Південна справа. Берладники. Іван Ростиславич
За панування Ярослава набрала великого значення для галицької держави південна справа, — проблема доступу до гирла Дунаю й Чорного моря. Як славнозвісне Східне питання (про розподіл та контролю турецької імперії) зганяло сон з очей дипломатам європейських великодержав у 18-19.
століттях, так вплив „південного” питання слідний в усій зовнішній політиці Ярослава. Короткий перелік історичних фактів виразно викаже, як тісно-в’язалася з галицькою політикою справа володіння північно-західним кутом чорноморських степів, доступу до Чорного Моря та давного торговельного шляху з Галичини вздовж Дністра, звідки вже лиш крок до устя Дунаю. Ми знаємо, що вже Василько теребовельський звернув увагу на південно-східні простори своєї волості, ба навіть мав на оці болгарів, як можливих колоністів у тих просторах. Знаєма також, що 1116. р. Володимир Мономах інтересувався тим самим простором і післав туди своє військо під проводом свого сина Вячеслава, пізнішого турівського князя, і воєводів Івана Вой- тишича й Тому Ратиборовича. Мономах помагав тоді саме своєму зятеві, Левові Діогеновичеві, захопити собі бодай північно-східню частину Болгарії, що тоді належала до Візантії. Левів батько, Роман Діоген, через свою першу жінку, міг мати деякі права на болгарську спадщину. Руські війська не йшли вгору Дунаєм далі дунайської пристані Дристри, і це цікаве остільки, що в тому місті правив у тому часі якийсь місцевий незалежний князьок, на ім’я Татуш. Подібний князьок Всеслав володів у сусідньому Вичині чи Дичині, що містивсь десь між Дристрою та устям Дунаю. Видно, руські князі добре розуміли вагу доступу до Чорного моря, а устя Дунаю давало базу для живих економічних взаємин з краями Балканського півострова, ба — середньої Европи. Опанування земель над долішнім Дунаєм, слабо зв’язаних з Візантією, з болгарським населенням, принесло б теж очевидні економічні користі, бо знаємо з одного документу (тзв. грамоти Івана Берладника, датованої 1134. р., мабуть помилково замість 1144.), що в тому просторі зустрічалися каравани купців руських, угорських, чеських і грецьких. Російський історик Татіщев, що жив і писав у 18. ст. і мав доступ до багатьох джерел, що сьогодні невідомі, занотував у своїй „Історії Россійській”, т. II, ст. 274, цікаву вістку: князь Володимирке, у 1143. р. буцім то воював з греками й болгарами, й заключив мир з ними, на основі якого всі міста „до Дунаю” перейшли в його посідання. Ми знаємо, що з греками Bo- лодимирко не воював, а з болгарами й не міг воювати, бо болгарська держава тоді не існувала. З ким воював Воло- димирко? Тут відповіддю є, здається, згадка про міста „до Дунаю”. Можна думати, що в тих містах, у число яких міг входити й той Дичин, де покоління перед тим княжив якийсь Всеслав, сиділи дрібні місцеві вельможі, що багатіли з транзитної торгівлі і тим притягнули увагу Володимирка, все ласого на гроші. Що було саме так, вказує другий факт: ці місцевості стали пристановищем кн. Івана Ростиславича, що по конфлікті з Володимиром у 1140. рр. втік на Дунай і був зв’язаний з подунайськими областями до пізніх 1150. рр. Іван Ростиславич осів у Берладі, старинному місті, назва якого нагадує ще Геродотових па- ралатів, і вів своєрідну партизанську війну проти Ярослава Осьмомисла (сина Володимирка). Зокрема літопис занотовує, що Іван грабив каравани, які йшли до дунайських міст вниз Дністром. У половині 12. ст. слово „берладник” набрало значення „пірат” — берладники були моряки, річні й морські. В тому ремеслі Іван набрав такої слави, що коли 1158. р. Ярослав Осьмомисл зажадав від протектора Івана Ростиславича, князя Ізяслава Давидовича київського, видачі кн. Івана, мадярський король і деякі польські князі приєдналися до того домагання. Видно, кому шкодила діяльність берладників.Політично Іван Ростиславович був сателітом київських князів, і то по черзі: Всеволода, Ізяслава Мстиславича, та Ізяслава Давидовича. Видно, їм було вигідно мати віддану людину, все готову атакувати Галичину з півдня. Можна сказати, що в середині 12. ст. галицький Низ — простір від устя Серету в Дністер аж по Чорне море — був більше залежний від Київа, ніж Галича.
Іван Ростислаївич помер у Солуні в Греції в 1161. році, і можна думати, що відтоді Ярослав володів уже без зайвих труднощів наддунайськими містами. Однак треба ствердити, що в рр. 1144-1158. у Подунав’ї існувало руське князівство під бічною лінією галицької династії, політично зорієнтоване на Київ, хоч і з дещо непевною тяглістю правління.