ПОЛЬША, РУСЬ І ПЕЧЕНІГИ НА ПОЧАТКУ XI ст.

Межа І і II тисячоліть була важливою в історії як Русі, так і Польщі, що було обумовлено досягненнями в суспільному і еко­номічному розвиткові, завершенням адміністративно-територі­ального оформлення держав в рамках етнічних кордонів, укрі­пленням міжнародного авторитету обох країн.

Наприкінці X ст., як вище відзначалось, Польща приєднала Сілезію і Малу Польщу. В березні 1000 р., році тисячоліття від дня народження Icyca Христа, в Гнезно відбулася урочиста зустріч германського імператора Оттона III і польського князя Болесла­ва І «Хороброго», які прибули сюди, щоб вклонитися останкам св. Войтеха, що були поховані в місцевому кафедральному соборі. Під час триденного перебування у польській столиці Ottoh і Бо­леслав домовилися, що Польща увійде до складу «універсальної християнської імперії», яку мріяв створити Оттон. Подібне вклю­чення західнослов’янської країни до більш крупного державного об’єднання, як це на перший погляд не парадоксально, було ви­гідно польському двору. За задумом імператора Оттона III і його найближчого соратника папи Сильвестра II, Польща мала стати

83 Короток В.Д. Западные славяне и Киевская Русь в X-XI вв. - С. 17.

РУСЬ І ПОЛЬША В МІЖНАРОДНОМУ ЖИТТІ ЄВРОПИ рівноправним поряд з Італією, Францією, Германією суб’єктом нового державного формування⁸⁴.

Тоді папою була утворена Гнезненська архіепископія, до якої входили єпископії Кракова, Вроцлава і Колобжега. Водночас польському князю була обіцяна королівська корона, що в міжна­родній практиці християнського світу значно підвищувало статус володаря держави⁸⁵. В історіографії XIX - початку XX ст. можна зустріти версію, яка постала на підставі інформації хроніки Гал­ла Аноніма про те, що в Гнезно дійсно мала місце коронація Бо­леслава, але це суперечить факту її проведення під час Великодня 1025 р. (18 квітня)⁸⁶.

В літературі «універсально-імперські» плани Оттона III і Сільвестра II часто характеризують як нереальні, утопічні.

Саме інтереси цієї частини знаті на початку XI ст. представ­ляв у певній мірі середньовічний історик мерзебурзький канонік (з 1009 р. - єпископ) Тітмар, хроніка якого дає безцінну інформа-

84 Балакин В. Творцы Священной Римской империи. - Москва, 2004. - C.181.

85 Historia Polski. - Т. I do roku 1764. Ćz. I do połowy XV w. Pod red. H.Łowmiań- skiego. - Warszawa, 1957. - S. 190-191 (автор - М.Счанецький); Wasilewski T. Bizantyńska symbolika zjazdu gnieźnieńskiego i jej prawno-polityczna wymowa // Przegląd historyczny. - 1966. - № 1 (57). - S.l-14.

86 Galii Chronicon. - L.1,6; Szajnocha K. Bolesław Chrobry. - Lwow,1859. - S.92: DraganM. KoronacjaBoleslawa Chrobrego. - Lublin, 1925. - S.5-38; et al.

87 Grabski A.F. Bolesław Chrobry. - Warszawa, 1964. - S.90-100; Колесницкий Н.Ф. «Священная Римская империя»: притязания и действительность. - Москва, 1977. - С.49-50.

цію з історії країн Центральної і Східної Європи початку XI ст.⁸⁸ Розповідаючи про хід зустрічі германського Оттона III і Болеслава І «Хороброго» в Гнезно в IOOO р., Тітмар з досадою і жовчю запи­сав про її результати: «Deus indulgent imperatori, quod tributarium faciens dominum (Нехай Бог простить імператора за те, що він зробив із слуги (тобто Болеслава.

Зрозуміло, що східногерманські магнати не визнали рішень гнезненського з’їзду, а з 1002 р., після того, як королем в Герма­нії став їх представник Генріх II (роки правління 1002-1024, з 1014 р. - римський імператор), починають підтримувати активну антипольську політику. Остання в 1003 р. переросла в тривалий конфлікт між Германією і Польщею, який продовжувався з пере­рвами до січня 1018 р.⁹⁰ Притому, що часом війни між Германією і Польщею носили оборонний характер з боку західнослов’янської держави, в цілому вони були протистоянням двох потужних дер­жав за сфери впливу в Центральній Європі (перш за все йшло змагання за контроль над Чехією, полабськими слов’янами).

Зайнятість гнезненської адміністрації протистоянням з Гер­манією на початку XI ст. не означала відсутності дій польського князівського двору по іншим напрямкам. В зоні політичних ін­тересів Болеслава І «Хороброго» і його оточення тоді, крім Чехії і земель полабських слов’ян, знаходилися Помор’є, території прус- сів та ятвягів. Але тут польський князь в той час не міг застосову­вати звичні мілітарні засоби, а вдавався до допомоги католицьких місіонерів⁹¹. Серед церковних діячів, що знайшли теплий при-

88 Доннерт Э. Данные немецких источников раннего средневековья о славя­нах и программа восточной экспансии у Титмара Мерзебургского И Средние века. - Вып. 27. - Москва, 1965.- С. 26-39.

89 Thietmari Chronicon. - L.5,10.

90 Зінчук Я.П. Міжнародні відносини в період німецько-польської війни 1003— 1018 рр. // Праці Одеського університету. - Т.152. Серія історичних наук. - Вип.9. - Одеса, 1962. - С. 187-195; Короток ВД. Западные славяне и Киевская Русь в X-XI вв. - С. 197-203.

91 Wojciechowski T Szkice historyczne XI wieku. - Warszawa, 1908. - S.39-41; Karwa- sińska J. Komentarz // Piśmiennictwo czasow Bolesława Chrobrego. - Warszawa, 1966. - S.8-10; Головко О.Б. Балтійські племена в політичних взаємовідносинах Давньоруської та Польської держав (X - перша третина XIII ст.) // Україна і Польща в період феодалізму.

РУСЬ І ПОЛЬША В МІЖНАРОДНОМУ ЖИТТІ ЄВРОПИ йом та всебічну підтримку наприкінці X - на початку XI ст. при гнезненському князівському дворі, слід назвати згаданого вище колишнього празького єпископа Войтеха (Адальберта), місійного архієпископа⁹² Бруно Кверфуртського, єпископа Рейнберна, абата Тупі (Антонія). Діяльність трьох останніх була тісно пов’язана і з подіями на Русі⁹³.

В 1856 р. в московському часопису «Русская беседа» історик- славіст О.Ф.Гільфердінг надрукував латинський оригінал і пере­клад на російську мову листа германського релігійного діяча по­чатку XI ст. архієпископа Бруно Кверфуртського, який був ним написаний наприкінці 1008 р. і направлений германському ко­ролю Генріху II⁹⁴. Бруно Кверфуртський (роки життя 974-1009) належав до знатного германського графського роду з Тюрінгії. В 995 р. він став каноніком, а в 1004 р. - місійним архієпископом. Бруно був близьким другом і капеланом імператора Оттона III, а його життя і діяльність була присвячена проведенню місіонер­ської діяльності (в Угорщині, у печенігів і в Пруссії)⁹⁵. Цікаво, що серед потемків Бруно був призначений в 1134 р. магдебурзьким архієпископом Конрад Кверфуртський, наприкінці XII ст. кан­цлер імператора Генріха VI гільдесгеймський єпископ Конрад Кверфуртський, який за дорученням патрона здійснив в 1196 р. подорож до Південної Італії і Сицилії (залишив про мандрівку вкрай цікаві записи⁹⁶), згодом в 1197 р. прибув до Святої землі, де брав участь у бойових діях, а в 1198 р. був одним з фундато-

92 Місійний архієпископ (archiepiscopus gentium) у зв’язку з особливостями сво­єї діяльності не мав під своїм патронатом власного діоцеза.

93 Див. Воронов А.Д. О латинских проповедниках на Руси Киевской в X-XI ве­ках И Чтения в Историческом обществе Нестора-летописца. - Кн.1. - Київ, 1879. - С.15-21.

94 Гилъфердинг А.Ф. Неизвестное свидетельство современника о Владимире Святом и Болеславе Храбром И Русская беседа.

95 Sosnowski М. Kilka uwag о chronologii życia i tworczości Brunona z Kwerfurtu // Rocznikihistoryczne. - Poznań, 2016. - S.63-78.

96 Arnoldi Cronica Slavorum // MGH SS. - T.21. - Hannoverae, 1868. - P. 192-195; Райт Дж. К. Географические представления в эпоху крестовых походов: Ис­следование средневековой науки и традиции в Западной Европе. - Москва, 1988. - С. 113,200,276.

рів створення Тевтонського духовно-рицарського ордену. Нащад­ки Бруно і обох Конрадів були на початку 30-х років XIII ст. серед рицарів Тевтонського ордену, які першими прибули до Пруссії. Один із спадкоємців цього роду Мейнгард фон Кверфурт напри­кінці XIII ст. став ландмейстером Ордену в Пруссії⁹⁷.

Лист Бруно Кверфуртського, який був першою мемуарною пам’яткою іноземця про Східну Європу, зразу ж викликав вели­кий інтерес у дослідників середньовіччя, оскільки містив цінну інформацію про поляків, східних слов’ян і печенігів. В пам’ятці багато уваги приділяється розповіді про прибуття архієпископа в 1008 р. до столиці Русі Києва та перебування його місії протягом місяця при дворі володаря Русі. Київський князь, за словами Бру­но, негативно поставився до його ідеї відправитися до кочівників, але місіонеру вдалося переконати володаря дати згоду на подорож прибульців до ворогів Русі з метою їх християннізації. Згодом ки­ївський володар провів місіонерів до південного кордону своєї держави, де архієпископ побачив потужні фортифікаційні укрі­плення. В ході поїздки до степу, яка тривала п’ять місяців, Бруно чекав досить теплий прийом печенізької знаті, він тут від імені київського князя провів переговори з степовиками, уклав договір між ворогуючими сторонами⁹⁸.

