Підрозділ 4, 2. Нова політична конфігурація України-Русі і випробування її на міцність (1185-1187)

ік 1185-й був роком активного сонця. Він розпо­чався зловісними знаменнями. Навесні Волхов звільнився від криги напрочуд рано і цілий тиж­день тік насупротив звичайної течії. На Ільмені ри­балки виловили якусь істоту з двома головами і за

пазухою у неї ніби-то була грамота з незрозумілими письмена­ми.

диханням спалив кілька сіл. У Полоцьку з’явилися якісь злі духи,

що вдень і вночі гарцювали вулиця­ми, незримо ранячи перехожих. Подейкували також, наче у багатьох інших містах коливалася земля і вода у колодязях набувала кольору крові. Принаймні, у Криму дійсно стався землетрус (748). На Бл. Сході хрестоносці 1185р. уклали перемир’я з Салах ад-Діном на два роки. Тоді ж стався конфлікт між Всеволодом Ве­лике Гніздо і київським митрополитом Никифором щодо заміщення влади­мирської кафедри. Всеволод хотів «смеренаго духом» берестовського

ігумена Луку, а митрополит «на мъзде поставил Николу Гръчи- на» (52, с. 390-391). Але ситуація була вже не та, що за Андрія Боголюбського. Митрополит скоро відкликав Николу і слухня­но поставив на кафедру Луку.

1185 р. Всеволод Суздальський ходив походом на болгар, точніше, послав «воеводы свои с Городьчаны и взяша многы и в±звратишася с полоном». (52, с. 400). Набіг мав місцеве зна­чення, взято лиш кілька сіл, міста ж лишилися незайманими (613, с. 41). Зовсім інший характер мали події на Півдні, де Кончак у відповідь на страту Кобяка збирав сили, «пленити хотя грады Рускые и пожещи огньмь». Уже в лютому, коли стояли морози, а дороги вкривала ожеледь, готова до вторгнення армія Конча- ка з’явилася на посульському кордоні. Над Україною нависла велика загроза. Але й тепер Ярослав Чернігівський та Irop Сіверський воліли не псувати стосунків з половцями і опосе­редковано з Суздальщиною і не прислали полків Святославові.

Святослав же розумів, що перемогти половців простим наїздом неможливо. Потрібна була регулярна, грунтовно підготована війна. Тому Святослав укупі з Рюриком організо­вував свої війська й укріплював пости, вдосконалював розвідку, використовуючи різні її форми: не лише засилав власних вивідува- чів, а й опитував купців, що йшли з Причорномор’я до Києва. Одночасно й половці намагалися посилити своє військо: вони найняли «бусурменина, який стріляв живим вогнем, були та­кож у них луки тугі самострільні, що їх ледве 50 чоловік могли натягти» (39, с. 335). Кончак вперше скористався з облогової тех­ніки - катапульти з «живим вогнем» (мабуть, запаленою у сфероконусах нафтою). С. Плетньова вважає «бусурменина» ви- ходцем з Середньої Азії і розглядає як доказ широких міжна­родних зв’язків Кончака (810, с. 270). Не доводиться сумнівати­ся, що нафта була з околиць Тмуторокані. Тому вірогідніше, що звідти ж, з порту, де вже вільно почувалися генуезці, Кончак отримав і фахівця-артилериста, адже італійські купці мали широ­кі зв’язки по цілому мусульманському світу, виконували, окрім суто торгових функцій, ще й послуги по збору інформації, вер­буванню необхідних людей та інші спецоперацїї. Похід-реванш планувався Кончаком дуже ретельно. Це не був звичний для по­ловців набіг за здобиччю. Кончак вже йшов війною, прагнучи знищити руські міста (810, с. 270). Вдалися половці і до війсь­кової хитрості - Кончак прибув на Хорол, звідки послав до Чер­нігова, начебто просячи миру. Та Святослав і Ростислав Рю­рикович не повірили, застерігаючи і Ярослава. Але той послав до половців боярина Ольстина, який підтвердив мир з ними.

Ігор же Сіверський повівся зовсім як минулого року. Він скликав усіх своїх бояр, щоб порадитися, «куди б він міг поїха­ти назустріч полкам Святослава». Ті ж, підігруючи князеві, вирі­шили: якщо гінець від Святослава прибув щойно у четвер, а Святослав вирушить з Києва у неділю, то «птахом ти не змо­жеш перелетіти», оскільки на дорогах ожеледь. Поради воєвод сподобалися Ігореві, зазначає літописець.

