ПОСУЛЛЯ І ПОРОССЯ - «РУСЬКИЙ ПАРАДОКС»

Людмила Іванченко, Олександр Моця (Київ)

У статті розглядається проблема співпадіння державного кордону Русі на південному напрямі із межами старої «Руської землі».

Загальновідомо, що на півдні Київської Русі основні прикордонні рубежі знаходилися по Сулі та Росі (відповідно правий та лівий береги), де військові гарнізони обох оборонних ліній стримували головні удари кочівницьких орд протягом тривалого часу, починаючи з кі­нця І тис.

Сула слугувала природною межею, котра відділяла в Х-ХІІІ ст. давньоруські населені пункти від степовиків на південному сході країни (звичайно, мова тут йде конкретно про пі- вденноруський регіон). Згідно з уявленнями тогочасного землеробського люду, ця річка сприймалася як край їхньої землі. За нею, за словами автора «Слова о полку Ігоревім», почи­налися «земли незнаеми». Перехід цього водного рубежу давньоруськими військами сприй­мався в народі як перемога над кочівниками: «Комони ржуть за Сулою, звенить слава в Киє­ве» [11, с. 36-37]. На 300-кілометровому відрізку кордону виділені три основні оборонні вуз­ли, що мали самостійне тактичне навантаження і були вдало пристосовані до природних гео­графічних умов.

Складові посульської лінії в силу різних природничо-географічних, історичних, обо­ронно-тактичних умов розвивалися в різні відрізки часу з неоднаковою інтенсивністю, а, іноді, в неоднаковомі напрямі. Всього нині тут зафіксовано близько 60 пам'яток. Датовані археологічними методами укріплення складають кількісно нерівноцінні групи синхронних фортифікаційних споруд, котрі і дозволяють виділити хронологічні етапи формування даної оборонної системи:

I.

II. На першу половину ХІ ст., але не на самий його початок, припадає економічний під­йом вже згаданого Воїня і перший пік інтенсифікації поселення та могильника на місці літо­писного Желні. Виникнення ще трьох фортець - Сніпорода, Горошина й Римова - археологі­чно датується другою половиною ХІ ст., але не самим його кінцем.

III. Датування інших пам'яток того ж століття нерідко викликає серед археологів супе­речки: не завжди вдається з достатнім ступенем впевненості прослідкувати відчутну різницю між наступними загальноприйнятими датувальними традиціями (кінець ХІ ст., рубіж ХІ-ХІІ ст., початок ХІІ ст). Але все ж вдалося цей відрізок розділити на дві фази. Одна із них включає десять укріплень, що були зведені в кінці ХІ ст. (Варин, В'яхань, Глібль, Зартий, Красн, Кснятин, Переволока, Прилук, Ромен, Синець). А більш пізніша складається із двана­дцяти форпостів, що з'явилися на межі ХІ-ХІІ - на початку ХІІ ст. (В. Самбор, Вереміївка, Городок біля Римова, Клепачі, Кліщінці, Кросна, Липове, Лубен, Лящовка, місто біля Римо­ва, Полкостень, Чутовка).

IV. Окремою групою укріплень виділяється система, збудована в першій половині- середині ХІІ ст., що складається з 21 пам'ятки (Бабаково, Безсали, Бербениці, В. Лазірки, Га- євщина, Гайворон, Глинськ, Городище на р. Удай, Гребінка, Грицівка, Лохвиця, Лукомль, Малотин, Ведмеже, Микільська Гірка, Самсонів Острів біля літописного Синця, Пирятин, Попаш, Серебряний, Свиридовка, Хитці).

V. У другій половині - кінці ХІІ ст. було збудовано ще чотири оборонні осередки (Бо­ярське, Кубраково, Палянівщина, Чорнухи).

Писемні джерела (на яких більш детально зупинимося трохи далі) наскрізь пов'язують створення зовнішніх оборонних ліній з виникненням загрози з боку кочових орд. Початок створення цієї лінії, як вже відзначалося, пов'язують з діяльністю князя Володимира, почи­наючи із згаданого в літописах під 988 р.

Поросська оборонна лінія, котра простягалася на 170 км, теж відігравала важливу стра­тегічну роль в обороні Київської Русі від войовничих кочівників. Починаючи з 1032 р., Яро­слав Мудрий розпочав будувати тут гради. Три літописні укріплені пункти ідентифікуються з сучасними містами, а відомості про місцезнаходження інших не збереглися, а тому локалі­зувати їх можна лише гіпотетично (як і в лівобережній місцевості). Окрім того, в Пороссі знаходився центр союзу Чорних Клобуків - Торчеськ, залишки якого, можливо, знаходяться біля с. Шарки на р. Гороховатка.

