§ 3. Правові норми Х століття та елементи тогочасного побуту в колядках про ключницю

Інститут наложниць при дворі київських володарів. В іс­торії збереглися відомості лише про офіційну жінку угорського походження та ключницю й милостницю княгині Ольги - Малу­шу, хоч Святослав, найімовірніше, мав і гарем^[936].

У пізній російській літописній компіляції, яку опублікував М. Новіков під назвою “Подробнейшая история государей Рос­сийских”, мовиться про матримоніальні зв'язки Святослава: “во- скорми же его Ольга до мужеска возраста и жени его; родише- ся Святославу отъ жены два сына Ярополкъ, Олегъ; бѣ у Ольги ключница вельми красна имянемъ Мауса, Святославъ же взя ю къ себѣ на ложе, она же зачатъ отъ него и роди ему сына Вла­диміра”^[938]. Згідно з цим, Малуша могла бути наложницею Свя­тослава, про що здебільшого і пишуть історики. Проте статус на­ложниці князя у дохристиянський період аж ніяк не демонстрував приниженого становища жінки, а радше, навпаки - вирізняв її із загалу. У цьому контексті нагадаю, як після хрещення вчинив із дружинами та наложницями Володимир.

В. Татіщев, який цитує свідчення Йоакимівського літопису, повідомляє: “По семъ писа о раздѣленіи десяти сыновъ, упоми­нает женъ весьма иначе, нежели Несторъ, тако: “Владимиръ вскорѣ по крещенїи упрошенъ бѣ, отпустиь жены от себе, яко обѣща, и отпусти Вышеслава, иже родися отъ Оловы жены ва- ряжскїя, въ Новъ градъ, Гориславу со Изяславом в Полоцкъ, ея же сына Ярослава въ Ростовъ, Всеволода во Владимиръ, Предславу со сыномъ Святополкомъ въ Туровъ, Малфридъ со сыномъ Свя­тославом въ Овручъ, Адилъ со сыномъ Мстиславомъ во Тмутара- канъ, а Станислава во Смоленскъ, Анны Царевны сына Бориса и Глѣба при матери остави; но Глѣбу назнаменова Муромъ, зане бѣ еще у грудей тогда. Прочих жен и дочерей дал в жены ближним своим, не имущим жен””^[939].

Наложниці князя Святослава походили якщо не зі знаті, то з маєтних родів. Батько Малуші справді міг бути заможним куп­цем, як про нього пише В. Татіщев: “гость знатный Каплюшка Малец”^[941]. Гостями називали чужоземних, приїжджих чи руських купців, які займалися міжнародною торгівлею^[942]. Укріплення їх позицій на міжнародних ринках було нерозривно пов'язане з дер­жавною зовнішньою політикою й досягалося з допомогою війсь­кових походів та міжнародних угод, до того ж купці традиційно були у складі руських посольств^[943]. Оскільки інтереси купців та князівської влади збігалися, тому і очевидне наближення гостя Малка Любчанина до князівського двору, де й потрапила на очі Святославові його донька Малуша. Як відзначив Ф. Успенський, “в дохристианскую эпоху и на Руси, и в Скандинавии противо­поставление статуса жены и наложницы не всегда понятно. Знат­ность женщины, по-видимому, играла существенное значение при определении ее статуса, но, как кажется, не всегда эта роль была решающей”^[944]. За Ж. Сімпсоном, законна дружина в Скан­динавії відрізнялася від наложниці тим, що чоловік платив за неї викуп, вона отримувала посаг від батька та подарунок від чоло­віка в день весілля. Крім того, на законному весіллі мало відбува­тися урочисте пиття ‘весільного елю' перед свідками, які повинні були відвести чоловіка у ліжко до жінки. Жінка також зберігала своє ім'я та ім'я свого батька і не розривала зв'язків зі своїми родичами^[945]. Не відомо, як ці правові норми стосувалися взаємин Малуші та Святослава, але слід відзначити, що літописець акцен­тує увагу на імені Малуші у його зв'язку з іменем батька: “Воло- димиръ бо бѣ w Малуши [...] сестра же бѣ Добрыня.

