Prima signatio Володимира та хрещення Русі

Хрещення князя Володимира — головна, поворотна подія не лише в його особистому житті, але й у житті усієї Київської держави, усього схід­ного слов’янства. Русь в особі Володимира зробила свій цивілізаційний вибір, причому вибір суверенний, вільний.

“Повість врем’яних літ” наводить розлогу розповідь про шлях Володи­мира до істинної віри, який завершується сюжетом хрещення та вінчання з царівною Анною в Корсуні в 988 р. Ця розповідь давно вже стала хрестома­тійною і знаною. Тим не менш, нам невідомо точно ні коли охрестився князь Володимир, ні якими були обставини прилучення князя до христи­янської віри. Без сумніву, важливою є роль причорноморського Корсуня в цій події. Київ і Корсунь — дві точки на мапі, розділені майже тисячею кі­лометрів шляху, проте події розгорталися на значно більшому просторі, що включав у себе терени Візантійської імперії і сусідніх з нею країн. Це, поза сумнівом, наклало відбиток на характер київського християнства, а від­так — на весь процесс розбудови грандіозної просторової ікони Нового Єру­салима на берегах Дніпра. Плин подій, пов’язаних з наверненням князя Во­лодимира в християнство, розтягнувся на кілька років, охопивши меншою мірою хронологічний період з 986 по 989 р. Отже, розглянемо початкову ланку у тому єдиному ланцюгу подій, що змінили всю подальшу долю Русі- України й заклали підвалини нового сакрального образу Києва.

Язичницький пантеон Володимира.

Мініатюра Радзивілівського літопису. Арк. 45. ХУст.

Як відомо, хре­щення Русі не було ре­зультатом християн­ської місії, воно відбулося за ініціати­вою верховної влади внаслідок внутріш­нього розвитку соці­альних і політичних структур, котрі шу­кали собі ідеологію, здатну підтримати їх краще, ніж язичництво. Тож, на Русі утвердилося християнство “констан- тинівського зразка”, так само, як і в інших європейських країнах, що увійшли до сім’ї християнських держав подібним шляхом. Хрещення Русі — не ізольований факт в історії Європи кінця Х ст. До цього часу народи, що залишилися поза межами Візантійської імперії та каролінгської Європи (слов’яни, угорці, скандинави), так само, як і Русь, з тих же мотивів і тим самим шляхом, за ініціативою правителя приймають християнство. Вибір між західною та східною традиціями, зроблений Володимиром, був зумовле­ний передусім геополітичним фактором, тому при осмисленні подій необ­хідно вписати їх у загальну лінію русько-візантійських стосунків кінця Х ст.

Обставини хрещення Русі неоднаково висвітлюються у давньоруських та іноземних джерелах, тому в науці поширена думка, що перша і друга групи джерел перебувають у протиріччі між собою^[131].

Розглянемо спочатку дані вітчизняних джерел. Руські звістки містяться у двох джерелах: 1. У “Повісті врем’яних літ”; 2. У Житії святого Володи­мира — агіографічному творі, відомому у кількох варіантах та редакціях, найдавніший з яких, як вважають, входить до складу “Пам’яті і похвали князю руському Володимиру” Якова Мніха^[132]. Інші давньоруські твори, які згадують хрещення Володимира та Русі, повторюють чи розвивають дані двох вищезгаданих джерел, не зачіпаючи суті розгорнутої в них концепції.

Стисло викладена літописна історія хрещення Володимира виглядає так. 986 року до Києва прибули місіонери з різних країн. Володимир, майже переконаний у тому, що істинною є лише грецька віра, все ж вирі­шує “почекати ще трохи”. 987 року князь відправляє своїх послів випро­бовувати віри і служби мусульман, католиків та православних.

Вибір віри Володимиром. Олійний живопис. Софія Київська, Успенський вівтар. ХУІІІ ст.

імператори відповідають про свою згоду на шлюб, однак після того, як Володимир охреститься. На це князь говорить посланцям від царів, що він уже уподобав їхню віру і готовий прийняти хрещення. Імператори від­правляють у Херсонес сестру супроти її волі в супроводі сановників і свя­щенників. Із Божого допусту в цей час розхворівся Володимир очима, та, прийнявши за порадою Анни хрещення, чудесно прозрів. Побачивши чудо, охрестилася і його дружина. Охрестилися ж вони, говорить літопи­сець, у церкві святої Софії, і стоїть та церква посеред міста, де торгують корсунці. А далі додає: “Се же не сведуще право глаголють, >ко крес- тилъс# есть в Киев^, и ини же р^ша: в Василиви, друзии же инако ска- жють”. Після цього Володимиру був викладений доволі великий Символ віри^[133].

