ПРО ВМІННЯ «ЖИТИ» В ІСТОРІЇ
Читачі «Дня» пам’ятають, очевидно, тематичну підбірку матеріалів, присвячених 150-річчю скасування кріпацтва в Російській імперії. Постійні автори нашої газети — філософи Ігор Чубайс (Москва) та Сергій Грабовський (Київ) спробували поглянути на події півторавікової давнини узагальнено, зачепивши далеко не абстрактно-теоретичне, а доволі актуальне й у наш час питання: чи була імперська Росія державою в певному сенсі «поза часом», чи була вона змушена повторювати знову й знову ті ж самі цикли історичного розвитку, чи мала вона, зрештою, вміння «жити» в історії? Пропонуємо полемічні міркування обох науковців.
«ІСТОРИЧНА РОСІЯ» ПРОТИ «РОСІЇ ПОЗА ЧАСОМ»
До 150-річчя скасування кріпосного права
Коли я розмірковував про селянську реформу, дійшов висновку, з якого й хочу почати: ми живемо в державі, що не визнає історії; у державі, що має колосальний історичний досвід, але який вона постійно ігнорує, час від часу акцентуючи увагу на окремих подіях минулого, переінтерпретовуючи другі події, заперечуючи й замовчуючи існування третіх подій. Радянсько-пострадянський режим не дозволяє вибудувати загальну й цілісну картину історії тому, що не здатен засвоїти з неї уроки. Адже нинішня форма існування держави не сумісна й суперечить історії нашої Вітчизни. Дорадянська Росія була творцем і учасником світової історії. Радянсько-пострадянська квазідержава існує поза історією.
На чому базується твердження, що після більшовицького перевороту ми перебуваємо поза часом? Спробую обгрунтувати цю тезу, представивши три сюжети. Звернімося до теми селянської реформи.
Сюжет перший. Як ми розуміємо кріпосне право.
Почну з невеликого, але істотного пояснення.
З огляду на низку обставин, моє освоєння історії відбувалося в порядку, зворотному загальноприйнятому. Російська історія, яку я вивчав у радянській школі, осіла в мене неглибоко й зводилася до «сухого залишку» про «убогу, забиту, неосвічену, личакову, дрімучу й так далі» Росію.
Пам'ятаю, під час перебудови виникло безліч неформальних рухів і об'єднань, був і Рух за відродження Росії. Тоді я ніяк не міг збагнути — що ж треба відроджувати з відсталої царської держави? Через рік після розпаду СРСР я відійшов від громадської активності — мені здавалося, що всі політичні питання вирішені, ми живемо у вільній країні — і повернувся до наукової роботи, вирішивши зайнятися розгадуванням таємниць і смислів російської цивілізації.Я почав вивчати історію країни з чистого аркуша, і, дякувати Богові, першою книжкою, що трапилася мені, стали «Загальнодоступні читання про російську історію» С. Соловйова. Ця невелика праця мене перевернула. Я зрозумів, якою великою країною була історична Росія, як жахливо її образ спотворювався й фальсифікувався ленінським суспільствознавством. Відтоді я прочитав безліч текстів, написаних до й після фатального жовтня. Але все, що написано «після», для мене вторинне, воно пропускається через фільтр російської науки. Чимало нинішніх авторів, на жаль, перебувають у протилежному становищі: і вони, і їхні
вчителі сприймають російську державність через ценз більшовицької ідеології, що фактично не усувалася із системи освіти (у пострадянській школі, на відміну від шкіл інших країн, люстрація не проводилася)...
А тепер повернуся до запитання: «Як ми розуміємо кріпосне право?». Виокремлю декілька типових помилок.
Чимало випускників шкіл упевнені, що частка підневільних 1861 року становила не менше 90% населення. Насправді їх було трохи більше чверті, точніше — 28% усіх жителів країни. У тій чи іншій формі кріпацтво існувало й в інших європейських країнах, наприклад, в Австро-Угорщині, і Росія не була тут якимсь винятком.
Кріпосне право абсолютно некоректно ототожнювати з рабством, яке у нас не практикувалося. Кріпак мав свій будинок, присадибну ділянку, сім'ю. З часів Північної війни кріпаки мали сплачувати податок до держскарбниці (раби податків не сплачують!). Додам факт, який ніяк не хочуть запам'ятати огудники власної історії, — рабство в Америці було скасоване на два роки пізніше, ніж кріпацтво в Росії.
