ДО ПИТАННЯ ПРО ЛОКАЛІЗАЦІЮ ЛІТОПИСНОГО МАЛОТИНА. ЙОГО МІСЦЕ В ТЕРИТОРІАЛЬНО- АДМІНІСТРАТИВНІЙ СИСТЕМІ ПЕРЕЯСЛАВСЬКОЇ ЗЕМЛІ

Ігор Головко (Пирятин)

У статті опубліковано дані про історію пошуку та вивчення давньоруської фортеці Малотин, а також наведено короткий виклад своєрідної концепції її пошуку.

Поставлена ще у XVIII ст. проблема виявлення та інтерпретації давньоруських міст, ви­значення їх місця в адміністративно-територіальній структурі Русі, в її соціально- економічному, політичному і культурному житті, не втрачає своєї актуальності і сьогодні [29, с. 171].

Матеріали, здобуті під час розкопок давньоруських городищ, не тільки висвітлюють характер діяльності їх населення, але й дають певне уявлення про еволюцію тогочасного су­спільства [6, с. 95-96]. Їх аналіз, в поєднанні з писемними свідченнями, переконує, що місто на Русі становило собою найважливішу ланку державності, на перших порах, по суті, рівну їй [29, с. 174].

Є достатньо підстав стверджувати, що головною місто-творчою силою на початковому етапі руської історії була політична влада. Молода східнослов’янська знать, усвідомивши своє особливе становище в соціальній ієрархії, одразу ж розпочала будівництво для себе крі- постей та замків, які порівняно швидко перетворилися на дитинці ранньофеодальних міст. Під їхніми стінами відбувалася концентрація ремесла і торгівлі, в межах укріплень формува­лася військова дружина, здатна протистояти зовнішній загрозі і реалізувати претензії прав­лячої верхівки на внутрішнє панування. Варяги, які одні із перших познайомилися з країною, називали її «Гардаріки» - країною міст (замків) [29, с. 174].

Назви переважної більшості давньоруських міст з’являються на сторінках літописів у другій половині ХІ - на початку ХІІІ ст.

До цього періоду відноситься і згадка про Малотин, якому в 1140 (1139) році [23, с. 292] було відведено роль місця чергових русько-половецьких переговорів: «Того ж року прийшла половецька земля і князі половецькі [по викуп] за мир. Всеволод із Києва, а Андрій [Володимирович] із Переяславля [прийшли] до [города] Малотина і вчинили мир із ними» [13, с. 193].

Необхідність укладення миру з кочовиками, вочевидь, була спричинена їх активною участю у міжусобній боротьбі між руськими князями на боці Всеволода Ольговича, щойно проголошеного новим київським князем. Допомігши йому захопити в 1138 р. землі по р. Сулі: «У сей же рік привів Всеволод Ольгович половців до [города] Прилука, і взяв він інші городи, і захопив Посулля» [13, с. 190], та організувати в 1139 р. похід проти бунтівного Переяслава [13, с. 192], вони, вочевидь, сподівалися отримати значну винагороду за припинення набігів на землі колишнього суперника - переяславського князя Андрія, у Всеволода, який ще не встиг відчути твердого грунту під ногами. Проте замирення між князями - «цілування хреста» [13, с. 192] - явно зменшували шанси цього домогтися.

Чисельність половців - «половецька земля і князі половецькі» - вказує на те, що місце переговорів цього разу знаходилося вже не на окраїні, як то було раніше - в 1101 р. [13, с. 155], - а лежало в глибині руських земель. А це чудовий показник того, на чиєму боці була перевага сил у той момент.

Оцінюючи реальну загрозу і неможливість негайно дати відчутну відсіч степовикам, русичі мали іти на певні поступки, однією з яких могла бути згода на проведення перемовин на власній території. Найкраще для цього підходила одна з багатьох другорядних фортець вздовж зручного і добре відомого кипчакам шляху в глиб Руської землі пониззям р. Ворскли та р. Псла, вздовж лівого берега р. Сули та р. Удаю, а далі - через Переволочну - на Переяслав, Київ чи Чернігів.

Яким чином вдалося досягти миру з кочовиками біля Малотина - залишається загадкою, як довгий час залишалося загадкою і місцезнаходження самого Малотина.

