Рим, унія, коронація
Ми згадали вище, що Данило й Василько від 1247-8. рр. перебували в контакті з Римом, спершу з ініціятиви папського легата Пляно Карпіні, відтак через власних послів, з яких знаємо поіменно ігумена Григорія.
Данилові переговори з папою Інокентієм IV. мають не два аспекти, як звичайно приймають, але три: не тільки політичний і церковний, але також аспект, який можна умовно назвати культур- но-світоглядовим. Про цей третій годиться сказати, що він сьогоднішньому суспільству зовсім або майже зовсім незнаний[§]).Данилова римська політика мала дві фази: перша — роки 1247-8, та друга — 1250. рр. На основі того, що ми сьогодні знаємо з джерельного матеріалу, можна легко бачити, що Данилові йшло перш усього про політичні моменти, очевидні й самозрозумілі при всякій спробі порозуміння з Римом. Для Данила було очевидним, що основна проблема будуччини — це, за його власними словами, „татарська рать, що не перестає непокоїти нас”. Данило висловлювався зовсім досадно, що „не можу (дослівно — як можу) прийняти корону без Твоєї (папської) допомоги”. Данило уявляв собі коронацію й унію як складові частини великого, все-християнського походу на татарів, типу перших трьох хрестоносних походів. Зате Рим мав на оці передусім унійну справу.Для тої цілі на Україну мали їхати домінікани, а Альберт, архиепископ пруський, назначався легатом для справи догматично-канонічного об’єднання Церков, римської та руської. З моментів чисто політиного характеру треба особливо підкреслити папську буллю з 12 вересня 1247. р., у якій папа Інокентій IV. писав між іншим таке: „Ми, наклонені Вашими проханнями, Ваші особи, королівства,... які тепер законно маєте або в будуччині законним способом, з Божою поміччю, зумієте здобути, приймаємо під опіку св. Петра і Нашу, і Вам і Вашим спадкоємцям їх... Апостольською властю затверджуємо”.
Треба мати на увазі, що це була, як на ті часи, обов’язу- юча Гарантія Данилового стану посідання на Заході.
Коли Данилові вороги, малопольські поляки, та потенціяльїні вороги, мадяри, мали раптом перемінитися в Данилових союзників (якщо б дійшло до такого походу на татарів, про який мріяв Данило), не дивниця, що Данило вважав таку Гарантію за потрібну. Коли поглянути на Данилову візиту в Орді 1246. р., нагадується відразу один з найваж- ніших, бо зафіксований скупим на слова літописцем, вислі- дів тої поїздки — факт, що Данилова земля „була поручена йому і тим, що були з ним”. Ці два факти, гарантія Батия та Інокентія IV., перша в 1246. р., друга в 1247., вказують, як чутливий був Данило на справу цілости своєї держави і яких зусиль докладав, щоб зберегти ту цілість перед зазіханням з заходу і сходу. Та ситуація в Европі була далеко не така, щоб вимріяний Данилом похід на татарів міг стати дійсністю. Данило,це скоро побачив і закинув думку про опертя на заході у протитатарській боротьбі. Можна думати, що розчарувавшись на заході, Данило впав на думку організувати руських князів до розправи з татарами. В такій атмосфері і з таких, мабуть, міркувань, зродилася думка про згадуваний вище союз з Андрієм Ярославичем во- лодимирсько - суздальським у 1250. році. Ми знаємо, щр Андрій бідкався над коліноприклонництвом російських князів перед татарами, говорячи: „Господи, що це, доки нам боротися поміж собою і наводити на себе взаїмно татарів; уже краще втікти на чужину, ніж дружити з татарами і їм служити”. Та ми бачили, що 1252. р. Неврюй прогнав Андрія з Володимира, де засів його рідний брат Олександер, приклонник концепції „дружби і служби”, яка була так ненависна Андрієві. Андрієві дійсно прийшлося втікати на чужину, — до Швеції. Данило, видно, скоро розчарувався у вартості Андрія, як союзника, і під впливом Белі знов відновив зв’язки з Інокентієм IV. Останній вислав Данилові корону через легата Опіза з Месани. Данило