ПОЛЬСЬКІ І РУСЬКІ КНЯЗІВСТВА В ОСТАННІЙ ТРЕТИНІ XII ст. БИТВА НА р. МОЗГАВІ (вересень 1195 р.)

В 80-90-х роках XII ст. у Польщі спостерігається процес пев­ної політичної стабілізації. Князь-принцепс Казимир II «Спра­ведливий», який тоді правив у Кракові (1177-1194 рр.), добився ліквідації системи сеньйорату, що створювало для його нащадків юридичні підстави для претензій на володіння краківським пре­столом.

92 Про життя та політичну діяльність князя Романа Мстиславича див.: Гуржій І. Об’єднувач галицько-волинських земель // Україна в Центрально-Східній Європи (з найдавніших часів до XVIII ст.). - Вип. 2. - Київ, 2002. - С.392- 416 (праця написана, вірогідно, в другій половині 40-х років XX cτ.); JIy- ців В. Володар Роман Мстиславич (Самодержець Руси-України) 11 Визволь­ний шлях. - 1964. - Кн.4.- С.407-418; Bieniak J. Roman // Słownik starożytności słowiańskich. - T.4. - Warszawa, 1970. - S.534-536; Grala H. Drugie małżeństwo Romana Mścisławowicza // Slavia Orientalis. - Rocz. XXXI. - №3-4. - Warsza­wa,1982. - S.121-127; Войтович Л. Зоря князя Романа П Літопис Червоної Ка­лини. - Львів, 1991. - №2. - С.32-35; його ж. Роман Мстиславич і утворення Галицько-Волинського князівства 11 Галичина і Волинь в добу середньовіччя. До 800-річчя з дня народження Данила Галицького. - Львів, 2001. - С. 13-30; його ж. Роман Мстиславич // Волинь.

володів дядя Романа і Всеволода Ярослав Ізяславич. Необхід­но зазначити, що тоді Мазовія і Західна Русь (за винятком пів­нічних ареалів Волині) великої ролі в стосунках Русі і Польщі не відігравали.

В хроніці краківського каноніка Вінцентія Кадлубка вміще­на важлива інформація про східну політику Польщі в останні два десятиліття XII ст. Зазначимо, що хроніст був сучасником, спостерігачем і навіть безпосереднім учасником багатьох по­дій. Чимало з цих свідчень є унікальними, оскільки викладені в них факти не згадуються в інших пам’ятках. Зокрема, у вось­мому розділі четвертої книги своєї хроніки в праці Вінцентія розповідається про спробу малопольського князя Казимира II «Справедливого» поширити вплив своєї держави на схід. Вінцен- тій пише про амбіційні плани свого сеньйора Казимира II, який «Russiae nonnullas ibet accedere provincias: Premisliensem cum Oppidis Contingentibus, Wladimiriensem cum ducatus integritate, Brescze cum omni suorum incolatu, Drohiczyn sum sorum Universitate (деякі про­вінції Pyccit наказав захопити: Перемишль з містами, що до ньо­го належали, Володимир з усім князівством, Берестя з населен-

С.23-44; idem. Genealogia Mscislawowiczow. Pierwsze pokolenia (do początku XIV wieku). - Krakow, 2008.

2016. -С.6-23.

ням, що до нього відноситься, а також Дорогичин з усім, що йому належить)»⁹³.

Безумовно, в тексті джерела йшлося про певні політичні пла­ни, які навряд чи міг реально здійснити малопольський воло­дар. Вінцентій Кадлубек, за думкою Н.І.Щавелевої, допускає пе­ребільшення, бо «мова йде не про завоювання цих земель, а про отримання підтримки правлячих там князів»⁹⁴. Таке пояснення, на наш погляд, дещо спрощує справу, оскільки подальші події свідчать про цілеспрямовані дії Казимира саме до реалізації про- кламованих хроністом намірів краківського двору, причому тут краківський володар далеко не обмежувався тільки дипломатич­ними засобами.

93 Vincentii Chronicon. - L.4,8.

94 Щавелева Н.И. Коментарий. - С.124, пр.1.

95 Головко О. Побужжя в контексті політичного розвитку Південно-Західної Русі (X - перша половина XIII ст.) 11 Україна в Центрально-Східній Європи (з най­давніших часів до XVIII ст.). - Вип.2. - Київ, 2002. - С.66-72.

96 Bartnicki М. Problemy politycne і militarne pogranicza polsko-ruskiego w ostatniej ćwierci XII wieku // Na pograniczu kultur, jezykow i tradycyi. Prace ofiarowane prof. Ryszardowi Szczygłowi w 60-tą rocznice urodzin. - Lublin, 2004. - S.39. Щодо згаданих хроністом Вінцентієм територій, то в іншій праці зазначений науковець пише, що це були спірні території на кордоні Русі і Польщі. Див.: Bartnicki М. Polityka zagraniczna ksiecia Daniela Halickiego w latach 1217 - 1264. - Lublin, 2005. - S.22.

97 Grabski A.F. Polska w opiniach obcych X-XIII w. - Warszawa, 1964. - S.65. Про концепцію твору Вінцентія Кадлубка див.: Bieniak J. Mistrz Wincenty о Wspolczesnech mu Piastah H Europa Środkowa i Wschodnia w polityce Piastow. - Toruń, 1997. - S.33-52.

ного трактування подій хроністом, позначалося на загальному тенденційному ставленні Кадлубка до сусідів, яких він малює в своїй хроніці досить темними фарбами.

1182 р. Казимир II здійснює напад на Берестя, щоб повер­нути туди князя, якого нещодавно скинуло місцеве населення. Хронологія цієї події встановлюється на підставі досить лако­нічних згадок про неї в польських рочниках, де її відносять саме до згаданого року. Зокрема, Рочник краківський капітульний по­відомляє: «MCLXXXII dux Kazimirus devicit Ruthenos (1182. Князь Казимир переміг Рушеніе)»⁹³. На жаль, Вінцентій Кадлубек не дає достатньої інформації про те, що передувало цьому походові поляків на схід, однак розповідь хроніста все ж таки піднімає певну завісу утаємничення над подіями на Волині. Польський автор пише: “Qui Russiam ingressus primam Brestensium urbem aggreditur; tam viris, quam arte ас loci situ munitissimam obsidionum undique arcta angustiit. Quam sororis Suaeprimogenito, afratribusper errorem eiecto, restituere instituit; matre, ob Clandestinas odii causas, filium non esse mentiente, sed prolis desperatione suppositum. Quae res, etsi veritati praediudicium non pariat, apud plurimos tamen eius Opinionem gravare visa est. Unde cives, indignum accerentes, quemdam spurium principibus debere principari, acerrime rebellant; sed etiam exercituum duces plurimum in Ulo Scandalizantur (Вдершись на Русь, (Казимир. - авт.) нападає перш за все на місто Берестя, яке було надійно укріплено як воїнами, так і гарними спорудами, а та­кож самим місцем розташування, і бере його в облогу з усіх бо­ків. Вирішив повернути (місто. - авт.) первородному синові своєї сестри (Агнеси. - авт.) через помилку відкинутого братами, бо мати через причини прихованої ненависті заявила буцім-mo він не її син, а був підкладений їй, коли не було надії на нащадків. Ця обставина, хоча і не було проведено розслідування істини, ба­гатьом здавалося таким, що плямувало її ім’я. Тому мешканці міста, вважаючи непристойним, щоб якийсь пасерб головував

98 Rocznik kapitulny krakowski И MPH. - T.2. - Р.799; Rocznik Sedziwoja H MPH. - T.2. - P.875. Див., також: Rocznik Traski H MPH. - T.2.

над іншими князями, рішуче збунтувалися, а більше всього вожді війська)»⁹⁹.

В центрі уваги цього дуже цікавого фрагменту польської хро­ніки ми бачимо постать вдови князя Мстислава Ізяславича Arne- си, яка, судячи з джерела, в той час займалася активною політич­ною діяльністю. Текст дає додаткові підстави для сумнівів щодо законності походження згаданого беретейського князя, який під приводом саме цього факту позашлюбного народження мав кон­флікт з братами. Під останніми Кадлубек міг розуміти лише двох живих на той час синів Агнеси: Всеволода і Романа (ще один син княгині Володимир помер в 1170 р.¹⁰⁰). Всеволод і Роман і пізніше неодноразово будуть згадуватися на сторінках хроніки польсько­го автора.

