Підрозділ 4. 3. Еволюція дуумвірату в бік монархії і війна 1194-1196р.

Рік 1188-й був голодним у Суздальській землі, до­рожнеча вразила і Новгородську землю. За цим послідували епідемії в Новгороді і Білій Русі. Не­стабільною залишалася ситуація й в українських землях.

Тим часом і Володимир Ярославич утік з угорського поло­ну до Німеччини, де знайшов пристанок при дворі Фридриха Бар- бароси. Дізнавшись, що Володимир - небіж владимиро-суздальсь- кого князя Всеволода, імператор влаштував теплий прийом вигнанцеві і, хоча й не зміг надати безпосередньої військової допомоги (Фридрих саме збирався у Третій хрестовий похід), але доручив це зробити залежному від нього Казимирові Краківсько­му. 1189 р. Володимира було реставровано на галицькому столі (124, 203-204). Але нове правління Володимира у Галичі навряд чи тривало б довго, якби не підтримка Всеволода Велике Гніздо, що домігся не тільки від руських князів, а й від поляків та угрів «Галича не искати» (53, с. 667). Всеволодом став гарантом цієї уго­ди і фактично сюзереном Володимира (268, с.

Різко змінилася ситуація і на північ від України-Русі. 1189 р. став переломним для Новгорода. Якщо до цієї дати ос­новною політичною лінією новгородського посадництва був активний союз з князем, взаємопідтримка князя і посадника, то тепер посадництво протистоїть князеві, набуває характеру ан- тикняжої організації. Формування республіканської організації Новгорода вступає в нову фазу (1195, с. 109). Водночас новгородці прогнали від себе німецького посла (927, с. 27-29).

На південний схід від Русі загострилася ситуація в Грузії, де Тамара вийшла другим шлюбом за осетинського царевича Давида Сослані. Її ж чоловік за першим шлюбом Юрій (син Ан­дрія Боголюбського) підняв постання проти колишньої дружи­ни. Підтриманий частиною знаті, він зайняв західну Грузію і навіть був проголошений там царем. Проте заколот зазнав нев­дачі (171, с. 216-7). Тоді ж Фридрих Барбароса проходив через Балкани. До нього вийшли князі Сербії і Болгарії з проханнями про союз проти Візантії. Асень і Петро запропонували Фридри- хові 40 тис. вершників, аби той затвердив за ними царський титул. Після відходу німців війна між греками і болгаро-воло- хами відновилася, причому 1190 р. болгари здобули велику пе­ремогу при Береї, де базилевс ледве врятував своє життя (617, с. 328). На протилежному ж кінці Євразії Темучжин 1189 р. прий­няв сан кагана і титул богорівного (651, с. 407).

1190 р. на Русі стояла тепла сира зима, озимі не розвинули­ся, сезон видався голодним. Князі навіть уклали мир з половця­ми, та спалахнув ще один конфлікт. Через необережну політику Святослава щодо чорних клобуків, які раніше ворогували з по­ловцями, вони тепер об’єдналися і почали часто нападати на По- росся, зробивши своєю базою басейн р. Виси. Ситуація для них була тим вигіднішою, що між Святославом і Рюриком виникли сварка через смоленські волості. Ці напади продовжувалися всю осінь і зиму 1190 р. Зрештою Ростислав Рюрикович з кілько­ма молодшими князями і тими чорними клобуками, що залишилися вірними Русі, здійснили зимовий похід аж до дніпро­вих порогів.

Наступного літа Святослав і Рюрик вивели війська під Канів і на весь сезон заблокували Русь. Половці пішли на Ду­най. Перед Україною-Руссю постала нагальна потреба створити стаціонарну прикордонну службу. Проте реалізоване це завдання було вже лише у козацькі часи. Друга проблема, яка, по мож­ливості, вирішувалася - згладжувати конфлікти між половцями і чорними клобуками, аби вони не вихлюпувалися на Україну-Русь. Рюрик мав з’їзд з так званими лукоморськими по­ловцями (половці ділилися на близько десятка племінних угру­повань). Князь обдарував половців і заприсягнувся, що на них більше не будуть нападати. Ображеному «торчеському князеві» (одному з вождів чорних клобуків) Кунтувдію було дано місто Дверень. Після цього Святослав хотів перевершити Рюрика і про­вести з’їзд з усіма половецькими ордами, але Бурчевичі відмо­вилися брати участь, бо боялися чорних клобуків, чиїх полоне­них тримали у себе. Загальний з’їзд степовиків не відбувся, але за умови подальшого посилення України-Русі він лишався ре­альною перспективою. На хвилі цих успіхів Святослав у останні роки життя відроджує зовнішньополітичну діяльність великих князів і видає свою внучку Єфимію Глібівну за Олексія Ангела, майбутнього візантійського імператора.

Тим часом міжнародна ситуація все ускладнювалася. 1190 р. чи не вперше владно заявляє про себе Псков - своєю пере­могою на Чудському озері над «чуддю заволоцькою» (1144, с. 106). Ще значнішими були події в Сирії, де від падіння Едеси і невдачі другого хрестового походу становище християн става­ло все гіршим. Вони отримали в особі Нуреддіна страшного ворога, що підпорядкував Дамаск, завоював узбережжя між Антиохією і Тріполі, чим розрізав надвоє християнські володін­ня. Найважливішою його справою було підпорядкування Єгипту туркам. Досі хрестоносці трималися в Сирії завдяки ворожнечі між шиїтами Фатимідами Єгипта і сунітами сельджуками Месо­потамії.

владою всі мусульманські землі від Ніла до Тигра, вони охопи­ли володіння хрестоносців з трьох боків.

Папа Целестин III звернувся до усіх зверхників Європи з мольбою про єднання проти невірних. За кількістю військ, що рушило у похід, й іменами вождів третій похід обіцяв бути най- блискучішим. Проте Барбароса загинув в Кілікії при переправі через гірський потік. Більша частина його війська повернула назад. 1189 р. Ричард і Филип II висадилися в Палестині. Проте там вони швидко розсварилися. Ричард, блискучий рицар і та­лановитий трубадур, був поганим політиком і неврівноваженою людиною. У Филипа не було й тіні релігійного фанатизму, і він не збирався довго затримуватися у Святій землі. Прибувши до Сирії, обидва королі зайнялися облогою порту Аккона, зайня­того мусульманами. При штурмі Ричард зачепився з німець­ким командиром Леопольдом Австрійським, після цього німці полишили Палестину. Зібрався геть і Филип, пообіцявши Ричарду, що не буде нападати на його володіння впродовж його відсутності і ще сорок днів опісля. Але повернувшись додому, Филип негайно порушив обіцянку. Ричард, один воюючи проти Салах ад-Діна, своїми раптовими наїздами, жорстокістю у по­водженні з полоненими, наводив жах на мусульман, та суттєвих результатів так і не досяг. 1192 р. він уклав перемир’я на три місяці і три дні. Під владою християн лишалася тільки вузька смужка від Тира до Яффи. Невдовзі по тому Салах-ад-Дін помер, а Ричард на зворотному шляху потрапив до полону до Леопольда Австрійського, і той видав його імператорові Генріху VI (229, с. 232-233).

У серпні 1189 р. Володимир Ярославич повернувся на га­лицький стіл. Роман же Мстиславич за підтримки короля Вели- - кої Польщі (Познаньщини) Мешка Старого пішов здобувати власну «отчину» від свого брата Всеволода (625, с.

Ще сильніше нова геополітична ситуація далася взнаки на Україні-Русі 1191 р. Малопольське князівство, потерпаючи від війни з Великопольським, мусило помиритися з Волинню. Коли Краків зайняли загони Мешка III, Казимир Справедли­вий звернувся по допомогу до Романа і Всеволода Мстиславичів. З першим Казимир був у певних кревних зв’язках, оскільки ма­тір’ю Романа була польська княжна Агнешка (397, с. 398). Саме руські дружини примусили Мешка залишити Краків (124, с. 203-204). Влітку новгородці і карели ходили на ємь, а на­прикінці року - новгородці з псковичами повоювали чудь і зай­няли м. Юріїв (Тарту), наступного року вони знову ходили на чудь і взяли Медвежу Голову (Отепя) (1144, с. 106).

В свою чергу Ігор Святославич зібрав цілу коаліцію на половців, до якої залучив Всеволода, Мстислава і Володимира Святославичів (синів київського князя), Ростислава Ярославича (племінника київського князя) і Давида Олеговича.

Тим часом ситуація на Близькому Сході загострювалася. 7 липня 1191 р. почався штурм Акри, 12 липня її було взято. Проте 3 серпня Филип-Август мусив відступити з Сирії (341, с. 53). 7 вересня 1191 р. Ричард Левове Серце отримав блискучу перемогу. На початку 1192 р. Ричард оголосив похід на Єруса­лим (341, с. 58). 5 серпня 1192 р. він переміг при Яффі.

1192 р. після сильних гроз над Новгородом і чергового погіршення продовольчої ситуації в республіці Новгород визнав свою залежність від Всеволода Суздальського. Але водночас в Новгороді посилюється і західний вплив. Саме 1192 р. у Нов­городі було започатковано Німецький двір з церквою св. Петра (927, с. 19). Так завершився трирічний конфлікт між Новгородом і німецьким купецтвом (825, с. 99-100). Неспокійно було і на степовому рубежі. Святослав мав тримати там велику рать, «с Рюрикомъ совокупившеся и с братьею и стояша оу Ка­нева все лето, стерегоучи земли Роуские, и тако сблюдше землю свою от поганыхъ, и разидошася во свояси». Восени дуумвіри вели переговори з ханами, що на їх запрошення приїхали до Канева, а взимку руські дружини укупі з чорними клобуками здійснили успішний похід за Рось й «ополонишася... скотомъ и коньми и челядью, и колодникъ много изимаша, княжичевъ ихъ и добрый мужи имаша, и колодники и кони и скота и челяди, и всякого полона и не бе числа» (53, 677-678). Тієї ж зими Ростис­лав Рюрикович повторно розбив орду, що підступила до Top- чеська на Росі. Інша орда взимку «воеваша на Оубережи».

