Підрозділ 3. 5. Усобиці 1167-1180р. і криза конфедерації

о смерті Ростислава, незважаючи на наявність більш родовитих кандидатів (Володимир Мстиславич, Святослав Всеволодич і Андрій Боголюбський), київські бояри запросили Мстислава Ізяславича Волинського, який до цього двічі садовив у Києві свого дядька Ростислава і був, по суті, його співправителем.

Проте при переділі столів було знехтувано інтересами чо­тирьох синів покійного Ростислава. Ті почали готуватися до війни (578, с. 60). Найактивнішим з них виявився Рюрик. За характе­ристикою О. Толочка, це один з найколоритніших персонажів тодішньої Русі, один з небагатьох «живих» людей тієї доби, чий суперечливий і часом непослідовний життєвий досвід має вик­ликати якщо не схвалення, то принаймні просто людську сим­патію (1030, с. 136).

На початку 1167 р. північноіталійські міста уклали Лом­бардську лігу проти імператора Фридриха Барбароси.

Утвердженню волинського князя на київському столі по- ^сприяло і те, що 1168 р. видалася люта зима на Чернігівщині, ^ЯКа призвела до голоду (59). Тож Ольговичі при всім бажанні пзяти Київ не могли почати активних дій. Ставши великим кня- ^3eM, Мстислав розгорнув енергійну діяльність по захисту Украї- Hn-Pyci і торгових шляхів від половців. Одразу ж 1168 р. він

скликав васалів до Києва: «Браття! Поклопочіться про Руську землю і про свою отчизну і дідизну, бо ве­дуть погани християн кожного року у вежі свої, а з нами присягу прий­маючи і завджи переступаючи. І вже вони в нас і Грецький шлях одніма­ють, і Соляний, і Залозний. Тому гоже було б нам, браття, поклавши надію на Божу поміч і на молитву Святої Богородиці, добути путів отців своїх і дідів своїх, і своєї честі» (39, с. 293). Тут вчувається відродження духу і букви Любеча, разом з тим тут же бачимо ті ідеї й образи, що згодом обростуть плоттю у Слові о полку Ігоревім. У превентивному поході, що почався 2 березня, взяло участь

13 князів. Серед них були числені волинські князі. Крутий на розправу Мстислав змусив до походу Ольговичів і навіть Poc- тиславичів - Рюрика і Давида.

14 квітня (1001, с. 450).

Активізація степового вектора київської політики відбу­валася на тлі чергового перелому близькосхідної ситуації- 1168 р. Амальрик Єрусалимський захопив Каїр й оголосив себе єгипетським королем. Фатиміди звернулися по домомогу до Hyp ад-Діна, який послав до них курдського еміра Ширкуха. Коли той підійшов до Каїра, Амальрик ухилився від битви, і 8 січня 1169 р. сирійці вступили до столиці. Відомість Ширкуха, що помер за два місяці, поступилася славі його племінника Салах ад-Діна. Через два роки останній поклав край династії фатимідів і заснував імперію Айюбідів (306, с. 156).

Близько 1168 р. стався поворот у протистоянні Владимира і Константинополя. У відповідь на скаргу вигнаного Леона пат­ріарх приймає спеціальне рішення, викладене у грамоті, відо­мій за Никонівським літописом. Відмова Андрієві на заснуван­ня нової митрополії мала політичний характер (273, с. 331). Патріарх підтвердив рішення київського собору про необхідність повернути Леона на епископію і пригрозив Андрієві анафемою.

Той, зрозумівши, що домогтися свого через патріарха не­можливо, вирішив діяти через митрополита і наполіг на поїздці Федора до Києва. Федір же добре розумів безнадійність і небез­пеку цього: митрополит, виправдавши Леона, міг змінити пози­цію лише за величезного хабаря (240, с. 42). Так почався конфлікт Федора з князем. Федір мусив поїхати до Києва і наклав там головою. Літописний текст про страту Федора (52, с. 355-57; 53,

с. 551-554) проаналізовано С. Соловйовим, який назвав долю Федора «страшним явищем» в історії руської ієрархії і вважав, Що літописний текст - переробка митрополичого послання (983,

т. 1, с. 520). М. Присьолков погодився з гіпотезою С. Соловйова І розвинув її, вказавши, що даний текст було включено до владимирського зводу 1177 р. на вимогу митрополита (851, ^c∙ 77). За М. Вороніним, конфлікт в літописі дуже перебільшено (240, с. 45). Цікаво, що в ці ж роки сягнула піку боротьба Києво- Печерського монастиря з митрополитом. Саме за часів митропо­лита Іоана цей монастир став незалежною від митрополита архи- ^Мандрією, про що видано партіаршу грамоту. Пізніше грамота загубилася, і у XVI ст. її спробували відновити, склавши підлож- ^НУ грамоту від імені Андрія Боголюбського (1147, ^c∙ ЗО). Є. Болховітінов вважає, що таку грамоту Андрій дав 1159 р. 087, с. 283). М. Вороній припускає, що асоціація між Печерською ^аРхімандрією і Андрієм виникла через те, що і монастир, і князь ^мали спільного противника в особі митрополита, відтак монастир ^П1Дтримував Андрія у його боротьбі за автокефалію (240, с. 46)

Мстислав хотів закріпити успіх і знову зібрав у Києві «бра- Tiio свою». Спільна рать висунулася до Канева (53, с. 538-541). ^a від початку походу князі стали сваритися через поділ здобичі. Спалахнула усобиця, якою скористалися половці. Переможні походи сприяли територіальному єднанню України-Русі, але не припинили боротьби князів за Київ. Ця боротьба спростовує гадку про політичний занепад Києва в аналізовану добу.

Мстислав лише на якийсь час домігся визнання свого стар­шинства. Володіючи Києвом і багатою, урбанізованою Волин­ню, опираючись на допомогу торків і тимчасово втихомирених Ольговичів, Мстислав, як вважає Б. Рибаков, став найсильнішим з-поміж сучасних йому князів, ніхто не міг протистояти йому сам-на-сам (924, с. 198). І все ж, будучи хоробрим і вольовим, Мстислав не виявив достатньо гнучкості. Відносно швидко про­ти нього склався міцний союз Ростиславичів і Ольговичів, який очолив Андрій Боголюбський. На 1169 р. вплив Мстислава зву­зився до Київщини і Волині та ще до далекого Новгорода, де сидів Роман Мстиславич.

Серед київського боярства сформувалася особлива партія, що розгорнула боротьбу проти Мстислава. Її очолили бояри Петро та Нестор Бориславичі. Свого часу їхня челядь була спіймана на викраданні князівських коней. Після цього Мстислав віддалив даних бояр від себе. Вони перебралися у Вишгород до Давида Ростиславича. Ще під час останнього по­ходу на половців Бориславичі під Каневим почали інтригувати, ніби Мстислав задумав покликати Давида і Рюрика до себе обі­дати, аби захопити їх та кинути у поруб. Справді, Мстислав за­просив їх на обід. Давид і Рюрик зажадали від великого князя хресного цілування, що їм не буде нічого злого. Мстислав з обу­ренням повідомив про це своїй старшій дружині. Та порадила дати клятву, але натомість вимагати видачі інтригантів (53, с. 542). З цієї заяви можна судити, що для київських бояр зовсім не було таємницею, хто саме інтригує проти Мстислава, більш того, окрім партії Бориславичів (просмоленської чи, принаймні, антиволинської), на Київщині існувала і значна проволинська партія, на яку і спирався Мстислав. Непорозуміння між князя­ми було владнано взаємним цілуванням хреста, але Бориславичів Мстиславові так і не видали.