Важливо враховувати, що в економічному плані кріпосне право (на відміну від колгоспної системи) було цілком ефективним, воно годувало й могло й надалі годувати країну. Додам, що кріпосні селяни у нас, про це пишуть російські історики Вишнякова та Пічета, «були щасливішими», ніж вільні — на Заході. Бо вільні були безземельними й перетворювалися на безправних батраків. На відміну від них, наші кріпаки формально не мали землі у власності, але фактично сприймали оброблювану щороку ділянку як свою. Це схоже на квартири у СРСР: житло було державним, але на вулицю нікого не виселяли, і кожна сім'я сприймала отримані квадратні метри як свої власні.
Відзначу ще декілька особливостей, які відрізняють реальне кріпосне право від радянсько-пострадянської міфології. За чин- 726
ними тоді нормами, поміщик у разі неврожаю або іншого форс- мажору зобов’язаний був годувати та утримувати селян, які належать йому. Висловлюючись марксовою мовою, нормою був рівень експлуатації «одна/друга», тобто три дні на тиждень селянин працював на господаря, а решту три — на себе. У якому стані нинішнє «вільне» суспільство, можна зрозуміти з іншої пропорції: задекларований Оленою Батуріною дохід 2008 року дорівнював середньорічній зарплаті 50 000 російських учителів.
І ще кілька штрихів. Зі шкільної лави всі радянські діти заучували страшну розповідь про Салтичиху. Як і все інше в радянській історії, цей сюжет препарував і цензурував реальні події. Якщо представити картину повніше, з’ясовується, що випадок із молодою поміщицею був абсолютно не типовим. У Дар’ї був нервовий розлад, який стався в неї після того, як вона спіймала на гарячому коханого чоловіка з дворовою дівчиною. Свавіллю Салтикової поклали край одразу після того, як два кріпака-селя- нина спромоглися добігти до поліцейської дільниці й розповісти про те, що відбувається. Після цього Дар’ю прив’язали до ганебного стовпа, а потім постригли й відправили до монастиря. Чи можна уявити, що сьогодні хтось примчить до міліції-поліції та схвильовано повідомить, що в нього на підприємстві або у виші, або в садовому товаристві крадуть? Боюся, що результатом стане не порушення кримінальної справи проти корумпованої погані, а відправка дивного доброзичливця до психлікарні.
Обґрунтовуючи сюжет про радянську міфологізацію кріпосного права (сама ця фальшивка виявилася особливо потрібною за часів колективізації й так званої боротьби з куркульством), треба враховувати ще одну важливу обставину.
Скасування кріпацтва — це не якась разова, епохально-унікальна подія. У Росії ще з кінця XVIII століття почався процес звільнення станів. Покріпаченими були самі поміщики, саме дворянство. Офіцерський корпус Російської армії складався із дворян, вони зобов’язані були служити, поки не отримували тяжке поранення або до того віку, коли вже фізично були не в змозі витримувати військове навантаження. Дещо іншими були обов’язки дворян — штатських чиновників, але й вони не могли відмовитися за власним бажанням від служби. Лише після Дарованої грамоти про вільність дворянства 1785 року, прийнятої Катериною Великою, ситуація радикально змінилася. Слідом за цим й інші стани російського суспільства, зокрема міщани й купецтво, здобули нові права та свободи. (А козаки були вільними від початку.) У результаті в ті неспішні часи менш як за 80 років російське суспільство звільнилося.Сюжет другий. Чому кріпосне право скасували. (Хто вчиться і хто не вчиться на уроках історії).
Поки хранителі радянської міфології міркують над своєю картиною реальності, я подам інший сюжет на тему: «Чи була історія тоді й чи є історія зараз?» Повернуся до запитання: чому, власне, кріпацтво було скасоване? Питання тим паче доречне, що трохи раніше я писав про його економічну ефективність. Так, стани розкріпачувалися, але чому селян звільнили 1861-го, а не 81-го або не 31-го року? Хронологічна прив’язка настільки важливого рішення стає зрозумілою, якщо бачити його реальний історичний контекст.
