1. Подільська шляхта як корпорація у часовому розрізі

На 60-ті роки XVI ст. місцева шляхта викристалізувалася у своєрідну регіональну корпорацію, яка, пройшовши протягом останніх двох століть кілька етапів трансформації та переукомплектації, стала сво­єрідною військово-землевласницькою спільнотою, якою вона й перейшла у наступну епоху - добу елекційних монархів і тріумфу шляхетського пар­ламентаризму.

Складність полягає в тому, що кожний період (маю на увазі часовий про­міжок від середини XIV і до 1572 р.) демонструє нам цілком інший набір прізвищ осіб, які в той чи той спосіб зараховують себе (а частіше це за них роблять дослідники) до цієї спільноти. Свого часу Януш Куртика у своїй англомовній публікації вжив термін «змінне прикордоння»^[1089], який досить влучно передає зовнішній стан речей або погляд ззовні.

Але коли ми спробуємо подивитися на цю ситуацію зсередини, то це вже не виглядатиме як змінність чи плинність. Адже сама шляхта, що про­живала у Подільському воєводстві, досить безболісно, за винятком історії з присягою Вітовтові, приймала до своїх лав нових членів, котрі змогли по­сісти ключовий з функціональних урядів на території воєводства - уряд генерального старости, який тривалий час посідали представники мож­новладних родин. Саме вони ще від першої третини XV ст. заангажува- лися у справи на руських землях Корони Польської (пани з Бучача, Ходчі, Одровонжі зі Спрови). Також шляхта приймала до свого кола й нешляхти- чів, які завдяки підтримці можновладців посідали поважне становище у її лавах, як це видно на прикладі Амброзія Ормянчика (див. підрозділ V.5.1). Походження з іншої території, навіть з-поза меж Польського королів­ства, не мало, імовірно, жодного значення, як це добре видно з урядниць­кої кар’єри Миколая з Іскшичина (див. підрозділ V.6). Все це наводить на думку, що специфіка місцевого життя (загроза зовнішнього нападу з боку невеликих загонів татар, насамперед ногайців, та волохів була постійною) виводила на перший план військовий елемент життя.

Отже, дивлячись на подільську шляхту ізсередини, можна назвати її еластичною спільнотою, такою, що була відкритою як на прийняття та адап­тацію нових членів, так і на сприйняття нових суспільних практик, що при­йшли на цю територію з Польським королівством наприкінці XIV ст. Ця відкритість була для неї вимушеною, а отже позірна змінність та еластич­ність були тут засобом існування і самозбереження.

За весь той час можна виокремити принаймні три великі періоди, коли наявні фрагментарні джерела дають підстави зробити такий поділ. До того ж кожен з періодів демонструє начебто цілком іншу спільноту, навіть незважаючи на обмежений стан джерел, які має у своєму розпоряджен­ні дослідник. Щоразу спільнота буде іншою і за персональним складом, і за внутрішньою конфігурацією, що залежитиме від наявності всередині корпорації чи зацікавленості в ній впливових осіб або родин, які згурто­вували або організовували у певний спосіб довкола себе усю цю середню і дрібну шляхту.

Пізніша постяґеллонська епоха, принаймні за матеріалами сеймико- вих інструкцій останньої третини XVI ст., демонструє нам сильні зовніш­ні впливи на формування цієї спільноти, за якими стоїть постать Яна За- мойського, що діяв на території Подільського воєводства у 80-90-ті роки XVI ст. за посередництва п’яти братів Потоцьких^[1090]. Перехід останніх під королівську опіку демонструє нам вплив короля на формування цієї територіальної корпорації та певну біполярність цього середовища, в яко­му не було князівських родин на кшталт Волині й де склад місцевої шляхти був настільки плинним, що, своєю чергою, вона ставала більш вразливою від зовнішнього впливу в межах Речі Посполитої.

IJ. Перший період (середина XIV- перша третина XVcm.)

Складно добрати означення для цього періоду, який призвів до зміни підпорядкування цієї території та формування тут місцевої шляхетської спільноти. З одного боку, цей період є першим, з огляду на появу в пи­семних джерелах саме того Поділля, про яке йдеться, з другого боку, він є й найбільш насиченим щодо змін володарів та запровадження нових форм стосунків на цій території. Протягом умовного століття (1340-ві- 1430-ті) ця територія змінила своє підпорядкування від ординської зверх­ності до удільного князівства Ґедиміновичів, які, у свою чергу, прийнявши зверхність польського короля Казимира III, поклали початок прозахідній орієнтації цієї території.