На 1193 р. припав пік сонячної активності. На Русі він по­значився посухою, неврожаєм жита. Знову лісовою зоною проко­тилися пожежі: навесні у Новгороді, 23 липня у Владимирі. Вод­ночас Англія потерпала від дощів, а на Дунаї сталася повінь. Казимир Справедливий у союзі з волинськими князями здійснив похід проти ятвягів (124, с. 210-211). Військо ж геть ослабленої Візантії, яке мало витіснити болгар геть за Балкани, зазнало по­разки усього за 120 км від власної столиці (493, с. 208). Того ж року ціле новгородське військо загинуло в Югорській землі жертвою власної жадібності (825, с. 184-5). На Сході помер Салах ад-Дін, після чого його імперія була розділена між нащадками. У Грузії Юрій знов підняв повстання проти Тамари, опираючись на тюрків, проте був розбитий у першій же сутичці (171, с. 217).

Екстремальні погодно-кліматичні фактори продовжували діяти і наступного 1194 р. Влітку Новгород майже щодня горів, люди не ризикували ночувати в домах і «по полю живяху», пого­ріли також Стара Руса і Ладога. В інших землях рік також видався голодним. Загострилася ситуація й у Візантії, проти якої затято воювали болгари, підійшовши вже до Адріанополя (819, с. 75).

Навесні 1194 р. Святослав задумав з братією похід на ря­занських князів. Повертаючись з Вятицької волості, він розхво­рівся, приїхав до Києва і перед кончиною постригся у ченці. Перед смертю Святослав послав за Рюриком, запрошуючи його на київ­ський стіл. Літопис підкреслює, що він відійшов з життя 25 липня дуже поважно та побожно - як личить патріархові Рюриковичів. Джерела лишили вкрай суперечливі характеристики покійного. Ве­ликий і грізний Святослав Слова о полку Ігоревім і літописний князь, який то укладає ряд, то відступає від нього, то виправдовується

- це ніби дві різні людини, настільки протилежні точки зору авторів. При цьому жодного з них не можна звинуватити в цілко­витій фальсифікації - кожен з них вибирав на свій смак факти з життя Святослава, кожен писав портрет тими фарбами, що по­добалися йому. Літописець все ж не зміг приховати любов киян до Святослава. Завдяки літописові ми знаємо живого Святосла­ва з його повсякденними турботами, з його людськими рисами. Літописна характеристика - не карикатура, а натуралістичний портрет, намальований, правда, пензлем недруга, тоді як харак­теристика Слова - це барвиста урочиста мозаїка, набрана з кра­щих моментів його біографії. Жодним словом не обмовився «піснетворець Святославів» про спіправління з Рюриком. З ве­личезним тактом обійшов він усі слизькі питання (911, с. 98). Не можна погодитися з О. Пресняковим, що вважав Святослава «слабосильним патріархом» (850, с. 239). Насправді він корис­тувався авторитетом навіть у візантійських імператорів: 1194 р. Ісаак Комнін посватав його онучку Єфимію Глібівну за цареви­ча Олексія (304, т. 2, с. 215). Факт і те, що внаслідок святославо- вої «реконкісти» самостійні походи половців на Русь припини­лися - з др. пол. 90-х літопис вже не фіксує жодної такої акції, надалі половці залучалися на Русь лиш учасниками усобиць (498, с. 54).

Святослав був останнім з Ольговичів, хто хоча б недовго княжив у Києві. Його одразу ж замінив могутній й енергійний Рюрик, рівнятися з яким у підприємливості міг хіба що Мсти­слав Удатний. Упродовж наступних приблизно сорока п’яти років Рюрик, його сини, племінники, двоюрідні брати - одним словом, Ростиславичі - відігравали провідну роль в Україні-Русі. їм опонували Ольговичі і князі західної України-Русі. Усі три ворогуючі угруповання мали одну й ту ж мету: зосередження влади над цілою Україною в руках князя, що править Києвом (1101, с. 59). Подальша боротьба продовжила традицію др. пол. XII ст., коли протистояли перш за все Ростиславичі й Ольговичі. Більшість часу обидва роди перебували у стані готов­ності взятися за зброю. Коли-не-коли поганий мир переривався доброю збройною кампанією. Холодна війна переходила у га­рячу, та швидко холола до звичного стану вимушеного миру, за чим цикл повторювався. Необхідність такого холодного миру зумовлювалася тим, що протистояння двох родів відбувалося не у вакуумі, а в оточенні інших суперників, які тільки й чекали,

- коли два найсильніші претенденти на Київ виснажать один одного, щоб і собі устряти в боротьбу і переділити на свою користь спадщину і Ростиславичів, і Ольговичів. Ідеться перш за все про суздальського князя Всеволода III і його родичів. Про­те Заліська Русь уже добрих два десятиліття (ціле людське поко­ління) була цілком самостійною державою, основний вектор роз­витку якої спрямовувася на північ, до багатющого Новгорода, та на схід, до Камської Болгарії, до Волзької торгової артерії, до Каспію. Всеволод, на відміну від Юрія Довгорукого, основ­ну свою увагу все ж зосереджував на внутрішніх проблемах, а не навколокиївських інтригах. Правда, притягальна сила Києва все ж лишалася такою значною, що Всеволод час від часу повер­тав свій погляд Вія до древнього Києва.

Значно пильнішу увагу до протистояння Ростиславичів й Ольговичів виявляли князі галицькі і, особливо, волинські. Га­лицько-Волинська Русь самим своїм геополітичним становищем покликана була служити буфером між католицькою Європою (перш за все - Польщею й Угорщиною, а також Священою Рим­ською імперією, що виглядала з-за плеч перших двох) і По­дніпров’ям. Кордон між Київщиною і західними землями постій­но був рухомим. Відчуваючи усе зростаючий тиск з заходу, Луцьк, Володимир, Галич, у свою чергу, тиснули на Київ. Суздальщина і Захід безперервно підштовхували Подніпров’я і західноукраїнські землі одне до одного. Тому в цьому регіоні доцентрові тенденції цілком врівноважували загальноруські відцентрові устремління, а часто і переважали їх. Парадоксаль­но, але навіть участь західних князів у навколокиївських усо­бицях сприяла стабілізації ситуації на Україні-Русі, готувала грунт для майбутньої єдиної держави, сформованої за етнічним принципом.

Практично одночасно зі Святославом Київським помер і Казимир Краківський. Після цього вплив волинських князів У Малій Польщі ще більше зріс, це було пов’язано з загострен­ням суперечностей серед Пястів, що заходилися ділити спадщи­ну. Мешко III, незадоволений скасуванням сеньорату, прагнув позбавити влади казимирового спадкоємця Лешка Білого (1194-1227) (124, с. 204-205). Посилення Мешка не було вигідним Романові Мстиславичу. Волинський князь вів запеклу бороть­бу на кілька фронтів за посилення і навіть домінування своїх позицій на Русі. У молодому Лешкові Роман бачив свого союзни­ка у боротьбі за Київ (268, с. 86).

1194 р. хорезмшах Текеш розбив останнього сельджуцького султана й оволодів більшою частиною Ірану (306, с. 159). Малознані раніш провінційні князьки хорезмшахи стали одни­ми з наймогутніших державців мусульманського світу. Хорезм повністю контролював південну частину Волзького торгового шляху, ставав головним контрагентом Владимиро-Суздальсь- кого князівства. Того ж 1194 р. у Ростові через понад тридцять років після відкриття мощей єпископа Леонтія його нарешті було канонізовано. Зважаючи на гіркий досвід Андрія Боголюбсько- го, Всеволод вилучив з житія усі автокефальні мотиви. Леонтія було канонізовано як «святого чудотворця». Але тепер це, як довів М. Воронін, використовувалося вже не з загальнопо­літичних міркувань (як за Андрія), а в інтересах вузькомісцевих, ростовських.

Рюрик же, вокняжившись у Києві, одразу зіткнувся з чималими труднощами. 1195 р. почався на Русі дуже сніжною зимою, за нею послідувала посуха і нашестя сарани. Тоді ж стався доволі відчутний у Києві, а ще більше у Польщі землетрус (178, с. 65). В умовах погіршення господарської ситуації Рюрик змушений був запросити співправителем свого брата Давида зі Смоленська. Той осів у Вишгороді. Почалися пири - спершу у Рюрика, далі у його сина Ростислава у Білгороді, потім у Дави­да, потім Давид запросив «монастирі всі на обід» і роздав багату милостиню, потім «покликав чорних клобуків усіх, і тут напи­лися у нього всі чорні клобуки і обдарував їх дарунками чис­ленними і відпустив їх», потім кияни запросили Давида до себе, і нарешті, кияни були запрошені на обід до Давида. Усе це відбу­валося «у веселощах многих і у любові великій» і супроводжу­валося взаємними подарунками. У проміжках між бенкетами тривали ради «про Руську землю і про Володимирове плем’я». Уклавши угоди, Давид повернувся до Смоленська (39, с. 355). Така помпезна акція - щось середнє між танцюючим Віденським конгресом і сучасними зустрічами нового політич­ного року - була безпрецедентною для України-Русі і свідчила, що вона вступає у нову політичну епоху з новими традиціями, механізмами і ритуалами. Щось було запозичено від візантійсь­кого церемоніалу, щось від дружинних бенкетів, щось від лицар­ського етикету Заходу. Нова державність шукала нових форм функціонування.

