ШТРИХИ ДО ПОДВІЙНОГО ПОРТРЕТА

Сто з гаком років тому визначний німецький соціолог Макс Вебер зазначив, що «сама лише проблема автономії приблиз­но 30 млн. малоросів є пункт, від якого перехоплює подих на­віть найпослідовнішим російським демократам».

Одне з таких принципових місць — це твердження про вплив «татарщини», тобто ординського гноблення, на формування мос- ковитів-росіян. Не так усе, мабуть, однозначно: на Північно-Схід­ну Русь цей вплив був вирішальним, натомість на Південно-За­хідну Русь — вплив європейських чинників. Якщо звернутися до аргументів відомого російського дослідника Олександра Янова, то аж до царювання Івана Грозного Московія зберігала іманент­ний, їй органічно притаманний європейський чинник розвитку, внаслідок чого почали розвиватися різні форми селянського об­року, разом із грошовим, й інститутів станової монархії, де ве­ликий князь не виступав самодержцем, а керував за допомогою боярської думи та земського собору. З другого боку, Данило Га­лицький, князь-король Русі, не був безгрішним лицарем: після того, як обіцяний йому Римським Папою хрестовий похід проти Золотої Орди не відбувся, він змушений був узяти ярлик на кня­жіння в Сараї.

Утім, проблема тут ще глибша та серйозніша.

Іван Лисяк-Рудницький, аналізуючи у відомій праці «Україна між Сходом і Заходом» специфіку історичної генези української культури й української нації, зазначав велику, ба, унікальну роль пограниччя як чинника, що істотно впливав на становлення Укра­їни. Про що йдеться? Упродовж століть саме існування протоукра- їнської та власне української етнічної спільноти, яка була переваж­но землеробською, напряму залежало від ситуації в тому відламі євразійського степу — від Тихого океану до Середземномор’я, який безпосередньо межував із землеробськими територіями. Цей степ, як відомо, був колискою своєрідних кочових (номадичних) циві­лізацій, які періодично «вихлюпувалися» на європейські терени, змінюючи політичну, культурну й етнічну мапу Європи. Проте у випадку України цей степ не був чимось споконвічно чужим і во­рожим. «Слов’янська хліборобська колонізація раз у раз вирушала на підбій Дикого поля, намагаючись станути міцною ногою на бе­регах Чорного моря; це були завоювання як плуга, так і меча. Але ці передові позиції хліборобської культури періодично заливали хвилі номадизму», — зазначав Лисяк-Рудницький. Кочовики за­грожували й іншим територіям розселення прото- й староукраїн­ських громад — аж до поліських боліт і Карпат. Тому такого важ­ливого значення набував контроль за Диким полем, владарювання над ним, освоєння його.

У російській та радянській історіографії панувала ідея бо­ротьби Давньої Русі зі «споконвічним ворогом» — кочовиками, внаслідок цього формування в слов’янській ментальності воро­жості до Степу як такого. Насправді в ситуації з Україною йшлося про складний комплекс відносин із кочовими народами, який у жодному разі не зводився до «одвічного протистояння», про вза­ємовпливи слов’ян і тюрків ще в домонгольські часи, про постій­ну присутність у Степу прото- та староукраїнського населення, про постійні спроби повної колонізації Степу, а відтак — про­сування пограниччя до Чорного моря.

Але подивімося пильніше: на якому ж конкретно ґрунті ви­росла Козаччина? Як виглядала та військова організація погра­ниччя? У чому докорінна відмінність Козаччини від військових формувань княжої доби?

Якщо звернутися до документів, починаючи з кінця XIII сто­ліття, то можна легко побачити, що термін «козак» (не має значен­ня, йдеться про татарські, литовські, українські, генуезькі, польські чи московські тексти) вживається як щодо тюркських, так і щодо українсько-литовських вільних степових загонів. Як зазначає На­талія Яковенко, «це поняття позначало, з одного боку, найманих караванних конвоїрів та вояків прикордонних загонів, а з друго­го — розбійників, які промишляли грабунком на степовій дорозі. У будь-якому разі тих і тих, християн і татар годувало козацьким хлібом (як стали говорити пізніше) Поле. Аж до останньої чверті XVI ст. козацтво — це заняття і спосіб життя, а не соціальний ста­тус». З мішаного, але переважно слов’яно-тюркського контингенту вільних людей, які тікали до Степу, не бажаючи мати над собою контроль з боку будь-якої держави, впродовж XVI століття якраз і формувалося українське козацтво, яке пізніше справді стало осно­вою нового суспільного й адміністративного ладу. Разом із цим формуванням ішла й християнізація тюрків-козаків (адже іслам на той час для степових тюрків Причорномор’я був ще не вкоріненим нововведенням, а християнство мало тут значно міцніше підґрун­тя), їхнє вкорінення в давньоукраїнську культуру. Та одночасно з перетворенням козацького стану на «степових лицарів християн­ства» йшли й інші процеси.