Події, описані Вінцентієм, безумовно, стосувалися не тіль­ки порівняно невеликого Берестя, а фактично усієї Західної Во­лині, оскільки берестейський князь претендував на головування над усім цим регіоном. Про це прямо пише і сам Кадлубек. Під «вождями війська» хроніст, ймовірно, розумів представників во­линського боярства. Відзначимо, що О.Бальцер першим висловив думку про те, що Казимир надав підтримку у боротьбі за владу у Бересті Святославу Мстиславичу¹⁰¹. Пізніше цю позицію підтри­мали Б.Кюрбіс і В.Цабань¹⁰².

99 Vincentii Chronicon. - L.4,14.

юо ПСРЛ. - Т.2. - Стб.562.

101 Святослав, вірогідно, був незаконнонародженим сином волинського і київ­ського князя Мстислава Романовича, звідним братом Романа, Володимира і Всеволода, які народилися у шлюбі Мстислава з княгинею Агнессою. Див. про це: Головко О. Князь Роман Мстиславич і його доба. - С. 48-49,86-87.

102 Balzer G. Genealogia Piastow. - S.163; Kiirbis В. Komentarz. - S.203; Cabań W Polityka polnoczno-wschodnia Kazimierza Sprawiedliwego // Rocznik Białostocki. - T.12. - Warszawa, 1974. - S.201. А.Бельовський, К.Горський та С.Смолька вважали, що в Бересті до подій 1182 р. сидів Коломан Борисович, племінник Казимира II, а А.Вилкевич-Вавжиньчикова та Г.Роде це питан­ня не розглядали (Belowski A. Komentarz // MPH. - Т.2. - S.407-408; Gorski К. Stosunki Kazimierza Sprawiedliwego z Rusią. - We Lwowie, 1875. - S. 18; Smolka S. Mieszko Staryijegowiek. - S.331; Wilkiewicz-Wawrzynczykowa A. Ze studiow nad polityką polską na Rusi na przełomie XII-XIII w. // Atenium Wileńskie. - 1937. - R.XII. - №3. - S.3-20; Rhode G. Die Ostgrenze Polens. Politische Entwicklung, kulturelle Bedeutung und geistige Auswirkung. - Bd. 1. - Koln, Graz, 1955. - S.99.

Про події у Бересті досить лаконічно розповідається у напи­саній під впливом Кадлубка Великопольській хроніці, але її автор об’єднав повідомлення про берестейський похід і розповідь про захоплення Галича Романом в 1189 р., про яке Вінцентій інформує значно пізніше¹⁰³. Ян Длугош взагалі не писав про події в Берес­ті, але «берестейський сюжет» в значній мірі «вмонтовано» ним в опис історії першого вокняжіння в 1188 р. в Галичі князя Ро­мана Мстиславича¹⁰⁴. Необхідно зазначити, що різниця у викладі походу поляків на Берестя 1182 р. польськими хроністами нега­тивно вплинула на історіографічну традицію, і це при тому, що ще А.Нарушевич наприкінці XVIII ст. писав про некоректність викладу подій в творах пізніх польських хроністів. Але, на жаль, автор не помітив, що «перекручення» у викладі фактів розпочав не Ян Длугош, а автор Великопольської хроніки, якого він називає в дусі традицій того часу Богуфалом¹⁰⁵.

В сучасній історіографії H.І.Щавелева, відзначивши відсут­ність опису берестейських подій у давньоруських літописах, ви­словила сумнів у їх реальності, проте факт відсутності інформа­ції в одних джерелах не може бути аргументом для заперечення можливості конкретних історичних подій¹⁰⁶. Наведений розгляд свідоцтва хроніки Вінцентія Кадлубка у комплексі з аналізом свідчень давньоруських джерел про події попереднього та на­ступного часу дає, навпаки, підстави для сприйняття подій у Бе­ресті як реальні. Дуже важливо, що короткі повідомлення про

Б.Влодарський спочатку вважав, що у Бересті до 1182 р. князював Василько Ярополкович, двоюрідний брат Романа (див. Włodarski В. Wołyń pod rządami Rurikowiczow і Bolesława Jerzego Trojdenowicza H Rocznik Wołyński. - T.3. - Rowne, 1934. - S. 127), а згодом підтримав вище наведений погляд О.Бальцера та Б.Кюрбіс про належність Берестя Святославу Мстиславичу (Włodarski В. Sąsiedstwo polsko-ruskie w czasach Kazimierza Sprawiedliwego. - S. 15).

юз Chronica Poloniae Maiores. - Cap.39. Великопольську хроніку наводимо за ви­данням: Chronica Poloniae Maiores. Rec. et ann. B.Kurbis // Monumenta Poloniae Historica. Nova series. - T.8. - Warszawa, 1970. - 284 p.; з вказівкою номеру розділу твору.

104 Dlugossii J. Annales seu Cronicae incliti regni Poloniae. - L.5-6. - P127-129.

105 Historyi Adama Naruszewicza narodu Polskiego. - T.4. - Warszawa,1783. - S.57.

106 Щавелева Н.И. Коментарий. - C.128-129, πp.3.

події 1182 р., про що ми вже вище писали, є і в польських роч- никах¹⁰⁷.

Тут слід також скорегувати і висновок, зроблений нами в попередніх працях, про начебто «досить скромний і локальний характер подій у Бересті»¹⁰⁶. Конфлікт у Побужжі мав далеко не локальний характер. Він був наслідком давнішніх прагнень червенського князя Святослава, який ще в 70-х роках намагався стати верховним князем у Західній Волині. Після смерті Василь­ка Ярополковича, він захопив Берестя і прагнув підкорити ін­ших місцевих князів, для чого хотів використати допомогу кра­ківського князя Казимира¹⁰⁹. Невипадково, що в Західній Волині знайшлися сили, які виступили проти малопольського володаря та його союзника. Очолив цей спротив белзький князь Всеволод Мстиславич.

Військовий захід польської армії було здійснено Казимиром не з метою захоплення частини території Русі, а для підтримки тут союзного краківській адміністрації місцевого володаря. Кра­ківська армія, на чолі якої стояв воєвода Казимира Миколай, по­вернула владу Святославу, проте, як пише Вінцентій Кадлубек, «adest namque dux Belsiae Wsewlodus cum pricipibus Laodimiriensium cum Galiciensium praecipuis, cum electis tibianeorum turmis, cum Parthorum millibus, urbis subsidio (на допомогу місту підходить Всеволод, князь Белза, з усіма князями володимирськими, з галиць­кими (воїнами. - авт), з відбірними найманими військами, з тися­чами партів (половців. - авт.))»¹¹⁰.

У Володимирі в той час правив, як ми знаємо, Роман Мстис­лавич, про що нижче у своєму творі повідомить і сам Вінцентій Кадлубек, проте навряд чи під «володимирськими князями» слід розуміти виключно князя з вказаного міста. Скоріше у хроніці йшлося про «Володимирію», тобто Волинь, група князів якої під-

107 Rocznik kapitulny krakowski H MPH. - T.2. - Р.799. Див., також: Rocznik świetokrzyski H MPH. - T.2. - Р.799; Rocznik Traski H MPH. - T.2. - P.835.

108 Головко А.Б. Политические отношения Руси и Польши в X - первой трети XIII вв. - С.83.

109 ПСРЛ. - Т.2. - Стб.564.

ио Vincentii Chronicon. - L.4,14.

тримали белзького князя та його галицьких союзників. Участь останніх, цілком можливо, свідчила про реальність зазіхань Ма­лої Польщі на Перемишльську землю, про що вище йшлося. Це є також додатковим аргументом проти думки про локальний ха­рактер подій у Бересті.