Слід також взяти до уваги, що, вірогідно, в Скандинавії будь- яка наложниця конунга - незалежно від знатности та роду - нази­валась рабинею конунга. На доказ цього Ф. Успенський наводить паралель зі “Heimskringla” Сноррі Стурлусона: “Когда конунгу Харальду “Прекрасноволосому” было почти семьдесят лет, ему родила сына женщина, которую звали Тора Жердинка [...] У нее была хорошая родня, она была в родстве с Хёрда-Кари. Она была красавицей на редкость. Ее называли рабыней конунга (konungs ambatt). Многие, и мужчины и женщины, были тогда обязаны службой конунгу, хотя и происходили из хорошего рода”^[947].

Малуша-роба. З писемних свідчень про матір Володимира Малушу відомо, що вона не була князівського роду (якщо не брати до уваги гіпотези про тотожність Малка Любчанина та деревлян- ського князя Мала) й походила, очевидно, з торгової верстви. Це, начебто, підтверджують й образливі слова, якими пізніше полоць­ка княжна Рогніда зверталася до її сина Володимира. Під час сва­тання Володимира Рогніда відповіла: “не хочю я за робичича”^[948]. Проте з “Літописця Переяславля Суздальського” відомий інший варіант відповіді Рогніди: “не хощоу Кривитина розоути”^[949]. На думку Д. Мачинського, термін ‘кривитин’ полоцькі варяги ужива­ли для позначення слов’янина, як і тепер подібний термін у Лат­вії означає росіянина загалом^[950]. Тобто для скандинавки Рогніди слов’яни-кривичі були місцевими простолюдинами, а відтак саме слов’янське походження Володимира по матері й могло давати їй підстави називати його робичичем. Однак у літературі звучали й інші думки з цього приводу.

Так, на думку А. Літвіної та Ф. Успенського, Рогніда - донька мігранта в першому поколінні, користувалася “правовыми кате­гориями, актуальными для ее прежней родины”^[951]. Як підкреслю­ють дослідники, в архаїчному скандинавському праві існувала норма, згідно з якою, дитина, народжена від вільного та рабині, не могла успадковувати родового майна.

Водночас з огляду на формування тексту літопису вже в хри­стиянську добу є висока вірогідність того, що літописна характе­ристика Володимира робичичем має не історичне, а літературне походження. Дослідження середньовічного “літературного етике­ту” доводять, що руські книжники називали ‘чадами рабині' не­християн, чим вказували, що язичники є дітьми гріха й що істино вільною може бути лише вірна Господу людина. Тому, як слушно припускає О. Плотникова, зворот “не хочю я за робичича” був по­трібний літописцю, аби пояснити, що Рогніда не хотіла йти заміж саме за язичника й грішника^[953]. Вірогідність цього припущення доводить незауважена дотепер, як видається, паралель у відпо­віді Рогніди на пропозицію Володимира вибрати собі чоловіка після його охрещення та одруження з Анною: “ты бо отступи отъ идольскыа прелести въ сыновленіе Божіе, азъ же, бывъ царицею, не хощу раба быти земному цару ни князю, но уневѣститися хощу Христови, и въспріиму аггелскый образъ”^[954]. З якого часу Рогніда була християнкою - невідомо. З Тверського літопису довідуємо­ся, що вона постриглася у черниці: “Рогнѣдь же [...] пострижесд въ мнишескый образъ, наречено бысть имд ей Анастасїа”^[955]. Най­імовірніше, що в літописному свідченні про Володимира як ро- бичича переплелися дві традиції: дохристиянську скандинавську практику називати наложницю конунга його рабинею (а відтак і її дітей - робичичами) руські книжники тлумачили як вказівку на язичницьке минуле хрестителя Руси.

Ключництво як придворна інституція при дворі київсь­ких володарів. Літописне повідомлення, що “Володимеръ бо бѣ отъ Малуши ключницѣ Мльзинъі”, було відомим і пізнішим за­хідним хроністам. Так, М. Стрийковський, на якого покликається В. Татіщев, уважав, що Малуша “byla w fraucimerze klucznicz^”^[956]. Термін ‘fraucymer’ походить з нім. ‘ Frauenzimmer' й означає у польській традиції „poczet kobiet b¾dz na dworze krolowej, b¾dz u innych pan moznych w kraju, gdzie nie braklo krewniaczek i sierot szlacheckich, ktorym pani domu dawala u siebie wycjwanie i wypo- sazone wydawala zam¾z"^[957]. Таке трактування цілком узгоджується з літописною характеристикою Малуші як ‘милосниці’ княгині Ольги. Очевидно, що М. Стрийковський, принаймні за відоми­ми йому тогочасними реаліями, вважав, що Малуша належала до привілейованого стану. Не мав він і жодних підстав, аби вважати статус ключниці недостойним цього стану, хоча б з уваги на те, що у Великому князівстві Литовському серед земських урядників XVI ст. фігурують також ‘ключники’ та ‘ключвійти’ - старости ключа, волості. Крім того, як вказує З. Ґльогер, у давніші часи й у західних слов’ян існували урядники, яких звали ‘ключниками’ (лат. - Claviger, Clavicularius)^[958].

