У КІЛЬЦЯХ ЗАМКНЕНОГО ЧАСУ

Уміння жити в історії — справа складна. Воно надходить із Ан­тичністю. Саме тоді протистояння Ойкумени варварам фор­мує вміння жити в історії як у складній сув'язі якісних змін, де не все залежить від фатуму, від богів, від царів та героїв, де людина та громадська людність самі обирають долю й самі її вті­люють, чинячи відповідно до власних переконань.

Історія Росії наочно демонструє складність проблем, пов'язаних із реальною історичністю національного життя і з ро­зумінням цієї історичності. Стаття Ігоря Чубайса — ще одне під­твердження цього.

Можна тільки підтримати пафос її основних положень щодо російського сьогодення чи сталінської «великої перемоги». Але автор статті чомусь некритично протиставляє добі більшовиз­му та сучасній добі Російську імперію до 1917 року як загалом нормальну державу, здатну органічно відповідати на зовнішні та внутрішні виклики, націлену на успішні реформи, на розв'язання нагальних проблем, і серед них — основної для XIX століття про­блеми кріпосного права. І тут виникають серйозні сумніви щодо аргументів і висновків Ігоря Чубайса.

Почнімо, як то кажуть, ab ovo. Дорадянська Росія була учас­ником історії? Безумовно. Але якою мірою і в які періоди? Мос­ковія не була постійним учасником тодішніх європейських подій — ані як політична, ані як економічна потуга. Так, періодично спалахували її конфлікти із Річчю Посполитою, періодично вона намагалася закріпитися на берегах Балтики, але загалом це було щось загадкове, незрозуміле, на задвірках європейського життя, а то й поза ними; Оттоманська Порта і то була більше інтегрована до цього життя. І не тільки вона. Сучасний французький мисли­тель Ален Безансон зауважує: «У той час, як у Кремлі розважали­ся спогляданням того, як ведмідь танцює на розпеченому листі заліза, в Бахчисараї при ханському дворі грали комедії Мольєра».

Але практично всі ці події відбувалися за участю українців та білорусів, які ніколи не випадали з обширу європейської Ойку­мени. У цьому, до речі, одна з головних проблем не тільки напи­сання «спільних підручників з історії», а й формування спільного історичного бачення на побутовому рівні.

Тут дуже показова назва розчинної кави російського вироб­ництва, яку продають в Україні, — «Петровская слобода». Мов­ляв, перша кава в Росії, символ її долучення до цивілізації... А тим часом ще Богдан Хмельницький частував московських послів кавою (від якої вони плювалися), а затим Юрій Кульчицький на­вчив віденців пити її. Ну, а Відень, у свою чергу, навчив Європу. Тож прийшла з Європи мода на каву до Московії через добрих півсотні років після того, як в Україні еліта вже споживала її, а тепер цю «Петровскую слободу» везуть до нас: дивіться, це ми вас цивілізували!

Власне, тільки з кінця XVII століття (ще до Петра І) починає — бодай на рівні вищої еліти — формуватися спільний інтелекту­альний та соціокультурний простір Московії з Європою, який на­дає можливість першій сприйняти бодай частину європейських цивілізаційних досягнень не як «чужинську єресь», а як потрібні та практичні речі. Але — тільки частину, передусім техніко-тех- нологічну, а не організаційно-суспільну. Не пройшовши школу Магдебурзького права, не маючи автономних університетів, міс­та Московії були чим завгодно, але не осердями свободи, де саме повітря робило людину вільною.

У Московії для того, щоб стати вільним, чоловікові треба було тікати туди, де взагалі справжніх міст не було — на далекі околиці, до козаків. Так воно, власне, залишилося й надалі, коли варварська Російська імперія постала на сході Європи, і Ігор Чу­байс фактично визнає це, констатуючи несвободу в цій імперії не лише селян, а й дворян (додамо сюди й городян), тобто — не­свободу знизу догори, чого в Європі («король — лише перший шляхтич») ніколи не існувало.

Отож Жалувана грамота про вольність дворянства справді відкрила Росії нові обрії (чи міг вирости і ствердитися поет Пуш­кін в атмосфері казарми?). Але якою ціною? За два роки до цього кріпацтво в повному обсязі було поширене на губернії, що поста­ли на місці ліквідованої Гетьманщини. Та й якою була та свобода для дворянства, якщо не існувало ані свободи слова й сумління, ані елементарних політичних свобод? «Бастардами Європи» звав визначний мислитель Чаадаев своїх напіввільних друзів — і за «неправильні погляди» був офіційно оголошений божевільним. І тільки після 1861 року Російська імперія справді потихеньку стає на шлях реформ. Але не стає вільною, бо будь-які несанк­ціоновані владою форми громадянської активності (і передусім політичного життя) залишаються під забороною. Досить згадати трагічні долі тисяч молодих учасників «ходіння в народ» в серед­ині 1870-х, на початках властиво просвітницького й мирного. Це влада змусила їх взятися за зброю й перетворитися на «міських партизанів» у намаганнях знищити імперію.