дозволив себе коронувати, знаючи, що папа проголосив був хрестовий похід проти татарів, до якого закликав лицарство Польщі, Чехії, Моравії, Сербії та Поморя. Коронація відбулася в Дорогичині, в часі Данилового походу на ятвягів, войовничого литовського племени, що не хотіло включитися в державну систему князя Мендовга. Зайво думати, що коронація відбулася в тому пограничному місці тому, щоб уникнути розголосу і не дразнити татарів, як читаємо в популярних історичних підручниках. Конфлікт з татарами був тоді очевидним, Андрій був уже прогнаний з свого Володимира, і татарів боятися було вже пізно. Чи Дорогичин також тоді вважався пограничним городком, є щонайменше проблематичне, бо факти вказують, що Берестя й Дорогичин були своєрідними північними метрополіями Давидової держави, положеними вигідно над бузьким торговельним шляхом, до того, у клині між Польщею, Литвою та Орденом Хрестоносців. У 1237. р., як ми бачили, Дорогичин переходово навіть опинився в руках Хрестоносців, і Данилові прихо- дилося викидати їх звідтам силою. Далеко правдоподібнішим є, що Данило свідомо вибрав Дорогичин на місце коронації, бо це підкреслювало вагу самого акту коронації в очах Давидових західних сусідів. Зрештою, при очевидній у середині 13. століття експансії Галицько-Волинської держави на Чорну Русь і пересуві осередків населення на північ, нема що говорити про якусь „провінційність” Доро- гичина.На коронації були присутні мазовецькі Конрадовичі (сам Конрад тоді вже був помер), Болеслав і Зємовіт, князь Василько і боярство. Цікаво, що літописець виразно пише, що Данилова мати, княгиня Анна Романова, тоді монахиня, гаряче наклонювала Данила прийняти корону. Маємо тут цікаве явище — православна монахиня (від 1219. р.-) намовляє сина, щоб прийняв корону від папи! І тут саме є місце на розглянення того явища, яке ми вище назвали культурно-світоглядовим аспектом Данилове! римської політики. Що думали тоді в Галичині, на Волині, про сусідню католицьку Церкву? Для відповіді на це питання існує деякий матеріял. Поперше, літописець згадує про самого папу Інокентія в дуже приязному, хоч строго річевому, тоні: „Інокентій кидав анатему на тих, що ображали грецьку православну віру і хотів скликати собор про правдиву віру і об’єднання Церков”.
Це прецікаве місце літопису докладно проаналізував о. Коструба в одному з своїх, менше знаних творів. Він звернув увагу на те, що в очах українського суспільства, репрезентованого літописцем, папа стояв поінад спорами між обома Церквами, і українське суспільство не бачило нічо неприроднього в папській ініція- тиві щодо церковних догм та церковного об’єднання.Подруге, сама думка про унію тоді, зокрема у Галичині, не була нічим новим. У студії про унійні змагання обох Церков у 13. столітті М. Чубатий добре виказав, що галицька Церква була коротко в унії з Римом ще в другому десятилітті 13. ст., в часі володіння Андрія угорського в Галичині. Інша річ, що ми маємо мало підстав думати, що та унія дійсно відповідала бажанням і вимогам місцевого українського населення.
Потрете, не можна забути безпереривних подружних зв’язків українських князів з польськими й угорськими пануючими домами: Роман Мстиславич Великий був сином польки-католички; Конрад мазовецький був не тільки сином, але й мужем православної княгині; Ростислав Михайлович чернігівсько-галицький був одружений з дочкою Белі, Анною, очевидно, також католичкою; одна з його дочок, Кунгута, була замужем за чеським королем, а друга — за Лєшком Чорним краківським; Гремислава Інгварівна була жінкою Лєшка Білого; Лев Данилович був одружений з Констанціею, дочкою Белі; Роман Данилович коротко був одружений з Гертрудою австрійською. Не диво, що українське суспільство „узахіднювалося” культурно й ідеологічно, хоч не відмовлялося від свого традиційного православ’я.
