ДО ПИТАННЯ ПРО ЦЕРКОВНО-ЄПАРХІАЛЬНИЙ УСТРІЙ ПЕРЕЯСЛАВСЬКОЇ ЗЕМЛІ В ОСТАННІЙ ТРЕТИНІ XI СТ.

Євген Кабанець (Київ)

У статті досліджено феномен так званої Переяславської титулярної митрополії, аналізуються всі згадки про цю духовну установу в давньоруських та іноземних джерелах - агіографічних творах, літописах, церковних проповідях та трактатах, списках єпархій (но- тиціях).

Згідно із загальноприйнятою точкою зору, давньоруська церква від самого початку сво­го існування перебувала в канонічній і юрисдикційний залежності від Константинопольсько­го патріархату і входила до його складу як провінційна єпархія в ранзі митрополії. В органі­заційному відношенні вона становила собою унітарну релігійну структуру, що складалася з підлеглих територіальних діоцезів - єпископств. Число останніх коливалося впродовж двох з половиною віків від 5 або 6 наприкінці X ст. до 15-16 напередодні монгольського нашестя. Централізований характер влади в Давньоруській державі (спадкова монархія, домінування київських князів над рештою династичних ліній) унеможливлював і навіть перешкоджав ви­никненню в надрах Руської церкви релігійних центрів, які не підлягали б духовній владі ки­ївського архієрея, хоча окремі руські правителі (зокрема, Андрій Боголюбський у середині XII ст.) і вдавалися до безуспішних спроб здобути церковну автономію [9, с. 29-50].

Проте наприкінці XI ст. в літописних та агіографічних пам'ятках з'являються свідчення про якусь загадкову структурну еволюцію Руської церкви. Мова йде про появу в Південній Русі нової митрополичої кафедри, яку зайняв постриженик Печерського монастиря Єфрем. На ці повідомлення звернули увагу церковні і світські історики ще в XIX - на початку XX ст. [40, с. 164; 18, с. 35-36; 11а, с. 287, 328-329, 685; 19, с. 326; 23, с. 39]. Зважаючи на відсут­ність у писемних джерелах надійних даних про організаційний устрій Руської церкви в І-й третині XI ст., в історіографії утвердилася курйозна гіпотеза про те, що первісний осередок церковної влади на Русі до 1037 р.

Вже М.М. Карамзін заперечував можливість виникнення Переяславської митрополії за часів хрещення Русі і пов'язував її заснування з духовною діяльністю Всеволода Ярославича (1078-1093): «Надобно думать, что Всеволод, любя Переяславль, учредил там особенную ми­трополию, уничтоженную по его кончине, ибо Нестор говорит: «бе бо преже». Проте далі автор взагалі заперечує існування повноцінної митрополії в Переяславі: «...быть может, что он (Ефрем), по смерти Иоанна скопца, заступил его место и сделался Митрополитом всей России: с чем согласен и Каталог Епископов, где Ефрем показан Митрополитом Киевским с 1092 года» [13, с. 252-253, прим. 160]. Є.Є. Голубінський запропонував компромісну точку зору: Переяслав залишався лише тимчасовою резиденцією київських митрополитів у кінці X - першій третині XI ст., однак пізніше місцевим єпископам якимось чином вдалося зберег­ти почесне звання митрополитів, що нібито підкреслювало їх спадкоємність від перших ру­ських архієреїв [11а, с. 329]. Висунута Є.Є. Голубінським теза про титулярний характер пе­реяславської кафедри дозволила докорінним чином переглянути всі попередні припущення і віднести реорганізацію згаданої кафедри та її номінальне підвищення до більш пізніх часів, аніж досі уявлялося. П. Лебединцев одразу скористався цією нагодою, щоб довести спокон­вічність і безперервність проживання предстоятеля Руської церкви в Києві [16, с. 177-182]. Разом з тим, справжні обставини, історичне підґрунтя та приблизний час перейменування і підвищення у ранзі Переяславської єпископії залишилися нез'ясованими.

Власне рішення цієї проблеми запропонував М.Д.

У сучасній науці концепція про поділ Руської церкви в кінці XI ст. на кілька незалеж­них духовних провінцій з власною єпархіальною адміністрацією стала загальноприйнятою. Найбільший внесок в обґрунтування і розвиток цієї ідеї належить А. Поппе, який ще в 60- ті рр. ХХ ст. сформулював гіпотезу про дивергенцію (розгалуження) церковної структури на Русі внаслідок посилення відцентрових процесів в політичному житті Східної Європи, при­чому, на його думку, свою титулярну кафедру нарівні з Переяславом отримав також і Черні­гів [3, p. 164-170; 28а, с. 97-108].

