ФЕНОМЕН СТЕПАНА БАНДЕРИ

І чому його бояться українофоби?

Степан Бандера й надалі залишається в Україні «суперечли­вою», неоднозначно трактованою постаттю. Хоча, якщо розі­братися, то це цілком цілісний, однозначний (для українців — точно позитивний) історичний персонаж.

Хоча радянська пропагандистська машина цілеспрямовано очорнювала С. Бандеру, не зупиняючись навіть перед цинічним обманом, «бандерівство» так і не вдалося знищити. Це, зокрема, показало телешоу «Великі українці», яке колись транслювалося на каналі «Інтер». Саме С. Бандера став «українцем №1». Хоча певні сили (зрозуміло, які саме) зробили все, щоб показати інший результат. Та навіть при сфальсифікованому результаті виявило­ся, що провідник ОУН має шалену популярність.

Як пояснити це? Адже про С. Бандеру маємо вкрай мало вар­тих уваги, партійно незаангажованих публікацій (особливо ство­рених для широкого загалу). Серед них можу відзначити хіба що книжку Галини Гордасевич «Степан Бандера: людина і міф» (до речі, авторка більшу частину життя мешкала на Донбасі). Немає також наукової біографії С. Бандери. Хоча питання про це пору­шували. Словом, про цю особистість більшість українців (навіть його прихильники) мають приблизне уявлення.

Та все ж свідомі українці інстинктивно відчувають: С. Банде­ра — їхній герой. Вони з гордістю іменуються ім'ям бандерівців.

КОМПЛЕКС НАПОЛЕОНА?

Буває так, що великими стають зовсім невеликі (принаймні зростом) люди. А ще трапляється, що ці великі були незугарні на вигляд, мали проблеми зі здоров'ям тощо. Ледь не з дитинства їм доводилося в нерівних умовах змагатися зі своїми ровесниками, доводити, що вони чогось варті. Для декого вади, якими «обдару­вала» їх природа, стають своєрідним прокляттям.

До останніх належав С. Бандера.

Народився він 1 січня 1909 р. в селі Старий Угринів (нині Калуський район Івано-Франківської області). Його батько був греко-католицьким священиком. У часи створення Західно­української Народної Республіки (ЗУНР) його обирали послом до Національної Ради, власне, парламенту цієї держави. Під час польсько-української війни 1919 р. став капеланом Української галицької армії (УГА). Разом з її вояками терпів злигодні воєнно­го життя. С. Бандера так писав про це: «Мій батько перебув всю історію УГА на «Великій Україні» (тобто на Наддніпрянщині) в роках 1919— 1920, боротьбу з більшовиками і біломосковськими військами, тиф. До Галичини він повернувся літом 1920 р. Спер­шу укривався перед польськими офіційними органами, з огляду на переслідування ними українських політичних діячів». Невдо­взі після воєнних лихоліть, 1922 року, померла від туберкульозу його дружина, він залишився із сімома дітьми. Степан був другою дитиною в сім'ї.

Певно, дитинство С. Бандери важко назвати радісним. Сільська гли­бинка, воєнне лихоліття, нестатки, смерть матері. До того у Степана було по­гане здоров'я — хворів на ревматизм суглобів. Йому навіть відбирало ноги, він не міг ходити. Ця хворо­ба мучила його протягом усього життя. На деяких фотографіях Степан — з паличкою. Однак Бандера навчився боротися з цією хворобою. Що тут було го­ловним: цілеспрямований характер, сила волі, віра в ідею, «вище покликання»? Про це можемо лише здо­гадуватись.

Мимоволі проводимо паралель з одним радянським героєм — письменником Миколою Островським, який тяжко хворів. Як і в Бандери, в нього були проблеми із суглобами. Був нібито дуже ідейним та цілеспрямованим. Але хвороба в нього прогресувала, тому й помер молодим. На відміну від Степана!

Може, ідея була «не та»? Розумію, дехто скаже: мовляв, по­рівняння некоректне.

С. Бандеру, саме зважаючи на його проблеми зі здоров'ям, не хотіли приймати до «Пласту» — української скаутської органі­зації, яка робила ставку на фізичне загартування та патріотич­не виховання молоді. Степан все ж домігся, щоб його прийняли в «Пласт». Тож змолоду «дружив» зі спортом. Навіть відомий арешт 14 червня 1934 р. відбувся за «спортивних обставин». По­ліція заарештувала Бандеру тоді, коли він збирався грати в теніс.

Середню освіту Бандера здобував у Стрийській українській гімназії. У хворобливого, низького зросту хлопця, звісно, було мало шансів завоювати увагу й повагу товаришів. Та все ж йому це вдалося. Зі спогадів випливає, що в нього був незалежний ха­рактер, міг, відстоюючи свою позицію, піти на конфлікт із вчите­лями. Водночас, учився добре. Тому йому ставили високі оцінки, незважаючи на конфліктність.