Іншими словами, якщо Московія, безпосередньо контактую­чи до часів Івана Грозного майже виключно з військово-держав­ницьким компонентом Золотої Орди, переймала головним чином саме спосіб організації державного життя, то українці безпосе­редньо стикалися не тільки з набігами ординців, а й із вільно­любним тюркським людським контингентом, конфлікти з яким чергувалися зі співпрацею, а їхнім наслідком були культурні вза­ємовпливи, одним із яких стала європеїзація Кримського ханату та всього кримськотатарського народу (варто згадати, що загаль­не виборче право кримські татарки отримали першими в іслам­ському світі, на три роки раніше, ніж американки...).

Варто додати, що трактування пограниччя лише як межі хліборобської та кочової цивілізацій хоча і є справедливим, але вочевидь недостатнім. Адже Україна виступала як місце зіткнен­ня (і взаємовпливу) західного й східного християнства (з усіма єресями та трансформаціями і першого, і другого), а на додачу — християнства, ісламу та юдаїзму. Україна (з другої половини XVII століття) виступила перетином традицій заснованої на чіль­ній ролі міст європейської (до якої належали українські держави різних періодів — від Київської Русі до Гетьманщини) і на чільній ролі сіл та помість євразійсько-російської цивілізацій.

Тож соціокультурні традиції, норми, цінності, ідеали україн­ської людини пограниччя стали основою формування новоукраїн- ської національної спільноти. Але вплив пограниччя є амбівалент­ним. Як справедливо зазначав філософ Олександр Кульчицький, «геополітичне «розташування» України на перехресті історичних шляхів психологічно впливало впродовж століть на життєву ситу­ацію української людини, яку сучасна екзистенціальна філософія влучно назвала «межовою». Така ситуація, за Кульчицьким, фор­мувала дві основні життєві настанови, власне, дві головні культур­но-історичні традиції: vita heroika та vita minima. Перша пов'язана

з лицарством, героїчною, максимальною напругою всіх сил, водно­час — із відкиданням буденщини, із нехіттю до повсякденної ко­піткої праці, до раціонального проектування свого життя. Друга полягає в тому, щоб у своєрідному «соціально-анабіотичному ста­ні» перечекати й перетерпіти незгоди, зберегти себе будь-що, реа- лізуючи лише необхідний мінімум зусиль у світі повсякденності, а в раціональних проектах не йдучи далі побудови власне приватних ситуацій, не підіймаючись до рівня громадянськості. «У кращому випадку це виявилося також в індивідуальній зосередженості, в обмеженості зовнішньої життєвої активності, що характеризуєть­ся, за Юнгом, інтровертивністю», — зазначав Кульчицький.

Зрозуміло, що реально культурно-антропологічні й психоло­гічні настанови більшості українського загалу поєднували чин­ники, пов'язані з обома традиціями як певними граничними «іде­альними типами». Проте внаслідок загальновідомих історичних обставин останніх віків (постійні невдалі спроби утворення неза­лежної держави, винищення чи силова асиміляція суспільної еліти, утиски щодо української професійної культури, накидання містам на українських теренах колонізаційної ролі, відтак дистанція між етнографічносільською та урбаністично-міською культурами, на­решті — червоний, білий і коричневий терор у XX столітті й таке інше) домінацію в українській культурі на загал і в українському соціумі реально набув «негероїчний» соціально-психологічний тип людини, елементи «звитяги» котрого виявлялися лише в схильнос­ті до пісенної героїзації козацької архаїки та в здатності до ство­рення позараціональних проектів «усесвітнього перевлаштування на засадах істини й добра», апріорі непридатних до втілення.