Наприкінці ХІХ ст. професор Київського університету св. Володимира П.В. Голубовський (1857-1907) зробив припущення, що це літописне місто знаходилося на р. Оржиці, запропонувавши шукати його залишки поблизу села Малютинці в тогочасному Пирятинському повіті Полтавської губернії (рис. 1.1). Це село, на його думку, могло успадкувати його (хоч і дещо видозмінену) назву [5, с. 111]. Цю ж позицію займали і проф. М.П. Барсов [1, с. 233], і Ап.І. Залєсський [7, с. 5-6].

Рис. 1. Варіанти локалізації літописного Малотина. Схема: 1 - за П.В. Голубовським; 2 - за В.Г. Ляскоронським.

Їх опонент - один із перших дослідників давньоруських археологічних пам'яток на Полтавщині, зокрема, літописних Пирятина та Полкостеня [15, с. 49-54; 14, с. 332], - В.Г. Ляскоронський (1859-1928) [27, с. 221] писав: «Що стосується літописного Малотина, то він, вочевидь, знаходився в пониззі р. Сули, в місцевості, яка мала важливе стратегічне положення поблизу головної оборонної лінії Руської землі з південного сходу. Дослідники, щодо місцезнаходження цього містечка, спільної думки не мають: деякі навіть вважають, що воно виникло над річкою Оржиця, Пирятинського повіту Полтавської губернії. Але ми не можемо погодитися з цим і вважаємо більш істинною думку В.Карамзіна про те, що Малотин знаходився десь поблизу р. Сули та р. Дніпра. Здогадка правомірна, коли взяти до уваги звичай половців з'являтися в ці місця для переговорів. Чи не є Малотин насправді знівеченою назвою городища Климятин, яке знаходилося поблизу гирла р.

Вочевидь з Климятином В.Г. Ляскоронський ототожнював городище на лівому березі Дніпра (рис. 1.2), на території хутора Миклашевського, в Золотоніському повіті [13, с. 558]. У 1958-1959 рр. городище досліджувалося групою, виділеною зі складу Кременчуцької древньоруської експедиції Інституту археології АН УРСР під керівництвом М.П. Кучери [12, с. 89]. Проте в 1959 р. воно було затоплене водами новозбудованого Кременчуцького водосховища [24, с. 413].

Результати обстежень регіону І.М. Самойловським (1927 р.) [25, с. 1-30],

Ф.Б. Копиловим (1946 р.) [11, с. 246-253] та Ю.Ю. Моргуновим (1980 р.) [19, с. 286-287] не дали підстав заперечити чи відстояти жодну з гіпотез.

Зате в 1960 р. пирятинський краєзнавець А.А. Святогор випадково виявив невідоме раніше давньоруське городище на р. Рудій (басейн р. Сули), в межах Пирятинського району Полтавської області [26, с. 32-33]. Тоді ж на ньому було проведено несанкціоновані розкопки, які в цілому нанесли пам'ятці значної шкоди. Повторно пам'ятка обстежувалася автором у 2002 р.

Городище знаходиться за 1 км на південний схід від с. Грабарівка в ур. «Борисівка», в долині р. Рудої, лівої притоки р. Переводу, на підвищенні, за 250 м на схід від її русла. З півдня та заходу підступи до нього закриває рівчак, сполучений з річкою, на півночі - болото (рис. 2.2).

Майданчик майже квадратної форми з заокругленими кутами, площею 0,2 га (50?60 м) з усіх сторін обнесений валами та ровом.

Рис. 2. Давньоруське городище біля с. Грабарівка Пирятинського району Полтавської області: 1 - план; 2 - схема розташування.

Зібраний на площі 4 га навколо укріплення першим дослідником підйомний матеріал: фрагменти вінець, денець та стінок гончарних горщиків ХІІ-ХІІІ ст., наконечники стріл, кілька шлаків, фрагмент кресала, свідчить про існування посаду [26, с. 33].

Культурні рештки на майданчику залягають у підзолистому ґрунті світло-сірого кольору на глибині 0,15-0,60 м, - безпосередньо під лісною підстилкою - 2-5 см, та гумусовим горизонтом, потужністю 10-13 см, над сірим вологим глейсолевим шаром.