Дещо відмінну від літописної хронологію подій подає “Пам'ять і по­хвала князю руському Володимиру” Якова Мніха. Згідно з цим джерелом, Володимир жив після хрещення 28 літ, тож охрестився 987 р.; на третє літо по хрещенні (989) Корсунь узяв; на четверте літо (990) заснував церкву Бо­городиці; на п'яте літо (991) Переяславль заклав; на дев'яте літо (996) дав церкві Богородиці десятину^[134]. Аналіз “Пам'яті і похвали” привів О. Шах­матова до висновку, що ця пам'ятка має у своєму складі давнє Житіє Во­лодимира, написане на підгрунті записів Найдавнішого літописного зводу. Одним із доказів цього О.

Після праць О. Шахматова розробка проблеми пішла іншим напрямом. Вчені обговорювали вже не історичну достовірність оповіді, а структуру повісті, час і умови виникнення кожної з її складових частин та їх автен­тичність. Основний принцип аналізу, сформульований О. Шахматовим, прийнятий і сучасною наукою. На жаль, це призвело до надто скептичного ставлення до літописного переказу про хрещення Русі, а часом навіть і до майже повного заперечення його достовірності. Це особливо стосується праць таких авторитетних істориків, як М.

Таким чином, у науці встановилася започаткована О. Шахматовим тра­диція, яка заперечує достовірність літописних повідомлень про час, місце та обставини особистого навернення Володимира. Як справедливо зазна­чає С. Бєляєв, ця проблема, незважаючи на величезну кількість літератури, що побачила світ у зв’язку з 1000-річчям хрещення Русі, не отримала свого задовільного вирішення. Захоплення критикою літописних даних призвело до повної руйнації картини початкового етапу християнізації Русі, що ре­конструюється на підставі літописної оповіді, хоча науково вивіреної аль­тернативи останній не створено. Тож, нагальним є завдання більш глибо­кої і переконливої інтерпретації літописних звісток. Дослідник пише, що, не передрікаючи висновків, він насмілюється висловити тезу про те, що літописна розповідь у цілому дає достовірну інформацію про корсунський похід і про хрещення князя Володимира^[140].

Підтримуючи точку зору О. Бєляєва, котрий присвятив багато років як вивченню проблеми хрещення Русі загалом, так і археологічному до­слідженню християнських пам’яток Херсонеса зокрема^[141], спробуємо пере­вірити його тезу на підгрунті запропонованої атрибуції “Промови філо­софа”.

Отже, якщо “Промова філософа” дійсно є історичним документом, пов’язаним з оглашенням Володимира, то обидві дати особистого хрещен­ня князя, що фігурують у давньоруській літературі, є істинними: 987 р., на­званий у “Читанні” про Бориса і Гліба Нестора і у “Пам’яті і похвалі” Во­лодимиру Якова Мніха, — це рік оглашення Володимира, а 988 р., що фігурує у літописі, чи 989 р., згаданий у “Пам’яті і похвалі” як рік взяття Корсуня, — це рік його охрещення.

Звернемо увагу на свідчення Новгородського першого літопису за Ко­місійним списком: “В лФто 6497. Крестися Володимиръ и вся земля Рус- кая; и поставиша в КиевФ митрополита, а Новуграду архиепископа, а по иным градом епископы и попы и диаконы; и высть радость всюду”^[142]. Отже, за Новгородським літописом хрещення Володимира і Русі відбулося 989 р.

Цю ж дату хрещення Русі наводить Псковський перший літопис^[143]. Під 989 р. у Вологодському літописі читаємо: “Князь Владимер взя Корсунь град, и крестися ту, и поя севе жену Анну Греческую. И приде из Корсуня и крести всю землю Рускую”^[144].

Також істинним здається й відображене у літописі давнє передання про охрещення Володимира в Києві або Василєві, яке викликало скептичне ставлення багатьох істориків до літописного повідомлення про охрещення князя в Корсуні у 988 р. У Києві або Василєві, ймовірно, мало місце огла- шення князя, під час якого він, згідно з цим обрядом, отримав нове хрис­тиянське ім’я — Василій, що відбилося у назві міста; таїнство ж хрещення він, вірогідно, прийняв у Корсуні. Остання обставина значною мірою під­тверджується результатами археологічних досліджень середньовічного Хер­сонеса, під час яких були виявлені рештки баптистерія (хрестильні) біля так званої Уварівської базиліки; С. Бєляєв аргументовано доводить, що це і є та сама згадувана у джерелах базиліка, у якій охрестився Володимир^[145].