Чернігівська митрополія вказується на 72-му місці у візантійській нотіції (списку цер­ковних єпархій) з так званого Codex Coislinianus 211, що датується початком правління імпе­ратора Олексія I Комніна (1081-1118): «о Μαυροκαστρου ητοι Νεας Ρωσιας> - «(митропо­лія) Маврокастрона [= Чорного граду], або Нової Русі» [1, p. 344]. Ця кафедра згадується також в анонімному «Сказанні про Бориса і Гліба» [8, с. 160-161], датованому початком 70-х рр. XI ст. Облік діоцезів у нотіціях вівся в хронологічній послідовності згідно старшин­ству їх заснування, звідси випливає, що Чернігівська митрополія була заснована між 1059 і 1071 рр. [28а, с. 98, 101; 46, с. 58-59]. На думку А. Поппе, цю подію можна обмежити кінцем 60-х рр. XI ст., а саме епохою чергової династичної кризи на Русі, коли Святослав Ярославич досяг найбільшого впливу серед братів-тріумвірів і почав накидати їм власну волю [28а, с. 104]. На початку 70-х рр. XI ст., згідно зі «Сказанням», чернігівський престол посідав митрополит Неофіт. Чи мав він попередників і як довго виконував свої пастирські обов'язки - достеменно невідомо, але його наступник Іоанн згадується в літописних зведеннях вже як звичайний єпископ (статті 1088, 1089, 1091 рр.) [30, ствп. 167-174, 207, 208, 211, 289; 31, ствп. 199, 202, 273, 274; 32, с. XXII, 115, 117, 143; 22, с. 20, 203]. Оскільки Іоанн був призна­чений у середині 1080-х рр. [31, ствп. 274], то Чернігівська титулярна митрополія, очевидно, припинила своє існування не пізніше цього часу, проіснувавши принаймні 15 років.

Переяславська кафедра в першу чергу представлена в заголовку полемічного антикато- лицького трактату - «Послання про опрісноки» Леонтія, митрополита Руського з Переяслава, (√Λεοντος μητρπολιτου..., εν Ρωσια Πρεσθλαβας>>) [28б, с. 95-104], що був складений не раніше 1054 р. [35, с. 73-101; 2, p. 504-527], але зберігся лише в пізніх списках, найстарший з яких датується XIII ст. Кілька повідомлень про Переяславську митрополію можна знайти та­кож в низці давньоруських джерел. Зокрема, в «Житії Феодосія» преподобного Нестора, на­писаному на межі 80-90-х рр. XI ст., згадується, що «по сихъ же пакы Ефремъ каженикъ отиде къ Костянтинь градъ и ту живяше въ единомъ манастыри, послѣже же изведенъ бысть и въ страну сию и поставленъ бысть митрополитъмь въ городѣ Переяславли» [39, с. 86; 26, с. 36; 24, с. 328]. Схожу інформацію можна знайти під 1089 (1090) р. в Почат­ковому зведенні 1095 р., яке збереглося у складі Лаврентіївського та Іпатіївського літописів початку XII ст.: «Священа бысть церквы святаго Михаила Ефрѣмом митрополитомь тоя церквы, юже бѣ создалъ велику сущю, бѣ бо преже в Переяславли митрополья.»; «Священа бысть церкви святого Михаила Переяславлеския Ефрѣмомъ тоя церкви митрополитомъ, иже ю есть создалъ велику сущю.» [30, ствп. 208; 31, ствп. 200]. Варто відзначити, що в пі­зньому Никонівському літописі, укладеному на межі 20-30-х рр. XVI ст., ця інформація була спотворена анахронічним коментарем: «...бѣ бо преже Переаславль митрополья, и живяху множае тамо митрополити Кіевстіи и всея Руси, и епископи поставляху тамо.» [32, с. 116]. Від цієї вставки, мабуть, і беруть початок всі пізніші уявлення про проживання київських митрополитів у Переяславі.

Крім того, Переяславська кафедра в ранзі митрополії згадується в кількох візантійських єпархіальних списках, зокрема в нотіціях 11 (поч.

Згідно з А. Поппе, Переяславська митрополія була дещо молодша за Чернігівську й ви­никла наприкінці 60-х або на початку 70-х рр. XI ст. [28а, с. 104-108; 28б, с. 101-102], проте її предстоятелям не завжди вдавалося зберегти своє привілейоване становище. На думку вче­ного, титулярними митрополитами в Переяславі спромоглися стати лише два архієреї: Лев (Леонтій) у 1070-х роках і Єфрем на межі 80-х і 90-х рр. XI ст. [46, с. 209]. Попередник Лева Петро згадується під час вишгородських торжеств 20 травня 1072 р. як простий єпископ, а його наступник Миколай (здогадно 1070-80-ті рр.) взагалі відомий лише на ім'я завдяки ла­конічній згадці в Печерському патерику: «От того. Печерьскаго манастыря пречистыа Богоматере мнози епископи поставлени быша. Николае и Ефрѣм - Переяславлю» [27, с. 102-103; 25, с. 482]. Причому автор не впевнений у виправданості своєї хронології й іноді виправляє її, датуючи початок пастирського служіння Леонтія 1060-ми рр. (тобто рані­ше за діяльність Петра, до 1072 р.) [28б, с. 101; 3, p. 248].