У такий спосіб Поділля, потрапивши до сфери впливу західних володарів Казимира ПІ та Людовика Угорського, обрало долю частини Руського коро­лівства Романовичів. Подальші події, пов’язані з бажанням знайти компро­міс між Яґайлом і Вітовтом, зумовлять експеримент з поділом цієї території у 1395 р. і спробу урядування на правах князя краківського воєводи Спитка з Мельштина, а після його загибелі у битві на р. Ворскла у 1399 р. коротко­часне князювання молодшого брата короля князя Свидриґайла, зрада якого приведе до особистого втручання короля у справи Поділля, які завершаться лише зі смертю Вітовта у 1430 р.

Починаючи з 70-х років XIV ст. тут з’являються вихідці з етнічно поль­ських і німецьких земель, які запроваджують новий тип стосунків у парі «верховний володар-привілейований підданий»^[1091]. Ці мандрівні рицарі середньовічної Європи, власне, й були першими носіями «бацили феода­лізму» на рівні основного постулату цієї доби, що притаманний Середньо­віччю, - служби за землю. Пізнє, як на європейські реалії, запровадження такого типу стосунків і дає нам можливість побачити ці процеси на нашій території у досить дивному форматі, коли ще існує чіткий поділ на при­йшлих і місцевих, і коли про прийшлих ми знаємо більше, ніж про тих, кого, вочевидь, можемо вважати місцевими¹.1 це не перший і не останній пара­докс джерел до історії руських земель у пізньому Середньовіччі.

Існування поруч з Подільським князівством руського домену короля на етнічно споріднених територіях на заході, а також васальна залежність від Корони Польської, а пізніше Угорського королівства, імовірно, було прик­ладом наслідування для князів Коріатовичів. Брак джерел, які би пролили світло на тогочасне суспільство на території Поділля, дає змогу звертатися лише до прикладів сусідніх земель, які не мали, окрім Волині та Київщини, володарів з династії Ґедиміновичів.

Подібність у соціальній структурі зем янської верстви (за матеріалами другої половини XIV - поч. XV ст.), дає підстави припустити схожість про­цесів формування привілейованої верстви, яка групується навколо старих волосних центрів, що стають осередками нових замкових повітів. Імовір­но, старі боярські роди, які посідали чільне місце у структурі Галицько-Во­линської держави до середини XIV ст., переходять у категорію родин, що

¹ Прикладом може бути кар’єра родини Боршничів у сусідній Галицькій землі. Родина, яка походила із Саксонії, з околиць Мейсена, змогла укорінитися в цілком іншому етнічному і соціальному середовищі. За інформацією Яна Длуґоша, Боршничі отримали від Владисла­ва II Яґайла маєтності біля Тлумача (SperkaJ. Otoczenie Wladyshwa Opolczyka w Iatach 1370­1401. Studium о elicie wladzy w relacjach z monarchy. - S. 203-204). 23 серпня 1401 р. у Галичі галицький і снятинський староста Пйотр з Харбіновиць розсудив суперечку про кордони між Конрадом (Кунцер, Ґюнтер) Боршничем і Васьком Мошенчичем (Розов В. Українські грамоти. - № 36. - С. 66). 1 січня 1419 р. Спічнік з Болыпева разом з Остатком Давидовським розмежовують маєток Гната з Кутищі з маєтком Кунцера з Полагичі (AGAD. - Zbiδr dokumen- tow pergaminowych. - Sygn. 6106; Розов В. Українські грамоти. № 49. - С. 90-91.). Пан Кунцер є на листі свідків документа галицького старости Міхала з Бучача, виставленого в Галичі у 1424 р. для Ходка Головенчича, котрий продає половину села Переросли своєму братові Жюржу Пе- реросльському (Розов В.

фіксуються з означенням «пан», до якої очевидно, приєдналися прибульці з інших етнічних територій, як-от з Малопольщі і Сілезії. Зокрема, Кунцер (Ґюнтер, Конрад) Боршнич у джерелах подається найчастіше з означенням «пан». Серед осіб, зафіксованих у документах князів Коріатовичів, вісім осіб означені як «пан»: пан Гринько, власник Сокільця, пан Немиря, влас­ник Бакоти, пан Рогозка, власник Язлівця, пан Бедришко, пан Вишко Тол- стий, пан Прокіп, пан Павел Слупич, пан Михайло Процевич. Принаймні Бедришко є представником прийшлого рицарства з теренів Сілезії, на що вказує його герб, та, імовірно, Павел Слупич не може бути зарахований до місцевої привілейованої верстви, з огляду на його прізвисько.