Вважаємо за необхідне звернути увагу ще на одну християнську пам’ятку, яка, на наше переконання, містить у собі оригінальні дані з роз­глядуваної проблеми. Йдеться про унікальні світські фрески двох сходових веж Софії Київської, атрибутовані у сучасній науці як тріумфальний вели­кокняжий цикл, що ілюструє укладення династичного шлюбу Володимира й Анни напередодні хрещення Русі. На фресках південної вежі зображено прийом послів Володимира Василієм ІІ на константинопольському іпод­ромі та в імператорському палаці; на фресках північної вежі відображено коронацію принцеси Анни в Константинополі під час її заручин з Воло­димиром. Зроблено та всебічно аргументовано висновок, що коронаційні урочистості відбулися наприкінці грудня 987 — на початку січня 988 рр. і були пов’язані з наданням Володимиру кесарського чину у відповідності з візантійськими церемоніально-дипломатичними нормами^[146]. З цього можна виснувати, що на час укладення династичного шлюбу Володимир вже не був язичником.

Ця концепція прийнята в сучасній науці. Зокрема зазначено, що до­слідження Н. Нікітенко “выявили выдающееся место гречанки в деле хри­стианского строительства, создания первого храма в Киеве, разработки программы фресковых композиций св. Софии”^[147].

Перевіримо тепер, як реконструйована нами на підгрунті даних дав­ньоруських джерел версія охрещення Володимира узгоджується із свідчен­нями середньовічних іноземних авторів.

У сучасній історіографії питання про політичні передумови прийняття Руссю християнства розглядається передусім на підгрунті свідчень араб­ського хроніста Ях’ї Антіохійського — сучасника Володимира і Ярослава. Ще М. Грушевський зазначав, що “це оповідання про зносини Візантії з Володимиром Святим дуже важливе, бо йде з доброго джерела”^[148]. Такої ж оцінки хроніці Ях’ї надають і сучасні українські історики^[149]. Ях’я розповідає про заколот малоазійських феодалів, очолюваних Вардою Фокою, котрий восени 987 р. проголосив себе імператором і рушив з військом через Малу Азію на Константинополь. Коли узурпатор зупинився навпроти столиці, на протилежному березі Босфора, законна влада потрапила у безвихідь. Ім­ператор Василій ІІ змушений був звернутися по допомогу до київського князя Володимира, володаря могутньої язичницької держави. “І згодився він на те, — пише Ях’я. — І уложили вони поміж собою умову про посвоя­чення, і оженився цар Руси з сестрою царя Василя, як цей поставив йому умову, щоб він охрестився і вся людність його країв, а то народ великий. І тоді Русь не признавалась ні до якого закону і не знала жодної віри. І послав до нього цар Василь пізніше митрополитів і єпископів, і ті охрестили царя і всіх, кого містили в собі його землі, і послав до нього сестру свою, і та по­будувала багато церков в земли Руси. І коли зайшла у них умова про шлюб, прийшли війська Руси також і сполучились з військами греків, які були у царя Василя, і пішли всі разом на боротьбу з Вардою Фокою морем і сухо­долом в Хризополь. І перемогли вони Фоку, і опанував цар Василь край приморський, і забрав всі кораблі, які були у Фоки”^[150].

Після перемоги під Хризополем, яка сталася навесні або влітку 988 р., Василій ІІ за допомогою руського війська остаточно розбив узурпатора під Абідосом в ніч з 12 на 13 квітня 989 р.: “І рушив цар Василь і брат його Кон- стянтин разом зі своїми військами і з військами Руси, і зустрілися з Вардою Фокою в Абідосі — а це недалеко від берега константинопольського — і по­били Фоку, і вбито його в суботу 13 нисана (квітня) того ж року... і прине­сено його голову в Константинополь і виставлено. І тягнувся його бунт один рік і сім місяців”^[151].

Імператор Василій ІІ (ліворуч) на фресці вежі Софії Київської 1011—1018 рр. і на візантійській мініатюрі 1019р.

Прибуття царівни Анни в Корсунь. Мініатюра Радзивілівського літопису. Арк. 62. XVст.

