ПРО «МАЛОРОСІЙСЬКИЙ МІФ XXI СТОЛІТТЯ»

Українська минувшина: уроки для сьогодення

Відходять у небуття створені за комуністичної доби міфологе- ми, які стосуються історії України, — попри всі спроби ре­анімувати їх.

Однією з головних конструйованих сьогодні історичних мі- фологем є концепція відсталості, архаїчності, нежиттєздатності козацької України — Гетьманщини, Слобожанщини, Запоріжжя — у XVIII столітті.

«Україна після бурхливих і трагічних часів Мазепи застигла у майже повній непорушності... Десь на задвірках Європи, між провінційною Польщею і ще більш провінційною Туреччиною... Усі найвизначніші особистості виїхали до Петербурга чи Москви, хтось утік до Парижу... Під лінивим малоросійським сонцем ле­жали ці землі непорушно, аж поки цивілізаторське око Єкатери­ни II не звернуло на них увагу.»

Ось так пише про українську історію перших двох третин XVIII століття один сучасний петербурзький публіцист. Насправ­ді ж усе в ті часи було значно складнішим, і про «непорушність» чи «бездіяльність» говорити не випадає, тим більше — про під­несення українських земель унаслідок того, що «цивілізаторське око Єкатерини II» повернулося до них.

Головним питанням, яке стояло перед Україною в XVII— XVIII століттях, було не питання незалежності чи об’єднання всіх етнічних земель, а питання ствердження того чи іншого доміну­ючого шляху розвитку. Усі головні політичні та воєнні баталії на українських теренах у ті часи ініціювалися — через певний лан­цюжок опосередкувань, релігійних та етнонаціональних, — саме цим питанням.

Звичайно, таке суспільство — у відповідності до свого часу — не толерує іновірців. Проте йдеться про гомогенність релігійну, а не етнічну: чи не чверть українських прізвищ Наддніпрянщини має тюркські корені. І це не просто філологія, а список козацької старшини, упорядкований та виданий торік Володимиром Кри­вошеею, — відкривається аж чотирма Абрамовичами (Аврамен- ків, Аврамовичів, Оврамовичів й Овраменків не рахуємо...).

Коли ж ідеться про систему латифундій, про панування від­повідного способу виробництва, то про вільних селян-землеро- бів не може бути й мови — потрібні кріпаки, а то й раби. Соціаль­на структура тут зовсім інша: хутори та слободи допускаються як тимчасове явище на необжитих іще землях. А так — більш чи менш великі села, фільварки, резиденції управителів чи оренда­рів, панські маєтки, значно менше міст та містечок, а ті, що є — адміністративні центри та місця постою військових залог. Само­врядування великих міст допускається в певних межах — у таких, які не заважають владі магнатерії. А загалом усе вирішують маг­нати, а на нижчому рівні — їхні пахолки.

В Україні до цього додавалося те, що магнати були або чу­жоземцями, або перекинчиками. Якщо в першій третині XVII століття серед магнатів ще траплялися ревні захисники віри, то потім із православних серед них залишилися тільки такі персо­нажі, як Адам Кисіль, твердість якого в захисті традиційної церк­ви дуже точно характеризувалася його прізвищем. Ясна річ, що й приборкувати невільних селян та безжально визискувати їх най­краще могли (принаймні поки не виросли надійні місцеві кадри перевертнів) персони інонаціонального походження...

Перший шлях — це шлях ранньокапіталістичного розвитку, коли основну масу суспільства складають дрібні й середні вільні товаровиробники; другий шлях — це поєднання капіталізму (ве­ликі товаровиробники) з феодалізмом (особиста несвобода осно­вної маси населення). За першого шляху можливим і бажаним є виборче право для достатньо широких верств, за другого — як уже було сказано, все вирішує магнатерія (хоча додатком до цього можуть бути електоральні права для магнатських пахолків та за­лежної від тих чи інших воло­дарів шляхти). Ані перший, ані другий шляхи не є апріорі чи­мось жахливим чи чудесним, проте перший усе ж історично незрівнянно прогресивніший і динамічніший. Хоча б тому, що він надає можливість при­швидшеного творення модер­ної нації як спільноти вільних громадян, озброєних не тіль­ки рушницями й шаблями, а й грамотною системою судочин­ства та виборчим правом.

