Галичина й Волинь у складі Київської Руси
Десь у 10-му столітті західні українські землі ввійшли в склад Київської держави. Правда, походи Володимира на „ляхів” 981. р. та на „хорватів” 993. р. вказують, що бодай серед частини прикарпатського населення все ще були якісь відосередні тенденції, що могли виходити від місцевої торговельної верстви, здавна зорієнтованої на центральну й західню Европу.
Та включення Галичини в могутню й простору Київську державу, рідну під мовним, культурним та етнографічним оглядом, напевно відкривало і широкий східньоевропейський ринок для галицької соли, що все 11. та 12. століття йшла з підкарпатських соняних покладів- Через те, що попри без сумніву вже тоді існуюче почуття приналежносте до спільної, української, а не нпр. польської вітки слов’янства, політична приналежність до могутньої Київської держави давала очевидні користі саме західньоукраїнським землям, користі політичного й економічного характеру.Не знаємо нічого про заведення християнства в західньо- українських землях. Християнство саме тут скорше, ніж в інших українських землях, могло бути східнього обряду, і сюди, радше, ніж куди інакше, могли прийти учні св. Кирила й Методія (Ковалевський, Kox, Дворнік). Але, чи християнство прийшло сюди рівночасно з рештою українських земель, чи скорше, очевидним є, що заведення християнства в східньому обряді, з слов’янською богослужбовою мовою, для жадної частини українських земель не мало такого значення, як для Західньої України.
І Галичина, і Волинь, за часів Володимира Великого, творили одну область Київської держави, з центром у Володимирі, де сидів Володимирів син Всеволод. Можливо, іцо за Ярослава сидів у Галичині син його Володимир, деякий час новгородський князь, що керував останнім (невдачним) походом Руси на Царгород. € підстави думати, що Ярослав Мудрий перед своєю смертю 1054. р. надав Галичину синові того Володимира, Ростиславові, але сам Ростислав Володимирович, здається, ніколи в Галичині не сидів.
Зате його трьом синам удалося засісти в Галичині в 1080. рр. Тим часом Галичина разом із Волинню дісталася Ігореві Ярославичеві (синові Ярослава Мудрого), що княжив коротко, 1054 — 1057, батькові князя Давида Irope- вича, відтак великого ворога Ростиславичів. Та 1057. р. Ізяслав Ярославич київський взяв Волинь для себе, а по його смерті 1077. в Володимирі Волинському засів син його Ярополк (до 1087). Таким чином, Давид Ігоревич і Ярополк Ізяславич одідичили по батьках претенсії на Волинь і Галичину. Три Ростиславичі натомість, Рюрик, Володар і Василько, мали по батькові якісь претенсії на саму Галичину. Так постав трикутник амбіцій, претенсій та змагань, що коштував Україні багато крови та нещастя. Не знаємо добре, як це сталося, але в 1080-тих рр. Рюрик Ростиславич уже сидів в Перемишлі, що тоді вважався старшим галицьким городом, а 1084. р. його два брати вже займають галицькі волості, Володар — Звенигород, давній галицький торговельний осередок, а Василько — Теребовлю, звідки дорога в чорноморські степи, Болгарію та Візантію стояла відкрита. Все це — важні фактори в політиці Василька.Треба думати, що головною базою сили Ростиславичів було саме місцеве населення, кермоване його політичною та торговельною верхівкою. Ми не знаємо сьогодні імен тих галицьких вельмож, боярів і купців, але ми можемо зрозуміти, що їх непокоїло й казало оглянутися за солідним оборонцем інтересів землі: присутність сильного сусіда за Карпатами, що саме в 11. ст. зачав уважно приглядатися тому, що діялося на північних схилах Карпат; це були мадяри. Досвід із західнім сусідом, поляками, так ласими захопити собі при нагоді хоч кусок Галичини, — додавав турбот галицькій політично активній верстві. Політична ситуація Галичини все була важча, ніж Волині, що взагалі не зазнала загрози з півдня, а з заходу сусідувала лиш з провінційними польськими осередками. Тому не дивно, що галицька верхівка оглядалася за такими князями, які погодилися б зв’язати свою долю нероздільно з долею цієї найдалі на захід висуне- ної української землі, які не мали б деінде ні територіальних, ані політичних зацікавлень, щоб не мали, сказати б, куди втікти з Галичини. їхньою метою було — вести активну протипольську та протиугорську політику, а заразом, як можна менше ангажуватися у внутрішньоукраїнських справах, мати все вільну руку на заході. Це було незвичайно тяжко робити, і трагедією Галичини все було те, що доля поставила її на форпостах України, де в неї все було забагато ворогів.