Безпосередній конфлікт між Андрієм Боголюбським і Мстиславом розгорівся формально через вплив на Новгород - імперська спадщина постійно торпедувала спокій на Україні- Pyci. Але спроби Андрія відірвати Новгород від Києва і нав’я­зати новгородцям щойно вигнаного ними Святослава Рости­славича зазнали невдачі.

Тоді Боголюбський спрямував усі сили своїх союзників на південь. 1169 р. проти Мстислава виступило 12 князів з семи кінців Русі - усі Ростиславичі, Олег та Ігор Святославичі, Гліб Юрійович, Володимир Андрійович. За Никонівським дітописом, до них приєдналися «половецькі князі з половцями, і угри, і чехи, і ляхи, і литва і силу силену воїнства зібравши, ішли до Києва» (60, т. 9, с. 237). Сам Андрій не пішов на південь, а послав туди свого сина Мстислава та воєводу Бориса Жидиславича. Із знач­них князів до коаліції не вступив лише Святослав Всеволодо­вич, бо той розглядав Андрія як свого суперника у боротьбі за київський стіл (421, с. 62). Та взяти Київ навіть такій армаді вия­вилося заскладно. Як і в часи Оскольда й Олега, подібне вдалося лише завдяки зрадникам, що ще раз підкреслює хибність уяв­лень про якийсь занепад Києва після втрати ним колоній. Зрад­ники ж серед київського істеблішменту знайшлися. Київське бо­ярство завжди було розбите на партії. На той час смоленська партія бояр, чи точніше сказати - партія, що орієнтувалася на Ростиславичів, була вже чи не найсильнішою в Києві. Під час правління Ростислава вона значно посилилася, тепер же мала поступатися волинській партії Мстислава. Той же недооцінив її небезпеку і не вжив належних заходів для нейтралізації. Наслідки не забарилися: «окаянні ж бояри київські Петро Бориславич, і Нестор Жирославич, і Яків Дігеньєвич почали коромолити і потай зв’язуватися з князем Мстиславом Андрійовичем й іншими кня­зями, як передати їм град Київ». Вони підказали напасникам найкращий план штурму, відкрили найвразливіші місця, і 12 березня 1169 р. Київ впав (60, т. 9, с. 237). Мстислав II відсту­пив до Володимира.

Щодо дати, є розбіжності. Новгородський перший літопис взагалі замовчує, що Київ взято силою: Мстислав «не бияся... от­ступи волею Кыева» (44). В. Татищев датує взяття Києва «березня в середу другої седмиці посту», не враховуючи невідповідності між цими елементами дати. Н. Арцибашев виправив 8 на 12 (154, с. 188). М. Грушевський тримався дати 8 березня (303, ^c∙ 197). М. Степанов вказує, що 8 березня було середою другого тижня посту у 1172 р. (996, с. 37). Це суперечить контексту, тому М. Бережков спинився на даті 12 березня 1169 р. (174, с. 336).

Іпатський літопис епічно повіствує: «І грабували вони два дні увесь город, Поділ і Гору, і монастирі, і Софію, і Десятинну Богородицю. І не було помилування анікому і нізвідки: церкви горіли, християн убивали, а других в’язали, жінок вели в по­лон, силоміць розлучаючи із мужами їхніми, діти ридали, див­лячись на матерів своїх. І взяли вони майна безліч, і церкви оголи­ли від ікон, і книг, і риз, і дзвони познімали всі - смоляни, і суздальці, і чернігівці, і Олегова дружина, - і всі святині було за­брано. Запалений був навіть монастир Печерський Св. Богоро­диці...» (39, с. 295). Вперше за всю історію Київ піддано нищівному розгрому самими руськими князями. Історики по-різному інтер­претували цей факт, але усі відзначали його переломний характер.

М. Карамзін саме ним завершує другий том своєї «Історії», немовби запечатує останнім його абзацем київський період дав­ньоруської державності: «Андрійвіддав Київ брату свому Глібові; але це місто назавжди втратило право називатися столицею вітчизни. Гліб і наступники його вже залежали від Андрія, що з того часу зробився істиним великим князем Росії; і таким чином місто Владимир, нове і ще бідне порівняно з древньою столи­цею, заступило її місце, зобов’язане своєю знаменитістю нелю­бов’ю Андрія до південної Росії». Сам погром М. Карамзін опи­сує з неприхованим осудом: «Переможці, на сором собі, забули, що вони росіяни: упродовж трьох днів грабували не лиш жи­телів і доми, але й монастирі, церкви, багатий храм Софійський і Десятинний; покрали ікони дорогоцінні, ризи, книги, самі дзвони - і добродушний літописець, прагнучи вибачити грабіжників, говорить нам, що кияни були тим покарані за гріхи їхні і за деякі хибні церковні вчення тодішнього митрополита Костянти­на!..» (497, с. 192).

С. Соловйов підкреслював, що Київ було взято при за­гальному опорі його жителів (983, т. 1, с. 529). В. Сергеевич вва­жав плюндрування Києва помстою підпорядкованих племен за його гегемонію та централізаторську політику. Б. Рибаков же тлумачив, що істориків введено в оману «барвистим описом дво­денного розгрому міста в літописі Печерського монастиря, який було підпалено переможцями», об’єктивні ж дані про нищення Києва він заперечує (924, с. 141). Та якраз Печерський монастир, хоч і був підпалений, проте не вигорів: «Бог молитвами Святої Богородиці оберіг його від такої біди» (39, с. 295)! Тому якихось емоційних причин для перебільшень в ченців не було. Г. Хотке- вич писав: «Був Київ браний не раз, був і руйнований, і горів, і болів - усього бувало, але такого ще не бачив. То руйнували свої князі, своя рука, а це ж прийшов ворог лютий, що самий корінь хотів згризти, щоб і насіння не було» (1123, с. 41).

IL Толочко відзначає, що у поході брали участь не тільки і _не стільки суздальські князі, як південноруські (1040, с. 139). З українських князів були чернігівські і переяславські. Ростисла- вичі ж, хоч і мали уділи на Київщині, по суті, представляли Смо­ленщину. Суздальці, справді, становили відносно невелику ча­стку серед усіх полків, але натхненником і організатором походу, його могутнім режисером був саме суздалець Андрій, загальне оперативне керівництво здійснював його син Мстислав. Саме Суздальщині було найвигідніше таке приниження Києва, а ни­щити певний етнос його ж власними силами - це класична так­тика усіх агресорів. Як історіографічний курйоз можна навести інтерпретацію даної події в одному з «Історичних календарів», де погром Києва приписується лише «половцям, союзникам Мстислава Андрійовича» (430). За С. Соловйовим, вчинок Анд­рія - подія величезної ваги, відтоді історія пішла новим шля­хом, з якого завівся на Русі новий порядок (983, т. 1, с. 539). Д. Іловайський по-своєму розгорнув цю думку: «Ось де треба шукати початку переваги Півночі над Півднем, Москви над Киє­вом, абсолютизму над федерацією вільних околиць. Сучасники не тямили певно, що коїться щось недобре в тій зневазі старої столиці, яку вчинив суздальський князь. Якби було це розумін­ня, то певно б літописець звернув на це особливу увагу» (421, с. 63). Б. Греков, хоч і відзначав, що Андрій не був чимось винят­ковим, все ж вбачав у його діяльності риси, що ріднили його з майбутніми творцями Московської держави, яким вдалося те, Що було ще не під силу Андрієві (294, с. 513).

