Підрозділ 3. 4. Конфедеративністъ^РусіздЦРоетислава-

середині XII ст. різко зростає видобуток срібла у німецьких землях. В результаті в Європі зміщу­ються спершу фінансові, а відтак і товарні потоки. Такі переміни були підготовані попереднім сто­літтям.

Наприкінці XI ст.

Хоча на початку правління смолянина Ростислава у Києві ще сталося кілька спалахів усобиці, та вона вже агонізувала. Найвойовничіший з Ольговичів Святослав Всеволодович вже бо­явся родича Ізяслава Давидовича більше, ніж Мономашичів. Тому Святослав пішов на союз з київським князем, з яким вони були запеклими ворогами ще з юних років. Вони з’їхалися у Моровську, обідали один в одного і обмінялися багатими дарун­ками: Ростислав пожалував кілька соболів, горностаїв, чорних куниць, песців, вовків білих і «риб’ячих зубів» (моржові ікла), а Святослав відповів пардусом і двома огирями з окутими сідла­ми. Пардус-гепард не міг не нагадати про такий же дарунок, зроб­лений Святославом Ольговичем 1147 р. на аналогічній зустрічі з Юрієм Долгоруким. Гепард фактично ставав традиційним пре­стижним дарунком Ольговичів, уособленням їхніх союзниць­ких зобов’язань.

Змінилась ситуація і в Степу. Половці розділилися на два масиви: східні обростали все міцнішими зв’язками з Україною- Руссю, західні потрапили в орбіту впливу Угорщини й Болгарії.

1160 р. був роком активного сонця. Погорів Ростов, подібна небезпека чигала на інші дерев’яні міста Заліської землі. Це стримувало тамтешнє боярство від втручання у справи Ук- раїни-Русі. Водночас Андрій Боголюбський успішно ходив на булгар (60, т. 9, с. 230). Тоді ж у Ростові було відкрито мощі місцевого єпископа Леонтія. Це дало привід для творення міфу (відображеного у першій редакції Житія Леонтія Ростовського) про християнізацію краю ще наприкінці X ст. першими грець­кими єпископами (99; 526, с. 3-22). Виникає і легендарна літо­писна версія про заснування м. Владимира не Мономахом, а Володимиром Святим, сліди чого зберіг текст Владимирського зводу 1177 р. (52, с. 378). Нарешті, того року у Владимир! завер­шено Успенський собор, якому Андрій урочисто пожалував ве­ликі земельні володіння і десятину з доходів, явно наслідуючи ктитора київської Десятинної церкви Володимира Святого (240, с. 35). Андрій зібрав з цієї нагоди велику нараду і «глагола кня­зем и боаром своим сице: «град сей Владимерь во имя свое со- зда святый и блаженный князь Владимер, просветивый всю Рус­скую землю святым крещением, ныне же аз грешный и недостойный, божиею благодатью и помощью пречистыя Бого- родици разыиирих и вознесех его наипаче, и церковь в нем со- здах во имя пречистыя Богородица святаго и славнаго ея Успе­ния, и украсих и удоволих имениемь и богатством, и властьми, и селы, и в торгех десятыя недели, и в житех, и в стад ex, и во всемь десятое Господу Богу и пречистей Богородице: хощу бо сей град обновити митропольею, да будет сей град великое кня­жение и глава всем» (60, т. 9, с. 222).

В Європі назрівали рішучі переміни. 1160 р. зароджується Ломбардська ліга, спрямована проти германського імператора. Незгоди в Центральній Європі створювали добру кон’юнктуру для Дніпрового торгового шляху. Тому головною турботою Ростислава стає убезпечення цього шляху, зокрема приборкан­ня бродників, які дуже активізувалися у попередню добу суціль­них усобиць.

Зміни на київському столі вплинули і на Новгород. Місце­вий посадник Якун Мирославич традиційно залишався на боці Ростиславичів. Проте 1160 р. в Новгороді перемогло вороже Яку- нові боярське угруповання на чолі з Нежатою. Новгородського князя Святослава Ростиславича було вислано до Ладоги, його княгиню «впущено» до монастиря, а дружину «всаджено» в по­руб. 21 червня 1160 р. тут сів онук Довгорукого Мстислав Poc- тиславич (44, с. 30-31, 218; 56, с. 11). В. Янін підкреслив, що нов­городський виступ 1160 р. виражав очевидний протест проти відродження антиреспубліканської схеми взаємин Новгорода і великого князя. Будучи сином великого князя, Святослав своїм княжінням уособлював стару ідею залежності Новгорода від Києва (1195, с. 101). Вельми показово, що в антикиївському виступі найактивнішу роль, згідно В. Татищева, зіграли міські низи (97, т. З, с. 135).

