Насліддя Данила
Ми доволі детально розглянули обставини, серед яких творилася Галицько-Волинська держава в 1-шій половині 13. в. Серед тих обставин міродайними виявився: пересув головної маси українського населення на захід, можливо, й на північ, як прямий наслідок агресії степових кочови- виків і пересуву торговельних шляхів.
Це спонукує князів і взагалі політично діючий елемент розглянутися за кращою системою політичної організації країни, ніж дотеперішня удільна система, яка полягала на рівновазі сил між поодинокими землями і змаганні до збереження статус кво. Як перші, непевні ще спроби, появляються льокальні „понад- удільні” об’єднання такого типу, як Ізяславова ліга в 1150. рр. або союз трьох Мстиславів та половецького хана Котя- на в 1220. рр. Змагання до об’єднання більших просторів у якесь політичне ціле зустрічало зрозуміння й співпрацю в тих верствах населення, яким воно було корисне, — тобто, міщанству (купецтву, продуцентам), у першу чергу. На за- хідньоукраїнських землях ідея об’єднання в одну державну територію мала давні традиції. Тут зокрема яскраво проявилася об’єднуюча роля місцевої династії, що, в оперті на доосередне наставления галицького й волинського населення, створює велику, майже всеукраїнську державу, з осередком у Володимирі й Галичі, і з периферією, що в різні часи сягала від Литви по Чернігів і від Дунаю по Брянськ. В обличчі татарської загрози держава Романових наслід- ників не тільки вспіла успішно сконсолідуватися, але час- до-часу переходила до протинаступу, більше чи менше успішного. Тому треба тепер подивитися, що сталося з спадщиною Данила в останній третині 13. століття.Перші дві третини 13. століття можна без вагання назвати добою Данила Романовича, короля руського (ми, власне, не знаємо, як титулувався Данило по коронації, але в політичній та ідеологічній дійсності 13. ст. це був одинокий можливий титул).
Все, що діялося в тому часі, чи то на українських землях безпосередньо, чи те, що було вщ кликане натиском української державности на сусідні землі, зв’язане нерозривно з ім’ям Данила. Василько, вірний співробітник та однодумець свого брата, можливо, в інших умовинах також проявив би прикмети, які були характеристичні для Данила; та йому прийшлося оставити в тіні майже все життя, бути помічником, а не провідником. По різниці між представниками другого покоління Романовичів, Левом Даниловичем галицьким та Володимиром Василь- ковичем володимирським, бачимо, що в спілці Данила з Васильком, останньому пасивна роля дісталася по праву й вона його вдоволяла. Володимир Василькович — це був свя- тець, книголюб, тяжко хора людина, під час коли Лев Данилович глядить на нас з сторінок літопису, як людина велетенської енергії, великих амбіцій та непересічних пристрастей. Після смерти Данила Галицько-Волинська держава знайшлася під колегіяльною управою Романовичів. У тій системі почесний провід та старшинство припало Василькові Романовичу, як князеві волинському, „отцеві й гоа- подинові” для менших князів. Даниловичі сиділи в Галичині й Холмщині; Лев у Перемишлі, Галичі й, по смерті Шварна Даниловича, в Холмі, Шварно в Холмі й Белзі, Мстислав у Теребовлі, а відтак, може, в Луцьку (Левкович). Володимир Василькович спершу сидів разом з батьком у Володимирі, а по смерті останнього сам зайняв Володимир; можливо, що тоді Луцьк перейшов до Мстислава. Ще треба додати, що Шварно Данилович, одружений з дочкою Мендовга (від 1251. р. короля литовського), засів у Чорній Русі, як колись брат його Роман тоді вже небіжчик, в ролі співреґента, разом з Войшелком, сином Мендовга. По смерті Мендовга (1263. р.) Литва стала тереном братовбивчих воєн, з яких переможцем вийшов саме Войшелк, православний і культурно зовсім порушений. Базою його сили і перемоги були руські війська Новгородеччини, Пинська та його шурина Шварна. Треба звернути увагу, що по перемозі Войшелк надав Шварнові ті самі землі, якими колись володів Роман Данилович, брат Шварнів.Пашуто в своїх „Очерках” старається провести думку, що „великим князем” (хоч у Галичині не було такого титулу) галицько-волинським по смерті Данила став саме Шварно. Пашуто обґрунтовує той свій погляд тим, що Шварнові, мовляв, дісталися найобширніші володіння. Та Галич зарахований Пашутом до володінь Шварна зовсім помилково. Шварно був молодшим Даниловичем і таке висунення його на чоло численної сім’ї перечило б усьому, що знаємо з інших джерел про відношення в середині дому Романовичів. Та не може бути сумніву, що Данило своїм наступником вважав саме Лева. Саме названия нового (побудованого в 1252-3. рр.) галицького міста, що мало бути підпорою княжої влади в розмірно недавно приєднаній Галичині, ім’ям старшого сина Данила вказує, як він сам дивився на справу свого наслідства.