Святослав і Рюрик зібрали чергову коаліцію. Попереду знов ішли полки Володимира Глібовича і Мстислава Романови­ча. Дізнавшись від купців, що йшли зі Степу, про місцезнаход­ження Кончака, руське військо перейшло Хорол, але половців виявило не зразу. Дозорним довелося вийти «на шолома», і лише тоді вони роздивилися табір Кончака у низині. 2 березня 1185 р. Святослав і Рюрик завдали Кончакові несподіваного і тому ни­щівного удару. Лиш через те, що Кончак стояв на лузі, в ни­зинці, його особисту ставку не було взято одразу, оскільки її не помітили передові роз’їзди, які вдарили по вежам. Кончак, поба­чивши перші сутички, кинув усе й утік. Його свиту було поло­нено. Коней і зброї дружинник теж «многое множество ополо- ниша». В погоню за Кончаком було відправлено торчеського князя Кунтувдия, але той, повернувшись, доповів, що за Xopo- лом талі сніги і проїхати по них неможливо (810, с. 270). Аби закріпити перемогу, Святослав за кілька тижнів, як трохи підсох­ло, відправив у Степ боярина Романа Нездиловича з загоном

«своїх поганих» берендеїв. 21 квітня 1185 р. вони завдали половцям ще однієї поразки. Набіг закінчився взят­тям веж, полону і кінських табунів. Великого походу не сталося - іти вглиб з малими силами було марно і небез­печно (810, с. 271). Назрілий похід «на Дон» вимагав принципово нової консолідації сил, більш центра­лізованої держави, ніж Україна-Русь зразка 1185 р.

Але основний удар зібраних по­ловецьких військ прийняв на себе Ігор Сіверський, який відправився у Степ

Ігор Святославич

23 квітня 1185 р. У літературі утвердилася переважно негативна оцінка Ігоревого задуму. Насправді ж Ігор був поставлений пе­ред обличчям жорстоких обставин і не мав реального вибору. За половцями стояв Всеволод, котрий уже підпорядкував собі Переяслав і тепер зазіхав на Сіверщину. Зараз він хотів розпра­витися з нею руками союзних йому половецьких ханів, як це він вже зробив незадовго до того з Рязанщиною.

у Путивлі.

І 1184, і 1185 р. Ігор ходив лише на ті половецькі стани, що розташовувалися в межах Чернігівської землі - на Мерлський і Сюурлійський, причому обидва походи він здійснив лише на половецькі вежі, тобто не проти організованих половецьких полків, а туди, де знаходилася ставка племіного вождя, його жінки і діти (496, с. 83).

Ще до з’єднання з полком свого брата Всеволода Ігор здійснює збройний рейд Переяславщиною, де сидів близький ро­дич Всеволода Суздальського Володимир Глібович. Останній минулого року пограбував сіверські міста. Ігореві було завда­но образи - вірогідно, з ініціативи суздальського князя. Ігореві лишалося або визнати своє фактично васальство щодо Суздаля, визнати право Всеволода вершити над ним суд, або*ж помстити­ся, що він і вчинив (1215, с. 137). В літературі часто похід Ігоря оцінюється як авантюра. Д. Зенін слушно підкреслює, що це аб­солютно невірно: «Похід не був і не міг бути авантюрою. За мірками Західної Європи ці сили були вельми значними: чоти­ри феодально-рицарські полки і ще полк легкої кінноти, та й зона збору була величезною».

Відстань до місця збору полків (Путивля) від Чернігова, Новгорода-Сіверського і Рильська відповідно 200, 120 і 100 км.

Далі Ігорів полк йшов, як пише літопис, тихо, бо коні були тучні. Ігор прямував до Осколу, де в умовленому місці мав з’єднатися з курським полком, очоленим Всеволодом. 1 травня на небі з’явилися грізні знамення. Спершу між 5 і 7-ою ранку відбулося новолуння. А о 16 год. 55 хв. в районі Сіверського Донця воїнів накрило сонячне затемнення. Надвечірнє затемнен­ня, як свідчить Слово о полку, перейшло у грозову ніч. Та воно не вплинуло на графік походу і не внесло жодних змін, крім сум’яття у полку. Військо все одно підійшло до Донця ввечері, отож мало розташуватися на ночівлю. Автор Слова о полку Ігоревім присвятив цьому затемненню важливий епізод своєї поеми, бо воно дуже вдало зсимволізувало похмуру ситуацію, що склалася навколо Сіверщини на весну 1185 р. Край було взято в кліщі з північного сходу (Всеволод Суздальський), півдня (по­ловці, за якими стояв той же Всеволод і Хинова-генуезці) і півден­ного сходу (Володимир Глібович). Загроза поневолення була цілком реальною (1215, с. 137).

