2. Причини роздробленості в історіографії

Літописці чітко й яскраво провели межу між одноосібним великим княжінням Володимира Мономаха і смутою в державі, яка настала по смерті його сина Мстислава. Цього не могли не помітити вже перші представники історичної науки, що поча­ла народжуватися в Росії та в Україні у XVIII ст.

Отже, В.М.Татіщев пояснив розділ Давньоруської держави на дві половини втратою Долгоруким Києва та його бажанням винагородитц себе утворенням нового великого князівства на півночі Руської землі. Для дореволюційної історіографії Київської Русі, як української, так і російської, взагалі характерні суто політичного характеру пояснення самого факту послаблення державної єдності країни.

На відміну від В.М.Татіщева, більшість його наступників бачили настання роздробленості не близько середини XII ст. (що загалом наближається до сучасного погляду на справу), а вже по смерті Ярослава Володимировича Мудрого (1054 р.). Так вважав М.М.Карамзін: “Давня Русь поховала з Ярославом свою могутність і благоденство”, вия­вившись роздробленою на малі області.

Деякі історики середини — другої половини XIX ст. вбачали головну причину нестабільності дер­жави, на Русі в XII-XIII ст. у слабкості політичних, генеалогічних та інших зв’язків всередині самої країни. М.П.Погодін писав, що князівські усобиці на Русі спричинилися виділенням чималої кількості волостей ще на зорі її історії. Він гадав, що у встановлених для XII-XIII ст. межах землі-волості існували вже в середині XI ст. (тобто по смерті Ярослава Мудрого); більше-того, на той час вони вже склалися на територіях передуючих їм давніх племінних об’єднань і співпадали з ними.⁹ Остання думка була підхоплена окремими нашими істориками середини XX ст.

З М.Погодіним солідаризувався М.І.Костомаров, котрий взагалі розглядав Давню Русь як існуючу з давніх-давен федерацію князівств, що стояла на спільності походження народу, єдності мови, побуту й віри, а також єдності князівського рбду. Русь з самого початку прямувала до федеративної держави і врешті-решт набула цієї форми.¹⁰

Здається, першим серед істориків другої поло­вини минулого століття серйозну увагу причинам настання удільної роздробленості на Русі приділив В.Й.Ключевський, який спробував віднайти першо­причини цього явища. Подібно до своїх попередників, він теж розглядав її як суто політичний феномен. XII лекція його “Курсу російської історії” носить знаменну назву: “Політичне роздроблення” На його думку, воно було подвійним: династичним і земельним. “У перебігу розмноження князів, — писав історик, — окремі лінії князівського роду все далі розходились між собою” Ярославичі поділились на ворогуючі гілки: спочатку Мономашичів і Святославичів, далі поділяються й ті й інші, суперничаючи одна з одною.

Далі В.Й.Ключевський наголошує на послабленні центральної влади на Русі за доби удільної роздробленості. Місце посадників великого князя київського в різних областях заступають князі, що неймовірно розмножилися на той час. Ці, удільні по суті князі перестають платити данину Києву, отже, розривають зв’язок із верховним сюзереном, що спричиняє послаблення політичного зв’язку між князівствами і землями.

В.Й.Ключевському належить тонке спостереження над становищем князів у землях, що здобули автономію від Києва: “Але, роблячись менш залеж­ними згори, обласні князі ставали все більше стиснутими знизу. Постійне переміщення князів із стола на стіл і суперечки, що його супроводжували, втрачали земський авторитет князя. Князь не при­кріплювався до місця володіння, до того чи іншого стола ні.династичними, ні навіть особистими зв’язками. Він приходив і йшов геть, був політичною випадковістю для області, блукаючою кометою...”¹²

На мій погляд, В.Й.Ключевський більше інших дореволюційних істориків наблизився цим спосте­реженням до розв’язання головної, можливо, причини феномену настання удільної роздробленості.

В історіографії XIX ст. була поширеною ідея, згідно з якою Давньоруська держава роздробилася насамперед тому, що Ярославичі надміру розпло­дилися, й на всіх князів просто не вистачало столів. Тому багато хто з них був змушений силою добувати собі княжіння. Таке пояснення лежить на поверхні явища. Хоча, літописи наводять чимало прикладів на підтвердження цієї тези, але ніхто з її прихильників не.замислювався над тим, чому це раніше, в недавні часи існування єдиновладної монархії Мономаха, коли кількість князів також перевищувала число столів, жодний член правлячого роду не зважувався зі зброєю виступити не те що проти великого князя, а й відвойовувати землі у більш багатих і удачливих су сі дів-родичів.