Оцінка події М.Грушевським була цілком однозначною, хоча і зазнала впродовж років певної еволюції. У «Нарисі історії Київської землі» підкреслено, що Київ піддано нищенню цілком свідомо і заздалегідь продуманим планом: Андрій хотів «при­низити значення Києва: без сумніву, Мстислав Андрійович знав наміри і бажання свого батька і, звичайно, міг би утримати від ^rpa6yπκy союзників, якби збереження Києва входило до планів Андрія, але цього не прагнув останній». В «Історії України-Русі» сказано лаконічніше, але різкіше: «Не раз брали Київ перед тим, але... тепер його брав тяжкий ворог лише з тим, щоб його зни­щити, понизити, зруйнувати». В «Ілюстрованій історії України» Дана подія вже поставлена в контекст генеральної політики суздальської династії «підірвати Київ, щоб його князі не мали значення, а їм щоб бути першими князями» (305, с. 223; 303 с. 197; 302, с. 110). Більш нищівні наслідки для Київа, ніж навіть погром 1169 р., мали наступні напади на його околиці половців які приходили сюди 1170, 1172 і 1173 р. і почувалися тут як удома.

Б. Рибаков дав нищівну характеристику Андрія (925), що викликала протест С. Шмідта: «Складено її майстерно, з блис­ком, вона може міцно засісти в свідомості читача. Чи не надто довірився автор в оцінці міжкняжих чвар, так образно змальова­них в літописах, думці однієї з сторін?» (1166, с. 194). В сучасній українській публіцистиці погром 1169 р. розглядається як віхо- ва подія: Андрій «вперше здійснив похід на Київ не в рамках княжих міжусобиць, як це, до речі, робив рашіне його батько Юрій Довгорукий, метою якого було здобути великокняжий престол, а як володар нової держави, ворожої Україні-Русі, і повелитель нового народу. Його, отже, можна вважати за­сновником імперської... Росії» (993).

За аналогією з американським «диким Заходом» Залісся XII ст. було таким собі «диким Сходом». Там у XII-XIII ст. ще тільки починали проявлятися побутові риси старої вічевої Київ­ської Русі (736). За А. Зіміним, боярське землеволодіння у Вла- димиро-Суздальській Русі XII ст. ще не було поширеним яви­щем (404, с. 246-253). Більш того, за П. Толочком, сам процес формування даної землі при Андрії та його найближчих наступ­никах ще був далеким від завершення. Тому її князі були зай­няті не перерозподілом внутрішніх володінь, як це було харак­терним для України-Русі, а розширенням зовнішніх кордонів, поширенням данини і суду на нові землі (1040, с. 141). Ю. Лимо­нов вважає, що погром Києва «відіграв вирішальну роль у по­дальших долях Древньої Русі... З захопленням Києва і почат­ком князювання на київському столі Гліба політичний гегемонізм Владимиро-Суздальської Русі і Андрія не тільки посилився, а й отримав своє дійсне оформлення» (629, с. 68, 73). На уламках імперії Рюриковичів формувалося з-поміж інших дві найбільші держави - у дніпровському і у волзькому басейнах. Формува­лися на різних етнічних базисах і природно-географічних підклад­ках, різному політичному підгрунті. Якщо Київ, в основному, вже перехворів імперським синдромом, то молодша Суздаль ще мусила пройти цю стадію, яка згодом стала для неї хронічною і породила протидію Півдня, бо виклик, зроблений Суздалем «уможливив союз трьох південних гілок Рюриковичів: Ростиславичів у Галичині, Олеговичів у Чернігові та Мстисла- вичів у Києві» (376, с. 25).

Після сплюндрування Києва Андрій посадив там молод­шого свого брата Гліба, який перед тим з п’ятнадцять років кня­жив у Переяславі. Київський стіл Гліб обіймав з 12 березня 1169 до 20 січня 1171 (з невеликою перервою в лютому - квітні 1170). Був одружений з донькою Ізяслава Давидовича, від якої мав трьох синів, зокрема Володимира, котрий 1169 р. і змінив батька у Переяславі. Половці, дізнавшись про зміну князя у Києві, прийшли поздоровити Гліба з утвердженням «на отчині своїй і дідині» і запропонувати союз. Позірні переговори були для половців лише прикриттям для розпочатих грабунків. Гліб осипав дарунками одних половців на лівому березі Дніпра, аби швидше відвести небезпеку від свого дванадцятилітнього сина Володимира, що лишився княжити у Переяславі (майбутнього героя Слова о полку). Тим часом інші половці під Корсунем не стали чекати княжих милостей (хоча їх попередили, що князь скоро з’явиться і до них), а почали палити і грабувати села, на­лежні Десятинній церкві. Гліб хотів з невеличкою особистою дружиною кинутися до Корсуня, та берендеї не пустили його на вірну смерть. Факт показовий, бо ж Гліб посаджений в Києві великою мірою силами чорних клобуків, причому треба розу­міти, що в ці роки провідну роль в них грали берендеї. Гліб був перш за все берендейський князь. Берендеї складали його гвар­дію і були тілоохоронцями не за страх, а за совість. Берендеї були його першими дорадниками. Зайнявши високий щабель у безпосередній близькості до великого князя, берендейські вожді більше не хотіли особисто ризикувати у сутичках з половцями. На їхню вимогу Гліб відправив проти половців свого молод­шого брата Михайла Юрійовича. Той узяв сто переяславських Дружинників і півтори тисячі берендеїв. Після дуже жорстокої січі, в якій Михайла було двічі поранено, він повернувся до Києва переможцем, ведучи полон з 1500 половців, а також звільнивши руських бранців.

Значно більша небезпека загрожувала Глібові з боку Мстислава, який зовсім не змирився з утратою Києва. Але від Його претензій Гліба захистили Ростиславичі, які через давню ворожнечу з Мстиславом все ще лишалися вірними суздальцям. Мстислав перш за все помстився своєму найближчому сусідові Володимирові Андрійовичу, спустошивши його Погорину. Во­лодимир на той час вже лежав на смертному одрі, його міста палали, жителів тисячами забирали в полон. Так і не дочекавшись допомоги від Гліба, Володимир помер. Його геть сплюндрова­на волость мало кого спокушала. Поруч, у Полонному знахо­дився тоді Володимир Мстиславич. Дізнавшись про смерть Андрійовича, він проник до Дорогобужа, поклявшись «позріти лихом», але згодом захопив майно і волость покійного, а кня­гиню його вигнав. Узявши тіло померлого, вона повезла його до Києва. Між тим, Мстислав уже вирушив разом з братом Яро­славом Луцьким та галицьким допоміжним загоном на Київ. Біля Tpenоля до нього приєдналися чорні клобуки, які ще нещодав­но підтримували Гліба і були його практично єдиною опорою.

