Підрозділ 4. 1. Утвердження дуумвірату Святослава і Рюрика як системи політичних компромісів

Святослав III Всеволодович є ключовою постаттю в істо­рії України-Русі 70-80-х років XII століття. Незважаючи на це, йому не присвячено жодної монографії. Навіть у працях по Слову о полку Ігоревім ця постать розглядається лише побіжно.

напружений пульс загальнорусько- го політичного життя другої половини XII століття» (911, с. 93).

Святослав (у хрещенні Михайло) народився десь 1125 або 1127 р., принаймні після 1116 р. на Сіверщині, де тоді княжив його бать­ко Всеволод Ольгович. Його ма­тір’ю була донька Мстислава Вели­кого. Одружився Святослав 1143 р. з волі батька з донькою полоцько­го князя Василька Рогволодовича Марією. Кар’єра сина великого кня­зя почалася стрімко: Новгород (1140), Туров (1142), Волинь (1142-46). Але 1146 р. батько помер

Святослав Всеволодович

і син «лишився в оточенні

ворожих родичів, незадоволених його швидким піднесенням при батькові. Він ще не зміцнів, не обзавівся дружиною, не освоїв ще міцної і багатої вотчини, і для нього почалося багаторічне існування на положенні молодшого васала чернігівських або київських князів. У списках князів його згадували на останньо­му місці, в битвах його відправляли в передових загонах легкої кавалерії.

1146 р. його уділом було п’ять міст на Волині (Котель- ниця, Буськ, Меджибіж та інші), потім він втратив їх і отримав Сновськ і Воротинськ на Чернігівщині та Корачев у землі вя- тичів, але і з цих міст частину відібрав його стрико Святослав Олегович, «зане же бе его отступи» (53, с. 479). 1 158 р. він став князем новогород-сіверським, а 1164 р. - чернігівським. Через це почалася тривала ворожнеча з синами попереднього чернігівського князя Святослава Ольговича, зокрема з його стар­шим сином Олегом. У цьому десятирічному суперництві було використано усі засоби - від відкритої війни і спалення міст до проповіді. Після одного з нападів Олега у Спаському собору Чернігова було прочитано з ініціативи Святослава Ольговича 2 травня 1175 р. Слово про князів (911, с. 94). Після 1175 р. основ­ними ворогами Святослава стали чотири Ростиславичі. Тоді Святослав виходить на терени великої політики (911, с. 96).

Після загибелі Андрія Боголюбського і тимчасового послаблення Суздальської держави інші частини колишньої імперії Рюриковичів отримали можливість зосередитися на влас­них проблемах, все більше віддаляючись одне від одного.

Новгородці 1178 р. розгорнули силами своїх карельських васалів похід проти шведських володінь у Фінляндії (1144, с. 66-71). З одного боку, це була відповідь на шведську хресто- носну агресію, з іншого - доказом того, що Новгород і надалі притримувався імперської моделі державного розвитку. Для Ук- раїни-Русі ж вона була вже непридатною. Можливостей до те­риторіального розширення наразі не існувало, людські і ма­теріальні ресурси було визнажено майже десятилітніми усобицями. Слід було шукати нових шляхів.

1179 р. помер Олег Святославич і Святослав стає вже не­заперечним главою Ольговичів. Ставши київським князем, Свя­тослав на відміну від попередників бере курс на розбудову етні­чної держави в рамках України-Русі. Перш за все він повів боротьбу, аби вирвати Переяслав з-під впливу Суздалі. 1179 р. Святослав видав свою доньку за Володимира Глібовича Пере­яславського, зробивши цим його своїм васалом. Не пориває Святослав і з Полем, яке потрібне йому, щоб утвердити свою владу на Україні-Русі і стримувати против­ників - Ростиславичів, які і не дума­ли здаватися. Вибити Романа з Білгорода не вдалося. Зі Смоленсь­ка на допомогу їм прибув Мстислав Ростиславоич Хоробрий. Тому Свя­тослав утік за Дніпро. Ростиславичі повернулися до Києва. Тут же на­спіли половці, які йшли на допомо­гу Святославові. Вони пограбували околиці Торчеська і забрали вели­кий полон. Ростиславичі поступили­ся Києвом Святославові, зберігши

за собою київські уділи - Вишгород, Білгород, Овруч, тобто май­

же усю Київщину.