Тривалий час в історіографії головну увагу приділяли ре­лігійній складовій діяльності Бруно Кверфуртського у схід­них слов’ян і печенігів⁹⁹. Більш різнопланова оцінка місії ар-

97 Zielmska-Melkowska R. Lokacja Grudziądska w roku 1291. Studium historyczno- archivalne.

98 Epistoła Brunonis Henricum regem // MPH. - Tl. - Р.224-228; Оглоблин H.H. Письмо архиепископа Брунона к германскому императору И Киевские уни­верситетские известия. - 1873. - Август. - С.5-13; Франко І.Я. Причинки до історії України-Русі И Франко І.Я. Зібрання творів. В 50 томах. - Т.47. - Київ, 1986. - С.490-499; пор. Алпатов М.А. Русская историческая мысль и Западная Европа XII-XVII вв. - С.71-72; Widera В. Brun von Querfurt und Russland И Jahrbiich fiir Geschichte der UdSSR und Volksdemokratischen Londer Europas. - Bd.3. - Berlin, 1959. - S.351-381; Font M. Пребывание Бруно Кверфуртско- го в Киеве - факты, вопросы, гипотезы И Studia Slavica Hungarica. - Т.58. - Budapest, 2013. - С.39-48; та ін.

99 Воронов А.Д. О латинских проповедниках на Руси Киевской в X-XI веках. - С. 15-20; Ляскоронский В. К вопросу о местонахождении в пределах России района, в котором проповедовал Брунон в начале XI века И Журнал Минис-

хієпископа дана в працях сучасних дослідників, хоча чимало питань її викликає дискусії. Так, А.Грабський, В.Д.Королюк, М.Б.Свердлов, Ю.Ю.Свідерський вважають, що головну ува­гу Бруно приділяв релігійній пропаганді, причому не тіль­ки у печенігів, але і на Русі¹⁰⁰. Між тим, ця точка зору потребує роз’яснення.

Як відомо, світогляд середньовіччя носив виключно релігій­ний характер, і діяльність людей церкви проходила виключно в конфесійному дусі. Але навіть вкрай релігійні особи не обходи­ли питань політичного життя. Такою, вочевидь, була і діяльність Бруно Кверфуртського. В його листі до Генріха II не має даних про його місіонерську діяльність у Києві. Князь Володимир пред стає в документі як благочинний володар-християнин, «senior Ruzorum, magnus regno et divitiis (володар Русі, могутній королівством і багатством)»¹⁰¹. Не дуже великими виглядають і результати хрис­тиянізації західними місіонерами печенігів, оскільки прибульцям вдалося охрестити, за словами архієпископа, лише «Grciter triginta animas (біля тридцяти душ)»¹⁰².

Розглядаючи тему взаємин Русі з кочовиками в історичній ретроспектив!, необхідно зазначити, що печеніги в порівнянні з половцями, які стануть домінувати у причорноморських степах з середини XI ст., були більш зорієнтованими на контроль Пра­вобережжя Дніпра. Це було пов’язано, без сумніву, з тиском на них інших степовиків - торків, які вже на початку XI ст. фактично зайняли більшу частину Лівобережжя Дніпра. Наприкінці ж X ст. під час різкої конфронтації Русі з печенігами, останні на Право-

терства народного просвещения. - 1916. - Август. - С.274-295; Zakrzewski S. Bolesław Chrobry-Wielki. - 209-251.

100 Грабский А.Ф. По поводу польско-византийских отношений в начале XI века И Византийский временник. - Т.14. - Москва, 1958. - С. 177; Королюк В.Д. Западные славяне и Киевская Русь в X-XI вв. - С.223; Свердлов М.Б. Полити­ческие отношения Руси и Германии X - первой половины XI в. И Проблемы международных отношений. - Ленинград, 1972. - С.288; Свідерський Ю.Ю. Боротьба Південно-Західної Русі проти католицької експансії в X-XIII ст. - Київ, 1983. - 52-53; та ін.

101 Epistola Brunonis ad Henricum regem. - P.224.

102 Ibid. - P. 225.

бережжі фактично контролювали всю степову і лісостепову смугу від Дніпра до Карпат¹⁰³.

Розповідаючи про своє перебування у печенігів, Бруно Квер- фуртський спеціально підкреслює, що печенізькі хани скаржи­лися йому на постійні загрози степовикам з боку Русі. В свій час автор цих рядків висловив сумнів у щирості цієї інформації¹⁰⁴, оскільки, за даними літописів, відомо, що не Русь для печенігів, а печеніги для Русі представляли серйозну загрозу. Зараз, на нашу думку, є всі підстави скорегувати попередній погляд. Дійсно, на­прикінці X ст. кочівники вели дуже агресивну політику на півдні Русі, проте, як нам здається, на початку XI ст. ситуація дещо змі­нилася не на користь печенігів. Про це свідчать подальші події 10- 30-х років XI ст. А саме, в складних для Південної Русі подіях пер­шої третини XI ст., в умовах міжкнязівських конфліктів на Русі печеніги не зуміли добитися якоїсь переваги для себе в південно- руському регіоні, а в 30-ті роки XI ст. взагалі зникли з політичного обрію Східної Європи як потужна мілітарна сила.

Є підстави погодитися з поглядом висловленим наприкін­ці 20-х років XX ст. В.О.Пархоменком, що в останнє десятиліття X ст. князь Володимир не тільки будував укріплення на південно­му рубежі своєї держави, а і вів досить активні бойові дії з печені­гами¹⁰⁵. В 997 р. невдачею завершилася облога степовиками Білго- рода¹⁰⁶. Про події початку XI ст. інформація в «Повісті временних літ» не збереглася, але є цікаві повідомлення в пізньому Ніконов- ському літопису. Зокрема, на сторінках останнього під 1001 р. по­відомляється про перемогу Русі над печенігами, про знищення великої кількості кочовиків, а в 1004 р. про чергову невдачу сте­ки Головко О.Б. «Чорні клобукі» на південному кордоні Русі (кінець XI - пер­ша половина XIII ст.) 11 Наукові праці Кам’янець-Подільського університе­ту імені Івана Огієнка. Історичні науки. - Том ЗО.- Кам’янець-Подільський, 2020. - С.13-15.

104 Головко А.Б. Политические отношения Руси и Польши в начале XI века. - С. 107.

105 Пархоменко В.О. Русь та печеніги. До справи стародавніх зв’язків Руси зі Схо­дом И Східний світ. - 1929. - №1/2 (7-8). - С. 290-291.

106 ПСРЛ. - Т.1. - Стб.127-129.

повиків під Білгородом, після чого ті були вимушені відступити на південь¹⁰⁷.

В цей же час печеніги, на нашу думку, зазнали ряд невдач від торків, які саме наприкінці X ст. фактично оволоділи всім Лівобе­режжям¹⁰⁸. Невипадково, що в згаданому листі до Генріха II Бру­но пише лише про чотири об’єднання печенігів, хоча в середині X ст., згідно інформації трактату «Про управління імперією» Кон­стантина Багрянородного, їх було вісім¹⁰⁹. Співставлення свідчень листа Бруно з данними грецького джерела дає підставу вважати, що першою «фемою» яку відвідав місіонер, була «фема» Харавоі, яка знаходилась у басейні річки Рось.

Питання про політичний аспект діяльності Бруно Кверфурт- ського в Східній Європі, вплив результатів його місії на подаль­ший розвиток зв’язків Польщі і Германії з Руссю і печенігами не отримало однозначного рішення у науковців. В.Д.Королюк та М.Б.Свердлов попереджають про небезпеку перебільшення цьо­го впливу, а фактично ці автори заперечують можливі наслідки подорожі місіонера на подальший хід стосунків європейських країн¹¹⁰. Протилежну позицію займають М.М.Ільїн, Б.Відера, В.Т.Пашуто і інші автори, які справедливо підкреслюють зв’язок подальших подій відносин Польщі і Русі з результатами діяльнос­ті архієпископа¹¹¹.

107 ПСРЛ. - Т.9. - С.68; Головко О.Б. Степова політика Русі в період правління князя Володимира Святославича Великого 11 Княжа доба: історія і культура. - Вип. 10: Святий Володимир Великий. 1015-2015. - Львів, 2016. - С. 103—115.

108 Головко О.Б. Торки в історії причорноморських степів (IX - XII ст.) 11 Etymon. До 80-річчя академіка О.Пріцака (Східний світ, 1999, №1-2). - Київ, 2001. - С.112-122.

109 Epistola Brunonis ad Henricum regem. - Р.225; пор. Константин Багрянородный. Об управлении империей. - С. 155-159.

ио Королюк В.Д.Западные славяне и Киевская Русь в X-XI вв. - С.215; Свердлов М.Б. Политические отношения Руси и Германии X - первой половины XI в. - С.288.

іи Ильин Н.Н. Летописная 6523 года и ее источник: Опыт анализа. - Москва, 1957. - С.79-82; WideraB. Brun von Querfurt und Russland.- S.365-367; Пашуто В.Т. Внешняя политика Древней Руси. - С.34-35; ЗінчукЯ.П. Міжнародні від­носини в період німецько-польської війни 1003-1018 рр. - С.192; Кибинъ А.С. От Ятвязи до Литвы. Русское пограничье с ятвягами и Литвой в X-XIII ве­ках. - Москва, 2014. - С.81.

Співставлення змісту листа Бруно Кверфуртського до короля Генріха II та даних інших джерел дає можливість можливість ви­словити наступне. Перш за все текст послання, головною метою якого було бажання переконати короля у необхідності укласти мир з польським князем, свідчить, що місія на схід була організо­вана в Польщі завдяки підтримці князя Болеслава І «Хороброго», який був зацікавлений в поїздці католицького діяча на схід. Вод­ночас не можна погодитися з точкою зору про те, що в своїй ді­яльності Бруно вирішував проблеми германського королівського двору¹¹² або римської курії¹¹³. В літературі вже неодноразово від­значалась досить складний характер тексту пам’ятки як за мовою, так і за змістом, що, вочевидь, викликано його дипломатичною спрямованістю¹¹⁴.