Сам князь Роман, судячи з подальшого тексту польської хро­ніки, від військової конфронтації з поляками ухилився і вичіку­вав подальшого перебігу подій. Така тактика принесла князеві бажаний результат. Хоча полякам, вдалося відбити напад волин­сько-галицького війська на чолі з Всеволодом, невдовзі Святосла­ва було отруєно. Через це Казимиру терміново прийшлося шука­ти іншого спільника на Волині. «Exstinci provincia fratri eius, duci Laodimirie Romano, ratione obsequelae indulgetur a Casimiro (Провін­цію загиблого Казимир, розраховуючи на підлеглість, віддає брату того (тобто Святослава. - авт.) князю Володимири Роману)»¹¹¹, - так завершує Вінцентій Кадлубек свою розповідь про берестей­ські події¹¹². Ю.Добош вважає, що ця передача Берестя Роману сталася в 1183 р.¹¹³

В літературі зустрічається думка, що з цього часу Казимир «Справедливий» поширив свою зверхність на Берестейське і Bo- лодимирське князівства¹¹⁴. Проте вже найближчі події показали зростаючу потугу і самостійність у діях володаря цих західно- волинських територій. Зайнявши важливе у стратегічному від­ношенні, добре укріплене місто-фортецю на р. Мохнач, Роман Мстиславич став незабаром головним князем Західної Волині, оскільки не тільки позбувся суперника в особі старшого брата Святослава, а і перехопив ініціативу щодо здійснення політичних дій у енергійного молодшого брата Всеволода. Контроль над Бе-

111 Ibid.

112 О.Бальцер відзначив, що видавець хроніки Вінцентія А.Бельовський під впливом Великопольської хроніки на власний розсуд змінив завершальну частину означеної фрази, додавши слова «ratione obsequelae (розраховуючи на підлеглість)». Див. Balzer G. Genealogia Piastow. - S.178.

из Dobosz J. Kazimierz II Sprawiedliwy. - Poznań, 2011. - S.123.

114 Smolka S. Mieszko Stary i jego wiek. - S.332; Rhode G. Die Ostgrenze Polens. -

Bd.l.-S.101.

рестям Роман використав для зміцнення своїх позицій в басейні Західного Бугу, який входив в зону інтересів як Малопольського, так і Мазовецького князівств сусідньої Польщі.

Події 1182 р. знайшли відбиття в творі В.М.Татищева, який розповідає про конфлікт дорогичинського князя Василька Яро- полковича з мінським Володимиром Володаревичем, який контр­олював також Берестя. Скориставшись підтримкою поляків, Василько переміг Володимира і посадив у Бересті свого швагра мазовецького князя. Пізніше Володимир завдав Васильку пораз­ку, що змусило того звернутися знову за допомогою до свого тестя князя Лешка. Допомога поляків, які знову розбили Володимира, цього разу дорого коштувала Василькові, який був вимушений віддати всі свої володіння Лешкові як компенсацію за зусилля по­ляків. Згодом князь Роман Мстиславич вигнав поляків з Берестя і приєднав місто до своїх володінь¹¹⁵.

В цілому, вчені до цих свідчень російського історика XVIII ст. ставляться достатньо обережно¹¹⁶, проте інколи в літературі сві­доцтво Вінцентія Кадлубка про події в Бересті доповнюється данними пространно! розповіді В.М.Татищева¹¹⁷, а А.В.Горовенко та О.В.Майоров взагалі віддають пріоритет у висвітленні берес­тейських подій 1182 р. не сучаснику подій Вінцентію, а пізньому ретранслятору - автору XVIII ст.¹¹⁸ Але інформація, яку зберіг останній в своїй праці, формувалася на підставі довільної пере­дачі повідомлень про берестейські події, що перероблялися і пе­редавалися протягом тривалого часу від одного середньовічного

115 Татищев В.Н.История Российская. - Т.2. - Москва,1963. - С.127-128.

116 Balzer О. Genealogia Piastow. - S.188-190; Wilkiewicz-Wawrzynczykowa A. Ze studiow nad polityką polską na Rusi na przełomie XII-XIII w. - S. 3-20; Włodarski B. Sąsiedstwo polsko-ruskie w czasach Kazimierza Sprawiedliwego. - S.5-18.

117 Татищев B.H. История Российская. - Т.З. - Москва, Ленинград, 1964. - 127- 128; Historia polityczna Polski. Cz. 1. - S.129 (автор розділу - С.Закжевсъкий); Caban IV. Polityka polnoczno-wschodnia Kazimierza Sprawiedliwego. - 200-201.

118 Горовенко А.В. Татищевские известия о борьбе за Берестье в 1182 году И Вопросы истории. - 1995. - № 8. - С.145-146; Майоров А.В. Галицко-Во- лынская Русь. Очерки социально-политических отношений в домонголь­ский период. Князь, бояре и городская община. - Санкт-Петербург, 2001. - С.312-315.

хроніста до іншого. Така ситуація створює проблеми в пошуках раціонального зерна, у виявленні первісних даних про конкрет­ний епізод з політичного життя Побужжя початку 80-х років XII ст.¹¹⁹ До цього необхідно додати, що згаданий у В.М.Татищева князь Василько Ярополкович, який дійсно правив у Бересті, пішов з життя наприкінці 70-х років XII ст., а тому не міг взяти участь у подіях 1182 р.¹²⁰ Отже, інформація В.М.Татищева не узгоджується з свідченнями сучасних подіям пам’яток і у зв’язку з цим не може бути використана як джерело з історії взаємин Русі і Польщі того часу.

Наприкінці 80-х років XII ст. в Галицькій землі розгортаються важливі події, які не могли не привернути увагу як князів з інших східнословянських земель, так і володарів Угорщини і Польщі. 1 жовтня 1187 р. в Галичі помер князь Ярослав Володимирович «Осмомисл»¹²¹, і доля галицького трону мала вирішуватися в про­тиборстві його синів Володимира і Олега, в якому активну участь взяло місцеве боярство. Галицькі магнати, незадовольні Володи­миром Ярославичем, який переміг у боротьбі за галицький стіл брата Олега, підготувало проти Володимира заколот і тайно за­просило до себе володимирського князя Романа Мстиславича, який прийняв їх запрошення. Можливо відчуваючи недостаток сил для одночасного утримання в своїх руках волинських воло­дінь і Галицьої землі, Роман вирішив передати місто Володимир своєму брату белзькому князю Всеволоду.

Невдовзі внаслідок боярського бунту Володимир Ярославич був вимушений шукати притулок в Угорщині, а Роман зайняв галицький трон¹²². Вінцентій Кадлубек повідомляє, що Роману

119 Jusupovic A. Tak zwany «Latopis Połocki» w przekazie Wasilja Tatisceva. Rola Drohiczyna w kontaktach polsko-ruskich drugiej połowy XII wieku // Studia Zrodloznawcze. - T XLV, z.I. - Warszawa, 2007. - S. 19-23.

120 Див.: Włodarski B. Sąsiedstwo polsko-ruskie w czasach Kazimierza Sprawiedli­wego. - S.10-11; Щавелева II.IL Коментарий. - C.128-129, πp.3; Panoe O.M. Княжеские владения на Руси в X - первой половине XIII в. - Москва,1977. - С.159.

121 ПСРЛ. - Т.2. - Стб.656; Бережков Н.Г. Хронология русского летописания. - Москва, 1962. - С.203.

122 ПСРЛ. - Т.2. - Стб.660-661.

в оволодінні Галицьким князівством допоміг краківський князь Казимир¹²³. На підставі цієї розповіді дехто з істориків вважають, що польська допомога відіграла ледь не головну роль в отриманні Романом нового володіння¹²⁴. Але тенденційність свідоцтв кра­ківського хроніста, той факт, що невдовзі Казимир надав дійсну велику військову підтримку противнику Романа Володимиру Ярославичу, відсутність інформації руських джерел про поль­ський вплив на Русі в цей час не дає підстав для довіри інформації краківського хроніста.