Але на 1179 р. відновив свої сили і Кончак (після розгро­му під Полтавою 1174 р.). Йому знову вдалося зібрати усі донські орди під своєю рукою. Далі вже внутрішня логіка половецько- руського протистояння сама рухала ханом. «Злу начальник», «нравом сотониным», «богосудный Кончак с единомыслеными своими» знову пішов до Переяслава і сплюндрував околиці. Свя­тослав же, почуваючись дуже непевно у Києві, мусив обмежити­ся самим лише маневруванням, намагаючись налякати половців і підштовхнути їх до відступу (500, с. 58). З Треполя військо пішло до Сули. Така тактика мала неоднозначні результати. Дізнав­шись, що біля Сули його хочуть перехопити, Кончак зміг ухи­литися від цього побачення і пішов в Степ з великими трофеями. Продовжуючи політику своїх попередників, у період накопичен­ня сил Кончак наразі обмежується грабіжницькими набігами, прагнучи збагатитися і зміцнити дух своїх воїнів (810, с. 268).

Тим часом основні сили Всеволода Суздальського були скуті Новгородом, з яким той розпочав війну. Новгородцям не допомогло вигнання Ярополка і запрошення Бориса Романовича (1178), а потім його батька Романа Ростиславича (1179) і, нарешті, Мстислава Ростиславича Хороброго (1179). 14 червня 1180 р. Мстислав Хоробрий помер, а 17 серпня у Новгороді сів Володимир Святославич з Ольговичів (1195, с. 107). Оскільки Ростиславичі відволікалися на новгородські справи, їхня боротьба за Київ була явно ослабленою. Це було на руку Святославу Всеволодовичу, який тим часом міцно утвердився у Києві, а потім і у Новгороді.

Справді, 1178-79 р. Святослав і Рюрик формально жили у мирі, навіть спільно ходили боронити Переяслав від половців. Становище Святослава було тим неприємнішим, що він втру­тився у північні справи, і врешті-решт зіткнувся зі Всеволодом Суздальським. Паралельно Святослав устряв до усобиці рязансь­ких князів і послав свого сина Гліба на поміч Роману Рязансько­му, між тим 'суперники Романа звернулися за покровительством до Всеволода. Останній схопив Гліба Святославича і ув’язнив.

Сталося так, що Давид відправився полювати по Дніпру на човнах, а Святослав водночас полював на чернігівському бе­резі. Побачивши через річку свого суперника, схильний до аван­тюр Святослав задумав захопити його в полон. Літописець підкреслює, що Святослав порадився лише зі своєю жінкою та якимось Кочкарем, але нічого не сказав боярам. Судячи з цієї ремарки, усобиці на той час вже настільки виснажили чернігівців, що бояри були категорично проти нової ескалації напруженості. Власне, у цьому епізоді Святослав діяв не як державний муж, а як якийсь абрек (чи якщо порівнювати з тогочасними діячами - як ізгой Іван Берладник). Наслідки такої імпровізації були відповідні. Святослав з невеличким почтом з молодших дру­жинників нишком переправився через Дніпро. Чернігівці захо­пили ворожий табір і кількох Давидових людей, що прикривали втечу патрона. Давид з жінкою встигли скочити до човна і відпли­сти, хоча стріли летіли у них градом. Давид приплив у Білгород до Рюрика. Нещодавно скінчена війна розгорілася з новою си­лою.

Так викладено події в Іпатському літописі, у зводі Рюрика. Та Б. Рибаков відзначив: «Хоч літописець і хоче зобразити події як неочікувану примху Святослава, який «располеся гневом и разжеся яростью», але насправді... це лише одна з ланок страте­гічного ланцюга. Незадовго до цього Святослав радився у Лю- бечі зі своїми васалами, а далі послідували такі широкі стра­тегічні операції, в яких були приведені в рух і родичі жінки - полоцькі князі, і Новгород Великий, і далекі лівонці, і литовці,

233 а також «погані толковини» (союзники) - половецькі хани Кобяк і Кончак» (917, с. 96).