1195 р. помер один з волинських князів Всеволод Мстисла- вич. Белзько-червенська волость розпалася на дві. Східну Во­линь було поділено на Луцьку волость Інгваря і Пересопницьку Мстислава Німого. Ці волості не мали політичного значення і опинилися у васальній залежності від Романа (625, с. 27).

Тим часом Ісаак намагався відновити візантійську міць. Він розгорнув широкі приготування до походу на болгарів. Але 8 квітня 1195 р. в Константинополі стався двірцевий переворот. Ісаака, що повністю капітулював перед Венецією, змінив дуже непоступливий Олексій III. Проте йому було вже не болгарів. Навпаки, протистоячи Венеції, слід було помиритися 5і слов’я­нами. Асені висунули неприйнятні умови. Болгари і половці наступали углиб Македонії до самого Cepaca. Зате в південно- західній Болгарії з’явилися самостійні князьки, що почали усо­биці. Так Візантія намагалася убезпечити себе з півночі. Врешті- решт візантійська рука дотяглася і до болгарського царя: наближений Асеня Іванко убив його і втік до Константинополя, де згодом одружився з племінницею імператора. 1196 р. було вбито і брата Асеня Петра (819, с. 75).

Аби привернути симпатії киян, Рюрик і особливо його жін­ка, донька Всеволода, розгорнули в місті будівельні роботи, даючи місцевій бідноті можливість заробити. Найперше було відновлено сплюндрований Видубицький монастир (178, с. 65). Та незабаром Всеволод прислав до Рюрика, картаючи його, що роздав волості молодшим родичам, а йому «частки не учинив в Руській землі» (39, с. 355). Всеволод вимагав для себе 5 міст у Пороссі - Торчеськ, Tpen оль, Корсунь, Богу слав і Канів, які вже були віддані Роману Мстиславичу. Порубіжні зі Степом міста доз­воляли б Всеволодові тримати тісний контакт з чорними клобука­ми і тамтешніми половцями, а відтак і використовувати ці зв’язки проти Рюрика. Зрозуміло, той запропонував Всеволодові узяти які-небудь інші міста, але князь твердо стояв на своєму. Назрівав конфлікт. Рюрик звернувся до митрополита. Той порадив сповни­ти бажання Всеволода і звільнив Рюрика від клятви, даної Рома­нові. Останній погодився на компенсацію. Такий мирний фінал мало задовільняв Всеволода, але ситуація скоро змінилася. Все­волод III і його сини дещо зверхньо спостерігали за справами на півдні. Рюрик визнавав військово-економічну перевагу Всеволода і готовий був де-факто визнати його сюзеренітет. Тому Рюрик го­ворив Романові: «А нам без Всеволода не можна бути, поклали ми на нього старійшинство над усією братією у Володимировому (Мономаховому) племені». А Всеволодові Рюрик заявив: «Ти, брате, у Володимировому племені найстаршим з нас єси - сам думай-гадай про Романову землю і про свою честь і про нашу» (53, с. 686).

Всеволод посадив намісників у чотирьох містах, а най- значніший Торчеськ подарував своєму зятеві Ростиславові Рю­риковичу. На цей раз удар потрапив у ціль. Роман впав у підоз­ру, що Рюрик змовився з Всеволодом. Відносини Волині і Києва ставали все прохолоднішими. Роман став притісняти свою жінку, доньку Рюрика, тиснути на неї, аби вона постриглася, завів друж­бу з Ольговичами і підбивав Ярослава Чернігівського вигнати Рюрика і захопити Київ. Дізнавшись про це, Рюрик звернувся по допомогу до Всеволода, якому тепер загрожували Ольго- вичі. Але Ольговичі не виявили бажання затівати боротьбу з Рюриком. Роман кинувся за допомогою до Польщі, але та за­грузла у власних усобицях. Там юні сини померлого Казимира готувалися до боротьби зі своїм владолюбним стриком Мешком. Вони самі потребували допомоги і тільки після неї могли втрутися у руські справи.

Роман вступився за Казимировичів. 13 вересня 1195 р. на польській річці Мозгаві відбулася битва полків Лешка Білого, Конрада Мазовецького і Романа Волинського проти Мешка IIL Ця битва отримала детальне, але неоднозначне висвітлення у джерелах. В. Кадлубек відзначив великі полководницькі заслу­ги й особистий героїзм Романа, проте битву назвав без­результатною (124, с. 219-220). Київський же літопис твердить, ніби Роман і спільники зазнали поразки (53, с. 687). Оскільки останнє джерело творилося літописцем Рюрика, що в той час вже ворогував зі своїм зятем, тамтешні негативні оцінки щодо Романа є цілком зрозумілими. Кадлубек тут більш об’єктив­ний. Більшість же польських «рочників» відзначають перемогу Лешка над Мешком (130, с. 835; 131, с. 835; 129, с. 800; 128, с. 715). Одним з наслідків Мозгавської битви стало те, що Мешко зго­лосився на посередництво між Романом і Рюриком. Романова дружина не була настроєна на війну, та князь пішов на гене­ральну битву. Польські джерела повідомляють, що Роман ко­мандував лиш одним крилом, а краківський воєвода Микола другим і серединою. Б’ючись з ранку до вечора, Мечислав пе­реміг, Роман, жорстоко поранений, мусив відступити. Незаба­ром Романові довелося миритися з Рюриком через посередниц­тво митрополита. У винагороду він дістав два міста.

Криза 1195-96 р., що виникла майже зразу після вокняжен- ня Рюрика у Києві, мала надзвичайне історичне значення, оскільки вона лягла в основу більшості незгод між князями у першій половині наступного століття. (HOl₃ с. 60). Саме ця кри­за послужила прологом XIII cτ.₃ від її удару з’явилися тріщини, що росли і ширшали кілька десятиріч (між українськими земля­ми і Суздалем) і водночас як компенсація тим деструктивним процесам пішло сплавлення воєдино українського Заходу і Схо­ду. Даний процес був двоетапним. Спершу зближення Києва і Волині (Галич у ті роки рухувався у її фарватері) відбувалося за рахунок чернігово-сіверських князів. На другому етапі поставало завдання зрощування києво-галицького блоку з Наддес- нянщиною. Власне, воно і почало виконуватися перед самою вже Батиєвою навалою, але було перервано нею і змогло реалізуватися значно пізніше.

1195 р. ситуація складалася далеко не на користь Ольгови- чів. Восени Рюрик зі Всеволодом і Давидом послали до них з вимогою зректися прав на Київ і Смоленськ. Союзники, праг­нучи закріпити за собою навічно Київ (виглядало на сформу­вання нового тріумвірату), навіть придумали новий «заповіт Ярослава», що не мав нічого спільного з відомим літописним варіантом (206, с. 188-189). А саме - Мономашичі вимагали, щоб Ольговичі не шукали ніби-то отчини Мономаха, Києва і Смо­ленська «под нами и под нашими детьми, и подо всим нашим володимерим племенем, како нас разделил дед наш Ярослав по Дънепр, а Кыев вы не надобе» (53, с. 688). Ольговичі відкинули ультиматум. Похід мав відбутися після Різдва 1195 р., союзники мали з трьох боків виступити на Чернігів. Щоб уникнути небез­пеки, Ольговичі уклали з противниками сепаратні перемир’я. Спершу послали до Всеволода, «кланяючися і ємлючися по всю волю його», тобто надавали загальних обіцянок, але питання про Київ обійшли (39, с. 357). Всеволод призупинив похід. Тоді Ольговичі запропонували Рюрикові укласти окреме перемир’я До загального миру. Рюрик же, почувши, що Всеволод відклав похід, і собі розпустив військо. Здається дипломатія, яка часто виручала Ольговичів, не зрадила і зараз.

Та миру не настало. Ольговичі зіткнулися з Давидом - імо­вірно, через Вітебськ. У лютому 1196 р. вони почали грабувати Смоленську землю. Племінник Давида, Мстислав Романович, сват Всеволода Суздальського, хотів вигнати їх. Ольговичі ма­ли час приготуватися до битви, вони з’єдналися з полоцькими князями, зайняли вигідну позицію і, як пише літописець, «при­топтали сніг» довкруги себе. Мстислав вийшов з полками з лісу і стрімко зім’яв рать Олега Святославича. Але водночас смо­ленський воєвода Михалко, посланий на полоцький полк, не зміг розбити полочан, які вдарили на Мстислава з тилу. Той опинився в оточенні і мусив здатися.

Ярослав Чернігівський, зрадівши блискучій перемозі сво­го племінника і знаючи про непопулярність Давида серед смо­лян, планував вже йти прямо на Смоленськ. Рюрик сприйняв це як порушення перемир’я і відписав Ярославові з Овруча: «Якщо ти поїхав єси брата мого вбити і обрадувався єси сьому, то ти вже одступив єси од угоди і од хресного цілування, і ось тобі хресні грамоти. Ти піди-но до Смоленська, а я -до Чернігова. Хай як нас Бог розсудить і чесний хрест» (39, с. 359). Ярослав став виправдовуватися, жаліючися на Давида і вітебського кня­зя. Єдина вимога, яку він висував перед Рюриком - це порвати зі Всеволодом Суздальським. З цим Рюрик не погоджувався і вимагав пропуску його послів до Всеволода. Ярослав заблоку­вав усі дороги. Почалися довгі перепалки, а за ними і дрібна грабіжницька війна. Умов для масштабних дій не було, оскіль­ки того літа на Русь вдруге прилетіла сарана. Матеріальні ре­сурси країни було виснажено, й усобиця, котра за інших обста­вин була б дуже руйнівною, тепер протікала на диво мляво. Всеволод Суздальський також все літо 1196 р. лишався бездіяль­ним і навіть вістки про себе не подавав. Заваривши кашу на Ук- раїні-Русі, він задоволено потирав руки. Ситуація сильно нага­дувала квітень 1185 р., тільки тепер у кліщах опинилася не сама лиш Сіверщина, а уся Руська земля, зокрема виникла прима загроза Києву з боку тих же половецьких і переяславських васалів суздальського князя (1215, с. 138).