Зранку 2 травня Ігорів полк форсував річку, а 5 травня прибув на Оскол. Там Ігор два дні чекав Всеволода і 7 травня з’єднався з ним (496, с. 91). Відбулася нарада про подальші дії. Наперед було вислано розвідку за язиком, затим і військо пішло до Сальниці. 9 травня по обіді розвідка повернулася на Сальни- цю і доповіла про відсутність небезпеки. Відтак військо здійсни­ло марш-ривок на Сюурлій.

У п’ятницю 10 травня Ігор зустрів на Сюурлії невеликий загін половців. Руські війська вишикувалися у три ешелони: пер­ший - з лучників, взятих з усіх полків, другий - з полку Воло­димира і ковуїв, третій - з полків Всеволода, Ігоря і Святослава.

А в суботу на світанку почали наступати половці. Просто­ровий діапазон локалізації місця битви різними дослідниками ся­гає 400 км (197, с. 138). У В. Глухова це о. Лебяжий при впадінні р. Кагальник в Азовське море, у В. Федорова - місце при злитті р. Орелі й Орельки, у В. Кудряшова - берег р. Кам’янки, у Б. Рибакова - межиріччя Самари і Бика, у М. Гетманця - межи­річчя р. Гола Долина і Макатиха, у Г. Пядишева - оз. Лиман у вигині Сіверського Донця, на околиці сучасного с. Мосьпанове Чугуївського району Харківщини.

Ніч промайнула в ейфорії, а на ранок руські воїни поба­чили, що оточені зусебіч половцями, які постали на горизонті «яко борове», тобто густий ліс. За бунчуками Ігор визначив склад цього війська (812, с. 46). Ігор сказав: «Се видать, зібрали ми на себе всю землю - і Кончака, і Козу Бурновича, і Токсобича, і Колобича, й Етебича, і Тертробича» (39, с. 339). І. Калинець пе­реконливо пояснює, чому серед цих імен не названо Гзака. На її думку, саме йому і належав розгромлений Ігорем стан на Сюурлії- Тому люди Гзака не брали участь у цьому наступі, заліковуючи щойно отримані рани і збираючи сили. Зате через кілька днів вони свіжими вирушили на Русь (496, с. 105).

Зранку почався бій в оточенні під градом половецьких стріл. Поранені коні, падаючи, калічили вершників, з якими в момент падіння легко розправлялися половці. Крім того, пора­нені коні порушували загальний порядок. Усе це різко знижувало боєздатність і будь-якої миті могло призвести до прориву кру­гової оборони. За таких умов було прийняте єдино вірне рішен­ня - спішитися і під прикриттям воїнів зі щитами в першій лінії кругової оборони, виставивши вперед списи і відстрілюючися з луків, пробиватися до порослого лісом берегу літописного Дінця. Проте половці, розуміючи, куди хоче прорватися противник, посилили натиск на полки Ігоря і Всеволода, щоб відтіснити їх, а отже, і весь «круг» оборони до солоного озера. Притиснувши русів до озера, половці стали наступати на найслабший полк ковуїв (862, с. 63-64). Бій ішов довкола степового озера, тому дивно, що, за літописами і Словом, дружинників мучила спра­га. Це можна пояснити тим, що мова йшла про Слов’янські со­лоні озера (947, с. 11 і). У суботу руські билися успішно, але на світанку у неділю підійшли нові половецькі сили - «з моря», тобто з півдня. Тоді «возмятошася Коуеве в полку и побегоша». Ігор на коні кинувся до відступаючих, але марно. Коли князь повертався до свого полку, його захопили у полон. Бій піхоти продовжувався і після полонення Ігоря, але скінчив­ся повною поразкою його воїнів (863, с. 144). Кругова оборона розпалася на окремі осередки безнадійного опору. Основою одного з них стали рештки полку Всеволода. Одну групу було притиснуто до озера, другу - до Каяли. Лише невеличкій групі руських і ковуїв на чолі з Біловодом Просовичом вдалося в мо­мент прориву половців скористатися сум’яттям і вирватися з «кот­ла» (862, с. 64). Д. Зенін припускає, що русичі за три дні витрати­ли всі стріли і мусили капітулювати (402, с. 53). Врятувалося кілька мужів, «а ковуїв - і того менше» (39, с. 339). Всеволода полонив Роман Кзич, Святослава Ольговича - Єлдечюк, Воло­димира - Коптій з роду Улашевичів. Ігоря полонив вождь тар- головів Чилбук. Отже, основний полон узяли ті половецькі вожді, що прибули у неділю і мали свіжі сили. І. Калинець вва­жає, що саме під час поділу полону Ігор погодився укласти мир з половцями, запорукою чого мав бути шлюб Володимира з Кончаківною (496, с. 119). Тому «тоді ж на бойовищі Кончак поручився за свата Ігоря, бо він був поранений», і забрав його у свої вежі.