У старших класах гімназії С. Бандера долучається до підпіль­ного українського націоналістичного руху. Можна шукати безліч причин того, чому він це зробив. Певну роль зіграла позиція бать­ка, свідомого українця, виховання в сім'ї, атмосфера, яка панува­ла в Стрийській українській гімназії, а також вплив старшого то­вариша — тезки Степана Охримовича, який і долучив Бандеру до націоналістичного руху. Однак, на нашу думку, не останню роль у цій справі зіграв юнацький максималізм, прагнення до героїч­ного, намагання самоствердитися.

Цікаво, що С. Бандера свідомо готувався до мучеництва зара­ди ідеї. Відомо про такий факт: у 15 років, дізнавшись про страд­ницьку смерть української націоналістки Ольги Басараб, Степан вирішив «поекспериментувати», довідатись, чи зможе він витер­піти катування. Для цього почав заганяти собі голки під нігті, саме за цим його застала сестра Володимира. Потім, за свідчен­ням товаришів, Бандера, вже навчаючись у Львівській політехні- ці, бив себе ременем, припікав пальці, затискав їх між дверима й одвірками тощо.

Тобто він знав, що може потрапити до в'язниці.

НИ БУВ БАНДЕРА ТЕРОРИСТОМ?

Звісно, зараз слово «терорист» вкрай негативне, а боротьба з тероризмом є ледь не проблемою №1. Однак він — непросте й не­однозначне явище. Зокрема, воно стало «хорошою традицією» на теренах деспотичної Російської імперії. До терору вдавалися різні революціонери — соціальні, національні. Нагадаймо: до смертної кари за тероризм було засуджено рідного брата «вождя світового пролетаріату» В. Леніна — Олександра Ульянова. Терор широко використовували російські есери, та й більшовики теж. Напри­клад, не менш важливий «вождь пролетаріату» Й. Сталін у мо­лодості здійснював грабіжницькі «експропріаційні акти» (екси), добуваючи гроші для більшовицької каси.

Замолоду вдававсь до засобів терору Юзеф Пілсудський — вождь Польської держави міжвоєнного періоду, проти якої бо­ровся С. Бандера. Ця держава тероризувала численне українське населення Галичини, Волині, Холмщини, Берестейщини, Підляш- шя. Лише т.зв. пацифікація — коли українських селян без суду й слідства били, а то й забивали до смерті, чого була варта! Не див­но, що на державний терор українські націоналісти відповідали індивідуальним політичним терором.

Не будемо зараз вдаватися до аналізу терористичної діяль­ності ОУН. Цьому треба було б присвятити окреме об'ємне дослі-

дження. Зазначимо лише, що терор ніколи не був основною ланкою діяль­ності українських націо­налістів. Зокрема, за часів, коли ОУН реально керував С. Бандера.

Але повернімося до політичної кар'єри С. Банд ери. Після закінчен­ня гімназії він планував продовжити навчання в Українській господарській академії, що в Подєбра- дах, у Чехословаччині.

роки очолив пропагандистський відділ організації, у 23 став за­ступником крайового ватажка, а в 24 сам очолив Крайовий про­від. Погодитись очолити Крайовий провід ОУН — це майже під­писати собі смертний вирок. Зазвичай на цій посаді перебували не більше року — гинули від рук польської поліції. Так, зокрема, сталося з попередниками С. Бандери — Юліаном Головінським та Степаном Охримовичем.

З самого початку своєї діяльності в ОУН Степан зарекомен­дував себе не як майстер терору, а як умілий пропагандист. Мож­ливо, на це вплинуло те, що він — із родини священика. Бандера зрозумів, що слово може бути найефективнішою зброєю. Зазна­чимо: сам він терористичних актів не здійснював — лише готував деякі з них.

Пригадаймо основні моменти. У листопаді 1932 р. одинад­цять бойовиків ОУН напали на поштове відділення в Городку по­близу Львова. Це був типовий екс, мета якого — дістати гроші для організації. Цей напад (до речі, його готував не Бандера) був невдалим. Двох нападників убили на місці. Ще двох, Василя Бі- ласа й Дмитра Данилишина, заарештувала польська поліція. Піс­ля швидкого суду їх повісили. Того дня, коли відбувалася страта, С. Бандера організував акцію — у церквах Галичини задзвонили дзвони. Це було нагадуванням про мученицьку смерть бойовиків.

Ставши крайовим провідником ОУН, Степан відмовився здійснювати екси. Підготовлені ним терористичні акти були пе­реважно політичними, або ж це була помста.

Одним із найвідоміших стало вбивство радянського дипло­мата Олексія Майлова в жовтні 1933 р. Реалізував його Микола Лемик. Перед цим терактом бойовик зустрічався зі С.

Лемик здався поліції, а потім виступив на суді з відповідною заявою. Це, звісно, спричинило чималий розголос у Польщі.

Ще одним резонансним політичним терактом стало вбивство міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Перацького 15 червня 1934 р. На совісті пана міністра були масові переслідуван­ня українців. Б. Перацький був персоною, наближеною до Ю. Піл- судського, і міг стати наступником цього «начальника держави».