За той короткий час, що Гліб сидів у Києві, він так і не зміг привернути до себе киян. Після вчиненого погрому це було практично неможливо. Та відвернулися і чорні клобуки. Можна припускати, що останні розраховували на більше, ніж отрима­ли. Нагороджати клобуків можна було лише за рахунок київсь­ких бояр. Так Гліб опинився між двома вогнями і так і не зміг створити собі надійної політичної бази. Тому з наближенням Мстислава він подався до Переяслава. Ростиславичі ж сиділи в своїх уділах, ніхто з них не наважувався узяти Київ. Головною причиною того була ненависть киян до суздальців та їхніх при- спішників. Про це знаємо з реакції дружинників Володимира Андрійовича. Коли його тіло слід було вести з Вишгорода до Києва, і Давид Ростиславич виряджав цих воїв провожатими, вони відповіли: «Княже, ти сам відаєш, що ми зробили киянам; не можемо їхати, переб’ють нас» (39, с. 297).

Мстислав вільно увійшов до Києва в березні 1170 р. і уря­дився з братією. Вокняжіння визнали Святополк Турівський, Bce- володкович Городенський і Володимир Мстиславич. Князь уклав ряд з киянами, що ставилися до нього з демонстративною симпатією. Чорні клобуки трималися дводушно: звісно, з про- половецькими суздальцями їм було не по дорозі, але їх влаш­тували б і Ростиславичі. З Києва Мстислав з усіма силами пішов до Вишгорода, де засів Давид Ростиславич з великим військом. У нього були допоміжні загони братів. Гліб Юрійович, що втік до половців, повернувся в квітні з Кончаком і частиною берендеїв - Бастіївою чаддю, відданою Ростиславичам. Почала­ся облога, дрібні сутички, але союзники Мстислава не були на­строєні на тривалу війну. Галицька підмога першою полишила його, пославшися на підробне розпорядження свого князя. За Густинським літописом, галицький воєвода сам був бманутий (54). В. Татищев пояснював відступ галичан підку­пом (97, т. З, с. 175).

Та погодні і господарські обставини не сприяли стабілі­зації становища Україні-Русі. 1170 р. почався тут дуже суворою зимою, літо позначилося помірною посухою - правда, слабшою, ніж на Заході. У Новгороді голод призвів до епідемії. З цього скористався Андрій і кинув полки на Новгород. Конфлікт виник через «двинську данину», яку отримував Новгород від північних племен. З 1169 р. двинці почали давати її суздальцям. На Двину вирушив каральний загін новгородців. Суздальський князь по­слав і своє військо, проте новгородці розбили його на Білоозері. Розлючений Андрій зібрав ще більше військо, очолене його си­ном Романом (60, т. 10, с. 95). В новій коаліції взяли участь смо- ляни, рязанці, муромці, полочани, переяславці та «уся земля Руська», всього 72 князі (цифра, безумовно, епічна).

Проте новгородці, на відміну від киян, змогли захистити­ся. Коли противник розгорнув наступ, новгородці на чолі з по­садником Якуном спішно укріплювали місто. Наступаючі по­бачили неприступну фортецю. З ходу взяти такі бастіони було неможливо. Бойові дії під стінами тривали всього чотири дні, потім союзники відступили, а паніка і переслідування їх новго­родцями довершили справу. 25 лютого 1170 р. новгородці гучно святкували перемогу. Новгородець гордо занотував: «... купля- ху суждальць по 2 ногате» (44, с. 33). Перемога дала привід до творення переказу про чудесну допомогу новгородської ікони «Знамення Богородиці» (57, с. 9-10). Архиепископ Ілля був учасником сакральної події, завдяки чому став одним з «обе­регів» міста (1121, с. 69). Наприкінці року Ілля заклав Благові­щенський монастир. Даний богородичний культ протиставляв­ся як Софійському культу Києва, так і Покровському культу Суздаля.

В середині 1170 р. до папи Римського прибуло посольство від Мануїла. Б. Рамм вважає його наслідком папських зносин з Руссю: руська дипломатія вчинила тиск на Царгород і базилевс відправив послів. Та конфесійні суперечності і зараз не дозволи­ли домовитися (864, с. 80). Водночас Мануїл наважився на роз­рив з Венецією. Для цього він мав заручитися дружбою Пізи і бодай нейтралітетом Генуї (979, с. 294-5).

Незважаючи на військову перемогу Новгорода над суздаль- Цями, це зовсім не було кінцем чергової політичної акції Андрія. Навпаки, це був тільки її початок. Втрачене дружинниками було повернуто талантом політика. Андрій застосував еконо­мічну блокаду і за півроку домігся покірності Новгорода (629 с. 68-69). Тому рік все ж став переломним для новгородців. Вони вигнали Романа Мстиславича і звернулися до Андрія, просячи миру «на всей воли нашей, и дай же нам князь» (44, с. 33, 221; 56, с. 12; 57, с. 164). 4 жовтня 1170 р. у Новгороді сів Рюрик. В. Янін назвав це «політичним переворотом» (1195, с. 104).

Мстислав після облоги Вишгорода відступив до Києва і кілька тижнів простояв з полками на городах коло Золотих воріт. Давидові половці і берендеї непокоїли табір наїздами, допоміжні загони розходилися, а до Давида ж тим часом підходили підкріплення, і сам Гліб сунув з-за Дніпра з новими ордами по­ловців. На вимогу братії Мстислав нарешті вирішив відступити з наміром організувати новий похід. Половці кинулися наздогін, але були відкинуті. Вони узялися грабувати Київщину. Коли ж вони, відпущені Глібом, поверталися в степ, то Василько Яро- полчич, що сидів у Михайлові, задумав наздогнати їх, але за­блукав по дорозі і спізнився. Гліб з союзниками заступилися за своїх половців, спалили місто Василька і самого його прогна­ли. Це було дуже дико для киян, вихованих на традиціях бо­ротьби зі степовиками. Це було й абсолютно незбагненно з по­гляду церкви - воювати за поган проти християн. Гліб зробив усе, аби зміцнити ненависть і презирство киян до себе. Але і Мстиславові не судилося зібрати новий похід на Київ. Влітку він розхворівся і помер 19 серпня 1170 р. Перед смертю Мсти­слав домовився з братом Ярославом Луцьким, що Володимирсь- ку волость залишить своїм синам. Старший син Роман був тоді у Новгороді, прийшов до Володимира восени. Проте і Гліб Юрійович недовго пережив Мстислава, був отруєний киянами на початку 1171 р. Його князювання, як почалося, так і закінчи­лося половецькою навалою. Половці проникли за Київ, сплюндрували багато сіл і з великим полоном відійшли у степ. Михайло Юрійович знов на прохання помираючого Гліба ки­нувся услід, настиг половців вже за Бугом, багатьох побив і відібрав чотириста полонених.