Всього в нижній і середній течії лівобережжя Росі, від Канівського Подніпров'я до су­часної Білої Церкви (літописний Юр'єв), виявлено, окрім двох ліній Змійових валів, 22 горо­дища із знахідками давньоруського часу. Із десятка найраніших з них 8 розташовані якраз на лівому березі Росі: в самій Білій Церкві (урочище «Замок»), поблизу сс. Сухоліси, Бушеве, Саварка, біля с. Миколаївка, в смт. Стеблів, в Корсуні-Шевченківському та Богуславі, а два - на Росаві - біля сс. Ємчиха та Пилява.

Бушевське та Сухоліське городища знаходяться на рівній місцевості в заплаві Росі й оточені по периметру валами. Під інші укріплення були використані захисні особливості ре­льєфу місцевості, доповнені штучними перешкодами. Всі збережені городища складаються з однієї укріпленої частини. Залишки давньоруського культурного шару виявлено на всіх го­родищах, окрім Сухоліського (вірогідно воно було сховищем). Біля валів знаходилися від­криті селища; в районі Миколаївки - два на протилежних берегах річки. На всіх пам'ятках знайдено кераміку ХІ ст., а в поодиноких випадках (Біла Церква, Сухоліси, Саварка, Микола­ївка, Богуслав) - кераміку Х - першої половини ХІ ст.

Оборонна лінія по Росі в ХІ ст. закінчувалася на сході літописним Корсунем. Далі річка круто повертає на північ і до гирла Росави тече у меридіональному напрямі, малоефективно­му для захисту. В цьому місці оборонну лінію було перенесено на Росаву, котра тече із захо­ду на схід і краще відповідає умовам захисту з півдня. В разі переходу ворога на згаданому відрізку на лівий берег Росі, його контролювали фортеці в Пиляві та Ємчисі. Є відомості про знаходження ще одного городища в гирлі Росі в с. Пекарі (можливо, літописний Родень). В оборонному відношенні воно було пов'язане з укріпленнями по Дніпру, зокрема з фортецею на горі Московка біля Канева.

Адміністративним, політичним і культурним центром Поросся був літописний Юр'єв. Відомо, що тут знаходився центр єпископії. Місто було і географічним центром мікрорегіо- ну, якщо враховувати, що від нього оборонна лінія продовжувалася на захід ще на 80 км. За­микаючи 90-кілометрову лінію укріплених пунктів східного Поросся, він знаходився на сти­ку із західним Пороссям. Варто зазначити, що оборонна лінія західніше Юр'єва проходила по вододілах приток Росі і складалася із Змійових валів, де майже не було укріплених пунк­тів.

Лінія по нижній і середній течії Росі, котра в ході боротьби проти печенігів визначала південну межу Давньоруської держави на Правобережжі Середнього Подніпров’я, залиши­лася порубіжною лінією і в період боротьби з половцями. З розселенням у Пороссі торків, поруч із старими укріпленими пунктами, котрі продовжували функціонувати, в кінці ХІ-ХІІ ст. було засновано 12 нових фортець. При цьому варто відзначити, що між старими укріпленнями створено лише дві фортеці - біля сс. Маслівка на лівому березі Росави (між городищами в Ємчисі та Пиляві) й Половецьке, східніше літописного Богуславля, на лівому березі Росі. Чотирма укріпленнями була доповнена лінія східніше Корсуня (Набутів, Сахнів- ка, Межиріч, Кононча). Інші шість укріплень виникли північніше Росі, на лівих берегах її приток (Пішки на р.

Ці пункти разом з фортецями по р. Росава утворили тиловий оборонний рубіж, який ві­дігравав роль другого ешелону в Поросській оборонній лінії. А у Посуллі другий ешелон становили укріплення по р. Трубіж. Можна констатувати, що в загальних рисах система обо­рони на Правобережжі Дніпра повторювала основні принципи формування оборонної лінії на Лівобережжі. Але якщо у Посуллі основною групою переселенців, окрім автохтонів пів­дня Русі, являлися «кращі мужі» з північних регіонів Східної Європи та їх безпосереднє ото­чення, то у Пороссі склад населення був більш строкатий.

Але це питання в даному випадку розглядатися не буде - про нього вже неодноразово згадувалося в інших дослідженнях. А зупинимося на іншій, на перший погляд дещо парадок­сальній темі - відношенні порубіжних градів до Русі не як до державної території (у цьому відношенні ніяких сумнівів бути не може), а до «Руської землі» в її історично-географічному розумінні. Тобто, чи співпадав державний кордон країни на південному напрямі із межами старої «Руської землі», котра, на думку авторитетних дослідників, мала такі рубежі: Сула, Рось, Случ, Горинь, Прип’ять, середня течія Десни, верхів’я Сейму і Псла. Час її формуван­ня, вірогідно, треба відносити до періоду хозарського панування, котре слабшало протягом ІХ ст. [6, с. 29, 42; 10, с. 71; 12, с. 30]. Для цього використаємо матеріали основних літопис­них зводів, у яких висвітлені проблеми південноруської історії [2; 4; 7; 9]. А вибірку в кон­тексті розгляду цього питання будемо робити по окремих роках.