Поставлення Єфрема А. Поппе відносить до епохи спільного правління Ізяслава і Все­волода Ярославичів, що тривало з 15 липня 1077 (повернення Ізяслава на київський престол) до 3 листопада 1078 р. (смерть цього князя). Лише в цей період, на думку вченого, переяс­лавський князь Всеволод міг досягти порозуміння і згоди зі своїм старшим братом щодо роз­поділу церковної юрисдикції в руських землях. Дослідник припускає, що Єфрем став остан­нім переяславським митрополитом і очолював свою єпархію понад 10 років, аж до власної смерті, яка настала в 90-х рр. XI ст. Таким чином, переяславська митрополія проіснувала з перервами близько чверті століття. Утім, варто нагадати, що під 1091 р. Єфрем починає зга­дуватися в літописах вже як простий єпископ [30, ствп. 211, 445; 31, ствп. 202], що ставить під сумнів запропоновану хронологію.

Прихований натяк на існування на Русі кількох титулярних митрополій у 1080-ті рр. при бажанні можна знайти і в посланні київського архієрея Іоанна II Продрома (бл. 1076- бл. 1089) до римського антипапи Климента (1080-1100), що збереглося в списках XIII і XIV ст. Однак відповідний пасаж з привітанням до очільника Католицької церкви від імені всіх руських священнослужителів: «....разом з нами святі й боголюбиві митрополити та ігумени»» [28а, с. 104], - може насправді тлумачитись дуже широко, на кшталт «вся повнота святительського чину візантійської церкви»», а тому згадану фразу зовсім не обов’язково відносити на рахунок внутрішнього устрою Руської церкви.

Запропонована А. Поппе схема церковно-адміністративного устрою Руської церкви в останній третині XI ст. набула майже цілковитого визнання і нині активно пропагується в історіографії як взірцева наукова реконструкція [46, с. 56-62; 33, с. 55; 42, с. 33-44]. Проте подібна оцінка виявляється не зовсім виправданою, оскільки у викладеній вище гіпотезі мо­жна зустріти чимало вузьких місць, недомовок, контроверз і суперечностей, що так ніколи і не були переглянуті автором. Принаймні погляди вченого на проблему титулярних митропо­лій на Русі, судячи з нещодавніх публікацій, залишилися фактично на рівні його уявлень 40-річної давнини [46, с. 194; 4, р. 349-352, 385-386].

Перш за все, впадає в очі вибіркове використання автором актових джерел. У своїх ранніх роботах А. Поппе ігнорує згадку митрополії «ц Πρεσθλαβα>> (поз. «ОЗ» = 77) одразу в кількох нотіціях [1, р. 344, 350, 382] під тим приводом, що тут йдеться про балканську ка­федру в провінції Родопи [28а, с. 98]. Так само дослідник не бере до уваги, що згадана кафе­дра має дуже символічну подвійну назву («то Ρουσιον η Πρεσθλαβα>, «ц Ρωσια Πρεσθλαβα>), абсолютно тотожну...«Ρωσια Πρεσθλαβας> з «Послання про опрі­сноки» митрополита Леонтія, що вказує на зовсім інший регіон побутування топоніму. Якщо в останньому випадку йдеться про Переяслав і Русь, то що спонукало вченого ухилятися від подібної кореляції щодо «родопського Русіону»? Варто підкреслити, що, згідно з А. Поппе, під ім’ям «Πρεσθλαβα» в жодному разі не може приховуватися одна з болгарських столиць Преслава Велика, оскільки подібне зближення суперечить епіграфічним та загальноісторич- ним даним. Назва міста ніколи не вживалася у візантійських пам’ятках XI-XIII ст. без преди­ката (велика), крім того, не існує жодних доказів на користь існування в ньому ми­трополичої кафедри раніше XIII ст. [28б, с. 103-104]. Таким чином, згаданий топонім не мо­же мати відношення до задунайського регіону.

Зрештою, в своїй підсумковій роботі А. Поппе все ж таки підтверджує присутність пе­реяславської митрополії одразу в «шістьох манускриптах», проте спотворює справжню назву єпархії: «Переяслав... розміщений у списку [Notitiae episcopatuum] між Rhusion та Lakedaimon...» [4, р. 351-352, 385], хоча насправді тут йдеться не про «Переяслав», а про все той же самий «Русій Преславський». Подібну лексичну конструкцію («то Ρουσιον η Πρεσθλαβα» або «ц Ρωσια Πρεσθλαβα») знаходимо в переважній більшості списків нотіції 11 (23-х!). Повна інверсія назви кафедри зустрічається лише у двох списках - Афінському 1429 і Ватиканському 829: cΠρεσκλαβα ητοι Ρωσια και ο Ρουσιου» або cΠρεσκλαβα ητοι Ρωσιου» [1, р. 344], що можна перекласти з грецької як: «Преслава або ж Росіа чи Русій», «Преслава або Росіа». Отже, грецьким копіїстам була знайома насамперед кафедра «то Ρουσιον>, яка в якості митрополії згадується в 8 нотіціях (№ 11-13, 15-19), але лише в 3-х з них її назва супроводжується згадкою якогось «Πρεσθλαβα> виразно слов’янського походження.