А. Поппе заува­жує, що цей текст міс­тить велику кількість дат, однак дотриму­ється не хронологіч­ної послідовності по­дій, а вишикує їх у причинно-обумовле- ний ряд^[152]. На наше переконання, Ях’я дійсно обумовлює причини подій, одна­че, ми не можемо по­годитися з тим, що хроніст не дотриму­ється хронологічної послідовності у їх викладенні: Ях’я скрізь уточнює час кожного епізоду, прив’язуючи його до певної історичної ситуації. Справді, якщо уважно придивитися до послідовності подій у хронологічному континуумі хроніки Ях’ї, то вимальовується така картина: коли Володимир зобов’язався охрес­титися і оженився на сестрі імператора, на Русі ще панувало язичництво. Лише згодом, коли проминув деякий час після укладення “умови про по­своячення”, Василій II прислав до Володимира Анну з митрополитами та єпископами, котрі охрестили князя та його державу.

Якщо врахувати факт оглашення Володимира грецьким філософом у Києві, то можна зрозуміти свід­чення Ях’ї про зобов’язання князя хреститися в той час, коли Русь ще була язичниць­кою. Можна зрозуміти й те, що саме тоді Володимир одру­жився на Анні, адже за серед­ньовіччя шлюбом вважалися заручини — “умова про посвоя­чення”, весілля ж було актом виконання цієї умови, тому Ва­силій прислав Анну до Володи­мира “пізніше”. З іншого боку, Володимир міг одружитися (за­ручитися) з Анною лише будучи християнином, а таким він міг вважатися тільки після свого оглашення.

Варто також врахувати й те, що за свідченням арабського хроніста ох- рещення Володимира і Русі відбулося значно пізніше укладення угоди між ним і імператором, на що звернув увагу перекладач і дослідник хроніки Ях’ї В. Розен^[153]. Історичну канву подій, накреслену Ях’єю, належить доповнити звістками інших авторів. Свідчення, що їх повідомляють візантійські істо­рики про ці події, містяться у таких джерелах: 1. У згадці Михаїла Пселла (середина ХІ ст.) про прибуття руського війська та його битву з армією Варди Фоки^[154]. 2. У стислих повідомленнях про ці події хроністів Скіліци та Зонари (ХІ—ХІІ ст.), котрі згадують цінну подробицю: перед битвою під Хризополем Василій ІІ встиг одружити Володимира з Анною^[155]. Таким чином, князь побрався з принцесою не пізніше весни — початку літа 988 р. 3. У надзвичайно важливій інформації сучасника подій Лева Диякона про захоплення русами Херсонеса. Він повідомляє, що напередодні падіння Херсонеса на небі з’явилися вогняні стовпи (північне сяйво) як провість цієї події, і далі зауважує, що незабаром з’явилася комета, яка провіщала нове лихо: землетрус у Константинополі^[156]. Оскільки згадані небесні фе­номени точно датовані Ях’єю, а також частково іншим сучасником подій — вірменським істориком Степаносом Таронським (Асохіком), В. Васильєв- ський та В. Розен першими встановили, що Херсонес був узятий між 7 квітня, коли були видимі вогняні стовпи, і 27 липня 989 р., коли з’явилася комета^[157]. Отже, Анна прибула у Херсонес не раніше 7 квітня 989 р. А це означає, що заручини Володимира з Анною відбулися до весни 988 р., а ве­сілля — після 7 квітня 989 р.

Якщо візантійські автори нічого не говорять про хрещення Русі, то Асохік згадує це у повідомленні про подію 1000 року. Розповідаючи про су­тичку між русами і грузинами, загони яких з 988 р. входили до складу ві­зантійської армії, Асохік зауважує: “Тоді весь народ рузів, що був там, під­нявся на бій; їх було 6 000 чоловік — піших, озброєних списами і щитами, яких просив цар Василій у царя рузів у той час, коли він віддав сестру свою заміж за останнього. В той же самий час рузи увірували в Христа”^[158].

У світлі цих фактів, вважає А. Поппе, важко погодитися з ситуацією, за якої військо Володимира билося за Василія ІІ і одночасно Володимир здійснив похід проти цього імператора на Херсон, щоби забезпечити собі право на руку сестри останнього. Звідси, пише А. Поппе, можна виснувати, що Володимир діяв не супроти міста, лояльного по відношенню до імпе­ратора, а супроти бунтівного; тож Херсон визнав владу узурпатора, а Во­лодимир, союзник Василія, прагнув установити там порядок^[159].

Гіпотеза А. Поппе була піддана критиці з боку російських та україн­ських істориків, котрі зазначили, що вона суперечить прямим вказівкам джерел: “Повість врем’яних літ” та “Історія” Лева Диякона характеризують цей похід як відверто ворожу щодо Візантії акцію^[160].