У самому теракті щодо Б. Перацького є чимало «дивних» мо­ментів. Існує навіть версія, що українських націоналістів просто використали противники цього впливового політичного діяча. Зараз не будемо розглядати ці версії — оскільки, знову ж таки, це окрема розмова. Зазначимо тільки, що саме це вбивство було основним звинувачувальним моментом на варшавському суді 1935—1936 pp. проти Бандери та інших оунівців.

Проте не політичні вбивства були головними в діяльності ОУН 30-х pp. XX ст. За ініціативою С. Бандери та під його керівництвом українські націоналісти здійснили низку успішних акцій. Зокрема, вдалося організувати широкомасштабну «шкільну акцію», яка охо­пила величезну кількість українських школярів Галичини. Надру­кували й розповсюдили 92 тисячі листівок і б тисяч брошур. На той час це був дуже великий наклад. Завдяки пропагандистській роботі вдалося зорганізувати учнів шкіл, які одночасно виступили проти польської мови викладання, традиції молитися польською мовою та польської державної атрибутики в школах Галичини.

Ще однією кампанією, ініційованою С. Бандерою, стала «ан- тимонопольна акція». Вона полягала в бойкоті монопольних то­варів — горілки й тютюну. З одного боку, ця акція мала за мету підірвати фінанси Польської держави. Адже для неї торгівля горілкою й тютюном була важливим джерелом прибутків. Крім того, ця акція була боротьбою за здоров'я нації. До речі, сам Бан­дера ніколи не курив і не вживав горілки.

Також під орудою Степана на Галичині почалася широко­масштабна акція вшанування могил січових стрільців, які загину- ли в боротьбі за незалежність України. Ці могили почали впоряд­ковувати: ставили на них пам’ятники або хрести, обсаджували квітами, відправляли поминальні служби, влаштовували віча. У селах, де не було таких могил, насипали символічні, встановлю­вали на них хрести.

Польська влада швидко зорієнтувалася, що це сприяє розви­тку самосвідомості українців. Тому поліцейські та польські шові­ністи нищили ці могили, руйнували пам’ятники, зрубували хрес­ти. Такі варварські акції часто відбувалися вночі. Проводимо ще одну паралель. У розквіт «перебудови» на батьківщині С. Банде- ри, в селі Старий Угринів, йому встановили скромний пам’ятник. Проте доблесне радянське військо його підірвало. Після віднов­лення пам’ятника знову вчинило такий самий акт вандалізму. Га­даю, коментарі зайві.

Та повернімося до Бандери. Можемо констатувати, що під його керівництвом діяльність ОУН на українських землях мала різно­бічний характер. Його не можна характеризувати як стовідсотко­вого терориста. Юзефа Пілсудського чи Йосипа Сталіна є більше підстав за «гріхи молодості» звинувачувати в тероризмі, ніж Сте­пана Бандеру. Правда, ці особи стали державними мужами, цим вони ніби «змили» з себе гріх тероризму. Хоча, перебуваючи при владі, вдавалися до широкомасштабного державного терору, перед яким їхній «молодіжний» терор здається лише квіточками.

ШЛЯХ ДО СЛАВИ

Чому саме Бандера став найвідомішим оунівським діячем, символом українського націоналізму, відсунувши на задній план таких видатних особистостей, як Євген Коновалець чи Роман Шухевич, не кажучи вже про інші, «менш помітні» фігури? У цьо­му теж можна розгледіти певну загадку чи містику.

До кінця 1935 р. Степан не був таким відомим. Однак саме в кінці 1935-го — першій половині 1936 pp. про нього почали бага­то говорити й писати. Цьому сприяли два судові процеси — вар­шавський та львівський.

Після арешту 14 червня 1934 p. С. Бандеру почали допитува­ти, але слідству було важко знайти на нього якийсь компромат. Сам же ватажок ОУН мужньо тримався, нічого не виказуючи. Як і багато інших його арештованих товаришів. Здавалося, інкри­мінувати йому якусь протизаконну діяльність не вдасться. Тим паче, що таке було не вперше: перед тим кілька разів Степана заарештовували, але потім відпускали. Він справді був чудовим конспіратором. Ніхто навіть не здогадувався, що цей невиразний студент політехніки є крайовим провідником ОУН. Однак стався збій. У другій половині 1934 р. до рук чеської поліції потрапили організаційні архіви ОУН — «архів Сеника». За нього відповіда­ли Омелян Сеник та Ярослав Барановський. Через певний час цей архів потрапив до рук польської поліції.

Загалом справа «архіву Сеника» є однією з найзаплутаніших в історії ОУН. До сьогодні правду так і не з'ясували. Підозрюва­ли, що цей архів здав Я. Барановський. До того ж з'ясувалося, що його брат був агентом-провокатором польської поліції. Те, що «архів Сеника» потрапив до поляків, завдало неабиякої шкоди ОУН. Це допомогло польській поліції викрити, що С. Бандера є крайовим провідником. Саме в такій іпостасі він і постав у Вар­шаві на судовому процесі проти 12 оунівців, який відбувся з 18 листопада 1935 р. по 13 січня 1936 р.