Необхідно зазначити, що стосунки Володимира Ярославича з Краковом в той час були не безхмарними. В хроніці Вінцен­тія Кадлубка є свідчення, на жаль дуже коротке, про декілька нападів Володимира на володіння польського князя Казимира. З приводу оцінки цих подій в літературі є певні розбіжності. Зокрема, Г.Лябуда вважав, що напади Володимира сталися під час другого перебування князя на галицькому троні в 90-х ро­ках XII ст., проте Г.Рьопель, С.Смолька, Б.Кюрбіс, H.І.Щавелева та Ю.Добош доводять, на нашу думку справедливо, вірогідність того, що ці події відбулися наприкінці 80-х років XII ст.¹²⁵

Цікаво, що і польські, і давньоруські джерела майже в одно­му ключі описують постать Володимира Ярославича, підкреслю­ють деякі його негативні схильності та звички. Польський хроніст Вінцентій Кадлубек розповідає про нього: «Ніс si quidem, quodam temeritatis impetu, Hmites Casimiri cum Iantriculis quondam inrrpserat et raptas Hlustrium feminas, trans ultima barbarorum exterminia, iure praedocinii distraxerat. Defloratos taceo virginum flosculos, quosdam etiam immaturos (Колись він (Володимир. - авт.) зненацька нападав

123 Vincentii Chronicon. - L.4,14. Ю.Добош помилково пише, що інформацію про допомогу Казимира Роману начебто зберегли давньоруські літописи. Див.: Dobosz J. Kazimierz II Sprawiedliwy. - S.123.

124 Gorski К. Stosunki Kazimierza Sprawiedliwego z Rusią. - S.33; Smolka S. Mieszko Stary i jego wiek. - S.334.

125 Labuda G. Zaginiona kronika z pierwszej połowy XIII wieku w Rocznikach Krolestwa Polskiego Jana Długosza. Proba rekonstrukcji. - Poznań,1983. - S.23; nop. Roepell G. Geschichte Polens. - Hamburg, 1840. - Bd. 1. - S.380; Smolka S. Mieszko Stary i jego wiek. - S.334; Kurbis B. Komentarz. - S.203; Щавелева Н.И. Коментарий. - С. 133, πp.7; Dobosz J. Kazimierz II Sprawiedliwy. - S.124.

PO3ΔIΛ III. Друга і третя третини Xll — початок Xlll ст.

років, не склався. Відновив позиції Романа на володимирському столі його тесть на той час овруцький князь Рюрик Ростиславич, який примусив все ж таки Всеволода Ярославича покинути місто Володимир і відійти до свого Белза¹³⁴.

Повертаючись до подій в Галичі, слід зазначити, що Володи­мир Ярославич марно розраховував на допомогу угорців щодо по­вернення Прикарпаття. Угорський король, після приходу до сто­лиці Прикарпаття, вирішив, як вже вище відзначалось, підкорити собі Галицьке князівство, а його недавнього володаря захопив, від­правив до Угорщини і наказав заточити в башту. Проте невдовзі Володимир втік до Германії, де приблизно взимку 1189 р. знайшов притулок при дворі імператора Фрідріха І «Барбаросси»¹³⁵. Фрідріх довідавшись, що Володимир - близький родич владимиро-суз- дальського князя Всеволода Юрійовича, з яким він підтримував стосунки, надав вигнанцю теплий прийом. Імператор через за­вантаженість справами (його військо вже зібралося і готувалося вирушити в третій хрестовий похід) не мав можливості особис­то допомогти Володимиру, проте доручив турботу про свого гос­тя краківському князю Казимиру. Останній, отримавши імпера­торське звернення, швидко організовує виступ на Русь, і в серпні 1189 р. військо на чолі з краківським воєводою Миколаєм прихо­дить до Галича, де відновлює Володимира Ярославича на троні¹³⁶.

134 ПСРЛ. - Т.2. - Стб.662.

135 Xapdu Ij. Наследници Кщева измеі)у крал>евске круне и татарског japMa. Студща о државно-правном положа)у Галичке и Галичко-Волинске княжеви- не до 1264. године. - Нови Сад, 2002. - С.46-47.

136 Vincentii Chronicon. - L.4,15. М.Смоліньський вважає, що розгляд хроно­логії подій дає підстави думати, що князь Володимир Ярославич отримав допомогу не від Фрідріха І «Барбаросси», а від його сина Генріха, і сталося це в 1190 р. На думку польського історика, перегляд обставин початку ви­прави війська Фрідріха заперечують можливість якихомь дій в той час гер­манського імператора проти угорського короля. Див.: Smoliński М. Caesar et duces Poloniae. Szkice z dziejow stosunkow polsko-niemieckich w drugiej połowie XII w. (1146-1197). - Gdańsk, 2006. - S.175-177. М.К.Юрасов пише, що ви­праву з метою повернення Галича Казимир здійснив в серпні 1190 р. після низки нападів князя Володимира Ярославич на польські землі. Див.: Юрасов М. Роль Перемишля в борьбе Владимира Ярославича за возвращение Галича (1190-1190). - С.67-77; его же. Венгрия и русские княжества в XII в. - Москва, Санкт-Петербург, 2019. - С.437.

В літературі при розгляді цієї події висловлюється думка, що цим походом на Русь Казимир порушив дружні відносини з Ро­маном Мстиславичем, а причини військової акції Кракова пояс­нюються тиском на краківського князя могутнього германського імператора Фрідріха І «Барбаросси»¹³⁷. Але така оцінка потребує певного уточнення.

Як ми бачили, ще у 1188 р. взаємини між краківським і во- лодимирським (на Волині) князями погіршилися, що було на­слідком небажання малопольського володаря допомагати Рома­ну, який на той час докладав значних зусиль для посилення своїх позицій у Південно-Західній Русі. Тепер, використавши як привід доручення імператора допомогти Володимиру, князь Казимир ви­рішив втрутитися у події в Прикарпатті, де справи угорців різко погіршилися. При цьому польський володар, безумовно, праг­нув реалізувати тут свої власні політичні інтереси: поширити на цей регіон польський вплив¹³⁸. До цього слід додати, що в той час Казимир взагалі активно шукав шляхи для підтримання добрих стосунків з Фрідріхом І «Барбароссою» (князь саме тоді виплатив імператору трибут і визнав зверхність того над польською держа­вою), що краківському володарю було важливо в умовах проти­стояння з Мешком «Старим»¹³⁹.

Однак сподіванням Казимира не судилося здійснитися. Во­лодимир і тепер показав здібності вести дипломатичні ігри, коли зразу ж після повернення до Галичу звернувся за протегуванням до свого дяді суздальського князя Всеволода Юрійовича. Це було зроблено дуже завчасно, бо перший патрон галицького князя гер­манський імператор Фрідріх І «Барбаросса» знаходився у хрес­товому поході (10 червня 1190 р. при переправі через невелику гірську річку Сальєф на кордоні Малої Азії та Сирії Фрідріх І потонув).

137 Vincentii Chronicon. - L.IV,15; Gorski К. Stosunki Kazimierza Sprawiedliwego z Rusią. - S.27; Пашуто B.T. Внешняя политика Древней Руси. - C.162.

138 Włodarski В. Sąsiedstwo polsko-ruskie w czasach Kazimierza Sprawiedliwego. - S.9; idem. Wołyń pod rządami Rurikowiczow i Bolesława Jerzego Trojdenowicza // Rocznik Wołyński. - T.3. - Rowne,1934. - S. 3. - S.128.

139 Щавелева Н.И. Коментарий. - С. 135, πp.6.

підтримка Володимира, втручання в справи Галича призвели до катастрофічних наслідків, що загрожувало існуванню самої Польщі. Головним винуватцем всього цього він називає воєводу Миколая¹⁴⁴. Можливо, ці антигалицькі настрої серед оточення Казимира знайшли підтримку у володимирського князя Романа Мстиславича, який мав тісні зв’язки з малопольськими вельможа­ми. В таких умовах краківський володар був вимушений піти на зближення з Романом. Це примирення виявилося для Казимира своєчасним.