Перший період Яґайлового володіння цієї територією був ознамено­ваний, з одного боку, постійною ротацією королівських намісників (див. підрозділ ІП.1.2), а також активним осадженням зем’ян, формуючи в такий спосіб власне запліччя, що виявилося після 1410 р., коли Західне Поділля було передане у пожиттєве володіння князеві Вітовту.

Можливо, Вітовт спробував змінити ситуацію на свою користь під час свого володіння цим краєм протягом 1411-1430 рр. Інформація наявних джерел суперечить усталеним в історіографії тезам про те, що князь про­вадив проруську політику осадження шляхти на Поділлі. Як бачимо най­більшу кількість земельних надань у той час отримав Теодорик з Бучача (див, підрозділ ІІІ.2). Ще одним фактом на користь прозахідної орієнтації місцевого зем’янства можуть бути як численні родинні зв’язки зі шлях­тою руського домену короля, так і активна участь подолян у 1410 р. у війні з Орденом, де Подільська земля виставила три хоругви з огляду на чисель­ність шляхти, яка тут проживала, до того ж кожна з них мала зображення сонця на червоному тлі (Decimum septimum, decimum octavum et decimum nonum terrae Podoliae, tria enim singa, abundante multitudine, habebat, quorum quodlibet faciem solarem in rubeo campo habebat pro insigni.)¹.3 цієї інформації випливає, що терени Поділля були густо заселені. Питання ким? З огляду на джерельну базу, яку має у своєму розпорядженні історик, у XV ст. тут (мається на увазі усе велике Поділля) немає великого залюднення, і тому складно припустити велику кількість місцевого зем’янства на цій території. Для прикладу реєстр подимного тільки Подільського воєводства налічує 260 сіл^{[1092] [1093]. Постає логічне запитання: де взялися 3 хоругви шляхти і чи були це вершники, які мали нести службу на потребу короля, як це видно з Яґай- лових привілеїв у 1402-1410 рр.?1}

Очевидно, певною відповіддю на цю невідповідність (а чимало осіб, осілих на Поділлі, тримали не одне село) може бути припущення, що до цих трьох подільських хоругв входили вояки, залежні або зібрані наміс­никами короля. Цими намісниками перед 1410 р. були Анджей з Тенчина (1407-1410) та Пйотр Влодковиць із Харбіновиць (1410-1411)^{[1094] [1095]. Хоча сам староста Пйотр Влодковиць під час битви перебував у складі вели­кої хоругви Краківської землі[1096]. Аби не вдаватися до розлогих припущень, відповідь на це запитання лежить у площині статусу Поділля - на той час персонального домену короля, де всі зем'яни-шляхта вважалися особис­тими слугами короля. У такому разі йдеться про тотальну мобілізацію на потреби короля.}

Події після смерті Вітовта зумовили швидке повернення Поділля до во­лодінь Владислава II Яґайла. Прикметною ознакою цього повернення була активна участь братів Міхала, Міхала Мужила та Теодорика Бучацьких ра­зом з Грицьком Кірдеем та камянецьким католицьким біскупом Павелом з Боянчиць. Виглядає, що королівська партія серед шляхти, котра прожи­вала на цій території, перемогла. Ця акція остаточно закріпила Західне По­ділля у складі Польського королівства (з перервою на турецьку окупацію в 1672-1699 рр.) аж до 1793 р.

Повернення під руку короля Західного Поділля та військові дії 1431­1432 рр., кульмінаційною подією яких стала битва під Копистирином на­прикінці 1432 р., вплинули на формування місцевої шляхти за рахунок прийшлих елементів з власне польських етнічних територій, насамперед Малопольщі та Мазовії. Адже король Владислав II Яґайло використав цю територію як фонд винагороди за участь у військовій кампанії проти Сви- дриґайла (див. розділ ІІІ.З).

1.2. Другий період (1430-ті - кінець XV ст.)

Запровадження коронного права на території руського домену короля, а також утворення Руського та Подільського воєводств у 1434 р. вплину­ло на структуру місцевої шляхти, або, точніше, тієї її частини, про яку ми знаємо з нечисленних документів. Для нового Подільського воєводства, яке було утворене зі столицею у Кам’янці й розміщувалося лише на західній частині розлогого краю, яким є Поділля, це був момент остаточної інкорпо­рації до складу Польського Королівства.