Коли київський стіл став вакантним, ним розпорядилися Ростиславичі. Самі вони зайняти Київ знов не наважилися, на­томість запросили дядька - Володимира Мстиславича. Саджаю­чи у Києві цю непопулярну і неприємну особу, вони сподівали­ся, що той буде відданим і слухняним виконавцем їхніх бажань. Володимир залишив Дорогобуж крадькома, переступивши писягу своїм «ротникам» - Ярославові Луцькому і покійному Мстиславові. 15 лютого 1171 він сів у Києві, передавши Погори- _ну своєму синові Мстиславові. Але вокняжіння Мстислава не сподобалося Боголюбському. Справа була не в самому Воло­димирові, це була настільки незначна особа, що не вийшла б з-під андрійового впливу. Неприйнятним було самовільне роз­порядження київським столом з боку Ростиславичів (97, т. З, с. 183). Андрій наказав Володимирові лишити Київ, а Ростисла- вичам зробив зауваження, але передав місто Романові

Ростиславичу.

М. Карамзін дає цьому фактові дуже присолоджену інтер­претацію: «Тоді Андрій, поєднуючи честолюбство зі шляхетним безкористям і наче бажаючи великодушністю присоромити Рос­тиславичів, оголосив їм, що вони, давши слово бути йому слух­няними як другому батьку, мають право чекати від нього ми­лості і що він поступається Києвом братові їхньому, Романові. Задоволений... Роман доручив Смоленськ синові Ярополкові і в’їхав до столиці Київської при виявах загальної радості меш­канців, що любили в ньому чесноти його батька» (497, с. 363).

С. Соловйов же застерігає, що віддаючи Київ Ростислави- чам, Андрій навряд чи керувався якимись симпатіями до них, він хотів поставити їх на місце, та не рвати з ними остаточно (983, с. 2, с. 241). Тому-то крок був парадоксальним. Невідомо, як би скінчилася ця історія для Володимира, якби він не помер ЗО травня, просидівши на київському столі три з половиною місяці.

Весна-літо 1171 р. були в Західній Європі ще спекотніши- ми від минулорічних. Візантія наважилася скористатися мо­ментом і різко змінила політику щодо латинян. 12 березня Ma- нуїл ініціював погром венеціанських купців, яких було в імперії 20 тисяч, зокрема 10 тисяч у Константинополі. Хто не встиг утек­ти, потрапив до в’язниць, де вже бракувало місць. Майно було Конфісковане. У відповідь Венеція у травні-серпні зібрала проти Візантії 120 кораблів. Дож Вітале Мік’єле особисто очолив експедицію і став шарпати візантійське узбережжя (979, с 279). Така масштабна переміна не могла не позначитися і на розста­новці сил на Русі. Зокрема, патріарх вивів з підпорядкування Київського митрополита Києво-Печерський монастир. Це відбу­лося 1170-71 р. при печерському ігумені Полікарпі, що був тісно Пов’язаний з київськими князями, особливо Ростиславом Мстиславичем. Полікарп вступив у серйозний конфлікт з митрополитом-греком з питання про пости, та патріарх вирі­шив за краще підтримати ігумена (1172, с. 53).

1171 р. зміцнило свої позиції Волинське князівство, приєд­навши Берестейську волость. Водночас в Єгипті скинуто Фа- тимідів, що сповідували єретичну версію ісламу. Об’єднання Єгипту з правовірною Сирією відкрило нову епоху ісламу.

На початку липня до Києва прибув Роман. Його зустріли митрополит, ігумени, і всі кияни і братія його, «і була радість усім людям з Романового княжіння» (39, с. 307). Роман відзна­чив водночас і своє вокняжіння і перемогу свого васала Ігоря Сіверського над Кобяком і Кончаком. Юний Ігор сам вручив Романові трофеї на знак поваги і підлеглості. У відповідь він отри­мав дарунки від Ростиславичів і відзначав з ними день Бориса і Гліба у Вишгороді. Але реальна ситуація була далекою від ідилії. Роман, враховуючи долю попередників, мусив дистанціюватися від Андрія і зближуватися з місцевим боярством.

Ще більше загострюється ситуація в Новгороді - навіть порівняно з бурхливою минулорічною. 1171 р. новгородський князь Рюрик розірвав з Боголюбським, але наприкінці року зму­шений був залишити місто, де натомість сів Юрій Андрійович. В. Янін підкреслює, що упродовж 1136-71 р. Новгород пережив не менш десятка політичних переворотів, які засвідчують неба­чений накал внутрибоярської боротьби (1195, с. 104).

Андрій Боголюбський ставав усе сильнішим. 1172 р. він успішно ходив на булгар, залучивши до походу в якості своїх васалів рязанського і муромського князів. Різні літописи суго­лосно повідомляють про взяття шести болгарських сіл і одного міста (52, с. 364; 53, с. 564; 60, т. 9, 247; 61, с. 248; ЗО, с. 71; 75, с. 52). Болгари ж виставили 6-тисячний загін (за Никонівським літо­писом, навіть 7-тисячний) наздоганяти андрійове військо, але не встигли. Незабаром Андрій прислав до Ростиславичів, вимага­ючи видати йому Григорія Хотовича та ще двох бояр, підозрю­ваних у отруєнні Гліба. Ростиславичі ж Григорія не видали, а відпустили його від себе, щоб він знайшов більш надійний притулок. За таку непокору Андрій без подальших пояснень звелів Ростиславичам забиратися з Київської волості до Смо­ленська, а Київ передав своєму братові Михайлові, який до того сидів у Торчеську - столиці чорних клобуків. Роман не схотів усобиці і залишив Київ, а Михайло послав туди замість себе брата Всеволода та племінника Ярополка, сам же залишився у Торчеську. Суздальськй клан прагнув якомога швидше звести Київ до другорядного міста, і подібні зверхні жести носили де­монстративний характер.

Та менші Ростиславичі, Рюрик, Давид і Мстислав не були такими піддатливими, як Роман, тому стали протестувати проти рішення Андрія, а потім вночі напали на Київ, полонили Всево­лода і Ярополка з дружиною і посадили на стіл Рюрика Рости- славича, який напередодні був вигнаний новгородцями.

Довгі руки Андрія простяглися і до Новгорода. На захист республіканської державності рішуче виступив архиепископ, відправивши посольство для врегулювання новгородо-суз- дальських взаємин.

Тим часом ситуація навколо Візантії знову змінилася. Ве­неціанське військо потерпало від чуми, кілька посольств до Кон­стантинополя нічого не дали. Після третього дож вирішив по­вертати додому. Це було і його особистою катастрофою - у Венеції він був вбитий (979, 298). А все ж світовий фінансовий центр невблаганно переміщувався до Італії. Саме 1172 р. Генуя започатковує новий тип монети - гріш (від лат. grossus - вели­кий), який дорівнює вартості кількох денаріїв і врешті-решт витісняє їх з обігу. 1182 р. подібну монету стала карбувати Флоренція, 1200 р. - Венеція (398, с. 33).

