Авари в Західній Україні
Розгляд присутности хорватів у Галичині дозволить перейти до справи аварського володіння на західньоукраїнсь- ких землях.
Що існувала якась північна батьківщина хорватів, добре відомо з балкансько-хорватської традиції, в основному збереженої Константином Багрянородним, візантійським цісарем і письменником 10 ст.
Можливо, що саме Галичина була тою північною батьківщиною, бо з того, що знаємо про розміщення племен на Україні в тому часі, видно, що територія хорватів лежала саме на південно- західніх українських землях, скорше всього на Підкар- патті. Як виходить із згаданої хорватської традиції, деяка частина хорватського населення вийшла з північної батьківщини в 7-му віці. В цьому часі, як що вірити літописцеві, на західньоукраїнських землях панували авари. Ці авари, як часто бувало з основниками кочових імперій, були зліпком народів з турецьким ядром, і можна думати, що хорвати, хоч були військовою й політичною частиною аварської орди, етнічно представляли собою іранський елемент у аварському конґльомераті народів.Після появи низки праць модерних хорватських істориків, зрештою дуже різної вартосте, можна допустити, що первісні „оригінальні” хорвати були іранським плем’ям, що скоро послов’янилось. Проф. Сакач виводить назву „хорват” від перського „гарагваті”, а Фасмер — від „гаурваг- тар”, сторож худоби. Є дані, що дозволяють бачити країну походження тих первісних хорватів в Арагозії, на погра- ниччі теперішньої Персії та Афганістану (Сакач). Звідти вони перейшли через Кавказ у Подоння, де відомі в перших століттях по Xp. Можливо, що саме звідти пірвала їх з собою аварська орда. Бодай не можемо вказати на жадний інший рух населення, з Подоння на захід у обговорюваній добі-
Авари рушили на захід у 550. рр. і вже 560. р. розбили антів. Трохи пізніше (568) вони на запрошення візантійської влади перейшли до Паннонії (тепер.
Угорщина), щоб допомогти грекам знищити германських ґепідів, і вже там осіли надовго. Коли прийняти, що в загальному русі на захід брали участь і хорвати, та що вони не перейшли семиго- родських Карпат з головною ордою, а прямували на захід здовж північних схилів Карпат, як далеко пускав їх степ, можна дійсно допустити, що, бувши степовиками-кіннотчи- ками, вони, не хотівши йти задалеко в лісову й гористу територію, осіли в Галичині, де співжили з місцевим слов’янським населенням і оснували паразитарну кочівничу державу, до певної міри залежну від аварської орди. Головною базою їхньої економії був, очевидно, грабіж — отже, увага орди мусіла бути звернена на південь і захід.В 7-му столітті частина хорватського населення пере- мандрували на Балкан (Дворнік), хоч якась частина напевно осталася бодай у Галичині. 8. та 9. століття найтемніші в історії західньоукраїнських земель. Можемо тільки прийняти а пріорі, що тоді племінна організація була виразником політично-військових потреб місцевого населення. Так саме оцінив зміст і характер племінної організації проф. О. Оглоблин. Але й тут треба дуже рано рахуватися з можливістю понадплемінних політичних формацій, що постали, може, підо впливом політичного ферменту серед зах. слов’ян, чи для здійснення якихсь зовнішних політичних потяг- нень місцевих правлячих кругів.
Одною з таких вищих організацій, уже державного типу, що включила в себе частину українських земель, була держава Аскольда й Дира. Після недавнього опублікування студії Тавбе про Аскольда знаємо, що він був шведським лицарем-васалем півд. шведського князя Олафа з Б’єрке і брав участь у виправі на східне побережжя Балтицького моря, яка відбулася в 854. р., звідки Німаном, Прип’яттю та її допливами (головно Ясьолдою — „рікою Аскольда”) та Дніпром дістався до Києва. Київська традиція в’язала з Аскольдом визволення полян від хозарів.