Використання зазначеної топонімічної конструкції дозволяє припустити, що редактори нотіцій були впевнені в існуванні окремої митрополії в руському місті Πρεσκλαβα і чітко розрізняли два термінологічні поняття: назву церковного діоцезу та назву архієрейської ре­зиденції. Разом з тим, це унікальне свідчення породжує багато нових питань:

1) чому кафедра [1, р. 403]; подальші згадки про неї в да­вньоруських джерелах після монгольського нашестя (1239) відсутні. В цей час вона була, очевидно, включена до складу Сарайської єпископії і взагалі припинила своє існування як самостійна духовно-адміністративна одиниця [11б, с. 26]. Між тим кафедра Ρουσιον продо­вжує згадуватися в нотіціях й надалі (№ 18 і 19 - XIV ст.) [1, р. 407, 413], що підтверджує її відмінність від Переяслава. Тому будь-які твердження про існування самостійної митрополії «Русі Преславської» в кінці XII-XIII ст. [5, с. 150; 6, с. 115] треба вважати курйозними.

2) Чому територіальна назва Руського діоцезу відзначається нестабільною формою во­калізації і написання, що відобразилося в чергуванні кореневих літер (дифтонг ου та ω) та видозміні закінчення слова попри добре відому візантійським авторам усталену літературну форму графічного відтворення (написання) цього терміна?

3) Чому митрополія «Русі Преславської» не з’являється в жодному з єпархіальних спи­сків XI ст. разом з митрополією «Маврокастрона» - «Чорнограда», хоча за літературними та загальноісторичними даними вони повинні були існувати одночасно?

4) Чому в окремих нотіціях, де акцентується роль Переяслава θ), редактори вилучають із свого тексту згадку про столичну кафе­дру в Києві [1, р. 343-344]? До речі, Я.М. Щапов виявився єдиним з дослідників, хто звернув увагу на цю контамінацію, але обмежився лише зауваженням про її пізній характер. Водно­час автор рішуче відхиляє думку, що тут може йтися про закриття митрополичої кафедри в Києві, посилаючись на одночасну згадку митрополій в решті нотіцій кінця XI-XIII ст., хоча в XII-XIII ст. переяславська митрополія вже, безперечно, не існувала [46, с. 59].

Цей лінгвістичний та історичний парадокс може мати лише одне єдине задовільне по­яснення. Схоже на те, що візантійські автори від самого початку плутали чи помилково ото­тожнювали між собою два абсолютно різні географічні об’єкти, що мали схожу вимову і на­писання:. В останньому випадку йдеться...про західнофракійсь- ке місто Русіон або Русій, яке розташовувалося на Via Egnatia, трансконтинентальному шля­ху з Константинополя на Адріатичне море. Показово, що Русію у XII-XIV ст. відводилося у візантійських нотіціях постійне спочатку 77-е або 78-е, а пізніше 93-є місце після Хрістіано- поліса [1, р. 344, 350, 382, 388, 413], а його назва вже у XII ст. отримала варіативне написан­ня: cΡωσιον> чи cΡωσιου>, судячи з нотіцій 12, 15, 17, 18 і 19 [1, р. 350, 382, 400, 407, 413], що дуже нагадує загальноприйняту форму написання назви Давньоруської держави і київсь­кої митрополії: «ю Ρωσιας>.

Таким чином, фонетична і граматична кореляція географічних назв у візантійських но- тіціях могла виникнути, скоріше за все, внаслідок звичайного непорозуміння під враженням виняткових суспільно-політичних досягнень Київської держави, здобутих нею на міжнарод­ній арені. Показово, що жертвами подібної самоомани ставали навіть відомі середньовічні історики. Зокрема, Цезар Бароній в своїх «Церковних анналах» (1598-1609), написаних на основі документальних джерел, повідомляє, що після невдалих спроб порозумітися з конста­нтинопольським патріархом у 1054 р. римські легати поверталися в Італію «a civitate Russorum», тобто «з міста русів», під яким, зазвичай, розуміють столицю Київської Русі. Це свідчення, звісно, не треба сприймати за чисту монету, оскільки папські дипломати навряд чи згодились добиратися додому небезпечним кружним шляхом через половецькі степи, а, певніше, обрали б для себе найкоротшу дорогу на захід через західнофракійський Русій. Схожої помилки припускаються й окремі дослідники, які на підставі формально- етимологічних зближень уподібнюють «Русь Преславську» візантійській кафедрі «о Ρωσιανων>> [1, р. 346, 352, 385]...в Калабрії на півдні Апеннінського півострова (сучасне м. Росано) [5, с. 150; 6, с. 115, 403].

