Підрозділ 3, 3. Велика усобиця 1146-1154р. і крах федерації

одночас і міжнародна ситуація змінюється на ко­ристь Мономашичів. Зокрема, в Польщі ще на по­чатку 1146 р. спалахнули нові усобиці, спрямовані проти всеволодового свата і союзника Владислава.

Всеволодів брат Ігор мусив фактично відновлювати тра­дицію дуумвірату, хоч і з інших міркувань, ніж його поперед­ники Ярополк і Вячеслав. Співправителем хворого на ноги Ігоря (мабуть, спадкова хвороба, відома ще в його прадіда Ярослава Мудрого) став його брат Святослав. По смерті Всеволода кияни вдруге за кілька днів присягнули Ігореві - тепер вже на «Яро- славовому дворі» - головній резиденції «на горі». Але слідом на Подолі зібралося альтернативне віче, на нього викликали Свя­тослава, почали скаржитися на всеволодових тивунів, зажадали полегшення податкового тиску, аби судові кошти і кари були врегульовані. Кияни домагалися княжого суду, а не тивунсько- го - цілком у дусі західноєвропейських городян: «Ратша нам знищив Київ, а Тудор Вишгород, а ти, княже Святославе, цілуй нам хрест за свого брата і за себе: коли нам буде яка кривда, то судіть нас ви самі» (1040, с. 133). Це нагадувало грізний 1113-й р., але на цей раз згуртованість «ліпших мужів» вже була значно вищою, вони не допустили народних виступів, а обмежилися демонстрацією сили: віче зібралося на конях. Святослав присяг­нув, що кривд більше не буде, а тивунів віддав на волю грома­ди. Відтак і кияни знов присягнули Святославові, поїхали з ним до Ігоря, де повторено взаємні клятви. Конфлікт завершився роз­грабуванням дворів Ратші і мечників - судових агентів. Це була перша засвідчена літописом угода київських громадян з княжою владою, але, мабуть, не остання, хоча більше ніде хроніст не зупиняється так детально на подібній процедурі як під 1146 р.

Перед київськими дуумвірами відкривалися непогані пер­спективи. 1145-47 роки були голодними для Німеччини й Ав­стрії. Продаж туди хліба та інших продуктів обіцяли непогані прибутки для Русі, але й занадто посилювало Галич, що конт­ролював торгові шляхи через Карпати. 1145 р. в Галичі було створено власну епископію. Правильно вирішивши галицьке питання, Київ міг би зробити черговий важливий крок у пере­орієнтації своєї торгівлі з підупалого вже шляху з Варяг у Гре­ки на центральноєвропейський напрямок. Проте два князі ви­явилися набагато слабшими, ніж один Всеволод. Наразі їм було зовсім не до вирішення стратегічних завдань. Не було знято навіть тактичних проблем.

Загалом тогочасна ситуація вимагала рішучих енергійних дій. Проте ні Ізяслав, ні Давидовичі так і не підтвердили давньої присяги на вірність Ігореві, натомість їхні партії у Києві різко активізувалися. Хоча найодіозніші для киян постаті вже були зняті з політичної шахівниці, проте опозиція все ще мала доволі тем для критики. Половецьке, митрополиче, галицьке питання були тільки надводними вершечками величезного айсбергу пре­тензій. Пасивність дуумвірів викликала загальна розчарування. Досить швидко (за М. Грушевським, десь 10 серпня (303, с. 148)), «кияни знеохотилися Ігоря і послали до Ізяслава в Переяслав, кажучи: іди, княже, до нас, хочемо тебе» (53, с. 323). Ізяслав враз не лиш привів переяславську дружину, а й розіграв карту чор­них клобуків - ворожого до половців тюркського племені, роз­селеного Мономашичами на південних рубежах Переяславщи­ни і Київщини. Це була реальна альтернатива половецькій політиці Ольговичів - причому набагато прийнятніша для мас. Зрозуміло, що вороги половців були противниками Ольговичів. Чорні клобуки заявили Ізяславові: «Ти наш князь, а Ольговичів не хочемо! Іди скоро, а ми з тобою» (53, с. 323). З того часу чорні клобуки відігравали вирішальну роль у вокняженні в Києві Мономашичів. У самому ж Києві, напевно, існувала клобуцька антиполовецька партія.

На підтримку Ізяслава виступили міста південної Київщи­ни.

Ігор же намагався привернути до себе бодай Давидовичів, і дав їм волості, які ті зажадали. Далі покликав до себе київських бояр Уліба й Івана Войтишича, сказавши: «Чим булисьте за мого брата, будете і в мене». Це була спроба заспокоїти колишніх ставлеників Всеволода, занепокоєних здачею Ратші. Проте боя­ри вже вели подвійну гру. 13 серпня до Києва приступив Ізяслав, випередивши Давидовичів. Ігор зустрів його з полками двох Святославів (брата і племінника). Київські полки стояли осто­ронь, і коли Ізяслав підійшов, перейшли до нього. Коротка бит­ва завершилася тріумфом Ізяслава. Ігоря знайшли через чотири дні: втікаючи, він загруз у болоті, його кинули до монастирського порубу в Переяславі. Бояр і дружину Ольговичів кияни пограбували, забравши навіть майно, сховане у монастирях. Святослав Ольгович встиг утекти за Дніпро.

Демонтаж імперії досяг вирішальної стадії. Якщо до Все­волода навколокиївські усобиці ще можна було інтерпретувати як чернігівські за своїм походженням, то після його смерті вже саме Київ стає епіцентром політичної нестабільності на Україні.

Таке вперте домагання Києва можна тлумачити лише єди­ним чином: відбувалася перебудова імперських структур Украї- ни-Русі у структури моноетнічної держави - потенційно зі ста­тусом королівства. Якби Київ був лише столицею віджилої імперії без чіткої перспективи стати центром королівства, навко­ло нього не ламалося б аж стільки списів. Тому зовсім не мож­ливо погодитися з тезою Р. Іванченко: «З середини XII ст. Київ фактично перестає бути політичним центром колись великої дер­жави Подніпровського регіону» (414, с. 56). Ні, Україна-Русь XII ст. могла консолідуватися лиш навколо Києва як природ­но-географічного й історичного центру її земель. Не сталося принципових перемін й у наступні епохи. Звичайно, обкраяна Україна знала й інші столиці - як-от Галич і Львів за татарщи­ни, Кам’янець-Подільський 1919 р. чи Хуст 1939 р. Але симво­лом і запорукою соборності завжди виступав саме Київ. Хоча у другій половині XII ст. він, дійсно, переживав нелегкі часи, але це був аж ніяк не занепад, а переродження до нового життя, що переконливо засвідчується археологічними джерелами.

Тим часом геополітичний контекст, в якому Києву надалі належало виконувати столичні функції, докорінно змінюється. До влади у Візантії приходить третє покоління Комнінів в особі Мануїла (1143-1180). Він був найпривабливішим представником династії, вдало поєднуючи кращі риси батька і діда. Розумний, люб’язний і великодушний, був водночас і ромейським бази- левсом - культурним, ерудованим, навіть богословськи освіче­ним, і західним лицарем - галантним, звитяжним, невтомним. Латиняни захоплювалися ним більше, ніж будь-яким іншим іператором. Прихильник розкошів і насолод, він уславився своїми пригодами.

Під загрозою турецької навали Раймунд Антиохійський звернувся до папи Євгена III з проханням про організацію но­вого хрестового походу. Проте в Європі вже не було того релі­гійного фанатизму, що напередодні першого походу. Не було ентузіазму і в папи, що полишив Рим, оскільки там утвердилася республіка: купці і ремісники, об’єднавшись з дрібними рица­рями, штурмували Капітолій, вигнали консулів і передали вла­ду «священому сенату» на чолі з Арнольдом Брешіанським. Вод­ночас з півдня папі загрожували нормани Роджера II. За цих умов папа доручив проповідь походу Бернарду Клервоському. Той загітував перш за все молодого французького короля Лю­довика VII, що прагнув спокутувати особистий гріх за спалення церкви у Вітрі. Потім Бернард перебрався до Німеччини. Тут перші проповідники вже встигли ініціювати єврейські погроми.

З приходом Бернарда вони припинилися, оскільки той запропо­нував альтернативний, значно ширший план: католицька Євро­па мала виступити проти невірних на трьох фронтах - в Сирії, на Піренеях і за Ельбою.

Аналізовану добу М. Грушевський назвав «найбільш бур­хливим і найбільш докладно описаним в наших джерелах і тим інтересним періодом нашої історії» (303, с. 149). їй присвячено центральну частину Київського зводу 1199 р., авторство якої Б. Рибаков приписує київському бояринові Петрові Борислави- чу. Б. Рибаков називає цю частину «кращим зразком боярсько- князівського літописання», що становить «особливий інтерес».

Ряд істориків взагалі схильні виділяти 1146 р. як найбільш переломний рубіж XII ст. (1025, с. 45). Справді, історія України- Pyci далі різко відмінна від попередньої навіть за суто кількісними показниками. За 35 років (1146-1180) жоден з київських князів не втримався більш-менш тривалий час, вінець переходив з рук в руки, причому дехто отримував його по два-три рази, тоді як за попередні 53 роки (1093-1 146) у Києві змінилося всього п’ять князів - в середньому по десять літ. За наступні ж 35 літ було 13 князів, пересічно по три роки на одного. Оскільки дехто зай­мав Київ двічі-тричі, то усіх княжінь було понад 20 (873, с. 8-9). Підрахунки Б. Рибакова ще скрупульозніші: за ЗО років (1146-1176) змінилося 28 княжінь. Дехто з князів «помирав своєю

смертю, інших вбивали, труїли чи виганяли з Києва через місяць, або вісім днів, чи навіть через кілька годин (від ранку до обіду)» (925).

ізяслав Мстиславович

Відкриває цей список Ізяслав, за висловом літописця, «благочес­тивого кореня благая отрасль». Він народився у Новгороді близько 1097 р. від шлюбу Мстислава Вели­кого і норвезької принцеси Христи- ни, отримав християнське ім’я Пан­телеймон. Дитячі та юнацькі роки його минули у Новгороді. Згодом разом з батьком переїхав до Білго- рода, а відтак і Києва. Уперше літо­пис згадує тридцятирічного Ізяслава на бідному курському пре­столі. З волі батька брав участь у розгромі Полоцька, після чого вокняжився у ньому. 1131 р. він знову за батьковим наказом разом з братами Всеволодом і Ростиславом здійснив успішний похід проти чудських племен і наклав на них данину. Згодом Ізяслав брав участь у поході Мстислава на Литву. За період кня­зювання свого дядька Ярополка Ізяслав втягнувся в усобиці, що коштувало йому спершу полоцького, а потім переяславського, туровського і дорогичинського столів. За оцінкою М. Котляра, «винятково активний і гарячий Ізяслав Мстиславич одразу по вокняжінні Ярополка зробився однією з основних фігур на по­літичній шахівниці Русі. З ним змушені були рахуватися й ро­дичі Мономашичі й суперники Ольговичі» (579, с. 126). 1135 р. Ізяслав зміцнив своє становище, одержавши від Ярополка бага­ту Волинську волость, яка аж кілька століть буде «отчиною» його нащадків. За однією з версій, далеким нащадком Ізяслава був ще «некоронований король» Русі XVI віку Костянтин Острозький (236, с. 89-90).

Оцінки Ізяслава дуже різноманітні. У літописах вони цілком позитивні. Біограф Юрія Довгорукого О. Яновський малює портрет його головного супротивника переважно в тем­них тонах: «Ізяслав - особистість непересічна... Політичне і мо­ральне обличчя Ізяслава формувалося під різними суперечли­вими впливами. Він відчув на собі впли Мономахового дому, відзначався мужністю, наполегливістю. Разом з тим він був жор­стокий, підступний, злісно мстивий, дріб’язково корисливий. Справді патріотичні почування були йому чужі. Стикаючись з труднощами у здійсненні своїх планів, він з легкістю передавав руські міста і села іноземцям... Ізяслав закликав на руську зем­лю західні держави, не кажучи вже про тюрків-кочівників. Він був спритним, вертким накопичувачем і, мабуть, досконало во­лодіючи мистецтвом лицемірства і ханжества, зумів здобути сим­патії деяких сучасників» (1201, с. 116). У полоні подібних гостро- негативних оцінок був П. Загребельний, творячи практично єдиний на сьогодні художній образ Ізяслава в романі «Смерть у Києві». З рішучим запереченням нігілістичної оцінки князя вис­тупив М. Шестопал (1155). Більш випуклий портрет дав Ю. Те­рещенко: «Вихований у традиціях свого діда, він прагнув відігра­вати таку саму визначну роль у політичному житті Русі-України. Проте, на відміну від Мономаха, Ізяслав виявився противником Константинополя і провідником латинських впливів. Його дядь­ко Юрій залишався вірним візантійській орієнтації. Талановитий воєначальник Ізяслав користувався повагою своєї дружини, в якій культивувалися західноєвропейські рицарські звичаї. Галицько- Волинський літопис згадує, що під час перебування союзника Ізяслава Болеслава Кучерявого в Луцьку король «пасував мечем», тобто висвятив у рицарі багатьох бояричів» (1011, 140).