Звичайно, терміну «капі­талізм» тоді ще не вигадали. Проте селяни добре знали, чого вони прагнуть: потрапити до козацького стану, що озна­чало особисту свободу, право на зброю та можливість вільно займатися землеробством — працювати на себе, а не на ко­гось. От тому й «колотило» Україну тривалий час, аж поки бодай частина її у вигляді автономних Гетьманщини, Слобожанщини та Запорозької Січі не одержала можливість розвитку з перева­жанням саме «фермерського» шляху (хоча козацька старшина й намагалася заводити латифундії, але все це було мало схоже на порядки, заведені на своїх землях польськими магнатами та ро­сійськими кріпосниками).

А згадаймо класичний образ запорожця. Войовник? Так. Але — передусім — чи не найважливіший складник тієї соціально- економічної системи, яка створилася в Україні в XVI—XVIII сто­літтях; козацький чинник зробив можлививим масове заселення та господарче освоєння лісостепу та просування українських по­селень у глибину степу, до Чорного моря. А у XVIII столітті фак­том стало помітне економічне піднесення самого Запорожжя, перетворення його на потужну господарчу структуру. У 1770-х роках його населення становило не менше 100 тисяч осіб, а тери­торія простягалася від Азовського моря до Південного Бугу. Ши­роко поширилося рільництво, якого раніше тут майже не було, розвивалися скотарство (головним чином конярство та вівчар­ство) та промисли — рибний, соляний, гончарний, збройний. Звісно, соціальний устрій тут далекий від ідеалів європейських утопістів: головною робочою силою великих козацьких зимівни­ків були наймити (але ж не кріпаки, а вільні люди). Та основна маса населення зосереджувалася не в зимівниках, а в слободах. Земля вважалася власністю всього війська, відтак Кіш відводив її власникам зимівників і слобідським громадам. Навзамін насе­лення слобід виконувало різні повинності. Головною повинністю козака була військова служба на власний кошт. Посполитих звіль­няли від військової служби, натомість вони відбували чимало інших повинностей на користь війська і сплачували грошові по­датки (саме грошові — ніякої панщини чи її аналогів, як це було в Російській імперії аж до 1861 року!). Натомість працю широко застосовували й на промислах, у чумацтві тощо. Основна маса вироблених товарів вивозилася, і, ще раз підкреслю, розширене товарне виробництво базувалося не на феодальних засадах, як це було в Росії, а на фермерському по своїй суті типі землеробства.

Дещо менш вільно, але все ж на основі так само фермерського землеробства із вкрапленнями латифундій, проте не з рабською, а з найманою працею, розвивалися Гетьманщина та Слобожан­щина. Щоправда, на останній куди більше відчувався російський вплив: там селяни ділилися на вільних, які мали власну землю, і тих, що жили на землях козацької старшини, на землях росій­ських поміщиків, монастирів тощо — і за це відробляли панщину (у XVIII столітті, втім, вона становила тільки два дні на тиждень) та платили данину натурою.

А тепер звернімося до питань політичних у всій їхній багато­сторонності — від політики економічної до освітньо-культурної.

Навіть цілком лояльний до Петербурга гетьман Іван Скоро­падський дещо робив для розвитку країни. За наказом Петра І столиця Гетьманщини була перенесена зі зруйнованого москов­ською армією Батурина до Глухова, неподалік кордону з Москов­щиною. Гетьман почав розбудовувати нову столицю, зробивши з провінційного містечка значне місто. Він також продовжив дав­ню козацьку традицію підтримки Києво-Могилянської академії та щорічно виділяв з Генерального військового скарбу 200 рублів на утримання її викладачів.

Наступний гетьман — Данило Апостол — зумів, хоча й не по­вністю, відновити політичну автономію Гетьманщини. Апостол також домігся дозволу російського уряду на часткове відновлення закордонної торгівлі купцями Гетьманщини. Він раціоналізував формування бюджету видатків гетьманського уряду, які покри­валися за рахунок «евекти», тобто вивізного мита, і витрачалися на утримання урядовців, компанійських полків та артилерії.

Данило Апостол організував «Генеральне слідство про маєт­ності» щодо рангових, тобто державних земель, переданих у при­ватну власність. Він розпочав кодифікацію українського права, результатом якої став кодекс під назвою «Права, за якими судить­ся малоросійський народ».