І. Будовніц підкреслює: «Поразка Ігоря не була малознач­ним епізодом, яким вона нерідко зображується в літературі. Повна загибель військових сил кількох прикордонних князівств, відкри­вала половцям, за виразом літопису, ворота до Руської землі; небувалий ще в історії русько-половецької боротьби прецедент одночасного полону чотирьох руських князів - все це, звичай­но, було значною подією і справило на сучасників велике вра­ження» (206, с. 228). Не менш важливими були ці події для Сте­пу. Завдяки цій перемозі Кончак став наймогутнішим феодалом Степу. Він дуже мудро використав ситуацію, одруживши Ігоревича зі своєю донькою. Фактично Кончак створив і всі умови для втечі Ігоря (812, с. 46).

Святослав Київський у той час щойно прибув до Новгоро- да-Сіверського і там дізнався про перебування Ігоря у поході. За Татищевим, половці прислали до Святослава через купців про­позицію викупити полонених (97, т. З, с. 137). На думку І. Кали- нець, їх вивезли до приморських міст - центрів работоргівлі (496, с. 121). 13 травня Кончак виступив на Русь, до Переяслава, сподіва­ючись на реванш за раніші поразки. Цікаво, що він іде у воло­діння ворога Ігоря, підігруючи своєму бранцеві. Туди ж Кончак хотів спрямувати і Гзу: «пойдем на Киевскую сторону, где суть избита братия наша и великий князь наш Боняк» (53, с. 648). Кончак явно підкреслював цією фразою, що вважає себе закон­ним наступником не лише донця Шарукана, а й придніпровця Боняка. Та Гза мав іншу думку щодо цього. Відділившись від Кончака, він виступив «у силах тяжких» на Русь, у Посем’я, до Путивля.

16-17 травня Біловод Просович прибув до Чернігова, де тоді знаходився Святослав Київський і повідомив про поразку Ігоря (862, с. 64). 21 травня Гзак увірвався на Посем’я і кілька днів грабував волості, розорював села, палив остроги Путивля. 22 травня Кончак підійшов до Переяслава і оточив його. На­ступного дня він кілька разів марно штурмував місто. Бій три­вав цілий день. Лише під вечір половці прорвали укріплення посаду, загрожуючи безпосередньо острогу. Тоді невелика дру­жина здійснила відчайдушну вилазку і разом з ополченням за­в’язала бій під стінами. Удар був таким несподіваним і сильним, що Кончак зняв облогу і відступив. Як довели археологи, мас­штаби руїни на Переяславщині сильно перебільшували (554).

24 травня Святослав і Рюрик відплили з Києва Дніпром на допомогу переяславцям. Кончак відступив. Сини Святослава поибули у Посем’я і 25 травня звідти відступив Гзак. Кончак же, відступаючи з-під Переяслава, захопив і спалив м. Римів, що після того так і не відродився (136, с. 84). У зв’язку з цим Во­лодимир Глібович звернувся до старших князів, що вичікували на Дніпрі. Проте Давид зі смолянами повернув назад. Святос­лав і Рюрик переправилися через Дніпро, але запізнилися, чека­ючи на Давида. Побачивши спалений Римів, «князи же возворо- тишася в домы свои бяхуть бо печальны» (53, с. 649). 1 червня у свої кочів’я повернувся Гзак, а 2 червня - Кончак.