Відтак можна констатувати, що в реальному житті Переяславська митрополія ніколи не існувала, оскільки для неї не можна знайти справжнього, а не фіктивного місця в офіційному переліку візантійських кафедр. Разом з тим, важко пояснити, звідки редактори єпархіальних списків могли знати про місто Переяслав і чому вони фактично висували його на місце цер­ковної столиці Русі. Коріння цієї містифікації, ймовірно, тягнеться від згаданих вище Афін- ського і Ватиканського списків, з яких було вилучено відомості про Київ. Якщо повірити вслід за М.Д. Присьолковим в ідею реорганізації київської кафедри, а також відмовитися від запропонованої А. Поппе хронології облаштування Переяславської митрополії, то церковна ситуація на Русі в останній третині XI ст. може виглядати зовсім по-іншому.

Очевидно, ніякої титулярної кафедри в Переяславі ніколи не існувало. В ряді випадків (нотіції, «Послання про опрісноки») згадка про неї виступає усього лише спотвореним відо­браженням назви візантійської митрополії у фракійському Русіоні. Саме тому ніяких по­відомлень про кафедри Πρεσθλαβα і Μαυροκαστρου не можна знайти поруч (тобто разом і одночасно) в одних і тих самих єпархіальних списках, оскільки перша з них була взагалі іс­торичною фікцією, ілюзією. З іншого боку, інформація, запропонована давньоруським дже­релами (Житіє Феодосія, літопис), повідомляє, скоріше за все, не про виникнення нової мит­рополії, а про своєрідне сіквестрування колишньої митрополичої кафедри, тобто тимчасове перенесення архієрейського резиденції з Києва до Переяслава, під час якого насправді не відбувалося ніякого подрібнення існуючого церковного діоцезу - єдиної на той час Руської митрополії. На Русі були відомі випадки сіквестрування й інших церковних кафедр, щоправ­да переважно підлеглих периферійних єпископій, зокрема Юр'ївської, яка була перенесена в 1095 р. у Вітечів (Святополч) [30, ствп. 229; 31, ствп. 219], а близько 1154 р. - до Канева [30, ствп. 344; 31, ствп. 476]. Про тимчасові переміщення кафедри свідчить також й обстави­на, що назва єпархії була змінена близько 1091 р. на більш нейтральну: «пороська» [27, с. 81].

Перенесення митрополичого «сідалища» до Переяслава не можна датувати ні 1060-ми, ані кінцем 1070-х рр., як це пропонує А. Поппе. В першому випадку - за браком реальної ка­ндидатури на роль місцевого архієрея, оскільки легендарний Леонтій ніколи не був руським святителем, у другому - через відсутність переконливої мотивації для заснування (чи віднов­лення) титулярної кафедри. Знаковість і неординарність постаті «Лева Руського» спонукає шукати його прототип серед реальних історичних персонажів, насамперед візантійських по­лемістів середини XI ст. У зв'язку з цим привертає увагу вже давно поширене в історіографії спостереження, що твори «руського митрополита» Леонтія демонструють свою залежність від духовних праць знаменитого грецького проповідника... Лева, архієпископа Охридського, колишнього диякона св. Софії [43, с. 128-131, 239-240; 28б, с. 98-99]. Для стилістичного по­черку «Леонтія Руського» є характерною інтерпретація первісного тексту в більш стислому і лаконічному вигляді, що дозволяє поглянути на цей твір як псевдоепіграфічну пам'ятку. Тим більше, що не збереглося жодного списку трактату, давнішого за XIII ст., а отже, не можна беззастережно реконструювати початкову форму його заголовка. Таким чином, постать мі­фічного руського архієрея можна вважати своєрідною трансформацією образу реальної лю­дини, що мала споріднений духовний титул: Лев Охридський очолював візантійський авто­кефальний діоцез в західноболгарських і сербських землях, де, між іншим, були широко по­ширені етноніми і топоніми з коренем «рас».

Відверті сумніви породжують й хронологічні підрахунки часу заснування «Переяслав­ської митрополії». Як зазначалося вище, польський дослідник пов'язував її утворення напри­кінці 70-х рр. XI ст. з протекціоністською політикою Всеволода Ярославича, який нібито хо­тів у такий марнославний спосіб зрівнятися зі своїм старшим братом Ізяславом. Разом з тим, вчений не дає задовільної відповіді на питання, чому Всеволод вдався до організації ефемер­ної церковної структури у своїх фамільних володіннях лише після заміщення чернігівського столу (тобто не раніше 15 липня 1077 р. і не пізніше жовтня 1078 р., коли він перейшов до Києва), хоча Переяславом у цей час міг правити лише княжий намісник, що повністю знеці­нює значення гіпотетичної митрополії для реноме самого князя і ставить під сумнів авторсь­ку концепцію. Справді, після зайняття чернігівської престолу у Всеволода зникла жодна не­обхідність у збереженні Переяславської митрополії, оскільки за ліствичної системи родового старшинства князівські столи успадковувалися не дітьми, а старшими братами [15, с. 188­196], а отже втрачалися для попереднього власника. Незрозуміло також, навіщо Всеволоду знадобилося зберігати провінційну автокефальну кафедру після того, як він став великим князем і здобув абсолютну верховну владу на Русі.