Виключаючи всякі домисли про невільницький статус Малу- ші, М. Брайчевський також звернув увагу на високий ранґ ключ­ниці у двірській ієрархії: “Це одна з провідних фрейлін двору, можливо навіть, перша з них - щось на взірець лорда-охоронця печатки”^[959]. До того ж трактування ключництва як придворної ін­ституції має відгомін у старинах київського циклу, за якими брат Малуші Добриня служив при великокняжому дворі конюхом, придверником та ключником:

“Да три года жил Добрынюшка да конюхом;

Да три года жил Добрынюшка придверьничком; Да три года жил Добрынюшка ле ключником, Ключником Добрынюшка - замочником, Золотой-де казны да жил учотщиком”^[960].

З цього тексту зазвичай робили висновок про рабське стано­вище Добрині.

Очевидно, князь міг довірити управління майном і залежній людині. Проте в тій самій статті мовиться, що холопство вста­новлювалося і за згодою (рядом) “с рядом ли то какося будеть срядилъ на том же стоить”^[962]. Тобто, за умови укладання ряду, виконувати обов'язки тіуна чи ключника могла й вільна люди­на. Така угода передбачала як певну втрату правового імунітету, в межах виконання свого особливого статусу - управління князів­ським майном, так і отримання низки особистих майнових, юри­дичних та адміністративних переваг. У цьому контексті слушно відзначалося, що “шталмейстер при дворі феодального володаря - одна з найвищих придворних синекур, за право володіти якою змагалися найшляхетніші представники вищої аристократії. Так само - посада ключниці”^[963]. Крім того, за вбивство тіунів на Русі присуджувалася найвища (подвійна) 80- и гривнева вира: “И за тиоунъ огнищнии и за конюшии 80 гривнъ”^[964].

Ключництво Малуші - адміністративний чи матри­моніальний статус? Зафіксовані в “Правді Руській” норми, що забезпечували функціонування княжих придворних інституцій в ХІ-ХІІ ст., не можна безоглядно інтерполювати на правові відно­сини княжого двору в середині Х ст., які передовсім базувалися на звичаєвому праві. У всякому разі, правовий статус княжого ключ­ника християнської доби не корелюється безпосередньо з поло­женням та роллю при княжому дворі ключниці Малуші. Зокрема, зауваження М. Брайчевського, що ключниця, це “не служниця, що носить при паску ключі від комори з провіантом”^[965], супере­чить фольклорному образу дівчини-ключниці. Недарма героїня колядки мріє про зв'язку ключів як про символ, що наближає її до князя: “То я б здалася князьовому двору, / Князьовому двору, князю самому, / То б я носила дрібнії ключі, / То б я замикала тугії замки”^[966]. Більше того, в циклі колядок про повернення кня­зя з Угорської землі зафіксовано, що саме княгиня є володаркою жаданої зв'язки: “На той княнейцѣ среберный поясъ, / На тимъ поясѣ злоцысты ключи, / На тихъ ключахъ жовты ретязьки”^[967].

Судячи з фольклорного контексту, саме наявність зв'язки з ключами демонструє, що жінка є повноправною господинею княжого двору. Цілком логічно, що застосування такої практи­ки відзначають і в давній скандинавській правничій системі. Відповідно до Ютського закону короля Вальдемара ІІ 1241 р., саме зв'язка ключів ставала атрибутом законної дружини: “Якщо який-небудь чоловік має наложницю в домі для себе і відкрито йде спати з нею, і вона має замок та ключ і піклується про їжу і питво для нього відкрито три зими, то вона має бути благородною дружиною і володіти правом подружжя”^[968].

Відзначена практика, очевидно, давніша. Вона фіксується у відомій ісландській поемі “Пісня про Рига”, в якій мовиться про джерела класового розшарування у скандинавському суспільстві. Деякі вчені вважають, що вона створена у X ст., а інші - що знач­но пізніше. У цій поемі мовиться про те, як бог на ім'я Риг ман­дрував по світу й відвідав три будинки, в кожному з яких він ділив стіл і ліжко з господарем і господинею дому, і зачав там синів, кожен із яких став предком цілого класу людей^[969].

