Конфлікт з Давидом і Святополком
Щодо розподілу земель, то постанови Любецького з’їзду, головним чином, легалізували існуючий стан: Давид Ігоревич одержав Володимир і з ним Волинь, а Ростисла- вичам признано Галичину.
Одначе Давид не хотів погодитися з такою розв’язкою, вважаючи цілу Галичину своєю отчиною. Для переведення в життя своїх плянів він порозумівся з київським князем Святополком Ізяславичем, братом давнього ворога Ростиславичів — Ярополка, що то згинув у 1087. ∣p. з руки вбивника, буцім то насланого Рости- славичами. Давид твердив, що Василько має в плані побудувати велику „державу в державі” на заході Київської Руси, в яку хоче включити Волинь, звідки задумує прогнати його, Давида, та захопити ще собі ціле Берестя й Полісся, що тоді належали до Київського князівства Святополка. Коли глянути на мапу, видно, що всі, вичислені Давидом землі, творять очевидну територіяльну цілість, а при цьому не можна не замітити, що Давид приписував Василькові намагання заволодіти саме тими землями, що 100 літ пізніше творили ядро Галицько-Волинської держави. До того, Давид нібито мав якісь відомості, що Василько є в контакті з Володимиром Мономахом; вже ж бо Мономах був сином Всеволода, київського князя, що княжив зараз перед вступлениям Святополка на київський престіл.Згідно з підшептами Давида, виходить, що Володимир Мономах і Василько хотіли поділитися всією Україною, за вийнятком Чернігівщини, а Василькові мала б припасти величезна територія, від степу, вздовж Карпат і польської границі, аж по Полісся. Чи дійсно були такі пляни в Мономаха й Василька?
Як відомо, інтрига Давида коштувала Василька дорого. Святополк, зрештою, одна з найменш симпатичних постатей нашої історії, дав віру Давидові. Він запросив до себе Василька, нібито відсвяткувати іменини, і його люди тоді вхопили Василька та разом з слугами Давида осліпили його. Давид ув’язнив тоді Василька.
Це й є відома історія Василькового осліплення.Така подія, безпосередньо після княжого конгресу в Лю- бечі, де багато говорилося про згоду між князями, сколихнула публичною опінією- Сам Володимир Мономах, совість українських князів того часу, сказав, що такого в Руській землі не бувало ще, та що існує небезпека, що почнеться загальна громадянська війна, в якій брат заколе брата, а половці заберуть всю землю.
Акція князів не дуже відповідала тим розумним поглядам Мономаха. Спершу князі вирішили, що винен усьому Давид, а тому повинен стратити свою волинську волость у користь Святополка, також винного, як і Давид. Та на черговому княжому з’їзді перейшли князі самих себе, зажадавши від Володаря, щоб Ростиславичі сиділи тільки в Перемишлі, а Василько, щоб зрікся Теребовлі (в Увіти- чах, 1100). Тут знов Мономах своїм авторитетом вплинув на дрібничкових князів, і похід на Ростиславичів не відбувся, але тенденція зовсім очевидна: Ростиславичі не мали симпатій серед своїх княжих співбратів. Якось так склалося, що положення Ростиславичів розумів лиш той Володимир Мономах, якого Давид обвинувачував у плянах завести двоєвладдя в Україні, разом з Васильком, як фактичним співправителем...
Симпатій своїх „братів”, за яких уважалися всі члени Ярославового коліна, Ростиславичі не дуже потребували, а вже зовсім не шукали, бо мали — дипломатичну зручність і силу. Коли князі відсудили Давидові Волинь (гл. вище), Святополк її відразу захопив собі та рішив згаряча забрати собі ще й Галичину. Та галицькі війська розбили Святополка, що не відзначався військовими здібностями, а Ростиславичі, холодні реалісти, в хвилі смертельної небезпеки забули про все, що трапилося між ними й Давидом,
— і заключили з ним союз проти Святополка. Давид Iro- ревич був тоді зовсім пожаданим союзником, бо ще з молодечих літ мав добрі зв’язки з половцями, і тепер використав їх у тій міжусобній боротьбі. Святополк, як уже не- раз передтим, передав провід військової кампанії чернігівським Святославичам, які намовили мадярів заатакувати Галичину з півдня.
Мадяри прийшли, як нераз опісля, шляхом через Карпати на Перемишль, і над рікою Вітром, допливом Сяну близько Перемишля, дійшло до вирішного бою.Була це, в основному, битва степовиків-половців з пів- степовиками мадярами, яка закінчилася погромом мадярів. Мадярські хроністи відчули її як правдиву національну катастрофу.Таким чином, Ростиславичам зайво було боятися погроз князів, зібраних на конгресі в Увітичах. Правда, не враховуючи Василькового каліцтва (політично престиж Василька ніскільки не стратив), найбільш пошкодованим вийшов, як це нераз буває в подібних випадках, сам інтриґант
— Давид: не помогло йому ні дідичне право, яке мав на Волинь, ні факт, що Святополк, все таки київський князь, був спільником і в інтризі, і в злочині. Святополк саме й захопив собі Волинь, а по його смерті вона дісталася його синові Ярославові. Давид же доживав віку в провінційних волинських містечках.
Як, отже, малася справа з Васильковими планами — побудувати сильну „західньо-руську” мархію, за тихою згодою Мономаха, що сам своє життєве завдання вбачав у боротьбі з половецьким степом?