Щоб якось усунути згадане протиріччя, А. Поппе представляє 20-річне існування Пере­яславської митрополії як «незначний епізод, що не мав жодних наслідків» для політичної іс­торії країни [28а, с. 108]. Однак в іншій своїй роботі вчений змальовує цей же почин вже як далекоглядну політичну інтригу, спрямовану на посилення грецького впливу на Русі, коли церковне управління одним з найважливіших удільних центрів країни фактично вилучалося з-під контролю київського митрополита і переходило в безпосереднє відання патріархії [3, p.103-104]. З іншого боку, А. Поппе пояснює «відсутність» згадок про Переяславську ка­федру у складі єпархіальних списків кінця XI ст. надто мізерним часом її існування, хоча раніше говорилося про термін близько 25 років. У цьому випадку виникають серйозні сумніви щодо то­го, чи міг Єфрем насправді отримати свій архієрейський сан ще наприкінці 1070-х рр., у всякому разі джерела нічого про це не повідомляють. Як бачимо, викладена вище гіпотеза збудована на досить хиткій основі. Якщо відмовитися від запропонованої А. Поппе схеми, то можна запропо­нувати зовсім інший перебіг церковно-політичних подій на Русі у цей час.

Виникнення Чернігівської митрополії наприкінці 60-х рр. XI ст. було зумовлене, скорі­ше за все, прозахідною орієнтацією київського князя Ізяслава Ярославича. Він був пов'язаний тісними матримоніальними стосунками з багатьма європейським дворами, а в 1075 р. після вимушеного усунення від влади пішов навіть на встановлення дипломатичних стосунків з папським престолом. Вважається, що заради фінансової і військової допомоги цей правитель був готовий визнати зверхність папського престолу і проголосити Русь леном св. Петра. Нерозбірливість Ізяслава у засобах і його «латинські» симпатії могли серйозно за­непокоїти візантійських царедворців, особливо якщо вони бачили в них потенційну загрозу геополітичним інтересам імперії. Цілком вірогідно, що саме це й спонукало візантійську владу санкціонувати створення титулярної кафедри у володіннях Святослава Чернігівського, який був потенційним суперником київського князя і міг протистояти його «гріховним» за­хопленням. Необхідність в існуванні Чернігівської кафедри відпала одразу після загибелі ос­новного призвідця схизми в 1078 р.

За часів же одноосібного правління Всеволода Ярославича (1078-93) навряд чи могли з'явитися навіть формальні підстави для організації нової титулярної митрополії. Дуже сумнів­но, аби патріарший престол був зацікавлений у той час у подрібненні існуючої церковної струк­тури. Посягання на цілісність єпархіального устрою завжди рішуче засуджувалося візантійською церковною адміністрацією, як це сталося, скажімо, після самочинної ліквідації Смоленської ка­федри Ізяславом Мстиславичем в 1147 р. [45, с. 42-44; 25, с. 43]. Між тим після смерті Всеволода в 1093 р. і втрати молодшою гілкою Ярославичів провідної ролі в суспільному житті країни конфесійна ситуація на Русі знову загострилася. Як відомо, в цей час до влади в державі при­йшов Святополк Ізяславич, який продовжив прозахідні традиції свого фамільного клану [44, с. 67-72, 115-116, 170; 21, с. 559-584]. Це створило додатковий вектор політичної напруги в країні і загрожувало її цілісності. Не маючи змоги законним шляхом відібрати у свого суперника київський престол, Володимир Мономах міг за погодженням із патріаршим синодом та за під­тримки і потурання місцевого духовенства вдатися до резонансного церковно-політичного де­маршу. Судячи з глухого відголосу подій у візантійських і руських джерелах, переяславський князь добивався перенесення митрополичої резиденції зі столиці до свого удільного центру. Як­би план Володимира увінчався успіхом, він не лише обмежив би вплив Святополка на духовне життя країни, але й завдав би непоправної шкоди суспільному престижу й політичному статусу останнього як верховного сюзерена руських земель.

При цьому кафедра в Переяславі могла стати правонаступницею Київського престолу на абсолютно законній підставі, без порушення адміністративно-територіальної цілісності церковної єпархії чи посягання на її властиві ієрархічні права, визначені наступним припи­сом: «каяждо митрополіа и епископьа цѣло и не порушимо своя держати» [34, с. 65]. Спра­вді, «руський діоцез» Константинопольської патріархії завжди згадувався в грецьких доку­ментах під узагальненою нейтральною назвою: «ц Ρωσια>>, без жодної вказівки на географі­чне розташування архієрейської резиденції, а отже, фігурально її дислокацію можна було змінювати. В подібному випадку було достатньо лише перевести новопризначеного руського митрополита або його чинного вікарія до нового архієрейсього «сідалища». Проте Мономаху не вдалося повністю реалізувати свій намір і залишити Святополка без важелів релігійного, а відтак суспільного впливу. В Києві впродовж 1090-х рр. продовжував мешкати місцеблюсти- тель митрополичого столу Миколай, духовне і суспільне становище якого достоту ще не роз­гадано, оскільки на печатках цього святителя не вказано архієрейського титулу. Булла Мико- лая підписана: «Печатка проедра Росії Миколая»

