Племена Західньої України
„Повість временних літ” знає на Волині дулібів, над горішнім Бугом — бужан, за ними (послѣ же) — волинян. Про дулібів після 907 р. у „Повісті” нема згадки. Очевидно, ця племінна назва вийшла з ужитку.
Дулібський племінний масив став відомий під двома іншими назвами — бужан і волинян. Літописець поміщав одних і других над Бугом. Треба думати, що бужани замешкували верхів’я Буга, з осередком у Бузьку, а волиняни — середній біг ріки, їхнім центром був город Волинь. Заки перейдемо до далеко більше скомплікованої справи племени, що жило в Галичині, для повноти образу варто згадати, що на північ від дулібів жили дреговичі, які замешкували ціле Полісся, а на схід — добре відомі з історії Київської Руси деревляни. З багатьох неясних справ у галицькій історії, нема, мабуть, менше ясної, ніж питання про племінну приналежність галицького населення. Першою причиною цього, є очевидно, та обставина, що племінне ім’я в Галичині скоро заникло. Племінні назви заникали найскорше там, де економічне життя було високо розвинене, де існувало жваве міське життя, та на окраїнах етнічної території, де з природи речі скорше приймалася загально-державна назва. Всі ці три умовини існували в Галичині; але можна думати, що мимо цього всього, відповідь на питання про племінну приналежність середньовічних,,галичан” — можлива, зокрема після нового розгляду питання Пашкевічем. Ось хід його думок:Автор1,,Повісти временних літ” згадує про плем’я хорватів при вичислюванні тих східньослов’янських племен, що „жили в мирі”: полян, деревлян, сіверян, радимичів, в’ятичів і хорватів; дальше, при вичисленні західньоукраїнських племен, що були більше або менше залежні від Олега на початку 10. ст., і під 993. р., коли на них ходив війною Володимир. Що ті згадки нам дають? Перш усього, всі вони разом вказують, що існувало якесь плем’я хорватів в нашому просторі: в першому випадку находимо хорватів у списку руських племен, від Карпат по Десну, рядом з полянами, деревлянами, сіверянами;,в другому — бачимо хорватів у товаристві самих західніх руських племен: дулібів, уличів і тиверців.
Літописець розміщує дулібів над Бугом, уличів та тиверців між середнім і долішнім Дністром та Чорним морем (бодай в якомусь часі) і Дніпром. Коли взяти під увагу, що ті хорвати були одним із чотирьох західньоукраїнських племен і що літописець з правила помішує східньослов’ян- ські племена в басейнах значніших рік, ми побачимо, що хорвати мусіли жити над горішнім і середнім Дністром, у теперішній Галичині.На північ від них жили бужани, на схід — деревляни й тиверці.
Ці дані добре доповнює вістка про Володимирів похід на хорватів 993. року: територія хорватів мусіла, бути положена в такий спосіб, щоб вона, чи плем’я, яке її замешкувало, могло бути предметом походу. Тому не могли бути хорватами 993. р. ні балканські, ні чеські хорвати, одні й другі добре відомі з тогочасних джерел. В 981. р- Володимир ходив у похід на Перемишль і Червень, т. є, в басейн Дністра-Сяну-Буга, і дуже можливо, що похід 993. р. був якимсь відгомоном попереднього походу, лиш тим разом мова йде не про окремі племінні центри, а про саме плем’я хорватів чи взагалі підкарпатсько-подністрян- ське плем’я^ як цілість. Західня границя хорватів мусіла пробігати між Вислоком та Дунайцем. їхніми західними сусідами були польські висляни (Пастернак).
Що „ляхи”, згадані в поході Володимира 981. р., не могли бути поляками в сьогоднішньому, політичному сенсі, це в світлі доступних даних є зовсім певне і це недавно ще раз дуже основно виказав проф. Андрусяк у своїй синтетичній статті „У 700-ліття Львова”, в розділі про Червенські городи (в збірнику „Наш Львів”, Нью-Йорк, 1953, ст. 37-8).
Розглядаючи ті речі, треба признати, що і з українського, і з польського боку все існувало намагання довести прадавню „українськість” чи „польськість” населення Побужжя та Посяння. Не може бути більшої похибки, ніж модерні критерії національної та політичної свідомости на події і відносини 9. та 10. століть. Так само не можна серіозно навіть твердити, що населення даних земель було етнічно „східньослов’янське” чи теж „західньослов’янське”, як це з великим вкладом енергії та ерудиції недавно пробував довести проф. Пашкевіч, бо ж ми зовсім не маємо ■підстав думати, що „східні слов’яни” свідомо, гуртувалися в одну, Руську державу, так само, як первісна територія польської держави не витворилася на основі доосередних стремлінь її всього населення, а була наслідком експансії польських полян. Навпаки, можна допускати, що саме поняття „східніх” слов’ян немислиме без об’єднюючого й нівелюючого впливу саме тої Руської держави. Нам вистар- чить сказати, що населенню західніх українських земель приналежність до політичної системи, залежної від Києва, була самозрозуміла, бажана й вигідна, а філологічні дані вказують ясно на те, що населення Побужжя й Посяння з правіку говорило мовою, ближчою до мови басейну середнього Дніпра, ніж наприклад басейну Висли.