Ігор перебував у полоні в Кончака. Той викупив князя від Чилбука. Досить швидко те ж було зроблено з Володимиром Ігоревичем, який опинився в кочів’ї своєї майбутньої жінки Сво­боди Кончаківни. Кочів’я Кончака знаходилися по обидва береги Тору. М. Сібільов вважає, що Ігор перебував у полоні коло суча- ного Казеного Торця, кілометрів за ЗО від Слов’янських озер (947, с. 111). С. Грум-Гржимайло вважає, що Ігор перебував в полоні в районі нинішнього м. Краматорська (300). Порівняно з часами Шарукана центр донських половців перемістився на сто км на південний схід. Кончак приставив до Ігоря варту - 15 рядових воїнів і 5 «господчичів», в яких С. Плетньова вбачає аналог мон­гольських нукерів. Варта виконувала усі забаганки полоненого. Ігор навіть викликав собі священика з Русі, їздив на лови і взагалі почувався цілком вільно (810, с. 275-276). Навряд чи Кончак не розумів, що створив бранцеві усі умови для втечі і навіть підштов­хує його до того. Проте, можливо, це якраз і входило до його планів. Принаймні, літописна версія про те, що всі 15 охоронців «напилися кумыза а и бы при вечери» виглядає не надто перекон­ливою відмовкою, яку кончаківці спеціально висунули для інших половців, перш за все для людей Гзи.

За підрахунками Г. Сумарукова, Ігор втік з полону 31 трав­ня (1002, с. 32). Два дні вони з Овлуром скакали на конях, поки не «преторгоста борзия комоні», а потім 11 днів просувалися пішки. 13 червня втікачі досягли м.Донець в районі сучасного Харкова. Звідти Ігор дістався рідного Новгорода-Сіверського. Зворушливою була зустріч Ігоря з жінкою. Її палкий темпера­мент добре засвідчено Словом о полку. Те ж саме підтверджує цитований В. Татищевим літопис: «... прибіг в Новгород селя­нин того села і сказав княгині, що Ігор приїхав і хоча довго тому не вірили, але княгиня не могла більше витерпіти, відразу ж сівши на коня, поїхала до нього» (40, с. 147). З Новгорода- Сіверського Ігор відправився до Чернігова і Києва. Сіверщина остаточно визначила своє місце у системі України-Русі. Це до­корінно змінило ситуацію на південних рубежах Русі і навіть дещо стишило половецьку активність. Принаймні, увесь 1186 р. минув спокійно.

Чітке самовизначення сіверського князя мало настільки ве­лике значення для подальшого розгортання подій, настільки вплинуло на сучасників, що обставинам походу було присвячено вкрай загадковий твір Слово о полку Ігоревім. М. Котляр трактує Слово як «своєрідний політичний памфлет, спрямований проти мо­гутнього князівського клану, що володів тоді Києвом, Черніго- вим і майже усім Подніпров’ям» (568, с. 36). Як зауважив Ю. JIo- щиць, Слово «не дзеркальне відображення дійсності. Воно героїчне протистояння цій дійсності. Воно містить у собі найвищу правду історії - очікуване в формі здійсненого. Це і є її, історії, ще один факт. Факт з великої літери» (655, с. 293).

Серед можливих причин походу Ігоря 1185 р. на половців сучасники одразу ж назвали прагнення повернути Сіверській землі позиції у Тьмуторокані. Впродовж XII ст. Візантія збері­гала суверенітет над Тьмутороканню, здійснюючи звідти експорт нафти (948, с. 26). Ал-Ідрісі у сер. XII ст. так описував Тмуторо- кань: «Місто велике, в ньому є численні мешканці і щільно засе­лені квартали. Воно має базари і торговища, куди прибувають купці як з віддалених міст, так і з сусідніх районів» (740, с. 101). Наприкінці XII ст. на Керченській протоці діяла візантійська митниця (491, с. 95). З Тмуторокані походять масові знахідки амфорової тари з рештками нафти, починаючи з III ст. аж до княжих часів включно (1153). 1169 р. візантійський уряд навіть заборонив італійцям заходити до Таматархи і Росії (636, с. 422- 423).

Паралельно з Ігоревою кампанією бурхливі події розгор­нулися на Балканах. В Enip увійшли норманські рицарі. На осінь вони зайняли величезну територію, 24 серпня оволоділи Фе- салоніками і пішли на Мосінополь. В Царгороді кипіли смути. Скинення Андроніка І спровокувало хвилювання в різних куточ­ках імперії. 11-12 вересня на престол зійшов Ісаак II і одразу уклав мир з угорцями, скріплений його одруженням з донькою Бейли IIL Розкішне весілля, заради якого накладено додатко­вий податок, спричинило повстання болгар і волохів (635, с. 429).

