ЛЮДИНА, ЯКА ЗМІНИЛА УКРАЇНСЬКУ ІСТОРІЮ

Переможні битви Петра Сагайдачного

Зараз на прилавках наших книгарень неважко знайти різно­манітну російськомовну історичну белетристику, наприклад, «100 найбільших полководців», «100 людей, які змінили іс­торію» тощо.

Та все ж саме Сагайдачний — одна з найяскравіших, важли­вих постатей нашої історії ранньомодерного періоду. Його діяль­ність дуже впливала і на політичну, і на воєнну, і на релігійну та культурну ситуацію в Україні першої чверті XVII століття. Фак­тично завдяки йому було виграно одну з найбільших битв того­часної Європи — під Хотином, 1621 р.

Але перш ніж говорити про неї, варто сказати кілька слів про самого Сагайдачного й спробувати зрозуміти логіку його діянь.

Точно не знаємо, де й коли він народився. Щодо місця наро­дження є більш-менш вірогідні припущення. У відомих «Віршах на жалісний погреб... Петра Конашевича-Сагайдачного» (1622) Касіяна Саковича йдеться про те, що герой цього твору виріс у Перемишлянських краях, у Підгір'ї. Хроніст XVII ст. Й. Єрлич характеризує його як «шляхтича з-під Самбора». Український письменник А. Чайковський (1857—1935), вивчаючи шляхетські роди на Самбіріцині, дійшов висновку, що місцем народження Сагайдачного мало б бути село Кульчиці. Нині ця думка досить поширена. А жителі Кульчиць вважають, що саме в їхньому селі народився Сагайдачний, та всіляко шанують цього героя.

Щодо дати народження, то тут складніше. А. Чайковський припускав, що герой Хотина народився близько 1570 року й по­мер, коли йому було 52 роки. Однак, ймовірно, письменник «на­кинув» Сагайдачному зайвий десяток років. Є свідчення, що наш герой з'явився на Запоріжжі в перших роках XVII ст. Зазвичай туди йшли зовсім молоді хлопці, а не люди, яким минуло ЗО ро­ків. Тоді такий вік вважався поважним.

Є ще один момент, який дає підстави вважати, що Сагайдач­ний народився на початку 80-х pp. XVI ст. У згадуваних «Віршах на жалісний погреб... Петра Конашевича-Сагайдачного» йдеть­ся про те, що їхній герой після «літ дітинських» «шол потом до Острога для наук уцтивих, коториї там квітли». Із цих слів можна зрозуміти, що він прибув у Острог, тобто Острозьку академію, досягнувши, по суті, юнацького віку. Відомо, що ця академія пе­реживала свій період розквіту в середині 90-х pp. XVI ст., що було пов'язано із загостренням антиуніатської полеміки. Тоді там ін­тенсивно функціонувала друкарня, сформувався потужний гур­ток антиуніатських полемістів.

Отже, Сагайдачний міг прибути в Острог тоді, коли йому було близько 15 років, десь у середині 90-х pp. XVI ст. Чому при-

id="Picutre 112" class="lazyload" data-src="/files/uch_group74/uch_pgroup257/uch_uch7213/image/image112.jpg">

був саме сюди на навчан­ня — можемо лише здога­дуватися. Логічніше йому, здавалося, було б подати­ся до школи Львівського братства. Хоча загалом на­вчання галичан у Острозь­кій академії було пошире­ним явищем.

Острозький період у житті Сагайдачного віді­грав важливу роль. Адже тут він мав змогу прилучи­тися до найкращих набут- ків тогочасної української культури, усвідомити в ній значення православної ре­лігійності, освіти й меце­натства для процвітання. «Острозький слід» не раз давав знати про себе в діяннях Сагайдачного. У певному сенсі в його особі можемо побачити продовжувача традицій князя В.-К. Острозького — як у політичному, так і в духовно-культурному значенні.

Деякі автори стверджують, ніби Сагайдачний брав участь у ан- тиуніатській полеміці, навіть написав твір «Пояснення про унію».