Князі України-Русі розуміли, що від внутрішньої усобиці не виграє ані один з них - лише третя сила. Ситуації міг на якийсь час зарадити дуумвірат між Рюриком і Ольговичами. Тому Яро­слав Чернігівський пропонував Рюрикові миритися, просив по­мирити його також з Давидом, а від Всеволода радив відступи­тися і не чекати, поки він почне діяти. Рюрик відмовився від цілком слушної пропозиції, носячись з ілюзіями якогось за­гального миру. У пошуках його він, Рюрик, послав до Давида і Всеволода, але Ольговичі не пропустили послів.

До того ж саме стабілізувалася ситуація на Балканах. По смерті антивізантійськи настроєних Асеня і Петра болгарський престол посів Іванко, що в молодості жив у Константинополі як заложник і прекрасно вивчив візантійські методи (819, с. 75). Він

265 розумів, що грубою силою з імперією нічого не вчиниш і при­пинив виснажливу війну.

Восени Роман Волинський, відпочивши після польської поразки і вважаючи, що саме надійшов слушний час помстити­ся тестеві, знову зв’язався з Ольговичами. Його полк з Полонно- го почав знов воювати волості Давида і Ростислава Рюрикови­ча. Рюрик не зміг виступити проти нього, зайнятий Ольвовичами, тому й послав Ростислава з чорними клобуками. З іншого ж боку на Романа напав Володимир Галицький укупі з рюрико- вим племінником Мстиславом Мстиславичем, які полонили ба­гато людей в околицях Кам’янця і Перемиля. Історія зірвалася на чверть століття назад, коли на початку 70-х точилася подібна війна за участю всіх українських земель на догоду Суздалі. Тоді справа завершилася дуумвіратом. Тепер вимальовувався тріум­вірат (Рюрик-Ярослав-Роман), але Всеволод руйнував його. В разі тріумвірату Україна-Русь могла б не лиш протистояти Всеволоду, а й розгорнути наступ на південь, до життєво необ­хідного їй Чорномор’я, де вже почали утверджуватися італійці, що руками половців робили все, щоб Україна-Русь не поверну­ла собі статусу великої морської держави. Врешті-решт знесиле­ний Роман мусив змиритися і скласти зброю. Тоді Всеволод з Давидом вторгайся у Вятичі, але Всеволод завів мирні перего­вори з Ольговичами і уклав мир. 6 жовтня 1196 р. Всеволод по­вернувся до Владимира. Рюрик був розгніваний, бо через Все­волода зіпсував стосунки з Романом і Ольговичами, тепер же Всеволод лишив його, нічим не зв’язавши його супротивників. Рюрик забрав собі п’ять пороських міст. Всеволод змовчав: вони вже відіграли роль у його інтризі.

Війна 1194-96 рр. завершилася дуже сумнівним миром. Фактичноцей, мир фіксував не так компроміс між трьома найсильнішими родами України-Русі (Ростиславичами, Ольго­вичами і Романом Волинським), як між Всеволодом Суздальсь­ким і Ярославом Чернігівським. Виникала зовсім невигідна, з точки зору подальшої консолідації українських земель, конфі­гурація, коли союзна Всеволоду Чернігово-Сіверщина гострим клином врізалася між Київським і Переяславським князівством, причому з півдня Переяславщини ще чигали традиційно дружні До Ольговичів і Суздаля половці. Фактично, це була та ж кон­фігурація, що існувала до середини XII ст., коли Святослав Всеволодович ламає традиційну свою дружбу зі Степом в ім’я загальноруських інтересів, а через кілька років цій же політиці

послідували і сіверські князі, за що і були оспівані Словом о полку Ігоревім. Русь-Україна виявилася відкинутою назад більш як на десятиліття свого історичного розвитку.

Правда, цей мир був таким же непослідовним, як і війна, котру він завершив (1101, с. 61). Ольговичі погодилися не чини­ти спроб відібрати Київ і Смоленськ у Ростиславичів, а також звільнили рюрикового небожа. Проте Ольговичі відмовилися розірвати союз з волинським Романом. Всеволод, імовірно, не дуже й наполягав на цьому. Таким чином, на противагу вже цілком окресленому блоку Київ - Волинь вимальовувалися ще контури альтернативного блоку Чернігів - Волинь. Наявність знов, як на зламі XI-XII ст., трьох найсильніших політичних центрів на Русі (тільки тепер це були Київ, Чернігів, Володи- мир-Волинський) унеможливлювали подальше функціонування діархії в Україні-Русі.

Підрозділ 4. 4. Спроба творення монархії в рамках українських етнічних земель (1196-1205)

суто об’єктивних причин діархія не змогла закрі­питися як новий устрій влади на Україні-Русі. Якщо співправління Рюрика і Святослава ще було мож­ливе, то співправління Україною з боку Рюрика і Всеволода Суздальського було б уже нонсенсом -

Всеволод був для України абсолютно чужим. Загалом кажучи, принцип діархії ще можна було б урятувати - навіть при тому що Рюрик перебував у дуже натягнутих стосунках з іншими кня­зями України-Русі. Але ж і зі Святославом у нього ніколи не було повної злагоди. Як пише О. Толочко, «у кожного з них була своя програма владарювання в Києві, але різнилися вони засадами, а кінцева мета була однакова - встановлення одноосіб­ного правління в Пд. Русі» (1025, с. 53).

Але дуумвірат був компромісним механізмом, і зі смер­тю Святослава його час минув. Обриси етнотериторіальної дер­жави Україна-Русь в основному вималювалися. Вона, на відміну від поліетнічних федерацій, вимагала одноосібного правителя. Тому літописець Рюрика після Ц94 неодноразово іменує його «самодержцем», «самовладцем», «царем». Мойсей Видубицький виступає справжнім апологетом монархії. Та претендентом на найвищий стіл був далеко не один Рюрик. Новий кандидат мав прийти з найменш постражадалої від усобиць Галичини.

267 у 90-ті там сидів відносно слабкий Володимир Ярославин. Це присипляло пильність Рюрика. Він хотів почуватися творцем нової державності - як напівлегендарний предок, чиє ім’я він носив.Та поки Рюрик бавився в історичні паралелі, на заході виз­рівала альтернатива його правлінню. Романа оспівано не лише у літописах, а й у цілому циклі билин, що малюють його іде­альним князем. Роман - син волинського, потім київського кня­зя Мстислава і польської княжни Агнеси, доньки Болеслава Кривоустого. Агнеса була шостою в історії полькою, виданою за Рюриковича. Вона була сестрою Мешка III, а по матері - внучкою Ізяслава Мстиславича. Доля Агнешки була пов’язана з Руссю від самого дитинства. У трирічному віці її було просва­тано за «руського короля» (Всеволода II) (126, с. 4). Таке рішен­ня було прийнято на Ленчицькому з’їзді 1141 р. Згодом її було видано за Мстислава Ізяславича (1170).

З ним вона виховала чотирьох синів, названих в Слові о полку «не худого гнізда шестокрильцями». Точна дата народ­ження невідома, М. Котляр визначає її як початок 1150-х (579, с. 189). На думку І. Хоми, Роман виховувався при західних ка­толицьких дворах (1120, с. 15). З 1170 р. Роман три десятиліття був волинським князем. Вважається, що ще в роки волинського сидіння він створив власну модель державного правління. Пра­правнук Мономаха з юних літ зрозумів, що корінь сильної кня­зівської влади криється в незалежності від земельної аристок­ратії. Тому він, навчений гірким досвідом дворічного князювання у Новгороді, послідовно обмежував сваволю бояр, придушу­вав феодальну опозицію. Польський історик XV ст. Ян Длугош стверджує, що Роман приборкав опір навіть духовного князя - володимирського єпископа. Опирався ж Роман не лише на відда­ну дружину, але й дбав про забезпечення своїм заходам більш широкої суспільної підтримки з-поміж середніх і вищих верств населення багатих волинських міст, насамперед стольного гра­да Володимира.

У першій половині XII ст. на рубежах Волині виникли міста, що обороняли їх і служили прихистком для місцевого населення на випадок частих війн. Але кордони Волинської землі більш чітко встановлюються з другої половини XII ст. Остаточ­но Волинь як адміністративно-політична територія сформовуєть- ся вже у XIII ст. Принаймні, саме тоді джерела найконкретніше фіксують її рубежі. Територія Волині почала складатися порівняно З трьома східнішими землями пізніше, тому й закінчився цей

процес із запізненням, а саме у XIII ст. (588, с. 67). Наприкінці XII ст. тут існували уділи: Луцький, Дорогобужський, Пересоп- ницький, Белзький, Червенський. У др. пол. XII ст., за підра­хунками М. Котляра, на Волині виникло 11 нових міст, і лише три з них у центральній частині. Інші закладено біля київських рубежів, у Погорині, басейнах Горині і Случі (588, с. 71).