Наведену вище думку ряд істориків підкріплював іншою: послаблення єдності держави відбулося ще й через те, що, зробившись надміру численними- на середину XIP ст., Ярославичі почали порушувати традиційний порядок престол ©наслідування: за родо­вим старійшинством, коли влада переходила до старшого в роді, — від.старшого брата до наступного за часом народження. (Джерела називають такий порядок “лествичньїм восхождением”). До цього додалася ще й активізація міського населення в політичному житті.¹³

С.Ф. Платонов вважав своєрідною особливістю країни в XII-XIII ст. те, що “політичний зв’язок київського (тут у значенні: давньоруського. — М.К.) суспільства був слабкішим від усіх інших зв’язків, і це було однією з найважливіших причин падіння Київської Русі”.¹⁴ Йшлося, поза сумнівом, про внутрішні політичні зв’язки між правлячим прошарком держави, з одного боку, й боярством та людністю різних земель і князівств, — з іншого.

Як не дивно, мало уваги приділив головним чинникам настання роздробленості на Русі такий видатний знавець історії східнослов’янського суспільства, насамперед інституцій влади, яким був О. Є. Пресняков. Він коротко змалював початки розділення держави, наголосивши на складності картини “впертої боротьби засад отчини і старій- шинства у міжкнязівських відносинах” В уяві цього вченого нескінченна боротьба між князями в XII ст. була все ж тим самим, змаганням “отчинного* поділу й старійшинства” (родового. — М.К.}, а “основним фактором... дроблення окремих земель (і Русі в цілому. — M-. К.) був початок отчинного розділення й володіння”.¹⁵ Таке пояснення не виглядає універ­сальним. Воно не здатне кинути світло на всю різноманітність, складність і неоднозгіачність соціаль­но-політичного життя Давньоруської держави, почи­наючи з 30-х років XII ст.

Втім, у своїх “Лекціях з російської історії” О.Є.Пресняков зробив проникливе зауваження, що свідчить про його розуміння соціально-економічних рушіїв роздробленості. “Друга половина XII ст., — писав він, — є періодом різкого розвитку цього процесу переходу до нового ладу (удільної роздроб­леності.

’ Коли престол переходить від батька до сина. підкорюючи її собі, розбивається на низку провінційних, обласних суспільств, що замикаються на місцевих інтересах”.¹⁶ На жаль, ця думка, дуже прогресивна в науковому плані взагалі, а для початку XX ст.—особливо, не була розвинута далі істориком.

Докладно описуючи перипетії політичного життя Давньої Русі часів удільної роздробленості, М.С.Грушевський мало цікавився причинами її настання, та й взагалі не розглядав цього явища. В його уяві Давня Русь чи не завжди була роз’єднаною. Він не належав до “державницької” школи, тому не приділяв уваги генезису й розвиткові Київської держави, еволюції князівської влади; натомість досліджував самі міжкнязівські стосунки. З побіжних зауважень вченого випливає, що він навіть часи Ярослава Мудрого — пік єдиновладної монархії ! — тлумачив як добу занепаду державного організму Русі: “Нагадуючи дуже близько часи Володимира, князювання Ярослава було вже ослабленою копією їх”; і далі: “...часи Ярослава входили вже в часи розпаду і упадку старої Київської держави”.¹⁷ Які ж саме часи “старої Київської держави” розглядав М.С. Гру шевський як добу піднесення, і за якого князя існувала та сильна держава: за Володимира Святославича, котрий півжиття поклав на її збиття і все ж не досяг кінцевого успіху, чи за його напівлегендарних попередників від Олега до Свято­слава, яким так і не пощастило згуртувати племенні княжіння в єдиний державний організм?!

Що ж стосується часів по смерті Володимира Мономаха, то М.С.Грушевський завершував князюванням його сина Мстислава (1125—1132 р.) “першу стадію в процесі розкладу Київської держави”, хоча й визнавав, як не дивно (беручи до уваги його песимістичний погляд на державну цілісність Київської Русі), що на тій стадії “традиція одноцільності й концентраційні змагання ще борються з сим розкладом, і то часом з успіхом” А от вже по Мстиславі наростає “процес розкладу Київської держави”, в якому історик не бажав бачити жодних сил об’єднавчого напрямку.