У північно-західній частині дитинця А.А. Святогором було розкопано частину легко заглибленого житла, яке прилягало західною стінкою до земляного валу. В північно- західному та північно-східному кутках знаходилися стовпові ямки, діаметром близько 15 см та глибиною близько 30 см від рівня долівки. В північно-західному кутку було виявлено залишки глинобитної печі. На долівці було виявлено фрагменти давньоруського гончарного посуду, 3 цвяхи, фрагмент нижньої частини ручного жорна та глиняне грузило для рибальських сіток [26, с.

Окрім того, в різних частинах городища було виявлено 4 господарчі ями, які дали багатий остеологічний матеріал: 153 кістки свійських та диких тварин, водоплаваючої птиці. Найбільша кількість кісток свині, великої рогатої худоби, кіз, качок та гусей. Знайдено 7 людських зубів. З посаду походить фрагмент свинцевої печатки, бронзове кільце, бронзовий дзвіночок та бронзовий хрестик з виїмчастою емаллю (рис. 4.2; 4.1; 4.4; 4.5) [26, с. 34-46].

За винятком хрестика (ХІ-ХІІІ ст.) [17, с. 113-117], який зберігався у пирятинського краєзнавця, а після його смерті потрапив у приватну колекцію Г.Я. Ковальова (м. Київ), всі речі з ур. «Борисівка» були передані до відкритого в 1967 р. Пирятинського історико- краєзнавчого музею, що дає можливість їх розглянути.

Кераміка (88 одиниць зберігання).

Представлена глиняним грузилом та фрагментами орнаментованих та неорнаментованих давньоруських горщиків з житла - 7 шт.: 4 вінця та 3 денця з клеймами (рис. 3), що мають прямі аналогії серед знаків відомих київських гончарів [8, с. 427-450]; та підйомний керамічний матеріал з посаду - 80 шт.: 22 вінця; 53 стінки, з яких 30 - орнаментовані, 5 денець.

Рис. 3. Кераміка ХІІ-ХІІІ ст. з житла на майданчику городища:

1-4 - вінця горщиків; 5 - денця з клеймами.

Глиняне грузило видовженої яйцеподібної форми має довжину 6 см, діаметр в найширшій частині - 3,2 см. Через його центр проходить круглий отвір, діаметром 8 мм. Подібні грузила існували протягом всього періоду існування Давньоруської держави.

Вінця з житла, дослідженого на майданчику городища, типологічно відрізняються: типи 14, 17, 13 та 11 за класифікацією В.О. Петрашенко [21, с. 62]. Одне з них (рис. 3.1) має добре виділену підрізку внутрішнього краю, спрямованого вгору, загальний профіль шийки з вінцем за контуром нагадує знак питання. Такі вінця у великій кількості зафіксовані в Автуничах, де вони датуються ХІІ - початком ХІІІ ст. [20, с. 59], Григорівці [21, с. 61], а також відомі в ХІІ - першій половині ХІІІ ст. в Лісковому [31, с. 116], в ХІІ ст. - у Ржищеві [2, с. 30].

Інше (рис. 3.2) - округле, масивне, з добре виділеною ямкою для кришки. Висота шийки від основи до краю вінця не перевищує 1,5 см. Товщина черепка в зоні вінця і шийки

- 0,5-0,6 см. Це загальноруський тип вінця для ХІІ-ХІІІ ст. і зустрічається він в достатній кількості на всіх придніпровських пам'ятках [21, с. 62].

Третє (рис. 3.3) - найбільш масивне, округле, з добре помітною площадкою для кришки, має доволі вигнуту шийку. Датується ХІІ - першою половиною ХІІІ ст. [21, с. 60-61].

Четверте вінце (рис. 3.4) - зі слабко виділеним напливом, слабкою вигнутістю внутрішньої лінії та заокругленим верхнім краєм, найбільшого розповсюдження на давньоруських поселеннях отримало в першій половині ХІІ ст. [21, с. 60].

Вінця з підйомного матералу на посаді городища належать до 10 різних типів: тип 9 (1 шт.), 10 (1 шт.), 11 (4 шт.), 12 (2 шт.), 15 (2 шт.), 16 (1 шт.), 17 (8 шт.), 18 (2 шт.), 19 (1 шт.)

- за типологією В.О. Петрашенко [21, с. 59-62]. У цілому, вони датуються ХІІ-ХІІІ ст.