На відміну від східної, три інші частини Волині заселяли­ся і обростали містами значно повільніше - через польських фео­далів, ятвязьких князьків і половців. Лише об’єднання Волині з Галичиною дозволило першій захистити усі свої кордони. Такий союз княжої влади і городян знаходить цілковиту анало­гію у тодішніх німецьких землях. Проміщанська політика Ро­мана, успадкована його нащадками, призводить до того, що у наступні століття тиха Волинь стає землею з найгустішою сіткою міст і містечок. У XIII ж столітті в Галицько-Волинській дер­жаві налічувалося понад 80 міст (530, с. 183). Особливо підно­виться Володимир. Союз Романа з міським патриціатом дозво­лив зміцнити центральну владу в князівстві, піднести його економіку, а відтак і військову міць. Вже у др. пол. 1180-х Роман почав боротьбу за об’єднання Волині і Галичини. До цього часу відноситься його відома характеристика, дана у Слові о полку Ігоревім.

1196 р. «по всій області Київській і по Києву» «потрясеся земля», причому «церкви кам’яні і дерев’яні коливалися» (53, с. 690). Того року помер Бела III, що неодноразово втручався в усобиці Рюриковичів, а за два роки до того «був опущений в землю другий пахарь галицької землі Казимир Краківський» (263, с. 12). Для Галичини склалася непогана міжнародна кон’юнктура, і Роман почав активно користатися з неї, для по­чатку збудувавши фортецю Камінь на північному рубежі Во­лині. 1197 р. засвідчив, що надалі долю Середземномор’я вер­шитиме не євразійська Візантія, а Західна Європа. Німецький імператор, оволодівши державою сицилійських норманів, ви­сунув територіальні претензії до Константинополя. Олексій III вирішив задобрити його великою сумою грошей, по всій імперії здійснено «алеманські» побори, але вже зруйнована економіка змогла дати самий мізер. Тоді Олексій пішов на святотатство, пограбувавши гробниці своїх попередників (493, с. 211). Іванко ж Болгарський з 1197 по 1203 р. відправив три посольства до Папи. З 1199 р. Інокентій III рішуче приступив до унії Болгарії. Навіть візантійський васал Іванко, що правив у Філіппополі, підняв повстання проти імператора, але 1200 р. був знищений. 1202 P- Калоян відновив відкриту боротьбу проти імперії і захо­пив Врану і Констанцу (819, с. 77-78). Русь стояла перед необхід­ністю рішучого і швидкого розриву з конаючою імперією, котру вже не могло ніщо врятувати. Новгород, давно переорієнтований на західну торгівлю, процвітав. Владимирська Русь вперто про­довжувала просуватися візантійською колією. В Україні ж боро­лися провізантійські тенденції, уособлені Рюриком і анти- візантійські, прозахідні, характерні для Романа. «Особа Романа, - писав І. Гарайда, - має цілком західний характер. Східним був лише його варварський вандалізм. Був він першим руським кня­зем, який більше цінив Захід, ніж Схід» (263, с. 17). Можливість поєднувати дві орієнтації ставала все проблематичнішою.

1197 р. Роман розриває з Рюриком і його курсом. Роман демонстративно проганяє свою першу жінку Предславу Рюриків- ну (1203 р. він навіть примусить її постригтися у черниці). Дату другого шлюбу літописи замовчують. Відомо, що перший син від цього шлюбу Данило народився 1201 р. Навіть ім’я цієї жінки відоме лиш завдяки побіжній ремарці волинського літописця 1290-х: «Вклав Бог до серця князю Мстислав благу думку, і ство­рив він кам’яну каплицю над могилою своєї бабусі княгині Po- манової у монастирі святому. Висвятив він її на честь право­вірних Іоакима й Анни і відслужив у ній службу» (39, с. 452). Невідоме достеменно її походження. У літописі угорський і польський королі називають Анну ятрівкою, тобто дружиною брата. З цього дехто робив висновок, ніби Анна угорка або полька. Але ще на поч. XX ст. київський генеалог М. Баумгартен довів, що Анна не могла бути ні полькою, ні угоркою. Угорсь­кий історик Й. Майлат вважав її візантійською принцесою, але і Це не знаходить підтвердження. М. Котляр довів, що вона було представницею видатного боярського волинського роду. Отже, це одруження означало зближення і навіть союз Романа зі свої­ми колишніми противниками (579, с. 196-201; 657, с. 79-84).

Опираючись на підтримку боярства, Роман тепер розпо­чав активну зовнішню політику. Літописи замовчують перший переможний похід Романа на половців. Але про нього відомо з твору візантійського історика Никити Хоніата, а також зі ску­пих звісток західноєвропейських хронографів. Один з них пате­тично писав, що Роман здійснив низку походів у Степ, чим «зупинив половецьке нашестя». За Хоніатом, 1197 чи 1198 р. по­ловці вдерлися у дунайські землі, спустошуючи їх і наближаючись до Константинополя. Але раптом на ворогів з тилу вдарив русь­кий князь Роман і завдав їм повного розгрому. Половці в паніці кинулися тікати. Візантію було врятовано. Не доводиться сумніватися, що Роман надав допомогу на прохання візантійсь­кого уряду. Дружні взаємини тривали і далі. Про це свідчить Романове посольство до Візантії, очолене боярином Твер дятою Остромиричем, яке бачив у Константинополі 1200 р. новгородсь­кий паломник Добриня Ядрейкович.

Через тісні стосунки Романа з візантійським імператором Олексієм Ангелом виникла легенда, яку доніс Ян Длугош та за­лежні від нього польські історики XVI ст. та український Гус- тинський літопис XVlI ст.: після падіння Константинополя 1204 р. Ангел втік у Галич до Романа. Цю версію підтримують Д. Лиха- чов і Б. Рибаков. Проте М. Котляр, опираючись на грецькі дже­рела, стверджує, що Ангел потрапив у полон до Боніфація Мон- фератського, котрий вислав його до своїх володінь в Італії. Згодом Ангел звільнився і відновив боротьбу, але зазнав пораз­ки і помер в одному з монастирів Нікеї (579, с. 193). Таким чи­ном, це питання все ще лишається нез’ясованим. Не виключено, що в цій історії проглядає спогад про дійсну втечу претендента на візантійський престол Андроніка Комніна до Ярослава Га­лицького 1164 р.

Водночас Роман втручається в усобицю між претендента­ми на загальнопольський престол - синами Казимира Справед­ливого та їхнім дядядьком Мєшком. Згідно розповіді польсько­го хроніста В. Кадлубка, у битві на р. Мозгава 1196 р. допомога Романа Казимировичам вирішила справу на їхню користь. Зго­дом вони підтримали Романа в об’єднанні Галичини і Волині. Міжнародна ж ситуація продовжувала загострюватися. 1197 р. Темучжин зазнав жорстокої поразки від маньчжурів, що роз­били монгольську державу (651, с. 407). В Європі ж 8 січня 1198 р. папою Римським став Інокентій III. Вже тоді ніхто не сумнівався, що на зміну попередньому 96-річному папі Целес­тину III прийшов непересічний діяч, що починається дуже важ­ливий понтифікат. Інокентія називають найвидатнішим папою середньовіччя (1120, с. 152). З’явився політик, здатний інтегру­вати усі політичні протистояння на континенті, підпорядкувати їх своїй волі. Він виділявся вченістю, отримавши богословську освіту в Парижі, а юридичну в Болон’ї (229, с. 237). Вже в серпні- вересні Інокентій виступив зі закликами до новго хрестового по­ходу. В листопаді активну проповідь походу розгорнув ставленик папи Фульк, приходський священик з околиць Парижа. 28 листопада на турнірі в замкові Екрі графи Тібо Шампанський і Луї Блуаський прийняли хрестоносний обіт. У цьому контексті дуже важливою ставала позиція Русі. Тому 1198 р. папа споря­див посольство до Києва. Між тим протистояння європейських Заходу і Сходу різко загострювалося. Після невдалого походу 1196-1197 р. німецьких хрестоносців у Палестину німецькі рицарі заснували 1198 р. Тевтонський орден.

Левон Кілікійський, що раніше перебував під впливом Візантії, тепер прийняв королівську корону від німецького імпе­ратора. Тим часом візантійський флот остаточно занепадає, що засвідчила історія генуезького пірата Каффаро, який 1198 р. погра­бував Андрамітту й спустошив острови Егейського моря. Олек­сій III зміг послати проти нього лише калабрійського пірата Стиріона. Розбити ж Каффаро вдалося лише за допомогою пізанських кораблів. Тоді ж від імперії відпадає Кіпр (617, с. 311). Увесь цей стрімкий занепад був лише початком тривалого про­цесу, що завершився через шість років падінням Візантії.

А на протилежному кінці Євразії 1198 р. Темуджин, який щойно вирвався з чжурчженьського полону, очолює «людей дов­гої волі» (аналог причорноморських бродників чи пізніших ко­заків) і складає для них кодекс Велика Яса. Так відновлюється його шлях творця найбільшої за всю історію євразійської імперії (901, с. 102).

Київська ж імперія на той час лишалася взагалі далеким спо­гадом. 1198 р. колишні колонії Києва роблять все нові кроки до свого зміцнення. В Рязані було засновано окрему єпархію, у Нов­городі збудовано собор Спаса Нередиці (а за рік до цього Новго­род підкорив удмуртів, поступово сам перетворюючись на утво­рення імперського типу), відтак новгородці спустошили фінське місто Або (Турку) і підпалили його, цим походом переможно за­вершився перший період боротьби Новгорода зі.Швецією (1144, с. 110-118). У Владимир! попереднього року завершилося будів­ництво Дмитрівського собору, що уособлював велич молодої дер­жави. Влітку 1199 р. Всеволод вивів з Новгорода Ярослава Воло­димировича і нав’язав місту свого трирічного сина Святослава. Було зроблено вирішальний крок для перетворення Новгорода на вотчину владимирських князів. Нове гігантське утворення на­висло над Україною-Руссю, загрожуючи буквально розчавити її.