Ізяслав, тільки-но утвердившись у Києві, негайно почав переділ всеволодової спадщини: повернув у свою особисту власність міста, відібрані Всеволодом, на Волині посадив свого племінника Володимира Андрійовича. Відтак постало питання, що чинити з Вячеславом. Сам по собі він не був сильною фігу­рою. М. Грушевський пише про нього цілком саркастично: «Вя­чеслав мусив мати вже 60 літ. Що був з нього не дурень випити, показує сама його смерть: з вечора перед смертю він був «ве­селий» і в тім похміллю віддав Богу духа» (303, с. 150). З іншого боку, Вячеслав був найстаршим Мономашичем і як номіналь­ний співправитель був дуже корисний Ізяславу проти претензій Юрія Довгорукого. Та навколо Вячеслава вже сформувалася певна партія, що найбільш непокоїла Ізяслава. Юрій був дале­ко, турівська ж партія під боком, тому Ізяслав вирішив наступ­ний удар завдати саме по ній. Він арештував головних дорад­ників Вячеслава і віддав Турово-Пінську волость своєму синові Ярославові, а Вячеслава перевів на Погорину - одну з найбід- ніших волостей на києво-волинському пограниччі.

З Давидовичами вдалося домовитися відносно легко - вони задовільнилися таким ласим шматком, як Сіверщина, відібрана від Святослава Ольговича. До того ж Ігор був потенційним кан­дидатом на Чернігів. Тримаючи Ігоря в порубі, Ізяслав мав силь­ний козир проти Давидовичів.

Святослава Всеволодовича Ізяслав хотів прихилити до се­бе, демонстрував симпатію до «свого сестринича», дав йому По­бужжя: «Бужськ і Межибож, всіх п’ять городів» (53, с. 330). З-під контролю випущено лише Святослава Одьговича. Саме він підхопив традиційну антикиївську політику свого батька, яка логічно привела сина до союзу з Юрієм Довгоруким. Отож, те­пер вже політичний вододіл проходив не по лінії Ольговичі - Мономашичі, як то було при Всеволоді, а по лінії метрополія - колонії. Глибоко символічно, що такий переділ політикуму було зафіксовано саме у селі Москов, яке тоді вперше з’являється на сторінках літопису.

Найслабшим місцем у вибудованому Всеволодом кон­гломераті південних земель залишався Галич. Саме до нього звер­тає свої погляди Юрій. Згодом відповідний союз було скріплено двома династійними шлюбами 1150 р.: Володимиркового сина Ярослава з Ольгою Юріївною, який виявився дуже нещасливим, і Олега Святославича (з Ольговичів) з другою Юріївною, невідо­мою на ім’я. Якщо Святослав забезпечував Юрію прихильність своїх партій у різних містах, а головне - половців, то Володимирко міг примусити Ізяслава вести війну на два фронти.

Ізяслав же міг створити коаліцію з чотирьох українських князівств (котрольована Давидовичами Чернігівщина тепер му­сила іти за Ізяславом, який вміло розколов чернігівських князів, як це проробив раніш з київськими містами), а також білорусь­ких волостей Смоленськ, Турово-Пінщина, Мінськ, що піднісся на місці занепалого Полоцька. Білорусів надто міцно єднав з Києвом дніпровський шлях. Полісся потребувало економічних зв’язків швидше з лісостепом, ніж з такою ж лісовою Суздаллю. Часами на боці Ізяслава був Новгород, але ця республіка вже почала свою чотиривікову політику балансування між Украї- ною-Руссю і Волго-Окським державним ембріоном (відтак - Московією). Цінним союзником був ворог Юрія Ростислав Ря­занський. Традиційна проукраїнська політика Рязані дозволила їй зберігати самостійність і ще довше, ніж навіть Новгороду і Пскову - аж до 1521 р.

Ізяслав мав союзників і у Центральній Європі: угорсько­го короля - свого зятя, великого князя польського Болеслава Кучерявого - свого свояка через жінку, чеського короля Володислава II, теж свояка через Святополка Мстиславича, що оженився з якоюсь моравською княжною. 1148 р., повертаючись з другого хрестового походу, Володислав був на Русі і звідси добирався до Чехії. Союз Ізяслава з королем Гейзою опосеред­ковано втягував у боротьбу навколо Києва і Візантію, з якою воював Гейза через сербські землі. Союзниками Візантії був німецький імператор Конрад, чеський король Володислав. Гей­за ж мав союзниками Роджера Сицилійського і німецьких Гвельфів. Візантійський же імператор втягнув у союз проти Гей- зи Володимирка Галицького, а відтак наводив мости і до Юрія Довгорукого. Звичайно, така розлога коаліція створювалася в інтересах далеко не одного лише Ізяслава. Навпаки, вона вима­гала від нього час від часу відволікати свої резерви для допомо­ги союзникам. Наприклад, та ж Польща потерпала від числен­них нападів пруських племен. Магдебурзькі аннали повідомляють, що 1147 р. Болеслав Кучерявий «з незліченим військом виступив проти прусів», причому його підтримали руські «з численими збройними загонами» (114, с. 188). Половці ж в ході Великої Усобиці активно вторгалися до- Болгарії, де успішно воювали проти Візантії. Особливо нищівні набіги були 1148, 1151-56 і 1159 р. (334, с. 112). З цього скористалися угри, і 1154-61 р. розгорнулася чергова угорсько-візантійська війна.

Так Україна-Русь, ще тільки формуючись у своїй новій якості, опинилася у надзвичайно складному вузлі конфліктів, що зв’язав практично всі країни Центральної Європи, а через пери­петії другого хрестового походу - і Середземномор’я. Цього разу ключовою фігурою усобиць виступив Юрій Довгорукий, оцін­ки якого в історіографії дуже неоднозначні. Б. Рибаков вказує, що той постійно «мішався до чужих справ», а його спроби заво­лодіти Києвом прямо характеризує як «південні авантюри». Своє характерне прізвисько князь отримав за «невтримний потяг до далеких чужих володінь. Його зовнішня політика визначалася трьома напрямками: війни з Волзькою Булгарією, торговим кон­курентом Русі; дипломатичний і військовий тиск на Новгород і виснажливі та марні війни за Київ, що заповнили останні де­в’ять років його княжіння» (921, с. 218, 225). Під час великого княжіння Всеволода Юрій демонстративно уникав того, щоб на­давати допомогу Україні-Русі, яка потерпала від половецьких нападів. Він вичікував максимального послаблення цих земель, але врешті-решт почав діяти.

Восени 1146 р. Юрій зібрався в похід, але був затриманий Ростиславом Рязанським, який на прохання Ізяслава вдарив по Суздальській землі. Ізяслав з Давидовичами тим часом забрали чернігівські волості Святослава Ольговича, пограбували його двори і хутори. Святослав відступив у Вятицькі ліси. Але Юрій скоро поквитався з Рязанню і разом зі Святославом вдарив по найнепевніших союзниках Святослава - Новгородові і Смоленсь­ку. 1147 р. Юрій і Святослав пішли на Давидовйчів. Святослав без жодної битви повернув свої волості, посадники просто по­втікали перед ним. Налякані Давидович! перейшли до Святос­лава, навіть мали намір схопити Ізяслава.

Нова велика усобиця на Русі співпала з початком другого хрестового походу. Рицарі з Англії і Німеччини вирушили че­рез Угорщину, аби з’єднатися в Константинополі. Камапнія 1147 р. пройшла для франків невдало. Людовик Французький і Конрад Німецький постійно сварилися між собою, розніжені рицарі середини XII ст. вже мало нагадували своїх попередників і постійно терпіли поразки від турків (229, с. 221-222). Тим не менше сельджуки ослабли. Скориставшись з цього, Візантія почала тіснити їх (282, с. 10). У липні 1148 р. похід безславно завершився. Цей другий цілком щирий спалах хрестоносного ентузіазму в Європі завершився повною втратою ілюзій та взаєм­ними звинуваченнями (306, с. 154). Проповідь Бернарда мала наслідком ще інші експедиції. Північнонімецькі й англійські ри­царі, відправляючись морем до Палестини, по дорозі висади­лися в Портукалі, порту нового Португальського королівства. Хрестоносці допомогли його королеві Альфонсу І захопити Ліса­бон, який і став його столицею.

Та найважливішим з погляду інтересів України-Русі став хрестовий похід на поморських слов’ян німецьких рицарів, очолених курфюрстами Генрихом Левом та Альбертом Ведме­дем. Генріх підкорив слов’янське плем’я ободритів, що жило між Ельбою і Балтикою, набудував там замків, навів переселенців з Фландрії і Вестфалії. 1143 р. там засновано м. Любек. Генрих Лев дав городянам самоуправління, став заохочувати любець- ких моряків до торгових мандрів, звідси він мріяв вирушити на завоювання усієї Балтики. У березні 1147 р. німецький імпера­тор зібрав нараду за участю Бернара Клервоського, на якій було розроблено план хрестовго походу проти слов’ян. У червні Бер­нар надав цим хрестоносцям ті ж привілеї, що й палестинським (292, с. 95-105). Бернардові монахи надихнули і шведського короля Epixa Святого, що знищив язицтво на півночі Сканди­навії і 1157 р. почав підкорення Фінляндії (229, с. 222).

Церковно-політичні проблеми загострюються і на Русі. Хоч військове щастя відвертається від Ізяслава, він здійснює силь­ний самостійницький крок у церковній політиці. 27 серпня 1147 р. у Софії Київській возведено у сан митрополита Клима Смоляти- ча. Це було зроблено без благословіння константинопольсько­го патріарха, з волі самого Ізяслава. Ще 1145 р. виник гострий конфлікт між попереднім митрополитом Михаїлом і Всеволо­дом II з приводу успадкування київського столу (1046, с. 62). Михаїл, виїхав до Візантії, наклавши практично перший відо­мий на Русі інтердикт на кафедральний собор, заборонив слу­жити у св. Софії (907, с. 60). 1146 р. помер патріарх Михаїл Оксит, його наступник Козьма Аттік був зміщений, тому впро­довж майже усього 1147 р. патріарший престол лишався не зай­нятим. Ізяслав скористався слушною нагодою. Формально скли­кання собору узяв на себе єпископ Онуфрій, але на його звернення відгукнулися не всі. До Києва прибуло сім владик: Онуфрій, білгородський Федір, переяславський Єфимій, юріївсь- кий Дем’ян, володимирський Федір, новгородський Нифонт і смо­ленський Мануїл. Отже, ще троє з десяти єпископів знехтували собором (1046, 62). Згідно новгородського літопису, Нифонта на соборі не було (44). П. Толочко сумнівається й у присутності Мануїла (1046, с. 62). Ізяслав доводив єпископам переваги мати власного митрополита. Новгородський єпископ Нифонт і смо­ленський Мануїл на це не пристали, зауваживши, що митро­полита може ставити лише патріарх. Ще рішучіше виступили проти права київського князя самому ставити митрополитів смо­ленський і суздальський князі. Останній просто не пустив свого єпископа на собор (907, с. 60). Г. Литаврин і В. Янін слушно вважають, що тут відбилася і позиція міст з розвинутим вічевим управлінням, демонстрація їх незалежності від Києва (637, с. 46).