На початку 90-х років XII ст. між Мешком «Старим» і Кази­миром «Справедливим» загострюються стосунки, оскільки пер­ший продовжував претендувати на краківський стіл, який він втратив в 1177 р.¹⁴⁵ В 1191 р., скориставшись відсутністю Кази­мира у Кракові, місцеві вельможі на чолі з каштеляном Генріхом Кетличем, не дивлячись на спротив краківського єпископа Пел­ки, підняли бунт і передали місто Мешку та його сину Болеславу. І тут на допомогу прихильникам Казимира прийшли волинські дружини на чолі з володимирським князем Романом та белзьким князем Всеволодом. Знаменно, що польській хроніст Вінцентій Кадлубек, який дуже тенденційно (на користь, ясна річ, князя Казимира) описує події, був вимушений визнати, що тільки за­вдяки цій підтримці Казимиру вдалося вигнати Мешка з Крако­ва і розбити заколотників. «Audite, - пише Вінцентій, - siquidem, Casimirum revixisse, immo cum duce Laodimiriae Romano et principe Belsiae Wsewlodo cominus imminere, noctis compendia fugam ineunt Mesconidae (Прибічники Мешка довідавшись, що Казимир знову набрав сили і навіть з князем володимирським Романом і князем белзьким Всеволодом загрожує їм, під покровом ночі рятуються втечею)»¹⁴⁶. Захопленого Генріха Кетліча, за образним виразом, Вінцентія, «aquilarum aviditati exponitur, quorum ungibus in Russiam inde in Pannoniam per miseras exilii vices defertur (віддають нена-

140 Vincentii Chronicon. - L.IV,16.

141 Grodecki R., Zachorowski S., Dąbrowski J. Dzieje Polski średniowiecznej. - Krakow, 1926. - S.142 (автор тексту - Р.Гродецький).

142 Vincentii Chronicon. - L.IV,16.

ситним орлам (так хроніст називає волинських князів Романа і Всеволода. - авт.), в пазурах яких він уноситься в жалюгидне ви­гнання на Русь, а потім в Паннонію)»^{[147] [148].}

В польських рочниках можна також прочитати інформацію про поразку лідера заколотників Генріха Кетлича і його вигнання на Русь: «Henricus Ketlicz capituret in Russiam in exilium mittitur (Ген­ріх Кетліч програв і на Русь у вигнання відправлений)»¹⁴⁶. Інформа­цію Вінцентія повторяє автор Великопольської хроніки, який від­значає: «Casimiro denique in Russiaepartibus diuturno tempore negotia disponente, fingunt necit artifices, Casimirum toxico interemptum (Поки Казимир тривалий час наводив порядок в руських володіннях, май­стри вбивств задумують отруїти Казимира)»^[149].

Інший польський хроніст Ян Длугош під 1191 р. доповнює інформацію Кадлубка і автора Великопольської хроніки, відзна­чаючи обставини, що передували заколоту Генріха Кетлича. Він пише, що у переддень виступу краківських магнатів Казимир знаходився на Русі, де виступив третейським суддею між Рома­ном та Всеволодом, котрі сперечалися із-за кордонів між свої­ми володіннями^[150]. Це свідоцтво для нас важливе, бо фіксує ще одну сторінку досить складних взаємин між волинськими воло­дарями. Вірогідно, мова йшла про подолання суперечностей, які виникли внаслідок отримання міста Володимира Всеволодом і повернення його Романом. Поїздка Казимира на Волинь, воче­видь, мала владнати конфлікт між двоюрідними братами. Події 1191 р. сприяють зміцненню взаємин Малої Польщі та західно- волиньських князівств. Свідченням цього є і факт вигнання лі­дера бунтівників Генріха Кетлича на Русь, який, згідно інфор­мації Яна Длугоша, опинився тут у полоні саме у князя Романа Мстиславича^[151].

Наявність суперечностей з Королівством Угорщина, у тому числі і щодо впливів на Галич, спонукали палатіна Миколая і єпископа Пелку поставити питання перед Казимиром про необ­хідність укладення угоди між краківським князем і угорським ко­ролем Белою III¹⁵². Ця угода, як пише В.Т.Пашуто, відновила при­язні стосунки між двома державами, що були порушені в момент походу Казимира в Прикарпаття на допомогу князю Володимиру Ярославичу¹⁵³.

В 1192-1193 рр. малопольські війська Казимира II напали на землі пруссів. Вінцентій Кадлубек називає їх «Роїехіапі (по- лещани)». Є підстави думати, що напад був здійснений в район мешкання племен ятвягів, який прилягав до північноволинських земель¹⁵⁴. Поява поляків в цьому регіоні, безумовно, виклика­ла неспокій у руських князів. Зокрема, в хроніці того ж Вінцен- тія йдеться, що на допомогу пруссам (ятвягам) прийшов невідо­мий на ім’я князь північноволинського міста Дорогичина, яке нападники розорили¹⁵⁵. Джерела, на жаль, не повідомляють про конкретну реакцію на цей похід Романа, проте є всі підстави вважати, що вторгнення польських військ зачіпало інтереси Во­лині в Побужжі. Вірогідно, з певних тактичних обставин, однак, володимирський князь все ж вирішив на певний час не загострю­вати відносин з західним сусідом¹⁵⁶.

Події в Пруссії не пройшли поза увагою і південноруських князів. Як відомо, прибалтійський регіон протягом XII ст. постій-

152 Vincentii Chronicon. - L.IV,16.

153 Пашуто В.Т. Внешняя политика Древней Руси. - С. 162.

154 Щавелева Н.И. Коментарий. - С. 136, пр.1.

155 Vincentii Chronicon. - L.IV,19; Powerski J. Stosunki polsko-pruskie do 1230 г. Ze szczegolnym uwglednieniem roli Pomorza Gdańskiego. - Toruń,1968. - S.128. B нашій книзі «Давня Русь і Польща в політичних взаємовідносинах X - пер­шої третини XIII ст.» під впливом погляду В.Т.Пашута помилково записано про те, що виправа Казимира «Справедливого» проти ятвягів була здійснена «в союзі з руськими загонами» (Див.: Головко А.В. Древняя Русь и Польша в политических отношениях X - первой трети XIII вв. - С.86; пор. Пашуто В.Т. Внешняя политика Древней Руси. - С.163).

156 А.Юсупович висловлює, але не доводить своє припущення, що неназваним Вінцентієм на ім’я князем Дорогичина, який прийшов на допомогу ятвя­гам, був Роман Мстиславич. Див.: Jusupovic А. Tak zwany «Latopis Połocki» w przekazie Wasilja Tatisceva. - C.28.

ацію в Південно-Східній Польщі, що перш за все було пов’язано із новим загостренням боротьби за краківський стіл. За запові­том князя Болеслава III «Криворотого» (1138 р.) головним кня­зем (принцепсом) Польщі і володарем Кракова мав бути старший (сеньйор) в князівському роді. Але цей документ на кінець XII ст. вже двічі був порушений. Вперше в 1146 р. молодші сини Болес­лава III Болеслав, Мешко і Генріх позбавили влади старшого брата Владислава. До самої смерті, яка сталася в 1159 р., Владислав «Ви­гнанець» боровся за відновлення своїх прав, для чого неоднора­зово звертався за підтримкою до германських володарів короля Конрада III і імператора Фрідріха І «Барбаросси», римського папи Євгенія III.

Після смерті в 1173 р. Болеслава IV «Кучерявого» князем- принцепсом став брат померлого Мешко III «Старий» (князь Ген­ріх помер в 1166 р.), проте у нього досить швидко виник конфлікт з краківською і сандомирською магнатською верхівкою, що при­звело в 1177 р. не тільки до втрати Мешком Кракова, а і до ви­гнання його на певний час із володінь у Великій Польщі. Великим польським володарем після цих подій став Казимир.