Давид Ростиславич під тиском святославових союзників утік до Смоленська. Правда, поки Святослав їздив північними землями, Києвом оволодів Рюрик, в якого лишалася тільки кінно­та чорних клобуків Поросся.

Це докорінно змінило розстановку сил на Україні-Русі. У Святослава з’явилася можливість домовитися з Рюриком. Тому він роздумав іти на Ростиславичів і вирішив спершу поквитати­ся зі Всеволодом. Взимку 1180 р. він виступив на Суздаль з по­ловцями і полком новгородців, над якими князював його син Володимир. Захопив з собою Святослав і суздальського претен­дента Ярополка Ростиславича. Але Всеволод ухилився від бит­ви, і похід завершився нічим. Святослав пішов до Новгорода, де був прийнятий з великою честю. Цікаво, що в інших регіонах ойкумени цей рік позначився кардинальними конфліктами, що мали тривале продовження. Саме того року перших військових успіхів у Монголії досягнув Темуджин. В Японії ж спалахнула нова війна між кланами Тайра і Мінамото, яка надовго висна­жила сили суспільства. Сербія скинула візантійське панування (635, с. 429). Усобиці на Русі, навпаки, ішли на спад - великою мірою через те, що тут все чіткіше вимальовувалися нові

контури етнічних держав. Етнополітичні організми ставали реа­ліями, з якими мусили рахуватися навіть найбільш войовничі князі. Візантія ж зі смертю Мануїла 1180 р. поринула в системну кризу. Усі складники імперії почали відособлюватися, першою цей курс взяла Сербія (1072, с. 268).

1181 р. пронісся над Новгородською землею сильними гро­зовими дощами. Суздальці ж були зайняті розширенням своїх земель далі на північний схід і освоєнням їх. Саме тоді було засновано Вятку і Твер. Аби ще більше зв’язати Всеволода Суз­дальського і відволікти його від півдня, Святослав ініціював си­лами свого сина, новгородського князя Володимира Святосла­вича, справжню війну Новгорода з Суздалем (824, с. 126). На Балканах же угорці захопили Далмацію, частину Хорватії і Сірмій (635, с. 429). Дуже вірогідна участь у цьому поході по­ловців. Завдяки усьому цьому Україна-Русь змогла зосередити­ся на внутрішніх проблемах.

Навесні 1181 р. Святослав пішов на Київ виганяти Рюри­ка. Ігор Сіверський (з половцями Кончака і Кобяка) відправив­ся туди ж суходолом і біля Вишгорода чекав Святослава. Рюрик відступив до Білгорода, і Святослав зайняв Київ. Половці зали­шилися при ньому для оборони і розташувалися з Ігорем біля Долобського озера. Дізнавшись про це, Рюрик послав на по­ловців частину своєї дружини і чорних клобуків. Половців було зім’ято і розбито, багато з них потонуло у Чорториї, багато пере­бито, а руський полон відібрано. Ігореві і Кончакові довелося тікати в одному човні до Городця. Незважаючи на цей успіх, Рюрик не продовжив боротьби, бо вона загрожувала тривати до нескінченності. Примирення згодом було закріплено шлю­бом Гліба Святославича з Рюриківною. Водночас Святослав по­мирився зі Всеволодом, що випустив його сина Гліба і просва­тав за іншого сина свою свояченицю. У результаті переговорів склався дуумвірат. Святослав лишився великим князем київсь­ким, та його домен обмежився самим містом. Київською ж зем­лею правив Рюрик, який став фактичним співправителем Свято­слава. І в економічному, і у військовостратегічному плані володіння Київською землею важило більше, ніж столиця сама по собі. Поруч з Києвом почала підноситися нова столиця - Білгород, резиденція Рюрика. Тут він будував церкви і палаци, тут було зіграно пишне весілля його 14-річного сина Ростислава і 8-річної доньки Всеволода III Верхуслави. Особистою, невід- чужуваною вотчиною Рюрика був древлянський Овруч (як у Святослава Карачев). До Овруча Рюрик їздив майже щороку «орудей своих деля» (911, с. 97).