При цьому, як справедливо зазначає знаний філософ Микола Шлемкевич, витворюються два типи «героїчної людини», власти­вих Наддніпрянщині та Галичині. Межовість буттєвої ситуації в цих регіонах, один з яких, починаючи з XVIII століття (а частково 688

ще з XII), був частково зорієнтований на Схід та Південь, а дру­гий міцніше прив’язаний до Заходу, була різною, і як наслідок «на заході перевага раціональних, розумових первнів; на сході пере­вага ірраціональних, стихійних, емоціонально-волевих рухів». Ба більше: Шлемкевич характеризує галичан як «плем’я організова­ної пересічі», що має «помагати при раціональному оформленні ідей і починів багатої й обильнішої ними Східної України, Киє­ва». Отож пограничність буття, постійне перебування у межовій ситуації (історія XX століття дає безліч прикладів справедливості такого твердження) не могли не відобразитися на українській на­ціональній визначеності, нехай і по-різному в різних регіонах.

На додачу до цього постійну унікальну в історії межову ситуа­цію для українців створював тиск з боку спершу самодержавного деспотизму, а потім — тоталітарних режимів (це в минулому сто­літті). Такий тиск неодноразово ставив етнічних українців (і біль­шість інших мешканців краю) на грань фізичного виживання і за межу виживання національно-культурного. Вплив цього чинника на індивідуальне та національне буття ще потребує спеціальних досліджень, але вже зараз зрозуміло, що він стимулював мімікрію, «протеїзм українців» (Євген Маланюк), а водночас і «вимивання» груп української творчої еліти й просто найбільш енергійних, ди­намічних суспільних груп за межі України — у різних напрямах, до речі, не лише до Московії та Північної Америки, як дехто вважає. Тому українських імен так багато серед будівничих Російської ім­перії та Речі Посполитої (власне, всіх державних утворень під цим іменем), Радянського Союзу та Канади... А ще більше — серед на­уковців та митців, котрі працювали й працюють поза самою Укра­їною, здебільшого не розриваючи зв’язків із нею.

Проте значна роль українців у російській та радянській іс­торії сама собою ще не засвідчує якогось «братнього характеру» чи «близької спорідненості» двох народів. Порахуйте самі, якщо буде бажання, скільки прізвищ на кшталт О’Браєн, О'Коннор, Кеннеді, О'Салліван, Кілпатрік, Кіркпатрік, Макбрайд, Керолл, Макговен, Кларк, Мерфі тощо фігурують як діячі, часом значні, в британській історії в ті часи, коли Ірландія перебувала під вла­дою Лондона. А на додачу — ще й невеличкий список класиків англійської літератури, а водночас — і визначних ірландців: Джо­натан Свіфт, Оскар Вайльд, Олівер Голдсміт, Джордж Бернард Шоу, Джеймс Джойс, Вільям Йетс, Ричард Шеридан, Семуель Бе- кет («Якщо Англія відняла нашу свободу, то ми гідно помстили- ся — ми викрали її мову», — говорив майстер парадоксів Оскар Вайльд)... Додайте сюди те, що Джон Леннон та Пол МакКартні були нащадками ірландських переселенців, котрі зберегли певні культурні традиції «зеленого острова», — і ви матимете над чим порозмірковувати, чи не так? Проте хіба стає через це ірландська історія частиною британської чи ірландці — регіональним різно­видом «гордих бриттів»?

З іншого боку, українці, котрі свідомо виступали як будівничі Російської імперії — і в державно-політичному, і в культурному сенсі, — відповідальні за це і перед історією, і перед власною на­цією. До речі: погляньте-но, як сьогодні активно використовує Російська Федерація українок-шпигунок на Заході — тут і Анна Чапмен (вона ж Кущенко), й Катерина Затуливітер — і це ж тільки ті, які «спалилися»... Справді, без українців та українок Кремль, мабуть, змушений буде вгомонитися й розпочати нарешті обла­штування Росії в інтересах самих росіян.

Власне, це було б корисно всім: з одного боку, одужання від імперської параної, з другого — вихід нації за рамки пограничної ситуації, в «просте» європейське буття. Шкода тільки, що не всі в Росії такі, як Олексій Широпаєв.

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ, Київ, Україна 17 грудня 2010 р.