Однозначно, що смерть Казимира 5 травня 1194 р. стала при­водом для відновлення намірів Мешка III «Старого» повернутися до Кракова. Мешко намагався позбавити влади тут десятилітньо­го сина Казимира Лешка (цей князь отримав прізвисько «Білий (Albus)»)¹⁶⁵. Як розповідає Вінцентій Кадлубек, великопольський князь, довідавшись про передачу влади в Кракові малолітньому Лешку, почав говорити про законність своїх прав на верховну во­лодарську владу в Польщі, про те, що обрання дитини князем є ганьбою для достойних мужів, які цим кроком створили небезпе­ку для існування держави. Щоб боротися за спадщину Казимира, Мешко вступає у переговори із сілезькими князями Болеславом «Високим» і Мешком «Плонтоногим», а також закликає магнатів

165 Про синів Казимира II «Справедливого» Лешка і Конрада див.: ChrzanowskiM. Książe krakowski і sandomierski, princeps Poloniae Leszek Biały (ok. 1184 - 23/24 listopada 1227). - Krakow, 2013. - 211 s.; Samsonowicz H. Konrad Mazowiecki (1187/88 - 31 VIII 1247). - Krakow, 2008. - 119 s.

aprincipe de Kiow, Cuiusfiliam repudiaverut (Роман пам’ятав, скіль­ки добра зробив йому Казимир, у якого з колиски виховувався, про князівство, яким він правив завдяки наданню Казимира. Знав він, якщо вони (Лешко і Конрад. - авт.) загинуть, то йому загрожує со­кира. Тут від Мешка, а там (на Русі. - авт.) від київського князя, з дочкою якого він розлучився)»¹⁶⁹.

Немає, мабуть, вже потреби в черговий раз докладно гово­рити про упередженість Вінцентія Кадлубка, який безпідставно підкреслює моральну залежність Романа від Польщі, перебільшує ступінь загрози володимирському князю з боку Мешка та Рюрика. У вересні 1195 р. реальна небезпека загрожувала лише молодим нащадкам Казимира II Лешку і Конраду. Допомога краківським князям для Романа була важливою у перспективі подальшої бо­ротьби з суперниками на Русі, а головне, для посилення впливу на Польщу, що мало значення, перш за все, для зміцнення позицій Волині в Забужжі. Цікаво, що напередодні походу до Польщі Ро­ман провів нараду з своїм оточенням, під час якої заявив про своє бажання допомогти краківським володарям, щоб останні в свою чергу отримали змогу підтримати його у боротьбі з Рюриком¹⁷⁰.

13 вересня 1195 р. біля містечка Єнджеїв на 80 кілометрів північніше Кракова¹⁷¹ на березі річки Мозгава відбулася запекла, жорстока битва між військами великопольського князя Мешка «Старого» та його суперників з табору Лешка, Конрада та Романа Мстиславича. Є підстави думати, що головним керівником екс­педиції об’єднанного краківсько-волинського війська був єпис­коп Пелка, а на полі бою на чолі всього війська стояв князь Роман Мстиславич¹⁷². Вінцентій у своєму тексті не згадує серед учасни­ків майбутньої битви краківського воєводу Миколая, що, дає під­ставу припускати, що він залишився у Кракові охороняти столи­цю і організувати там захист малолітніх князів Лешка і Конрада.

169 Vincentii Chronicon. - L.4,23.

170 ПСРЛ. - Т.2. - Стб.687.

171Kiirbis В. Komentarz. - S.215.

172 Maciejewski J. Biskup krakowski a bitwa nad Mozgawa // Kwartalnik historyczny. - 2017. -N. 3. -S.428.

Події на березі Мозгави знайшли докладне, але неоднозначне ви­світлення в джерелах.

Вінцентій Кадлубек на початку своєї розповіді відзначає, що зіткнення ворогуючих сторін відбулося у місцевості, де тече річ­ка Мозгава і знаходиться Єнджеївський монастир. Цей монастир цистерціанців дуже добре знав хроніст, оскільки в ньому він про­вів останні роки життя¹⁷³. Проте моралізуючий стиль викладу по­дій призвів автора до того, що ввін не дуже докладно розповідає про конкретні обставини бойових дій. З його слів відомо, що вій­ська зійшлися на полі, вкритому сосновими деревами і ожиновим чагарником. Далі Вінцентій пише про запеклість зіткнень, про велике кровопролиття, про величезні втрати ворогуючих сторін, про загибель від удару списа сина Мешка Болеслава, про пора­нення його батька Мешка, якого від смерті врятував воїн, який на нього напав. Той упізнав у пораненому ним супернику під бо­йовими обладунками князя і виніс його з поля бою. Тяжкого по­ранення зазнав і князь Роман Мстиславич. Останнє викликало смятіння в лавах волинян, котрі відступили з місця бою. Проте, як розповідає Вінцентій, великопольський князь, засмучений ве­ликим горем, також покинув поле битви.

Непевна ситуація, про що далі пише хроніст, вимусила вно­чі єпископа Пелку розшукувати на полі бою князя Романа, бо в таборі Казимировичів стали поширюватися панічні чутки про загибель потужного волинського союзника. Єпископ знаходить князя Романа, який, не дивлячись на власні рани і великі втрати волинян, погоджується продовжити боротьбу, але наголошує в розмові з єпископом на доцільності відведення військ і організа­ції безпосередньої оборони Кракова. До відновлення бойових дій наступного дня між головними учасниками справа не дійшла, а обидва війська відійшли з поля бою. Вінцентій також повідомляє, що того ж дня відбулася сутичка підрозділів, які запізнилися і не взяли участь у битві головних сил, а саме між дружиною сілезь­ких князів Мешка «Плонтоногого» і Ярослава, які прийшли на

173 Zdanek М. Wincenty Kadłubek w klasztorze Cystersow w Jedrzejowie // Dziedzictwo Wincentego Kadłubka. Cystersi - miasto - region od średniowiecza do wspołczesności. Red. K. Ślusarek. - Krakow, 2018. - S. 85-109.

PO3ΔIΛ III. Друга і третя третини Xll — початок Xlll ст.

пису ця частина тексту була написана клевретом на той час вже київського князя Рюрика Ростиславича видубицьким монахом Мойсеєм, який мав велику упередженість щодо володимирсько- го князя¹⁷⁷. До цього слід додати, що книжник Мойсей багато в чому сприймав події в Польщі за безпосередніми наслідками для волинян самого бою: тяжким пораненням Романа Мстиславича, великими втратами у війську князя.

Автори польських рочників дають близьку до опису Він­центія Кадлубка характеристику бойових дій на річці Мозгаві. Більшість з них фіксують, що у битві молодий князь Лешко отри­мав перемогу над своїм великопольським суперником. Зокре­ма, Рочник Траський дає наступну інформацію: «1195. Bellum in Moscava inter Meschonem et Lestconem. Lestco prevaluit et Bolezlaus occiditur (Війна біля Мозгави між Мешком та Лешком. Лешко перемагає, а Болеслав гине)». Рочник краківський повідомляє: «Типе temporis bellum Committitur inter Meskonem et Lestkonem. Lestko prevaluit, Boleslaus occiditur (В ті часи війна розпочина­ється між Мешком та Лешком. Лешко перемагає, Болеслав же гине)». В обох пам’ятках, зрозуміло, мова йде про сина Мешка куявського князя Болеслава, якого було смертельно поранено у битві. Рочник гурношльонський робить в своєму повідомлен­ні наголос на головну роль в подіях князя Романа: «In Mescava bellum cum Romano rege fit (біля Мозгави відбулася війна з князем Романом)»¹⁷³.

хід !наслідки конфлікта) 11 Стародавнє Причорномор’я. - Вип.ХІІІ. - Одеса, 2021. - С.99-100; та ін.

177 ПСРЛ. -Т.2. - Стб.687; Шахматов А.А. Обозрение русских летописных сводов XIV - XVI вв. - Москва, Ленинград, 1938. - С.70-71; Пашуто В.Т. Очерки по истории Галицко-Волынской Руси. - Москва,1950. - С.18,26; Боровський Я.Є. «Похвальне слово» Мойсея, ігумена Видубицького монастиря // Літературна спадщина Київської Русі і українська література XIV-XVIII ст. - Київ,1981. - С.54-58; Франчук В.Ю. Киевская летопись. - Киев,1986. - С.12-13,та in.

178 Rocznik Traski H MPH. - T.2. - P.835; Rocznik krakowski// MPH. - T.2. - P.835; Rocznik gornośląski // MPH. - T.3. - Lwow, 1878.- P.715. Див. також: Rocznik kapitulny krakowski // MPH. - T.2. - P.800; де повідомляється про перемогу князя Мешка «Старого» і завоювання ним Кракова, але оволодіння міста ве­ликопольським володарем пояснюються не наслідком битви, а результатами більш пізньої домовленості Мешка із малопольською верхівкою.