Дійсно низку обставин подорожі місіонер спеціально не ви­світлив, ймовірно через небажання поширювати невигідну для себе інформацію. Перш за все це стосується обставин оформлен­ня мирної угоди між Руссю і печенігами, посередником укладан­ня якої став Бруно Кверфуртський. Бруно пояснює позитивний результат переговорів поширенням християнства у печенігів, ба­жанням вождів останніх жити в мирі з північними сусідами. Але це суперечить факту, що за п’ять місяців до християнства було на­вернуто, як вже вище відзначалось, усього біля тридцяти чоловік. Викликає сумнів і особлива миролюбивість кочівників, особливо якщо згадати, що невдовзі в 1013, 1015, 1017-1019 рр. печеніги знову почнуть здійснювати агресивні дії відносно південної Русі.

Печенізькі вожді погодилися на мир за іншими причинами. І тут, вочевидь, спрацювало те, що Бруно був не тільки релігій­ним діячем, а і близькою людиною до польського князя Болесла­ва І «Хороброго» - володаря держави, південно-східних кордонів

112 Алпатов М.А. Русская историческая мысль и Западная Европа XII-XVII вв. - С.75-77; Свідерсъкий Ю.Ю. Боротьба Південно-Західної Русі проти католиць­кої експансії в X-XIII ст. - С.52-53.

из Panoe О.М. Русская церковь в IX - первой трети XII вв. - С.387-388.

114 Karwasinska J. Komentarz. - S. 19-20; Назаренко А.В. Западноевропейские ис­точники И Древняя Русь в свете зарубежных источников. - Москва, 1999. - С.313-317.

якої досягали маршрути перекочувань степовиків¹¹⁵. Навряд чи випадковим є хронологічний збіг виправи Володимира Святос­лавича на хорватів, біля земель яких, за інформацією Константи­на Багрянородного, знаходилася одна з «фем» печенігів (Нижня Біла)¹¹⁶, і одночасного нападу цих кочівників на Південну Русь в 992 р.¹¹⁷ Не можна виключати, що саме тоді верхівка степовиків вступила у якісь взаємини з Польською державою князя Болесла­ва І «Хороброго».

Бруно Кверфуртський, на наш погляд, сприяв налагодженню контактів між польським двором і кочівниками, про що свідчать подальші союзницькі дії поляків з печенігами. Цілком зрозуміло, що про цей аспект своєї степової дипломатії Бруно не міг писати в листі до Генріха II, в якому місіонер закликав до спільної бороть­би християнських володарів з язичниками.

Під час перебування в Східній Європі, крім місіонерських справ, Бруно виконував фактично і дипломатичні функції¹¹⁸. Він, зокрема, познайомився з одним із синів київського князя Володимира, який після укладення русько-печенізького миру був деякий час заручником у степовиків¹¹⁹. В літературі трива­лий час історики висловлювали думку, що цим сином міг бути Святополк, самий старший з нащадків Володимира, який пізні­ше не один раз буде використовувати печенізькі орди для ви­рішення своїх політичних намірів¹²⁰. О.В.Назаренко висловив

115 Константин Багрянородный. Об управлении империей. - С.155-159; Kuczyński S.M. O wyprawie Wlodzimerza I ku Lachom z 981 r. w Opowieści lat doczesnych. - S.47; Dąbrowski K., Nadgrodska-Majchrzyk T., Trzyjarski E. Hunowie Europejscy, Protobulgarzy, Chazarowie, Pieczyngowie. - Warszawa, 1975. - S.63.

116 Константин Багрянородный. Об управлении империей. - С. 157.

117 ПСРЛ. - Т.1. - Стб.122.

118 Widera В. Brun von Querfurt und Russland. - S.351-381.

119 Epistola Brunonis ad Henricum regem. - P.224-225.

120 Zakrzewski S. Bolesław Chrobry-Wielki. - С.250; Ильин H.H. Летописная статья 6523 года и ее источник. - С.81; Плетнева С.А. Печенеги, торки и половцы в южнорусских степях И Материалы и исследования по археологии СССР. - Т.62. - Москва, 1958. - С.218; Grabski A.F. Bolesław Chrobry. - S. 172-173; Го­ловко А.Б. Древняя Русь и Польша в политических взаимоотношениях X - первой трети XIII в. - С. 19; Poppe А. Spuśczizna po Włodzimierzu Wielkim. Walka o Honkijowski 1015-1019 // Kwartalnikhistoryczny. - 1995. - №3-4. - S.13;

аргументовані заперечення проти такої точки зору, відзначивши, що Володимир не міг направити до печенігів найстаршого за ві­ком сина, який в той час вже мав уділ в Турові¹²¹.

На нашу думку, таким учасником подорожі до степу міг бути Борис, який, як ми доводимо в ряді наших публікацій, та­кож мав контакти з печенігами. Саме цим пояснюється той факт, що пізніше, коли Києву знову почнуть загрожувати сте­повики, князь Володимир викликав в 1014 р. Бориса з Сузда­лю: київському князю важливо було укласти терміново мир з кочовиками для того, щоб розв’язати собі руки в умовах під­готовки війни з новгородським князем Ярославом. Борис був готовий для виконання такого доручення, оскільки, на нашу думку, наприкінці першого десятиліття мешкав як заручник у печенігів і був обізнаний у «степових справах». Таке розумін­ня подій пояснює причини відсутності в джерелах інформа­ції про якісь зіткнення дружини молодого князя з печенігами в 1015 р., оскільки руському князю вдалося знайти спільну мову із степовиками¹²².

Отже, не результатами місіонерської діяльності, а вирішен­ням важливих дипломатичних завдань у Східній Європі був за­доволений Бруно Кверфуртський, що і відбилося на змісті його листа до короля Генріха II. Архієпископ не ставив перед собою за­вдання знову повернутися до печенігів або організувати до них нову місію. Це було б логічним, якщо б його цікавили там тільки питання поширення християнської віри. Правда, з розповіді мі­сіонера відомо, що він висвятив на єпископа одного з учасників місії, проте навряд чи, маючи серйозні наміри по відношенню до навернення кочівників, Бруно міг розраховувати на його допомо­гу. Інші джерела взагалі нічого про існування у печенігів єписко- пії не повідомляють.

Темушев С.Н. Печенеги в событиях междуусобицы 1015-1019 гг. на Руси сквозь призму источников И Российские и славянские исследования. - Вып.1. - Минск, 2005. - С. 45-46.

121 Назаренко А.В. Западноевропейские источники. - С.316.

122 Головко О. З історії міжкнязівської війни 1015-19 рр. на Русі И Україна в Цен­трально-Східній Європі. Студії з історії XI-XVIII століть. - Київ, 2000. - С.46.

Відзначаючи важливість подорожі Бруно до Східної Європи, у тому числі і в плані безумовного зростання уваги як польсько­го, так і германського правлячих дворів до Східної Європи, не­обхідно зазначити, що її результати не дозволяють погодитися із сміливими висновками про безпосередню участь місіонера у роз­витку офіційних відносин Русі і Польщі¹²³. На завершення цього сюжету зазначимо справедливість припущення О.Є.Мусіна, який пише про те, що значну інформацію про Східну Європу від свого родича Бруна Кверфуртського міг отримати саксонський хроніст Тітмар Мерзебурзький ¹²⁴.

Наступна фаза діяльності Бруна Кверфуртського була спря­мована на здійснення програми проведення місіонерських дій у Прибалтиці. На початку 1009 р. місіонер направився до Прус­сії, де і загинув від рук язичників. Тітмар Мерзебурзький пише, що загибель місіонерів мала місце на кордоні Пруссії з Руссю¹²⁵. Кведлінбурзькі аннали повідомляють, що ця подія сталася на кордоні Литви з Руссю: «Sanctus Bruno, qui Cognominatur Bonifacius, archiepiscopus et monachus, 11. suae Conversionis anno in confinio Rusciae et Lituae a paganis capiteplexus, cum suis 18, 7. Id. Martiipetiit coelos (Святий Бруно, якого називають ще Боніфацієм, архієпис­коп і монах, на 11 році свого навернення у монахи на кордоні Русі і Литви було вбито язичниками разом з вісімнадцятьма єдиновір­цями, 9 березня відправився на небеса)»¹²⁶.

Територією прусських племен, що знаходилася найближ­че до земель Русі, була Ятвягія. Саме проти ятвягів в 983 р. була здійснена експедиція князя Володимира Святославича¹²⁷. Можна припускати, що саме цей ареал був об’єктом експедиції Бруна. В пізніх пам’ятках зустрічається інформація про загибель Бруна не

123 Grabski A.F. Bolesław Chrobry. - S.252-253; Пашуто B.T. Внешняя политика Древней Руси. - С.35.

124 Мусин А.Е. Князь Владимир Святой и культура Киевской Руси глазами Тит- мара Мерзебургского И Княжа доба: історія і культура. - Вии. 10: Святий Володимир Великий. 1015-2015. - Львів, 2016. - С.170-180.

125 Fhietmari Chronicon. - L.6,95.

126 Annales Quedlinburgenses И MGH SS. - Т.З. - P 80.

127 ПСРЛ. - Т.1. - Стб.82.

в Пруссії, а на Русі, однак чимало істориків вважають ці повідо­млення помилковими¹²⁸. О.М.Рапов відзначав, що це змішування двох географічних назв не було випадковим, а була свідченням інтересу архієпископа до ятвязьких володінь Русі¹²⁹. Ця думка дає підставу зробити висновок про вірогідне виникнення у Русі і Польщі ще однієї сфери інтересів в Прибалтиці, проте не дозво­ляє погодитися з думкою, що на початку XI ст. в цьому регіоні виникла зона русько-польського протистояння¹³⁰.