Рюрик же, схоже, віддався ностальгії за давно минулими рока­ми. Він добудовує церкву св. Василя над Дніпром, започатковану ще 111 років тому Всеволодом III₅ неначе за допомогою цього можна було повернутися у долюбецькі часи (178, с. 66). Більш суттєвим був інший «реставраційний» крок Рюрика: невдовзі по смерті Святослава Всеволодовича він відновлює окрему Пере­яславську волость і віддає її синові Всеволода Суздальського. 1198 р. Костянтин Всеволодович укупі з батьком здійснив похід проти половців і дійшов аж до Сіверського Донця, але так і не зустрів супротивника (468, с. 399). Будівнича програма Рюрика не залишила байдужими двох його найсильніших на Україні- Pyci конкурентів. У відповідь на Чернігівщині будується П’ятницька церква, а у Галичі Роман Мстиславич 1200 р. спору­дить Пантелеймонівську церкву.

Київський стіл давно вже потребував молодшого й енергій­нішого князя, наприклад, Ігоря Святославича, який 1198 р. стає чернігівським князем, старійшиною серед Ольговичів і робить могутню заявку на великий стіл. Б. Яценко навіть вважає його «співправителем Рюрика», «дуумвіром Рюрика в Києві» (1215, с. 138). Джерела не дозволяють абсолютно однозначно стверджу­вати це, але вони у ці роки дуже-дуже фрагментарні. Та не вик­ликає сумнівів, що теоретична можливість думувірату Ігоря й Рюрика тоді існувала. Принаймні, саме із нею логічно було б пов’язати ініціювання Ігорем 1198 р. власного літописання. Б. Яценко вважає, що того ж року створено і Слово о полку Ігоревім. Дійсно, не можна повністю виключати можливість, що тоді було створено нову редакцію Слова. Це пояснює певні так звані анахронізми, незрозумілі у тексті, створеному 1185-1187 р. Проте реальному відродженню дуумвірату рішуче заважав Ро­ман Мстиславич - прихильник монархічної ідеї.

Розуміючи небезпеку, яка виникла у зв’язку з піднесенням Ігоря його власним планам, Роман розгортає активну діяльність. Перш за все він забезпечує свої тили для майбутньої боротьби за Київ і завдає вирішальної поразки спорідненим'^ литовцями войовничим племенам ятвягів. Пам’ять про неї збереглася через багато поколінь. Польський хроніст XVII ст. Мацей Стрийковсь- кий доніс до нас народний переказ, ніби Роман запряг литовсь­ких бранців у плуги. А пізніший російський Докладний літопис додає: «Один литвин, що в плузі тягнув, навчившись руської мови, сказав: «Романе, Романе, худим живеш, Литвою ореш» (579, с. 194).

Балтійський напрямок Романової політики здійснювався в умовах триваючих змін у цьому регіоні. Ще 1186 р. бременський архиепископ призначив монаха Мейнарда епископом східної Балтики, і той обрав своею резиденцією містечко Ікскюль на нижній Двині. Мейнард служив свого роду посередником для проникнення вглиб країни німецьких купців. Але вже 1198 р. ліви оточили наступника Мейнарда Бертольда у місцевості під назвою Рига і забили його (229, с. 240-241). Тоді бременці вирі­шили організувати справжній хрестовий похід у східно- балтійські землі, очолений каноніком Альбертом Буксгевденом, який 1 березня 1199 р. став єпископом Лівонії. Саксонських і ве- стфальських рицарів було перекинуто до гирла Двини. Перше хрестоносне військо прибуло на 23 кораблях 1200 р. З Ікскюля Альберт переніс свою резиденцію поближче до гирла Двини, у Ригу.

1199 р. Венеція зломлює опір Олексія III і примушує Візан­тію до оборонного союзу (979, с. 317). Це знищує останні ілюзії на Русі щодо перспективності традиційної південної геополітич- ної орієнтації Києва. На кінець століття Венеція вже була наба­гато сильнішою від Візантії. Повернутися до ситуації XI ст. було вже неможливо. Слід було мислити вже категоріями наступно­го, XIII віку. XII століття ж закінчувалося разом зі смертю 1199 р. Ричарда Левове Серце. Трубадур Гогельм Феді записав: «Тисяча років промайне без того, щоби померла людина, чия втрата була би такою безмірною. Не було мужа настільки пря­мого, звитяжного, великодушного. Сказати правду, в усьому світі одні його боялися, інші любили» (Цит. за 341, с. 8). Саме 1199 р. почалася підготовка IV хрестового походу (493, с. 209), що завдасть смертельного удару Візантії і закладе підвалини Ве­неціанської колоніальної імперії. Одним з головних організа­торів походу був понад 90-річний дож Енріко Дандоло (1108 року народження). Легенда повідомляє, що в 70-х, коли Дандоло був послом в Константинополі, він був зрадницьки осліплений і з того часу затамував люту ненависть до Візантії (263). Ця історія була відома руським літописцям (44, с. 49).

Як противага Венеції вибудовується й імперія Генуезька, все активніше діючи на чорноморському напрямку. Впритул до Русі присунулася Священа Римська імперія. Тому в епоху рішу­чого переділу спадщини старіючих імперій на користь молодих хижаків і від уламків Руської імперії вимагалася консолідація зусиль - бодай для спільного відпору чужим зазіханням.

Важливий крок в цьому напрямку робить Суздаль, спрямо­вуючи основну свою увагу на північ, до Новгорода, над яким вже нависає німецька загроза. Чергове ускладнення стосунків між північними і південними великорусами примусило ар­хиепископа Мартирія Рушанина 1199 р. очолити посольство до Всеволода Велике Гніздо. В ході переговорів Мартирій помер. Всеволод відправив до Новгорода не лише свого сина Святослава князем, а й надіслав архиепископом свого ставленика Митрофа­на. Хоч кандидатура була узгоджена з новгородським посадни­ком, все ж поставлення владики рукою князя було нечуваним для Новгорода. Він свідчив про посилення суздальської партії на півночі (1122, с. 41). Так починається процес об’єднання суз­дальсько-московських і новгородських земель, який розтягнув­ся на майже три століття. Проте наступні кроки об’єднаної дер­жави легко прогнозувалися уже тоді: з подвоєною силою владимиро-новгородське об’єднання стало би тиснути на Украї- ну-Русь. Саме з цією метою того ж 1199 р. Всеволод активізував свою половецьку політику. Як повідомляє Ростовський звід XV ст., «Князь великий Всеволод съ сыномъ с Костянтиномъ ходи на половци, оны же бежаша олно к морю» (38, с. 292). Проти­стояти цьому можна було, лиш розгорнувши і тут аналогічний об’єднавчий процес.

Так Роман робить найрішучіший крок у своєму житті: злу­чає Волинь і Галичину під своєю рукою. По смерті Володимира Ярославича галицький стіл став вакантним. Місцеві бояри, зна­ючи про претензії Романа, який був популярний серед торгово- ремісничого населення Галича, прагнули запросити до себе кого- небудь з другорядних руських князів або Лешка Білого. Але Роман здійснив стрімкий кидок до Галича і оволодів ним. У цьо­му поході, за даними В. Кадлубека, брали участь і польські війська (124, с. 222-223). Аналогічно Роман забезпечив собі й угорську допомогу: незадовго до того він допоміг королеві Андрашу в боротьбі проти його брата Емериха (1062, с. 330). М. Брайчевський справедлио оцінює цю унію як «першу стадію більш претензійного задуму» Романа (196, с. 60).

Роман очолив об’єднавчий процес, аналогічний тому, що розгорнувся на протилежному краї Європи, де 1191 р. прави­тель Кастилії об’єднав всі християнські королівства, крім Нава­ри (558, с. 62). П. Толочко підкреслює, що володіння Романа не поступалися розмірами Священій імперії Фридриха Барбароси (1045, с. 133). За оцінкою І. Овсія, два об’єднані князівства охоп­лювали 90 % населення, що проживало в межах теперішньої України (756, с. 47). За С. Томашівським, «таким способом довер-

275 шилася політична злука двох досі ворожих собі українських князівств - Галичини і Володимири, епоховий факт в історії України - перше олицетворения загальноукраїнської державної ідеї проти панрусизму, репрезентованого щораз явніше в міру упадку Києва, суздальсько-московськими князями» (1062, с. 330). Натомість Ю. Липа відзначив, що й після 1199 р. тривала доба «безпосереднього впливу Києва. Галицьке королівство, що ста­ло на торгових південних шляхах (Авсбург - Майнц - Генуя - Венеція через Прагу) перейняло від Києва не тільки його звичаї, судівство, але, певно, й безпосередньо велику -кількість адміністраторів і взагалі вищих достойників» (633, с. 188).