В літературі під впливом тих чи інших джерел робиться ви­сновок щодо результату битви на Мозгаві на користь або Меш­ка «Старого», або Лешка «Білого» з Романом Мстиславичем. Так, наприклад, С.Томашівський, В.Т.Пашуто, Й.Райман, М.Ф.Котляр та М.К.Юрасов вважають, що Роман та його союзники зазна­ли поразки¹⁷⁹. М.С.Грушевський, Г.Лябуда, М.Хжановський і Л.В.Войтович, навпаки, пишуть про невдачу Мешка «Старого»¹⁸⁰. Разом з тим, необхідно зазначити, що чимало істориків дуже обережно ставляться до питання про суто ратні результати цієї битви. Зокрема, Р.Рьопель, докладно описавши хід бою, нічого не говорить про його результат¹⁸¹, знавці історії польсько-русь­ких відносин С.Смолька та Б.Влодарський вважали, що битва завершилася безрезультатно¹⁸². Автор цих рядків в книзі про князя Романа Мстиславича також зазначає, що під час жор­сткої битви «ні одній з сторін не вдалося досягти вирішальної переваги»¹⁶³.

Разом з тим, необхідно визнати, якщо з військової точки зору ні одній з сторін у битві на березі р. Мозгави не вдалося довести свою перевагу, то в політичному плані її результати були в ціло­му позитивними як для нащадків Казимира II, котрі утримали на певний час свої позиції у Малій Польщі¹⁸⁴, так і для Романа Мстис-

179 Томашівсъкий С. Українська історія: Старинні часи і середні віки. - Львів, 1919. - С.86; Пашуто В.Т. Внешняя политика Древней Руси. - C.164; Rajman J. Mieszko Plątonogi pierwsze książe raciborsko-opolski (1173-1211)// Kwartalnik historyczny. - 1996. - №1. - S.34; Котляр М.Ф. Історія дипломатії Південно- Західної Русі. - С.101; Юрасов М.К. На западных рубежах Руси. - Санкт- Петербург, 2018. - С.167.

180 Грушевсъкий М.С. Історія України-Руси. - Т.З. - У Львові, 1905. - С.З; Historia dyplomacji polskiej. Pod red. MBiskupa. - T.l. - Warszawa, 1982. - S.144 (автор розділу - Г.Лябуда)-, Chrzanowski М. Książe krakowski i sandomierski, princeps Poloniae Leszek Biały (ok. 1184 - 23/24 listopada 1227). - S.42; Войтович Л.В. Галич у політичному житті Європи XI-XIV століть. -С.276.

181 Roepell G. Geschichte Polens. - Hamburg,1840. - Bd.l. - S.177-178.

182 Smolka S. Mieszko Stary i jego wiek. - S. 371; Wołyń pod rządami Rurikowiczow i Bolesława Jerzego Trojdenowicza.- S.129; idem. Polska i Rus. - S.19. Аналогічні оцінки див.: Historia Polski. - T. I. Ćz. I. - S.316 (автори розділу - Г.Лябуда, Ю.Бардах); Горовенко А. Меч Романа Галицкого. - С.70.

183 Головко О.Б. Роман Мстиславич і його доба. - С. 133.

184 Пашуто В.Т. Внешняя политика Древней Руси. - C.164.

лавича, який посилив свій вплив на хід політичних процесів у су­сідній країні. Це надавало володимирському князю можливості для продовження боротьби як в південноруському регіоні, так і в забужському ареалі. С.Смолька вважав, що наслідком битви на березі р. Мозгави була ліквідація в Польщі системи майора­ту, тобто практики успадкування головного князівського столу - краківського - старшим в князівському роді П’ястів володарем (сеньйором)¹⁸⁵.

Констатуючи означене вище, слід відзначити, що, відчувши не­можливість добитися омріяного краківського столу силою, Меш­ко III «Старий» прагне в наступні роки досягти мети методами дипломатії. Для цього володар, зокрема, використав протиріччя, які існували в малопольському політичному середовищі між кня- гинею-регентшою (при малолітніх князях Лешкові і Конрадові) Оленою, наближеним до неї та її дітей сандомирським воєводою Говорекем та краківськими вельможами Миколаєм і Пелкою, Під час переговорів з княгинею, Мешко добивається від неї згоди пере­дати йому краківський трон, в обмін на обіцянку повернути його Лешкові за правом спадщини. Олена погодилася на пропозицію Мешка, оскільки в Кракові реально правили не вона і її оточення (сама родина Казимировичів, за припущенням М.Хжановського, мешкала не в Кракові, а в Сандомирі¹⁸⁶), а краківське угрупован­ня на чолі з Пелкою і Миколаєм. Зміна влади сталася орієнтовно в 1198 р. Відзначимо, що ця дата є вкрай умовною, оскільки наявні джерела (польські хроніки і рочники) не дають переконливої ін­формації, щодо подій кінця XII - початку XIII ст. у Польщі¹⁸⁷. Ві­домо, що влада Мешка в Кракові не була стабільною, оскільки до нього в опозиції знаходилися Миколай і Пелка. Останнім досить швидко (вірогідно, на початку 1199 р.) вдалося на певний час усу­нути Мешка від влади, відновити на краківському престолі Лешка,

185 Smolka S. Mieszko Stary i jego wiek. - S. 373.

186 Chrzanowski M. Książe krakowski i sandomierski, princeps Poloniae Leszek Biały (ok.1184 - 23/24 listopada 1227). - S.40.

187 Smolka S. Mieszko Stary i jego wiek. - S. 543, pr.12; Labuda G. Zaginiona kronika zpierwszej połowy XIII wieku w Rocznikach Krolestwa Polskiego Jana Długosza. - S.28-29.

PO3ΔIΛ III. Друга і третя третини Xll — початок Xlll ст.

PO3ΔIΛ III. Друга і третя третини Xll — початок Xlll ст.

ці польського середньовічного історика Яна Длугоша (XV ст.) смерть князя Володимира Ярославича і прихід до Галичу Романа датується 1198 р.²⁰¹ Починаючи з праць М.С.Грушевського, який спеціально розглянув хронологію початку князювання Романа в Галичі, дата смерті Володимира та другого завоювання Галичу Ро­мана Мстиславича - 1199 р. - наводиться за інформацією Густин- ського літопису і стала аксіомною в науковій літературі²⁰². Про­те, є підстави думати, що звістка Густинського літопису виникла на підставі польської середньовічної традиції, яка сформувала­ся під впливом твору Яна Длугоша. Тому є всі підстави думати, що смерть Володимира Ярославича сталася в 1198 р., а прибуття Романа Мстиславича до Галича наприкінці 1198 або на початку 1199 рр., тобто взимку 1198/99 р.²⁰³

Про обставини другого зайняття Романом галицького пре­столу докладну інформацію містить хроніка Вінцентія Кадлубка, хоча при розгляді її у черговий раз необхідно нагадати про значну упередженість краківського хроніста щодо викладу подій на Русі. «Бо namque tempore, - починає розповідь хроніст, - in fata consserat dux Galiciae Wladimir, herede nullo relicto Iegitimo. Unde Russiae princeps, quidam vi, quidam arte, nonnuli Utrocque modo vacantem Studentrapereprincipatum (В цей час помер князь Галіції Володимир, який не залишив по собі спадкоємців. Тому руські князі, хто за до­помогою сили, а інші завдяки хитрощам, а деякі обома засобами прагнуть зайняти вільне князівство)»²⁰⁴.

На підставі цього уривку, здавалось, можна зробити висновок, що на той час не було вже на світі двох синів Володимира. Проте,

188 Dlugossii J. Annales sen Cronicae incliti Regni Poloniae.- L.5-6. - Р.168.

189 Грушевсъкий М.С. Історія України-Руси. - Т.2. - У Львові, 1905. - С.454; Włodarski В. Polska і Ruś. - S.22; Wilkiewicz-Wawrzyńczyk. A. Ze studiow nad polityką polską na Rusi na przełomie XII-XIII w. - S.3-20; та ін.

