прозвашася русью. Ce же Олег нача городы ставити, и устави дани словеном, кривичем и мери, и устави варягом дань даяти от Нова- города гривен 300 на лето, мира деля, еже до смерти Ярославле даяше варягом» [151, с. 20].

В цій розповіді знаходимо чимало легендарного; сама подія убив­ства Аскольда і Діра подається в типових формах народної поезії. Не­правдоподібним є приїзд Олега, що видавав себе за купця, до Києва. Само собою зрозуміло, прибуття великого війська по Дніпру зверху (мимо Вишгорода, який був північним форпостом міста) не могло б ли­шитися непомітним для киян. Зовсім неясною виглядає метушня Олега під Києвом: прибувши зверху і заховавши більшу частину воїнів у чов­нах, він явився під місто, несучи Ігоря (для того, щоб пред’явити його киянам як князя?); але зразу ж після цього йде повідомлення про те, що він проплив мимо Києва і зупинився під Угорським. Там він знову заховав воїнів у човни і знову поніс Ігоря до міста, назустріч Аскольду і Діру. Ця двократність приготувань Олега (один раз недоїжджаючи Києва, другий — минувши його) сама по собі викликає настороженість: очевидно, літописець з’єднав різні варіанти переказів, хоч і не дуже вдало.

Так само неправдоподібною здається і поведінка Аскольда і Діра в цій ситуації. Вони були особами досить високими — володарями най­більшого центру Середньої Наддніпрянщини; звичайний купець, яким назвався Олег, навряд чи міг розраховувати на якусь особливу увагу з їхньої сторони. Тим менш імовірно, щоб вони спеціально вийшли з міс­та назустріч невідомому їм безрідному купцеві, та ще без охорони, без війська, як в цьому нас прагне переконати літописець. Якщо віднестися до цієї розповіді серйозно, доведеться визнати Олега людиною дуже на­ївною, коли він міг сподіватися досягти своєї мети таким грубим спосо­бом, а поведінку Аскольда і Діра надто легковажною.

Тому літописна розповідь про захоплення Києва Олегом вимагає до себе дуже обережного ставлення. Зазначимо, що й інші деталі біографії Олега мають теж легендарний характер. Згадаємо епізоди про поста­новку кораблів на колеса під час походу на Візантію в 907 р.; про спро­бу греків отруїти руського князя, про смерть Олега від змії, що жила в черепі його улюбленого коня, і т. д. В літературі давно вже поширена думка про те, що постать Олега взагалі має епічний, а не історичний ха­рактер [214].

Однак при всьому тому вважаємо, що перекази про Олега мають в основі своїй таке ж точно реальне історичне ядро, як і легенда про Кия, Щека, Хорива. Сам факт виникнення цих легенд був обумовлений реаль­ною діяльністю Олега. І якщо зважити на те, чим саме Олег заслужив таку увагу в народній пам’яті, то крізь безумовні нашарування фольк­лорного характеру перед нами постане фігура князя — об’єднувача руських земель навколо Києва.

Захоплення Олегом Києва означало зміну династії на київському престолі, знищення династії Кия і утвердження династії Рюрика. Якщо взяти під сумнів цей факт, тоді літописна версія взагалі втратить всякий сенс, навіть сенс самого свого існування. Адже легенда про узурпацію влади Аскольдом і Діром, про хитрощі Олега під Києвом, пред’явлення Ігоря киянам як законного руського князя і т. д. має на меті лише одне: виправдати захоплення Олегом влади в Києві і тим самим обгрунтувати права дому Рюриковичів на київський великокнязівський престол.

Крім того, знаходимо в літописах і деякі інші деталі, які становлять спеціальний інтерес. До них відноситься, наприклад, заява про будівни­цтво городів і регламентацію данини; в цих заходах, безперечно, відби­вається адміністративно-організаторська діяльність Олега, спрямована на посилення і забезпечення його влади після захоплення Києва. Але

Рис. 31. Похід на Царгород (мініатюра з Кенігсберзького літопису).

найбільш важливими є дані щодо територіального поширення влади Олега.

Вирушаючи в похід 882 р., Олег мав під собою, крім варягів, два слов’янських «племені» — новгородських словен та кривичів і деякі не­слов’янські племена (чудь, меря і весь). Захоплення Києва дало йому владу над полянами; але інші «племена», які на той час визнавали зверх­ність Києва (не кажучи вже про тих, що платили данину хозарам), під­корилися його владі далеко не одразу. В усякому разі наступні літописні рядки рисують діяльність Олега, спрямовану на підкорення інших «племен».