Вокняження Романа у Галичі відбулося всупереч інтере­сам Всеволода Суздальського, який до кінця підтримував слаб­кого Володимира Галицького (свого небожа) й чинив усе, щоби перешкодити об’єднанню двох західних князівств. Рюрик же у відповідь на посилення Романа ініціює Київський літопис, що мав підкреслювати його права на київський стіл. Посилення Ро­мана викликало занепокоєння також у чернігівських Ольговичів, особливо в синів Ігоря Сіверського, які за матір’ю були онука­ми Ярослава Галицького. Ігоревичі знайшли підпертя, з одного боку, у Рюрика, з іншого - у галицькій боярській партії, очо­леній Владиславом Кормильчичем. З цього скористався і Все­волод Суздальський. Перш за все він 10 серпня 1200 р. послав свого сина Ярослава на Перяславщину. Під час правління двох попередніх князів, Володимира Глібовича і Ярослава Мстисла- вича, Переяслав знаходився під твердою владою суздальського суверена. Обидва були племінниками Всеволода III, і саме Всеволод, а не митрополит і навіть не київський князь поставив

1197 р. єпископа у Переяслав. Але Ярослав Мстиславич помер

1198 р., і, хоча князівство не робило видимих спроб вирватися з-під суздальського впливу, проте символічне призначення туди Ю-річного сина великого київського князя, якого супроводжу­вала сильна дружина і численні радники, забезпечувало збере­ження цієї землі за Всеволодом (1101, с. 62). Проте задум Всево­лода не обмежився самим лише посиленням західних рубежів своїх володінь. На думку Д. Феннела, саме він переконав 1200 р.. Ольговичів порвати нарешті стосунки з Романом. Але поки ті Ще тільки готувалися до походу на Галичину, Роман їх випере­див і кинувся на Київ.

Ці важливі події описані лише в Суздальському (Лаврен- тівському) літописі і у пізніших компіляціях з нього. Новго-

родський літопис про ці події не згадує. Київський же літопис Рюрика уривається на 1199 р. Власне, він завершується записом про будівництво стіни Вишгородського монастиря, яке було за­вершено і відсвятковане 24 вересня 1198 р. М. Грушевський да­тує цю подію 1199 р., але того року 24 вересня приходилося на п’ятницю (постний день), тому влаштовувати пишну учту в мо­настирі, як це зробив Рюрик, було абсолютно недоречно. А 1198 р. ця дата припадала на четвер. Але літопис згадує і події, що відбулися пізніше, наприклад народження онучки Рюрика Єфросинії, що сталося взимку 1198-99 р. (174, с. 340). Тому Київ­ський літопис датують 1199 р. Суздальський же літопис повіствує сухо, викладаючи лише факти, без емоцій, не виявляючи при­хильності до жодної з сторін. Літописці XII ст. незворушно про­ходять повз такі жахіття феодальних воєн, які неодмінно викли­кали б схвильовану реакцію авторів XI чи початку XII ст. (206, с. 190). Наприклад, центральний герой Київського літопису Ізяслав Мстиславич незадовго до смерті захопив у Галицькій землі багато руських бранців, та оскільки охорони було мало, то щоб не ризикувати, наказав більшість їх перебити, лишивши тільки кращих мужів (53, с. 467-469). Літописець беземоційно викладає цей факт, не знаходячи жодного слова осуду. Ще ра­зючіший приклад - стаття 1169 р. не містить ніякого осуду Андрія Боголюбського, навпаки вказується: «поможе Бог Андреевичю Мьстиславу с братьею і взяша Киев» (53, с. 544).

Так літописання дрібнішає і втрачає свій колишній широ­кий політичний горизонт. Дрібнішають старовинні формули, що колись спаювали Русь воєдино. Формула про вотчину, що в XI ст. стосувалася трьох гігантських володінь (Ізяславичів, Свято- славичів і Всеволодовичів), тепер дробиться і поширюється на будь- якого сусіда-феодала. У «Златій чепі» XIV ст., статті якої було скла­дено набагато раніше, є спеціальне «Слово о суседех», де мовиться «Суседа же не обидите и не отъемлите земли его» (цит. за 206, с. 190). Отак покришилися «заповіт Ярославів» і принципи Любеча.

Існує версія, що саме 1200 р. Роман зносився з Константи­нополем і уклав шлюб з Анною, донькою Ісаака II Ангела від його другої жінки Маргарити-Марії, що, в свою чергу, була донькою угорського короля Бейли III (846). Рюрик же 1200 чи 1201 р. планує разом з Ольговичами піти проти Романа (625, с. 28), але більшість сил лишила Рюрика, перейшла до Романа: і сини Володимира Мстиславича, що сиділи у дрібних волостях Київщини, і чорні клобуки, і городяни різних міст Київщини. Коли Роман підступив до столиці, кияни самі відкрили йому, сподіваючись, що Роман, узявши у свої сильні руки Київщину, забезпечить їм спокій і відродить значення Києва як одного з центрів світової політики. Кияни відкрили Романові Подільські ворота (178, с. 66). Рюрик і Ольговичі капітулювали. Роман уклав з ними угоду: Рюрик зрікався Києва і утримував свої старі київські волості, Ольговичі зрікалися претензій на Галич. Рюри­ка було вислано до Вручого, а Ольговичів до Чернігова. Ситуа­ція ж з самим Києвом лишалася непевною. Очевидно, що Ро­ман не міг зоставатися тут і керувати звідси своїми західнимим володіннями. Адже він тільки минулоріч приєднав Галичину з її неспокійним боярством і прихильниками союзу з Угорщиною. Час вимагав нестандартних ходів, оскільки «боротьба за велико­княжий престол зайшла в безвихідь» (196, с. 58).

Одна з найзагадковіших акцій Романа - його так званий конституційний проект, який нам відомий лиш у передачі В. Татищева. Відповідно до цього плану великий київський князь, тобто верховний правитель Русі мав обиратися шістьма най­більшими удільними зверхниками, а саме: князями галицьким, чернігівським, смоленським, полоцьким, суздальським та рязан­ським. М. Брайчевський вважає, що тут закладено ідею курфюр- шеств, запозичену з Німеччини (1123, с. 205-206). Там курфюр­стами називали найбільших феодалів, які користувалися правом обирати імператора. З XII ст. таких налічувалося сім: король Богемський, пфальцграф Рейнський, графи Саксонський і Бран- денбурзький, архієпископи Кельнський, Майнцський і Трірський (508, с. 147). Роман пропонував утвердити шість курфюрств. Все­редині кожного проголошувався суворий майорат, тобто забо­ронялося будь-яке відчуження землі, а також дроблення маєтку на частини. М. Брайчевський вбачає і етнічну підоснову даного проекту: дві українські землі Галич і Чернігів, дві білоруські Полоцьк і Смоленськ і дві російські Суздаль і Рязань. Проте це лиш одна з можливих інтерпретацій.

О. Толочко спробував дезавуювати свідчення В. Татище­ва, вважаючи їх вигадкою історика. При цьому О. Толочко по­силається та співставлений І і II редакцій «Історіі Російської», на плутані свідчення автора про його першоджерела, співзвучність проекта ідеям самого В. Татищева як громадсько-політичного Діяча. Але жоден з наведених аргументів не є вирішальним. Показово, що негайно з’явилася стаття Б. Яценка про українські Джерела В. Татищева, де переконливо показано, що принаймні половина літописів, які відомі нам лише за Татищевим, створено і переписано в Україні (1029). Тому не дивно, що в нього зберег­лося чимало даних, які випали з великоруської традиції. Згодом Б. Яценко розібрав і сам татищевський текст романового проек­ту (1213). У ньому, як він зберігся у першій редакції «Історії», писаній давньоруською мовою, чимало українізмів. Навряд чи Татищев би, видумуючи текст, зміг би так тонко зімітувати його. Друга редакція - це вже не тільки переклад з давньоруської на російську книжну мову XVIII ст., а й певна інтерпретація, де історик дозволяв собі деякі коментарі, роз’яснення тощо. У тексті романового проекту за другою редакцією він допустився харак­терної помилки, яка неспростовно свідчить, що історик писав не з голови, а справді мав перед собою малозрозумілий йому текст. Тому у першій редакції серед шести головних земель фігурує Володимир, а у другій на його місці маємо Суздаль. Справді, в часи Романа столицею Заліської Русі була Суздаль, а не Воло­димир, тому останній не міг фігурувати в оригіналі у значенні Владимира-на-Клязьмі. На думку Б. Яценка, там мався на увазі Володимир-Волинський. У другій же редакції Татищев у зв’язку зі своєю москвоцентричною концепцією все ж таки інтерпрету­вав Володимир як північно-східну столицю і замінив його на Суздаль. В іншому він все ж таки слідував тому літописному текстові, що був у його розпорядженні.

Проект засвідчує, що Роман загинув на самому злеті своєї діяльності, коли його політичний потенціал почав реалізовува­тися повною мірою. Романові не вистачило кілька років, щоб закріпити досягнуту єдність основних українських земель, зро­бити процес національного державотворення незворотним.

Сам Роман у Києві не сів, а посадив тут одного з другорядних князів - свого двоюрідного брата Інгваря Ярославича Луцького. Фор­мально це може виглядати як нехтування Києвом - на зразок того, що проявив Андрій Боголюбський 1169 р. Але, як слушно запитує Д. Феннел, кого б ще міг посадити у Києві Роман? Формально все ж Інгвар був другим за значенням з волинських князів і другим із ще живих правнуків Мстислава Великого. Принаймні, за нього Київ над­ійно лишався в руках Романа - упродовж двох років навколо нього було все спокійно (1101, с. 63).