Західноєвропейські джерела про ці події практично відсутні. Виклю­ченням є цінне повідомлення сучасника Володимира — Тітмара Мерзе- бурзького: “Поступлю далі в своїх увагах і згадаю про неправдивий вчинок короля руського Володимира. Він взяв жінку з Греції на ім’я Олена, що за­сватана була за Оттона ІІІ та хитрим підступом відібрана, і за її намовою прийняв святу віру християнську, але добрими ділами її не украсив”^[161]. В історіографії стало ледве не загальним місцем звинувачення Тітмара у плу­танині. Наприклад, у М. Брайчевського читаємо: “Важко зробити в такому короткому уривку більше помилок, ніж у цитованому тексті. Грецьку при­нцесу, видану за Володимира, звали не Олена, а Анна. Тут очевидна плу­танина з княгинею Ольгою, чий надгробок інформатор Тітмара бачив у Де­сятинній церкві. Анна ніколи не була заручена з імператором Оттоном ІІІ. Тітмар, напевне, має на увазі невдале женихання французького принца Ро­берта, але як звали грецьку царівну, чиєї руки він домагався, нам неві­домо... Анна була рідною тіткою Оттона ІІІ, а відтак ніяк не могла висту­пати в ролі нареченої. Тому відпадає і звинувачення грецьких царів Василя і Константина у підступності... Невірно, що Володимир хрестився за на­поляганням дружини, бо шлюб з нею брав уже будучи християнином. Такі неточності різко знижують джерелознавчу вартість Тітмарової хроніки”^[162]. Подібні судження зустрічаємо у М. Ільїна^[163], Б. Свердлова^[164], О. Назаренка^[165] та ін. Однак жодна з вищенаведених зауваг істориків не має повної дока­зової сили.

По-перше, Тітмар, як людина наближена до німецького імператор­ського двору, добре орієнтувався у сучасних йому міжнародних подіях (помер 1018)^[166] і не міг вигадати колізію з жениханням Оттона ІІІ, тим більше, що останній не був племінником Анни, бо його батько Оттон ІІ одружився не з її сестрою, а з родичкою Іоанна І Цимісхія^[167].

По-друге, згідно з тогочасними звичаями, Анна могла носити друге ім’я — Олени: на Русі, як і в інших східнохристиянських країнах, дитина при народженні отримувала два християнських імені — перше молитовне, яке давали на 8-й день по народженні, а друге хрестильне, котрим називали дитину на 40-й день її життя^[168]. Цей звичай згадує і В. Татищев, зазначаючи, що у найбільш відповідальних моментах життя називається молитовне ім’я людини, як таке, за котрим її знає Бог^[169]. Інформатори Тітмара, саксонські лицарі, які були у війську польського князя Болеслава Хороброго, котрий захопив Київ у серпні 1018 р., могли бачити ім’я Олени на згадуваній Тіт- маром гробниці жінки Володимира у Десятинній церкві^[170]. По-третє, за­пропонована нами атрибуція “Промови філософа” дає змогу говорити про те, що Володимир насправді міг хреститися в Херсоні за наполяганням Анни, бо брав з нею шлюб після свого оглашення, але ще до прийняття та­їнства хрещення. Якісь зволікання князя з прийняттям обряду хрещення засвідчило його “Житіє особливого складу”, де говориться, що Володимир намірявся “створити безвір’я” у Корсуні після прибуття сюди Анни, внас­лідок чого занедужав очима. Хоча це Житіє — доволі пізня пам’ятка (XVI ст.), однак воно зберегло у собі деякі фактичні дані з давніших дже­рел^[171]. Нагадаємо, що у “Повісті врем’яних літ” також акцентується роль Анни в особистому наверненні Володимира, адже, як стверджує літопи­сець, саме за її порадою князь охрестився і позбувся сліпоти.

Тож, на наше переконання, свідчення Тітмара є цілком достовірними. Все це зайвий раз підтверджує необхідність уважного ставлення до даних