Під 883 роком читаємо: «Поча Олег воевати деревляни и примучив а, имаше на них дань по черне куне.

В лето 6392 (884). Иде Олег на северяне, и победи северяны, и възложи на нь дань легьку, и не даст им козаром дани платити речь «Аз им противен, а вам не чему».

В лето 6393 (885). Посла к радимичам, рька: «Кому дань даете?» Они же реша: «Козаром». И рече им Олег: «Не дайте козаром, но мне дайте». И въдаша Ольгови по щьлягу яко же и козаром даяху. И бе обладая Олег поляни и древляны, и северяны, и радимичи, а с уличи и тиверцы имяше рать» [151, с. 20—21].

Таким чином, влада Олега була поширена ще на чотири великі «пле­мені»— полян, древлян, сіверян і радимичів; поза його владою залиши­лися дреговичі і в’ятичі; так само, треба думати, безрезультатно закін­чилася і спроба підкорити уличів і тиверців. Але під 907 р. в розповіді про збори Олега у похід на Візантію дізнаємося, що на той час йому підкорялись словени, кривичі, поляни, древляни, радимичі, сіверяни, в’ятичі, хорвати, дуліби, тиверці, а також неслов’янська чудь [151, с. 23]. Коли всі ці «племена» були включені до складу Русі — не знаємо.

Централізаторська діяльність Олега натикалася на протидію з боку хозарів; однак достовірність і цієї заяви викликає певні сумніви. Б. О. Ри- баков, наприклад, вважає, що повідомлення «Повісті временних літ» про звільнення деяких племен від хозарської данини Олегом належить до тих же епічних елементів, що й згадані вище перекази про цього кня­зя, і мають на увазі ту ж саму мету возвеличення узурпатора влади в південній Русі: «Нестор, створюючи літературний образ Віщого Оле­га — об’єднувача Русі, мусив створити для нього і подвиги, достойні тієї ролі, яку вигадав для нього. Олег під пером Нестора не лише об’єднує північну і південну половини Русі, не лише воює з греками, але й визво­ляє слов’янські племена від хозарської залежності. Північний князь, що обманом захопив Київ і наклав данину на південноруські племена, тут постає в ролі визволителя цих племен від ще більш тяжкої хозарської данини» [166, с. 55].

Ця точка зору вимагає перевірки (зокрема, в хозарсько-єврейській переписці підтверджується факт сплати данини хозарам сіверянами і, можливо, в’ятичами). Але, як би не було вирішене питання про хозаро- слов’янські відносини в IX ст., перехід сіверян і радимичів під владу Оле­га, очевидно, був реальним фактом.

„ Так розпочався третій, останній етап в тривалому

процесі об єднання древньоруських земель навколо Києва, який зайняв ціле X століття. Хоча влада Олега і була поширена майже на всі древньоруські племена, об’єднання, створене ним, вияви­лось дуже нетривким.

Політичний устрій держави Олега був оснований на досить хиткому грунті. Підкорені ним «племена», які насправді являли собою міжпле­мінні політичні об’єднання типу князівств, зберігали свою автономію, свою внутрішню політичну владу в особі місцевих «племінних» князів типу древлянського Мала або в’ятицького Ходоти, відомих з писемних джерел. їх відносини з Києвом обмежувалися визнанням верховної вла­ди київського князя і виплатою йому певної данини.

Наслідки не забарилися виявитись. Олег помер в 912 р., його засту­пив Ігор. А вже від 913 р. читаємо: «Поча княжити Игорь по Олзе... и древляне затворишася от Игоря по Олгове смерти» [151, с. 31]. Отже, досить було першому об’єднувачу померти, як справа його рук почала давати тріщини. Наступного року, правда, «йде Игорь на древляни, и по­бедив а, и возложи на ня дань болши Олговы» [151, с. 31]. Більше того, в наступні роки Ігор продовжував боротьбу за об’єднання руських зе­мель навколо Києва; зокрема, великих зусиль забрало підкорення ули­чів — одного з небагатьох племен, яких не зміг подолати Олег.