Перші тринадцять років XI ст. фактично не висвітлені в дав­ньоруському літописанні, оскільки згадки «Повісті временних літ», що стосуються цього часу, взяті з князівського помянника і фіксують лише дати смерті представників київської князівської династії¹³¹. З хроніки Тітмара Мерзебурзького відомо, що на Пя- тидесятницю, яка в 1013 р. припала на 24 травня, в Мерзебурзі відбулася зустріч германського короля Генріха II і польського князя Болеслава І «Хороброго», в ході якої було домовлено не тільки про укладення миру між Германією і Польщею, а і обго­ворено питання про допомогу німців полякам у здійсненні вій­ськової виправи на схід. О.Є.Mycin з цього приводу пише, що саме зустріч в Мерзебурзі була віхою, яка означала входження Русі «до великої європейської політики, і місцевий єпископ виявився тому свідком»¹³².

Невдовзі польський князь Болеслав І «Хоробрий» здійснив похід на Русь, «nostris ad hoc auxiliantibus petiit; et magna regionis Hliusparte vastata, cum commotio inter suos et hospites Pezineigosfieret, eosdem quam vis Suimetfautores iussit interfici omnes (причому наші

128 Рамм Б.Я. Папство и Русь в XI-XV вв. - Москва, 1959. - С.51-52; Алпатов М.А. Русская историческая мысль и Западная Европа XII-XVII вв. - С.74-78.

129 Panoe О.М., Ткаченко Н.Г. Русские известия Титмара Мерзебургского И Вест­ник Московского университета. - 1980. - Серия история. - №3. - С.61; Pa- пов О.М. Русская церковь в IX - в первой трети XII в. - С.384.

130 Влодарский Б. Ятвяжская проблема в польско-русских связях X - XIII ст.// Международные связи России до XVII в. - Москва, 1961. - С.119-120; Panoe О.М. Русская церковь в IX - в первой трети XII в. - С.389.

131 Шахматов А.А. Разыскания о древнейших летописных сводах. - С. 152-153.

132 Мусин А.Е. Князь Владимир Святой и культура Киевской Руси глазами Тит­мара Мерзебургского. - С. 198.

(саксонці. - авт.) підтримували його; там він спустошив велику область країни, а коли сталися сутички між його воїнами і пече­нігами, наказав перебити останніх повністю, не дивлячись, що ті були його союзниками)»¹³³.

Як відзначають дослідники, цей напад, який відбувся або в липні¹³⁴, або в липні - серпні¹³⁵, або в серпні - вересні 1013 р.¹³⁶, в першу чергу був спрямований на захоплення «Червенських градів»¹³⁷. Але полякам, вірогідно, вдалося зайняти тоді лише Бе­рестя. Вище вже відзначалось, що район «Червенських градів» за­ймав дуже важливе стратегічне положення, через нього проходив один з головних торговельних шляхів із заходу на схід, тут меш­кало, поряд з основним східнослов’янським населенням, чимало «лендзян (ляхів)». В попередній період київський князь побудував з метою і зміцнення кордону Русі з Польщею, а також посилення впливу Києва на Волинь низку фортець-укріплень¹³⁸. Є підстави думати, що кочовики на той час вже розірвали укладений Бруном в 1008 р. договір, що дозволило сину Володимира (вірогідно, Бо­рису) повернутися із степу до дому.

Для вивчення русько-польських відносин в першій половині 10-х років XI ст. важливе значення має правильне встановлення дати укладення шлюбу невідомої на ім’я доньки Болеслава І «Хо­роброго» і турівського князя Святополка. Слід зразу ж визначити, що персона Святополка, його біографія є достатньо складними для вивчення. Зокрема, вкрай важливим і не до кінця ясним є пи-

133 Thietmari Chronicon. - L.6,91.

134 Grabski A.F. Studia nad stosunkami polsko-ruskimi w początkach XI w. // Slavia orientalis. - 1957. - T.VI. - S.188.

135 Назаренко A.B. Немецкие латиноязычные источники IX-XI веков. Тексты. Перевод. Комментарии. - Москва, 1993. - С.151, пр.ЗО.

136 Свердлов М.Б. Политические отношения Руси и Германии X - первой половины XI в. - С.292.

137 Линниченко И.А. Взаимные отношения Руси и Польши до половины XIV ст.- 4.1: Русь и Польша до конца XII в. - Киев, 1884. - С.83; Свердлов М.Б. Извес­тия немецких источников о русско-польских отношениях конца X - начала XI вв. - С. 149; та ін.

138 Lowmianski Н. Studia z dziejow wczesnej Słowiańszczyzna // Kwartalnik historycz­ny. - 1960. - №3. - S.751.

тання про походження князя. Літопис повідомляє, що Володимир Святославич після смерті старшого брата Ярополка одружився на його вдові «грекині», яка в той час була вагітна і невдовзі наро­дила сина - Святополка¹³⁹. Про генетичний зв’язок Святополка і Ярополка начебто свідчить використання першим геральдичного знака другого - двузубця. Саме цей знак вміщено на монетах срі­бляниках, на яких згадується ім’я Святополка¹⁴⁰. Деякі історики називають Святополка Ярополчичем¹⁴¹, проте не має, вочевидь помилки у використанні по відношенні до нього імені по батько­ві - Володимирович, оскільки Святополк став прийомним сином Володимира Святославича. Є в літературі і погляд, згідно якого не має підстав вірити припущенню про походженню Святополка від Ярополка Святославича¹⁴².

Коротку згадку про династичний союз Святополка і доньки Болеслава І «Хороброго» можна прочитати в IV книзі хроніки Тітмара Мерзебурзького, де хроніст, розповідаючи про роди­чів Болеслава Хороброго згадує, що третю свою дочку Болеслав видав заміж за князя Володимира і пообіцяв про це розповісти пізніше¹⁴³. Це перше повідомлення про східнослов’янську країну, воно вміщено до розповіді саксонського хроніста про спільний похід польського і печенізького військ на Русь, який мав місце в 1013 р.¹⁴⁴ Німецький історик першої половини XIX ст. Р. Рьопель

139 ПСРЛ. - Т.1. - Стб.78; Ранчин А.М. Святополк Окаянный: установление от­цовства И Вестник университета Дмитрия Пожарского. - Москва, 2015. - №1(2). - С. 19-36.

140 Сотникова М.П., Спасский И.Г. Тысячелетие древнейших монет России. Сводный каталог русских монет X-XI веков. - Ленинград, 1983. - С.82-96.

141 Panoe О.М. Княжеские владения на Руси в X - первой половине XIII в. - Москва, 1977. - С.35; Свердлов М.Б. Ярослав Мудрый - «единовластецъ» и «самовластецъ» И Древняя Русь. Вопросы медиевистики. - Москва, 2020. - №4. -С.П.

142 Войтович Л.В. Княжа доба на Русі. Портрети еліти. - Львів, 2006. - C.248.

143 Phietmari Chronicon. - L.4,58. В нашій монографії «Давня Русь і Польща в політичних взаємовідносинах X - першої третини XIII ст.» неправильно вказаний параграф четвертої книги, в якому згадується донька Болеслава І «Хороброго», жінка Святополка (Головко А.Б. Древняя Русь и Польша в по­литических взаимоотношениях XI - первой трети XIII вв. - С. 109, пос.98).

144 Phietmari Chronicon - L.6,91.

вважав, що цей шлюб було укладено до здійснення походу 1013 р., тобто виклав події в тій послідовності, як їх зафіксувала хроніка мерзебурзького єпископа^[145]. В принципі ця недоведена позиція німецького науковця стала майже аксіомою в історіографії. Дис­кутувалося лише питання про конкретну дату укладення браку, який автори відносили до доволі широкого хронологічного від­різку - від 992 до 1012 р.^[146] Сам же похід 1013 р. часто представля­ється як помста польського володаря за арешт Святополка, його жінки і їх наближеного - колишнього колобжегського єпископа Рейнберна. Останній був посланий князем Болеславом на Русь як духовник доньки, а фактично виконував обов’язки радника Святополка^[147].

Певний сумнів щодо запропонованого Р.Рьопелем датуван­ня шлюбу Святополка і доньки Болеслава, правда не дуже послі­довно, виявив І.А.Лінниченко^[148], а чітку аргументацію на користь того, що шлюб було укладено після 1013 р., навів М.Б.Свердлов. Останній провів спеціальний текстологічний аналіз хроніки Тіт- мара Мерзебурзького, показав хронологічну непослідовність ви­кладу в ній подій¹⁴⁹.

В наших попередніх працях ми вже висловили свою згоду з позицією М.Б.Свердлова, відзначали, що у певній мірі на користь його підходу свідчать дані хроніки німецького автора XII ст., яко­го умовно в літературі називають Саксонським анналістом¹⁵⁰. Русько-польські відносини в цій пам’ятці викладені на підставі інформації Тітмара, проте його продовжувач виправив хроноло­гічну непослідовність мерзебурзького єпископа, об’єднавши всі повідомлення в два логічних і хронологічно пов’язаних оповіда­ння. В першому з них, присвяченому подіям 1013 р., послідовно йдеться про з’їзд в Мерзебурзі, де зустрілися Генріх II і Болеслав, похід польських і печенізьких військ на Русь, шлюб Святополка і доньки Болеслава, діяльність Рейнберна на Русі. На початку дру­гої розповіді, в якій головна увага приділяється походу Болеслава «Хороброго» на Київ влітку 1018 р., Саксонський анналіст повто­рює сюжети про шлюб Святополка і діяльність Рейнберна, а потім повідомляє про смерть Володимира (1015 р), про поділ його спад­щини між двома синами і втечу третього до Польщі¹⁵¹. Зазначимо, що О.Є.Mycin також висловлюється на користь того, що шлюб Святополка і Болеславни було укладено після походу 1013 р., а саме наприкінці 1013 р.¹⁵²

Невдача польсько-печенізького походу 1013 р. не призвела ні до повного розриву взаємин Болеслава зі степовиками, ні до по­слаблення експансіоністських намірів гнезненської адміністрації

149 Свердлов М.Б. Известия немецких источников о русско-польских отношени­ях конца X - начала XI вв. - С. 150-151.