Верховні володарі (як Владислав II Яґайло, так і його син Владислав III) протягом 30-х і першої половини 40-х років XV ст. використовували цю те­риторію як поземельний королівський фонд для винагороди за службу шлях­тичам майже з усієї Корони Польської¹. Адже попередній досвід панування на цій території не завершив удокументування належним чином. За правлін­ня Владислава III ні форма, ні зміст королівських привілеїв не зазнали яки­хось суттєвих змін. Навіть у певний час, зокрема у 1442 р., було виставлено кілька документів, які передавали села на Поділлі у дідичне володіння^{[1097] [1098].}

Змінилося тільки те, що у джерелах шляхта означується як власне шляхет­ні (nobiles) і вельможні (magnificus). У той період відбувається становлення земської та ґродської урядницької ієрархії. І якщо про першу групу урядників ми бодай маємо певний мінімум інформації, який дає змогу нам відтворити номенклатуру та склад земської урядницької групи, то про другу, а саме про ґродських урядників, ми маємо лише поодинокі згадки у джерелах.

У той час 23 червня 1439 р. у Кам’янці відбувається перший знаний нам з джерел сеймик, або з’їзд подільської шляхти, на якому була присутня уся тогочасна урядницька група, а також представники середньозаможної шляхти^[1099]. Отже, на сеймику фігурували: кам’янецький біскуп Павел з Бо- янчиць, подільський воєвода Грицько Кірдей, кам янецький каштелян Ми- колай Бедрих з Бедриховець, підкоморій Януш Кірдей з Оринина, черво- ногродський староста Теодорик з Бучача, підстолій Ян Крушина з Галова, хорунжий Пєхно з Вахновець, суддя Миколай з Гуменців, підчаший Юрко зі Свирчковець, підсудок Ян Пєчовиць з Боришковець, земський писар До- марат зі Шлядкова та інші шляхтичі - разом 41 особа¹.

З цього переліку видно, що особи, присутні на цьому сеймику, здебіль­шого походили з-поза меж Поділля й були новоприбулими шляхтичами. Ба навіть були присутні батьки і діти (Грицько і Януш Кірдеї), діти тих, хто перед тим отримав надання і від Владислава II Яґайла, і від князя Вітовта (брати Бахавські, брати Кемличі). Привертає увагу значна група шляхти, яка, згідно з дослідженнями Ф. Пекосінського та Я. Куртики, привісила до. цього документа печатки з гербом Свєрчик (Миколай Бедрих з Бедрихо- вець, Пєхно з Вахновець, Миколай з Гуменців, Юрко зі Свирчковець).

Щодо останньої групи осіб, які виступають з гербом Свєрчик, то, на­віть якщо не приймати припущення Юліуша Дуніковського про можливу спорідненість між Миколаєм Бедрихом та Юрком зі Свирчковець, все одно присутність 10 % осіб, які користуються одним гербом, є вагомим аргу­ментом щодо їхнього спільного походження^{[1100] [1101]. А якщо додати до них сілезця Павла Щуковського герба Гриф (та його маєток довколо Бакоти, який він отримав у 40-ві роки XV ст.), то значення вихідців з цієї території для Поділ­ля буде чималим. Це вкотре демонструє нам той факт, що нетривале уря­дування князя Владислава ©польського на руських земляху 1372-1378 рр. є важливим з огляду як на запровадження нових практик, так і міграції рица­рів з Центральної Європи на Схід.}

Також не варто забувати про існування уявлень у тогочасному шляхет­ському соціумі щодо родової спорідненості: «рідство» усіх, хто користу­вався одним і тим самим гербом^[1102].1 хоча складно говорити про спорідненість усіх осіб, що мали спільний герб, але не варто нехтувати почуттям належ­ності до одного й того самого гербового братства в аналізі кар'єри тих або тих шляхтичів.

Від 1430 і до 1464 р. Кам'янецьке староство перебуває практично під повним контролем (за винятком нетривалого перебування в руках королів­ських намісників у 1435-1437 рр. Дерслава з Влостовиць та у 1438-1442 рр. Януша з Кобилян та Пйотра Поляка з Ліхвіна) представників родини панів з Бучача і стає не тільки передумовою могутності одного з братів, Теодо- рика, а й об'єктом домагань інших можновладців¹. Власне, в той час коро­лівське намісництво у Кам'янці стає, імовірно, об'єднавчим чинником для шляхти, яка тут проживала. Це дало змогу старостам, насамперед Теодо- рикові з Бучача, сформувати довкола себе чималу групу середньо- і мало- заможних шляхтичів (серед яких переважали ті, що не так давно отримали з рук короля бенефіції на території самого староства), тобто оточити себе сіткою клієнтів і слуг, які стали ще одним (і, можливо, дуже важливим) еле­ментом могутності цієї родини.