1161 р. на Русі був дуже сухим. Під час нової спроби відво­ювати Київ Ізяслав Давидович був поранений під Білгородом і помер. Його союзник Іван Берладник того ж року помер у Фе- салоніках. Можна лише гадати, чи не було тут руки Ярослава Галицького, який тепер ставав єдиним князем Галичини, причо­му наступні 10-12 років стали для цього краю найспокійнішими.

М. Котляр відзначає парадоксальну для Русі другої поло­вини XII ст. слабкість процесів містоутворення на Галичині (571; 588). Галич тоді був не лише головним, а й єдиним центром Галичини. В ньому, як у фокусі, зосереджувалися процеси еко­номічного, соціального, політичного і культурного життя княз­івства. Засилля боярства також шкодило появі нових міст.

Тим часом і Ростислав пожинав плоди перемоги, яка на­стала якось сама собою, навіть без якихось виняткових зусиль з його боку. У Новгороді, Смоленську і на Волині сиділи його сини і племінники. Київською землею теж управляли молоді Po- стиславичі. Один з них, Рюрик, знаходився при батькові, і був воєводою Київського полку, інший, Мстислав, тримав стратегічно важливу фортецю Білгород. Давид Ростиславич утвердився у

^,.

Вітебську та чинив тиск на полоцьких князів. Вокняження у Києві смоленського князя природно потягло за собою часткове відтво­рення імперської структури Русі, але без найперспективнішої частини - Поволжя. Не вдалось повернути і Полоцько-Мінську землю. Присутність Новгорода була досить умовною.

1161 р. між Ростиславом Мстиславичем і Андрієм Бого- любським було досягнуто компромісу по Новгороду. Там зно­ву сів Святослав Ростиславич. Тим часом Суздаль все далі дис- танціювалася від Києва не лише політично, а й церковно. Черговим кроком Андрія Боголюбського в цьому напрямку стало творення місцевого пантеону. При відновленні згорілого 1161 р. ростовсь­кого собору сталася дуже доречна знахідка якихось старих гроб­ниць. їх було визнано похованнями владики Леонтія і його на­ступника Ісайї. Відкриття мощей було обставлено вкрай помпезно: сам Андрій приїхав до Ростова. Мощі покладено у раку, Андрій «устрой свещи великы у гроба его» (99, с. 9). Тво­риться тенденційна легенда, за якою Леонтій вже не києво-пече- рянин, а царгородець, не перший єпископ і фундатор християн­ства в краї, а його відновлювачем (інакше довелося б відмовитися від тези про хрещення Залісся ще за Володимира). Міфічна істо­рія Леонтія в найдрібніших деталях відповідала вимогам Андрія (1121, с.

Прагнучи розв’язати половецьку проблему, Ростислав 1162 р. одружив сина Романа з донькою хана Беглюка, але бажа­них наслідків не досяг. Половецький наступ наростав поступово.

1162 р. єрусалимським королем став Амальрих, що пле­кав завоювати Єгипет. Цей проект відображав інтереси італійсь­ких міст, чиї купці мали колонії в портах Єрусалимського королівства. У разі захоплення Нижнього Єгипту італійці стали б монопольними постачальниками східних товарів в Європу. Тодішній Єгипет здавався легкою здобичею. Розвиток системи ікта призвів до швидкої феодалізації провінцій, ослаблення цент­ральної влади і зменшення податкових надходжень у казну. В Каїрі частішали бунти гвардійців.

1163 р. на Русі видався добрий врожай, за ним послідува- ли морозна осінь і сира зима. Польські загони напали на Чер- венський уділ (53, с. 527). Напад вчинено на прохання Ярослава І алицького, що претендував на дану волость і використав тим­часове затишшя на Русі для посилення своїх позицій (268, с. 80).

Того ж року Амальрик Єрусалимський втрутився у внутрішні справи Єгипту. Він порушив статус-кво, спровокував тривалу борню, що завершиться падінням Єрусалиму (306, с. 155).