Всуперещїм єпископ чернігівський Онуфрій запропонував освятити руського митрополита мощами св. Климента, подібно до того, як греки освячують патріархів рукою св. Іоана. Онуф­рія підтримали єпископ переяславський, юріїївський, білгородсь­кий, володимирський. Так Клим Смолятич став митрополитом 27 липня 1147 р., у день великомученика Пантелеймона, що було своєрідним іменинним дарунком Ізяславові (1042, с. 111). По­ставлення митрополита з місцевого кліру було зумовлено край­ньою недовірою до візантійців. У їхній безпринципності на Русі переконалися давно - «суть бо греци льстиви идо сего дня» (44, с. 121), а про чернігівського єпископа Антонія літописець відгукнувся ще гостріше: «се же молвяше им, лесть тая в собе - бяше бо родом гречин» (53, с. 253).

Не зупиняючись конкретно на поглядах Клима, відзначи­мо, що вони виявляються на диво близькими до тих, які через багато віків розвиватиме Г. Сковорода (1081). Відомо, що Сково­рода відкинув можливість церковної кар’єри, не бажаючи служи­ти церкві, що в його часи не мала українського національного характеру. Що ж до Клима, то історія наче поставила експери­мент: цей філософ на митрополичій кафедрі отримав можливість надати руській церкві національного духу, вирвавши її з-під надто тісної опіки Візантії. Філософами у давньоруській літера­турі називали не просто людей, схильних до теоретичного мис­лення, а практиків, які ділом стверджували свої ідеї. Церквотворча діяльність Клима Смолятича викликала велике невдоволення як з боку Патріарха, так і місцевого грецького кліру. Тому по смерті Ізяслава позиції Клима похитнулися і він змушений був 1155 р. залишити кафедру, хоч і прожив після цього ще дев’ять років. Проте можна усунути людину, але не можна ліквідувати ідею. Гуманістичні мотиви, притаманні Климові Смолятичу, було розвинуто Кирилом Турівським, автором Слова о полку Ігоревім, галицьким книжником Тимофієм, багатьма іншими давньоруськими книжниками.

Політичні вороги Ізяслава та їхні єпископи, очолені Ни­фонтом Новгородським, звинуватили Ізяслава і Клима в пору­шенні церковних правил. За оцінкою П. Толочка, «собор 1147 р. не тільки не консолідував ідеї усамостійнення Руської церкви, але привів фактично до її розколу. Повноваження Клима Смо­лятича визнавалися лише єпископами Південної Русі...» (1062, с. 65). За Ю. Терещенком, собор поклав початок формуванню двох церков на території митрополії (1011, с. 148), тобто він мав не суто богословський, а етноконфесійний характер.

Між тим наступ Юрія й Святослава на Київ став фаталь­ним для Ігоря, заради якого він ніби-то вівся. Ігор ще 19 вересня 1146 р. відпросився в Ізяслава в ченці і постригся в київському монастирі св. Федота, де й перебував до осені 1147 р.

Київську громаду найбільше занепокоїло об’єднання Да- видовичів з Ольговичами і розкол серед Мономашичів. Це сут­тєво ускладнювало можливості маневрувати між різними кня­жими кланами. Тому кияни заявили, що битимуться з Ольговичами, але не з Юрієм. Ізяслав, отримавши відмову від киян, пішов на Юрія сам, але по дорозі дізнався про зраду Давидовичів. Ізяслав послав до Києва, де був залишений його рідний брат Володимир, і закликав киян на Давидовичів і Оль- говичів. Віче пристало на таку пропозицію, але водночас найза- пекліші ненависники Олеговичів вирішили спершу вбити Ігоря. Володимир кинувся захистити Ігоря, але натовп виявився силь­нішим. Цей спалах мав неконтрольовані політичні наслідки. Найголовніший з них - кияни охололи до ідеї іти на поміч Ізяславові. Той же дочекався брата Ростислава зі Смоленська і восени спустошив південну Чернігівщину, попалив околиці Любеча, де була «вся жизнь» чернігівських князів.

Юрій так і не прийшов їм на допомогу. Його цілком влаш­товувала усобиця всередині України-Русі. Юрій вислав лише сина Гліба, який опанував Посем’я та спробував кілька разів здобути Переяслав, спираючись на тамтешню суздальську партію, але невдало. Такий розклад сил був значним кроком назад у справі консолідації метрополії порівняно з першими тижнями ізяславового правління. Перелом свідомості відбувся навіть у Давидовичів з Ольговичами. Геополітичні механізми, що штовхали їх до зближення з Ізяславом, виявилися сильні­шими від особистих чвар. Замирення відбулося восени 1147 р. на княжому з’їзді в Острі. Туди приїхали Мстислав Ізяславич, обидва Давидовичі - Володимир й Ізяслав. Не з’явилися Олего­вичі, але й вони передали через Давидовичів свою згоду взяти участь у поході на Юрія Довгорукого. Це була суттєва перемо­га Ізяслава. Більш того, він намагався перетягти на свій бік навіть синів Юрія, особливо старшого Ростислава, якому дав волость на Побужжі, а потім, пішовши на Юрія, залишив Ростислава «стерегти Руської землі» (53, с. 368). На думку П. Толочка, справжньою метою перебування Ростислава Юрійовича на Київ­щині було вербування прибічників Юрія (1042, с. 123).

Наступним пунктом боротьби між Ізяславом і Юрієм став Новгород, де сидів Ярослав Ізяславич. На з’їзді 1148 р. у Город­ку домовлено, що Святославичі виступлять з Чернігівщини, Ізяслав з Новгорода, його брат Ростислав зі Смоленська, усі з’єднаються у Поволжі і вирушать на Юрія. У відповідності з цим планом Ізяслав поїхав до Новгорода. Новгородці з радіс­тю зустріли великого князя, сина добре пам’ятного їм Мстисла­ва. Натовп проводжав його до міських воріт, де стояв Ярослав з боярами. На честь Ізяслава в недільний день на княжому дворі пригощали всіх - від малого до великого. Наступного дня Ізяслав звелів дзвонити на віче. Він виголосив перед новгородцями і пско­вичами промову, на яку ті відповіли згодою битися за нього проти Юрія.

До гирла р. Медведиці, де мали зібратися всі сили Ізясла- ва, новгородські, псковські і карельські дружини на чолі з вели­ким князем прийшли на чотири дні раніше, ніж^полки київські і смоленські, які вів Ростислав. Відтак об’єднані сили вирушили вниз по обох берегах Волги і стали палити міста і села Суздаль- щини. Дійшовши до гирла Мологи, Ізяслав довідався, що Свя- тославичі не поспішають виступати проти Юрія, а чекають, чим скінчиться похід.

Ізяслав з Ростиславом вирішили, що в них і так вистачить сил і попрямували до м. Ярославля. Від повного розгрому Юрія врятувало лише весняне бездоріжжя: «И в то время уже бысть тепло, бяшеть бо уже Вербноѣ нед±ли, и бысть вода по Волз4і и по Молоз± по чрево коневи на леду». Повоювавши Ярославську волость і захопивши багатий полон, Ізяслав на цьому зупинив­ся. Ростислав повів свої і київські полки до Смоленська, а Ізяслав повів новгородців, псковичів і карел до Новгорода. Грушевсь- кий оцінює наслідки цього походу негативно: тільки попусто- шили верхнє Поволжя, не домігшись вирішальної переваги. Справді, стратегічної перемоги здобуто не було. Але був цілий ряд тактичних виграшів.

Тим часом Ростислав Юрійович підмовляв проти Ізяслава чорних клобуків і киян, за що й був вигнаний Ізяславом з України до батька.

1148 р. відзначився ранньою весною на Чернігівщині і на­ступними за нею добрими врожаями, що значно посилило Оль- говичів. У другій половині року Ізяслав заходився мирити князів України-Русі, уладнювати конфлікти між ними. Він зібрав удільних князів і обговорив з ними стосунки з Юрієм Довгору­ким. Ізяслав відправив послів і для мирних переговорів у Суз­далі. Проте Юрій відмовився від будь-яких переговорів, навіть арештував послів. Цей вчинок відштовхнув від Юрія навіть його прихильників (1201, с. 158-159).

Ізяслав же робить центрами боротьби проти Юрія Новго­род і Смоленськ. На той час Новгород, потерпаючи від еконо­мічного шантажу Суздаля, тяжів до України-Русі. Ізяслав осо­бисто відправився туди зі своєю особистою гвардією, «малою дружиною». У Новгороді, де вже княжив Ізяславів син Ярослав, київському князеві було влаштовано урочисту зустріч. Ізяслав набрав у Новгороді військо і взимку 1148-49 р. по замерзлій Волзі загони вирушили на Суздаль.

Саме 1149 р. розгорнулася найжорстокіша за всю Велику Усобицю боротьба (629, с. 27). До Ізяслава примикали нові угруповання місцевих князів і боярів, що присилали свої дру­жини. Повільно військо дісталося Ярославля. Наставала весна, скресали річки. Просуватися далі ставало все тяжче. Юрій не відповідав. Після такої демонстрації сили Ізяслав розпустив збірне військо і повернувся до Києва (1201, с. 180). 1149 р. новго­родського єпископа Нифонта було вивезено до Києва і ув’язне­но у Печерському монастиреві. Розрив з Константинополем заг­рожував дальшим поглибленням церковного розколу на Русі.

Наступна кампанія Юрія, за оцінкою М. Грушевського, «не має собі пари в історії давньої Русі» (303, с. 159). Юрій виступив наприкінці квітня 1149 р., закликавши половців. Він пішов через землі вятичів на Переяслав. Давидовичі залишилися при Ізяславі, Ольговичі перекинулися до Юрія. Той був згоден на відступне у вигляді Переяслава, але Ізяслав розумів, що це було б величезним кроком назад. Біля Білої Вежі Юрій зупинив свої війська і довго стояв табором, певно, в надії, що вже сам факт його походу на Русь налякає Ізяслава. Та нічого такого не сталося. У відповідь на поради бояр замиритися з Юрієм Ізяслав відповів, що віддав би будь-яку волость, якби Юрій прийшов один з дітьми своїми, але з ним варвари-половці і Ольговичі, з якими Ізяслав не може мири­тися. Небажання київського ополчення і бояр вступити у бій з Юрієм мала би насторожити Ізяслава, але він не надав цьому особливого значення (1042, с. 126). Ізяслав пішов під Переяслав з братом Ростиславом, Ізяславом Давидовичем і київським полком, який проте був виключно психологічною зброєю, оскільки битися не збирався. Юрій теж перейшов з Білої Вежі до Переяслава, але знов не поспішав, зупинившись спершу на р. Супої, а потім у с. Стрякові (сучасне с. Строкова, за 10-12 км від Переяслава). Пере­дові загони лучників дійшли до Переяслава, але були відбиті стрільцями Ізяслава. На четвертий день Юрій виступив зі Стряко- ва, пройшов близько Переяслава і знову зупинився біля Янчино- го села (нині с. Яненки, за 20-21 км від Переяслава). Не наважив­шись вступити в бій, він почав переговори з Ізяславом, погодившись не претендувати на Київ, а лише вимагаючи для свого сина Пере­яслав. Ізяслав затримав послів, не вірячи у їхню щирість. Адже Юрій просив переяславський стіл, що традиційно був приступкою до Києва (1042, с. 126-127).

Наступного дня Ізяслав вивів полки на переяславську Обо­лонь. Але переяславці були непевні щодо успішного завершення битви і робили спроби відвернути загрозу від міста. Єпископ Єфимій зі слізьми молив Ізяслава помиритися. На військовій нараді перед боєм голоси розділилися: одні радили не поспіша­ти з боєм у надії, що Юрій відступить перший, інші наполягали на негайних військових діях. Ізяслав приєднався до останніх. У П. Толочка, така «поведінка Ізяслава, розумного і талановитого воєначальника, викликає подив» (1042, с. 127). На третій день Ізяслав перейшов Трубіж і розташував свої полки навпроти Ковальських воріт. Опівдні від Янчиного села з’явилися пере­дові загони Юрія. Ізяслав вирішив дати бій на полі перед Крас­ним двором переяславських князів.