Головним звинуваченням на цьому суді було вбивство Б. Пе- рацького. Влада хотіла показати, що оунівці — обмежені та жор­стокі терористи. Не дивно, що цей судовий процес широко ви­світлювала польська преса. Однак все вийшло навпаки. Вразила поведінка Бандери. Він дав зрозуміти, що не вважає себе громадя­нином Польщі й не визнає польських законів. На запитання про громадянство відповів: «Українське». Також відмовився говорити польською мовою, сказав, що спілкуватиметься українською. Такі самі заяви зробили більшість підсудних.

Степанові заборонили виступати українською. Іноді силою виводили із зали. Сам процес набув скандального характеру й фак­тично скомпрометував польську владу. На ньому Бандеру приго­ворили до смертної кари. Він прийняв вирок словами «Хай живе Україна!». Правда, потім його замінили довічним ув’язненням.

Проваливши судовий процес у Варшаві, польська влада спро­бувала взяти реванш у Львові. З 25 травня по 26 червня 1936 р. від­бувався суд, де оунівців звинуватили у вбивстві своїх: директора української Академічної гімназії у Львові Івана Бабія та студента Якова Бачинського. Ці вбивства, особливо І. Бабія, неоднозначно сприйняли в українському середовищі Польщі. Тому сподівалися, що оунівці постануть тут у вкрай невигідному для них світлі. Од­нак С. Бандера сказав, що Я. Бачинського вбили за те, що той став провокатором-донощиком, а І. Бабій не лише співпрацював з поль­ською владою, а й намовляв учнів своєї гімназії доносити поліції.

У Львові підсудним дозволили виступати українською мо­вою. Це вони використали повною мірою для пропаганди ідей ОУН. Вражав своєю поведінкою та словами Бандера. Дехто на­віть казав, що від нього йшла якась надзвичайна сила. Був навіть випадок, коли в залі суду всі — в тому числі й поліцейські, суд­ді — встали, вітаючи провідника ОУН. Польський часопис «Ой- чизна» так писав про нього: «Він низенького, маленького росту, худорлявий, лице молодого хлопчика, темноволосий, одягнений у чорне вбрання. Поводиться вільно й починає зізнаватися зрів­новаженим голосом. Думки виявляє в ясній формі, з них видно, що це інтелігентна людина. Його зізнання роблять помітне вра­ження. Цілий зал із зацікавленням слідкує за зізнаннями Банде- ри. Відчувається, що ця людина цілком не подібна до більшості підсудних».

Промовистим було останнє слово Бандери. Його варто навес­ти хоча б частково: «Прокурор сказав, що на лаві підсудних за­сідає гурт терористів і їх штаб. Хочу сказати, що ми, члени ОУН, не є терористами. ОУН огортає своєю акцією всі ділянки націо­нального життя. Про ці акції мені не дали говорити, навіть про мою власну діяльність... З розправи виходило б, що ОУН зводить свою діяльність головно до бойових акцій. Заявляю, що бойова акція не є єдиною і не є найпершою, але рівнорядною з іншими ді­лянками. Тому, що в цій залі розглядали атентати, які виконувала Організація, міг би хтось думати, що Організація не рахується з людським життям взагалі і навіть з життям своїх членів. Коротко скажу: люди, які весь час у своїй праці є свідомі, що кожної миті можуть самі втратити життя, такі люди більше, ніж хто-будь ін­ший, уміють цінити життя. Вони знають його вартість, ОУН ці­нить дуже високо життя своїх членів, але наша ідея є в нашому понятті така велична, що, коли йде про її реалізацію, то не одини­ці, не сотні, але й тисячі жертв треба посвятити, щоб її зреалізува­ти. Вам найкраще відомо, що я знаю, що наложу головою, і відомо вам, що мені давали змогу моє життя рятувати. Жиючи рік з пев­ністю, що я втрачу життя, я знаю, що переживає людина, яка має перед собою перспективу в найближчому часі життя втратити».

Гадаю, тут С. Бандера не лукавив. Та й, власне, для чого?

РОЗКОЛ ЧИ СПЕЦОПЕРАЦІЯ?

Саме після варшавського та львівського судових процесів про Степана почали багато говорити в Україні. Для свідомих україн­ців, особливо молодих, він став людиною-легендою, символом безкомпромісної боротьби за українську ідею.

Проте ув’язнення С. Бандери завдало шкоди ОУН. Адже для націоналістів він був чудовим організатором, який не лише добре орієнтувався в ситуації, а й бачив перспективу. Крайовим провід­ником став Лев Ребет, який поступався своїми організаторськи­ми здібностями Степанові, він почав зводити діяльність ОУН до просвітницької роботи.

Тому виникла думка влаштувати Бандері втечу з в’язниці. Звіс­но, зробити це було нелегко. Адже колишній провідник ОУН пере­бував у тюрмах Польщі, де була посилена охорона. Спочатку його тримали у «Святому Хресті» біля Келець, потім — у тюрмі у Ворон­ках. Навесні 1938 р. Роман Шухевич запропонував план визволен­ня Степана з Воронків. Передбачалося, що звідти його легко пере­правлять через польсько-німецький кордон. План було схвалено, розпочалася підготовка. Однак трапилися дивні речі. 23 травня від рук радянського терориста Павла Судоплатова гине лідер ОУН Єв­ген Коновалець. Це трапилося під час складної операції, проведеної більшовицькою спецслужбою. Зараз здебільшого відомі її деталі.