У першому будинку (простій хижі), де його частували хлібом із грубомеленого борошна з висівками та звичайною юшкою, він зачав сина Треля (Раба). Трель поєднався з Тір (Рабинею), діти яких були приреченими на важку працю. У другому, добротно зведеному будинку, де йому подали тушковану телятину та соло­дощі, Риг зачав хлопчика на ім'я Карл (селянин). Селянин одру­жується на Снер (Невістка), яка ходить у лляній сорочці та одязі з козячої вовни і має в'язку ключів. Сини Карла та Снер мали такі імена, як Боєць, Дружинник, Землероб, Коваль і Землевласник. У третьому, найбагатшому будинку, де Ригові подали пшеничний хліб, смажену свинину і дичину на срібних тарілках, він зачав сина й назвав його Ярлом. Риг навчив цього юнака мудрости, на­звав його своїм сином і спонукав завоювати собі землю, яка стала б володінням його синів. Ярл одружується на благородній дівчині і зачинає з нею дітей, яких звуть Спадкоємець, Спадщина і Юнак.

Таким чином, зв'язка ключів є ознакою повноправної госпо­дині дому - дружини. Щоб наложниця володаря отримала такий статус, достатньо, аби вона три роки володіла ключима й відкри­то піклувалася про нього. Саме тому зв'язка ключів є такою жа­даною, що й відзначено в українській народній обрядовій поезії.

Підвісок із ключами з племінної території весі, характерний для другої половини ХІ - ХІІ ст.

Гайгово, Ленінградська обл., Росія (за В. Седовым)

Скандинавська юридична практика переросла і в своєрідну моду. Жіночий одяг фінських племен Північно-Західної та Північ­но-Східної Руси X-XIII ст. вирізнявся великою кількістю розмаї­тих підвісків, які здебільшого мали не лише декоративне, а певне магічне значення. З-поміж підвісків, що зображують предмети побуту та зброю, виділяють мініатюрні ключі, які своєю формою копіюють найбільш поширені типи замкових ключів XI-XII ст. Ключ як символ гідности повноправної господині жінки носили на поясі або на ланцюжку, прикріпленому до однієї з фібул. Такі ключі здебільшого компонувалися у зв'язку з іншими декоратив­ними підвісками-оберегами, рідше побутували зв'язки зі самих ключів.

Пояс як ознака високого соціального стану. Для цитова­них варіантів колядок характерна така деталь фольклорного об­разу княгині, як “среберний пояс” (в іншому варіанті - “кований пояс”) із золотими ретязьками для ключів. І згадка про такий пояс цілком доречна у контексті оповіді, бо саме він характеризує ви­сокий соціальний статус його володарки.

Прямим аналогом цього фольклорного акценту є легендарна пізньолітописна характеристика Добрині, знаного як Добриня Зо­лотий Пояс. У Скороченому літописному зводі 1493 р. згадано: “два храбра: Добрыня Золотыи Поясъ да Александро Поповичь съ своим слугою с Торопом”^[970]. Ідентичні повідомлення є і в опи­сах Липицької битви в Скороченому літописному зводі 1495 р.^[971], Хронографі 1512 р.^[972] та Ніконовському літописі (1526-1530)^[973]. Добриня Рязанич Золотий Пояс фіґурує і в описі втрат битви на Калці 1223 р.: “убиша же на томъ бою: и Александра Поповичя, и слугу его Торопа, и Добрыню Рязанычя Златого пояса, и седмьде- сятъ великихъ и храбрыхъ богатырей”^[974].