Полки Юрія перейшли вал і зупинилися навпроти ізясла- вових на відстані лучного пострілу. Так і простояли противники до самого вечора, обмежившись лише перестрілкою авангард­них загонів кінноти. Надвечір Юрій, щоб виманити Ізяслава зі зручних позицій, почав відступати, а коли Ізяслав виступив слідом за ним, знов розвернув полки проти нього. «И бысть c⅛4a зла межи ими». Першими відступили чорні клобуки, потім Ізяслав Давидович, а за ним і київські полки. Побачивши, що гору бере Юрій, переяславці перейшли на його бік, оскільки не хотіли бачити своє місто зруйнованим і спаленим. Ізяслав з решт­ками дружини пробився крізь полки Святослава Ольговича і Юрія, переправився під Каневим через Дніпро і вже на третій день прибув до Києва. Поразка під Переяславом була особливо нищівною: значну частину київської дружини і ополчення за­хоплено в полон, чимало перебито. Київ позбувся військової слави (1042, с. 128).

Юрій негайно зайняв Переяслав і, пробувши там три дні, пішов на Київ. Ізяслав одразу ж скликав віче і спитав городян, чи зможуть вони витримати облогу міста і битися за нього. Ки­яни відповіли, що батьки, сини і брати їхні лежать на полі бою, інші в полоні або без зброї, і захищати Київ нікому. Вони ради­ли Ізяславу і Ростиславу, аби не піддавати столицю розграбу­ванню, відійти на деякий час у свої волості. Коли ж Ізяслав збе­ре сили і знову прибуде до Києва, вони охоче перейдуть на його бік. Ізяслав, узявши дружину з дітьми та митрополита Клима, змушений був утікати на Волинь. Юрій вступив до Києва. Літопис дуже стримано описує зайняття Юрієм Києва, хоча й вставляє традиційну фразу про радість киян. Щоправда, Ю. Ли­монов, навпаки, вважає цей запис украй тенденційним: «Начало княжения в Киеве великого князя Дюргя, сына Володымыря Мономаха, внука Всеволожа, правнука Ярославля, пращюра великого Володимира, хрестившего всю землю Рускую» (53, с. 383-384). Юрій негайно звільнив арештованого в Києві новго­родського єпископа Нифонта (511, с. 173). Наступні дії Юрія за­свідчили серйозні наміри лишатися в Києві. Він роздав волості родичам і прихильникам: Святославу Ольговичу - Посем’я, сину Ростиславу - Переяслав, синові Андрієві - Вишгород, синові Борисові - Білгород, Глібові - Канів, Василько ж був залише­ний у Суздалі. Намічені шлюби дочок з сином Святослава Олегом і галицьким спадкоємцем Ярославом мали забезпечити Юрієві надійних союзників (1042, с. 128).

Ізяслав звернувся по допомогу до Угорщини, Польщі, Чехії. З перших двох вона надійшла. Ізяслав спробував поми­ритися з Вячеславом, але тому було байдуже, з ким співправити Києвом, шанси ж Юрія здавалися більшими. Ізяслав із союзни­ками виступив з Володимира на Луцьк. Тим часом на Волинь наспів Юрій, а з Галичини вдарив Володимирко. Коли поляки й угорці дізналися, що галичани підійшли до Шумська, то без бою відступили до Чемерина, звідки запропонували Юрієві при­пинити похід на Ізяслава. «Изяславу же бысть велми не любо», та керувати подіями він вже не міг (1042, с. 129).

Союзники надіслали до Юрія посольство, яке передало ви­моги Ізяслава залишити за ним Володимирське и Луцьке кня­зівство та Новгород. Юрій позірно погодився, але невдовзі ви­рушив до Луцька, де сидів ізяславів брат Володимир. Після короткої, але запеклої битви, в якій ледве не загинув юріїв син Андрій, Володимир Мстиславич відступив до міста, а полки Юрія обложили його. Шість тижнів тривала безуспішна облога Луць­ка. Ізяслав зібрав сили і хотів піти на підмогу братові, але в цей час посередником у боротьбі Ізяслава з Юрієм несподіванко виступив Володимирко Галицький. Йому вдалося примирити недавніх ворогів. Юрій зобов’язався повернути Ізяславу усе його майно, а той відмовлявся від претензій на Київ.

Війна завершилася на початку весни 1150 р. Володимир Галицький у битві на р. Ольшаниці завдав відчутної поразки Ізяславові і переможцем увійшов до Києва. Йому здавалось, що відтепер у Києві має сидіти не Юрій Довгорукий, а він. Більш того, він, очевидно, вважав, що вже й став київським князем, бо почав об’їжджати, як це було в звичаях великих князів, святі київські місця - церкву Бориса і Гліба в Вишгороді, Софійський собор, Десятинну церкву, Печерський монастир. Та поки він цим займався, кияни вирішили, що їм не підійде крутий на вдачу галицький князь і ввели до Києва Юрія Довгорукого. Проте Во­лодимир зовні спокійно пережив цю невдачу і не образився на свата. Навпаки, князі, як зауважив літописець, «сътвориста лю­бовь межи собою велику» в Печорському монастирі (1042, с. 243-244).

Ізяславові ж було залишено Волинь і Новгород, Вячеслава посаджено у Вишгороді, а у його Погорині сів Юрійович. А все ж перемога Юрія була піррова, його прополовецька орієн­тація викликала незадоволення киян і чорних клобуків. Тому не­вдовзі Ізяслав відносно легко повернув Київ. Та Ізяслав захопив Київ невеликими силами, завдяки несподіваному нападові. Юрій почав відновлювати коаліцію: Володимирко, Ольговичі, Давидо­вичу половці. Ізяслав змушений був знов тікати у Володимир.

1150 р. починає формуватися чернігівський пантеон міс­цевих святих. Того року до Чернігова було перевезено останки Ігоря Ольговича - цілком імовірно, з санкції Юрія Довгоруко­го. Той був зацікавлений у союзі з Ольговичами, опозиційними до Ізяслава. Політичний підтекст канонізації недвозначно апе­лював до борисоглібського культу, а Ізяслав, таким чином, співставлявся з «окаяним» Святополком (1122, с. 86, 59). Перер­ва в руських усобицях зумовлювалась мирною паузою, що охо­пила цілу Європу по невдалому Другому хрестовому поході. Більшість західних рицарів звинувачувало у своїх поразках Візантію і 1150 р. навіть готували новий хрестовий похід - тепер на Константинополь (338, с. 109). Тим часом Єрусалимське коро­лівство мусило укласти з Візантією мир, за яким передавало тій шість едеських фортець. Проте реально Візантія зайняла дві, та й з тих швидко забралася (734, с. 9). Посилення Візантії і ослаб­лення хрестоносних держав давали надії на відновлення дніпровського транзиту в повному обсягові, це незмірно збільшувало значення Києва і робило битви за нього такими затятими. Проте насправді сталася не так рішуча перевага Візантії над Заходом, як встановлення статусу-кво у Східному Серед­земномор’ї - не надто, втім, стабільного. Тому Україну-Русь про­довжувало лихоманити. Поки що приблизно рівноцінними уяв­лялися три перспективи розбудови держави, кожну з яких відстоювало певне князівсько-боярське угруповання. Одна бу­ла пов’язана з Дніпровською геополітичною віссю, друга - з Волзькою, третя орієнтувалася на Захід. Між цими трьома тен­денціями і точилася в кінцевому підсумку боротьба.

1151 р. - рік активного сонця - видався для Русі особливо гарячим. Новгород, користуючись усобицями на Півдні, все більше дистанціювався від Києва, якому зараз було не до нього. Тому республіка поволі міцніла і розквітала. Того року єпископ Нифонт покрив кафедральний храм свинцевим дахом. Україна- Русь же все глибше погружалася у війну. Ізяслав повторив похід на Київ. Це була нечувана військова акція. Величезну відстань від Володимира до Києва (400 км по прямій) подолано військом усього за тиждень. Похід став першим у серії подібних пере- маршів, якими позначена українська військова історія. Марш був настільки швидкий і навальний, що Юрій не лише не встиг підготуватися до оборони, а ледве сам утік на човні через Дніпро. Успішності походу сприяло обміління Дніпра, який в багатьох місцях переходили убрід, та повне пересихання дрібніших річок.

Ще перед початком походу Ізяслав, аби забезпечити собі тил, напав разом з угорським королем Гейзою на юрійового союзника Володимирка Галицького. Але той обдарував коро­левих дорадників, і вони умовили короля повернути. Зате Гейза надав 10-тисячне військо для походу на Київ. Ізяслав почав на­падом на Погорину, але одночасно проти нього виступив Воло- димирко. Оборону у Володимирі тримав Святополк Мстисла- вич. Ізяслав опанував Погориною, звідти вирушив лісовою дорогою на Тетерів, а відтак далі на Київщину. Це був тріум­фальний похід без жодного опору. Несподіваним нападом вда­лося захопити Білгород - ключ до Києва. Володимирко змуше­ний був повернутися, так і не наздогнавши Ізяслава. Той зробив своїм формальним співправителем Вячеслава. Цей крок мав два плюси: легалізовував становище Ізяслава супротив претензій Юрія, і додавав до київського полку могутній полк Вячеслава. М. Котляр відзначає, що «формально в Києві встановився ду­умвірат, в якому першу скрипку грав Ізяслав» (579, с. 129). Зага­лом дуумвірат виглядає винятком для середньовіччя, - схильно­го до монархічного устрою держави. Але з огляду на перехідний характер тогочасної державності України-Русі (від імперії до на­ціональної держави) саме ця форма видавалися найжиттєвішою, оскільки діалектично поєднувала старі імперські традиції і нові політичні тенденції. Дуумвірат був компромісом між відживаючим імперством і новим етнотериторіальним принци­пом. Імперська традиція з притаманним їй родовим принципом спадкування влади вимагала верховенства політично слабкого, зате найстаршого в роді Вячеслава. Нові реалії вимагали вокня- жіння в Києві суверена Волині, незважаючи на його формаль­ний ступінь старшинства. Саме Волинь на той час висувалася на роль такого собі П’ємонта південно-руської державності. З од­ного боку, за нею була давня державницька традиція ще з ант­ських часів. З іншого боку, саме ця земля найменше постражда­ла за попереднє століття від княжих усобиць і половецьких нападів. Саме тут були найбільші матеріальні ресурси, які мож­на було мобілізувати на потреби подальшого державотворен­ня. Саме тут склалися передумови для формування нових міст на усе більш перспективному торговому шляхові з Києва у Центральну Європу. Саме тут було найбільш жвавим госпо­дарське життя. Тому-то дуумвірат Вячеслава й Ізяслава не був якоюсь їхньою особистою примхою, застосування цього меха­нізму випливало з тодішньої політичної ситуації.

Але Юрій не полишив спроб повернути Київ. Наприкінці квітня 1151 р. він разом зі Святославичами і найнятими на допо­могу половцями приступив під Київ. На підмогу Ізяславу прий­шли усі чорні клобуки, які своїм табором буквально заблоку­вали місто. Сам Ізяслав при обороні Києва вперше застосував технічну новинку - човни, в яких гребці були захищені дощати­ми палубами, а корма і ніс мали по стерну, що полегшувало маневреність суден: вони могли плисти і вперед і назад, не роз­вертаючись. При цьому гребців було повністю сховано за бор­том, назовні стирчали лише весла. Це робило гребців невраз­ливими для стріл. За оцінкою В. Мавродіна, «бойові дії 1151 р. на Дніпрі засвідчують високий рівень давньоруського військо­вого мистецтва» (677, с. 171). М. Шестопал підкреслює: «спосіб плавби туди-назад без повертання човна широко застосовував­ся потім запорожцями» (1155, с. 124). Думка про успадкованість військово-морського мистецтва козаків від набутків давніх русів міцно усталилася і в російській історіографії. Як вказує акаде­мічна «История культуры древней Руси», «ряд дослідників прий­шло до висновку, що давні ладді киян були схожі на козацькі човни пізнішої Запорозької Січі, описані військовим інженером Бопланом... Козаки обробляли усі частини своїх човнів... і при­лаштовували до кожного по два рулі, аби не марнувати часу при повороті своїх довгих суден, коли потреба змусить відсту­пати» (447, т. 1, с. 283).