джерел, для розуміння яких варто враховувати всі обставини, в тому числі середньовічну ментальність, звичаї та обряди як невід’ємний компонент культури. Останнє найбільшою мірою стосується церковної обрядності, особливо канонічного чину хрещення, що належить до одного з семи Та­їнств християнської Церкви. Ця важлива тема у зв’язку з проблемою осо­бистого хрещення Володимира була порушена знаним іспанським до­слідником М. Арранцем, фахівцем зі східнохристиянської теології та літургіки^[172]. Основним джерелом для автора послужив відомий у різних ру­кописних варіантах константинопольський Євхологій і московський Треб­ник 1623 р. — останній зберіг практично дослівний переклад потрібних час­тин грецької літургії, що свідчить про дотримування на Русі візантійської духовної практики впродовж багатьох століть. М. Арранц поставив за мету спробувати відновити порядок здійснення Таїнства над князем Володими­ром у двох варіантах: перший настає, якщо хрещення було здійснено на Богоявління (6 січня) 988 р., другий — якщо Таїнство відбулося на Велик­день 988 р. (7—8 квітня). Отже, в обох випадках автор приймає літописну дату — 988 рік. Цим він погоджується з реконструкцією А. Поппе, котрий запропонував “на вибір” дві вищевказані дати охрещення Володимира (з наданням переваги першій)^[173]. М. Арранц підтримує гіпотезу деяких істо­риків про “розтягнуту” версію хрещення Володимира (Київ-Херсон), яка, до речі, обстоюється і в нашій роботі. Річ у тім, що про можливість охре- щення Володимира з попереднім оглашенням говорили чимало авторів, однак, на жаль, без належної аргументації^[174]. Брак необхідних доказів при­звів до того, що ця конструктивна думка була, як-то кажуть, “з порогу” від­кинута тими дослідниками, у чиї побудови вона не вкладається^[175]. Особ­ливо рішуче проти такої гадки висловився М. Брайчевський, вважаючи, що вона “не витримує критики”^[176]. Слід зазначити, однак, що і противники даної гіпотези не висунули жодних серйозних контраргументів. З посилан­ням на думку Г. Острогорського це спробував зробити С. Беляєв, одначе, він намагається спростувати не саму можливість оглашення Володимира, а факт двох хрещень князя, про що аж ніяк не йдеться у прибічників “роз­тягнутої” версії; їм можна лише закинути деяку неточність термінології, коли вони іноді оглашення називають “попереднім хрещенням”.

Тож заслугою М. Арранца є те, що він вперше розглянув зазначену гі­потезу в контексті канону грецького Євхологія, який вимагає дотримання тривалої фази оглашення перед прийняттям таїнства хрещення. У зв’язку з цим, вчений звертає увагу на лінгвістичні особливості терміну “хре­щення”: термін baptisma перекладається слов’янською мовою як “хре­щення”; натомість його етимологічно точною відповідністю є “занурення”. Власне, завершальний акт хрещення позначений у візантійських літургій­них текстах як photisma, що слов’янською означає “просвітлення”. Слова ж про хрещення Володимира у Києві можуть означати ритуальну дію “по­кладення хреста” (prima signatio), яка вводить неофіта до категорії “неох- рещенних християн”, себто, вважає М. Арранц, у Києві могло відбутися оглашення князя.

Дослідник творчості Кирила Єрусалимського — Г. Флоровський заува­жує, що у давній Церкві розрізнялись три чини — предстоятелів, вірних і ог­лашения (катехуменів), тобто оглашені вважалися членами Церкви. До числа оглашених входили після навчення вірі й особливого обряду, що включав у себе покладення на неофіта рук, осінення його хресним знаменням (prima signatio. — Авт.) й молитви, що збереглась у Апостольських Постановах^[177].

Значення подібних досліджень стосовно середньовічної історії і куль­тури важко переоцінити. Наведемо такий промовистий факт. Авторитет­ний французький історик — культуролог, знавець руського Середньовіччя В. Водов, намагаючись спростувати версію про можливість оглашення Во­лодимира, твердить, що цей обряд не засвідчений у Візантії (!) і є суто скан­динавським за своїм походженням. Цим історик прагне довести безпід­ставність свідчень руських джерел щодо дати та місця хрещення Володимира: давньоруські пам’ятки, стверджує В. Водов, залишають від­критими ці питання, бо сповнені протиріч і непевностей^[178].

Та насправді обряд оглашення був для візантійців вельми значимим і обов’язковим, у тому числі і в Х ст.: після того, як у 934 р. в арабів була від­войована Мілітіна, високопоставлених арабських бранців при візантій­ському дворі піддавали такій собі “квазі-християнізації”, вбираючи їх під час урочистих процесій в білий одяг і знімаючи з них пояси, що в очах ві­зантійців було вбранням “катехуменів”, тобто оглашених. Проте не слід думати, що навернення у християнство в усіх випадках мало насильниць­кий чи облудний характер. Зазвичай полоненим пропонувалося прийняти нову віру за непогану плату, шлюбні угоди або податкові привілеї^[179].