Переважна більшість орнаментованих стінок (24 шт.) декорована врізаними горизонтальними лініями, що характерно для давньоруського посуду ХІІ-ХІІІ ст. [21, с. 69­71], і тільки в шести випадках вони доповнюються «хвилькою».

Вироби із каменю представлені лише сегментовидним уламком шиферного жорна із житла. Товщина фрагменту - 6 см. Діаметр цілого жорна, розрахований за фрагментом - 52 см, діаметр центрального отвору - 4,5 см.

Залізні речі в «Борисівській» колекції музею: великі, сильно корозовані, квадратні в перерізі, ковані цвяхи з округлими голівками, довжиною 5 см, 5,2 см та 5,9 см; частина овального дволезового кресала, товщиною 0,8 см, шириною 3,1 см та довжиною 5,4 см, - загальна довжина цілого зразка - 10,8 см, довжина отвору - 8,3 см, ширина - 1,1 см (тип А-2 за класифікацією Г.А. Федорова-Давидова) [30, с. 14-15], - у Новгороді подібні кресала датуються ХІІІ-ХІѴ ст. [30, с. 14-15]; серія із шести наконечників стріл.

Останні відносяться до трьох типів: 1) бронебійний з масивною бойовою голівкою, довжиною пера 38 мм, шириною - 11-12 мм та загальною довжиною 55-60 мм (побутує в ХІ ст. [18, с. 20-24]) - 4 екз. (рис. 4.7); 2) дворогий зрізаний з упором довжиною 50 мм: довжина пера 30 мм, ширина - 18 мм (ІХ-Х ст. за класифікацією О.Ф. Медведєва) [18, с. 20­24] - 1 екз. (рис. 4.6); 3) пірамідальний ромбічний, загальною довжиною 60 см: ширина пера

- 6 мм, довжина - 46 мм (ХІІ ст.) [18, с. 20-24] - 1 екз. (рис. 4.8).

Групу прикрас із кольорових металів складають: бронзове кільце, діаметром 25 мм та товщиною проволоки 4 мм (рис. 4.1), дзвоник грушовидної форми з хрестовидним прорізом, висотою 22 мм, довжиною основи 20 мм та шириною - 12 мм (рис. 4.4), що датується в широких межах: Х-ХІІ ст. [21, с. 99].

Речі, які походять із житлового комплексу на дитинці, в цілому, не виходять за вузькі хронологічні рамки: ХІІ-ХІІІ ст., в той час як підйомний матеріал з посаду дає більш широкий часовий спектр - Х (ІХ?)-ХІІІ (ХІѴ) ст. Відсутність системного підходу під час збирання цих артефактів, їх вибірковість та занадто мала кількість, не дозволяють визначити остаточно час появи та період існування городища. Але ми можемо припустити, що побудові фортеці в цій місцевості передувала поява поселення, подібно до того, як це було із землями на місці хутора Миклашевського [12, с. 107].

Невеликі розміри замку біля с. Грабарівки, особливість внутрішнього планування: вочевидь, будівлі в ньому становили єдиний комплекс житлових, господарських і оборонних споруд та розташовувалися по периметру валу, органічно з'єднуючись з кріпосними стінами (так звані «житлові стіни», відомі також і в замках Західної Європи) [29, с. 168], велика кількість орних земель навколо нього - в долині та на високій терасі р. Рудої - дозволяють ідентифікувати його як «двір» чи «дім» [29, с. 169] - садибу окремого феодала, центр його володінь.

Рис. 4. Металеві вироби, виявлені на посаді городища (1, 2, 4-8), та печать Всеволода-Кирила Ольговича з Тверської області РФ (за Яніним В.Л та Гайдуковим П.Г): 1, 4, 5 - бронза, 2-3 - свинець, 6-8 - залізо.

У моделі адміністративно-територіальної системи: «князівство - область (майбутнє удільне князівство доби феодальної роздробленості) - волость-сотня - погост - верв» [22, с. 137], він, безсумнівно, мав би уособлювати державну судову та адміністративну владу на землях сільської общини - «верві», «миру» чи «села», які межували з землею феодала. Ймовірно, центральне поселення сільської округи, на землях якої було побудовано згаданий «двір» - «погост», - знаходився на території сучасного села Кроти Пирятинського району

Полтавської області [3, с. 126], за 8 км на схід від нього. В сотню-волость входило щонайменше кілька таких «дворів». А волості в свою чергу, як наприклад, Пирятинська [3, с. 125], до якої напевно він і входив, приймали участь у формуванні котроїсь із областей князівства [22, с. 142].