Юрій спробував зайняти Білгород, але городяни його не пустили. Тим часом на з’єднання поспішав Володимирко/ Угри теж перейшли Карпати. Але битва відбулася ще до підходу обох підкріплень. Юрія було розбито, Володимира Давидовича вби­то. Чернігівський стіл посів Ізяслав Давидович. Святослав Оль- гович повернувся до Новгорода-Сіверського, Юрій - до Перея­слава, половці - у степ. Невдовзі Ізяслав вигнав Юрія з Переяслава, покликаючись на те, що звідти Юрій може наводи- тити половців на Русь. Юрія випроваджено на Суздальщину, але у Переяславі залишено його сина. Проте Юрій все зволікав, осівши в Остерському городку. За це Переяслав було передано Мстиславові Ізяславичу, а Остер спалено. Наступним планом Ізяслава було порахуватися з Володимирком за пограбовані волинські міста. Відбулися два галицькі походи. У битві під Пе­ремишлем Володимирко Галицький зазнав поразки від Ізяслава та Гейзи II і ледве не втратив стіл. У листі до Ізяслава він повідо­мив, що тяжко поранений, і в разі смерті просив прийняти його сина Ярослава васалом київського князя (1042, с. 244).

1152 р. позначився бурхливими повенями у Західній Євро­пі. У Німеччині дощі лили з 24 червня до середини серпня. У Новгороді ж, навпаки, суха весна супроводжувалася пожежа­ми. Найбільш благополучним рік був для Владимиро-Суз- дальської землі, саме тоді там було засновано Переяслав-За- ліський і Кострому. Водночас тоді ж камські болгари напали на Ярославль (69, с. 77). Юрій Довгорукий розгорнув широку бу- дівничу програму у Заліссі. Саме під 1152 р. у Типографському літописі записано, що Юрій «многи церкви поставиша в Суз­дальской стране: и церковь постави камену на Нерли святых мученик Бориса и Глеба и святаго Спаса в Суздале и святаго Георгиа в Володимери камену же, и Переяславль град перевед от Клещина, и заложи велик град, и церковь камену в нём доспе святаго Спаса, и исполни ю книгами и мощми святых дивно, и Гюргев град заложи, и в нем церковь доспе камену святаго му­ченика Георгиа» (69, с. 77). Але літопис Авраамки повідомляє про завершення церкви Георгія у Владимирі під 1157 р. Андрієм Боголюбським (62, с. 45). Ця дата підтверджується й археологі­чно: фундамента Георгіївської церкви за своєю конструкцією різняться від юрійових будівель і схожі на андрійові (247, глава 12). У Воскресенському літописі під 1152 р. називаються церкви Спаса в Суздалі, Бориса і Гліба на Нерлі, Спаса в Переяславі- Заліському і Георгія у Владимирі, але відсутній собор в Юр’єві- Польському (59, с. 57). Навпаки, у Ростовському зводі XV ст. є окремий запис про заснування 1152 р. тільки церков у Переяс- лаві-Заліському і Юрієві-Польському (38, с. 289).

Восени 1152 р. Юрій пішов на Київ з «усією Половецькою землею від Дніпра до Волги» і рязанськими князями (52, с. 320). По дуже сильних ваганнях пристав і Святослав Ольгович. Юрій приступив під Чернігів, де сидів Ізяслав Давидович, та до того вже прийшли на допомогу Ростислав Смоленський і Святослав Всеволодович, а слідом поспішав Ізяслав. Юрій повернув. Ізяслав помстився на сіверських волостях Святослава, а на по­ловців було виряджено Мстислава Ізяславича з чорними кло­буками, які поруйнували їхні кочовища на Орелі і Самарі.

На 1152 р. припадає і остаточне зміцнення Галицького кня­зівства. Упродовж попередніх п’яти років (з 1148 р.) угри шість разів вторгалися туди, але не мали успіху і мусили щораз без­славно відступати (543, с. 2-6). Під виглядом допомоги то одно­му, то іншому князеві король посилав загони, що налічували до 10 тис. чоловік (543, с. 4). Арпадовичі радо втручалися в усо­биці Рюриковичів, з якими вони були у вкрай тісних родинних зв’язках (409, т. 1, с. 86, 87). 1152 р. Ізяслав вів переговори з Гейзою II щодо спільного походу на Володимирка. Київські й угорські полки з’єдналися біля Перемишля. Володимирко при­кинувся хворим, підкупив угорського архієпископа і воєвод, при- сягнувся у вірності Ізяславові. Коли ж Ізяслав послав своїх по­садників у повернуті йому Володимирком м. Бужськ, Шумськ, Тихомиль, Вигошів, Гноїницю, їх туди не пустили (1042, с. 146). Приєднання Галичини до решти українських земель все ще ли­шалося відкритим питанням. Ізяслав спробував відновити киє- во-угорську коаліцію проти Галича, але невдало. Проти Угор­щини якраз готувала похід Візантія, проти Ізяслава знов виступив Довгорукий. Володимирко зумів не лише відстояти Цілісність і незалежність свого князівства, а й забезпечити його кордони аж до Чорного моря (434, с. 140).

1153 р. Юрій знов ходив на Київ, залучивши муромців, рязанців і половців. Похід проліг через Мценськ, Спаш, Глухів. Із Галича на Київ виступив Володимико. Юрій взяв в облогу Чернігів, який боронили Ізяслав Давидович і Святослав Всево­лодович, а також Ростислав Смоленський, що прийшов їм на поміч. Ізяслав Мстиславич теж виступив до Чернігова:.Тим часом у Юрійовому війську почалася хвороба. Половців прий­шло набагато менше, ніж Юрій розраховував. Юрій послав з ними свого сина Гліба пустошити Переяславщину, а сам повер­нувся до Суздаля (1042, с. 148).

Тоді ж у Чернігові помер київський митрополит Костян­тин І, «бе бо в то время въсбеглъ ис Киева Мстислава деля Изяс- лавича» (52, с. 349). Опозиційний Чернігів прихистив митропо­лита, а його смерть використав у власних політичних інтересах. Цікаво, що Костянтин у передсмертному листі просив (якщо вірити літописцеві) не погрібати його тіла, «но ужемъ поверзше за нозе мои извлечете мя из града и поверзете мя псомъ» (52, с. 349). О. Хорошев слушно підмітив, що названий тут «спосіб поховання» майже дослівно співпадає з долею св. Ігоря Ольго- вича (1121, с. 60). Показово, що день пам’яті обох чернігівських святих співпадав - 5 червня (273, с. 58).

Тим часом в розпалі війни якось нагло помер Володимирко - не виключено, що від отрути. Ізяславова пропаганда одразу проголосила це божою карою. Відбулося це за таких обставин. Війська Ізяслава і угорського короля Гейзи пішли на Володи­мирка. Той зміг підкупити угорців, і ті умовили Ізяслава не виганяти Володимирка, а лише узяти з нього васальну присягу та відібрати Погорину. Удаючи з себе тяжко хворого, Володи­мирко присягнув на хресті св. Іштвана, привезеного з собою уграми. Коли ж війська відступили, Володимирко і не подумав передати Погорину. Коли ж Ізяслав прислав посла і той нагадав про присягу на хресті, Володимирко лише посміявся. Але того самого дня він помер.

Володимирків син Ярослав, вступивши на стіл десь на по­чатку 1153 р., уже першим своїм кроком продемонстрував, що він пройшов добру політичну школу в свого батька. Але, за оцінкою Д. Дорошенка, це був «ще більш видатний політичний діяч, ніж його батько... Ярослав був натурою сильною й палкою, часто не­стриманою в своїх поривах, але був добрий політик, добрий гос­подар» (354, с. 81). З дитинства він страждав хворобою Перетса, ураженням лівого тазобедрового суставу, що викликало куль­гавість. Хворобу цю було успадковано, ще від дружини Володи­мира Святого Рогніди Полоцької. Нею страждав Ярослав Муд­рий, а через його нащадків міграція патогенних аутосом охопила не лише Рюриковичів, а й Арпадовичів і Пястів (902).

Ярослав через усе того ж київського посла Петра Борисла- вича, що міг бути причетним до смерті його батька, надіслав листа Ізяславові із запевненнями своєї повної покірності та про­ханням вважати його за сина, але повертати міста, захоплені батьком, він не поспішав. Це роздратувало київського князя, і він знову почав бойові дії проти Галича (1042, с. 244). В резуль­таті відбувся справжній перелом в боротьбі за соборність україн­ських земель. Як констатує П. Толочко, «на кінець 1153 р. владі Києва підкорилося і най сильніше удільне князівство Галицьке» (1042, с. 150).

Тим часом хрестоносці спробували компенсувати свої не­вдачі під Дамаском наступом у протилежний бік - на Єгипет. 1153 р. вони взяли м. Аскалон у Палестині, але вторгнутися в долину Нілу так і не змогли. А 1154 р. Hyp ад-Дин зумів без кровопролиття встановити свою владу у Дамаску, який пере­творив на головну базу боротьби проти хрестоносців.

Поки на Україні-Русі тривали усобиці, Новгород зосере­джується на розбудові власної держави. 1153 р. єпископ Нифонт заклав церкву св. Климента в Ладозі, 1154 р. - Сави Освящено­го в Новгороді і Спаса у Пскові (507, с. 19). На Україні-Русі ж вирішальна битва 1154 р. відбулася на березі Серета поблизу Теребовля. Під час підготовки до неї сталася подія, котра досі викликає подив в істориків. Галицькі бояри заборонили Ярос­лаву брати участь у битві, заявивши, що той ще молодий і хай краще зі стін Теребовля спостерігає за її перебігом. Б. Рибаков вважає, що галицькі бояри завдали нечуваної образи князеві (925). П. Толочко слушно відзначає, що мотивація бояр не може сприйматися серйозно, молодість князя ніколи не була на Русі перешкодою його ратним справам, до того ж, за тодішніми мірками, 23 роки - це вже далеко не перша молодість. Відсторо­нити його від битви можна було хіба силою. Мабуть, саме це бояри і вчинили, про що літописець делікатно промовчав (1042, с- 245). Проте бояри бездарно програли битву. Багатьом дове­лося накласти головою, інші ж бранцями потрапили до Києва. Ізяслав чи то не наважився, чи то не захотів розвивати свій ус­піх. Затягування війни не входило у його плани. Зв’язувати себе надовго у Прикарпатті, маючи в тилу такого грізного притих­лого, але не зламаного суперника як Юрій Довгорукий, було б Дуже необачно. Лише це й врятувало Ярослава, чия доля бук­вально висіла на волосинці. З іншого боку, і Юрій через нечи- сельність союзних йому половців і падіж коней, що охопив со­юзну йому Чернігівщину, мусив припинити війну. Його син Андрій, що сидів у Рязані, був вигнаний звідти Ростиславом і ганебно («едва утече об одном сапоге») утік через Муром до Суздаля (65,c.l 17).

58-річний Ізяслав повернувся до Києва і на радощах одружився з юною грузинською царівною. Грузинські історики встановили її особу: Русудан - донька Деметре II₃ тітка Тамари. На думку Я. Цицнадзе, шлюб скріпляв військовий союз проти половців. О. Жужунадзе, заперечуючи половецьку версію, вва­жав, що Ізяслав планував церковно-політичний союз, спря­мований на звільнення Русі з церковної залежності від Візантії. М. Котляр схилився до першої версії. Г. Пайчадзе спробував узгодити обидві версії (775). Вважаємо, що союз спрямовувася насамперед проти візантійської монополії на чорноморсько- азовські узбережжя. У перспективі могла відновитися руська присутність у Тмуторокані та Криму.

Проте незабаром після гучного весілля князя почали пе­реслідувати неприємності. Новгородське віче вигнало його сина Ярослава і запросило небожа Романа. Далі у Володимирі по­мер рідний брат Святополк, й Ізяславу довелося послати на Во­линь сина Ярослава. Напослідок знов раптово заявив про себе Юрій, вибравшись на Київ. Цього разу до війни не дійшло, бо пошесть виморила юрійових коней і він мусив повернутися з-під Козельська.