Найбільш важливим є те, що обряд оглашения отримав особливого по­ширення у варязькому середовищі, звідки походили і з яким були тісно пов’язані Рюриковичі. Причому скандинавські джерела чітко фіксують цей проміжний віросповідний статус і навіть ті переваги, які він давав. Так, пер­сонаж саги про Олава Святого Токі Токасон у відповідь на питання конунга, чи був він охрещений, відповідає: “Я отримав оглашення, але не був хреще­ним”^[180]. Ту саму відповідь отримує від данця Геста Тордарсона конунг Олав Трюггвасон. Про цього Геста сказано в сазі, що він “ввечері осіняв себе хрес­том, як інші люди при дворі конунга, але насправді був язичником”^[181]. У пе­рехідний від язичництва до християнства період статус оглашеного приносив чималу практичну та політичну вигоду, адже людина, яка отримала огла- шення, користувалася багатьма перевагами члена християнської общини, не розриваючи при цьому зв’язків з язичницьким світом^[182]. Можливість не відмовлятися повністю від релігії предків була особливо актуальною для пра­вителя, вождя, керівника дружини. Статус prima signatio дозволяв обійти складнощі, що виникали у правителя-воєначальника з прийняттям нової віри, оскільки далеко не завжди людина після оглашення приймала хре­щення. В Житії св. Ансгарія розповідається про те, що багато данців вже були охрещені, але водночас язичники надавали перевагу прийняттю “хресного знамення”, аби мати можливість відвідувати церкву та бути присутніми при здійсненні Таїнств. До того ж ті, хто отримали оглашення, не поспішали приймати хрещення, розраховуючи зробити це перед самою смертю, щоб, очистившись від гріхів, незаплямованими увійти в Царство Небесне^[183].

Таким чином, оглашений міг майже все життя не поривати з язичниц­твом, навіть вмерти нехрещеним, тобто prima signatio не завжди свідчило про неухильне бажання змінити віру, інколи цей акт був продиктований цілком життєвими міркуваннями. Подібну практику помічаємо в сазі про Егіля: “Англія була охрещена задовго до того, коли все відбулося. Конунг Адальстейн був християнином, і його називали Адальстейн Благочесний. Конунг запропонував Торольву з братом прийняти неповне хрещення. Це був поширений звичай у торгового люду й у тих, хто наймався до християн, тому що ті, які прийняли неповне хрещення, могли спілкуватися і з хрис­тиянами, і з язичниками, а віру вони собі обирали ту, яка більше подоба­ється. Торольв та Егіль зробили так, як просив конунг, й обоє прийняли неповне хрещення. У них тоді було під началом три сотні воїнів”^[184].

У цьому зв’язку цікавими є повідомлення циклу скандинавських саг про норвезького конунга Олава Трюггвасона^[185]. Згідно з цими повідомлен­нями, Олав, який довго жив при дворі Володимира і перебував на той час саме в статусі оглашеного, брав безпосередню участь у справі навернення Володимира. Навернення самого Олава почалося з прийняття prima signa­tio у Візантії, а обряд хрещення він пройшов на островах Сюллінга в Ірлан­дії, що досить чітко зафіксовано в англійській хроніці Уільяма Мальмсбе- рійського^[186]. Хоча цьому джерелу через його агіографічні мотиви і традиційне для поетики саг звеличування головного героя зазвичай від­мовляють у достовірності, проте на думку відомого дослідника скандинав­ських джерел В. Петрухіна, немає прямих підстав заперечувати “місію” Олава на Русі, тобто його роль у поширенні тут християнства. Дослідник вказує на те, що переважна більшість візантійських монет — міліарісіїв, ви­явлена у Північній і Східній Європі, відноситься до часів правління Васи­лія ІІ і Константина VIII, що підтверджує найбільшу інтенсивність у цей час зв’язків Візантії, Русі і Скандинавії. Як вважає більшість дослідників, досить рідкісні (на відміну від мас східного срібла) візантійські монети не можуть розглядатися як свідчення грошового обігу, тим більше, що вивіз золота і срібла з Візантії був заборонений. Отже, знахідки візантійських монет можна пов’язувати з виплатами варязьким найманцям. За дотепним здогадом В. Петрухіна, дружина Олава склала основу бойового контин­генту, відправленого в 988 р. Володимиром на допомогу Василію ІІ в його боротьбі з узурпатором Вардою Фокою^[187].

Отже, поширений у варязько-руському середовищі обряд оглашения неофітів, надійно підтверджений скандинавськими джерелами часів хре­щення Русі, вочевидь, мав місце під час особистого навернення Володи­мира і його змістовна основа цілком могла бути “покладена на письмо”, якщо зважити на схильність візантійців до такого роду документації обряду хрещення (пор. оглашальні і тайноводственні слова).