150 Головко А.Б. Политические отношения Руси и Польши в начале XI века И Вопросы истории СССР. - Вып.26.- Харьков, 1981. - С.108; його ж. Древ­няя Русь и Польша в политических взаимоотношениях X - первой трети XIII вв. - С.20-21. Наша точка зору щодо часу укладення шлюбу Святопол­ка з польською княжною знайшла підтримку в праці: Карпов А.Ю. Ярослав Мудрый. Изд.З, исправленное. - Москва, 2010. - С.541.

151 Annalista Saxo Ed. D.G.Waitz // MGH SS. - Т.6. - Hannoverae, 1844. - Р.665,673- 674. Переклад хроніки на російську мову див.: Саксон Анналист. Хроника. Перевод с лат. и комм. И. В. Дьяконова. - Москва, 2012. - 712 с.

152 Мусин А.Е. Князь Владимир Святой и культура Киевской Руси глазами Тит- мара Мерзебургского. - С.167,170.

щодо Русі. На жаль, свідчення джерел не дозволяють нам дізна­тися про реакцію київського двору на напад, хоча можна вважа­ти цілком можливим припущення Б.Д.Грекова про те, що провал планів Болеслава на сході був викликаний якимись діями Києва у відповідь¹⁵³.

Після повернення з походу на схід польський князь певний час не здійснював військових дій проти Русі, але від планів втру­чання в справи східнослов’янської держави не відмовився. На­прикінці 1013-у першій половині 1014 рр., як ми вважаємо, було укладено матримоніальний союз Святополка і доньки князя Бо­леслава, який формально означав відновлення нормальних сто­сунків між двома слов’янськими країнами. Водночас Болеслав активно шукає собі прихильників на Русі. На першому місці серед них, безумовно, був зять польського володаря Святополк, який при певному розкладі політичних обставин міг претендувати на отримання після смерті Володимира київського престолу. Поль­ського князя, безумовно, також влаштовувало знаходження Ty- рівського князівства-намісництва Святополка неподалік від кор­дону Русі з Польщею¹⁵⁴.

Разом із польською княжною на Русь в якості її духовника прибув колишній колобжегський єпископ Рейнберн¹⁵⁵. Оцінюю­чи діяльність Рейнберна на Русі, факт подальших переслідувань того з боку київського князя, деякі автори вважають, що Рейн­берн намагався пропагувати серед східних слов’ян католицизм¹⁵⁶.

153 Греков Б.Д. Борьба Руси за создание своего государства. Изд.2. - Москва, Ле­нинград, 1945. - С.69.

154 Королюк БД. Западные славяне и Киевская Русь в X-XI вв. - С.226.

155 Колобжег - польське місто в Західному Помор’ї у гирлі річки Парсента. Єпископство у Колобжегу появилось внаслідок рішень, прийнятих в Гнезно в 1000 р. під час зустрічі германського імператора Оттона III і польського князя Болеслава «Хороброго». Рейнберн був першим єпископом у Колобже­гу і провадив місіонерську діяльність у Помор’ї до 1007 р., коли внаслідок язичницького повстання був вимушений покинути Поморський край і по­вернутися до двору польського князя.

156 Соловьев С.М. История отношений между русскими князьями Рюрикова дома. - Москва, 1847. - С.58; его же. История России с древнейших времен. - Кн.1 /т.1-2/. -Москва, 1988. - С.187; Воронов АД. О латинских проповедниках на Руси Киевской в X-XI веках. - С.20; Голубовский П. Хроника Дитмара как

Аргументом для цього науковці вважають наступну інформацію Тітмара Мерзебурзького: «Fana idolorum destruens incendit et, mare demonibus eultum inmissis quatuor Iapidibus sacra Crismateperunctis et aqua purgans benedieta (Нищив i палив (Рейнберн. - авт.) святині із зображеннями ідолів і очистив море, в якому мешкали злі духи, кинувши туди чотири каміння, що були помазані святим єлеєм та окроплені святою водою)»¹⁵⁷. Але насправді вказаний уривок мав відношення до часу, коли єпископ боровся з язичництвом у прибалтійському Помор’ї¹⁵⁸.

Текст хроніки Тітмара Мерзебурзького свідчить, що невдовзі після укладення шлюбу Святополка і дочки Болеслава у першого виник якийсь конфлікт з батьком князем Володимиром, в якому активну участь брав Рейнберн. Хроніст пише, що тоді Володимир «audiens filium suimet ortatu Bolizlavi tacito reluctaturum sibi, cepit cum eodem et uxore et in Singulari custodia claudit (наказав схопи­ти свого сина разом із жінкою і єпископом, оскільки узнав, що той через підбурення Болеслава готує проти нього замах)»¹⁵⁹. Мова, ймовірно, йшла не про спробу захоплення влади в Києві, а про намагання турівського князя відокремитися із своїм володінням від Русі, спираючись на допомогу тестя¹⁶⁰. В 1014 р. аналогічні дії в Новгороді почав здійснювати інший син Володимира Ярослав, який активно для боротьби проти Києва використовував варязькі загони¹⁶¹.

источник для русской истории. - С.32; Королюк В.Д. Русь и Польша в первые 15 лет XI в. - С.32; Сюзюмов М. Я. «Разделение церквей» в 1054 г. И Вопросы истории. - 1956. - №8. - С.51; Рамм Б.Я. Папство и Русь в X-XV вв. - С.53- 54. Відомий польський історик церкви В.Абрахам вважав, що на Русі Рейн­берн виконував виключно політичну функцію. Див.: Abraham VE Powstanie organizacji kościoła łacińskiego na Rusi.- We Lwowie,1904. - T.l. - S.15.

157 Phietmari Chronicon. - L.7,72.

158 Ильин H.H. Летописная статья 6523 года и ее источник. - С.83; Panoe О.М. Русская церковь в IX - первой трети XII вв. - С.367-369.

159 Phietmari Chronicon. - L.7,72.

160 Ильин Н.Н. Летописная статья 6523 года и ее источник. - С.84; Grabski A.F. Bolesław Chrobry. - S. 253; Королюк В.Д. Западные славяне и Киевская Русь в X-XI вв. - С. 227-228.

161 Ceepdoe М.Б. Дания и Русь в XI в. // Исторические связи Скандинавии и Рос­сии. - Ленинград, 1970. - С. 84.

Арешт Святополка, його жінки і Рейнберна не міг не стурбу­вати польського князя. «Bolizlavus, - пише мерзебурзький хро­ніст, - autem haec omnia comperiens, in quantum potuit, Vindicare non desistit (Коли Болеслав дізнався про все це, то захотів помсти (Володимиру. - авт.), на яку можна було пійти в той час»¹⁶². Про­те здійснити пряме військове втручання на сході польський во­лодар не міг спочатку через арешт сина Мешка в Чехії (1014 р.), а згодом у зв’язку з початком третьої війни Польщі з Германією (травень 1015 р.)¹⁶³. Що стосується «помсти» Болеслава Володи­миру, то можна припустити: польський князь здійснив її за до­помогою традиційних (хоча і не постійних) союзників Польщі на початку XI ст. - печенігів. Саме наприкінці 1014 - на почат­ку 1015 рр., кочовики, за свідченнями «Повісті временних літ», почали здійснювати напади на Русь¹⁶⁴. Враховуючи вірогідність відновлення на той час контактів між Польщею і її степови­ми союзниками, можна припускати, що загострення ситуації на південному кордоні Русі відбулося не без участі польського монарха.

15 липня 1015 р. в загородній резиденції у с. Берестові під Києвом помирає князь Русі Володимир Святославич. Слабкість економічних і політичних зв’язків між окремими давньоруськи­ми землями, відсутність чіткої системи престонаслідування та за­повіту померлого князя стали причиною подальшої масштабної міжусобної війни між претендентами на київський стіл. Можна погодитися з думкою М.Бартницького, що на початку XI ст. на Русі виникла правова колізія між двома варіантами успадкуван­ня влади князя: традиційного, коли влада мала після смерті во­лодаря перейти до старшого у роді, і нового, який хотів ввести Володимир, коли влада мала перейти до визначеного у заповіті спадкоємця¹⁶⁵.

162 Thietmari Chronicon. - L.7,73.

163 Grabski А.Е Bolesław Chrobry. - S. 206-213.

164 ПСРЛ. -Т.1. - Стб.142.

165 Bartnicki М. Władca і poddani w historiografii ruskiej XI-XIII wieku. - Lublin, 2015.-S.87.

Про події цієї війни, пов’язаних з боротьбою за київський престол нащадків Володимира Святославича, крім давньоруських літописів, розповідають саксонська хроніка Тітмара Мерзебурзь- кого та скандинавська «Eymundar pattr («Сага про Еймунда», інший варіант назви - «Пасмо про Еймунда»)»¹⁶⁶. Слід зазначи­ти, що згадані джерела неоднаково подають перебіг подій. Так, за свідченнями літописів, після смерті Володимира у Берестові, верховним князем Русі стає Святополк, який в боротьбі за владу вбиває своїх братів - Бориса, Гліба та Святослава. Проте важливо зазначити, що деякі фрагменти подій в різних літописних текстах відрізняються. Якщо «Повість временних літ» повідомляє про те, що в час смерті Володимира Святополк знаходився у Києві, то

В 1016 р., програвши битву за владу Ярославові, Святополк, за літописною версією, знаходить притулок у свого тестя, поль­ського князя Болеслава «Хороброго». Влітку 1018 р. військо останнього здійснило похід на Русь, під час якого Болеславу та Святополку вдається на певний час зайняти столицю Русі, але згодом, у 1019 р., київським князем стає Ярослав Володимирович

166 Мельникова Е.А. Композиция и состав «Саги об Эймунде сыне Хринга» 11 Висы. Сборник статей в честь Татьяны Николаевны Джаксон. - Москва, 2011. - С.255-268. О.О.Мельнікова відзначає, що цей скандинавський твір за композицією правильним слід вважати сагою, а не пасмом, як вважать деякі автори.