Слід погодитися з оцінкою М. Котляра: «Роки, а ще більше державні труди, походи, битви й рани, одержані в тих битвах, невблаганно брали своє» (579, с. 131). Восени 1154 р. Ізяслав за­хворів. В ніч з 13 на 14 листопада 1154 р. він помер, і плакала вся «Руська земля» і чорні клобуки (174, с. 331). Русичі і руські тюр­ки одноголосно звали його своїм царем славним, господином добрим, батьком підданих. Старий Вячеслав, проливаючи сльо­зи, мовив: «Сину любий! Сій труні належало б бути моїй, але Бог творить те, що йому завгодно!» В. Татищев навів такий літо­писний некролог цього князя: «Сей князь великий был честен и благоверен, славен в храбрости; возрастом мал, но лицом леп, власы краткие, кудрявы, и брада малая круглая. Милостив ко всем, не сребролюбец, и служасчих ему пребогато награждал; о добром правлении и правосудии прилежал; был любочестен и не мог обиды чести своей терпеть» (97, т. 3, с. 48). У цій характе­ристиці вже підкреслюються риси правителя нового типу - на зразок хрестоносних королів. Тепер інтереси васалів явно домі­нували над старими традиціями, тому суспільство потребувало князя-рицаря, а не кагана, як то було раніш. П. Толочко так оцінив Ізяслава: можливо, він «не в усьому був гідний своїх великих попередників..., але на сер. XII ст. на Русі не було кня­зя котрий міг би зрівнятися з ним. Ізяслав полишив Україну- Pyсь десь у такому ж стані, як і отримав: ядром залишалася Київщина, Волинь і Переяславщина, до ядра вже досить міцно було прив’язано Чернігівщину, але без Сіверщини, де сидів не­примиримий Святослав Олегович. Зате після смерті Володимир­ка з’явилися досить гарні перспективи щодо Галичини. Смерть князя була досить невчасною. Йому не вистачило кількох кам­паній, аби довести справу до кінця. Майже подібну оцінку ситуації робить М. Грушевський, але з зовсім іншими виснов­ками: «Якби Ізяслав прожив п’ять років довше - пережив би Вячеслава й Юрія, він зістався б повним паном ситуації, тяжка боротьба за київський стіл перервалася б на якийсь час, і агонія київського стола протягнулась би - може й на кількадесят літ» (303, с. 175).

Власне, те, що відбувалося з Києвом наступні десятиліття і було парадоксальною сумішшю агонії і відродження у новій якості. Кілька ж років стабільності і дистанціювання від колоній могли б рішуче підірвати пам’ять про імперське минуле Києва, припинити агонізування імперського центру, перетворюючи його на столицю компактної в етнічному плані держави. На жаль, баланс сил, який забезпечував такий сценарій розвитку, був дуже нестійкий і легко порушився смертю великого князя.

На відміну від М. Грушевського, більшість істориків оці­нюють постать Ізяслава Мстиславича загалом позитивно: М. Ти­хомиров називає його «знаменитим», В. Пашуто «крупним дип­ломатом», що визначив зовнішньополітичний курс країни на тривалий час, Д. Іловайський взагалі величає його «одним з най­улюбленіших народом князів київських» (790, с. 9). Такі високі оцінки грунтуються перш за все на літописі, дуже прихильному До князя. Літописець наводить афоризми князя, нерідко чуті ним особисто, кілька разів називає його царем. Н. Полонська-Васи- ленко підсумовує: «Зійшов з історичного кону справжній лицар, що прагнув привернути Києву його славу» (831, с. 152).

Смерть Ізяслава співпала з різкою переміною ситуації на Близькому Сході. 1154 р. Hyp ад-Дін майже безперешкодно, що пояснюється пасивністю Єрусалимського королівства, оволодів Дамаском. В Мосулі ж і Алеппо щез 1146 р. сиділи його старші брати. Тепер хрестоносцям і з півдня, і з півночі протистояла об’єднана мусульманська держава. Правда, вона була досить

Ростислав Мстиславович

рихлою, Hyp ад-Дінові довелося десять років займатися внутріш­ньою розбудовою, перш ніж він почав вирішальний наступ проти франків (306, с. 154).

Дізнавшись про смерть Ізяслава Мстиславича, до Києва приплив чернігівський князь Ізяслав Давидович. Але Вячеслав і київські бояри не дозволили йому вступити до столиці. На зміну Ізяславу прий­шов його брат Ростислав-Михайло, усиновлений Вячеславом ще за жит­тя Ізяслава. Літопис підкреслює по­божність, справедливість Ростисла­ва, його повагу до традицій. Обставини потребували зовсім інших якостей: швидкості реакції, вміння маневрувати, утворювати і розбивати союзи. їх Ростислав був позбавлений.

1155 р. видався дощовим на Русі і, навпаки, посушливим для Західної Європи. На Київ продовжував претендувати Ізяслав Давидович. Він об’єднався з Святославом Ольговичем і закли­кав Юрія. Почався черговий похід на Київ. Ще наприкінці 1154 р. по снігові і покритим льодом річках, кінними лавами і пішими колонами, на лижах і на санях виступило на південний захід військо кількох земель, перш за все заліського, північного світу. Підходячи до Смоленська Юрій дізнався про смерть брата Вячеслава. Тепер Юрій залишався найстаршим та й узагалі єди­ним з живих синів Володимира Мономаха (молодший його брат Андрій помер ще 1142 р.). Становище Ростислава у Києві стало непевним. Вирішальна битва відбулася під Черніговим ще до приходу Юрія, який, як завжди, не поспішав. Її результат вирі­шили половці, наголову розбивши Ростислава. Той утік до Смо­ленська. Мстислав Ізяславич пішов з Переяслава в Луцьк. На київський стіл сів Ізяслав Давидович, Переяслав було віддано Глібу Юрійовичу. Юрій підійшов до Києва. Співвідношення сил було таким, що Юрій легко міг би знищити виставлені Ізяславом Давидовичем залоги. Проте Юрій цього не зробив. У цілковитій згоді зі своєю «скіфською», виснажуючою тактикою він став зі своїм багаточисельним військом біля міських стін і почав вичіку­вати. Ізяслав не становив для Юрія серйозної перепони, головне, що непокоїло Мономашича - це реакція киян на його майбутнє вокняження. 20 березня 1155 р. кияни відкрили браму. Юрій утретє став київським князем - цього разу вже остаточно, до КІНЦЯ життя (1201, с. 188-189).

Через три тижні, 12 квітня 1155 р., у 63-річного Юрія наро­дився останній син, остання його, чотирнадцята, дитина яку він назвав хрестильним іменем Дмитро і княжим іменем Всеволод. На честь цього нащадка Дмитровим було названо щойно зас­новане суздальське місто. Саме цьому синові суджено було про­довжити батькову політику розбудови нової держави у волзь- ко-окських землях. Усього Юрій мав від двох жінок одинадцять синів і трьох дочок. На 1155 р. з одинадцяти синів залишалося в живих дев’ять. Синів від першої дружини-половчанки Юрій по­садив у південні міста. Дітей же від візантійської царівни Юрій посадив на північних княжіннях - за винятком Василька, якого він переважно тримав при собі. Але цим Юрій не обмежився: він заповів меншим синам, напівромеям, Суздальську землю. Юрій хотів особливо високо підняти значення княжої власті і свого дому саме на півночі, тому він посадив тут нащадків імпе­раторського роду. Заповідання їм Суздальської землі було об­ставлено з великими церемоніями. Під церковний передзвін йшло хрестоцілування бояр Юрієві на вірність його дітям. Присягало також населення і військо (1201, с. 191).

Андрій Юрійович мав свої погляди на перспективи пів­денного і північного уламків колишньої імперії. Ледь утвер­дившись у Вишгороді, він демонстративно покидає його і по­вертається на Суздальщину, прихопивши з собою візантійську ікону, відому в майбутньому як Владимирська Богоматір. Мож­ливо, на рішення Андрія вплинув той факт, що саме 1155 р. надії на відновлення вигідних позицій Русі у торгівлі з Візантією оста­точно зникли, бо тоді другим після Венеції торговим контрагентом імперії стає Генуя. Вона добилася дуже вигідних для себе умов, серед яких щорічні субсидії, зниження мита з 10 до 4 %, надання пристані і торгового кварталу в столиці (979, с. 294).

Однією з перших акцій Юрія як великого князя було зміщення з митрополичої кафедри Клима Смолятича і заміна його на грека Костянтина І. «Греки цінили в цю епоху візан­тійського митрополита дорожче, ніж навіть допоміжні війська, яких вони так потребували» (980, с. 116). Зайняття Києва розсва­рило Юрія з Ізяславом Давидовичем і половцями, але роздачею міст та династійними шлюбами Юрій зміг бодай про око зами­ритися з усіма князями. Та Україна вже була реальністю. Щоб контролювати її, мало було Київщини і Переяславщини. Будучи у вкрай напружених стосунках з Черніговим, Юрій потребував ще мінімум Волині, де княжив син померлого Ізяслава Мстислав. Юрій залучив до походу на Волинь васалів, причому головну роль відвів своєму зятеві Ярославу Галиць­кому. Ярослав організував облогу Луцька, в якій ще брали участь Володимир Мстиславич і дядько волинського князя. Узяти добре укріплене місто не вдалося, але військовий демарш все ж зіграв свою роль. Мстислав і Ярослав Ізяславичі примирилися зі старійшинством Юрія, а той «прия их в любовь».

Інший принциповий крок, який здійснив Юрій, утвердив­шись в Києві, - це повернення руської церкви під длань Константинополя. Юрій запросив звідти нового митрополита. До Києва прибув грек Костянтин І і розпочав свою діяльність заміною усіх священиків, поставлених Климом, і прокляттям померлого Ізяслава.

Загалом 1156 р. позначений нестабільною погодою в Євро­пі. В Італії лютували повені, в Центральній Європі стояла спе­ка. Новий венеціанський дож Вітале Мік’єле (1156-1172) змуше­ний був скоригувати традиційно агресивну політику своєї республіки. Не відмовляючись від союзу з Сицилією, він орієн­тується також на дружбу з греками (979, с. 292). Але пік природ­ної мінливості сильно вдарив і по Візантії. Її землеробство пере­живало занепад. Водночас невдачі спіткали Візантію і на поприщі збройної боротьби. Того року візантійські війська зазнали по­разки в Італії, а на візантійський Кіпр напали кораблі Кілікії і Рейнольда Антиохійського. Після більш-менш успішної для Царгорода першої половини XII століття наступала кризова доба. Перед Києвом дана ситуація ставила завдання рішучої пе­реорієнтації свого головного зовнішньополітичного і особливо економічного вектору з Константинополя на Західну Європу. Проте Юрій не здатен був цього вчинити.

Того ж 1156 р. Юрію довелося знов зіткнутися з чернігівсь­ким князем Ізяславом Давидовичем, котрий сам не полишав надії сісти в Києві. Проте традиційна неприязнь київського і чернігів­ського боярства не давала йому особливих шансів на успіх. Юрій же, аби підняти свою популярність, вирішив організувати коаліційний похід проти половців. Разом з Юрієм привели свої полки до Канева Ростислав Смоленський, Ярослав Луцький, Володимир Мстиславич. Надіслав галицькі полки Ярослав, але сам до Юрія не з’явився. П. Толочко вважає, що вже тоді у стосунках з тестем Ярослав Галицький почав вдаватися до ма­леньких хитрощів (1042, с. 247). Справді, Ярослав поступово і дуже обережно, але все твердіше і твердіше дистанціюється від тестя, що так і не зміг вписатися у хитросплетіння внутрішніх українських справ. Адже канівський похід на половців мав перш за все покращити ситуацію у пристеповій Переяславській землі, яка, будучи традиційним доменом Мономашичів/безпосеред- ньо контролювалася Юрієм. Того року позиції останнього у Переяславщині мали для нього виняткове значення. Волинь і особливо Чернігівщина були ледь-ледь замирені, але не підко­рені. Реально Юрій опирався лише на Київщину та Галичину. Бути повновладним господарем ще й на Переяславщині заважа­ли половці. Ліквідація половецької загрози бодай на якийсь час дозволила б Юрієві мобілізувати в своїх інтересах ресурси і цього князівства. Тоді б, опираючися на людські, матеріальні, геополі- тичні резерви вже трьох з п’яти князівств України-Русі, Юрій міг би відновити боротьбу проти решти двох бунтівних князівств і навіть розраховувати на успіх. Проте в інтереси галицького князя зовсім не входило занадто посилювати Юрія у Києві. Навряд чи прагнули цього й інші учасники походу. Тому-то 1156 рік не увійшов до історії антиполовецької реконкісти як переломна дата.