Висунути гіпотезу про відповідність цього комплексу літописному Малотину дозволяє кілька спостережень:

• етимологія назви міста вказує на його іменне походження: вона є за формою присвійним прикметником і утворена шляхом додавання суфікса -ин до давньоруського чоловічого імені Малота (Малюта), і, по суті, визначає його власника [10, с. 225];

• невелике укріплення, яке знаходилося на одному з відтинків битого шляху легко могло стати половецьким плацдармом для походу вглиб руських земель: значно легше ніж добре укріплене та захищене на сході р. Сулою, Миклашевське городище [12, с. 95-105];

• його втрата - в разі провалу мирних переговорів - не несла б тяжких наслідків для обороноздатності Переяславської землі; в разі військового протистояння до фортеці досить швидко могли бути перекинуті військові загони з Пирятина (20 км) та Прилуки (30 км);

• знайдена під час збору підйомного матеріалу сильно пошкоджена свинцева печатка діаметром 20 мм та товщиною 2 мм (рис. 4.2), за іконографією зображення, яке збереглося на одній із сторін, відповідає зображенням святого Кирила на печатках Всеволода-Кирила Ольговича [32, с. 96] (рис. 4.3), і може розцінюватися як речовий доказ правомірності подібних ототожнень.

Не менш цікавою є і лексикологія назви с. Малютенці, з яким пов’язував місце мирних переговорів з кочовиками 1140 р. П.В. Голубовський [5, с. 111]. Вона відображає найменування родового об’єднання чи певної общини і ні в якій мірі не називає суб’єкта володіння. Суфікс -ці, доданий до присвійного прикметника Малотин(Малютин) вказує лише на походження перших засновників села - вихідців з Малотина [10, с. 237]. Коли і чому був залишиний Малотин, який у подальшому не згадується на сторінках літописів, з’ясувати без планомірних археологічних досліджень важко.

Восени 2001 р., підчас археологічних розвідок в басейні р. Оржиці, на її лівому березі, - неподалік від с. Малютенців: у сусідньому селі - Смотриках (Пирятинський р-н Полтавської обл.) автором було виявлено залишки невеликого давньоруського селища [4, с. 99].

Селище розташоване на високій надзаплавній терасі р. Оржиці в ур. «Викопіровка». З півдня його площа, забудована приватними садибами та відведена під городи смотричан - бл. 0,2 га, - обмежена яром та глиняним кар’єром, з півночі та заходу - крутим схилом останця, зі сходу - вулицею Артема. На даний час інтенсивно розорюється.

Матеріали, виявлені під час його обстеження (фонди ПІКМ): фрагменти вінець гончарних горщиків (типи 22 та 24 за класифікацією В.О. Петрашенко) [21, с. 62-63], кований залізний ключ та сильно корозований наконечник сулиці з лавровидною формою леза, ширина якого становить 25 мм, а довжина - 80 мм та діаметром втулки 20 мм (тип IVA за А.М. Кирпичніковим) [9, с. 24], датуються ХІІІ-ХІѴ ст. [4, с. 101].

Тож, очевидно, до цього періоду і треба віднести ймовірне переселення жителів давнього Малотина, чи якоїсь їх частини, на р. Оржицю. Шлях від фортеці до селища вздовж річок: вниз по правому березі р. Рудої, далі - лівобережжям р. Переводу - до с. Березової Рудки, де розміщувався ще один відомий «погост» Пирятинської волості, і нижче - на р. Оржицю (рис. 5), становив лише 30 км. Його використання населенням тієї доби не викликає сумнівів: в 1954 р. на правому березі р. Рудої, поблизу с. Давидівки було випадково знайдено «кольчугу великих розмірів та меч, довжиною близько 1 м» [26, с. 51], які в 1960 р. були передані вчителем І.П. Каневським та його братом, М.П. Каневським, на зберігання в історичний кабінет сільської школи, а згодом зникли [26, с. 51]; під час торфорозробок на лівому березі р. Переводу біля с. Сасинівки, за свідченням очевидця П.М. Тищенка, в 1955 р. було викопано 5 давньоруських наконечників стріл, довжиною 5-7 см та шириною 20-27 мм, залізні стремена (1 = 10 см, h = 10 см) та кольчугу [26, с. 52]; ще одну кольчугу, за свідченням

