Політичний світогляд галицько-волинського суспільства
Коли слідимо перебіг подій, які відбувалися на захід- ньоукраїнських землях у першій половині 13. століття, мусимо звернути увагу на існування двох принципів у політичному думанні населення Галичини й Волині.
Вони не тільки зовсім не похожі один на одного, навпаки, вони себе взаїмно виключають, вони, можна сказати, своєю натурою тотальні й не переносять компромісів. Це — принцип сильної княжої влади, і принцип децентралізації влади, що діяв на користь місцевого, обмеженого політично - силово й територіально елементу, але все ж таки, елементу політично діючого, земської маґнатерії, боярства, місцевих князьків. Слідити взаємовідносини тих двох стихій — це, по суті, слідити процес побудови й розбудови Галицько- Волинської держави. Переважає перший принцип, то держава об’єднується довкола своєї династії, переважає другий, то часом просто таки невідомо, чи держава, як підмет політичної дії ще взагалі існує. Від 1205. р. до 1246. р. ми бачимо в Галичині, частково й на Волині, безпереривну боротьбу княжої влади з боярством, боротьбу, що часами переходить у криваву громадянську війну, а зправила виявляється в скомплікованих інтригах, конспіраціях, змінах фронтів, повстаннях і революціях. Ми бачили все це в> 1210. рр., на Волині •— перед 1227. р., у 1230. рр. у Галичині, ще раз — у 1238-9. році, і ще раз у 1240. рр., тому нема потреби зупинятися над докладним переліком історичних фактів, наведених вище. Натомість треба застановитися над чим іншим, — а саме, над питанням, котрий з двох наведених вище чинників дійсно був державнотворчим принципом, чинником поступу в українському історичному процесі, а котрий — ворожим ідеї українського будівництва та націотворення? Які сили, політичні, культурно-ідеологічні, соціальні, стояли за кожним з них? Вже було згадано, що в очах літописця, життя Данила творило своєрідне одне ціле з історією Галицько- Волинської держави, Данило, „свій”, „добрий” князь, ставав немов символом галицько-волинської державности. Успіхи Данила були рівночасно успіхами ідей його батька, Романа Великого, успіхами на шляху будування Галицько-Волинської держави. Неуспіхи Данила — це не невдачі персонального характеру, вони — невдачі в процесі збирання спадщини великого Романа. Та інтимна пов’язаність галицько-волинської державної ідеї з династією говорить понад усякий сумнів, що рушійна сила в історії Галицько- Волинської держави — це династія волинських Мономахо- вичів, головно в особах кращих її представників, Романа й Данила.На кого опиралися Роман і Данило з Васильком у їхній завзятій боротьбі за створення окремого державного організму на південному заході старої Руси? Ми знаємо, що Роман перейшов в історію як погромник боярства, а оборонець „середнього стану”, якщо можна вжити цього терміну для відносин 13. століття, міщан, взагалі ремісників то купців, тих основних верств міського населення. Два покоління після смерти Романа володимирці пам’ятали про його ролю оборонця „від усіх обид”. Ті самі прикмети перенесла спершу традиція, відтак і конкретна політична дійсність, на Данила і, розуміється, Василька. Літопис нераз згадує, що „галичани” (тут галичани — це символ міського, а може й сільського населення Галичини) хотіли Данила; це добре розуміли і настроєні проти Данила бояри, які в очі казали князеві Мстиславові Удалому, що коли б він передав Галич Данилові, то він уже остане навіки в Даінило- вих руках. Пашуто звернув увагу на те, що селянське на- селения вже а пріорі мусіло бути союзником Данила в боротьбі за Галичину, воно з природи речі було наставлене проти боярства, з його очевидним нахилом — перемінятися в земельну аристократію, влучно підміченим проф. Тома- шівським. Селянство давало Данилові людський матеріял на його безупинні й коштовні війни з внутрішними й зов- нішними ворогами. До того, Данило ввійшов в історію як король-будівничий, що побудував цілий ряд міст. Населення загрожеіних татарами земель рікою плило на захід, отже людський матеріял буїв у Данила тут же, під рукою.
Літописець так описував це: „Люди йшли день-у-день, ремісники, майстрі всякі, що втікали від татар, сідельники, лучники, сагайдачники, ковалі заліза, міді і срібла, і було життя, і наповнилися двори довкола города, поля і села”.Волинське боярство було виховане в політичній школі волинських Мономаховичів, задивлених у золотоверхий Київ, які зуміли втягнути в свої політичні й воєнні виступи політично активний прошарок Волинської землі. При тому, що знаємо сьогодні про такі постаті нашої історії, як: Ізяслав волинсько-київський або Мстислав, є ясним, що за життя й під проводом таких визначних індивідуальностей на Волині просто не було місця на таку групу серед населення, яка могла б бути серіозним конкурентом княжої влади при кермі державою. Характеристичне, що волинська аристократія, назагал, не піддержувала відосередних змагань окремих волинських князьків: пор. хочби неохоту лучан боронити справи князя Ярослава Інґваровича в 1227. р. Великокняжа влада, видно, давала їй кращі можливості війсь- вої та політичної кар’єри, ніж провінційні двори дрібних (белзьких, луцьких, пеіресопницьких, тощо) князів.