167 Устюжский летописный свод. - Москва, Ленинград, 1950. - С. 36.

168 ПСРЛ. - Т.1. - Стб.146; пор. НПЛ. - С.15,168-177. Див. також: Патерик Ки­ево-Печерского монастыря.Под редакцией Д. И. Абрамовича. - Санкт- Петербург,1911. - С.101-105 (інше видання - Абрамович Д.І. Патерик Киє­во-Печерського монастиря. - У Києві, 1931. - С.142-147), де вміщено цікаві данні про похід князя Польщі Болеслава І «Хороброго» на Русь влітку 1018 р.

події 1015-1019 рр. в дусі церковних творів борисоглібівського циклу, в пізньому Тверському літописі розповідається, що коли корабель з тілом Бориса Володимировича, який загинув у між- князівській боротьбі і якого всебічно прославляє давньоруська

Тітмар Мерзебурзький пише про втечу Святополка в Польщу відразу ж після смерті Володимира, яка сталася в липні 1015 р., а також про розділ спадщини Володимира між двома іншими сина­ми небіжчика (їх імена не названі): «... rex Hleplenus dierum obiit, Integritatem hereditatis suae duobus relinquens filiis, tercio adhuc in Carcereposito, quipostea elapsus coniuge ibidem relicta ad Socerumfugit (цей король (Володимир. - авт.), під вагою років, залишивши спад­щину двом синам, помер, в цей же час третій все ще перебував у темниці, а згодом, покинувши темницю і залишивши жінку, знай­шов притулок у тестя)»¹⁷⁰. Згодом, при описі походу Болеслава та Святополка, саксонський хроніст занотував, що їх суперником був Ярослав. В його пам’ятці докладно описано похід Болеслава «Хороброго» на Київ влітку 1018 р., зокрема розповідається про зустріч армії на чолі з Болеславом і Святополком населенням сто­лиці Русі на підході до Києва біля монастиря св. Софії, який на­передодні постраждав внаслідок пожежі¹⁷¹. Остання інформація суголосна з відомостями північноруських літописів, в яких пові­домляється про напади на Київ у 1017 р. печенігів, внаслідок чого в столиці виникли численні пожежі¹⁷².

В скандинавській «Сазі про Еймунда» подано чимало відо­мостей про участь вікінгів у боротьбі між нащадками «Вальдема­ра» - «конунгами» «Буриславом», якому належав «Кенугард», та «Ярицлейвом», володарем «Хольмгарда». Розповідаючи про війну «Ярицлейва» та «Бурислава», сага повідомляє про те, що внаслі-

169 ПСРЛ. - Т.15: Летописный сборник, именуемый Тверской летописью. - Санкт-Петербург, 1853. - С.128.

170 Thietmari Chronicon. - L.7,73.

171 Ibid. - L.7,72; 1.8,31-33.

172 Устюжский летописный свод. - С.36.

док цієї війни останній залишив «Кенугард» (Київ). «Бурислав» з своїми поплічниками прямує до країни «Б’ярмаланд», де збирає велике військо, яке згодом нападає на Київ.

Далі в «Сазі про Еймунда» йдеться про те, як «Бурислав» на чолі війська «б’ярмійців» пішов до Києва, під час жорстокої об­логи якого «Ярицлейв» зазнав тяжкої травми ноги. Після цього «Бурислав» повернувся до степу, де, згідно інформації скандинав­ської пам’ятки, його згодом вбивають варяги, яких послав сюди «Ярицлейв»¹⁷³.

Як ми бачимо, що всі три пам’ятки доволі істотно відрізня­ються за змістом інформації, на що, безумовно, вплинули жанр та час написання пам’яток, особистість їх авторів тощо. Єдиним су­часником подій був саксонський хроніст Тітмар Мерзебурзький. Через це його хроніка в плані достовірності перевершує відомості літописів, які були підготовлені через багато років після подій.

Що стосується скандинавської саги, то вона з’явилася значно пізніше - лише в XIV ст. - на підставі фольклорних творів сканди­навів. Остання обставина ускладнює вивчення джерела, оскільки досліднику для одержання достовірних даних треба відокремити їх реальну частину від значних легендарних нашарувань твору. Водночас варто відзначити позицію Г.В.Елазиріної, яка звертає увагу на унікальність скандинавської памятки як джерела, що постав у середовищі норвезьких воїнів, які були на службі у кня­зя Ярослава Володимировича. Завдяки цьому у творі зберегло­ся чимало оригінальної інформації з повсякденного життя Русі. Дослідниця відзначила те, що «Сага про Еймунда» потрапила до Скандинавії вже як завершена розповідь¹⁷⁴.

В літературі довгий час події на Русі 1015-1019 рр. фактич­но викладалися на підставі переказу відповідних статей «Повісті

173 Cara об Эймунде 11 Рыдзевская Е.А. Древняя Русь и Скандинавия IX-XIV вв.- Москва, 1978.-С.89-104.

174 Глазырина ЕВ. Следы устной традиции о Ярославе Мудром в ранней пись­менности Скандинавии (до 1200 года ) И Древнейшие государства на тер­ритории Восточной Европы. 2005 г. - Москва, 2005. - С. 128, пос.57. Див. та­кож: Половинсъка В. Enoxa Ярослава Мудрого: дискусійні питання та спроба знайти відповіді у скандинавських джерелах// Сіверянський збірник. -№3. - Чернігів, 2020. - С.4-14.

временных літ». Проте вже у другій половині XIX ст. у досліджен­нях Ф.Я.Ферганського та І.А.Лінниченка було звернуто увагу на наявність даних про боротьбу нащадків Володимира Святослави­ча в саксонській хроніці Тітмара Мерзебурзького, на розбіжності у викладі інформації у розповіді хроніста та у свідченнях руських літописів. Проте ці історики, як і більшість інших, що досліджу­вали пізніше історію міжкнязівської війни 1015-1019 рр., продо­вжували беззаперечну перевагу віддавати повідомленням давньо­руських джерел¹⁷⁵.

Так, наприклад, на початку XX ст. М.С.Грушевський звернув увагу на численні алогізми та неузгодженості при викладі подій війни нащадків князя Володимира Святославича у різних літо­писних списках. Однак дослідник все ж таки виклав історію між­усобної війни переважно за літописом і тільки для додаткової інформації використав свідоцтво німецької хроніки Тітмара. Вва­жаючи Святополка винуватцем гибелі Бориса і Гліба, вчений все ж таки підкреслив, що в діях Святополка не було нічого такого, щоб відрізняло його від інших володарів Русі¹⁷⁶. Вчений з цього приводу писав: «Як би Сьвятополку удалося довести свій плян до кінця, суспільність би певно помирила ся з ним і забула б сі спосо­би, як забувала нераз пізніш і ранійше, а перейнявши батьківську

175 Фортинский Ф.Я. Титмар Мерзебургский и его хроника. - Санкт-Петербург, 1872. - С. 198; Линниченко И.А. Взаимные отношения Руси и Польши до середины XIV ст.- С.85-87; див. також: Голубовский П.В. Хроника Дитмара как источник для русской истории// Киевские университетские известия. - 1878. - №9. - С.27-40; Скобелъсъкий П. Згадки о Руси в жерелах немецких X и

XI столетя И Справозданє дирекції гимназіі Академичной во Львове на рок школьний 1880/1. - 1881. - С.3-32. Останній автор при викладі подій кінця другого десятиліття XI ст. на Русі фактично лише переказує зміст хроніки Тітмара про Русь. З сучасних дослідників давньоруських відомостей Тітма­ра див. праці: Свердлов М.Б. Відомості про Київ у хроніці Тітмара Мерзе­бурзького 11 Український історичний журнал. - 1971. - №8. - С.77-80; его же. Известия немецких источников о русско-польских отношениях X - начала

XII в. - С.147-155; его же. Известия о Руси в Хронике Титмара Мерзебургско- го. - С.102-112; Назаренко А.В. О датировке Любечской битвы И Летописи и хроники за 1984 г. - Москва, 1985. - С.13-19; его же. События 1017 г. в немец­кой хронике начала XI в. и в русской летописи И Древнейшие государства на территории СССР. 1980 г. - Москва, 1981. - С.175-184, та ін.

176 Грушевський М.С. Історія України-Руси. - У Львові, 1905. - T.2. - С.2-20.

політику протеговання церкви, знайшов би Сьвятополк собі місце між иньшими “христолюбцями”»¹⁷⁷.

В 20-х рр. XX ст. український історик та археолог В.Г.Ляско- ронський спеціально проаналізував літописні повідомлення 1015- 1017 рр. і звернув увагу на значно більшу (у порівнянні з ними) достовірність свідчень про ці події твору німецького хроніста¹⁷⁸. В цей же час О.І.Лященко розглянув свідчення про Русь «Саги про Еймунда» та порівняв її інформацію з даними літописних текстів. Перебуваючи під впливом останніх, автор механічно пов’язав в дійсності різні за змістом данні скандинавської пам’ятки та «По­вісті временних літ». Зокрема, вчений висловив доволі сумнівне твердження, що «Бурислав» саги - це Святополк¹⁷⁹. Слід відзна­чити, що висновки авторів вище названих праць практично не вплинули суттєво на подальшу історіографію історії Русі початку ХІст.

В 1957 р. вийшла друком спеціальна джерелознавча моногра­фія М.М.Ільїна, в якій перш за все аналізуються літописні статті про князів Бориса та Еліба Володимировичів. Автором було зро­блено висновок, що ці статті виникли в 70-х рр. XI ст. під впливом церковних житій, присвячених цим князям-«святим». Своїм спо­стереженням вчений поставив під сумнів тезу О.О.Шахматова, який вважав, що літописні повідомлення появились відразу ж після загибелі Бориса та Еліба, а на їх основі пізніше були ство­рені агіографічні оповідання борисоглібівського циклу¹⁸⁰. В книзі М.М.Ільїна обережно робиться припущення про можливу причет­ність до загибелі Бориса варягів, які були на службі у Ярослава¹⁸¹.

