I. Початки розділення держави
Коли 1125 р. у Києві помер великий Князь Володимир Всеволодам Мономах, високого польоту полководець, політичний діяч і глава Давньоруської держави, літописець відгукнувся на його кончину лаконічним, але натхненним панегіриком: “Преста- вися благоверный князь, христолюбивый и великый князь всея Руси Володимер Мономах, иже просвети Рускую землю, акы солнце, луча пуская; его же (про нього.— М.К.) слух пройде по всим странам, наипаче же бе страшен поганым (половцям.
— М.К.У, братолюбецъ и нищелюбецъ и добрый страдалець за Рускую землю”.1При всьому тому, що в процитованому фрагменті Київського літопису наголошено на видатних заслугах Володимира Мономаха в • піднесенні міжнародного авторитету, розвитку культури й освіти держави, захисті її від захланних і безжальних кочовиків південноруських земель - половців, панегірик все ж таки має загалом трафаретний характер. Літописцеві не дано було зрозуміти й оцінити дійсного сенсу політичної діяльності Володимира Всеволодича — відновлювана єдиновладної монархії його діда Ярослава Мудрого. Адже Мономах по своїй смерті залишив країну об’єднаною й централізованою, в якій усі князі беззастережно підкорялись верховному київському сюзеренові. Саму можливість розпаду чи принаймні послаблення могутньої Давньоруської держави в годину його кончини в 1125 р. ніхто, мабуть, і уявити не міг...
По смерті Володимира Всеволодича київський престол успадкував його син Мстислав, прозваний літописцями Великим. Мстислав був старшим у роді Ярославичів, тому його сходження на головний великокнязівський престол Русі було сприйняте верхівкою суспільства, зокрема князями, як законна й логічна дія, бо воно відповідало як отчинному, так і “лествичному” порядкам престол ©наслідування. Можна погодитись із зауваженням М.С.Грушевсь- кого: “Семилітнє правління Мстислава становить вповні продовження батьківського”.2 Він упевнено Посів “отца место”, самовладно керував державою й розпоряджався всіма іншими членами Ярославового дому.
Наслідуючи державотворчі принципи батька, Мстислав Володимирович примушував своїх братів та інших князів ходити у загальноруські походи на половців, а в неслухняних відбирав міста й землі і навіть виганяв їх з Руської землі, а то й засилав в ув’язнення до Візантії.3На Русі найвищою доброчесністю князя завжди Вважався захист рідної землі від ворогів, насамперед від хижих половецьких ханів. Мстислав гідно продовжив магістральну лінію наступу на Половецький степ, послідовно проведену його батьком. Київський літописець з гордістю за свого героя писав: “Се бо Мьстислав Великый наследи отца своего пот Воло димера Мономаха Великаго. Володимир сам собою постоя.на Дону и много пота утер за землю Pyскую, а Мьстислав мужи своя посла, загна половци за Дон и за Волгу, за Яик, й тако избави Бог Рускую землю от поганых”.4
Проте при уважному читанні Київського літопису й інших джерел за другу половину 20-х — початок 30-х років XII ст. у мене створилось враження, що єдиновладдя Мстислава трималося в основному на створеному його батьком Володимиром державному механізмі й апараті, на покірності Мономахові князів і бояр та відданості сюзеренові дружинників. Сам Мстислав, як на мене, у зміцненні державної структури Русі відігравав досить скромну роль. Інакше, як пояснити, чому це раптом незабаром по смерті Мстислава Володимировича й вокняжінні у Києві його молодшого брата Ярополка в Давньоруській державі розпочинаються усобиці, формально викликані прагненням ще одного брата Мстислава, суздальського князя Юрія Долгорукого, отаборитися в південній Руській землі, захопивши Переяслав — своєрідну приступку до великокнязівського стола. Цим Долгорукий продемонстрував бажання відібрати у Ярополка Київ. З того часу починається тривала й кривава боротьба «за київський престол як між князівськими кланами Мономашичів і Святославичів, так і всередині потомства і Володимира Мономаха, і Святослава Ярославича.
Так зі смертю Мстислава Великого 1132 р. — вірніше буде сказати: незабаром після кончини Володимира Мономаха І — відходить у минуле півто- растолітня доба існування Давньоруської централізованої держави — єдиновладної монархії, започаткованої Володимиром Святославичем.
Русь вступила в добу удільної роздробленості. На перший погляд, країна поділилась на півтора десятка земель і князівств, володарі яких, формально визнаючи сюзеренітет великого князя київського, фактично виходять з-під його влади і навіть часом воюють проти нього.Літописи яскраво й емоційно описують і негативно оцінюють добу роздробленості держави, якій були притаманні нескінченні міжкнязівські “котори” (сварки) й війни, коли брат ішов на брата, а син зазіхав на престол батька. Палали міста й села, гинули тисячі руських людей, а вороги, підбадьорені відсутністю єдності сил Русі, плюндрували її землі.
Вже під 1134 р. новгородський літописець, дуже віддалений від епіцентру подій навколо стольного града Русі, однак добре обізнаний із змістом і сенсом тамтешніх подій, із сумом записав: “А Изяслав (Мстиславич. — М.К.) йде к Кыеву, и раздрася вся земля Руская”.5 Він дуже вдало вибрав слово “раздрася”, що означає: розірвалась, розділилась, а в даному разі — вступила в смуту. У наведеному уривку йдеться про намагання старшого сина Мстислава Великого здобути собі частку володінь у південній Руській землі. Мине близько ста років, і вже інший, галицький літописець з тугою змалює смуту, що продовжувала панувати й набирати сили на Русі: “Начнемъ же сказати бещисленыя рати и великыя труды, и частыя войны, и многия крамолы, и частая востания, и многия мятежи”.6