Мабуть, Сагайдачний мав усі можливості зробити традиційну шляхетську кар’єру. Значна частина випускників Острозької ака­демії, до яких він належав, ставала «слугами» — чи то світськими, чи церковними — у величезних володіннях князя В.-К. Острозько­го. В. Антонович, щоправда, не посилаючись конкретне джерело, стверджував, ніби Сагайдачний служив у київського судді Аксака. Це, загалом, здається цілком вірогідним. Пригадаймо, що В.-К. Ост­розький був київським воєводою, і чимало вихованців Острозької академії опинилися в Києві й на теренах Київщини. Той же В. Анто­нович доводить, що в Аксака, в якого служив Сагайдачний, сталася якась сімейна драма. Мовляв, це стало причиною втечі Сагайдачно­го з Києва на Запоріжжя, оскільки він до неї мав причетність.

На Запоріжжі Сагайдачний спробував реалізувати себе як воїн і полководець. Українські козаки не раз обирали його сво­їм ватажком. Саме за часів гетьманування Сагайдачного вони здійснили низку успішних походів Чорним морем, нападаючи на прибережні міста Османської імперії. Так, 1610 р. козаки напа­ли на турецькі володіння поблизу Варни, 1614 р. здійснили мор­ський похід у Анатолію та штурмували фортецю Синоп, 1616 р. напали на Кафу (Феодосію), Трапезунд, Самсун, околиці Варни й Констанци, 1620 р. знову здійснили напад на Варну, а 1621 р. — на Синоп.

Дослідники, беручи за основу тогочасні документи, доводять, що козацькі морські походи за часів Сагайдачного суттєво вплину­ли на політику, економіку й щоденне життя в басейні Чорного моря.

Очевидно, саме з цими походами пов'язана одна пісня, широ­ковідома в народі:

А в неділю пораненьку Зібралися громадонька До козацької порадоньки, Стали ради додавати: Відкіль Варни доставати — Ой чи з поля, чи ли з моря, Чи з тоїрічки-невелички?

А. Чайковський висловлював такі міркування щодо цього твору: «У тій пісні немає згадки про Сагайдачного, як беручого участь у тім поході, але, здається, автором пісні не був наддніпря- нець, бо говір її не є наддніпрянський, а радше галицький, і то з околиць Старого Самбора, бо такий говір можна там ще сьогодні почути. Може, її автором був сам Петро Конашевич, і тому про себе нічого не згадує».

У контексті антитурецької та антитатарської політики тре­ба осмислювати й походи Сагайдачного в молдавські та волоські землі 1612—1613 pp.

Важливим моментом у військовій біографії полководця став похід на Москву 1618 р. Мабуть, саме цей «незручний» факт спо­нукав російських, а потім радянських істориків замовчувати ді­яння Сагайдачного, навмисне відводити цю історичну постать на «задній план». Не будемо зараз заглиблюватися в деталі поль­сько-російської війни 1617—1618 pp. У той час Московія пере­живала лихі часи. Практично ще не скінчилося «смутное время». Тривала боротьба за московський престол. Король Речі Поспо­литої Сигізмунд III сподівався за допомогою військової сили по- садити на нього свого сина Владислава. Королевич зі своїм вій­ськом наближався до Москви. Однак сил йому бракувало. На допомогу Владиславу з 20-тисячним козацьким військом виру­шив Сагайдачний. Він рейдом пройшов через Сіверщину, Єлець, Шацьк, Коломну та інші російські міста, захопив їх.

Війська мали здійснити нічний напад на Москву. Однак він виявився невдалим. Збереглися «благочестиві легенди», які пе­рекочовують з одного видання до іншого, про те, як козацький гетьман, щойно почув дзвони православних церков, відмовився штурмувати «єдиновірну» Москву. Насправді все було набагато прозаїчніше. У середовищі польського командування виникли певні непорозуміння щодо штурму. А потім від нього взагалі від­мовилися, оскільки збігав річний термін, наданий сеймом, на ві­йну з Московією. Тут треба зважати на те, що, на відміну від «то­талітарної» Московії, в Речі Посполитій головні державні справи вирішувалися «демократичним шляхом». Відповідно, рішення сейму було важливішим, ніж воля короля.

Річ Посполита уклала з Московією перемир’я. Королевич Владислав відмовлявся від своїх претензій на московський пре­стол. Однак, зі свого боку, Московія поступалася перед Річчю По­сполитою Чернігівщиною та Сіверщиною.