Почнемо з Поросся. В Іпатіївському літописі під 1177 р. згадується Ростовець: «При- идоша Половци на Роускоую землю...взяша 6 городовъ Береньдичь и поидоша к Ростовцю». Це місто знаходилося на лівому березі Роставиці в Київській землі. Тоді руси були розбиті.

У тому ж літописі під 1190 р. згадується Чюрнаєв і це пов’язано із висвітленням діяль­ності торчеського «князя» Контувдея, який був «моужь дерзнъ и надобенъ в Руси».

Торчеськ (або Торчський) згадується в даному контексті тричі. 1190 р. Рюрик, ідучи до Овруча, в цьому місті на р. Гороховатка (сучасне с. Шарки) залишає свого сина Ростислава, бо дізнається про військову операцію на чолі з тим же Контувдеєм «воєвати Роусь», а тому розуміє, що той буде мстити Святославу за свій сором. 1193 р. вже за Россю князі захопили половецьку сторожу і від неї дізналися, що їхні вежі й стада знаходяться «по сеи сторонѣ Днѣпра по Роускои». Тобто, «руська» територія в цьому повідомленні локалізується лише на правому березі Славутича. Кочівники були розбиті в степу, багато з них взято у полон. Вці­лілі половці після бою рушили за супротивником у північному напрямку, але пересувалися лише на певній відстані від переможців, побоюючись давньоруських воїнів. Вони «ѣхаша по ни до Роуси. Ростиславъ же приѣхаша в Торьскии». Знову цей центр недалеко від Юр'єва відзначено в межах Русі.

Наступного разу дане місто згадується під 1195 р., коли могутній поволзький володар Всеволод Велике Гніздо вимагав його у київського князя Рюрика як частину для себе в Русь­кій землі. Окрім цього граду, у його володіння повинні були перейти ще й Корсунь і Богу- славль у Пороссі, Треполь та Канів на Дніпрі. Останній раз Торчеськ згадується вже у Лав- рентіївському літописі 1202 р., коли під час міжкнязівських сутичок за нього, а також за Ки­їв, Білгород і Треполь, Всеволод Чермний «много зла створивъ земле Рустѣи».

Канів, розміщений недалеко від гирла Росі, окрім вищезгаданих випадків, ще два рази зафіксований у літописах у «руському» відношенні. В Лаврентіївському літописі під 1150 р. відзначається, що Юрій Долгорукий якраз біля цього міста, тобто в прикордонній контактній зоні, вів переговори із половцями, які просили віддати їм захоплених берендеями родичів. Останні противились цьому, зокрема аргументуючи свою відмову тим, що «мы того дѣля оумираєм за Русьскую землю, и головы свои складьіваємк».

А 1170 р., за свідченням Іпатіївського літопису, на пропозицію Мстислава Ізяславича коаліція руських князів прийняла рішення забезпечити порядок на торгівельних шляхах Гре- чнику й Залознику, де кочівники грабували купців: «то есть есмъ на часть и всѣ Рускѣи зем­ли. и шедше сташа оу Канева».

Тепер варто згадати лівобережні гради. 1125 р., в Лаврентіївському та Радзивіловсько- му літописах, повідомлялося, що «оуслышавше Половци, яко умерлъ єсть Володимеръ князь [Мономах - авт.] присунувшася вборзѣх и наворотиша изгономъ, къ Барочю, и ко Бронь кня­зю хотяшю полонити Торки проклятыя, и с тѣми воєвати Русску землю». Треба відзначити, що обидва згадані міста (Баруч і Бронькняж) знаходилися у Переяславській землі на правому березі Трубежу.

Ще одне із лівобережних міст - Дмитрів (мабуть у верхів'ях р. Ромен) - відзначене в Іпаті- ївському літописі під 1183 р. Тоді «придоша Измалтяне. безбожнѣи Половци на Русь воювати». Якраз поблизу згаданого града проти них виступила коаліція давньоруських князів.

Декілька разів у розглянутому контексті «засвітився» і Переяславль Руський. В Іпатіїв- ському літописі під 1061 р. повідомляється, що коли половці вперше прийшли на Русь, якраз поблизу цього міста, в якому сидів Всеволод Ярославич, руси були розбиті. А 1095 р., коли до Володимира Мономаха туди приходять половецькі посли, його наближені намовляють вбити їх, бо ті «губять землю Рускую, и кровь хрестыянску проливають безпристанни». В першу чергу князівські дружинники, звичайно, думали про власні володіння в Переяславсь­кій землі.