Та головні реальні зміни та спроби кардинальних реформ у Гетьманщині пов'язані з Кирилом Розумовським, останнім укра­їнським гетьманом. Хоча ставлення до нього з боку сьогоднішніх інтелектуалів дуже різне. Одні вважають, що гетьман Розумов- ський — це персона з числа тих, кого у XVIII столітті звали «бало­вень судьбы». Він, мовляв, цілком випадково опинився на верши­нах влади й нічим особливим не відзначався.

Не буду переповідати біографію гетьмана — вона добре відо­ма. Візьмімо до уваги його справи, що розпочалися після того, як у лютому 1750 року козацька рада у Глухові за вказівкою цариці Єлизавети обирає графа Кирила Розумовського гетьманом Ліво­бережної України.

Практично одразу молодий гетьман розпочинає реформи. Передусім — освітні. Виходив він з того постулату, що наука, освіта, культура — це речі засадничі для розвитку країни. Звісно, до такого розуміння він дійшов не самостійно. Це говорили най- видатніші мислителі того часу. До честі Розумовського зазначу, що він був на рівні цих ідей. І в тому, що прагнув загальної освіти всіх молодих українців (тобто до школи мали ходити всі діти всіх суспільних станів), і в тому, що хотів створити університет у Ба- турині, який знову став гетьманською столицею, а другий засну­вати на базі Києво-Могилянської академії, причому сама акаде­мія стала б богословським факультетом університету. Мав намір широко засновувати нові друкарні — не лише при університетах, а й при гімназіях. А на додачу — як переповідали сучасники — плекав гетьман Розумовський плани запросити завідувачем бі­бліотеки в Батурині самого Жан-Жака Руссо.

Зміцнює гетьман і автономію Лівобережжя. Він починає з власної руки роздавати маєтності старшині (а це був дуже ва­гомий важіль, щоб тримати її в послуху), самостійно призначає полковників (чого не було з часів Петра І), установлює власні митні збори, щоб мати кошти в державній скарбниці. Під упли- вом гетьмана з'явився царський указ від 13 січня 1752 року, який забороняв поширення на українське населення стану холопства (а спроби такі були). Почалася військова реформа: була модерні­зована артилерія, у полках вводилися блакитні однострої. Прово­див гетьман Розумовський і судову та адміністративну реформи, створюючи цілу мережу земських, підкоморських і гродських су­дів та ділячи країну на 20 повітів.

Ба більше: гетьман регулярно збирав старшинські ради, а 1763 року для затвердження судової реформи на Гетьманщи­ні скликав у своїй столиці Батурині Генеральні збори. Ці збори Розумовський мав намір зробити постійними, перетворивши їх на такий собі шляхетський (із домішками духовенства та замож­них городян) парламент, а гетьманську владу — перетворити на спадкову. Обговорювалося на цих зборах, зокрема, відновлення і традиції укладання статей українсько-російської угоди з кожним новим монархом, і митного кордону між Україною і Росією. Уза­галі, в оточенні Розумовського домінувала думка: у нас з росія­нами один монарх — але дві країни, дві держави, з'єднані тільки персональною унією.

Усі ці спроби посилити українську автономію мали наслідком протидію з боку Петербурга ще за царювання Єлизавети. Скажі­мо, 1754 року гетьману було заборонено призначати полковників, і тоді ж ліквідовано всі чинні в Україні внутрішні митні збори. 1761 року від Гетьманщини було відокремлено Київ, який від­нині підпорядковувався сенату імперії. Та головний удар по ре­формах і планах розбудови української автономії завдала нова імператриця Катерина II, яка, попри активну підтримку з боку Розумовського під час захоплення нею влади, не терпіла «мало­російської шатості» і прагнула ствердити самодержавні порядки чи не передусім у норовливій Гетьманщині. Це вдалося зробити, застосувавши класичну імперську тактику батога й пряника: ко­зацька старшина одержала дворянство й чималі земельні маєт­ності разом із щойно покріпаченими українськими селянами. А на тих, хто опирався, чекали в'язниці чи вигнання.