Наші історики не дуже звертають увагу на московський по­хід Сагайдачного й не осмислюють його значення для України. Мабуть, свідомо чи несвідомо спрацьовує боязнь перед «старшим братом». Адже, по-перше, саме рейд Сагайдачного закріпив пере­могу Речі Посполитої в тій війні. До неї відійшли землі — Чер­нігівщина та Сіверщина, які в перспективі стали українськими. Якби цього не сталося, ці території мали б усі шанси стати росій­ськими, як це сталося, наприклад, з білоруською Смоленщиною. По-друге, московський похід Сагайдачного сформував у короле­вича Владислава прихильне ставлення до українських козаків. Принаймні, ставши королем, він пішов їм на поступки: зокре­ма, 1632 р. легалізував православну ієрархію України й Білорусі. Власне, завершив те, що започаткував Сагайдачний.

Але найбільшою перемогою Сагайдачного виявилася все ж Хо­тинська битва. Її передісторія така. 1618 р. на турецький престол зійшов Осман II, який одразу почав готуватися до війни з Річчю Посполитою. Він сподівався, що, розгромивши цю державу, утвер­дить свій вплив у Європі.

Цією ситуацією по-своєму скористався Сагайдачний. Він та козаки чимало зробили для захисту православної церкви. Саме тому 1615 р. заснували Київське братство, яке стало одним із осе­редків православного руху. На той час в Україні та Білорусі майже не залишилося православних ієрархів, а на їхні кафедри прийшли уніати. Ще б кілька десятиліть — і православну церкву тут цілко­вито заступила б уніатська. Сагайдачний зважився на відновлен­ня православної ієрархії. Сталося це так. Скориставшись проїз­дом із Москви через Україну єрусалимського патріарха Феофана (Теофана), він змусив його висвятити єпископів для православ­ної Київської митрополії. Це відбувалося таємно в кінці 1620 — на початку 1621 року. Цікаво відзначити, що висвячені єпископи, як правило, були пов'язані з Острозькою академією та Острозь­ким культурним осередком. Це — І. Борецький, І. Борискович, І. Копинський, І. Курцевич, М. Смотрицький. Однак таке висвячен­ня, не санкціоноване владою, трактувалося як злочин. Тому всі зазначені ієрархи перебували під захистом Сагайдачного. Після поразки під Цецорою, коли Річ Посполита особливо потребувала козацької допомоги, їх ніхто не наважувався чіпати.

Питання визнання православної ієрархії стало предметом своєрідних торгів між Сагайдачним та королем Сигізмундом III. Тонкощі політичної гри, яку вели дві сторони, є окремою темою. Сагайдачний, судячи з усього, отримав деякі обіцянки. А ко­зацька рада, що відбулася в урочищі Суха Діброва на Київщині в червні 1621 p., постановила об’єднатися з польсько-литовським військом для боротьби проти бусурман. Місцем збору визначили місто Могилів на Дністрі. Звідти козаки мали вирушити до Хоти­на. Під цією фортецею як з одного, так і з другого боку зібралося величезне військо. Турецько-татарська армія, яку очолив сам сул­тан Осман II, налічувала близько 150 тисяч осіб, їй протистояло польсько-литовське військо (понад 50 тисяч вояків), очолюване королевичем Владиславом і коронним гетьманом Яном-Каролем Ходкевичем. До нього приєдналося козацьке військо, яке змуше­не було прориватися, оскільки велися бої з турками й татарами. Загалом козаків було трохи більше 40 тисяч. Як бачимо, на ту­рецькому боці була кількісна перевага.

М. Грушевський, характеризуючи козацьку армію під Хоти­ном, писав: «У сумі козацьке військо, що взяло участь в кампанії, було так велике як польське і ні трошки не гірше від нього — гір­ше уоружене, але не гірше дисципліноване, і далеко ліпше вишко­лене в війні з татарами й турками...»

Самого гетьмана Сагайдачного ще до початку битви в сутич­ці з турецьким загоном було поранено в руку. Та він усе одно про­довжував керувати козаками. Завдяки його воєнному мистецтву козацьке військо одержало не одну перемогу.