Найбільше ж від цих подій виграв Новгород. Того року новгородський князь втрачає останній свій привілей - право при­значати єпископа. Новгород став «волен в князьях», а в єписко­пи стали обирати з кандидатур, які пропонувало віче. Другому своєму вічевому єпископові, Іоанові, новгородці домоглися від київського митрополита звання архиєпископа - єдиного на той час на Русі. Новгородський князь змушений був перенести свою резиденцію за місто. Княжий Никольський собор став патро- нальним храмом віча (942, с. 16). Тоді ж, з середини XII ст. підно­ситься й значення органів внутрішнього самоуправління в Новго­роді, зокрема кончанські і уличанські старости почали скріплювати своїми печатками найважливіші державні грамоти (749, с. 165).

А. Зимин зазначив, що з другої половини XII ст. основни­ми ворогами Новгорода стали ростово-суздальські князі. Щоб протистояти їм, основна маса новгородців орієнтувалася на чер­нігівських князів (403, с. 102). Відтак Н. Подвигіна вбачає домі­нанту політичного життя Новгорода у XII ст. в боротьбі смо­ленської і суздальської або чернігівської і суздальської партій (824, с. 123-128).

Протистоянню ж між Суздалем і Чернігівщиною завдячує своїм початковим піднесенням Москва. Під 1156 р. Тверський літопис повідомляє: «Того же лета князь великий Юрій Воло- димеричь заложи град Москьву на устьниже Неглинны, выше реки Аузы» (61, с. 225). М. Тихомиров запропонував кон’єнкту- ру, що стала загальноприйнятою: «на устии же Неглинны» (1017,' с. 14-15). М. Вороній уточнює: Юрій того року вже був на київ­ському столі, а Москву будував Андрій Боголюбський, повер­нувшись на північ 1155 р. Фортецю було закладено в колишніх володіннях боярина Степана Івановича Кучки (251, с. 35). Андрій же 1156 р. починає будівництво у Владимир} грандіозного Ус­пенського собору. Це був відкритий виклик старій столиці. Тоді ж або через рік спорудження в себе Успенського собору почав й Ярослав Галицький (239, с. 213). Цілком вірогідно, що обидві акції були скоординовані, принаймні тогочасна архітектура цих двох віддалених країв дуже подібна. В свою чергу, обидва собо­ри подібні до таких чернігівських храмів як Борисоглібський собор (1120-1123) і Успенський собор Єлецького монастиря (1110-1120). На ці три Успенські храми (а не на київський аналог) орієнтувалися й автори Успенського храму у Володимирі- Волинському (1160) (239, с. 228). Чернігівські майстри були необхідні галичанам для виконання основного завдання - кон­струювання небувалої для Галичини структури величезного собору з галереями. У здійсненні ж кам’яної кладки, невідомої для чернігівців, і виконанні різьблення брали участь місцеві і польські майстри (868, с. 459).

1156 р. і Візантія руками київського митрополита Кос­тянтина І намагається стримати розпад Русі. Костянтин викликав до себе ростовського єпископа Нестора і позбавив його сану (52, с. 347). Можливо, єпископа було звинувачено у відсутності на церковному соборі 1147 р. чи в тому, що він не поспішив на поклон до нового митрополита (980, с. 97). Никонівський літо­пис додає, що Нестор «от своих домашних оклеветан бысть... и в запрещении бысть» (60, т. 9, с. 207). М. Вороній вважає, що Андрій Боголюбський спеціально інтригував проти грека Нес­тора, бажаючи мати на єпархії власного ставленика (240, с. 33-34). Проте патріарх й імператор намагалися поставити Po- стов-Суздальську землю під особливо щільний нагляд, тому 1158 р. до Ростова було надіслано єпископом знову ж грека Ле­она. Недарма Є. Голубинський відзначав, що «була одна єпар­хія, яку внаслідок її особливих обставин грекам вдавалося заміщати особливо часто, так що вони вважали її як би своєю _e∏_aρxieιo, і яку вони, якщо вірити повідомленням, до якоїсь міри, зробили єпархією напівгрецькою. Це єпархія Ростовська» (273, с 359). Проте між 1156 і 1158 р. єпископська кафедра лишалася вакантною і, мабуть, саме тоді в Андрія зродилася думка органі­зувати тут незалежну від митрополита єпископію чи навіть окрему митрополію. Принаймні, Никонівський літопис під 1157 р. повідомляє: Андрій «мышляше в себе еже бы како мит­рополии быти в Ростове или в Суздале, или паки град велий воздвигнути Володимерь, его же созда блаженны и великий князь Владимерь, иже крести всю Русскую землю» (60, т. 9, с. 209).

Тим часом події зламу 1156-57 р. тільки підтвердили те, що Юрій не має серйозної опори ані в Києві, ані в цілому в українських землях. Волинська проблема не тільки лишалася відкритою, а й усе загострювалася. Юрій вирішив наділити во- лодимирською волостю свого племінника Володимира Андрійо­вича, котрий княжив у Доробужі. Це Юрій обіцяв колись ще братові Андрієві і тепер підтвердив небожеві. Але у Володимирі сидів енергійний і сильний князь Мстислав Ізяславич. Тому Юрій почав готуватися до чергового походу - тепер на захід. Згідно з його задумом, в поході мали взяти участь Ярослав Галицький, Володимир Андрійович, чернігівці Ізяслав Давидович і Свято­слав Ольгович. Цей план Юрій повідомив Ярославу, але той категорично виступив проти участі чернігівців. Як зауважив літо­писець, Юрій «послушавъ зятя своего Ярослава Галичкаго, има ему веры». П. Толочко слушно наголошує на вжитий літопис­цем зворот «има ему веры» як вираз сумніву хронікера у щи­рості Ярослава (1042, с. 247). Справді, Ярослав вже керувався не так інтересами тестя, як власними. Він планував поступово узя­ти під контроль сусідню Волинь, тому йому зовсім не всміхало­ся, аби сюди втручалися чернігівці. Ярослав прагнув утвердити­ся в очах Юрія як гарант його інтересів не лише в Галичині, а й на Волині. В результаті, якщо все вдасться, намічався б тріум­вірат: Галич (з підконтрольною Волинню) - Київ (з підконтроль­ною Переяславщиною) - Чернігів (з підконтрольною Сіверщи- ною). В результаті ж поразки Ярослав теж нічого особливо не ^Втрачав.

1157 р. позначився сприятливою погодою у Західній Європі: ^літо було теплим і сухим, тільки у серпні почалися затяжні дощі. Зате Новгородська земля потерпала від граду й епізоотії. Спри­ятливим для українських земель, особливо Волині, було те, що того року Фрідріх Барбароса на заклик Владислава Вигнанця зайняв Польщу. Та стала залежною від імперії. На певний час це відвернуло польську еліту від експансії на схід і зосередило її зу­силля на скинення тевтонського ярма. Передчуваючи посилення Волині, Юрій і Ярослав на початку року привели свої війська під м. Володимир. Недільного дня, як уточнює літописець, полки обступили Володимир: Юрій став перед Гридщиними ворітьми, а Ярослав - перед Київськими. Почалася облога, що тривала десять днів. Сторони зазнавали величезних втрат: «И многы крови про- ливахутся межи ими, друзии же уязвлёни умираху» (152, с. 347). Зрозумівши, що міста йому не взяти, Юрій повернув назад. Воло­димир же Андрійович мало не втратив і ту волость, яку мав. Мстислав Ізяславич здійснив раптовий похід на Дорогобужчину, «воюя и жга села, и много зла створити» (53, с. 487).

Після цього вже навіть і Ростислав Смоленський відвер­тається від Юрія. Зрештою оформився антиюріївський союз: Ростислав, Ізяслав Давидович і Мстислав Ізяславич (з Монома- шичів). Аби не втратити хоча б Ярослава, Юрій вирішує зроби­ти тому незвичайний дарунок. Юрій утримував у Суздалі Івана Берладника - потенційного претендента на галицький стіл. Його він і надумав видатати Ярославу закутим у кайдани. Це вже була відверта демонстрація слабкості, заглядання в очі власному ва­салові. Київське боярство не звикло ставити на слабких. До того ж суперечності між київським і галицьким боярством якраз сяг­нули свого піку. Київські «кращі люди» ще були дуже сильни­ми і впливовими, однак десятилітня усобиця суттєво виснажила їхні багатства. Галицька ж знать, навпаки, багатіла в умовах централізованого, позбавленого усобиць князівства. Наслідком такої різниці була взаємна заздрість і недовіра. Саме ці настрої чітко відбилися у київській билині про галицького багатиря Дюка Степановича. Тому не дивно, що київське боярство не пропус­тило доброї нагоди поставити галичанина на місце і продемон­струвати, хто на Русі газда. Уже коли до Києва прибуло галиць­ке посольство, Юрій Довгорукий змушений був відмовити їм у видачі бранця, бо проти цього рішуче виступило київське духовенство, підтримане боярством.. Юрій вирішив повернути Івана до Суздаля, але по дорозі його звільнила дружина Ізяслава Давидовича і доставила до Чернігова.

Це був початок кінця Юрія. Незабаром, 15 травня 1157 р. його було отруєно. Уже наступного дня його поспішно похова­ли, «і багато зла вчинилося в той день: розграбували двір його Красний, і другий двір його за Дніпром, що його він сам нази­вав «Раєм», і Васильків двір, сина його, розграбували в городі, і побивали суздальців по городах і по селах, а добро їхнє грабу­ючи» (39, с. 270). За повідомленням В. Татищева, кияни кричали юрійовим приспішникам: «Вы нас грабили и разоряли, жён и дочерей наших насильствовали! Несть нам братия, но - неприя­тели!» (97, т. 3, с. 20) Суздальців у Києві було нещадно переби­то, погром дуже нагадував 1113 р. Через п’ятнадцять років син Юрія Гліб, прокняживши у Києві два роки, теж буде отруєний. Ні Юрій з його доктриною «дідина і отчина», ні його діти не були популярними у Києві. (629, с. 41). Політична доктрина Юрія полягала в отриманні князівства за чисто спадковим правом, тобто без ряду з феодалами Києва та Руської землі.

Як державний діяч Юрій значно виділявся серед князів сво­го часу. Він був добрим адміністратором, особливо чітко ро­зумів роль міст в загальній системі колонізації. Він чудово роз­бирався у міжкнязівських стосунках, віддавав належне політичній ролі духовенства, з яким підтримував тісні зв’язки. Візантійські ієрархи знаходили в його особі найвірнішого союзника і захис­ника. Юрій був природженим дипломатом. У нього склалися відмінні стосунки з рядом європейських держав, половцями, візантійськими Комнінами. З сестрою імператора Мануїла І Юрій був одружений. На військовій же справі Юрій знався не надто добре. Він був розумною, енергійною людиною, правда, з деякими рисами непостійності і капризності у характері. Най­гіршою рисою його вдачі був брак навичок до повсякденої сис­тематичної роботи, яку він постійно перекладав на своє оточен­ня. Цим він різко конрастував зі своїм сином Андрієм. Юрій як справжній аристократ не лише за народженням, а й за вихован­ням, не вважав за потрібне опускатися до дрібниць. За влучною оцінкою Ю. Лимонова, він уособлював собою той класичний російський соціально-політичний феномен, що згодом отримав назву «великий барин» (629, с. 42).

«Чим же, власне, володів Юрій на півдні, в Київщині? - ставить питання Б. Греков. І відповідає: - Тільки невеликим те- реном по р. Горині, Турово-Пінською землею, що, зрештою, дуже швидко відособилася, власне Києвом з околицями і перед- двер’ям до Києва - Переяславом. На більше Юрій перетендува- ти не міг, оскільки інші землі були вже незалежні і мали досить сил, щоб відстояти незалежність» (294, с. 511).