І.С. Донченка, було виявлено там же в 1958 р. (до 1959 р. всі ці речі зберігалися в конторі Пирятинського торфорозробного підприємства, подальша їх доля невідома) [26, с. 52]; в 2001 р. на схід від черняхівського поселення «Русівщина» [4, с. 23], поблизу села Меченки Сасинівської сільської ради, в долині р. Переводу, пирятинським краєзнавцем В.В. Кривобоком було знайдено залізний наконечник списа-піки ХІІІ-ХІѴ ст., довжиною 19 см та діаметром втулки 3,5 см (тип V за А.М. Кирпичніковим) [9, с. 24] (фонди ППСМ).

Рис. 5. Схема міграції населення Малотина на р. Оржицю:

1 - кордони сучасних областей; 2 - кордони районів Полтавської області;

3 - Малотин (Грабарівське городище); 3 - давньоруське селище біля с. Малютенці Пирятинського району; 4 - можливий шлях міграції; 5 - напрямок проникнення кочовиків.

Однією з вірогідних причин припинення існування літописного Малотина і міграції його жителів на берег р. Оржиці, могла стати монголо-татарська інтервенція. Наявні на даний момент речові матеріали з Надудайщини цьому не суперечать.

Правомірність припущень мають довести стаціонарні археологічні розкопки на пам'ятках.

СПИСОК СКОРОЧЕНЬ

АЛЛУ - Археологічний літопис Лівобережної України, Полтава

АН СССР - Академия наук СССР

АН СРСР - Академія наук СРСР

АО - Археологические открытия, Москва

АП УРСР - Археологічні пам'ятки УРСР, Київ

АС - Археологический съезд

ВУАК - Всеукраїнський археологічний комітет, Київ

НА ІА НАНУ - Науковий архів Інституту археології Національної Академії наук Укра­їни, Київ

НА ЦОДПА - Науковий архів Центру охорони та досліджень пам'яток археології управління культури Полтавської облдержадміністрації, Полтава

ННЗ - Новгород и Новгородская земля. История и археология, Великий Новгород. ПІКМ - Пирятинський історико-краєзнавчий музей, м. Пирятин, Полтавська область ПІКТ - Пирятинське історико-краєзнавче товариство, м. Пирятин, Полтавська область САИ - Свод археологических источников, Москва

УЕ - Українська енциклопедія, Київ

ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА

1. Барсов Н.П. Материалы для историко-географического словаря России. Географический словарь Русской земли (ІХ-ХІѴ вв.). - Вильна, 1865. - Т. 1. - 408 с.

2. Блажевич Н.В. Керамика Ржищевского комплекса ХІ-ХІІІ вв. / Древнерусская керамика. - М., 1992. - С. 25-30.

3. Головко І.В. Давньоруські пам'ятки середньої течії р. Удай Х-ХІІІ ст. // АЛЛУ. - Полта­ва: Археологія, 2005. - Ч. 1-2: Археологічне краєзнавство. - С. 117-127.

4. Головко І.В. Звіт про археологічні дослідження на території Пирятинського району Пол­тавської області в 1996-2002 рр. - Пирятин, 2002. - Машинопис; рисунки // НА ІА НАНУ; НА ЦОДПА. - Ф. е. - Спр. 374. - 121 арк.

5. Голубовский П.В. История Северской земли до половины ХІѴ в. - К., 1881. - 202 с.

6. Довженок В.Й. Древньоруські городища-замки // Археологія. - K., 1961. - Т. 13. - С. 95-104.

7. Залесский Ап. Малютинцы. Исторический очерк. - Пирятин: Типо-Литография А.А. Рыскина и К⁰, 1916. - 89 с.

8. Каргер М.К. Древний Киев. Очерки по истории материальной культуры древнерусского города. - М.-Л.: Изд-во АН СССР, 1958. - Т. 1. - 580 с.

9. Кирпичников А.Н. Древнерусское оружие. Копья, сулицы, боевые топоры, булавы, кис­тени IX-XIII вв. // САИ. - Е1-36. - М.-Л., 1966. - 53 с.