177 Там же. - С.8.

178 Ляскоронський В. Титмарові повідомлення про руські справи на почат­ку XI сторіччя 11 Ювілейний збірник на пошану М.С.Грушевського. - Київ, 1928. - Кн.1. - С.138-143.

179 Лященко А.И. «Eymundar Saga» и русские летописи И Известия АН СССР. - Сер.6. - Т.20, №12. - Москва, 1926. - С.1061-1086; пор. Мельникова Е.А. «Сага об Эймунде» о службе скандинавов в дружине Ярослава Мудрого И Восточ­ная Европа в древности и средневековье. - Москва, 1978. - С.295.

180 Шахматов А.А. Разыскания о древнейших русских летописных сводах. - С.29-97.

181 Ильин Н.Н. Летописная статья 6523 года и ее источник. - С. 169.

Погляди М.М.Ільїна згодом підтримав відомий польський фахівець з історії Центральної та Східної Європи А.Грабський¹⁸². Б.О.Рибаков в монографії «Древняя Русь. Сказания, былины, летописи» пише про пізнє походження літописних повідомлень щодо другої половини другого десятиліття XI ст. та неясність у викладенні подій того часу у цих повідомленнях, відзначив напів- легендарність літописних постатей Бориса та Гліба. В інших пра­цях з історії Давньої Русі, розповідаючи про події, що сталися піс­ля смерті Володимира, вчений наводить дві ймовірні версії (саги та літопису) загибелі синів останнього, не надаючи при цьому пе­ревагу будь-якій з них¹⁸³.

На необхідність більш критичного ставлення до джерел та пе- реоцінкиподій 1015- 1019рр.звернулиувагуМ.Х.Алешковський¹⁸⁴ та О.М.Хорошев¹⁸⁵. Ці ж автори також вважають, що канонізація Бориса та Гліба відбулася не за часів Ярослава Володимировича, а в 1072 р. В 80-ті роки XX ст. автор цих рядків, розвиваючи ви­сновки праць В.Ляскоронського, М.Х.Алешковського і особливо М.М.Ільїна, на підставі критичного комплексного аналізу джерел прийшов до висновків про те, що в 1015-1017 рр. головними учас­никами міжкнязівського протистояння були нащадки Володими­ра Ярослав та Борис, а Святополк втрутився у боротьбу з першим лише в 1018 р.¹⁸⁶ В 2000 р. наше бачення історії міжкнязівської ві-

182 Grabski A.F. Bolesław Chrobry. - Warszawa, 1964. - S. 256-267; див. також рецен­зію Т.Василевського на книгу М.М.Ільїна: Kwartalnik historyczny. - 1959. - №3. - S.941. Висновок М.М.Ільїна про походження культу Бориса та Гліба вже після смерті князя Ярослава Володимировича підтримав А.Поппе (Поп­пе А.В. О времени зарождения культа Бориса и Глеба // Russia Mediaevalis. - T.l. - Miinchen, 1973. - S. 6-29; idem. La naissance du cult de Boris et Gleb H Cahiers de civilisation medievale X-e - XII-e siecles. - Poitiers, 1981. - N.24. - P.29-54).

183 Рыбаков Б.А. Древняя Русь. Сказания, былины, летописи. - Москва, 1963. - С.207; его же. Киевская Русь и русские княжества XII-XIII вв. - Москва, 1982. - С.414; та ін.

184 Алешковский М.Х. Повесть временных лет. - Москва, 1971. - С.129-131; его же. Глебоборисовские энколпионы 1072-1150 годов И Древнерусское искусство. Художественная культура домонгольской Руси. - Москва, 1972. - С. 104-125.

185 Хорошев А.С. Политическая история русской канонизации: XI-XV.

186 Головко А.Б. Политические отношения Руси и Польши в начале XI в. - С.106- 113; его же. Западные земли Руси и объединительная политика Киевского

йни 1015-1019 рр. на Русі було викладено в узагальнюючій статті про боротьбу нащадків князя Володимира¹⁸⁷.

Білоруський дослідник Г.М.Філіст в науково-популяр­ній книзі «Історія “злочинів” Святополка Окаянного», відзна­чивши важливість та незаперечність досліджень М.М.Ільїна, М.Х.Алешковського та О.М.Хорошева, робить висновок, що Бо­рис і Святополк були не ворогами, а союзниками, які загинули у війні з новгородським князем Ярославом¹⁸⁸. Останнім часом поді­бні погляди можна зустріти в працях І.П.Данілевського, який на­водить аргументи, які «реабілітують» Святополка¹⁸⁹.

На жаль, в більшості досліджень з історії початку XI ст. спо­стереження М.М.Ільїна практично не знайшли ні належної на­укової критики, ні серйозної підтримки. Так, на «класичних позиціях» в оцінці матеріалів літопису під 1015-1022 рр. сто­їть Г.Ловмяньський. Історик не поділяв поглядів М.М.Ільїна, А.Грабського та інших дослідників, які не підтримують літописну версію про вбивство Бориса та Гліба Святополком¹⁹⁰. Аналогіч­но до Г.Ловмянського трактують події після смерті Володимира П.Ф.Лисенко¹⁹¹, М.Ю.Брайчевський¹⁹² та П.П. Толочко¹⁹³.

государства в X - первой четверти XII вв. // Киев и западные земли Руси в X-XIII вв. - Минск, 1982. - С.33-34; его же. Древняя Русь и Польша в поли­тических взаимоотношениях X - первой трети XIII вв. - С.23-32; его же. Кто убил Бориса и Глеба? И Наука и религия. - 1988. - №2. - С.29-32.

187 Головко О. З історії міжкнязівської війни 1015-1019 рр. на Русі. - С.24-46.

188 Филист ГМ. История «преступлений» Святополка Окаянного. - Минск, 1990. - 156 с.

189 Данилевский И.П. Древняя Русь глазами современников и потомков (IX-

XII вв.). - Москва, 1999. - С.337-354.

190 Lowmianski Н. Świetopełk w Brześciu w roku 1019 // Europa - Słowiańszczyzna - Polska. Studia ku uczczeniu profesora Kazimierza Tymienieckiego. - Poznań, 1970. - S.238-239.

191 Лысенко П.Ф. Киев и Туровская земля И Киев и западные земли Руси в IX-

XIII вв. - Київ, 1982. - С.88-91.

192 Брайчевський М.Ю. Утвердження християнства на Русі. - Київ, 1988. - С.166-169.

193 Голочко П.П. Володимир Святий. Ярослав Мудрий. - Київ, 1996, - С.156; його ж. Хто убив князів Бориса і Гліба? 11 Київська старовина. - 1999. - №4. - С.З; та ін.

О.М.Рапов на підставі правильного визначення в літопису днів тижня, коли були вбиті брати-князі Борис (неділя 24 червня 1015 р.) та Гліб (понеділок 5 вересня 1015 р.), вважає, що текст лі­тописної розповіді про них «є дуже давньою пам’яткою»¹⁹⁴. Проте для літописця-монаха точно з’ясувати ці дні було не дуже склад­ним завданням, оскільки у нього були пасхальні таблиці. Доволі вільно тлумачить повідомлення Тітмара про Русь фахівець із ви­вчення західноєвропейських хронік О.В.Назаренко, трактуючи при цьому події 1015-1017 рр. в основному за матеріалами літо­писів¹⁹⁵.

Чимало вчених вкрай критично сприймають зміст сканди­навської «Саги про Еймунда». В.Д.Королюк фактично ставив під сумнів можливість взагалі використання повідомлення сканди­навської пам’ятки для дослідження історії Русі середини другого десятиліття XI ст., відзначивши складність вивчення саги. Поді­бні погляди поділяє і сучасна дослідниця інформації пам’ятки Т.М.Джаксон, яка не вбачає можливим використання даних «Саги про Едмунда» для корегування літописної розповіді про міжкня- зівську війну 1015-1019 рр.¹⁹⁶

Повертаючись до поглядів В.Д.Королюка, необхідно відзна­чити, що цей вчений підкреслював важливість інформації хроні­ки Тітмара Мерзебурзького для вивчення історії Русі. На підставі свідчень саксонського хроніста вченим робиться висновок про сумнівність причетності до вбивства Бориса та Гліба Святополка, який, на думку В.Д.Королюка, з 1015 р. перебував у Польщі, проте питання про розвиток подій в 1016-1017 рр. на Русі в його дослі­дженні залишилося відкритим¹⁹⁷.

194 Panoe О.М. Принятие христианства князем Владимиром и киевлянами И Вопросы истории. - 1984. - №6. - С.44.

195 Назаренко А.В. О датировке Любечской битвы. - С. 14-19, див. також: его же. События 1017 г. в немецкой хронике начала XI в. и в русской летописи. - С.175-184; его же. Западноевропейские источники. - С.317-332.

196 Глазырина Г.В., Джаксон Т.Н. Древнерусские города в древнескандинавской письменности. Тексты, переводы, комментарий. - Москва, 1987. - С.115-116. Див. також: Половинсъка В. Enoxa Ярослава Мудрого. - С.5-6.

197 Королюк ВД. Западные славяне и Киевская Русь X-XI вв. - С.239.

На близьких позиціях (в плані аналізу джерел) перебував М.Ф.Котляр, який також заперечував можливу причетність Свя­тополка до вбивства братів Бориса та Гліба. Автор відзначав, що у «Повісті временних літ» та Новгородському першому літописі відсутня історична достовірна розповідь про боротьбу за владу нащадків Володимира, визнавав серйозним дослідження подій 1015-1019 рр., що зробив М.М.Ільїн. На підставі факту про особ­ливу роль тмутараканського князя Мстислава в міжкнязівських конфліктах 20-х - початку 30-х рр. XI ст. вчений зробив висновок про його можливу причетність до смерті Бориса, яка, за його дум­кою, могла статися під час битви у 1016 р.¹⁹⁸

Американський вчений р.Кук порівняв свідчення руських літописів та «Сагі про Еймунда». Вчений вважає, що «Бурислав» скандинавської пам’ятки - це Святополк. На думку Р.Кука, Вар­ти слав - це полоцький князь Брячіслав, а згодом тмутараканський князь Мстислав, який воював з Ярославом, а перед смертю пере­дав останньому свій уділ. Як вважає науковець, сага передає деякі важливі деталі з історії боротьби нащадків Володимира. Зокрема, в 1017 р. «Бурислав» здійснив напад на Новгород, про що не по­відомляє літопис. В північному джерелі подано більш правдиво образ Ярослава. Варяги, які служили новгородському володареві, вбили Святополка. Специфічна літературна форма скандинав­ського твору, як наголошує американський дослідник, серйозно перекручує справжню історичну картину¹⁹⁹.