Почетверте, треба врешті оцінити те велике враження, яке залишила по собі в українській публичній опінії сама коронація Данила. Після 1253. року літописець нераз заступає саме ім’я Данила титулом „король”. „Ти ворог королів, а не брат”, — відповідають з патосом холмщаки Василькові, коли він, на вимогу татарів, приїздить під Холм, щоб знищити міські укріплення. В офіційному документі князя Мстислава Даниловича, двадцять літ по смерті Данила, Мстислав титулується так: „Я, Мстислав, син королів, внук Романа”, і т.
д.Врешті, останнім свідоцтвом приязного Заходові й його Церкві наставления можна вважати різні дані про тогочасних українських православних достойників і діячів. Поминаю вимовний факт відсутности всякого протесту проти Данилової західньої орієнтації з боку православного — іншого тоді не було— духовенства (протест, скажім міг бути, але літописець його не занотував). Але треба з цілою рішучістю вказати на протилежний факт, — що тогочасні церковні круги західноукраїнських земель були прихильно наставлені до концепції співпраці й співжиття з Заходом. Ми знаємо, що коли мадяїри надобре засіли в Галичині в 1210. PP-, київський митрополит звернувся до руських князів з таким зазивом: „Це чужоплемінники забрали вашу батьківщину, пора б вам відбити її”. Тут мова йде тільки про „чужоплемінників”, а не — іновірців. Хоч можна припустити теоретично, що митрополит мав саме це на увазі, треба вважати тим більше характеристичним, що літописець, все таки — представник публично! опінії, бачив у мадярах тільки чужинців, не іновірців. Київський духовник Тимотей, що проповідував їв Галичині в часі мадярської окупації та взагалі очолював національну реакцію проти мадярського панування® Галичині, називав мадярського губернатора Галичини, палатина Венедикта, антихристом, мучителем („то- мителем”) боярів і горожан, але не вважав відповідним атакувати його приналежносте до іншої віри. З другого боку, добре відомі факти вживання православних церковних єрархів галицько-волинськими князями в дипломатичних функціях у зносинах з західніми державами, і то в таких функціях, де очевидним стає, що князі в даних випадках мали зрозуміння та співпрацю відвічальних церковних кругів: посол до Інокентія IV., ігумен Григорій, у 1247. р., митрополит-номінат Кирило, що допоміг Данилові остаточно замиритися з Белею IV. угорським; Михайло чернігівсь- ко-київсько-галицький вислав свого кандидата в митрополити, Петра Акеровича, на собор до Ліону в 1245. р. Треба відмітити й одиноке в своєму роді явище — коли в 1238.
р. Данило остаточно захопив Галич, галицький єпископ Артемій, волів утікти в католицьку Угорщину, ніж правити своєю єпархією під православним Данилом... Виходить, католицька країна видавалася православному єпископові, по крайній мірі, меншим злом...На основі вище сказаного легко можемо бачити, що римська політика Данила не була чимсь незрозумілим, накиненим згори громадянству, а добре поміщалася в тодішній ідеології та світосприйманні українського громадянства. Трагедія була в тому, що в половині 13. століття сама ідея хрестоносного походу вже була анахронізмом, головно після тзв. 4-го Хрестоносного походу, а властиво поганої карикатури такого походу, де, під претекстом боротьби за Святу Землю, відбулася одна з найбільших трагедій християнства, — завоювання Константинополя та майже цілої Візантійської імперії західнім лицарством, що дала себе вжити знаряддям імперіалістичної Венеції. Самого папського заклику вже не було досить, щоб зрушити в далекий та коштовний похід лицарство земель, які — це було очевидним — не були безпосередньо загрожені. Зрештою, бракувало тут і емоційного чинника: боротьба з татарами не могла захопити уяву середньовічної людини, як оборона Божого Гробу та Святої Землі.