10. Коваль А.П. Знайомі незнайомці: Походження назв поселень України. - К.: Либідь, 2001. - 304 с.

11. Копилов Ф.Б. Посульська експедиція 1945-1946 рр. // АП УРСР. - K., 1949. - Т. 1. - С. 246-253.

12. Кучера М.П. Древньоруське городище в х. Миклашевському // Археологія. - K., 1962. - Т. 14. - С. 89-108.

13. Літопис Руський за Іпатським списком / Пер. Л. Махновець. - К.: Дніпро, 1989. - 590 с.

14. Ляскоронский В.Г. История Переяславльской земли с древнейших времен до половины XIII столетия. - Изд. 2-е. - K., 1903. - 422, III с., карта.

15. Ляскоронский В.Г. Городища, курганы и длинные (змиевые) валы в бассейне р. Сулы // Тр. XI АС. - М., 1901. - Т. 1. - С. 404-457.

16. Ляскоронский В.Г. Русские походы в степи в удельно-вечевое время и поход князя Вито- вта на татар в 1399 году. - СПб., 1907. - 126 с.

17. Мальм В. А. Крестики с эмалью // Славяне и Русь. - М.: Наука, 1968. - С. 113-117.

18. Медведев А.Ф. Ручное метательное оружие (лук, стрелы, самострел) ѴІІІ-XIV вв. // САИ.

- М., 1966. - Е1-36. - 54 с.

19. Моргунов Ю.Ю. Работы Посульской разведочной группы //АО 1980 г. - М.: Наука, 1981.

- С. 286-287.

20. Південноруське село ІХ-ХІІІ ст. (нові пам'ятки матеріальної культури). - К.: ІЗМН, 1997.

- 266 с.

21. Петрашенко В. А. Древнерусское село (по материалам поселений у с. Григоровка). - К., 2004. - 264 с.

22. Приймак В.В. Формування елементів територіальної структури Дніпровського Лівобережжя Х-ХІІІ ст. (за матеріалами пам'яток батьківщини Г.С. Сковороди) // АЛЛУ.

- Полтава: Археологія, 2003. - Ч.2/2002. - Ч.1/2003. - С. 136-142.

23. Полное собрание русских летописей: Лаврентьевская летопись по академическому спис­ку. - М.-Л.: Изд-во АН СРСР, 1962. - Т.1. - 408 с.

24. Полтавщина: Енциклопедичний довідник / За ред. А.В. Кудрицького. - К.: УЕ, 1992. - 1024 с.

25. Самойловський І.М. Археологічна розвідка по Удаю на Пирятинщині 1927 р. - Рукопис.

- К., 1927 // НА ІА НАНУ. - Ф. ВУАК. - № 116/42 а. - 26 арк.

26. Святогор А.А. Щоденник (1959-1961). - Рукопис. - Пирятин, 1961 / Приватна збірка О. А. Рудковського (м. Пирятин). - 96 с.

27. Супруненко О.Б. Археологічні розвідки В.Г. Ляскоронського в Посуллі // ПАЗ. - Полта­ва: Археологія, 1999. - Історіографія. - С. 221-247.

28. Тихомиров М.Н. Древнерусские города. - М.: Наука, 1956. - 388 с.

29. Толочко П.П. Київська Русь. - К.: Абрис, 1996. - 360 с.

30. Фёдоров-Давыдов Г.А. Кочевники Восточной Европы под властью золотоордынских ханов. - М.: Наука, 1966. - 270 с.

31. Шекун О.В., Веремейчик О.М. Давньоруське поселення Ліскове. - Чернігів, 1999. - 187 с.

32. Янин В. Л., Гайдуков П.Г. Древнерусские печати, зарегистрированные в 2005 году // ННЗ.

- Великий Новгород, 2006. - Вып. 20. - С. 91-111.

In the article is published some information about history of the search and exploration of the old-russian castle Malotin, and given the summary of origin conception of search of this object. Here besides in first introduces into scientific circulation the new materials about archaeological complexes of the Old-Rbssian times in area the river Udai middle flow, in the administrative borders of the Pyriatin District of the Poltava Region in Ukraine. It is made an attempt to analyse of the place and rolle of the Malotin in the territorial and administrative system of the Pereyaslav Principality.