От тут ми й виходимо на принципову різницю між звіль­ненням кріпаків у Російській імперії і звільненням негрів-рабів у США. В останньому випадку це було справді історичним дій­ством: запекла публічна політична боротьба, багаторічне обго­ворення проблеми у вільній пресі, зрештою, повстання Джона Брауна — а потім і громадянська війна. Росія ж могла відверто обговорювати цю проблему й шукати шляхи її розв’язання без публічності: або в масонських ложах на початку XIX століття, або в певних угрупованнях («гуртках») царедворців середини століт­тя, або за офіцерською чаркою. А публічність забезпечував тіль­ки вже під самі реформи політичний емігрант Герцен, його «Коло­кол» і «Полярная звезда».

І розв’язок настав «згори», далеко не найкращий, за оцінка­ми сучасників та нинішніх фахівців. «Реформа 1861 р. породила сильний голод на землю в селі.

І, до речі, 28% кріпаків у населенні Російській імперії — це щось на кшталт «середньої температури по лікарні». На терито­рії України незадовго до звільнення, 1853 року, селяни-кріпаки становили трохи більше ніж половину населення у Київській, Волинській і Подільській губерніях і приблизно третину у Черні­гівській, Полтавській і Катеринославській губерніях. Лише у Хер­сонській губернії їхня кількість була незначною (6%).

Отож проблема була пекуча, оскільки на значних територіях більшість населення перебувала фактично в рабстві. Кілька дат. 1760 року поміщики отримали право засилати селян до Сибіру. 1765 року поміщики отримали право засилати селян не тільки до Сибіру, а й на каторжні роботи. 1767 року селянам було суво­ро заборонено подавати скарги (чолобитні) на своїх поміщиків. Остання дата дуже прикметна. 1762 року двом кріпакам, Савелію Мартинову та Єрмолаю Ільїну, дружин котрих убила згадана Іго­рем Чубайсом як «нетиповий випадок» Салтичиха, дивом вдало­ся передати скаргу імператриці Катерині II, яка щойно зійшла на престол. Демонструючи свою відданість закону, Катерина нака­зала зразково-показовим способом розслідувати цей кричущий випадок (75 смертей!) та покарати винну, а водночас заборонила на майбутнє подібні скарги...

Не випадково ж, мабуть, Пушкін називав кріпаків «рабами»...

Принагідно хочу зауважити, що аргументи на користь крі­пацтва, наведені Ігорем Чубайсом, надзвичайно нагадують ар­гументи на користь збереження рабства в СІЛА.

Продаєм

Або у карти програєм Людей... не негрів... а таких, Таки хрещених... но простих.

їх і звільнила влада врешті-решт, наполохана катастрофою у Східній (Кримській) війні. От тільки не треба звати той час «не­спішним». Мовляв, що таке 80 років у ту добу... Але ж за той час Сполучені Штати Америки встигли утворитися, виграти війну за незалежність, ухвалити дві конституції (друга з них діє з поправ­ками й понині), відбути другу війну за незалежність, розширити в десяток разів територію держави, створити там потужну інду­стрію — і розколотися через питання про рабство негрів. А Фран­ція, якщо взяти Європу? Революція 1789 року, Декларація прав людини і громадянина, республіка, Бонапарт, імперія, завоюван­ня ледь не усієї континентальної Західної Європи, реставрація, революція 1830 року, революція 1848 року, знову республіка і зно­ву імперія... А головне — Кодекс Наполеона, який заклав основи континентального цивільного права. І, звісно, перемога над Ро­сійською імперією у згаданій уже Східній (Кримській) війні.

Оця-от «дурь самодержавья», оцей-от спотворений історич­ний розвиток, який і за СРСР не спинився, хоча й пішов кільцями замкненого часу, досі тримають Росію (і частково Україну, оскіль­ки остання перебуває в зоні не тільки культурного, а й цілеспря­мованого потужного пропагандистського впливу з боку Москви) у тому стані, в якому вона є. А тим часом Велика Історія плете свої химерні й непрочитані ще візерунки...

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ 1 квітня 2011 р.