Сучасному читачеві варто, мабуть, нагадати, що, подібно до своїх попередників, і. М.С.Грушевський, і його сучасники в Україні шукали причини роз’єднаності давньоруських земель, починаючи з 30-х років XII ст., виключно в політичній площині, вірніше, ще вужче: у міжкнязівських (династичних) відносинах у державі. В цьому вони були цілком солідарними зі своїми російськими колегами. Як і раніше, більшість з них продовжувала вважати, що кількість Ярославичів у перші десятиліття XII ст. настільки зросла, що їм просто перестало вистачати земель і волостей. Складність визначень генеалогіч­ного й фізичного старшинства (бувало, що небіж за віком був старшим від дядька), а часом небажання визнавати чиє-небудь старшинство взагалі призводило до порушення давнього і законного порядку заміщен­ня столів — за принципом родового старійшинства. До того ж з кінця XI ст. князі-ізгої почали проти­ставляти йому інший, отчинний принцип володіння містами й волостями. Наростання суперечок у середо­вищі Ярославичів дедалі частіше призводило до збройних сутичок, а то й справжніх війн. Все це, на думку загалу істориків XIX —першої третини XX ст., і спричинило удільну роздробленість на Русі і розпа­лило її.

Ні О. Є. Преснякову, ні С.Ф. Платонову, ні В.Й.Ключвеському, ні М.С.Грушевському не спадало на думку, що у підвалинах роздробленості можуть лежати не політичні чи генеалогічні, а соціально- економічні фактори. Не можна ставити їм це у вину: вони творили на рівні, ще й найвищому сучасної їм науки. Та в їхні часи, так само, як і нині в Україні та Росії, соціально-економічна історія була не в пошані. Нею займались мало і неохоче. Тим часом студії на ниві політичної історії, зокрема державотворення, неможливо проводити у відриві від досліджень соціально-економічних, так само, як і культурних та релігійних процесів і явищ суспільства. Самі лише політичні ідеї й гасла вкупі з силовими діями чи навіть дипломатичними перетрактаціями не в змозі визначити загальний поступ народу в будь-які часи.

Ці, здавалося б, беззастережні з погляду сучасної науки істини зовсім не відразу були сприйняті пізнішими українськими і російськими вченими, чия наукова діяльність розгорнулась у 20-і—30-і роки XX ст. Невипадково головний авторитет радянської історичної науки тих часів М.М.Покровський, котрий сформувався як вчений у дореволюційну добу, просто не визнавав не те що роздробленості Київської держави, а й самого існування тієї держави, — мов­ляв, “розсипатися було нічому”!¹⁹ Навіть ті дослід­ники 20-х—30-х років, котрі визнавали факт буття об’єднаної східнослов’янської держави, далеко не відразу звернулися до пошуків причин її роздроб­лення в соціально-політичній площині.

В солідному історіографічному огляді давньорусь­кої проблематики радянських часів слушно заува­жено: “В російській буржуазній науці не існувало поняття феодальної роздробленості, існувало лише уявлення про суто політичне явище — розпад сучас­ної держави на окремі князівства. В радянській історичній науці вперше було встановлено, що в основі роздроблення Давньоруської держави лежав процес соціально-економічного розвитку, процес феодалізації; виникло поняття феодальної роздроб­леності — явища, обумовленого розвитком феодаль­ний відносин” Вперше це було проголошено в книзі Б.Д.Грекова “Київська Русь” (. М. — Л., 1939 ).²⁰ Додам до цього, що в наступних виданнях праці видатний історик розвинув свою теорію соціально- економічного підгрунтя удільної роздробленості, що охопила Русь у XII ст.

Та лише у повоєнний час теоретичні побудови Б.Д.Трекова почали утверджуватись у вітчизняній історичній науці. Навіть його запеклий опонент передвоєнних років С.В.Юшков тоді почав підтриму­вати концепцію соціально-економічного походження роздробленості Давньоруської держави: “Розпад на низку окремих земель Київської Русі, що перебувала під владаю великого князя, є по суті справи закономірний наслідок подальшого процесу феодалізації”.²¹

У 60 — 7 0-х роках у радянській науці сформувалася думка, що удільна чи феодальна роздробленість зовсім не раптово і не випадково охопила Давньо­руську державу. Вона визрівала в надрах суспільства багато десятиліть. Уперше її елементи виявились одразу по смерті Ярослава Мудрого. Однак соціаль­но-економічний розвиток Русі, особливо на місцях, виявився ще недостатнім для розгортання відцент­рових політичних процесів, що далися взнаки з 30-х років XII ст.