Вирішальну роль у появі та реалізації цієї схеми зіграло право кам’янець- кого генерального старости роздавати королівщини на суму до 50 гривень у польській монеті, яке, як видно з практики його застосування намісни­ками, трактувалося досить широко^{[1103] [1104]. До того ж сини Міхала Авданця, на­самперед Міхал Мужило і Теодорик, сконцентрували у своїх руках усі прикордонні староства Польського королівства на південно-східному кордоні, що дало їм змогу контролювати не тільки місцеву шляхту, а й усю східну торгівлю. Свідченням цього є кілька документів про заборгованість Теодорика Джуліанові, купцеві (а за іншою інформацією - ювелірові) з Кафи, якому був винен 2000 злотих[1105]. Так, ще у 1448 р. дружина Теодо­рика Катажина поручилася своїми маєтками перед поручителем чоловіка Анджеєм Одровонжем зі Спрови (на той час руський воєвода і генераль­ний руський староста) і перед люблінським каштеляном Креславом з Ky- розвенк, що Теодорик заплатить борг міщанинові з Кафи Джуліанові1. Ця справа дійшла до короля, і 5 січня 1453 р., майже через п’ять років, Кази­мир IV наказав Теодорикові не застосовувати силу, а Анджейові Одровон- жові наказав взяти справу до своїх рук[1106] [1107]. 1458 р. уже після смерті самого Теодорика і Джуліана з Кафи кам’янецький земський суд підтвердив част­кову сплату боргу синові ювеліра у розмірі 700 кіп грошей і 4 угорських дукатів, які мав сплати Міхал з Бучача, син Теодорика[1108].}

Домінація панів з Бучача у середині століття привела до проявів спро- тиву місцевої шляхти й акції викупу з їх рук у 1464 р. заставленого за Вла­дислава III замку та міста^{[1109] [1110]. Така практика збіглася в часі з відомою конфеде­рацією шляхти Львівської землі проти свавілля родини Одровонжів. Все це сходилося з планами короля Казимира IV щодо недопущення застави зам­ків - центрів іродових староств, і було спрямоване на централізацію країни у світлі рішень з’їзду в Нєшаві 1454 р.}

Водночас цікавою стає тенденція з укорінення прибулої шляхти у другій половині XV ст. на території Подільського воєводства. Представники роди­ни панів з Бучача, Кірдеї, Одровонжі та Ходецькі майже нікого не пускали на вищі уряди воєвод і старост у той час. Винятком може бути тривале пере­бування на уряді кам’янецького каштеляна Миколая Бедриха з Бедриховець (1467-1492 або 1496)^s.

Важливою, з огляду на завершення процесу удокументування земель­ної власності, є проведена на руських землях Корони Польської ревізія привілеїв у 1469 р.^[1111] Ініціатором цієї акції був Войцех з Жихліна, на той час коронний підканцлер¹. Це була єдина такого типу акція, проведена у двох воєводствах за той час, і залишалася такою аж до середини 60-х ро­ків XVI ст. Складність у роботі з цим джерелом полягає в тому, що вкотре наші уявлення про адмністративно-територіальний устрій та гіпотетичну прив’язаність шляхти, яка посідала на тому чи тому праві земельну влас- ніть на території Руського і Подільського воєводств, не збігаються з уяв­леннями тогочасних ревізорів, які проводили цю акцію. Адже шляхтичі, яких можна було б вважати подільськими або руськими, присутні у різних розділах документа, який маркований за територіальними критеріями в такій послідовності: Перемишльська земля (S. 1-11), Львівська земля (S. 12-29), Галицька земля (S. 30-42), Подільська земля (яка зазначена у Руському воєводстві) (S. 43-66), і останній розділ означено просто: По­датки (Thelonea) (S. 67-72)^{[1112] [1113].}

Більшість подолян фігурує в розділі «Подільська земля», де загалом було представлено понад 300 записів про королівські документи на земель­ні володіння, які поклали на ревізію 97 осіб (найбільша кількість з усіх зазна­чених у ревізії територій)^[1114], з яких не всі можуть бути зараховані до місцевої шляхетської корпорації, наприклад: Бжежевський, який представив доку­менти на село в Коломийському повіті^[1115]; війт міста Коломия з документа­ми на два будинки в Коломиї та привілеєм на с. Жуків^[1116], що було за межами Поділля; розлогий маєток Волчка у Львівській, Галицькій та Холмській зем­лях^[1117] або привілеї князя Владислава Опольського та королеви Ядвіґи, пода­ні Іваном Прокоповичем з Гвіздця^[1118], та інші. Приклад останнього є досить промовистим, адже ніколи юрисдикція князя Владислава Опольського не поширювалася на територію Поділля. Це саме стосується й документів ко­ролеви Ядвіґи. Винятком є відомий акт повторного надання Західного По­ділля Спиткові (див. П. 3).