Інакше було в Галичині. Є підстави думати, що давня княжа дружина, яка скоро перемінялася в земельну аристократію, була союзником галицьких князів у їхньому намаганні заволодіти багатством галицьких міст, що багатіли з транзитної торгівлі та експорту соли. Раз ставши основою сили княжої влади, галицька аристократія пішла крок дальше, і вже за Ярослава Осьмомисла стала чинником, часто незалежним від князя, а часом чинником, від якого сам князь залежав... Для прикладу можна б навести хочби контролю галицьких боярів над приватним життям Ярослава Осьмомисла. Це виростання галицького боярства понад голову князеві могло мати лиш один наслідок —■ зближення між князем та містом, як політично-економічною силою. На жаль, з наявних джерел знаємо тільки, що надобіре зайнявся справою союзу між містом і княжою владою тільки сам Данило, але про його конкретні політичні потягнення в тому напрямі не знаємо нічого.
Треба звернути увагу, що з відданих Данилові (чи, краще, Романовичам) державних мужів, воєводи Вячеслав Товстий та Мирослав служили ще Романові і були, без сумніву, волиняками. Дворецький Андрій, стольник Яків Маркович, печатник Кирило, певно, також були волиняками; на це вказують хочби їхні позиції при дворі Данила. З вірних Данилові галичан поіменно знаємо мало кого (але між ними маємо галицького, — міського — готського Минулу), та зате маємо багато даних про підтримку, яку Данило мав від широких мас галицького населення, що кричало: „Ми вірні Богові й тобі”, виставляло полки смердів-пішців для Данилової армії, конспірувало з Данилом, повідомляючи його, коли зможе захопити Галич, якщо тільки піде „борзо.”
Вороги Данила, — галицькі магнати, з яких вибиваються понад інших Володислав Кормильчич, Судислав, Доброслав Суддич, Григорій Василевич. Вони багаті, політично вироблені, меткі, але, там, де в гру входять особисті та станові інтереси, безпринципові. На свій спосіб, вони й патріоти, а вже ніяк не просто руїнники своєї державности, якими їх часто бачить українське суспільство. Вони, перш усього, носії політичної концепції, ворожої сильній великокняжій владі. Вони ночами не сплять, журячись, де знайти відповідного руського князя, щоб оформити назовні кермовану ними Галичину. Спершу їх увагу приковують Ігоревичі, потім — Мстислав Удатний, Михайло Всеволодович, врешті — Ростислав Михайлович, не рахуючи тузина дрібніших. Угорщина притягає їх, як рай для аристократії взагалі, не просто, як добра нагода продати свою батьківщину.
1222. року угорські магнати вимусили від знаного нам уже Андрія II. тзв. Золоту Булю, якою шляхта й духовенство звільнювалися від податків, яким надавалося необмежене право володіння посілостями, ґварантувалося деякі особисті свободи та право збиратися раз на рік, щоб особисто подавати скарги королеві[**]).
Зате Польща була зправила підозріла галицьким боярам (не все можна сказати те саме про волинських князів), що слушно відмітив недавно д-р М.
Антонович. Треба підкреслити, що саме від польського князя пішла ініціятива панувати над Галичиною через залежного руського князя, а не безпосередньо, як спершу хотіли мадяри. Мабуть, полякам краще було видно, чого Галичині треба...Не можна переочити факту, що галицька церковна верхівка була також вороже наставлена до Данила. Тому рух галицьких боярів мав, сказати б, церковну підбудову. Конфлікт Данила з галицькими єпископами прибрав був дуже різкі форми: перемиського владику Данилові люди удуси- ли, галицький, як було сказано, втік на Угорщину.
Все вище сказане — ніяк не апологія галицького боярства, але спроба поставити в належній перспективі не тільки приємні нам події, але й ті, що йшли не по лінії українського державнотворчого процесу в 13. столітті.
На цьому можна й скінчити наш огляд Данилової діяльносте. Від Костомарова у нас пішла традиція закінчувати такі огляди „загальною характеристикою”. Та наведені тут факти більш промовисті за якунебудь характеристику. Вистарчить пригадати, в яких умовинах починалося Данилове панування чи взагалі політична кар’єра, в 1205. р., і куди Данило зайшов нп. у 1253. році, році Данилової коронації, щоб бачити, хто був Данило.