190 Нагірний B.M. «Начало княжения великаго князя Романа»: До питання про час утвердження Романа Мстиславича в Галичі 11 Actis testantibus. Ювілейний збірник на пошану Леонтія Войтовича. Україна: культурна спадщина, наці­ональна свідомість, державність. - Вип. 20. - Львів, 2011. - С. 511-521. Ав­стрійський історик кінця XVIII ст. Й.Х.Енгель визначав дату смерті Володи­мира Ярославича 1198 роком. Див.: Engel J. Geschichte von Halitsch und des Vladimir. - T.l. Bis 1230. - Wien, 1792. - S.185.

204 Vincentii Chronicon. - L.IV,24.

як зазначав М.С.Грушевський, це не зовсім так, оскільки про них є згадка під 1218 р. в буллі папи Гонорія III, адресованої абату монас­тиря св. Феодосія на р. Сава в Угорщині²⁰⁵. В цьому документі зга­дані «Basilica et Johanne Blandevero Russorum Regibus apud Galiziam (Василій і Іоанн-Володимир, руські князі, з Галича)»²⁰⁶. Якщо остан­ня інформація правомірна, то можна припускати, що нащадки Володимира Ярославича тривалий час перебували в заточенні в Угорщині і абсолютно випали з політичного життя на Русі. Од­нозначно, угорська адміністрація, яка претендувала на Прикар­паття, зовсім не хотіла появи на політичній арені легітимних пре­тендентів на галицький стіл. Можливо, що саме з подачі угорців поширювались чутки про смерть братів Володимировичів.

Вінцентій не повідомляє, хто були наприкінці XII ст. князі - претенденти на Галич, але, судячи з подій 1187-1189 рр., а також часів вже після смерті Романа Мстиславича в 1205 р., можна при­пустити, що до цього гурту мало відношення чимало південно- руських володарів. У розповіді Вінцентія серед претендентів осо­бливо виділяється постать Романа, «loco Vicinior (найближчого сусіда)». Хроніст відзначає, що через нестачу власних сил володи- мирський (на Волині) князь звернувся за допомогою в Краків, де місцевий князь Лешко схвально відреагував на бажання Романа сісти в Галичі. Під час переговорів, за версією польського автора, Роман обіцяв визнати себе намісником малопольського володаря в Галичині. І в цій інформації, і в подальшій розповіді Кадлубек прагне довести доцільність дій краківського князя по відношен­ню до володимирського (на Волині) князя, підкреслює великий тріумф, який начебто мали польські воїни по завершенню похо­ду до Галича. Рівень перебільшення ролі Лешка в подіях 1199 р. засвідчує фраза хроніста, що начебто Роман просив краківського князя стати володарем «cunctis Ruthenorum pricipibus ас Parthorum per ipsum partibus (усіх князівств Рутенів і управляв би через нього (тобто Романа. - авт.) землями партіє (половців. - авт.)»²⁰⁷.

205 Грушевський М.С. Історія України-Руси. - Т.2. - С.454.

206 Vetera monumenta historica Hungariam sacram Ulustrantia. Ab. A. Theiner. - Т. 1. - Romae, 1869. - Р.10.

207 Vincentii Chronicon. - L.IV,24.

Польський хроніст в своїй розповіді особливу увагу приділяє описові якихось жорстокостей Романа щодо галицьких магнатів: «Vix епіт dux Lestco pedem cum suis dimoverat, quum Galiciensium satrapas et eubagionum florentissimos, incautos occupant ас trucidat; quosdam vivos terrae infodit, quosdam membratim discerpit, alios excoriat, multos quasi signum, ad sagittam figit, nonnulloss prius exenterat, quam interimit (Як тільки князь Лешко зі своїми пішов, (князь Роман. - авт.) неочікувано захоплює галицьких сатрапів та наймогутніших вельмож і розправляється з ними: кого живими закопує у землю, кого на шматки розриває, з інших шкуру здирає, багатьох робить мі­шенню для стріл, деяким вириває кишки, а потім вбиває)»²⁰³. Але цій інформації польського джерела, враховуючи вкрай тенденційне ставлення його автора Вінцентія до Романа Мстиславича, не варто довіряти, як це роблять чимало істориків²⁰⁹. Наприклад, російський науковець Л.М.Гумільов писав, що Роман «настільки заплямував себе такими жорстокостями, що руський літописець вважав за по­трібне не згадувати ці факти»²¹⁰.

В давньоруських літописах практично не має свідчень щодо існуючого у Романа конфлікту з усім станом галицьких бояр. Єди­не, що ми знаємо, це про вигнання князем з краю потужного га­лицького боярина Володислава Кормильчича, але цей факт не є доказом антикнязівської позиції взагалі всього галицького маг­натства. Безумовно, у Романа в Галичині було чимало суперників, проте ще з часів його першої спроби наприкінці 80-х років XII ст. завоювати владу у цьому краї у нього і тут серед місцевого бояр­ства було багато прихильників. Чимало галичан, за повідомлен­нями літопису, покинуло тоді Галич разом з Романом і знайшли притулок в його володіннях на Волині. Без опори на галицьку місцеву верхівку князь Роман Мстиславич не зміг би сформувати галицькі полки, які разом з волинянами стануть основою армії

208 Ibid.

209 Historyi Adama Naruszewicza narodu Polskiego. - T.4. - Warszawa, 1783. - S.57- 106; Карамзин H.M. История государства Российского. - Т.П-Ш. - Москва, 1991. - С.412-413; Гумилев А.Н. Древняя Русь и Великая степь. - Ленинград, 1989. - С.492-493,494; та ін.

210 Гумилев Л.Н. Древняя Русь и Великая степь. - С.493.

час сила держави Романа Мстиславича була значно сильнішою за потенціал Краківського князівства, володар якого, за спосте­реженнями Г.Лябуди, вже в другій половині 1199 р. втратив Кра­ків і перейшов на князювання до Сандомиру. Верховним князем Польщі (принцепсом) та краківським князем став дядько Романа по матері великопольський володар Мешко III²¹⁷. Останній кня­зював в Кракові до 1202 р., і з ним у галицько-волинського князя, схоже, налагодилися нормальні стосунки. Ця обставина сприяла проведенню активної діяльності Романа в Придніпров’ї в перші роки XIII ст.

Аналіз суперечливої та тенденційної розповіді Вінцентія про утвердження Романа в Галичі дає підстави думати, що бажання Лешка допомогти Роману в оволодінні підкарпатським краєм в Кракові сприймалося прихильно далеко не всіма місцевими маг­натами. Вірогідно, головним аргументом малопольського князя на користь своєї східної політики для переконання своїх вельмож було бажання зміцнити дружні стосунки з руським союзником, а також прагнення використати військову експедицію для посилен­ня позицій Малої Польщі в Прикарпатті.

Матеріал Вінцентія свідчить, що завоювання галицького тро­ну далося Роману не дуже легко, оскільки цьому чинила рішучий опір частина галицького боярства. Очевидно, що Лешко дійсно надав Роману Мстиславичу якійсь загін, проте це не могло впли­нути на зміну системи взаємин між князями після утворення Ро­маном об’єднаного Галицько-Волинського князівства²¹⁸.

Значно більш реалістичною є остання фраза про Рома­на у творі польського хроніста: «АНогит ergo adversitate, immo sua prosperitate brevi crevit in immensum, ut omnibus paene Russiae provinciis ac principibus potentissime imperaret (Отже, побудувавши на нещасті інших своє щастя, він за короткий час досяг настіль­ки багато, що став повновладним володарем майже над усіма руськими землями і князями)»²¹⁹. Зазначимо, що цей запис в хро-

211 Historia dyplomacji polskiej. - T.l. - S. 144-145 (автор - ГЛябуда).

212 Смирнов М. Судьбы Червонной или Галицкой Руси до соединения ее с Поль­шей. - Санкт-Петербург,1860. - С.35-36; Włodarski В. Polska i Ruś. - S.21.

213 Vincentii Chronicon. - L.IV,24.

ніці, вірогідно, появився під впливом повідомлень про активну діяльність Романа на Київщині на початку XIII ст. і є, безумовно, перебільшенням хроніста.

3.