Всеволод же Суздальський 1185 р. здійснив військову акцію проти волзьких болгар (датування В. Татищева (97, т. З, с. 139), у Лаврентівському літописі цей похід дано під 1186 р. (52, с. 400). Всеволод послав на болгар свого воєводу на чолі «городчан», що захопили багато сіл і привели полон (52, с. 400; 97, т. З, с. 139). На крайньому ж заході Європи маври здобули останню велику перемогу - при Аларкосі, надалі християнська Реконкіста розвиватиметься по висхідній (617, с. 189)*

1186 р. сусідів України-Русі знов надихає дух експансії. Нов­городці ходили на фінів-ємь (1144, с. 106), а суздальці - на Вели­ке місто булгар. Суздальський літописець детально описує рух руської раті, висадку на берег, захоплення Тухчин-містечка і вихід до Великого міста. В цьому описові згадується одна деталь, що проливає світло на усобиці в булгарів: «И сторожеве Всеволо- жи узреша полк в поли и мнеша болгарьский полк, се приехаша от полку пять человек и удариша челом пред князем великим Всеволодом, глаголюще: кланяють ти ся княже, половци Емя- кове, пришли есмы со князем болгарским воевать Болгар, слы- шахом бо тебе идуща их же воевать» (52, с. 400). Можливо, що й перенесення столиці на зламі XI-XII ст. з Болгара у Біляр, після чого той отримав назву Великого, теж був результатом внутрішніх усобиць (963, с. 39).

Навесні 1186 р. візантійський воєначальник Врана підняв заколот проти імператора. Ісаак II тричі ходив на болгар, але безуспішно (635, с. 438; 144, с. 60). Хоніат згадує участь русів у боротьбі болгар: «Кумани... і ті, з Вордони, що зневажають смерть, вітка руських, народ, любі богові війни, варвари, що надали допомогу балканським варварам» (42, т. 2, с. 175). За Ф. Успенським, тут мова про бродників як «рід руських козаків» (1072, с. 36).

1187 р. бойові дії на степовому порубіжжі тривали з пе­ремінним успіхом (498, с. 53). Навесні половці з’явилися «на Татинці, на Дніпровому броді». Зима видалася жорсткою, особ­ливо сильні морози були на Чернігівщині. Після багатосніжної зими Дніпро сильно розлився. Вийшли з берегів і дрібні річки, що значно ускладнило організацію дієвої оборони проти полов­ців. Проте, незважаючи на об’єктивні труднощі, Святослав з Рюриком і Володимиром Переяславським кинулися назустріч половцям, аби завдати їм несподіваного удару. Але чорні кло­буки повідомили половців, і ті вчасно утекли. Переслідуючи їх, Володимир застудився і помер 18 квітня (Лаврентівський літо­пис подає дату 18 березня (52, с. 400). Саме у літописному некрологі цього князя вперше фіксується слово «Україна». Він був останнім переяславським князем, що лишив помітний слід в історії. По його смерті княжа традиція там перервалася (468, с. 399). Принаймні, коли 1193 р. Святослав Київський вів пе­реговори з половцями в інтересах Переяслава, ніякий місцевий князь не згадувався. Очевидно, по смерті Володимира Переяслав­щина стала частиною великокняжого домену, через що Д. Баталій навіть не згадував Переяславщину серед князівств (159, с. 220).

Влітку-восени Кончак спустошив Поросся і навіть вдерся до Чернігівських володінь. Взимку князі знов вибралися на по­ловців, дійшли до р. Сніпороду, повоювали там вежі Половецькі, а потім ще й у Голубому лісі (53, с. 653), та Ярослав Чернігівсь­кий повернувся з півдороги, причому не допомогли ніякі закли­ки Святослава IIL Натомість Святослав тієї ж зими організував ще один похід: «посла черны клобукъ на веже за Днепръ и Ро­мана Нездиловича воєводою, и взяша вежи за Днепромъ и воз- вратишася восвояси со славою и честью». Момент для походу було обрано дуже вдало, оскільки саме в той час половці «шли в Доунаи, и не бе ихъ дома в вежахъ своихъ» (53, с. 659). Фактично цей принцип операції проти напівпорожніх веж Святослав за­позичив від свого племінника Ігоря.