У вересні 1163 р. на новгородську кафедру було обрано Іллю. Це знаменувало дальше зміцнення незалежності Новгорода від Києва. Уперше владикою обрали представника білого духовен­ства, священика Власіївської церкви. Тим самим боярство розши­рювало коло можливих ставлеників на владичество (1122, с. 38).

На Різдво (25 грудня) давній конфлікт між Андрієм Бого- любським і ростовським єпископом Леоном перейшов у нову фазу. Свято випало на посний день, середу. Андрій за порадою Федора влаштував пишну учту для своїх боярів. Леон, запрошений до столу, побачивши скоромне, публічно і різко вказав князеві на неприпустимість такого за грецькими правилами. У присутності чисельного люду Федір вступив у дискусію і переміг Леона. Ма­буть, Леона підтримали Андрійова мати-гречанка і його молодші брати разом з деякими старими боярами. Вони відмовилися від обіду, чим викликали спалах гніву в князя. Це й могло стати фор­мальним приводом до їх вигнання. Леон же після деяких вагань князя теж був вигнаний з Суздальщини (980, с. 103-4).

1164 р. був сприятливий для сусідніх з Україною-Руссю князівств. Новгородці 25 травня на р. Воронячій одержали пере­могу над шведами, що на 55 ладдях напали на Ладогу (1144, с. 62-66). Тоді ж Андрій ходив на Волзьку Болгарію (52, с. 150-151) і взяв 5 міст (60, т. 9, с. 210, 230). Зокрема, він спалив м.Ібрагима - літописний Брахимов, тобто Булгар на Волзі (237, с. 128). За Тверським літописом, на честь перемоги постав­лено у Владимир! церкву Богородиці (61, с. 236). Степенна кни­га підкреслює: того ж дня (1 серпня) імператор Мануїл переміг сарацинів (66, с. 300). Тому того дня встановлено свято «Чесно­го животворного хреста». Андрій ініціював спеціальне Сказан­ня, що проводило думку про рівність Андрія і Мануїла (378). Правда, Б. Рибаков датує його 1174 р. (924, с. 110), та ця дата не набула визнання. Паралельно Андрій творить у себе культ Богородиці на противагу києво-новгородському культу Софії (285, с. 27).

Вигнаний Андрієм єпископ Леон пішов до Чернігова, де Святослав Ольгович, «утешив его добре», переправив вигнаця у Київ, до великого князя Ростислава. Але там митрополита не було, і Леон попрямував до Константинополя. Ініціатива поїздки, очевидно, належала Святославу Ольговичу і Ростисла­ву, які бажали налаштувати Візантію проти Андрія (240, с. 38).

Найголовніше ж, що 1164 р. завершилася 17-річна смута на київській митрополичій кафедрі. Вона виявила історично наз­ріле і у православній практичі неминуче питання про поступову націоналізацію руської помісної церкви в напрямку її повного самоуправління. А. Карташов в цілому позитивгіЬ оцінює факт перебування на київській кафедрі іноземців. Він вважає, що якби князі в умовах усобиць ще й мали право ставити митрополитів, то «в нашій церкві виникла б неурядиця, подібно до західноєв­ропейського розколу трьох антипап» (511, с. 176). Ця думка на­була значного поширення в літературі, потрапила навіть до бе­летристики («Смерть у Києві» П. Загребельного).

На Сході ж 1164 р. Hyp ад-Дін у відповідь на активність хрестоносців в Єгипті спрямував і свої війська на Ніл. Hyp ад-Дін розумів, що без єгипетських ресурсів він не оволодіє Палестиною. Лише єгипетський флот дозволив би йому переріза­ти морські комунікації франків і поставити під свій контроль більшу частину європейської торгівлі (306, с. 156). Почалася кількарічна мусульманська усобиця за Єгипет, яка мала фатальні наслідки для левантійсько-італійської торгівлі. Навпаки, в ці роки знов підноситься спокійніший торговий шлях з Візантії через Русь до Європи.