Отже, йдеться про історично об’єктивний і неві­дворотний процес розвитку продуктивних сил і виробничих відносин, що спричинився до піднесення економіки окремих земель і міст. Якщо з кінця IX по XI ст. суспільно-економічне життя Давньоруської держави зосереджувалось у Києві й навколо Києва — на Наддніпрянщині, тяжіло до нього в усіх землях Русі, то з початком XII ст. набирає сили швидкий розвиток економічних процесів і явищ в головних руських землях — складових частинах тієї держави.

Еволюція феодального способу виробництва стиму­лювала генезис і поступове зростання великого й середнього землеволодіння, породила прошарок вели­ких землевласників (літописи звичайно називають їх універсальним терміном “бояри”). Це відбувалось не лише в осерді держави, у Київській землі, а повсюдно, навіть у віддалених від стольного града землях Русі (Владимиро-Суздальській, Галицькій, Волинській). Землевласники-феодали, що набули, завдяки своїм багатствам, чималої політичної ваги, прагнули до незалежності від центрального уряду, тиснули на місцевих князів, аби вирішувати на власний розсуд питання і внутрішньої, і. навіть зовнішньої політики.

Б.Д.Греков писав, що напередодні настання уділь­ної роздробленості окремі землі Київської Русі настільки виросли.’й зміцніли, що не потребували більше допомоги й захисту київського уряду. Він проникливо зауважив: “Нові економічні умови, за яких у XII ст. продовжували існувати окремі фео­дальні князівства, що входили до складу Київської Русі, та їх боротьба між собою створили нову політичну карту Східної Європи, де Києву було відведено більш скромне місце”.²²

Переконливу й масштабну панораму роздробле­ності Давньоруської держави створив у працях 60 —70-х років Б.О.Рибаков, хоч вона і вимагає уточнення в ряді деталей. Вчений писав: “1132 р. Київська Русь наче несподівано розпалась на півтора десятка князівств... Однак ця несподіваність лише гадана — насправді процес кристалізації самостійних князівств-королівств (чи, як ми говоримо, процес феодальної роздробленості) готувався вже давно самим ходом історичного розвитку: зростали продуктивні сили, виникали й ширилися нові міські центри, міцніла політична сила городян і місцевого боярства, посилювалась класова боротьба в містах і феодальних вотчинах”.²³

Згідно з стрункою й логічною теорією Б.О.Рибакова, виділення окремих (вчений навіть вважає їх самостійними) земель сталося насамперед в інтересах місцевих землевласників-бояр: воно підтри­мувалося скороченням масштабів “коловороту” кня­зів, котрі раніше частіше переміщувалися з одного міста й князівства до іншого, а з часом помалу осідали в тих чи інших землях. Вчений вважає, що території тих півтора десятка князівств, на які розпа­лася Київська Русь, більш-менш відповідали землям давніх племінних союзів ( яких він налічив теж півтора десятка). Отже, роздробленість спиралася на давні місцеві традиції. Історик гадає, що для соціаль­ного й економічного розвитку на місцях зовсім не були вже потрібні масштаби держави в цілому. А верховна влада київського князя назавжди відійшла в минуле. “Створення півтора десятка великих кня­зівств установила в 1130-і • роки повну відповідність нової політичної форми досягнутому високому рівневі продуктивних сил і цим забезпечила небувалий розквіт культури в усіх руських землях XII ст.”.²⁴

Можна, проте, зробити кілька суттєвих зауважень до створеної Б.О.Рибаковим концепції феодальної роздробленості. По-перше, на мій погляд, Давньо­руська держава не розпалася, як він вважає, й ті півтора десятка князів не були вповні самостійними. По-друге, будучи породженням прогресивного зага­лом соціально-економічного поступу, удільна роз­дробленість виявилася в політичному плані негатив­ним явищем: послабилася держава, центральна влада, внутрішня історія Русі багато в чому визначалася міжкнязівськими усобицями, в перебігу яких гинули тисячі людей і знищувалися ті самі продуктивні сили, розвиток яких і призвів головним чином до настання роздробленості. Викликане нею послаблення Давньо­руської держави активізувало половецькі напади, що також нищили людність Русі та її господарство.

Отож феодальна роздробленість була діалектично суперечливим явищем, й оптимістична характеристика розвитку Русі в її часи як руху по висхідній здається мені однобічною й перебільшеною.