Відомості про улицьку епопею знаходимо в І Новгородському літо­пису під 922 р.: «Игорь же седяще в Києве княжа, и воюя на Древяны и на Угличе. И бе у него воевода именемъ Свенделд; и примучи Угличе,

Рис. 32. Древлянське повстання 945 р. (мініатюра з Кенігсберзького літопису).

възложи на ня дань, и вдасть Свенделду. И не вдадяшется един град, именем Пересечен; и седе около его три лета, и едва взя. И беша седяще Углице по Днепру въниз, и посем приидоша межи Бъг и Днестр, и се- доша тамо. И дасть же дань деревьскую Свенделду, и имаша по черне- куне от дыма» [с. 109].

Хронологія цієї статті явно не благополучна, бо описані в ній події охоплюють час від 912 до 945 р. Далі деякі події згадуються вдруге, але вже під іншим роком. Так, під 940 р. відзначено, що «в се лето яшася Уличи по дань Игорю, и Пересечен взят бысть. В се же лето дасть дань на них Свенделду» [с. 110]. Отже, підкорення уличів відбулося лише в 940 р.

' Централізаторська діяльність київських князів і їх оточення стика­лася з центробіжними силами, які корінилися серед правлячої верхівки підкорених племен. Політична ситуація, що створилася на Русі на се­редин}' X ст., знайшла своє відбиття в подіях 945 р. зв’язаних з древлян- ським повстанням — першим зафіксованим фактом класової боротьби в Київській Русі. ¹

Древлянське повстання — дуже складний вузол протиріч, які роз­дирали молоду феодальну державу. Розпочалося воно внаслідок надмір­них здирств з боку київського князя, який зробив спробу зібрати з древ- лянської волості данину вдруге (відбираючи уже, треба думати, не до­датковий, а необхідний продукт). Повстання, безперечно, почалося зни­зу, але Ігор загинув від руки древлянського князя Мала. Очевидно, древлянська верхівка вирішила скористатися з вибуху народного гніву,

Рис. 33. Подвиг невідомого юнака: врятування Києва від печенігів (мініатюра з Кенігс­берзького літопису)).

Рис. 34. Оборона Києва від печенігів (мініатюра з Кенігсберзького літопису).

щоб на хвилях класової боротьби звільнитися від зверхності Києва і по­збутися влади великого князя. Ясно, що ту данину, яка йшла на користь київського князя чи його васалів типу Свенельда, вона з більшою охо­тою залишила б собі.

Вдова Ігоря Ольга жорстоко придушила повстання, але справу їй довелося мати саме з Малом і іншими представниками дружинної знаті, які довго ще чинили опір. «Что хочете доседети? — говорила Ольга об­ложеним в Іскоростені древлянським феодалам.— А вси гради ваши пре- дашася мне, и ялися по дань, и делають нивы своя и земле своя; а вы хочете изъмерети гладом, не имучеся по дань» [151, с. 42]. Отже, опір Іскоростеня продовжувався, коли древлянська країна була вже підкоре­на і гради (тобто замки) тих, хто в Іскоростені ще плекав надію повер­нути собі колишню владу, визнали зверхність київської княгині і спла­чували їй данину. Спроба опору київському пануванню і прагнення ви­йти з-під влади київського князя дорого обійшлися древлянам: Ольга «възложила на ня дань тяжку; 2 части дани идета Киеву, а третья Выш- городу» [151, с. 43] (Вишгород був тоді резиденцією Ольги). Весь цей тягар, зрозуміло, лягав на плечі народних мас.

Боротьба за об’єднання руських земель продовжувалася і при сині Ігоря — Святославі. При ньому до Києва було приєднано останнє «пле­м’я», яке ще залишалося поза кордонами Київської Русі, — в’ятичі. Під 964 р. «Повість временних літ» оповідає: «И йде (Святослав. — М. Б.) на Оку реку и на Волгу, и налезе вятичи, и рече вятичем: «Кому дань даете?» Они же реша: «Козаром по щьлягу от рала даєм» [с. 46—47]. цілим рядом акцій, спрямованих на зміцнення центральної влади вели­кого князя і подолання тих децентралізаторських, центробіжних тенден­цій, які діяли в надрах «племінних» княжінь.