Рік 1165 відзначився сприятливою економічною кон’юнк­турою саме для України-Русі. Того року стояли сильні морози на Новгородчині, у Західній же Європі запанувала посуха. Тому попит на зерно та інше продовольство з українських земель по­мітно зріс. Відповідно й половці одразу відреагували на при­плив багатств на Русь, та напад степовиків вдалося відбити, хоч і зі значними втратами: «Зустріли їх, зібравшись усі князі руські Далеко в полі, і був між ними бій великий, і допоміг Бог князям руським». А все ж у др. пол. XII ст. половці значно посилилися, вони майже цілком зайняли Переяславське князівство, чиє зміша­не населення й раніше було етнічно близьким до них. Тепер по­ловці там «жили», а не тільки грабували наїздами (808, с. 55). 1166 р. «половці воювали Русь, і убили двох багатирів, Андрія Жирославича і брата його ІІІварна за Переяславом. Сестринича Ж їхнього, також Шварном званого, полонили і силу силену християн полонивши, відійшли восвоясі» (60, т. 9, с. 232-233). відтак вони почали «пакостить Гречнику». Це було відкритим оголошенням війни. Для убезпечення торгівлі потрібен був гли­бокий рейд у Степ на 300-500 км.

Водночас продовжилося дистанціювання Галичини від решти українських земель. За С. Томашівським, саме 1165 р. Ярослав Галицький визнав над собою ленну зверхність Фридриха Барбароси (1062, с. 325). Тоді ж спалахнула усобиця в Полоцьку. Володар Городенський за допомогою литовців вигнав Всеслава і сів у Полоцьку, чиї бояри були невдоволені своєю залежністю від Смоленська. Всеслав утік до Вітебська, до Давида Ростиславича. Володар же, отримавши підтримку полочан, пішов на Давида, але був розбитий Романом Смоленським (685, с. 104).

Того ж року до Києва прибув новий митрополит Іоан, в супроводі імператорського посла з багатими дарунками Рос­тиславу. Київському князеві було надано статус симмаха імпе­ратора (соратника) (122, с. 235). Русь отримала статус «союз­ного народу Риму», автономної чи зфедерованої частини імперії, яка, за договором, мала охороняти її кордони, отримуючи взамін регулярні субсидії, імперське покровительство і право самоуп­равління (755, с. 5). Іоан Кіннам на означення статусу/з яким виступав щодо візантійських властей Ярослав Галицький, вжи­ває термін Iiypospondos (122, с. 115), який тлумачать як «підда- ний-союзник» (755, 5). Водночас триває переорієнтація Новго­рода з торгівлі з Візантією на торгівлю з Заходом, хоча у 60-ті у зв’язку з русько-візантійським потеплінням цей процес трохи загальмував. Наприклад, у 19-му ярусі (1134-1161) Новгорода знайдено 141 західний виріб з кольорового металу, у 18-у ярусі (1161 -1177) - 104, у 17-у (1177-1197) - вже 168 (927, с. 160).

Покровительський жест Візантії щодо України-Русі - пла­та за відмову від спроб повернути на митрополію Клима Смолятича і аванс за майбутню допомогу проти угрів. Першим діянням Іоана став суд над Леоном Ростовським. На соборі «пред великим князем всеа Руси» звинувачення на адресу Леона вик­ладав посол Андрія Боголюбського. Леона виправдали і про­інформували про це патріарха. Але всупереч присудові Андрій затявся, не пустив Леона до єпархії і залишився зі своїм ставле­ником, нареченим владикою Федором. Сміливі заходи Андрія і Федора, спрямовані на церковно-політичне піднесення Влади­мира порушували інтереси не лише інших руських князів і мит­рополита, але й Візантії. Це й викликало гостру полеміку Анд­рія і Кирила Турівського, що написав кілька Слів, з котрих відома лиш Притча про людську душу і тіло. Тут в образі сліпця виводиться Андрій, в образі хромця, що веде його, - Федір (370, _c 93). За М. Вороніним, саме на Федора спрямовано закиди Ки­рила про марнославців, що годять великим людям, а менших зневажають «буестью» - Бог віднімає від таких їхній талант. Але ніщо не є таким супротивним Богові, як самовпевнена пиха тих, хто наважився взяти на себе духовний сан «не о бозе» - ось ос­новний мотив повчання Кирила. Турівський єпискошзакликав такого нечестивця до покаяння. Кирил добре розумів «історич­ну цінність» створених у Владимирі творів, що обгрунтовували проекти Андрія. Тому єпископ не спинився перед співставлен- ням «буих» «сановника» й «иерея» з брехуном і злодієм - сліпцем і хромцем. На позицію Кирила міг мати вплив Юрій Ярославич Турівський (240, с. 40-41).