Катерина II скасувала й саму посаду гетьмана, передавши управління Гетьманщиною так званій Другій Малоросійській ко­легії. Через рік був скасований особливий устрій Слобожанщини. Через десять років цариця ліквідувала й Запорозьку Січ. А 1781 року автономія Гетьманщини була остаточно скасована, і на її те­риторії було утворене Малоросійське генерал-губернаторство. Так скінчилася остання спроба модернізувати Гетьманську Украї­ну. Як бачимо, реформи, задумані та розпочаті, були дуже серйоз­ними, але вистачило подиху крижаного вітру з Петербурга, по­єднаного з умілою політикою розколу й підкупу старшини, щоб усі проекти згорнули, а самі реформатори безсило склали руки.

Чи можливий був інший перебіг подій? Здається, так. Адже події в Україні того часу відбувалися в загальноукраїнському, ба більше — світовому контексті. А Петербург у другій половині XVIII століття діяв усупереч європейським тенденціям, перетво­рюючи кріпацтво на справжнє рабство і вбачаючи в надексплуа- тації кріпаків магістральний шлях розвитку економіки імперії. За іншого розкладу сил на міжнародній арені та за іншого результа­ту боротьби за владу в російській столиці така тенденція могла бути покарана, і Гетьманщина та Запорожжя так і залишилися б на кілька десятиліть бодай автономними — що дало б змогу про­вести внутрішню модернізацію. Яка ситуація виникала на укра­їнських теренах? Економічна вольниця на великих територіях і вигідних шляхах, давні традиції спілкування з Європою та пряма господарча співпраця з нею плюс перспектива вільної колонізації ледь не половини узбережжя Чорного моря. І своєрідна демокра­тія озброєного народу, точніше — його певної верстви, але такої, що служила взірцем для всіх. Згадаймо, що саме в 1770-ті роки на повну силу розгорівся конфлікт між королівською владою Брита­нії та заокеанськими колоніями цієї держави. Він почався як суто економічний, але швидко перейшов у політичну фазу. У квітні 1775 року розпочалися збройні сутички загонів американських колоністів із британським військом... Звичайно, європейські газе­ти до Глухова доходили неквапом, але ж доходили, і їх було кому читати. Чи не стали б заокеанські події поштовхом до радикаліза- ції українського козацтва та вільного селянства, тим більше, що в економічному устрої обох країн тоді вистачало спільних рис? Це, звісно, у разі гіпотетичного тривання автономії України до тих часів; у реальній же історії Запорозька Січ була ліквідована у червні 1775 року. Схоже, події в Північній Америці якраз і під­штовхнули імператрицю Катерину II до ухвалення цього рішен­ня — знищити гніздо політичної та економічної вольниці, поки в ньому не виросли гостродзьобі пташенята. А козаків переселити кудись на геополітичні задвірки...

Урешті-решт такими задвірками стала Кубань. Переселені туди наприкінці XVIII століття й залишені у спокої запорожці зробили Кубанську область — територію Кубанського козачого війська — однією з основних житниць Російської імперії: 1913 року за валовим збором зерна Кубанська область вийшла на дру­ге місце серед регіонів імперії, за виробництвом товарного хліба — на перше. Але не забуваймо, що переселена була тільки частина запорожців; за інших обставин усе Північне Причорномор’я мо­гло б стати сферою економічної активності українців, вільною від феодального ладу. І сферою політичної активності — також. А там би й порти збудовали, і міста розширили (бо ж, скажімо, ні Одесу, ні Севастополь ніяка Катерина не «засновувала» — вони існували задовго до неї). І флот свій створили б (власне, такий флот існу­вав під час російсько-турецьких війн: згадаймо вихованця Киє- во-Могилянської академії козацького полковника Сидора Білого з його Дніпровською флотилією), і необхідну інфраструктуру. Ну, а 1789 року в Європі розпочалися революційні часи...

Словом, геополітична фортуна не посміхнулася Україні, і розпочалася деградація вже створеного й досягнутого; у цьому не було нічого унікального, бо ж, скажімо, регрес Італії чи Іспа­нії свого часу був значно більшим. Але, так чи інакше, потенціал розвитку українські землі значною мірою зберегли, і не випадко­во прозірливі мислителі зазначали й зазначають, що контроль за Україною є ключовим питанням для існування Російської імперії. Цілком логічно припустити, що в разі встановлення реального контролю за своєю країною самими українцями цей потенціал запрацює, нарешті, і на саму націю — як це вже сталося б два сто­ліття тому в разі збереження самоврядності України та вільного розвитку її економіки...

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ 1 липня 2011 р.