(cΣφρ[αγις] πρoεδρ[oυ] Ρωσιας N[i]KoXaou») [47, с. 48, 175 (№ 45)]. Існує припущення, що під цим ім'ям приховується ставленик київського князя Святополка Ізяславича, полоцький єпископ, переведений до Києва за протегування свого покровителя [37, с. 109, 271, прим. 421]. На чолі Переяславської кафедри залишався єпископ Єфрем, на якого були покла­дені обов'язки номінального глави Руської церкви. Саме тому в коментарях до ретроспекти­вної літописної статті 1089 (1090) р. можна знайти вказівку на перебування тут митрополи­чого престолу: «бѣ бо преже в Переяславли митрополья...», хоча літописець і вважає Єфре- ма митрополитом лише... власної кафедральної церкви: «Священа бысть церквы святаго Михаила Ефрѣмом митрополитомь тоя церквы».

Ця скандальна ситуація була добре відома у Візантії, що й стало причиною появи в двох списках нотіцій кінця XI ст. (Афінському 1429 і Ватіканському 829) загадкової митро­полії «Преслава на Русі» [1, р. 344]. Зрозуміло, що «руська кафедра» поставлена тут явно не на своєму місці - в пошуках географічного відповідника і під впливом звичайної подібності назв її помилково ототожнили з фракійським Русіоном. Водночас копіїсти визнали на краще

вилучити зі своїх єпархіальних переліків згадку про митрополію в Києві (на 60-й позиції), очевидно, вважаючи її ліквідованою або ж просто сумніваючись в одночасному спі­віснуванні одразу двох рівновеликих за рангом кафедр. У будь-якому разі подібна плутанина може свідчить про серйозну кризу в церковно-політичному житті Східної Європи. Появу «преславської кафедри» в пізніших нотіціях треба вважати скоріше «інерційною», позаяк грецькі архіваріуси виявилися неспроможні навіть правильно скопіювати назву далекого ру­ського містечка - в нотіції 12 кінця XII ст. зустрічаємо зовсім химерне спотворення цього топоніму: (sic!) [1, p. 350].

Церковний розкол на Русі в кінці XI ст., що супроводжувався утворенням двох само­стійних духовних юрисдикцій з центрами в Києві та Переяславі, був подоланий лише в 1104 р. з поставленням канонічного митрополита Микифора I [30, ствп. 280; 31, ствп. 256]. Він відзначився усуненням від влади низки обласних архієреїв, що були у той чи інший спо­сіб причетні до описаних подій, точніше були настановлені його попередником Миколаєм або співслужили з ним. Показово, що спочатку ці дії торкнулися лише віддалених перифе­рійних єпархій, де політичний підтекст подібних звільнень не одразу впадав в очі і не загро­жував викликати небажаний суспільний резонанс. У 1105 р. відбувається одночасна ротація одразу трьох кафедр - Переяслава, Володимира Волинського і Полоцька [30, ствп. 280-281; 31, ствп. 257], що повністю виключає випадковий збіг обставин чи їх природний характер (смерть або недієздатність єпископів). Після смерті київського князя Святополка як форма­льного призвідця «схизми» репресивні заходи поширилися і на домен київських князів. Про­тягом 1114 р. нових предстоятелів отримали вікарні кафедри Юр'єва і Білгорода, а також фамільної вотчини Ізяславичів Турова [30, ствп. 290; 31, ствп. 277], що абсолютно прозоро вказує на остаточну ліквідацію колишніх залишків церковної автономії.

ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА

1. Darrouzes J. Notitae episcopatuum ecclesia Constantinopolitane. - Paris, 1981.

2. Poppe A. Le traite des azymes Λεοντος μητρπολιτου της εν Ρωσια Πρεσθλαβας: quand, ou et par qui a-t-il ete ecrit // Byzantion. - Bruxelles, 1965. - T. XXXV. - P. 504-527.

3. Poppe A. Panstwo i kosciol na Rusi w XI wieku. - Warszawa, 1968. - 252 р.

4. Poppe A. The Christianization and Ecclesiastical Structure of Kyivan Rus' to 1300 // Harvard Ukrainian Studies. - 2000. - XXI (3/4). - P. 311-392.

5. Бибиков М.В. Древняя Русь в свете зарубежных источников. - М., 1999. - 608 с.

6. Бибиков М.В. Byzantinorossica. Свод византийских свидетельств о Руси. I. - М., 2004.

7. Брайчевский М.Ю. Утверждение христианства на Руси. - К., 1989. - 296 с.

8. Бугославський С. Пам'ятки XI-XVIII вв. про князів Бориса та Гліба. - К., 1928. - XXXIII+206 с.

9. Воронин Н.Н. Андрей Боголюбский и Лука Хрисоверг (из истории русско-византийских отношений XII в.) // ВВ. - М., 1962. - Т. XXI. - С. 29-50.

10. Высоцкий С.А. Древнерусские надписи Софии Киевской. XI-XIV вв. - К., 1966. - Вып. I. - 240 с.