Битва під Хотином почалася 2 вересня 1621 р. наступом голо­вних турецьких сил по всьому фронту. При цьому основний удар припав на козацьку армію. Козаки зазнали певних втрат. Однак наступного дня спробували взяти реванш, змусивши противника відступити. Своєрідним тріумфом козацького війська став бій 4 вересня. Його так описує очевидець цих подій, вірменин Ованес Каменаці: «...невірні турки підійшли з гарматами і цілий день без­перервно великими силами атакували козаків. Але ближче до ночі козаки виступили з табору і напали на турків, і ті, не зумівши про­тистояти, відступили й почали втікати. Козаки кинулися за ними, знищуючи, і так переслідували їх до самого турецького табору, і побили багато невірних, і взяли багато здобичі. Але невдовзі наста­ла ніч, і поляки не змогли дати козакам підкріплення. Незважаючи на це, козаки відбили у турків сім гармат... через що турецький сул­тан зі своїми пашами перебував у великій скорботі».

Сагайдачний застосовував традиційну козацьку тактику ніч­них атак. Вони відбулися вночі з б на 7, з 16 на 17, з 19 на 20, з 22 на 23 вересня. В останній із них брали участь близько трьох тисяч козаків, які вбили кілька сотень турків, захопили багато зброї та цінностей. Загалом Хотинська битва набула позиційно­го характеру й тривала понад місяць. За цей час помер коронний гетьман Я.-К. Ходкевич. Сталося це 24 вересня. Турки вирішили скористатися смертю полководця. 28 вересня султан Осман II на­казав дати генеральний бій. Та все ж туркам не вдалося прорва­ти оборону. Натомість козацькі війська перейшли в контратаку, внаслідок чого противник відступив по всьому фронту. Зрештою Осман II, зрозумівши безперспективність подальших військових дій, погодився укласти договір з Річчю Посполитою та відмовив­ся від подальшого завоювання України й Польщі.

Деякі сучасники навіть казали, що без козаків армія Речі По­сполитої не могла б стримати турків і татар, тому буквально за кілька днів битву було б програно польсько-литовськими вій­ськами. Показово, що королевич Владислав, який формально ко­мандував військами Речі Посполитої під Хотином, неабияк оці­нив роль Сагайдачного в битві. Він спеціально подарував йому золотий меч із діамантами й написом: «Конашевичу — перемож­цю Османа під Хотином».

Як оцінювати Хотинську битву, її результати? У М. Грушев- ського читаємо такі міркування: «І ведені залізною рукою Са­гайдачного, козаки... зробили з історії Хотинської кампанії істо­рію незрівнянних подвигів відваги і самовідречення на користь і честь держави-мачохи, що наповнила подивом і признанням очевидців — поляків, а нас, потомків сих героїв, наповнюють мі­шаним почуттям гордости, жалю і стиду за сі рабські геройства на користь ворога-пана, непримиренно-ворожого режиму, кожда прислуга якому кінець кінцем, як виявлялося, була злочином пе­ред власними національними інтересами».

Звісно, в цих міркуваннях є певна частка істини. Так, козаки в цьому разі послужили державі, яка для них була мачухою. Од­нак це служіння не треба вважати «злочином перед власними на­ціональними інтересами». Зрештою, говорити про новочасні нації в тодішній Європі й відповідні «національні інтереси» дуже про­блематично. Хотинська битва була важливою для цивілізаційного вибору України та інших земель Східної й частково Центральної Європи. Адже вирішувалося, чи ці землі залишаться в лоні «євро­пейської християнської цивілізації», яка саме тоді перебувала на підйомі, чи стануть периферією мусульманського світу, який по­чинав занепадати. Сагайдачний, незважаючи на численні «проти», зробив вибір на користь Європи. І якщо Україна має ще якісь риси європейськості, то в цьому є неабияка заслуга Сагайдачного.

Досягнувши вершин слави, Сагайдачний так і не скористався результатами Хотинської перемоги. Будучи пораненим у битві, він хворів. Помер 20 квітня 1622 року. Однак і після смерті при­служився «українській справі». Про нього були написані вже зга­дувані «Вірші на жалісний погреб... Петра Конашевича-Сагайдач- ного», які вважаються перлиною української поезії того періоду.

Петро КРАЛЮК 21 січня 2011р.