М. Брайчевський вважає, що реальну владу у Києві захо­пила боярсько-патриціанська верхівка і дуумвірат був укладе­ний під її тиском. Обох князів за новгородським звичаєм виселе- лили з дитинця - Святослава на Новий двір на Копиревому кінці, Рюрика - в Білгород. Представницьким органом місцевого бо­ярства і бюргерства стала так звана «київська сеньйорія» (196, с. 54). Натомість Л. Черепнін вважав, що «долю Києва значною мірою вирішували тепер ті чи інші міжкнязівські блоки, що ви­сували своїх претендентів на велике княжіння. Київський стіл займали ставленики князів, що очолювали коаліції (суздальсь­ких, волинських, галицьких, смоленських тощо). Тому замість виразу «седе» в літописах зустрічаємо формулу «посади» такий- то такого-то або «дасть» йому княжіння; замість «вниде» князь в Київ - «посла» туди «княжити» свого васала (1128, с. 364).

Вихід руських князів на такий ефективний попри усю свою компромісність механізм як дуумвірат був дуже вчасним. Уже наступний 1182 р. позначився значними конфліктами практично в усьому Старому Світі: угорці захопили Белград і Браничево, Салах-аддін підкорив Месопотамію, візантійці вчинили погро­ми «франків» у Константинополі (тоді ж Флоренція пробує обій­ти Венецію і починає карбувати флорини (548, с. 310)), у Мон­голії монархічна партія Темуджина перемогла демократичну партію Джамухи. Булгари у відповідь на численні походи на них суздальських князів утворюють потужну наступальну коа­ліцію: «Околнии же городі Болгарский, Собекуляне и Челмата, и совокупишася со инеми Болгарами зовемыми Темтюзи, и со- вокупившеся их 5000 идоша насады, а из Торьцького на конех приехавшим на лодье Русское, и вышедшъше на остров тот, и поидоша на Русь» (53, с. 626).

Україна-Русь на цьому фоні становила винятковий при­клад відносної стабільності. Правда, спалахнула усобиця між дорогичинським і мінським князем за Берестя, що лишилося без князя. За даними В. Кадлубека, 1182 р. краківський двір втру­тився у неї. На Берестя було здійснено похід польського війська, а згодом після нього місто потрапило під контроль племінника Казимира волинського князя Романа (124, с. 201-203). Проте цей епізод був винятком на фоні загального спокою в Pyсі-Україні, свідчачи лиш про далекосяжні честолюбні плани Романа. Невдовзі він задумав ще масштабнішу комбінацію і видав свою доньку Феодору за внука Ярослава Галицького Василька (846).

За оцінкою А. Гришина-Алмазова, «феодально-кланово- сімейний період підійшов до кінця. На цей час гинуть кланові князівські об’єднання. Починається новий період, період най­вищої феодальної роздробленості» (299, с. 154). Святослав де-факто визнав залежність від Рюрика, одруживши сина з його донькою. Тепер, з примиренням двох наймогутніших родів, можна було зводити порахунки з Степом. Адже тепер Свято­слав не мав потреби улещувати молодших князів, а міг вже ви­магати від них неухильної участі у спільних походах (421, с. 68).

Вирішення степової проблеми було тим більше необхід­не, що тепер вимальовувалася можливість почати відновлювати колишні позиції Русі у торгівлі з Візантією. Андронік почав прав­ління з влаштування латинянам кривавої бані в Константино­полі. Погром був результатом ненависті до італійців з боку місце­вих купців і ремісників. (979, с. 307-309).