1173 р. був роком активного сонця, Європу сколихнув грип (981, с. 93), на Русі стояла посуха. Кожен князь розрахову­вав покращити справи за рахунок сусідів. Ольговичі раділи з усобиці серед Мономашичів, під’юджували Андрія, пропоную­чи допомогу. Той відправив до Ростиславичів наказ: «Не ходите ви в моїй волі, то ти, Рюриче, піди в Смоленськ, до брата у свою отчину». Давид же і Мстислав взагалі виганялися за межі «Русь­кої землі». Але Мстислав остриг андрійовому послу голову і повелів передати Андрію: «Ми тебе до сих пір по приязні як отця мали. А коли ти з такими речами прислав єси не яко до князя, а як до підручного і простого чоловіка, то що ти замислив єси, те й роби» (39, с. 309). Андрій, уздрівши свого остриженого посла та вислухавши його, аж змінився з лиця. Він зібрав 50 тисяч війська і послав з ним свого сина Юрія і воєводу Бориса Жиди- славича. В новій армії вторгнення були новгородці, муромці та рязанці, князі туровські, пінські, городенські, полоцькі, і навіть Роман Смоленський змушений був допомагати супроти влас­них братів. Чернігівський князь Святослав Всеволодович, що мав надію після Андрія князювати в Києві, на цей раз пристав до каральної експедиції. Проте це був практично єдиний князь з України-Русі, реально ж військо складали дружини з великорусь­ких та білоруських етнічних земель. Як бачимо, феодальне роз­дроблення зовсім не виключає можливості надпотужних військо­вих союзів (323, с. 77). Остання третина XII ст. сповнена такими коаліціями по кількадесят тисяч воїв.

Вже біля Києва до війська приєдналися сіверяни на чолі з Святославом Всеволодовичем. Оскільки стало відомо, що Андрій не прагне Києва для себе, то Святослав сподівався отримати Київ собі. Перейшовши Дніпро, союзники вступили до Києва, по­лишеного князями. Рюрик закрився у Білгороді, а Мстислав з Давидовим полком у Вишгороді, сам Давид подався за допомо­гою до Галича.

Святослав, приєднавши до своєї армії київське ополчення, набране, мабуть, примусово, а також чорних клобуків, виру­шив 8 вересня до Вишгорода. Ніколи ще Україна-Русь не бачи­ла такої раті, самих князів було 20. Вишгород було обложено. М. Карамзін так живописує цю подію: «Шумний, неозорий стан їхній був предметом подиву для жителів дніпровських. Нікчем­на фортеця зі жменькою людей здавалася метою, не вартою та­кого ополчення, яке могло зруйнувати або завоювати сильну державу; але в цій нікчемній кріпості бодрствував герой, а в стані облягаючих не вистачало ні ентузіазму, ні згоди. Одні князі не любили самовладдя Андрія, інші підступності Святослава, деякі таємно співчували Ростиславичам» (497, с. 366). Мстислав не лякався і стійко відбивався. Щодня під стінами відбувалися су­тички, і багато війська гинуло у них. Облога затяглася аж на 9 тижнів з 8 вересня 1173 р. до самої пізньої осені. Північні опол­чення та Андрійові союзники, зібрані примусом, були висна­жені. Між тим підійшов Ярослав Ізяславич Луцький «з усією Волинською землею» і почав переговори зі Святославом, дома­гаючись Києва. Святослав не погоджувався, та й Андрій не по­терпів би цього. Тоді Ярослав вступив у контакти з Ростислави- чами, і ті погодилися передати Київ йому. Ярослав пішов до Білгорода, щоб з’єднатися з Рюриком. Це викликало паніку се­ред війська Святослава. Чекали, що до Ярослава ще приєдна­ються галичани та чорні клобуки. На світанку величезна армія кинулася переправлятися через Дніпро. Як пише М. Карамзін, «герой Мстислав стояв на стіні: при світлі вранішньої зорі, ба­чачи цю незрозумілу втечу війська чисельного, немовби надпри­родною силою гнаного, занурюваного у глибини Дніпра, він заледве вірив очам - підняв руки до неба; уславив святих заступників Вишгорода Бориса і Гліба; сів на коня і поспішав довершити удар; топив, полонив людей; узяв стан неприятельсь- кий, обози - і з того часу вважався він найхоробрішим з князів руських. Літописці, засуджуючи зарозумілість Андрія і союз його з Ольговичами, ненависниками Мономахової крові, підносять похвалами Мстислава, ознаменованого чудесним покровитель­ством неба у ратоборстві з сильними» (497, с. 36J7). Містифікова­не М. Карамзіним «чудо» було нічим іншим як проявом гео- політичних закономірностей. Україна ставала геополітичною реальністю, і долю її земель вирішували перш за все українські князі, зокрема виходці з такого глибокого запілля як Волинь, що була справжньою коморою військових, економічних, людсь­ких ресурсів України аж до перших років XVII ст.

Єдиним сильним князем України-Русі, не втягнутим до кон­фліктів, лишався^Ярослав Галицький, надто заклопотаний домаш­німи справами. Його стосунки з Польщею на той час зіпсувалися. Сусіди активно підтримували внутрішню опозицію. Саме 1173 р. княжич Володимир укупі з багатьма галицькими боярами знайшов прихисток у Болеслава Кучерявого. Внутрішній галиць­кий конфлікт, ускладнений зовнішнім втручанням, тривав вісім місяців. На думку Б. Рибакова, бояри просто не дуже довіряли князеві, що перед цим клявся у вірності Києву (915, с. 514).

Отже, і цей конфлікт мав етнополітичне підгрунтя. Україн­ський етнос стояв ще лише на порозі оформлення у народність, причому галичани були найслабше втягнуті в наявні зв’язки. Принаймні, галицька еліта більше орієнтувалася на Польщу, ніж на єдинокровний Київ. У Польщі бояри отримали велику допомогу, осільки одразу після повернення до Галича спрово­кували міське повстання. Т. Бєлікова виділяє у ньому два стру­мені: фрондуюче боярство винищувало Чаргову чадь - набли­жену до Ярослава партію, а міські низи творили шумовий фон міжпартійної боротьби, розправляючись з незаконною жінкою князя Настею, відволікали увагу від справжніх цілей повстання (169, с. 22). Повсталі домоглися ув’язнення княжича Олега і пе­ребили княжу дружину (268, с. 82). Та ускладнення взаємин Яро­слава з Малопольщею тривало недовго. В жовтні 1173 р. Краків зайняв Мешко і зразу відновив добрі стосунки з Ярославом. Вже наступного року Ярослав набрав там велику дружину для боротьби зі своїми супротивниками (790, с. 333).

За такого розкладу сил Ярослав Луцький у грудні 1173 р. став київським князем. Наступала нова доба. В останню чверть

XII ст. феодальна децентралізація на Русі вже досягала свого апо­гею, після чого неминуче мала піти на спад. Землі роздробилися на численні уділи. Водночас схожа ситуація складалася і в най­ближчих сусідів України-Русі. У Польщі 1180-90-х років спост­ерігалася певна стабілізація процесів дроблення. Правитель Ма­лої Польщі князь-принцепс Казимир Справедливий (1177-1194) домігся ліквідації системи сеньйорату, що забезпечило його спад­коємцям краківський стіл. Казимиру підпорядкувався ряд во­лодінь в інших землях Польщі (268, с. 82). Це, всупереч усоби­цям між польськими князями і загрозі полякам з боку Німеччини, примушувало руських князів все настійніше зважати на потен­ційну загрозу з заходу і самим робити реальні кроки до центра­лізації. Новий київський князь найпершу потенційну загрозу собі побачив у місцевих католиках. На той час їх в українських містах вистачало, навіть у неспокійному Переяславі літопис під 1154 р. згадує «лядську божницю» (53, с. 328). Ярослав частково вигнав, частково заточив у в’язницю католицьких «абатів, священиків, монахів і всіх латинян взагалі» з усього Києва (118, с. 539). Та в Києві лишилася могутня партія, орієнтована на Святослава Bce- володича. Той зажадав частки в Київщині, на випадок відмови пригрозив війною. Ярослав сухо відповів, що сів у Києві не з милості Ольговичів, вони мають шукати уділів лиш на лівому боці Дніпра (39, с. 311). Неминучим ставав новий конфлікт.