Зима 1187 р. була, за словами літописця, такою, що подіб­ної на його пам’яті ще не було (53, с. 659). Боротьба зі Степом втрачає актуальність через зміни у Візантії. 1185 р. вбито італобор- ця Андроніка. Ісаак же змінив позицію щодо латинян і 1187 р. підтвердив раніші хрисовули щодо Венеції, уклав з нею союз (979, с. 310). Водночас страшної поразки зазнали хрестоносці, втративши більшість портів і Єрусалим. Тир залишився в хресто­носців лише через виснаженість мусульман і небажання їх знехту­вати традицією не воювати взимку (306, с. 157). Руські надії на пов­не відродження шляху з Варягів у Греки втратили грунт. Після 1185 р. боротьба зі Степом носила вже менш драматичний харак­тер. Два роки літопис взагалі мовчить про набіги, дуумвіри навіть дозволили собі втягнутися у галицькі справи.

За І. Крип’якевичем, «головної своєї мети - знищити орди кочовиків і завоювати степ - Київська держава не змогла осяг­нути. За два століття впертої боротьби смуга заселення посуну­лася на південь на неповних сто кілометрів - супроти величез­них жертв крові, яку проливали покоління, це був успіх невеликий. До того ж у жовтні 1187 р. половці пішли на

допомогу болгарам, після чого Асень коронувався як цар (635, с. 439).

1187 р. рязанські Глібовичі, притиснуті Всеволодом Суз­дальським, звернулися за посеред­ництвом до чернігівських князів і духовенства (Рязань належала до чернігівської єпархії). З Чернігова рязанські посли разом з єпископом Порфирієм прийшли до Всеволода. Але в ході переговорів єпископ не справився зі своєю місією і втік з них (511,c. 218).

У жовтні 1187 р. помер Ярос­лав Галицький. Його поховано в Успенському соборі Галича. Поховання було відкрите Я. Пастернаком і переховане в крипті Святого Юра, повторно відкрите 1991 р. (534). Першу реконст­рукцію портрету здійснив 1992 р. 3. Погорецьки, а більш доскона­лу - С. Горбенко (902). В. Татищев зберіг некролог: «Сей князь был честен и славен во всех землях. Сам на войну не ходил, но войска его посылал в помощь другим, яко венгром, поляком и руским князем с воеводами. Со всеми князьми жил в любви и совете, наипаче прилежал о устроении земли, и тако всем сосе- дем был страшен. Никто не смел на него нападать, зане воево­ды, непрестанно греком, венгром и чехом помогая, искусны в воинстве и храбры в битве были. Земля же его со всем изобило­вала, процветала и множылася в людех, зане учёные хитрецы и ремесленники от всех стран к нему приходили и грады населя­ли, которыми обогащалась земля Галицкая во всем. По Дунаю грады укрепил, купцами населил, торгующими чрез море во Греки, и ремесла устрояющим от своих имений помогал. Он щедр был, милостив и правосуден, того ради множество ино­земцев ему служило. Изучен был языком, многие книги читал, в церковном чине много исправлял и, клирос устрояя и настав­ляя, зловерия искоренял, а мудрости и правой вере наставлял и учить понуждал. Монахов же и их доходы к научению детей определял» (97, т. 3, с. 143). Характеристика сильно перегукуєть­ся з невідомим В. Татищеву Словом, що свідчить про її дос­товірність. В. Татищев наводить і заповіт Ярослава. Та долю його володінь вирішував не цей заповіт, а нове протиборство Олега й Володимира, точніше двох боярських партій, орієнтованих на своїх кандидатів. По перемозі Володимира невдоволені звер­нулися до Романа Волинського. Володимир же в результаті бо­ярського заколоту мусив втікати до Угорщини. В. Кадлубек по­відомляє, що Романові в оволодінні Галичем допомагав Казимир Краківський (124, с. 203-204). Та тенденційність цього джерела, мовчання літописів, а головне те, що невдовзі Кази­мир допомагав вже Володимиру, дало підстави О. Головкові сумніватися (268, с. 84). Невдовзі Романа вигнали союзні Воло­димиру угри. Роман спробував повернутися до м. Володимира, яке передав був своєму братові Всеволодові, та той не пустив. Тоді Роман привів на брата великопольського князя Мешка III. Цього виявилося замало, та невдовзі Роман повернув місто, опираючись на війська свого тестя Рюрика.