Ростиславичі в Галичині
Ростиславичі, Рюрик, Володар і Василько, були синами енергійного батька (князь Ростислав був строений грецьким намісником Криму, затіваючи якусь ширшу політичну акцію на Тмуторокані) та внуками Володимира, вожда останнього українського походу на Царгород 1043.
р. Самі їх імена — це ціла політична програма: Рюрик — ім’я основоположника династії, бодай згідно з офіційною традицією, Василько —• грецьке Басілевс, володар, і, врешті, Володар, одиноке в своїй формі слов’янське княже ім’я. Не диво, що значення Ростиславичів в українській історії таке велике. Вони не тільки основоположники галицької династії, вони — творці Галицького князівства, дарма, що воно ще тоді так не називалося, „добрі” галицькі князі, що одинокі з усіх галицьких князів ніколи не мали жадних конфліктів з галицькою верхівкою, буйними, непокірними індивідуалістами, в чиїх рядах не бракувало й таких, що самі не вагалися захопити собі галицький престіл.Про Рюрика знаємо мало, про Володаря далеко більше, але ж найбільша постать між Ростиславичами — це князь Василько. Вражає нас його здрібніле ім’я. Воно може й личить довголітньому ізгоєві, вигнанцеві, осліпленому політичними противниками, але воно зовсім не підходить до того Василька, образ якого нам малює історія.
Говорячи про Василька, ми маємо перед очима своєї уяви малого (Василько!), тяжко скаліченого князька, що перед боєм виїздить з хрестом у руках перед свої війська, і військо, зворушене таким видом, кидається в бій та перемагає. Тим часом — це не правдивий Василько, хоч він і міг часом використовувати факт свойого скалічення для про- паґандивних цілей. Правдивий Василько — це володар з ві- зією просторої галицької чи взагалі — західньоукраїн- ської мархії, що боронитиме Руської землі перед поляками, перед наступом з заходу чи південного заходу з Угорщини.
Ми залишили Ростиславичів 1084. р., коли вони розподілили між собою підкарпатські волості.
Галичина дісталася Ростиславичам, бодай теоретично, коштом Ярополка Ізяславича, в уяві якого володіння Володимиром (волинським) в’язалося з пануванням над Підкарпаттям. 1087 р. Ярополк іде походом на Галичину під Звенигород, де сидів Володар, з очевидним наміром відібрати собі Підкарпаття. Одначе до конфлікту не дійшло. По дорозі Ярополка вбив якийсь Нерядець (не знати, чи це ім’я, чи епітет), але вбив- ник утік до Ростиславичів. Смерть Ярополка була їм щонайменше вигідна, хоч з того ще не можна робити висновку, що Нерядець був агентом Ростиславичів. Але хто знає, чи це не був початок різкої антипатії до галицьких князів, яка характеризує багато політичних потягнень супроти них, роблених сучасниками. 1094. р. помер Рюрик, а Володар перейшов княжити до Перемишля. Тим часом у наддніпрянських волостях між князями з трьох різних ліній Ярославичів ішла усобиця за право володіти Чернігівщиною. Боротьба не приносила тривких вислідів, а половці, які в 2-ій половині 11. століття надобре розпаношилися в українських степах, користали з того, що князі були зайняті собою, й нищили Лівобережжя, то як вороги, то як „союзники”. Тому, що введена Ярославом ідея родового старшинства, за якою старший у роді Ярославичів усе мав сидіти в Києві, зовсім очевидно завела, -серед князів зродилася думка — поставити міжкняжі відносини на нову, тривкішу підставу. Головним носієм такої думки був князь Володимир Всеволодович Мономах, син розумного батька, що знав п’ять мов, та візантійської царівни. Концепція Мономаха була така: на покоління після смерти Ярослава поодинокі землі вже так зрослися були з тими князями Яро- славового коліна, що в них володіли, що і князі, і керівні круги окремих земель зрозуміли, що в їх власному інтересі лежить пряме дідичення даної землі в одному роді, а не безпереривна зміна князів у міру того, як вони переносяться на „старший”, чи й на київський престіл. Дальше думалося, що коли відпаде безглузда на перший погляд боротьба за землі (в дійсності вона мала свій політичний і соціальний сенс), можна буде присвятити розв’язану в той спосіб енергію на оборону Руської землі від половців. Вирішення таких і подібних питань було надто важне, щоб його полишити поодиноким князям. Тому з ініціативи Володимира Мономаха справу нового устрою Руської землі мав рішити княжий „снем”-конґрес, що зібрався 1097. р. в Любечі під Києвом, при благословенні церковних кругів та участі дружини й боярства. Там були присутні члени всіх галузей Ярославичів: Святославичі чернігівські, Володимир Всеволодович, Святополк Ізяславич, Давид Ігоревич, син Ігоря волинського, що помер у 1060. р., та Василько від Рости- славичів. Мимоходом можна додати, що не було там білоруських, полоцьких князів, волості яких не були теж влучені в розподіл руських земель у заповіті Ярослава Мудрого, і це можна вважати своєрідним визнанням правної окре- мішности білоруських земель найвищим органом Київської держави, конгресом її князів, хоч у практиці те визнання нераз відкликалося. Рішення Любецького з’їзду було таке: тому, що система старшинства виявилася нездійснимою, при розрості княжого роду й скріплення індив і дуальности й окремих інтересів різних волостей, єдність Руської землі не можна опирати на авторитеті старшого в роді, а на солідарності назовні цілого княжого роду і праві кожної галузі Ярославичів дідично володіти своєю „отчиною”. Таким чином, Київська Русь одержувала своєрідну колегіальну систему правління, а найвищим державним законодатнім органом мав стати, так би мовити, „концерт” князів, система рівноваги сил поміж поодинокими відламками Яросла- вового племени.