Але походи зумовлювалися також і внутрішньополітич­ною ситуацією в Україні-Русі, а водночас і трансформували її. М. Грушевський оцінює цю ситуацію таким чином. Чернігівщи­на була поділена між кількома Ольговичами, не дуже солідар­ними між собою. Волинь теж лишалася роздробленою, і най- сильніший з волинських князів Роман поки не відігравав такої ролі, як пізніше. У Галичі догорав старий Ярослав Осмомисл, зламаний боярами і зайнятий родинними клопотами. Смоленське князівство було ослаблене боротьбою князя з громадою. Туро­во-Пінська і Полоцька землі розпалися на карликові князівства, до того ж заклопоталися новим ворогом Литвою. Отже, на той час вже склалася більш-менш стабільна система українських та білоруських земель. Увесь же північний схід розваленої імперії перебував під нероздільним політичним впливом Всеволода Суздальського. Він відновив централізовану владу в Ростово- Суздальській землі. Там, на менш (порівняно з півднем) заселе­них і освоєних землях це було набагато легше. Опираючись на наявний потенціал Всеволод підпорядкував собі Новгород і Муромо-Рязанську землю.

Геополітичне протистояння двох утворень, ускладнене ди- настійними чварами, набувало все більшого розмаху і усклад­нювалося через все активнішу участь у ньому степової третьої сили. Тому з початку вісімдесятих на авансцену давньоруської історії виходить непримирима боротьба України і Степу, з-поза якого визирала Суздаль. Але не тільки вона.

Напівсліпий старий венеціанський дож Дондоло впевнено спрямовував свою державу до імперського майбуття. Він добре розумів, що Венеція може стати володаркою морів, лише знищив­ши Візантію. Вже 1183 р. можна було при великому бажанні роздивитися недалекий кінець імперії Комнінів - Ангелів. 1183 р. угорці в союзі з сербами відвоювали від Візантії Равно, Ніш і Средєц (635, с. 429). Зміцніла Сербія почала витісняти візантійців з їхніх північно-західних володінь. 1184 р. відділила­ся одна з найбагатших провінцій - Кіпр. За всіма цими подіями проглядалася рука венеціанського дожа. Його посланці під ви­глядом купців і місіонерів проникали у Степ і вели з ханами довгі бесіди, нахвалюючи придунайські землі візантійців, зваб­люючи кипчаків легкою здобиччю. Та шлях до візантійських володінь перекривали руські землі. Тому половецький тиск на них різко посилюється.

1183 р. Кончак іде походом на Русь, цього разу у союзі з ханом Глібом Тирпеєвичем. Проте ще тільки наближаючись до руських рубежів, Кончак довідався, що назустріч йому вже зби­раються дружини, тому він повернув назад. Цікаво, що Ігор Сіверський тоді відмовився виступати проти половців. За це Во­лодимир Переяславський повоював кілька сіверських міст (810, с. 269). 1183 р. і Всеволод Суздальський здійснив великий похід - але на волзьких болгар. Окрім Всеволода, в ньому брали участь його племінник Ізяслав Глібович; князь Мстислав Давидович, син Давида Смоленського; чотири сини Гліба Рязанського; му­ромський князь Володимир Юрійович; Володимир, син Свято­слава Київського. Це був найзначніший похід на болгар у до- монгольську пору (52, с. 389-90; 53, с. 625-28; 613, с. 39). Всеволоду довелося дуже тяжко, хоча Болгарія і страждала від усобиць. Триденна облога Великого міста болгар так і не увін­чалася успіхом. Під час одного з приступів смертельно поране­но Ізяслава Глібовича. Обложені болгари запропонували мир, який і було прийнято.

Весна і літо 1184 р. були у Східній Європі дуже сухими, пожежі спалахували у Владимирі, у Гродні, в інших містах. Си­туація ж в українських землях ніби-то була сприятливішою, принаймні літописних повідомлень про якісь великі пожежі тут немає. Це давало можливість і далі успішно вести наступ на Степ. Наступ цей був тим більше необхідним, що кавказькі країни, які раніше відтягували на себе увагу частину половецьких орд, вступали у смугу стабільного піднесення, що залишала Русь сам-на-сам з половцями. Саме того року у Вірменії укладено судебник Мхітара Гоша, а у Грузії зійшла на престол Тамара. З 1184 р. іспанські і сицилійські астрологи стали слати в усі кінці попередження про біди, очікувані 15-16 вересня 1186 р. На цей день припадала рідкісна констеляція планет в сузір’ї Терезів, що, на думку віщунів, мало спричинити вітри, піщані бурі, заги­бель людей і міст (700, с. 181).