Пояси були обов’язковою функціонально потрібною части­ною одягу. Про жіночі пояси мало що відомо, проте князівський пояс чи пояси його дружинників були своєрідними символами влади, відваги та багатства. Повідомляють про пояси і літописи. Коли захворів галицько-волинський князь Володимир Василько- вич, то почав роздавати своє майно, в тому числі власні золоті пояси і пояси свого батька: “и розда оубогЫ® имѣние свое. все золото и серебро. и камение дорогое. и поясы золотыи шца свое^г и серебрднье. и свое иже бдше по шци своемь стджалъ. все роз- да”^[975]. Така практика культивувалася у княжому середовищі до­сить довго, про що свідчать пізніші джерела, які цитував П. Сав- ваітов. Московський князь Іван Калита заповідав своїм синам: Семенові - три золоті пояси; Іванові - великий пояс із перлами та камінням, золотий пояс “съ капторгами” та пояс “сердониченъ”, обкований золотом; Андрієві - золотий “фрязьский” пояс із пер­лами та камінням, золотий пояс “съ крюкомь на червчатѣ шол- ку” та “поясъ золотъ царевьский”^[976]. Подібно до батька й великий князь Іван Іванович заповідав своїм синам: “Дмитрию поясъ ве­ликий золотъ съ каменемъ съ женчуги, что мя благословилъ отець мой князь великий, поясъ золотъ съ крюкомъ; - Ивану поясъ зо- лотъ съ каменьемъ съ женчуги, что ми далъ братъ мой князь ве­ликий Семенъ, поясъ золотъ сточный”^[977]. Великий князь Василь Дмитрович заповідав своєму синові Василію “поясъ золотъ съ каменьемъ, што ми далъ отець мой, да другий поясъ мой на че- пехъ съ каменемъ, да третий поясъ ему же на синемъ ремени”^[978]. Підтвердження того, що пояс продовжував виконувати певну со­ціальну функцію у князівському середовищі, є і в заповіті (XV ст.) князя Юрія Дмитровича Галицького (Галича-Мерського): “А что из золота даю сыну своему Василию пояс золот с каменьем на чепех без ремни; а Дмитрию сыну своему даю пояс золот на черпьчати ремни, а Дмитриею сыну своему меньшему даю пояс золот без ремни, чем мя благословил отец мой князь великий Дмитрей”^[979].

Зв'язок соціального статусу з наявністю певного пояса яскра­во ілюструє подія першої половини XV ст., що стала приводом для міжусобної війни. Ця історія, пов'язана з коштовним поясом, відбулася 8 лютого 1433 р. на весіллі великого московського кня­зя Василя Васильовича. Двоюрідний брат великого князя Василь Юрійович (Косий) прийшов на весілля з чудовим золотим поясом на ланцюгах, оздобленим коштовним камінням. Цей пояс раніше подарував суздальський князь Дмитрій Константинович Дмитрію Донському, який був заручений з його донькою Євдокією. Під час їхнього весілля у 1367 р. пояс начебто було підмінено на інший, менш коштовний. Оригінальний пояс згодом перейшов до Василя Косого, який і красувався у ньому на весільному великокнязівсь­кому бенкеті. Розглядаючи цей пояс, ростовський намісник Петро Константинович упізнав його і розповів історію цієї шахрайської підміни матері великого князя Софії Вітовтівні. Вважаючи пояс родовою власністю, велика княгиня власноруч зняла його з Васи­ля Юрійовича та забрала собі. Племінники, ображені такою від­вертою неповагою, негайно залишили весільне торжество, що й стало поштовхом до тривалої та кривавої війни^[980].

Більша частина давніх руських набірних поясів, мабуть, була близька до угорських. Один кінець такого пояса вільно звисав, а другий - застібався пряжкою, укріпленою на додатковому вну­трішньому ремінці. Такі пояси були поширені в угорців, хозарів, мордви, протоболгар. В епоху раннього середньовіччя такі пояси не лише слугували функціональним елементом, але й відобража­ли походження, посадовий чи військовий ранґ і заслуги їх влас­ників^[981]. Деталі пояса, їх форма та матеріал були значущими й у візантійській ієрархічній системі. Пояс візантійця також свідчив про посаду його власника в системі державного апарату чи його військовий ранґ^[982]. Елементи середньовічної візантійської пояс­ної гарнітури, очевидно, були предметом імпорту, який почав по­трапляти на Русь з другої чверти Х ст.^[983]

Не можна оминути і звістки про “Триста золотих поясів” (“CCC guldene gordele”) - новгородську боярську елітарну групу, що розпоряджалася на вічі, в донесенні німецьких ганзейських купців у Ригу, датованому 10 листопада 1331 р.^[984] Наявність золо­тих поясів є тим знаком ранґової семантики, що виділяв згадану групу із загалу.

Свідчення про “среберний пояс” чи пояс із золотими ретязь- ками для ключів, який мала героїня українських колядок, одно­значно вказує на її високий статус. Подібно, як згадка про зв'язку ключів, мала вказувати на її офіційний статус господині княжого дому - дружини. Малуша його отримала не відразу, у чому пере­конує цикл колядок, у яких героїня лише мріє про зв'язку з клю­чами.