Чому саме 1938 року здійснили цей замах? Гадаю, відповідь оче­видна. У Європі відчувалось наближення війни. Звісно, готувався до війни й СРСР, сподіваючись у метушні «визволити» західноукраїн­ські землі, де діяла ОУН. Більшовицькі керівники розуміли, що це чи не єдина структура, яка здатна чинити їм опір на цих землях. Тим більше, що досвід підпільної боротьби ОУН мала чималий. Убив­ство Є. Коновальця давало змогу дезорганізувати її роботу. Адже саме він створив цю структуру, мав беззаперечний авторитет серед її людей, зрештою, чимало в ній трималося на ньому.

І от Коновалець загинув. Звісно, виникло питання про вибори провідника-лідера ОУН. Стати ним мав усі шанси Бандера, якби... був на свободі. Однак після вбивства Є. Коновальця Я. Баранов- ський наказує припинити підготовку втечі Степана. До того ж цей план розсекретили, тому Бандеру переводять у тюрму «Бригідки», що в Бресті. «Чудеса» продовжуються. Ви являється, покійний Є. Коновалець залишив усний заповіт щодо свого наступника. Прав­да, про цей заповіт знав чомусь лише Я. Барановський, який, звіс­но, повідомляє про нього найближче оточення колишнього про­відника. Але це ще не все. Ватажком має стати Андрій Мельник, який... ніколи не був членом ОУН і близько десяти останніх років займався абсолютно мирною працею — керував маєтками митро­полита Андрія Шептицького. Чи не єдиним виправданням такого спадкоємництва могло бути те, що колись А. Мельник був сорат­ником Є. Коновальця по зброї й навіть деякий час на початку 20-х pp. обіймав посаду коменданта Української військової організації.

Хіба можна таке уявити: людина, яка не знає специфіки ро­боти організації, далека від неї, стає її ватажком. Зрозуміло, за таких обставин не Мельник керував — керували ним. І, схоже, головним керманичем був Я. Барановський. Логіка підказує, що цей «сірий кардинал» ОУН працював на чужинську спецслужбу. Але на яку саме? Під час Другої світової війни ніби знайшли доку­менти, які свідчили, що він працював на поляків. Хоча можливо, що його хазяями могли бути й німці, оскільки А. Мельник та його оточення почали проявляти пронімецьку орієнтацію.

Якраз напередодні нападу Німеччини та СРСР на Польщу, в серпні 1939 p., А. Мельника офіційно обирають головою ОУН. Цей напад допомагає визволитися й Бандері. На той час він пере­буває в Брестській в'язниці. До Бреста наближалися і німецькі, і радянські війська, під містом і в ньому відбувалися жорстокі бої. У такій ситуації тюремники покинули в'язнів. С. Бандері вдалося втекти. Спочатку він опинився у «визволеному» більшовиками Львові, потім — у Кракові.

Ознайомившись зі справами в ОУН, він побачив, що тодішнє керівництво організації взяло курс на перетворення її на таку собі «спокійну», малодієву структуру, яка мала служити німцям. Спроби

порозумітися з А. Мельником були марними. Зважаючи на це, Бан­дера та його прихильники, які робили ставку на власні сили та рево­люційну боротьбу, виступили проти «мельниківського» керівництва ОУН. Навесні 1941 р. у Кракові відбувся II Надзвичайний збір орга­нізації, на якому обрали нове керівництво на чолі з Бандерою.

Як розцінювати такі дії? Можна сказати: це був розкол. Далеко не всі пішли за Степаном. Особливо нечисленні оунівські інтелек­туали, які стали мельниківцями. Хоча це зрозуміло: цих інтелектуа­лів лякав радикалізм і приваблювала поміркованість. Але, з іншого боку, були серйозні ризики деградації ОУН. Треба віддати належне С. Бандері: він вчасно помітив їх і спробував мінімізувати. Зокре­ма, зумів зберегти частину ОУН, яка ладна була боротися зі зброєю в руках за Українську державу. Певно, без цієї бандерівської ОУН український визвольний рух 40-х pp. не мав би такого розмаху.

ХТО СПІВПРАЦЮВАВ І ХТО БОРОВСЯ З НАЦИСТАМИ

Радянські пропагандисти чи не найбільше звинувачували С. Бандеру й бандерівців нібито в співпраці з німецькими фашиста­ми. При цьому «забуваючи» очевидне, перекручуючи факти, а в більшості випадків це була відверта брехня. Насправді українські націоналісти бандерівського крила були чи не найпослідовнішою антифашистською (точніше — антинацистською) силою в Європі — на відміну від західних демократій, які уклали з А. Гітлером 29 вересня 1938 р. Мюнхенську угоду, а також СРСР, що в 30-х pp. серйозно допоміг гітлерівцям посилити армію, а потім з вересня 1939 по 1941 pp. скріпив з ними «бойову єдність», захоплюючи (даруйте — «визволяючи») значні території у Центрально-Схід­ній Європі. Треба відверто сказати: винні в страхіттях Другої сві­тової війни не лише німецькі нацисти та їхні союзники, а й західні демократії, особливо СРСР. Усі вони більше чи менше співпрацю­вали з гітлерівцями, підштовхуючи їх до агресивних дій.