Отже, ввівши до кола давньоруських джерел новий історичний доку­мент про хрещення князя Володимира, що відбив текст його оглашення (“Промова філософа”), та розглянувши у новому контексті дані вітчизня­них та іноземних пам’яток історії і культури про цю подію, отримуємо такі висновки:

Обидві групи джерел фактично підтверджують одна одну, про що го­ворив ще М. Грушевський^[188], і подають достовірні звістки стосовно події, що розглядається. Зіставлення їхніх даних дозволяє уточнити картину осо­бистого навернення Володимира. Вона вимальовується у такому вигляді.

Наприкінці 987 р., якраз після того, як Василій ІІ звернувся по допомогу до Володимира, у Київ прибула візантійська місія. Саме тоді, вірогідно, ста­лося оглашення князя, коли він приєднався до християнської спільноти з новим ім’ям — Василій. Одночасно у Константинополі відбулися заручини Володимира з Анною, які, згідно з тогочасною шлюбною обрядністю, мали заочний характер. Володимир, увійшовши до родини василевсів, у відпо­відності з візантійськими церемоніально-дипломатичними нормами був, як вважають історики, наділений царськими (кесарськими) інсигніями^[189]. Анна, як царева наречена, отримала відповідні регалії та титул^[190].

Хрещення Володимира. Мініатюра Радзивілівського літопису. Арк. 62зв. XVст.

Хрещення дружинників Володимира. Мініа­тюра Радзивілівського літопису. Арк. 62зв. XV ст.

Перемігши узурпатора за допомогою руського війська, Василій ІІ не по­спішав виконати угоду і видати за князя свою сестру. Тому напри­кінці весни — на початку літа 989 р. Володимир обложив і взяв Херсо­нес — опірний пункт Візантії в Криму. Невдовзі після цього імпе­ратор змушений був відправити у Херсонес Анну, де і відбулося ох- рещення князя та його весілля з ві­зантійською принцесою. Звідси князь рушив на Київ, взявши “мощи святого Климента, и Фива, оученика его, и поима сьсуды цер­ковные, иконы на благословенье севе”, а також дві античні статуї (мѣд#нѣ 2 капищи) та бронзову квадригу (4 конѣ мѣдлны”), вста­новлені згодом на Бабиному тор­жку біля Десятинної церкви, “иже и нынѣ стоеть за святою Богоро­дицею (тобто на початку ХІІ ст., коли складалася “Повість врем’яних літ” — Авт.)^[191]. Так було

покладено початок розбудові сакрального простору давнього Києва. Отже, наріжним каменем цієї розбудови стало хрещення-просвітлення князя і Русі (photisma), а висхідним пунктом — “покладення хреста” (prima signatio) Во­лодимира в Києві. Це дає зрозуміти основний концепт такої розбудови.

Хрещення киян (вгорі) і княгиня Ольга. Олійний живопис. Софія Київська, Успенський вівтар. ХУІІІ ст.

Хрещення киян.

Барельєф пам'ятника Володимиру на Володимирській гірці Києва. Скульптор П. Клодт. 1853р.

У цьому сенсі важливо акцентувати її літургійний аспект. Колосальне явище історичного життя Русі — хрещення її керманича, як основоположна подія і поворотний пункт духовного життя народу заклало ідейний стри­жень усієї києво-руської християнської культури, матрицею якої стала за- гальнохристиянська ієротопічна ідея Нового Єрусалима. Недарма сучас­ник Володимира і Ярослава митрополит Київський Іларіон, прославляючи в своєму “Слові” “великого кагана нашої землі” Володимира як просвіти­теля Русі, на перше місце ставить літургійний чинник особистого хре­щення князя, який “съ ризами ветъхааго человека съложи тлкннаа, ГОтр#се прахъ невкрїа и вълкзе въ свят@ю коупкль, и породис# ^ AYχa и воды, въ Христа крестивс#, въ Христа owκΛ⅛4ecA, и изыде ^ коуігкли κ⅛Λθwκpa3MCA, сынъ вывъ нетл^гкнїа, сынъ въскркшеніа, им# пріимъ вкчно именито на роды и роды Василіи, им же написас# въ книги живот- ныа въ вышніимъ градк и нетлкннкимъ Іерусалимк”^[192].

Тому епохальну подію навернення Володимира можна назвати почат­ком “літургійної єрусалимізації” Києва, яка супроводжувалася його “візу­альною єрусалимізацією”^[193].