Влітку 1184 р. Святослав вирішив сам виступити проти по­ловців. З ним були його сини, а також Рюрик Ростиславич, Во­лодимир Переяславський і кілька другорядних князів - усього зібрано 11 князів, торкську кінноту і чорних клобуків. Свою допомогу надіслав Ярослав Осмомисл. Але рідний брат Свя­тослава Ярослав Чернігівський, брат Рюрика Давид Смоленсь­кий, а також Ігор Сіверський під різними відмовками уникли участі. Вони з різних міркувань зайняли вичікувальну позицію у протистоянні Києва і Суздалі, що лиш позірно велося навко­ло половців. Ярослав Чернігівський заявив: «Далеко нам іти у низ Дніпра. Не можемо ми своєї землі пусткою зоставити. Але, якщо підеш на Переяслав, - сказав він Святославові, - то збере­мося з тобою на Сулі» (39, с. 333). За В. Татищевим, Ігор не був вдоволений таким вчинком Ярослава: «Ігор Святославич, дові­давшись, що Святослав пішов на половців, прикликав до себе брата свого Всеволода і синівця свого Святослава Ольговича й казав їм, та й всім вельможам своїм, що йому жаль, що він, послухавши Ярослава, не пішов з іншими. А при тім міркував, що половці, почувши про руських князів, вийдуть всі проти них, а по Донці житла їхні залишаться лише з жінками і дітьми. І власне тому підемо на їхній стан» (97, т. З, с. 135).

Тим часом Святослав твердо прямував до наміченої ним мети. Всупереч удільним князям, що не хотіли надовго полишати свої землі, він повів військо вглиб Степу, оскільки ослабити по­ловців міг лише раптовий удар в саме серце їхніх кочів’їв (500, с. 58). Біля Інжир-броду військо переправилося на лівий берег Дніпра і далі п’ять днів розшукувало половців. Попереду йшов Володимир Переяславський і 2100 берендейської кінноти. По­ловці не чекали літнього наступу. Головна битва відбулася при впадінні у Дніпро Орелі. Князі застосували військову хитрість. Аби виманити усіх половців і дочасно примусити їх розгорнути свої порядки, переяславський князь Володимир Глібович пішов уперед зі своїм полком, а основне військо залишилося позаду на цілий день їзди (близько ЗО км). Половці спершу обстріляли полк Володимира, та побачивши, що руського війська поруч немає, зібралися усіма силами і вступили в бій. Володимир по­чав відступати до Орелі, що ще більше заохотило половців, і вони впритул підійшли до переяславців. Але тут наспіли руські полки і здобули повну перемогу. За Татищевим, будо розбито понад 50 тис. половців (97, т. З, с. 127). 17 ханів взято в полон, 7 тисяч половецьких бранців приведено на Русь. Водночас й Ігор напав на якийсь половецький стан на р. Мерло. Підійшовши до незахищених веж, він узяв полон та добив рештки полку Обовли Костуковича, що з 400 половцями поспішав додому. За І. Калинець, це був військовий успіх Ігоря, але не політичний, бо головна слава переможця лишилася за його стриком (496, с. 86). Розлючений Кончак пообіцяв на друге літо попалити руські міста і села. Святослав сподівався привести Кончака до присяги, тобто визначити русько-половецькі границі і забезпе­чити тривалий мир. Даний похід завдав поразки придніпровсь­ким половцям, по чиїх землях проходив Грецький і Соляний шляхи. Це нагадувало похід Мономаха 1103 р. Наступним кро­ком Мономаха тоді стала боротьба проти донських половців, що контролювали третій, Залозний шлях до Азова, Тмуторо- кані, Нижньої Волги (Саксин), Закавказзя. Тому логічно, що на­ступним планом Святослава теж став похід проти донського об’єднання (810, с. 271). Підстави для цього були, оскільки похід 1184 р. відкинув половецькі кочів’я аж до Дону. Другий похід обіцяв бути особливо далеким, і Святослав ретельно готувався до нього.