До речі, питання: коли почалася Друга світова? У західній істо­ріографії — 1 вересня 1939 p., коли Німеччина напала на Польщу, а через 17 днів те саме зробив СРСР. У такому датуванні є певний елемент пропаганди: це допомагає «замазати» Мюнхенську угоду, переклавши вину за початок війни на Німеччину й СРСР. Натомість радянська історіографія акцентує увагу на іншій даті — 22 червня 1941 p., коли почалася т.зв. Велика Вітчизняна війна. І тим самим «за­мазується» майже дворічна співпраця СРСР з нацистами.

Пригадаємо ще таке. Як відомо, першою анексією нацистської Німеччини став аншлюс Австрії в березні 1938 р. Однак це від­булося мирно, без збройних сутичок. Через рік, 14 березня 1939 р., у результаті Мюнхенської угоди ліквідували Чехословаччину, території якої відійшли Німеччині та її союзникам. І якщо чехи без опору прийняли німецьку окупацію, у Словаччині виникла маріонеткова союзна Німеччині держава, то на Закарпатті, яке перебувало в складі Чехословаччини, українці чинили збройний опір союзникам Німеччини — угорським агресорам. Цей опір ор­ганізували українські націоналісти. Фактично це й був початок Другої світової війни — принаймні для нас, українців.

1940 року, коли союзник нацистської Німеччини, Радянський Союз, підступно напав на Фінляндію, С. Бандера пропонував створити загони українських націоналістів, які мали відправити­ся захищати Фінляндію. Цікаво, що А. Мельник був проти цього, бо, мовляв, такі дії не сподобаються Німеччині.

1940 — на початку 1941 pp. Бандера та його прихильники, пе­редбачаючи, що конфлікт Німеччини та СРСР неминучий, ство­рили т.зв. дружини українських націоналістів, більш відомі як ба­тальйони «Роланд» і «Нахтігаль». Щоправда, це відбувалося при погодженні з німецькою владою і є чи не єдиним фактом співпра­ці бандерівців та нацистів. Звісно, кожен із них тут мав свою мету. Бандерівці сподівалися, що ці батальйони стануть зародком армії незалежної Української держави. Німці ж прагнули використати їх для боротьби з радянськими партизанами на теренах Білорусі. 1942 року ці військові формування німці розпустили, а багатьох їхніх солдатів за небажання продовжувати службу ув'язнили у львівській «тюрмі на Лонцького».

Завдяки батальйонам українських націоналістів було прого­лошено Акт відновлення Української держави ЗО червня 1941 р. у Львові. Однак це викликало негативну реакцію з боку німецької вла­ди, в планах якої не було створення самостійної України. Провідних членів ОУН заарештували, багатьох відправили до концентрацій­них таборів. Серед них був і Бандера, який з 5 липня 1941 р. по 27 ве­ресня 1944 р. перебував у концентраційному таборі «Заксенгаузен». В'язнями цього табору стали й інші діячі ОУН, у т.ч. мельниківці.

Бандерівці також організували похідні групи ОУН, в яких близько десяти тисяч підготовлених членів організації йшли за німецькими військами на Наддніпрянську Україну, створюючи тут свої структури. Діяльність похідних груп була небажаною для нацистів. Чимало їхніх учасників розстріляло гестапо.

Під час Другої світової війни усій родині Степана Бандери до­велося пройти мученицький шлях. Батько Степана, Андрій, після початку війни відмовився покидати рідне село, яке зайняли радян­ські «визволителі» — тоді бойові товариші німецьких нацистів. Кур'єрам свого сина, яких той спеціально відправив за ним, сказав: «Що буде моїй громаді, то буде зі мною. Не маю релігійного, ду­ховного права і не маю права як патріот український лишати гро­маду». Отця Андрія арештували бійці НКВС, хоча ніякої вини за ним не було — лише те, що був українським патріотом та батьком Степана Бандери. 8 липня 1941 р. йому винесли смертний вирок. Не дочекавшись п'ятиденного терміну, коли підсудний має право подавати апеляцію, його розстріляли. Сталося це 10 липня в Києві.

Один із братів Бандери, Богдан, загинув у похідних групах ОУН на півдні України 1941 року. Вважається, що до його смерті причетне гестапо. Правда, доказів щодо цього немає. Інших двох братів, Олександра та Василя, закатували в нацистському таборі «Авшвіц», його ще називали «Освєнцім». Звісно, ці факти замов­чували радянські пропагандисти, як замовчуються вони й зараз їхніми духовними нащадками.