А контекст полягав у тому, що з початку XVIII століття, упродовж майже півтора століття, Російська армія залишалася найпотужнішою армією Європи. Але після перемоги 1709 року під Полтавою над Карлом XII, слідом за перемогою над Наполеоном і парадом росіян у Парижі 1814 року, через 40 років країна зазнала несподіваної поразки в Кримській війні. Звісно, ця поразка й віддалено не була схожа на перемогу у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 pp., ворог не блокував Пітер, не дійшов до Москви й Волги, але англо-франко-турецький десант усе ж таки висадився в Криму та обстрілював
Севастополь.
Додам, що під час війни російська ескадра адмірала Нахімова (за іншими джерелами, Нахімсона), потопила втричі більший турецький флот у Синопській затоці. Причому авторитет Нахімова був незаперечний не лише тому, що він завжди, коли це було потрібно, проявляв особисту мужність і геройство. Були й інші причини: молодші чини тоді не будували дачі старшим, навпаки, — Нахімов майже всю свою платню роздавав матросам.І все ж таки, незважаючи на всі ці деталі, поразка в Кримській війні була очевидною, 1856 року Росії довелося підписати невигідний для неї Паризький мир. А після смерті імператора, за рік до закінчення війни, у суспільстві почали поширюватися чутки, нібито Микола І не помер, а отруївся, випросивши отруту в лейб-медика Мандта. Причому Микола завчасно розпорядився не розтинати й не бальзамувати його тіло. Тут важливо не те, що історики сумніваються в достовірності викладеної версії, — важливо, що громадяни XIX століття, отримуючи новини про поразки, не могли допустити, що помазаник Божий на них не реагує.
А як насправді реагувала влада на серйозні прорахунки російської політики? Відповіддю й стала серія реформ Олександра II. Не минуло й п'яти років після закінчення війни, як селяни отримали волю, була проведена військова реформа, правова реформа, університетська реформа. Словом, у Росії була історія, і не лише у вигляді книжок Карамзіна, Соловйова, а потім і Ключевського, які перевидаються півтора століття (жодний радянський підручник історії сьогодні не являє жодного інтересу), а й як реальна основа для ухвалення стратегічних, державних рішень. (Заразом хочу поховати ганебний пострадянський міф «про неуспішність усіх російських реформ». Починаючи з Івана III та Петра Великого до Сергія Вітте й Петра Столипіна, скільки їх було, великих соціальних перетворень! Коли ж ми позбавимося не лише радянської топонімії, а й радянської міфології?!)
А ось сьогодні відсутність історії є майже очевидною. 20 років не існує СРСР, на «хмару в штанях» перетворилося СНД, але на телеканалах торжествує агресивна кургінянівщина.
Нам постійно доводять, що СРСР розпався через чиїсь невідомі підступи й мало не все прогресивне людство «спить і мріє» його відродити. Робити висновки з Великої Вітчизняної війни, на відміну від Кримської, відомий президентський указ узагалі не дозволяє!І тому доводиться повторювати: звісно, ми перемогли в цій війні, але так і не зрозуміли, в якій саме.
— Так, Сталін переміг, причому не лише у Великій Вітчизняній, а й у війні громадянській, що відбувалася водночас. Уперше в одиннадцятистолітній історії Вітчизни під час війни один мільйон людей (а не якийсь самотній Власов) узяв зброю, щоб воювати з власною владою. До цієї третьої сили входили й росіяни, й представники всіх народів, що проживали на території СРСР. Партизанський опір більшовизму закінчився у нас не 1945-го, а на початку 50-х, причому відбувався він не лише в Балтії й на заході України, а й у споконвічно російських областях.
Великі й дуже великі перемоги були в історії Росії, але чи був звитяжним СРСР, якщо через 46 років після встановлення прапора над рейхстагом радянська держава зруйнувалася, світовий соціалістичний табір зник, світовий комуністичний рух припинив своє існування й сама звитяжна радянсько-комуністична ідея померла?
Ні через п'ять, ні через 65 років після закінчення війни ми не отримали чесних і зрозумілих відповідей на ці запитання. Але коли ми їх усе ж таки отримаємо, Росії знадобляться трансформації глибші, ніж перетворення Олександра II!
Ігор ЧУБАЙС 1 квітня 2011 р.