1174 р. починався дуже м’якою зимою з частими відлига­ми, відповідно й весна далі очікувалася холодною, маловодною. Усе сприяло новій масштабній усобиці. Святослав у лютому 1174 р. зібрав братію і нагло напав на Київ. Ярослав не ризик­нув закритись у Києві з самою своєю дружиною й утік до Луць­ка, вивівши ще й артіль київських будівничих - для споруджен­ня церкви у Луцькому замкові. Потім ця артіль перейшла в Турів, де теж збудувала храм, а відтак у Гродно, де наприкінці 70-х теж було споруджено храм. За переконливою версією П. Раппопор­та, цю артіль очолював славетний архітектор Петро Милоніг (868).

У Луцьк з Галича втік від свого батька Володимир Ocmo- мислович. Галицький князь пригрозив луцькому війною, при чому для неї було набрано польське військо, про участь же га­лицьких полків нема ніяких даних. Т. Бєлікова вважає, що в цьому проявилася позиція громади, яка зайняла нейтралітет у суто міжкняжому конфлікті (169, с. 25). Але й Святослав не ризикнув лишитися у Києві. Він захопив майно Ярослава «без

числа», його сім’ю і через 12 днів повернувся до Чернігова, не сподіваючись утримати Київ проти Ярослава та Ростиславичів. Ярослав повернувся і свій гнів вимістив на киянах, наклавши на них велику пеню, аби викупити свою княгиню і дітей.

Далі Ярослав пішов до Чернігова на Святослава, який уже воював з Олегом Святославичем. Київському і чернігівському князям вдалося помиритися, але ці незгоди спровокували Рос­тиславичів домагатися Києва. Вони звернулися по допомогу до Андрія. Боголюбський зв’язався зі своїми південними родича­ми, готуючи нову навалу. Київ мав повернутися під опіку Анд­рія, але 28 червня 1174 його було вбито (629, с. 80-98). Андрій порівняв своїх убивць з Горясером, слугою Святополка І, що убив 1015 р. св. Гліба (70, с. 83). Це могло значити лиш одне - Андрій вважав, що його вбивці виконують волю якогось князя. Ю. Лимонов розглядає в якості таких замовників і братів Андрія, і особливо Гліба Рязанського (629, с. 90-95).

М. Погодін писав: «Вбивство Андрія, подальший заколот, звернення до сусіднього рязанського князя про обрання йому наступника - все це риси суто великоруські» (цит. за: 687, с. 264). Смерть північного самовладця викликала в його землі 5-денне антифеодальне повстання. Бояри при підтримці Гліба Ря­занського хотіли посадити у Владимир! зручних для них князів, та перемогли брати Андрія Михалко і Всеволод (242, с. 140). Долю столу вирішили не бояри, а з’їзд дружинників, тобто щой­но посталий прошарок служилого дворянства (531, с. 56). При Андрієві усе більшої ваги набувала не старша дружина, а ре­альний адмінапарат з молодших дружинників - «детьцких», що були в жорсткій службовій залежності від князя. Не випадково, цей прошарок наприкінці XII ст. отримує назву дворян, тобто людей княжого двору, слуг князя, а не його друзів і соратників (1114, с. 94-95). Так відбувалося становлення великоруської дес­потичної монархії. В устрої ж України-Русі все ще зберігалися значні риси демократизму й федералізму. Це унеможливлюва­ло перебування двох країн в єдиній державі.

Новий устрій породжував нові політичні традиції, що за­панують на віки. Вбивство Андрія вже було придворною змо­вою, першим в історії Росії двірцевим переворотом. Раніше конфлікт між князем і васалами призводив до його вигнання. Тепер же неможливість виганяти спровокувала вбивство. Почали­ся відповідні зміни і в політичній ментальності суспільства (531, с. 57). Викликані міжкнязів’ям усобиці остаточно звільни­ли Київ від суздальської опіки.

Оскільки тогорічне літо у Західній Європі було дощовим і холодним, волинські князі могли особливо не остерігатися якоїсь небезпеки з боку Польщі. Це розв’язувало їм руки у бо­ротьбі за Київ. Ярослав Луцький активно втрутився у війну Святослава Чернігівського з Олегом Сіверським, тепер вже у союзі з Ростиславичами, яким і належала ініціатива цього втру­чання, бо вони були родичами Олега. Олег розгорнув бойові дії на Чернігівщині, обложив Стародуб, але згодом сам був взятий в облогу в Новгороді-Сіверському Святославом. Олег звернув­ся по допомогу до союзників. Святослав і цього разу встиг по­миритися з усіма. Але у Київську волость з’явився Роман Смо­ленський. Ярослав запідозрив, що той прийшов зайняти Київ, тому сам ретирувався до Луцька. Він відчував, що його стано­вище хитке. Кияни були цілком ворожі після їхнього «прода­жу». Але й Роман не міг утвердитися в Києві через інтриги Святослава.

Тому Ростиславичі запропонували Ярославу повернутися до Києва. Вималювався потенційний тріумвірат: номінальний великий князь Ярослав мав служити буфером між двома най- сильнішими антагоністами - Святославом Чернігівським і Ро­маном Смоленським. Але Ярослав не наважився прийняти роль, при якій на нього сипалися б удари з обох боків. Романові дове­лося сісти у Києві, не маючи достатньої опори. Відтак боротьба смоленських і чернігівських Рюриковичів стала визначальним фактором в політичній історії України-Русі впродовж цілого десятиліття.

У ті ж роки і в Кастилії розгорнулася жорстока боротьба двох найвливовіших родів - Кастро і JIapa (558, с. 51). В Японії тривала феодальна війна між двома наймогутнішими кланами - Тайра і Мінамото.

Того ж 1174 р. на історичну арену вийшли два східні полі­тики і полководці, чиї діяння справили значний вплив на Русь - половецький хан Кончак і правитель Єгипта Салах ад-Дін. Кон- чак став ханом 1172 р. ще зовсім молодим. По смерті Сирчана і Атрака він об’єднав їхні орди, чим висунувся на перше місце у Степові. Та для утримання цього високого статусу потрібні були багатства, сила і подальше об’єднання орд під своєю рукою. Тому 1174 р. Кончак організовує самостійний похід на руські князів­ства. Він уклав союз з лукоморським ханом Кобяком і вирушив до Переяслава. Міста вони не взяли, але грунтовно пограбували його пригороди Серебряне і Баруч. Але водночас з половецьким походом на Русь у Степ вийшов Ігор Сіверсь- кий. Перейшовши Ворсклу, його розвідка взяла язика, і «поведе ему колодник, оже Кобяк и Концак шле к Переяславлю». Ігор швидко повернув полки і зіткнувся з половцями, обтяженими полоном. Ті втекли, «дружина же Игорева простигыле онех из- бивше и, а иных изьимаша» (53, с. 569).