Для повноти картини, що означала Друга світова для родини Бандери, — кілька слів про сестер Степана. Марту, Володимиру й Оксану заарештувала радянська влада, вони відбували пока­рання в таборах ГУЛАГу. їх привозили в Москву, водили по те­атрах та музеях, показували «успіхи» радянської влади. Від них вимагали лише одного — зректися й засудити діяльність брата. Ніхто з них не зробив цього. Для них честь була важливішою за благополуччя, чого не скажеш про деяких нинішніх українських політиків та «відомих діячів».

Марта й Оксана прожили життя самотніми. Після ув’язнення їм не дозволили повернутися в Україну. Володимира ж на час аре­шту була матір’ю шістьох дітей. На час, коли вона разом із чоло- віком-священиком перебувала в засланні, її дітей віддали в сиро­тинці (дитбудинки).

Звісно, утримуючи С. Бандеру в концтаборі, нацисти неоднора­зово пропонували співпрацювати з ними. Однак домовитися з ним не вдалося. Його відпустили наприкінці війни, коли Німеччина за­знавала поразку за поразкою. Сподівалися, що за допомогою Банде­ри німці використають Українську повстанську армію. Однак реаль­но ніякої співпраці між ОУН, УПА та нацистами так і не було.

ЗЛОЧИНІ КАРА

Після закінчення війни С. Бандера перебував на території За­хідної Німеччини, яка була під контролем СІЛА, Англії та Фран­ції. При цьому його діяльність була законспірованою і він час­то міняв місце проживання. Навіть його діти (Наталка, Андрій та Леся) не знали, хто їхній батько. Така законспірованість була пов'язана з тим, що існувала вимога з радянського боку до захід­них союзників, щоб видати С. Бандеру як «запеклого злочинця проти людства». Наприклад, б лютого 1946 р. на засіданні першої сесії Генеральної асамблеї ООН у Лондоні цього публічно дома­гався український письменник Микола Бажан, який виступав від імені радянської України (уміли ж радянські люди використо­вувати безхребетних українців!). Після цього підрозділи амери­канської військової поліції, що перебували в Західній Німеччині, отримали вимогу затримати С. Бандеру.

Крім того, радянські спецслужби постійно організовували за­махи на нього. Відомо про шість таких спроб. Радянська влада вважала С. Бандеру запеклим ворогом.

Ситуацію ускладнювало й те, що в самому середовищі ОУН (бандерівців) за кордоном з'явилися ідейні та організаційні роз­ходження. У С. Бандери та його прихильників з'явилася опозиція, осередком якої стала газета «Український самостійник». Опози­ціонерів очолив Л. Ребет, котрий представляв «м'яку», компро­місну лінію в середовищі українських націоналістів. Опозиціоне­ри вимагали демократизувати діяльність ОУН, а також змінити ідеологію організації, прийнявши деякі соціалістичні елементи. Це ніби обумовлювалося реаліями боротьби УПА на радянських землях. С. Бандера був категорично проти змін, пропонованих опозиціонерами. На знак протесту проти «підшивання під фірму ОУН неокомунізму» він 22 серпня 1952 р. відмовився від посади керівника ОУН. Та все ж п'ята конференція закордонних частин ОУН знову обрала його керівником. Висловлюючи свою вдяч­ність за довіру, він сказав: «Дякую! Смертний вирок приймаю».

У останні роки свого життя Бандера зарекомендував себе як безкомпромісний борець проти комуністичної системи. Зокрема, під його керівництвом у діаспорі бандерівці організували потужний міжнародний рух — Антибільшовицький блок народів (АБН). При цьому провідник не мав якихось ілюзій щодо політики США. Так, у листі до членів ОУН від лютого 1953 р. вказував на співпрацю США й СРСР. Наводимо невеликий уривок з цього листа: «На жаль і на не користь українській визвольній справі, політика США активізу­ється по лінії піддержки московського білого імперіалізму — єді- нонеділимства. При цьому вона не тільки ігнорує самостійницькі стремління України й інших давнопоневолених Москвою народів, але проявляє намагання підкорити їх московським імперіалістич­ним тенденціям, заставити українські політичні сили відступити від основної мети визвольних змагань і прийняти мінімальну ціль: усу­нення большевицького режиму й системи з дальшою приналежнісю України до російської імперії в нових устроєвих формах».

Ці слова ніби недавно писані!

Не дивно, що радянські спецслужби намагалися усунути Сте­пана. Дуже багато проблем він їм створював. Після кількох невда­лих замахів на провідника ОУН КДБ все-таки вдалося вбити його. Сталося це 15 жовтня 1959 р. в Мюнхені, неподалік від квартири, де мешкала його сім'я. Провідника ОУН убили спеціальним піс­толетом, зарядженим отруйною речовиною. Саме вбивство мало виглядати так, ніби Бандера помер від серцевого нападу. Убивцею був агент КДБ Богдан Сташинський — до речі, українець, який народився під Львовом.

Парадоксально, але смерть провідника ОУН допомогла україн­ським націоналістам. Це, можливо, виглядає дивно. І знову містично!