Після того, як програма-максимум Андрія Боголюбсько- го і Федора (митрополія) не вдалася, Федір все ж не скорився. В запасі у нього була програма-мінімум: висвячення на Рос­товську кафедру безпосередньо від єпископа з титулом архиепис­копа. Константинополь відмовив, але, на думку А. Карташова, позолотив пілюлю Андрієві обіцянкою надати Федорові сан ар­хиепископа, якщо того висвятить митрополит (511, с. 179). Тому Андрій настійно слав Федора в Київ, Федір же опирався, ро­зуміючи марність цього. Поки ж у якості нареченого єпископа він володів величезною єпархією. А. Карташов переконливо спів- ставляє Федорця з пізнішими московським нареченим митропо­литом Митяєм, улюбленцем Дмитра Донського, і Никоном, фаворитом царя Олексія (511, с. 181).

Проте якщо у суздальському питанні патріарх стояв на боці київського князя, то у новгородському все було навпаки. 28 березня 1165 р. відбулася хіротонісанія єпископа Іллі, а на­прикінці року «ходи игумен Дионисии с любовью в Русь и пове­лено бысть владыце архиепископьство митрополитом» (44, с. 32, 219). Це не тільки підносило софійського владику над іншими, а й дозволяло йому безпосередньо зноситися з патріар­хом, оминаючи митрополита київського (1122, с. 38).

Того ж 1165 р. помер Святослав Ольгович Чернігівський. За традиційним порядком йому мав спадкувати старший син стар­шого брата, тобто Святослав Всеволодович Сіверський. Та всі чернігівські партії зійшлися у бажанні не приймати цієї надто самовладної кандидатури, а запросити сина померлого, Олега з Курська. До нього направилося посольство від імені вдової кня­жні, єпископа і бояр. Аби Святослав Всеволодович не узяв стіл силою, вирішено було приховати смерть чернігівського князя. Проте єпископ Антоній всупереч хресному цілуванню, не тільки повідомив сіверянина, а й запросив його на стіл. Літописець по­яснює облудну поведінку владики тим, що «бяше бо родом гре- чин». Олег з’явився до Чернігова трохи раніше за Святослава, але саме останній утвердився на столі. А. Карташов пов’язує поведінку єпископа з домовленістю між Святославом Ольгови- чем і Ростиславом Київським знову утвердити Клима Смоляти- ча на митрополичій кафедрі (511, с. 217). А все ж русько-візан­тійське потеплішання стосунків продовжилося і в наступні роки, про що свідчило зростання руських монастирів на Афоні. 1169 р. афонський протат передав руським ченцям великий закинутий монастир Фесалонікійця з усіма володіннями, зберігши за ру­сичами і монастир Ксилургу. Монастир Фесалонікійця, або русь­кий монастир св. Пантелеймона швидко став одним з найбільших монастирів Афону. У Константинополі продовжував функціо­нувати спеціальний руський квартал (437, с. 353).

1166 р. Ростислав зібрав коаліцію більшості князів проти степовиків і завдав їм поразки. Знов коаліцію зібрано 1167 р., аби убезпечити Дніпровський шлях. Того ж десятиліття відбувся спалах боротьби з «невірними» і в Іспанії, де для цього створю­ються військово-християнські ордени: 1164 - орден Калатрава, 1166 - Алькантара, 1170 - Сантьяго (558, с. 206).

Саме від Ростислава Мстиславича починається постійна тра­диція вживання зображення архангела Михаїла як державного символу (відтак воно стало гербом Києва), хоча спорадично цей знак вживався і раніш. Геральдисти виводять його від печатки першого руського митрополита Михаїла (778, с. 63-64).