Завдання, що поставив перед собою Салах ад-Дін, за ха­рактером дуже нагадували кончакові, але за масштабом значно переважали їх. Він народився у сім’ї курда Айюба, що служив у славного переможця хрестоносців еміра Мосула і Халеба Зенгі. Стрико Салах ад-Діна Ширкух був полководцем, а потім візирем зенгового сина Hyp ад-Діна. По смерті Ширкуха цю посаду обій­няв його небіж. 1174 р. помер емір і Салах ад-Дін розгорнув бо­ротьбу за його спадщину. Він вступив до Сирії, розігнав супер­ників і захопив Дамаск. Того ж року помер Амальрих І, і барони всадовили на трон його 13-річного сина Болдуїна IV, нещасного хлопчика, хворого на проказу. 1175 р. багдадський халіф пожалу­вав Салах ад-Діну титул султана. Володіння нового султана були бар’єром між християнськими й ісламськими Близького і Серед­нього Сходу (708, с. 223). Роль буфера аж ніяк не влаштовувала молодого курдського лева. Він не крився, що прагне скинути франків у море. Регіон знов затрусило, хвилі нестабільності поча­ли розходитися усе далі, сягнувши і Русі.

А все ж упродовж цілого 1175 р. на Русі були твердими надії на мир і братолюбіе серед князів. Саме того року було складене Слово про князів, проникнуте примиренськими настро­ями. 1175 р. Венеція відновила союзний договір з Сицилією. Це, нарешті, примусило Візантію відновити торгові привілеї ве­неціанців (979, с. ЗОЇ). Того ж року ширваншах Аіситан розбив біля Баку руський флот з 70 кораблів (163, т. 2, ч. 1, с. 779). Тоді ж Візантія знов зіткнулася з сельджуцьким питанням. Мануїл І вирішив перейти від спорадичних акцій до планомірної боротьби і очолив похід на Іконій. Проте греки дійшли лиш до Міріоке- фалу. 17 вересня 1176 р. Килич-Арслан II завдав їхньому військові нищівного удару, чим забезпечив собі абсолютне панування в Малій Азії. Візантія мусила раз і назавжди відмовитися від ак­тивних дій проти тюрків. Тепер вже майже ніщо не впливало на їхню політику в регіоні. Якщо 1071 р. Сельджуки для перемоги мали мобілізувати цілу свою імперії, тепер вистачило кенійсь­кого гарнізону (315).

На Русі ж Святослав не полишив своїх претензій на Київ. 1175 і 1176 р. на Русі, як і в цілій Європі, за холодною зимою слідувало сухе літо. Несприятлива для землеробів погода була більш вигідна для кочовиків. В червні 1176 р. йоловці неспо­дівано напали на Поросся. Роман послав проти них Рюрика і Давида. Половці встигли узяти шість берендейських міст і по­сунули до Роставця. Тільки тоді їх настигли запізнілі полки Да­вида. Очевидно, через це і «бывши распре межи братьею». Дру­жини Рюрика і Давида були розбиті половцями: «... и половци оборотившися победиша полкы Руськеє и много бояр изъима- ша, а князе вбегоша в Ростовець» (53, с. 603). На думку Б. Риба- кова, саме ці події відображено в Слові о полку Ігоревім: «Ты буй Рюриче и Давыде! Не ваю ли вой злачёными шеломы по крови плаваша? Не ваю ли храбрая дружина рыкают акы туры, ранены саблями калёными на поле незнаеме ?» (920).

Святослав Всеволодович звинуватив у цій поразці Рома­на Ростаславича. Роман не зреагував. Тоді Святослав кинув свої полки на Треполь і Вітичів, вимагаючи, щоб у Давида відібрали уділ. Роман не виконав і цієї вимоги. У відповідь Святослав відправив у Київську волость свого брата Ярослава та Олега Святославича, а за ними вирушив і сам. Похід зупинився під Вітичевим. У Треполі ж сидів разом з сином Романа Мстислав Дорогобузький. Він був свояком сіверян і здав їм місто. Роман, дізнавшись про це, не наважився відсиджуватися у Києві, «оскільки кияни ним незадоволені були» (97, т. З, с. 218). Роман відступив до Білгорода. Кияни вийшли до Святослава зі звісткою про це. Прийшли і чорні клобуки. Святослав вступив до Києва 20 липня 1176 р.

Усобиці, започатковані смертю Ростислава, майже затих­ли, оскільки знов вигорів горючий матеріал до них, суспільство знов потребувало перепочинку. Н. Полонська-Василенко вва­жала Ростислава «останнім авторитетним патріархом серед князів» (831, с. 156). Якоюсь мірою він повторив мономахове інтермеццо - правда, без тодішнього блиску і тривалості. На­ступна за ним усобиця була і більш інтенсивною, і більш руй­нівною, ніж у 40-50-х, та дещо коротшою, а головне - з виходом на відносно стабільний результат. Принципова відмінність да­ної доби від Великої Усобиці середини XII ст. - тепер вже існу­вало чітке протистояння Києва і Суздалі як центрів двох цілком різних державних організмів. О. Толочко слушно констатує: «Дестабілізація Андрієм внутріполітичної ситуації в Київщині, і гра на різних коаліціях князів, а у них - ставка кожен раз на нового претендента, принесла свої плоди: перша половина 70-х років XII ст. явила чи не найбільш строкатий калейдоскоп зміни у Києві князів» (1025, с. 51). Двічі за століття князями-кон- солідаторами України-Русі виступали Олеговичі - Всеволод II і його син Святослав III. Обоє відзначалися неабиякою*здатністю до компромісів. Це і стало головним політичним чинником по­дальшої стабілізації.

Наприкінці 70-х короткочасний період конфедеративного існування колишньої імперії Рюриковичів закінчувався. Ця фор­ма теж вичерпала себе. Усі чотири частини перебували у прак­тично неприхованій ворожнечі між собою. За таких обставин говорити навіть про конфедеративну єдність не доводилося. 1169 рік остаточно перекреслив перспективи щодо можливого повернення до федерації. Наступне ж десятиліття показало, що чотири частини колись єдиної Русі дрейфують у цілком різні боки, все менше потребуючи одна одну. Основна політична пробле­ма, що поставала перед ними, полягала не так у єднанні між собою (давно вже неможливому через геополітичні розходжен­ня), як у внутрішній консолідації кожної з частин.

Практично, за кожною з чотирьох частин закріпилася своя окрема династія. Лише в Україні-Русі продовжувалася конку­ренція між чернігівськими Ольговичами і смоленською віткою Мономашичів. Ні одна, ні інша не могли одноосібно вивищи­тися над конкурентами. Чекати додаткових імпульсів з-поза меж Русі-України теж не доводилося з огляду на крах конфедерації. Вирішення політичної проблеми слід було чекати в результаті неординарного рішення всередині самої Русі-України, яка ста­вала самоцінною окремою державою, що настійно шукала сво­го оригінального шляху розвитку.