Отож, відомості про сплату в’ятичами данини хозарам ще раз під­тверджуються літописом, і це повідомлення пояснити прагненням зве­личити Олега вже не можна. Спроба приєднати в’ятичів до Київської Русі викликала тяжку війну з Хозарським каганатом, яка закінчилась остаточним знищенням останнього. «В лето 6473 (965). Иде Святослав на козары; слышавше же козари, изидоша противу с князем своим Кага­ном, и съступишася битися, и бывши брани, одоле Святослав козаром и град их и Белу Вежю взя» [151, с. 47]. Доводиться визнати, що визво­лення в’ятичів з хозарської залежності відбувалося проти їх волі і через подолання їх опору. «Вятичи победи Святослав, — пише «Повість вре­менних літ», — и дань на них възложи» [с. 47].

Ця перемога обійшлася Святославу досить дорого: зруйнування Хо­зарського каганату відкрило на Русь вільну дорогу печенігам, і врешті сам князь загинув від їх руки на Дніпрових порогах. Зате вперше в історії всі східнослов’янські землі були об’єднані в одній державі, правда, ще досить строкатій і неміцній. Дальшим завданням була реорганізація цієї держави, зміцнення центральної влади і введення нової влади на місцях.

_r, _j „ Ці перетворення були здійснені в часи князювання

Реформи Володимира _ВолОд_ИМИр*_а Святославича (980-1015 pp.), який являє собою постать дуже яскраву в історії Русі і справедливо вважає­ться одним з найвидатніших її діячів, його енергії Русь зобов’язана

Прихід Володимира до влади був ускладнений жорстокою міжусоб­ною боротьбою за владу між трьома синами Святослава (Олегом, Яро- полком і Володимиром), яка продовжувалася 8 років (972—980) і за­кінчилась перемогою Володимира. Перші роки його князювання були неспокійними: держава, знесилена нескінченними походами, знову по­чала давати тріщини. В 982 р. «затратитися вятичи, и йде на ня Воло­димир и победи я второе». В 983 р. «йде Володимир на Ятвягы и победи ятвягы, и взя землю их». В 984 г. «иде Володимер на радимичи. Бе у него воевода Волъчий Хвост, и посла и Володимер перед собою Волъчья Хвоста, сътрете радимичи на реце Пищане, и победи радимиче Волъчий Хвост. Тем и Русь корятся радимичем...» [151, с. 58—59]. Повторювалася стара історія: смерть київського князя і прихід до влади нового князя розглядалися як привід до антикиївських виступів на периферії.

Одночасно Володимир провадить активну зовнішню політику: по­вертає до складу Київської Русі Червенські міста (981 р.), здійснює по­хід проти волзьких болгар (985 р.) і т. д. Але чим далі, тим більш оче­видною ставала необхідність певних змін у внутрішньому стані Руської держави, які б зробили надалі неможливою децентралізаторську діяль­ність «племінної» верхівки.

Одним з важливих заходів, здійснених Володимиром з метою поси­лення центральної влади київського князя, було запровадження хри­стиянства як державної релігії на Русі. Християнство поширювалось на Русі і раніше (зокрема, як відомо, бабка Володимира, Ольга, була хри­стиянкою), однак офіціальною релігією залишалося язичництво. Однією з характерних рис останнього була територіальна розчленованість: на Русі не існувало єдиного, спільного для всіх земель пантеону богів; кож­на область поклонялась своїм, місцевим богам. У зв’язку з цим сепара­тистські тенденції в окремих районах набирали часто-густо релігійного забарвлення, як боротьба за автономію культу своїх «племінних» богів. Релігійні реформи Володимира мали на меті вибити ідеологічну зброю з рук супротивників сильної влади київського князя.

Першою, невдалою, спробою в цьому напрямку було запровадження в Києві єдиного язичницького пантеону під зверхністю бога блискавки Перуна, який разом з тим був і дружинним богом. Цей пантеон повинен був об’єднати в собі всіх головних місцевих богів і забезпечити єдиний для всієї Русі культ [151, с. 56].

Спроба, однак, зазнала невдачі: язичництво, як релігія первіснооб­щинного ладу, вже пережило себе і аж ніяк не відповідало тим реаль­ним історичним умовам, що склалися на Русі в X ст. Тому Володимир змушений був вдатися до запровадження однієї з монотеїстичних релі­гій, які були ідеологією класового суспільства і тим самим в більшій мірі відповідали умовам Русі ранньосередньовічної епохи. Такими релігіями тоді були: іслам, іудейство і християнство в двох його різновидностях

Рис. 35. Київський пантеон (мініатюра з Кенігсберзького літопису).