1132 р. вже новгородський літописець відзначав, що «ходи Всѣволодъ в Русь Переяслав- цю». У Лаврентіївському літописі під 1154 р. повідомляється, що Юрій Долгорукий, прийшовши в Русь із Поволжя, посадив у цьому місті свого сина Гліба. А 1179 р., коли «придоша инопле- менници в Роускоую землю», то якраз у районі Переяслава вів бойові дії хан Кончак.

Згадки про місто знаходимо і під більш пізнішими роками. Так, 1185 р., після невдалого походу Ігоря Святославича на половців і наступного контрнападу половців на Русь, Володи­мир Глібович зайнявся обороною саме Переяслава (Іпатіївський літопис). 1207 р., за даними Радзивіловського літопису, князь Ярослав із Переяславля Руського разом із своєю жінкою приходить у Володимир, що заходився у Поволжі, до свого батька Всеволода, до того прок­няживши в Русі сім років. 1223 р., знову за Іпатіївським літописом, у битві на р. Калка об'єднаних сил русів і половців з монголо-татарами приймав участь і Михайло Всеволодич переяславський. А трагічного для міста 1237 р., під час походу тих же монголо-татар на Пів­денну Русь, «взять Переяславль копьем».

Проаналізувавши наявні археологічні матеріали та інформацію письмових джерел, мо­жна зафіксувати один історичний факт: якщо на Правобережжі Дніпра, у Пороссі, межа пам'яток давньоруської матеріальної культури в цілому співпадає із згадками про власне Русь у літописах, то на Лівобережжі ситуація вимальовується дещо інша. Тут чисельні гради Посульської лінії, котрі входили до системи оборони південних рубежів Київської Русі, жод­ного разу не згадуються у історично-географічному «руському» відношенні. Така межа про­ходить по р. Трубіж. Єдиним поясненням цього може бути припущення, що в Придніпровсь­кому Лівобережжі кордон старої «Руської землі» проходив по лінії цієї річки, а не по Сулі, що не викликало раніше ніяких сумнівів.

А це, в свою чергу, «виводить» і на питання про назву самого Переяслава. Існує думка, що найменування цього міста було «...топонімічною згадкою про походи Святослава... Сто­лиця Болгарії Преслав і Переяславець (Мала Преслава) не стали центрами держави Святос­лава, але князь Володимир заснував свій Переяслав на кордоні хрещеної Русі, й цей кордон був уже схожий на дунайський кордон Візантії - за ним простягалося Дике поле, кочували «погані» печеніги - «варвари» руського середньовіччя» [8, с. 26]. Ми не можемо погодитися з думкою, що місто на Трубежі являлося крайнім пунктом у поширенні християнства після його офіційного прийняття 988 р. Адже «князівські люди» в Посуллі, як і в інших осередках державної влади, першими оперативно модернізували свої ідеологічні погляди - «буття змі­нювало свідомість». Тому, мабуть, треба залишити у спокої літописне пояснення назви міста, де руси «переяли славу» у своїх ворогів, а його другу частину вірогідно треба пов'язувати із межею старої «Руської землі», що було зафіксовано і в часи його виникнення.

ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА

1. Довженок В.И. Сторожевые города на юге Киевской Руси // Славяне и Русь. - М., 1968.

2. Ипатьевская летопись // ПСРЛ. - М., 1962. - Т. 2.

3. Кучера М.П., Іванченко Л.І. Давньоруська оборонна лінія в Пороссі // Археологія. - 1987. - Вип. 59.

4. Лаврентьевская летопись и Суздальская летопись по Академическому списку // ПСРЛ. - М., 1962. - Т. 1.

5. Моргунов Ю.Ю. Посульская граница: этапы формирования и развития. - Курск, 1998.

6. Насонов А.Н. «Русская земля» и образование территории древнерусского государства. - М., 1951.

7. Новгородская первая летопись старшего и младшего изводов. - М.-Л., 1950.

8. Петрухин В.Я. Город и сакральное пространство: библейский миф в начальном русском летописании // Сакральная топография древнерусского города. - Известия Института христианской культуры. - М., 1998. - Т. 1.

9. Радзивиловская летопись // ПСРЛ. - Л., 1989. - Т. 38.

10. Рыбаков Б. А. Киевская Русь и русские княжества ХІІ-ХІІІ вв. - М., 1982.

11. Слово о полку Игореве. - М.-Л., 1950.

12. Толочко П.П. Київська Русь. - К., 1996.

In article the problem of concurrence of frontier of Ancient Rus' on a southern direction with border old «Russian Land» is considered.