Певна частина інформації про королівські документи наявна і в роз­ділі «Галицька земля»: як-от Сенько та Іван Вербовські - власники сіл Гаврилівці і Ходоровці¹, що біля Кам’янця; Петро Жаковський - власник Княгинина та будинку в Кам’янці^{[1119] [1120], Анджей Цьолек з Кривча - власник низ­ки сіл на Поділлі, на деякі з них він представив документи ще князя Свидри-, ґайла (на Кривче та Клипинці)[1121]; Ян Чанстуловський - власник Проскурова[1122], а також розлогий подільський маєток Одровонжів зі Спрови[1123].}

Отже, як видно з цих прикладів, кількісно подільська шляхетська корпо­рація становила близько 100 осіб, які мали у своєму розпорядженні привілеї на володіння землею. Ці привілеї хронологічно маркуються від другої по­ловини XIV ст., часів панування на цій території князів Коріатовичів, і далі протягом всього XV ст., починаючи від князя Свидриґайла і продовжуючи королем Владиславом II Яґайлом, князем Вітовтом, королями Владиславом III та Казимиром IV. До цього переліку варто додати й подільських генераль­них старост. Імовірно, що кількість осіб шляхетського або напівшляхетсько- го походження була більшою, але через відомий брак джерел встановити їхню кількість неможливо. Так само неможливо встановити й походження багатьох осіб, що фіксуються у документах. Як видно з дослідження Януша Куртики, які він зробив до осіб, що були присутні на сеймику в Кам’янці в 1439 р., то із 41 присутніх 7 осіб не було ним ідентифіковано, а це 17 % від загальної кількості. Решта осіб, за винятком панів з Бучача, Кірдеїв, Свир- чів, Бахавських, Ярмолинських, Пудла, з’являються на Поділлі після 1430 р., а це переважна більшість^[1124]. Тобто джерела нам подають образ подільської шляхти у той період як корпорації, що здебільшого складалася з прийшлого елементу.

Як свідчить подальша доба, очевидно, існувала чимала група слуг, які за своїм статусом, прирівнювалися до бояр, що нікуди не зникали (адже потім вони знову з’являються у джерелах, зокрема, вже писаних не руською мо­вою), адже з огляду на чисельність замків, а отже малих замкових повітів, на цій території їх було вочевидь чимало.

1.3. Третій період (поч. XVI- 1570-тіроки)

Кінець середньовічної доби на зламі XV-XVI ст.¹ призвів до значних змін у тогочасному суспільстві Польського королівства. Поступово відходила стара доба, старі практики, старе суспільство, на зміну якому приходили нові форми організації як спільноти, так і країни загалом. Поява військових на східному кордоні від 70-х років XV ст. поступово спричинила докорінну зміну подільської шляхетської корпорації, яка трансформувалася у дово­лі компактну землевласницьку спільноту, що постійно потребувала нових членів для підтримання власної життєдіяльності. Постійна загроза з боку татар і волохів призводила до численних втрат серед чоловічого населення. Такий стан речей потребував постійного поновлення, яке могло бути тільки ззовні, адже важко собі уявити швидкий природний приріст при тому, що напади хоч і нечисленних татарських загонів були постійними.

Панування двох синів Казимира ГѴ - Яна-Ольбрахта та Олександра - при­пало на злам епох. Тривале правління їхнього батька не лише утвердило Ко­рону Польську в очах сусідніх країн, дало підстави говорити про т. зв. Pax Jagiellonica (Світ Яґеллонів), а й підвело риску під цілої епохою Середньовіччя, відкривши шлях своєрідній «модернізації» суспільних практик - сеймового представництва та законодавчого обмеження королівської влади на користь сейму. Започаткована практика регулярних сеймів від 1493 р. замість старих регіональних з'їздів (для Малопольської провінції, куди зараховувалися русь­кі землі, такий з'їзд відбувався у Новому місті Корчині)^{[1125] [1126]. Це стало початком шляхетської демократії, реального впливу як на внутрішню, так і на зовнішню політику Польського королівства. Але неспроможність шляхетського соціуму до проведення реформ з упорядкування правової системи, державних фінан­сів, війська, адміністрування територією та специфічне розуміння шляхтою своїх прав і вольностей спричинили у подальшому (починаючи з кінця XVI ст.) її деградацію і підпорядкування інтересам великих магнатських родин[1127].}