11. Голубинский Е.Е. История Русской церкви. - М., 1904. - Т. I/1; М., 1911. - Т. II/2.

12. Греков Б.Д. Киевская Русь. - М., 1953. - 568 с.

13. Карамзин Н.М. История государства Российского. - М., 1991. - Т. II-III. - 832 с.

14. Константин Багрянородный. Об управлении империей. - М., 1991. - 496 с.

15. Котляр Н.Ф. Древнерусская государственность. - СПб., 1998.

16. Лебединцев П.Г. Где жили киевские митрополиты - в Переяславле или в Киеве // Киев­ская старина. - 1885, январь. - Т. II. - С. 177-182.

17. Левченко В.М. Взаимоотношения Византии и Руси при Владимире // ВВ. - 1953. - Т. 7. - С. 194-223.

18. Макарий (Булгаков), митрополит. История Русской церкви. - СПб., 1889. - Т. 1.

19. Максимович М.А. Собрание сочинений. - К., 1877. - Т. 2. - 524 с.

20. Мошин В. А. Послание русского митрополита Леона об опресноках в Охридской рукопи­си // Byzantinoslavica. - Praha, 1963. - Т. 24. - P. 87-105.

21. Назаренко А.В. Древняя Русь на международных путях. Междисциплинарный очерк культурных, торговых, политических связей IX-XII веков. - М., 2001. - 784 с.

22. Новгородская первая летопись старшего и младшего изводов. - М.-Л., 1950. - 640 с.

23. Павлов А. С. Критические опыты по истории древнейшей греко-русской полемики против латинян. - СПб., 1878.

24. Памятники литературы Древней Руси. XI - начало XII века. - М., 1978.

25. Памятники литературы Древней Руси. XIII век. - М., 1980.

26. Пятники русского права. - Вып. 2.: Памятники права феодальной раздробленности Руси. XII-XV вв. - М., 1953. - 442 с.

27. Патерик Києво-Печерський. - К., 1931.

28. Поппэ А. Русские митрополии Константинопольской патриархии в XI ст. // ВВ. - 1968. - Т. 28. - С. 85-108; 1969. - Т. 29. - С. 95-104.

29. Приселков М.Д. Очерки по церковно-политической истории Киевской Руси X-XII ст. - СПб., 1913.

30. ПСРЛ. - Т. 1.: Лаврентьевская летопись. - М., 1962. - 580 с.

31. ПСРЛ. - Т. 2.: Ипатьевская летопись. - М., 1962. - 938 с.

32. ПСРЛ. - Т. 9.: Летописный сборник, именуемый Патриаршей и Никоновской летописью.

- М., 1965.

33. Ричка В.М. Церква Київської Русі. - М., 1997.

34. РИБ. - СПб., 1880. - Т. 6. Памятники древнерусского канонического права. - Ч. 1. Па­мятники XI-XV вв.

35. РИБ. - Пгд., 1920. - Т. 36. Памятники древнерусского канонического права. - Ч. 2. - Вып. 1.

36. Рыбаков Б. А. Стригольники. Русские гуманисты XIV в. - М., 1993.

37. Татищев В.Н. История Российская. - М.-Л., 1963. - Т. 2. - 352 с.

38. Тоцька І. До історії церковно-політичного життя Київської Русі XI ст. // Духовна спадщи­на Київської Русі: Збірник наукових праць за матеріалами міжнародного семінару викла­дачів східноєвропейських університетів. - Одеса, 1997. - Вип. 1. - С. 152-158.

39. Успенский сборник XII-XIII вв. - М., 1971. - 768 с.

40. Филарет (Гумилевский), архиепископ. История Русской церкви. - М., 1848. - Т. 1.

41. Фроянов И.Я. Киевская Русь. Очерки социально-экономической истории. - Л., 1974. - 159 с.

42. Хрусталев Д.Г. Разыскания о Ефреме Переяславском. - СПб., 2002. - 448 с.

43. Чельцов М. Полемика между греками и латинянами по вопросу об опресноках в XI-XII вв. - СПб., 1879.

44. Щавелева Н.И. Польские латиноязычные средневековые источники. Тексты, перевод, комментарий. - М., 1990. - 210 с.

45. Щапов Я.Н. Смоленский устав князя Ростислава Мстиславича // Археографический еже­годник за 1962 г. - М., 1963. - С. 37-47.

46. Щапов Я.Н. Государство и церковь Древней Руси X-XIII вв. - М., 1989. - 232 с.

47. Янин В. Л. Актовые печати Древней Руси X-XV вв. - М., 1970. - Т. 1. Печати X - нач. XIII в. - 327 с. - 76 табл.

The article studies the phenomenon of the so-called Pereyaslav titular metropolis, all mentions of this spiritual establishments in old Russian and foreign sources - hagiographical products, annals, church sermons and tracts, lists of archdioceses (notitae) - are analyzed. It is considered the historical preconditions of occurrence and functioning of the specified diocesan structure on Ancient Rus' at the late XI century.