Вбивцею Бориса та Гліба вважала Святополка ЕКалинець, проте перебіг подій 1014-1019 рр. авторка представляла досить оригінально. Згідно її поглядів, князь Володимир у Вишгороді за­гинув внаслідок насильницької смерті, а головним змістом подій на Русі в ці роки була боротьба язичників проти проникнення християн. Саме «поганську партію» очолював Святополк, що зго­дом і призведе до його конфлікту з ярим прихильником христи-

198 Котляр М.Ф. Чи Святополк убив Бориса і Гліба? 11 Український історичний журнал. - 1989. - №12. - С. 110-122; його ж. Останній князь дружинної Русі// Український історичний журнал. - 1999. - №2. - С.134-141.

199 Cook R. Russian history, Icelandic story and Byzantine strategy in Eymundar Pattr Hringssonar H Viator. - Los-Angeles etc., 1986. - №17. - P.69-76.

янства - польським володарем Болеславом. На превеликий жаль, така своєрідна «реконструкція» давньоруської минувшини не по­будована на необхідному фундаменті наукового розгляду свідчень джерел²⁰⁰. Зазначимо, що про протистояння про християнської та антихристиянської партій на Русі початку XI ст. писав і згаданий вище Г.М.Філіст²⁰¹.

На завершення цього сюжету необхідно відзначити, що в 2009 р. була надрукована книга С.М.Міхеєва, в якій вперше (після, зрозуміло, праці М.М.Ільїна) зроблено вичерпний текстологічний аналіз джерел, пов’язаних з міжусобною війною. Зазначимо, що С.М.Міхеєв прийшов до наступних висновків щодо подій озна­ченої війни: зразу ж після смерті Володимира Святополк і Борис як союзники вступили у війну з Ярославом, а в 1016 р. зазнали від того поразки, згодом Святополк покинув Русь, знайшовши при­тулок у польського князя Болеслава, а Борис загинув в цей час від вбивць, яких надіслав Ярослав²⁰².

Не дивлячись на наведене, а саме на появу в історичній на­уці праць, де ставиться під сумнів традиційна версія розвитку по­дій 1015-1019 рр. на Русі, можна констатувати, що в історіографії, особливо у популярній та навчальній літературі міжкнязівська війна 1015-1019 рр. розглядається фактично так само, як її пред­ставляли історики XIX ст.

Комплексний аналіз джерел дає підставу припускати, що на момент смерті князя Володимира Святославича головною полі­тичною фігурою в Києві був Борис, якому було доручено боротися проти сепаратизму Новгорода і організувати оборону південних меж Русі проти наскоків кочівників. На думку А.Поппе, саме його Володимир тоді призначив своїм спадкоємцем, що викликало не­задоволення і заколот інших синів київського князя, серед яких вчений називає Святополка, Ярослава і, ймовірно, Мстислава²⁰³.

200 Калинецъ І. Загадки хрещення України-Руси (Науково-популярний нарис). - Львів, 2000. - С.82-86.

201 Филист ГМ. История «преступлений» Святополка Окаянного. - С.69-70.

202 Михеев С.М. «Святополкъ сѣде в Киеве по отци». Усобица 1015 - 1019 годов в древнерусских и скандинавских источниках. - Москва, 2009. - С.255-264.

203 Поппэ А.В. Земная гибель и небесное торжество Бориса и Глеба И Труды От­дела древнерусской литературы. - T.LIV. Памяти Дмитрия Сергеевича Лиха-

Є підстави думати, що безпосередньо в момент смерті Воло­димира його дружина, яку очолював Борис, знаходилася в степу. Викликає певну неясність питання про місце перебування в цей час Святополка. Ми схильні довіряти в цьому питанні інформа­ції Тітмара, який пише, що Святополк літом 1015 р. знаходився у в’язниці, а після смерті батька зразу ж направився до Польщі шука­ти політичний притулок у тестя. Хроніст пише, що Святополку під час втечі не вдалося звільнити з-під арешту жінку^{[203] [204]. До орієнтовно початку 1017 р., можливо зими 1016/17 р. Борис Володимирович контролював ситуацію на півдні Русі, нормалізував стосунки із згаданими в «Сазі про Еймунда» «б’ярмійцями» (печенігами). Вірогідно, що в цей час Борис підтримував приязні стосунки з Бо­леславом і Святополком[205].}

На початку 1017 р. Ярослав відвоював у Бориса Київ, відбив напад печенігів на місто, а дещо пізніше Борис загинув від рук варягів, яких проти нього направив новий київський князь^[206]. Внаслідок досягнутих успіхів Ярославу вдалося взяти під кон­троль більшу частину східнослов’янських земель, хоча на місцях ще зберігали владу його брати - Брячислав, Мстислав і інші, які не поспішали визнавати верховенство нового київського володаря.

Знаючи про ворожі плани щодо себе польського двору, Ярос­лав уклав союз із германським імператором Генріхом II (король Генріх II став імператором в 1014 р.) про спільні дії проти Польщі. В жовтні 1017 р., за інформацією Тітмара Мерзебурзького, імпера­тор «conperit Ruszorum regem, Utsibiper Internunciumpromisitsuum, Bolizlavum peciisse nilque ibi ad urbem possessam proficisse (довідався про те, що володар pycie (Ярослав. - авт.), як йому (Генріху II, з яким у Ярослава були союзні відносини. - авт.) було обіцяно через

точник. - С. 105; Королюк ВД. Западные славяне и Киевская Русь в X-XI вв. - С.237.

205 Головко А.Б. Древняя Русь и Польша в политических отношениях X - первой

посла, напав на Болеслава, захопив одне місто, але нічого більше не зумів зробити»¹⁰⁷. З новгородського літопису ми дізнаємося

Отже, є всі підстави думати, що, вірогідно, в 1013 р. під час по­ходу на Русь, польський володар захопив прикордонне місто-фор- тецю Берестя, яке входило до складу «Червенських градів», проте через чотири роки це місто було відвойоване Руссю²⁰⁹. Утримати відвойоване місто Ярославу в найближчий час не вдалося. Напад війська київського князя серйозно стурбував князя Болеслава. Польський монарх взимку 1017/18 р. зробив спробу укласти угоду з Ярославом - запропонував тому оформити династичний союз, одружившись на сестрі київського володаря Предславі²¹⁰.

Переговори між київським і гнезненським князями закін­чилися невдачею. Складно пояснити причини їх зриву. Цілком можливо, що Ярослав відчував, що запропонований Болеславом союз із Польщею не стане гарантією невтручання польської адмі­ністрації в справи київського князя, а буде використаний проти нього, оскільки при дворі польського володаря знаходився його головний суперник і претендент на київський стіл - Святополк.

Відмова київського князя вести перемовини з польським дво­ром стало причиною того, що польський князь почав шукати кон­такти з Германією і форсував підготовку до війни на сході. В січні 1018 р. в замку Ортенбург в місті Баутцен (Будишин) (район Лу- жиць) розпочалися мирні переговори між Генріхом II і Болесла­вом І «Хоробрим»²¹¹. Германія, ймовірно, в той час також прагнула

207 Thietmari Chronicon. - L.7,65.

208 НПЛ. - С.15,180.

209 Див.: Назаренко А.В. О датировке Любечской битвы. - С.13-19, пор. Свердлов М.Б. Дополнения // Повесть временнных лет. Изд. второе, исправленное и дополненное. - Санкт-Петербург, 1996. - С.621.

210 Galli Chronicon. - L.l,6; BalzerO. Genealogia Piastow. - Krakow, 1895. - S.41-43; Benyskiewicz K. Czy ksieżniczka Predslawa stała sie ofiarą «dynastycznej» zemsty Bolesława Chrobrego, czy wyobraźni poźnośredniowiecznych Iatopisarzy? // На­укові праці Кам’янець-Подільського університету. Історичні науки. - Том 70. До 70-річчя від дня народження професора Валерія Степанкова. - Кам’янець- Подільський, 2017. - S.122-146.

211 Thietmari Chronicon. - L. VIII,15.

до припинення виснажливих військових дій з Польщею. Науковці висловили погляд, що тоді у германського монарха викликала ін­терес ідея майбутньої польсько-руської війни, оскільки в той час Візантія активно використовувала в Італії руський військовий контингент проти союзників Германії²¹². Є підстави думати, що германського імператора Генріха II і особливо угорського короля Іштвана І непокоїла балканська політика візантійського василев­са Василія II, який тоді, як про це пише П.Урбаньчик, підкорив своїй владі «західну Болгарію і Сербію, збільшивши тим самим те­риторію Візантії аж до Дунаю, тобто до кордонів Угорщини»²¹³.

За умовами підписаного ЗО січня 1018 р. договору Генріх II по­годився передати Польщі Лужиці і надав Болеславу І «Хоробому» загін із 300 рицарів для участі в кампанії на сході. Імператор, віро­гідно, допоміг польському князю залучити для цієї ж акції 500 угор­ських рицарів²¹⁴. Будішинська угода припинила п’ятнадцятирічний кривавий конфлікт Польщі і Германії. Цей же договір фактично ро­зірвав русько-германський союз проти Польщі, відкрив перед Бо­леславом І «Хоробрим» і його оточенням широкі можливості для здійснення військового втручання у справи сусідньої Русі.

3.