В оцінках особистості Ростислава та результатів його діяльності давно вже панує одностайність. Він визнається люди­ною чесною, оборонцем старих традицій, який поважав віджи- лий принцип старшинства та підтримував честь великокняжого столу, але не відзначався талантами батька Мстислава Великого та діда Мономаха, не мав особливого хисту государя та полко­водця (497, с. 185). Контрастною постаттю до нього виставляють Андрія Боголюбського. П. Толочко показав надуманість цього, бо ж князі різнилися не кінцевими цілями (завжди об’єднувальни- ми), а методами їх досягнення (1040, с. 133). У цьому ж обидва реставратори імперії, дійсно, були небом і землею. До того ж творити імперію на базі колишньої колонії з її специфічним скла­дом населення, де чимало пасіонаріїв, було все ж легше, ніж відновлювати її на базі метрополії, сторозтерзаної тривалими війнами. Відновити імперію з центром у Києві вже не зміг би навіть Андрій. Як показали наступні події, останній це чудово розумів. У 60-х роках Україною-Руссю вже міг правити і такий благостний князь як Ростислав. Землі знесилені чвертьвіковою трансформацією, князі виснажені не лиш психологічно, а й фізич­но. 1164 р. помер Святослав Ольгович, чернігівський стіл цього ворохобника зайняв обережно-раціоналістичний Святослав Bce- володич, що мав дуже мало від діда Олега, зате дуже багато від батька Всеволода IL Без бою розв’язалися конфлікти з Мсти­славом Ізяславичем й Андрієм Боголюбським - не так через дипломатичні таланти Ростислава, як через загальну втому від війн. Київ якось непомітно, інерційно ковзнув на стадію центру федерації українських земель. Ростислава визнали як патріарха Руської землі чернігівські Ольговичі, волинські Ізяславичі, га­лицький Ярослав, переяславський Гліб. Добряче пошарпана Київщина відігравала роль такого собі федерального округу, правда, чималенького. Традиціоналіст Ростислав виявився цілком адекватним часові: він нічого не ламав спеціально, але й не мав волі опиратися могутньому етнополітичному процесові. На зміну бурхливій перебудові, чи, власне, демонтажеві імперських структур, надійшла доба стабілізації, перепочинку, коли суспільство відновлювало ресурси, підірвані війнами, і по­ховальні плачі змінилися дитячими колисковими. Правити у та­кому суспільстві - мрія всякого політика, тож Ростислава слід вважати улюбленцем долі, а його піднесення - глибоко зумов­леним усією суспільною ситуацією.

Князь міг вдавати, ніби нічого не змінилося, та колиш­ньої імперії вже не було. До закордонної політики Ростислав був цілком байдужйй, зате доклав усіх зусиль, аби убезпечи­тись від половців і вибороти для Русі ще кілька спокійних років. Десятиліття вистачило для того, щоб підросло нове покоління бійців, і наприкінці 60-х пертурбації відновилися. Як і трьома Десятиріччями раніше, перше грізне слово мовив Новгород. Між тамтешнім боярством і сином Ростислава Святославом, що си- Дів у Новгороді, спалахнув конфлікт. Ростислав не став чекати, поки новгородці виженуть сина і запросять натомість Андрія Воголюбського. Він виступив назустріч, закликавши до себе і ^c∏Ha. Налякані новгородці виступили назустріч Ростиславові. Великих Луках відбулися переговори. Новгородці присягли- ^Ся не шукати собі іншого князя, окрім Святослава. Ростислав повернув назад, але те, що сталося, занадто схвилювало його. Князь відчув, що його інтермеццо закінчується. На зворотному шляху він помирає під Смоленськом 14 березня 1167 р. Дана дата не є абсолютно твердою, оскільки хронологія Іпатського літопису в даному місці значно попсована. С.Соловйов (983, т. 1, с. 471-472), М. Котляр (578, с. 60) притримуються 1168 р. Але М. Бережков навів переконливі контекстуальні аргументи на користь 1167 р. (174, с. 312).

Ростислав зміг відновити престиж і роль великокняжої вла­ди, та вже не в рамках цілої імперії, а в системі власне українсь­ких земель. 8 років Україна-Русь практично не знала усобиць. Політика щодо Степу була оборонною, не робилося далеких походів, не було блискучих перемог, зате й половці не потика­лися далі пороської лінії. Саме там вони потерпіли поразки 1161 і 1166 р., після чого зовсім припинили напади, задовільняючись грабунками купецьких валок.

За Ростислава колишня імперія Рюриковичів остаточно пе­ретворюється з федерації на конфедерацію. Вона остаточно роз­падається на чотири окремішні частини, хоч і з’єднані одною династією, проте далеко не єдиною. За кожною з чотирьох час­тин наміцно закріпився один з княжих родів. Тільки за сам Київ все ще тривала боротьба між кількома княжими вітками. Від колишньої єдності не лишилося й сліду. Кожна з чотирьох час­тин розвивалася своїм самостійним шляхом, кожна відзначалася своєю власною зовнішньополітичною орієнтацією.