В результаті князювання Юрія Довгорукого Київ опинився у надто скрутному становищі. М. Берлінський оцінює його так: «Княжіння сього Георгія Володимировича не тільки призвело до крайнього ослаблення південної сторони Росії, через що ба­гато земель перейшло під владу чужих народів, та й саме особи­сте перебування його у Києві викликало невдоволення» (178, с. 58-59). З цим перегукується і некролог, поданий у В. Татищева: «Сей великий князь был росту немалого, толстый, лицом бе­лый, глаза невелики, великий нос долгий, накривленный, брада малая. Великий любитель жен, сладких пищ и пития, более о веселиях, нежели о расправе и воинстве прилежал... И хотя не­смотря на договоры... многие войны начинал, обаче сам мало что делал, но больше дети и князья союзные. Для того весьма худое щастие имел и три раза от оплошности своей из Киева изгнан был» (97, т. 3, с. 60). Ще загальнішу характеристику дає Б. Греков: княжіння Юрія «з повним правом може бути назване тим історичним моментом, коли роздроблення Русі цілком ви­значилося, причім Київська земля в системі феодально-роздроб- леної Русі зайняла вельми скромне місце. Київщині навіть не довелося скластися в особливе політичне ціле і виробити внут­рішню організацію під управлінням своєї місцевої династії» (294, с. 511). Ю. Лощиць характеризує Юрія і його сина Андрія як «князів-владолюбців, жадібних до чужих земель, нерозбірливих у засобах, вони безсоромно порушували обіцянки і клятви, від­верто вклонялися грубій фізичній силі. Чи не виглядають біло­кам’яні, прикрашені чудовим різьбленням будівлі жалюгідними острівцями в морі насилля і зрад, спуштошуючих пожеж і бра­товбивчих нашесть?» (655, с. 292).

По смерті Юрія найпершим до Києва прибув Ізяслав Да­видович. Чернігів він передав Святославу Ольговичу, а його Нов- город-Сіверський - Святославові Всеволодовичу, значну ж час­тину чернігівських волостей Ізяслав лишив собі. Кияни зустріли Ізяслава 19 травня 1157 р. демонстративно привітно, оскільки той був давнім ворогом Юрія Довгорукого (1042, с. 113).

Одразу ж по смерті Юрія Довгорукого з батькової тіні рішуче виходить Андрій Боголюбський. Особиста мужність цьо­го князя вже була загальновизнаною, водночас він не був таким собі рубакою. Навпаки, Андрій був дуже розумним політиком, тверезим і роздумливим переговорником. Він неодноразово і вельми вдало виступав посередником між батьком і його про­тивниками. В цілому Андрій був на диво проникливим і лука­вим. Свого часу він зумів навіть перехитрувати такого талановитого і вже зовсім непере- вершеного майстра інтриги як Ізяслав Мстиславич (629, с. 38). Андрій розгорнув широке храмове будівництво - великою мірою силами галицьких майстрів (247, с. 108-109). Водночас Андрій Бого- любський розпочав тривалу бороть­бу, спрямовану на започаткування окремої Ростово-Суздальської мит­рополії. 1158 р. Андрій закладає у Владимирі грандіозний Успенський собор. Уся релігійно-політична схе­ма Андрія була спрямована на зміцнення ідеї богородичного куль­

ту. Храми, створені з 1158 по 1165 р. присвячувалися виключно богородичним святам, підкреслюючи тим любу Андрієві ідею, ніби сама Богородиця покровительствує його землі. Спеціаль­но ідеї покровительства з боку Богородиці було присвячено нове свято - Покрова Богородиці, встановлене у Владимирі без мит­рополичої санкції з ініціативи князя. Відповідний культ вперше виник у Візантії у зв’язку з явленням Богородиці скіфові Анд­рію Юродивому. Боголюбський витлумачив це як особливе по­кровительство Русі (скіф!) і йому особисто (Андрій!). Князеві на­лежить і встановлення свята Спаса 1 серпня, теж по суті Богородичне (247, с. 118, 122, 123). Знаменно, що в Сказанні про святкування Спаса і Службі Покрову Богородиці Андрій нази­вається царем (1174, с. 164).

Розширення і облаштування Владимира мали засвідчити його церковно-політичне рівноправ’я з Києвом (247, с. 119). До­повнювала цю ідею вигадка про заснування міста Володими­ром Святим і про хрещення ним Ростовської землі. Такий «до­каз» древності християнства в краї мав служити важливим аргументом для обгрунтування права місцевої церкви на авто­кефалію (1121, с. 61). Імовірно, вже на початку цього періоду Андрій намітив на кафедру свого кандидата - Федора, «сестри- нича» київського боярина Петра Бориславича (60, т. 9, ^c∙ 239). Він прагнув від князя тільки дозволу шукати архиєрейсь- кої кафедри, а відтак пробивався до неї сам, вже не гребуючи нічим (511, с. 178). Але Візантія, відчуваючи недобре для себе, прислала ростово-суздальським єпископом грека Леона. Наступного року його було вигнано ростовцями і суздальця- ми. 1160 р. його було повернуто на єпископію. 1161 р. його було вдруге вигнано - вже князем Андрієм. 1162 р. Андрій повернув Леона на єпископію, але тільки до Ростова (не в Суздаль), тут Леон пробув чотири місяці. 1163 р. між князем і єпископом спа­лахнула суперечка, зовні богословського характеру, направді ж дві сторони мірялися силами. В результаті Леона було вигнано з кафедри утретє. 1164 р. Леон поїхав до імператора Мануїла і зустрів його на Дунаї під час його походу на угорців (174, с.

333).

1158 р. Андрій почав будівництво комплексу Боголюбсько- го замку. За свідченням В. Татищева, майстри були запрошені навіть з володінь Фридриха Барсбароси. М. Вороній зауважив подібність плану боголюбського ансамблю з німецькими зам­ками середини XII ст. у межиріччі Рейну й Ельби (247, с. 330-

334). З берегів Рейну й Маасу було принесено ювелірні вироби, що збереглися в Успенському соборі Московського Кремля (327). Єврейське купецтво поступово перебиралося з Києва до Ростово-Суздальської землі. їхня виняткова роль в цій землі підтверджується участю єврея Офрема Моїзовича у змові проти Андрія Боголюбського (193, с. 158).

З чергового переділу рештків колишньої імперії спробував скористатися полоцький князь Рогволод. Він 1158 р. напав на Мінське князівство, захопив Ізяславль, а потім оточив Мінськ. Мінчани запекло оборонялися. Після 10-денної облоги Рогволод мусив укласти з Ростиславом Мінським мир. Повторення тієї ж кампанії наступного року знов ні до чого не призвело (451, с. 20).

Тим часом геополітичний розклад сил в Україні-Русі на зламі 50-60-х років різко змінився. Під рукою великого князя знов було лише дві з п’яти земель, тільки тепер це були Київщи­на і Чернігівщина. Цього було надто мало для стабільної кон­фігурації. До того ж із самого початку Ізяслав Давидович мав конфлікт з Ярославом Галицьким через Івана Берладника, адже в руках Ізяслава він був уже не в’язнем, а спільником у боротьбі за повний контроль над усією Україною-Руссю, небезпечним для Ярослава претендентом на галицький стіл. Тоді ж Галич усупе­реч своїй традиційній антиволинській політиці чи не вперше всту­пає в союз з Волинню (169, с. 25).

1158 р. через Берладника стався ледь не загальноєвро­пейський конфлікт: його видачі від Ізяслава Давидовича вимагали Ярослав Галицький, Ростислав Смоленський, Мстислав і

Ярослав Ізяславичі, Святослав Всеволодович, угорський король і польські князі. Іван полишив Київ і пішов на Дунай, звідки на чолі 6-тисячного війська виступив на Галич. Під Ушицею на його бік почали переходити смерди і холопи. Лише зрада половців, яким Берладник заборонив грабувати і вбивати галичан, не до­зволила захопити Ушицю (468, с. 407).

Міцно утвердитися на київському столі Ізяславові завади­ло те, що він необачно кинувся заради Берладника вирішувати долю Турово-Пінщини, яка вже була для України-Русі фактич­но відрізаним клаптем. Ізяслава могла спровокувати на це епі­демія й епізоотія, що охопили 1158 р. не лише Турово-Пінську, а й Новгородську землю. Проте прагнучи легкої перемоги, князь жортоко прорахувався.

Дрібний привід знов збурив всю Україну, яка так потребу­вала стабільності після тривалих усобиць. Проти Ізяслава висту­пив Ярослав Галицький, який заручився підтримкою більшості руських князів, угорського короля і польських князів. У відповідь ворожа Ярославові коаліція зібралася на з’їзд у Лутаві. До неї входили Ізяслав Давидович, Святослав Ольгович, його сини Олег та Ігор, племінник Святослав Всеволодич. Коаліція вирішила ук­ласти союз із волинськими князями. Дізнавшись про це, надзви­чайно розсудливий Ярослав відмовився від походу.

Знов було злучено воєдино переважну більшість українсь­ких земель, об’єднано у військово-політичний союз майже всю Україну (виняток становила лише Переяславщина). Проте союз цей був досить нетривкий. Невдовзі Ізяслав всупереч Святосла­ву Чернігівському вирішив все ж піти походом на Галич. У відповідь Ярослав виступив на Київ. Ізяслав внаслідок зради берендеїв і торків мусив утікати до Гомеля, втративши Київ. Але жоден з князів-переможців не наважився посісти київський стіл, хоча 22 грудня 1158 р. Мстислав Ізяславич, Ярослав Галицький і Володимир Андрійович зайняли Київ. При цьому вони «зая товара много Изяславля дружины, золота и серебра, и челяди и коний и скота» (53, с. 502). Певно, саме ці події надихнули авто­ра Слова о полку Ігоревім сказати, що Ярослав відкриває воро­та Києву. Ізяслав разом з Берладником утекли у Вирь (468, с. 407). Переможці запропонували Київ Ростиславу Мстиславичу Смоленському. Це був крок назад у справі оформлення украї­нських земель в єдину державу.

Хоча Ростислава запросили до Києва князі, проте зробили Це вони не без згоди київських бояр, які саме зі смоленським князем пов’язували надії на припинення боротьби за київський стіл. Смоленське князівство розташоване в самісінькому центрі колишньої імперії Рюриковичів. Знаходячись на одній дніпровській артерії і фактично контролюючи її, Київ і Смоленськ не могли вступати у протиборство (468, с. 381). Після тривалих переговорів Ростислав 12 квітня 1159 р. зайняв Київ. До цього функції князя фактично виконував його племінник Мстислав Ізяславич. Ізяслав же Давидович відступив до власної Сожської волості. Ростислав прийняв Київ у дуже тяжкому стані. Над містом пронісся чотириденний ураган з грозами. Оскільки гос­подарські ресурси столиці були виснажені багатолітніми усоби­цями, відбудова на цей раз була особливо довгою і складною.

Уже в 50-х роках XII ст. багато колись заможних облас­тей обезлюдилося. 1159 р. Святослав Ольгович жалівся, що Ізяслав Давидович хоче відібрати від нього Чернігів і сім по­рожніх міст, «где ныне сидят только псари да половцы». Серед цих міст названо навіть Любеч (53, с. 500). В умовах постійних усобиць і загального збідніння населення тепер вже не могло бути й мови про дієві спільні походи князів углиб Степу. Що­правда, в літописах зустрічаємо кілька повідомлень про великі перемоги над половцями. Звістки про деякі походи навіть справ­ляють враження, ніби вони носили загальноруський характер і нагадували мономахові. Але вчитавшись, легко зрозуміти, що насправді йдеться про зовсім незначні операції (206, с. 205).

Н. Полонська-Василенко так оцінює ситуацію на кінець Великої Усобиці: «Смерть Ізяслава в 1154 році - рівно через сто років після смерті Ярослава - започаткувала іншу добу. Київ утрачає значення столиці величезної держави, але на деякий час залишається культурною, а головне - церковною столицею, за­лишається об’єктом прагнення князів» (831, с. 153). Дану тезу слід інтерпретувати так, що Київ перестає бути столицею імперії, яка розкололася на Україну-Русь і колишні колонії. Проте саме прагнення князів і надалі володіти Києвом доводить, що Київ переживав все ж не занепад, а трансформацію. Водночас Велика Усобиця радикально вплинула на ситуацію в українських сте­пах. Половці на пару десятиліть відкочовують від Дунаю, від володінь Візантії, що переживає фінальне військове піднесення при Мануїлі (останній епізодичний набіг туди мав місце 1160 р.), зате переносять центр своєї активності у Подніпров’я (345, с. 58). Ослаблена Русь стає для них найбільш ласим шматком. Водночас відбувається осідання половців у Дністровсько-Прутсь- кому межиріччі, на поч. XIII ст. вони там переважають над усі­ма іншими етнічними групами.

Хоча з вокняжінням Ростислава Україна-Русь ще далеко не набула рис моноетнічної держави й імперська спадщина да­валася взнаки в усьому, все ж таки перший період деструкції минув. Він показав, що головна боротьба надалі точитиметься не так всередині українських земель, як між Києвом і Суздаллю. Останнє стало додатковим чинником консолідації України-Русі.