Статути короля Олександра від 1504 р. та канцлера Ласького разом зі зна­менитою конституцією Nihtl novi 1505 р.¹ стали вододілом у королівському праві на роздачу й заставу земельної власності (у 60-ті роки XVI ст. це при­зведе до бурхливого екзекуційного руху, спрямованого серед іншого на впо­рядкування королівського землеволодіння, наслідком чого стало проведення люстрацій королівщин та ревізії усіх документів, що засвідчували б право власності на ту чи ту землю).

Наявність сталої загрози спричинила появу сталих військових підрозділів, які фінансувалися з королівського скарбу і постійно перебували на прикор­донні. Власне шляхта, яка несла службу в ротах оборони, названої поточною, стала основним елементом поповнення подільської шляхетської корпорації, що без особливого спротиву (який є завжди щодо прийняття нових елемен­тів до соціальної групи) приймала їх до своїх лав. Привабливість цієї терито­рії була й у тому, що тут безземельна і малоземельна шляхта за службу могла отримати бодай якийсь невеличкий маєток, здобути протекцію можновлад­ців чи вдало одружитися на дівчині чи вдові подільського шляхтича. І таких прикладів є чимало².

Ця військова група стала й основним джерелом поповнення урядницької групи місцевої шляхти. Адже майже кожен з урядників, як функціональних та й гонорових, з огляду на престиж військової служби, мав би прослужи­ти певний час товаришем у кінній роті³. За підрахунками Марека Плевчин- ського, за часів панування двох останніх Яґеллонів номінації ротмістрів на земські уряди під час несення ними військової служби отримали в Поділь­ському воєводстві 46 осіб⁴. Зважаючи на територію воєводства й виходячи зі

виданий вперше у Кракові в 1507 р. Див. сучасне видання з критичним коментарем та аналізом тексту: Zaborowsld S. Traktat w czterech cz⅞sciach о naturze praw і d6br kr∂lewskich oraz о na- prawie kr61ewstwa і о Iderowaniu pa⅛stwem / Z j⅞zyka IaciAskiego ρrzelozyl Henryk Litwin і Jerzy Staniszewski. Opracowal HenrykLitwin. - Krak6w, 2005. - LXXVIII+346 s.

¹ Volumina constitutionem. - T. L-VoL 1. - Warszawa, 1996. - S. 127-135; Szulc T. Zbadan nad egzekucj⅞ praw. Podstawy Ustawodawcze egzekicji dobr, ich Interpretacja i nowelizacja na sejmach za panowania Zygmunta II Augusta. - Lodl, 2000. - S. 25-28.

² Тут лише варто обмежитися прикладами Миколая Іскшицького та Амброзія Ормянчика (див. V.5.1., V.6.). Загалом, поставлене питання потребує окремого просопографічного дослідження.

³ Такий погляд на справи зберігся і в подальшу добу. Див.: Sokolowski W. Politycy schylku zlotego Wieku-Malopolscyprzywddcyszlachtyiparlamentarzyidiwlatach 1574-1695. - Warszawa, 1997. - S. 24.

⁴ Plewczynski М. Rotmistrz zac⅛zny па urz⅞dzie ziemskim wXVI w. / / Kultura. Polityka. Dyplo- macja. Studia ofiarowane ProfesorowiJaremie Maciszewskiemu w szescdziesi⅞t⅞ rocznice Jego urod- zin. - Warszawa, 1990. - S. 312. - Tab. 1. За підрахунками автора, який проаналізував за 1506­1574 рр. долю близько 800 осіб із цієї групи, з них 370 посідали земські уряди, що становило в межах країни 45% від усіх урядників. Найбільшу кількість номінацій вихідці з війська отримали на уряди старости - 65, каштеляна - 62 і воєводи - 48. Ibidem. - S. 299.

специфіки географічного розташування, це був найвищий показник у межах Корони Польської. Цілком протилежною була картина у випадку отриман­ня номінації по завершенню військової служби: тут лише 19 осіб отримало уряд на Коронному Поділлі¹. Таке співвідношення, можливо, було пов’язане з небажанням по завершенні служби проживати на неспокійному кордоні та наявністю маєтку або можливості його набуття (спадку, одруження тощо) на тій території, звідки походив той або той шляхтич. Дослідник також під­креслює, що єдиною дорогою для тогочасного шляхетського соціуму, яка вела до еліти, була мужність і доблесть під час битв. Власне тоді, на початку панування Сиґізмунда І, після кількох війн розпочалася кар’єра на цій тери­торії Струсів, Гербуртів, Сенявських, Претвичів та ін?