Ще при першому огляді тіла Степана виникла підозра, що це не просто смерть від серцевого нападу, а вбивство. Однак це не­можливо було довести. Та не минуло й двох років, як Б. Сташин- ський здався німецькій поліції і розповів, як усе було.

Причиною була ціла трагічно-романтична історія. Б. Ста- шинський, перебуваючи в Східному Берліні, закохався в місцеву

дівчину Інге Поль. Приїхавши після здійсненого вбивства Бан- дери до Москви, він мав розмову з головою КДБ О. Шелєпіним, тоді й попросив у нього дозволу одружитися з Інге. Як виняток, йому дозволили, але за умови, що дружина приїде до Москви й стане співробітником КДБ. Інге не поділяла комуністичних по­глядів, не симпатизувала СРСР, а коли Б. Сташинський розповів, хто він, була просто шокована. Та все ж кохання перемогло. Вони одружилися й поїхали до Москви. Інге завагітніла й вирішила повернутися до батьків у Східну Німеччину. Б. Сташинського не пустили з нею. У Німеччині вона народила сина. Але батькові так і не дозволили побачитися з дружиною та новонародженим. Че­рез кілька місяців дитина померла. Лише тоді під прискіпливим наглядом КДБ Сташинський приїхав до своєї дружини. Зустрів­шись, вони вирішили втекти на Захід. З труднощами, але їм це вдалося. Практично в останній день перед спорудженням Берлін­ського муру (символічно?) Богдан та Інге опиняються в західній частині міста, де Б. Сташинський здався поліції.

У жовтні 1962 р. (майже через три роки після вбивства Банде- ри — теж символіка!) відбувся сенсаційний судовий процес у Кар- лсруе (ФРН), де судили Б. Сташинського. Там детально висвітлю­вали, як готувався й реалізовувався замах на лідера ОУН. Провідні газети світу писали про цей процес. Фактично це був суд над зло­чинами комуністичної системи — комуністичний Нюрнберг.

БАНДЕРА, УКРАЇНОФОБИ ТА ХОХЛИ

Іноді можна почути: мовляв, С. Бандера — це лише символ. Як на мене, не зовсім так. Звісно, є в ньому багато й символічного. Однак, акцентуючи увагу на символічних аспектах, ми забуваємо, що Степан був талановитим політиком, організатором — люди­ною, яка могла перетворювати поразки в перемоги. Водночас це був політик ідейний. А головне: абсолютно україноцентричний, зорієнтований на власні сили, а не на підтримку ззовні. Він мав якраз ті якості, яких так бракує сучасним українським політикам.

Якими б складними не були обставини, але під керівництвом Бандери ОУН стала ефективною структурою, яка помітно впли­вала на українське життя. Це розуміли й радянські керівники, які вчинили вбивство провідника. Після смерті Степана Бандери ОУН «стишила ходу».

Тепер уявімо, що вбивства 15 жовтня 1959 р. не було. Бандері вдалося прожити ще десять, а то й двадцять років. Гадаю, історія ОУН, зрештою, історія України була б дещо іншою. Сподіваюся — кращою. Але це щось із галузі альтернативної історії.

Перейдемо до питання, порушеного з самого початку. Чому Бандеру боялися й бояться українофоби, розпускаючи про нього найнеймовірніші плітки, всіляко очорнюючи?

Дуже просто: вони бояться, що він стане взірцем для україн­ців. І тоді українці нарешті стануть українцями. І поставлять сво­їх старших-молодших братів-сестер на місце. А так можна цим українцям сісти на голову, «вішаючи на вуха ідеологічну локши­ну», що дехто успішно робить.

Та облишмо тих українофобів. Вони принаймні знають, чого хочуть.

Поговорімо про хохлів, сиріч несвідомих українців... У них до С. Бандери ставлення специфічне. Ніби вони не проти поша­нувати цю Велику Людину, та думають — аби чогось такого не трапилося.

Яскравий приклад із телешоу «Великі українці». Виявляється, се­ред «засвічених» українських інтелектуалів не виявилося нікого, хто б міг стати «адвокатом» Бандери. Довелося відбуватися за всіх Вахтангу Кіпіані — чоловікові з «типово українським» ім'ям та прізвищем.

А хіба не типово хохляцькою була ситуація з присвоєнням Бандері звання Героя України? Замість того, щоб зробити це, на­приклад, до столітнього ювілею провідника ОУН, колишній пре­зидент дав звання Героя тоді, коли програв вибори, але ще трохи залишався президентом.

Нарешті, типово хохляцькою є донецька судова тягани­на щодо присвоєння звання Героя Бандері. Тільки от що цікаво — виявляється, серед українських адвокатів немає людини, яка могла б захистити провідника ОУН. Агов, де юристи національ­но-свідомих партій?! Зате є... російський адвокат Роман Орєхов. Який, до речі, переїхав до України з Росії, вивчив (!) українську й принципово нею спілкується.

Виявляється, що й після смерті Степан Бандера може творити чудеса.

Петро КРАЛЮК 30 грудня 2010 р.