Один із найбільш значних внесків до дослідження проблеми причин, перебігу й наслідків удільної роздробленості на’ Русі належить В.Т.Пашутові. Головна його теоретична теза стосовно чинників настання роздробленості чітко висловлена в синте­тичній статті середини 70-х років: “Відносно єдина державна структура, що склалася на час князювання Володимира Святославича і Ярослава Мудрого, виявилась недовговічною. Причина цього криється не в занепаді країни, а в її соціально-економічній ево­люції, де спостерігаються два ряди причинно взаємо­зв’язаних явищ: розвиток феода-лізму вшир і послаб­лення економічної та політичної могутності централь­ної влади”.²⁵

У цій та ряді інших праць В.Т.Пащуто наголо­шував на розвитку сеньйоріальної земельної власності як на чиннику, що спричинив послаблення єдності країни й центральної влади. В іншій статті — етапній для його розуміння процесів і явищ роздробленості — вчений писав: “До влади прийшла та група феодалів, що шукала джерела збагачення в першу чергу всередині власне Русі... і не хотіла відривати своїх смердів від ниви не лише заради далеких походів, але часом навіть заради захисту країни від навали кочовиків, якщо вони прямо не зачіпали її володінь”.²⁶

На мій погляд, найближче підійшов до визна­чення головної рушійної сили удільної роздроб­леності Л.В.Черепнін. Значення процитованої далі його статті видасться особливо важливим, коли взяти до уваги, що вона була опублікована ще 1953 р., отже, писалася в особливо важкі для радянської науки часи. “При вивченні процесу феодального роз­дроблення, — зауважував учений, — питання про феодальну власність набуває особливого значення” Л.В.Черепнін слушно вважав, що “закономірний економічний процес розвитку феодального, способу виробництва привів до розчленування відносно єдиної феодальної держави... Зростало велике землеволо­діння й посилювалась феодальна знать на місцях. В умовах натурального господарства і слабко розвине­них економічних зв’язків цей процес вів до змін у політичному ладі, до розчленування держави”.²⁷ Л.В.Черепнін, так само, як Б.О.Рибаков і В.Т.Папіуто, відзначав зрослу роль міст і міського патріціату в соціально-політичному, економічному й культурному житті Давньоруської держави.²⁸

Останніми роками українські та російські історики зменшили увагу до теоретичних аспектів удільної чи феодальної роздробленості на Русі. З одного боку, ці аспекти, як здавалось, грунтовно розроблені нашими попередниками, особливо вищезгаданими. Тому значній частині вчених проблема могла видатися вичерпаною. З іншого — взагалі згас інтерес до соціально-економічної історії. Натомість інтенсивно обговорюється історія політична й особливо — культурна і церковна. Остання, щоправда, не стіль­ки істориками-професіоналами, скільки настирливими Дилетантами.

Тим часом проблема соціально-економічних чин­ників роздроблення держави в ЗО—40-х роках XII ст. не вичерпана нашими попередниками. Рушійні сили настання роздробленості в Давньоруській державі визначені істориками минулих років у дещо узагаль­неному, не завжди конкретизованому вигляді. Недарма О.П.Толочко зауважив: “Як це не виглядає парадоксальним, у всій обширній літературі, присвяченій XII-XIII ст., при найуважнішому читанні ми не знайдемо праць чи хоч би думок про те, які ж саме економічні процеси обумовили настання роздробленості й які серед них визначили її так очевидну своєрідність”.²⁹

Автор процитованих слів зміг вказати лише на одну таку конкретно-економічну працю — статтю JI: В. Mi лова, що за характером і змістом є розгорнутою рецензією на монографію В.А.Кучкіна з історії Північної Русі часів середньовіччя.³⁰ Та ця стаття базується на не обгрунтованій джерелами і тому умоглядній тезі, начебто головна економічна причина настання роздробленості полягала в засобах одержання ренти-данини: мовляв, дроблення терито­рії держави сприяло зростанню ренти й полегшенню її стягання. Не входячи в деталі концепції Л.В.Miлова[*], відзначу все’ж таки, що з теоретичного погляду висунута ним причина а приходу роздроб­леності вважається мені надто дрібного, економічно локальною і, хоч як це парадоксально звучить, занадто вже вузькоконкретною, аби пояснити всю різноманітність і багатомірність соціальних, політич­них, господарчих, культурних та ідеологічних про­цесів, що якось несподівано для тогочасного сус­пільства охопили Давньоруську державу в ЗО—40-і роки XII ст.