Прагнення короля забезпечити собі прихильність служилої шляхти було ще одним чинником зростання кількості урядників з кола тих, хто ніс службу або був недавно на ній. Можливо, така ситуація призвела до того, що королівська партія серед подільської шляхти була чималою, адже саме йому вони були зобов’язані своїм становищем. Землі, отримані за службу протягом двох третин XVI ст., стали тим останнім бастіоном, за який три­малася шляхта Подільського й Руського воєводства у 60-ті роки під час ек­зекуційних сеймів, де, наражаючись на чимале невдоволення представників інших воєводств, вона до останнього виборювала своє право на королівщи- ни, отримані після 1504 р.^{[1128] [1129] [1130]}

Ця доба дає змогу нам подивитися на шляхту Подільського воєвод­ства вже цілком по-іншому. Цьому сприяє наявність ширшого кола дже­рел, з яких ми бачимо вже не тільки урядницьку і середньозаможну шлях­ту, а й дрібну і напівпривілейованих бояр, більшість яких виринає з джерел власне у той час.

* * *

Для усього часу від середини XIV до кінця панування Сигізмунда II Ав­густа головною залишається відповідь на поставлене питання: ким були шляхтичі, що проживали на цій території та ідентифікували себе з нею, - військовими чи землевласниками?

Видається, що відповідь на це запитання лежить у двох площинах. На­самперед вони були землевласниками. Адже головною метою їхньою служ­би було отримання земельних володінь. Це стосується як місцевої, так і прийшлої шляхти. Якщо з прийшлою все зрозуміло, адже для того, щоб укорінятися на цій території, треба було мати землю, то з місцевою тріш­ки складніше. Тут треба зважати на її соціальний статус, виходячи з якого, той або той шляхтич прагнув збільшити свій маєток з допомогою служби, завдяки їй отримати суспільний аванс. У нашому випадку перейти зі стату­су малозаможної шляхти до середньозаможної. Що стосується напівпри- вілейованої шляхти, бояр, які були прив’язані до окремих замків, то важко віднайти у той час приклад, коли особи з цієї групи авансували хоча б до середньозаможної шляхти.

З другого боку, шляхта на Поділлі не могла бути невійськовою, зважа­ючи на спосіб життя й умови привілеїв на землю, які ми бачимо тут ще від початку XV ст. Тоді умовою посідання того чи того об’єкта земської нерухо­мості було несення військової служби на потребу верховного володаря, яке збереглося тут і протягом всього XVI ст. Згідно з цими критеріями місцева шляхта поділялася на землевласників, які служили зі своїх маєтків, і тих, хто був зобов’язаний служити на вимогу старості або потреби замку, до якого був приписаний. Якщо перші вже поволі, від початку запровадження поточ­ної оборони на східному кордоні Польського королівства, звикали до такого життя на Поділлі, то бояри залишалися у напівзалежному стані і далі.

Такий стан речей походив з цілком окремої еволюції шляхетського стану на руських землях Корони Польської, де до 1434р. шляхта (насамперед місце­вого походження) була особистими слугами короля, на що вказується у біль­шості привілеях Владислава II Яґайла, коли шляхта, яка тільки-но «виринає» з джерел, одразу означується в них як слуги короля (fidelium odsequiorum strenui, fidelis noster, sludze naszemu, servitori nostro). Це дуже добре видно у при­вілеях з першого періоду Яґайлового володіння Поділлям, зокрема з надання Ходкові місцевості Ярмолинці у 1407 р. тощо (див. підрозділ ІП. 1.2).

Прийшла середньозаможна шляхта, для якої прихід на цю терито­рію був пов’язаний з пошуком землі за службу, як це видно з прикладів Свирчів, Щуковських, укорінювалася на цій території протягом двох по­колінь. І вже представники другого покоління вважали себе місцевими terrigena podoliensis. Що стосується заможної шляхти, яка посідала уряди королівських намісників старост, каштелянів і воєвод, то для них вистачало й першого покоління для укорінення на цій території (пани з Бучача, Лянц- коронські, Потоцькі та ін.). Тут усе залежало від потреби цих родин укорі­нюватися на Поділлі.