(католицтво і православ’я). Після тривалого обмірковування Володимир обрав останнє. В 988 р. християнство було проголошено державною ре­лігією Русі, що мало дуже велике значення для посилення реальної вла­ди київського князя.

Але найбільш важливим заходом Володимира, спрямованим на зміцнення древньоруської держави, була його адміністративна реформа, здійснена в тому ж 988 р. Суть її полягає в остаточній ліквідації «пле­мінної» автономії. Досі Русь являла собою сукупність княжінь, які ви­знавали зверхність київського князя і платали йому данину, але збері­гали себе у складі Русі як майже самостійні політичні організми. Ясно, що ця система в значній мірі трималася на силі київського князя, і до­сить було хоч на хвилинку ослабити цю силу, щоб окремі «племена» зно­ву і знову робили спробу відкластися від Києва.

Тепер замість «племінних» княжінь були введені землі навколо ве­ликих міст, в які були посаджені сини або посадники Володимира: «и посади Вншеслава в Новегороде, а Изяслава Полотьске, а Свято- полка Турове, а Ярослава Ростове. Умершю же старейшему Вышеславу Новегороде, посадиша Ярослава Новегороде, а Бориса Ростове, а Глеба Муроме, Святослава Деревех, Всеволода Володимери, Мстислава Тму- торокани» [151, с. S3].

Таким чином, замість «племінних» князів вся влада на місцях пере­йшла до осіб, що безпосередньо залежали від київського князя і тому

Рис. 36. Будівництво в Києві на початку XI ст. (мініатюра з Кенігсберзького літопису).

мусили виконувати його волю. Місцева автономія «племен» разом з при­таманною їй тенденцією до відокремлення від Києва була підрізана в корені. Для забезпечення реальної влади нових правителів Володимир здійснював спеціальні заходи, створивши цілу низку замків (переваж­но в прикордонних районах), до яких садовив осіб, що мали походження з інших районів і, отже, не були зв’язані з місцевими політичними тра­диціями. «И рече Воломидер: «Се не добро, еже малъ город около Киева». И нача ставити городы по Десне, и по Востри, и по Трубежеви, и по Суле, и по Стугне. И поча нарубати муже лучшие от словень, и от хривичь, и от чюди, и от вятичь, и от сих насели грады; бе бо рать от печенег. И бе воюяся с ними и одолая им» [151, с. &?].

Адміністративною реформою Володимира був завершений тривалий процес об’єднання древньоруських земель навколо Києва, внаслідок чо­го він став уже не тільки номінальним, але й реальним політичним цент­ром всієї Русі, яким він зберігся в пам’яті трьох братніх народів — ро­сійського, українського, білоруського на протязі багатьох століть, вже після того, як Київська Русь перестала існувати і сам Київ давно втратив те значення загальноруського центру, з яким він вийшов на арену світо­вої історії.

* *

*

Двадцять століть минуло з того часу, як виникли перші київські по­селення, і понад десять — від того, як велике місто над Дніпром стало «матір’ю городам руським», столицею найбільшої і найсильнішої дер­жави в середньовічній Європі, спільної колиски державності трьох брат­ніх народів — російського, українського і білоруського. Багато пережив за цей час Київ; було в ньому чимало радісного і не менш — сумного; були славні перемоги, дні піднесення і розквіту, але були й поразки і руїни; чужоземне панування і гноблення з боку «своїх» поміщиків та ка­піталістів. Але наш народ ніколи не схиляв голови перед гнобителями; боротьба за волю і правду, за соціальне і національне визволення черво­ною ниткою проходить через всю історію Києва.

Зараз Київ — столиця Української Радянської Соціалістичної Рес­публіки :— одне з найбільших міст Радянського Союзу, великий еконо­мічний, політичний, культурний центр, місто заводів, фабрик, вузів, пе­редової соціалістичної культури, місто-герой, рідне серцю кожної ра­дянської людини. Але не тільки цим дорогий для нас Київ — він дорогий для нас також своїм славним минулим, своїм героїчним шляхом, що роз­почався 2000 років тому, на світанку історії нашого народу, і вписав немеркнучі сторінки у славну історію нашої Батьківщини.