Роман одразу виходить на міжнародну арену. Саме його втручання відвернуло 1200 р. загрозу половецького нападу на Константинополь (775, с. 3). У зв’язку з цим Никита Хоніат ви­знав борг імперії перед «найхристиянськішим народом - руським», чия «богом закликана фаланга» допомогла відвести загрозу від столиці (125, с. 691-692). Тим часом у Франції вже сформувалися перші хрестоносні загони, готові рушити на Схід. Восени поча­лися їхні переговори з Венецією щодо транспорту. Стабілізації ситуації навколо Галицько-Волинської держави сприяла винят­ково холодна зима 1200-1201 р. На Нілі тоді було зафіксовано украй низький рівень води, якого не було з 966 р. Не боячись нападів західних сусідів, Роман відправився з Києва на половців й узяв багато здобичі, звільнив русів, захоплених у полон ще після поразки 1196р. Після цього Роман повернувся до Галича. Весна- осінь 1201 р. були дуже дощовими. Того ж року в Києві відбулася хіротонісанія новгородського архиепископа Митрофана - уперше в присутності суздальських послів (44, с. 45, 239; 56, с. 19). Це був черговий знак імперських амбіцій Всеволода, його зацікавленості у Києві як у церковній столиці колишньої імперії. Ситуація вима­гала від Романа посилення своїх позицій у Києві.

Того ж року половці ходили на допомогу болгарському цареві Іваниці, що намагався укласти вигідний мир з Візантією. Роман за давньою традицією руських князів вдарив по залише­них кочів’ях і забрав великий полон половчанок. М. Юрій при­пускає, що похід було вчинено на догоду союзникам Романа і заклятим ворогам половців - торкам (1180, с. 55).

1202 р. був роком активного сонця. Німецький єпископ Альберт заснував орден меченосців, а його брат Енільберт при­був з першими поселенцями до Риги (821, с. 395). Венеція поча­ла карбувати срібний гріш (548, с. 310). Добрий врожай отави, вгодовані половецькі коні не віщували добра Переяславу, що вже кілька літ стояв безборонним. Костянтин Всеволодович ще 1199 р. покинув неспокійну землю, туди прибув його кузен Ярос­лав Мстиславич, та того ж року помер. Понад два роки безкняжий Переяслав спокушав половців, і лише 1202 р. Всеволод послав туди ще одного свого сина Ярослава (майбутнього свого на­ступника на владимирському столі) (468, с. 399). Та половці вдер­лися на Переяславщину і Південну Київщину. Але Роман передбачив цю навалу і своєчасно підвів війська до південних кордонів Русі. Коли половці поверталися додому, Роман наздо­гнав їх за Россю, розбив їх і відібрав награбоване та полонених.

Що ж до зовнішньої політики, то 1202 р. Роман підтримав Лєшка Білого в його боротьбі за краківський стіл з Вододисла- вом, навіть зайняв якісь два міста (625, с. 28). По тому, як Роман забезпечив собі міцний тил, наступні його кроки легко передбачалися. Зупинятися на трикутнику Володимир-Галич- Київ було неможливо. Лишати поза контролем Лівобережжя значило мати дуже вразливий тил. Розмежування України по Дніпру повертало Русь аж у часи протистояння Ярослава Мудро­го і Мстислава Тьмутороканського. У ту добу, як відомо, лівобережний Мстислав, опираючись на печенігів, кавказькі пле­мена і свою багатющу портову столицю, був набагато сильні­шим від Ярослава. Тепер же лівобережні Ольговичі також мали тісні стосунки з половцями. З-за їх спини визирав могутній суз­дальський самодержець. А що найгірше для Романа - його київ­ський ставленик Інгвар знаходився без жодної підпори з боку найближчих до Києва міст, оскільки ті належали ображеному Рюрикові. Тепер яскраво проявився той гіркий факт, що попри усе стратегічно зручне положення Києва, він все ж має і свою ахілесову п’яту - майже зразу за Дніпром (через якийсь десяток кілометрів) починалася ворожа Чернігівщина. У добру погоду з київських круч було добре видно чужі волості. Мати столицею прикордонне місто було вкрай незручно і небезпечно. Це ще одна причина для тимчасового перенесення столиці на захід. Але Київ все ж лишався значним економічним, культурним, а го­ловне - політичним центром. Наражати його на постійні небезпе­ки, а тим більше втрачати було для Романа небажаним. Тому-то Рюрика з Ольговичами слід було або міцно прив’язати до себе, або повністю нейтралізувати. Найпростіше було б по­чати з зайняття Переяслава, після чого Чернігів би потрапив під тиск на своїх південних рубежах.

Противники Романа розуміли це і не сиділи склавши руки, їм вистачило два роки, аби підготуватися до реваншу. 1203 р. почався дуже холодною зимою (59). За Лаврентівським літопи­сом, 2 січня Київ захопили Ольговичі і половецькі орди. Новго­родський же перший літопис і старшого, і молодшого ізводів вказує іншу дату : «Взята град Кыев на щит в 1 день генваря на святого Василья» (44). М. Бережков вважає, що новгородці за­фіксували вступ військ до міста, після цього ж тривала напружена боротьба вже всередині самого міста, яке остаточно впало 2 січня (174, с. 315). Опис цієї події у Лаврентівському літописі урйвається незавершеною фразою. Потім у тексті пробіл, що пояснюється дефектністю першоджерел Лаврентівського літопису (1149, с. 10; 851, с. 89). У повному складі стаття 6711 р. читається у літописі Переяслава-Заліського, а також може бути відтворена за Радзи- вілівським літописом. Там стаття після опису погрому подає ще два небесні знамення, які нібито віщували його, серед них ме­теоритний потік Леоніди, який астрономи датують 18 жовтня 1202 р. Це дає цілковиту певність у тому, що напад на Київ відбув­ся 1203 р. - через кілька місяців після знамення (937, т. 2, с. 244). Навіть з урахуванням того, що найдетальніший опис погрому в літописах Суздаля та Переяслава-Заліського складається пере­важно зі штампів, все одно видно, що Києву завдано удару, після якого він ще довго не міг оговтатися. Київ зазнав розгрому, не менш страшного, ніж 1169 р. Спершу було взято і спалено Поділ - Рюрик не забув, що два роки тому саме мешканці Подолу відкрили браму Романові. Потім було захоплено княжу рези­денцію («Гору взяша»), собор св. Софії і Десятинна церква були віддані на розграбування, як і «монастыри все». Імовірно, гра­бували, захоплювали у полон і вбивали, в основному, половці. Вони ж забрали з храмів численні реліквії, зокрема «порты бла- женых первых князей, еже бяше повешали на память собе», тобто одяг святих, що зберігався в церквах. Врятуватися змогли лиш іноземні купці, втративши при цьому половину свого краму. І. Левкович вважає, що цей погром був ще більш руйнівним, ніж у 1169 р. (625, с. 28). М. Котляр оцінює дану подію так: «То був моральний крах Рюрика як політика та й, по суті, його пол­ітична смерть... Після нечуваного злочину, заподіяного ним Києву й киянам, Рюрик не наважився посісти великокнязівський престол і повернувся до свого домену Овруча» (579, с. 155).

Через брак джерел про подальшу ситуацію навколо Киє­ва можна судити лише здогадно. Інгвар або був захоплений у полон, або зміг утекти на Волинь. Ольговичі повернулися на Чернігівщину з великим полоном. Рюрик, мабуть, проявив обережність. Остерігаючись повстання в Києві і опозиції з боку все ще впливової серед киян романової партії, він повернувся до Вручого, залишивши, поза сумнівом, у Києві частину дружини на чолі з воєводою (1101, с. 64). 16 лютого Роман поспішив до Вручого. М. Котляр вважає, що незабаром Рюрик присягнув Романові і таки вокняжився в Києві офіційно (96, 155). С. Тома- шівський вважає, що погром Києва найбільше був «на руку Все­володові, і він довів своєю інтервенцією до того, що Роман згодив­ся посадити Рюрика назад в Києві під своєю і всеволодовою протекцією» (1062, с. 331).

Ситуація на Русі була сильно залежна від перипетій Чет­вертого хрестового походу. 8 жовтня 1202 р. хрестоносна гро­мада на 200 кораблях вирушила на Схід. Вона на замовлення Венеції захопила далматське м. Задар і перезимувала в ньому. У лютому 1203 р. її вожді прийняли остаточне рішення іти на Константинополь. 24 травня «христолюбиве воїнство» вирушило в путь і 17 липня увірвалося до візантійської столиці. Спершу ішлося про здобуття трону для Ісаака II Ангела і Олексія IV, але вже з грудня розгорнулися збройні сутички між франками і греками. 1 січня 1204 р. ромеї навіть спробували спалити хрес- тоносний флот.

Взимку 1203-04 р. «победиша Олговиця Литву: убиша их 7 сот и 1000» (44, с. 45, 246). Але Роман хитро порушив союз Ольговичів зі смоленськими Ростиславичами (685, с. 132). Тієї ж лютої зими 1203/4 р. він зібрав українських князів і стрімко пішов до Степу, розгромив війська ханів і повернувся додому зі здо- бичею та визволеними з полону людьми. Галицький літописець у некролозі Романові пише: «Кинувся був на поганих, мов лев, був сердитий, мов рись, і нищив їх, неначе крокодил, і перети­нав землю їх, мов орел, був хоробрий, неначе тур». Коли ж учасники походу вже розійшлися, зокрема пішов Мстислав зі смолянами, Роман у Треполі захопив Рюрика з сім’єю і відпра­вив у монастир (685, с. 132).

Тим часом над Руссю нависала нова серйозна загроза. У березні 1204 р. Венеція і хрестоносці уклали договір про роз­поділ сфер впливу на Балканах і заснування Латинської імперії, флот було приведено в стан бойової готовності. 12 квітня 1204 р. хрестоносці вдруге і остаточно захоплюють Константинополь. 9-16 травня там оформлюється хрестоносна Латинська імперія на чолі з Балдуїном Фландрським і його співправителем Боні- фацієм Монфератським. У жовтні було остаточно розділено те­риторії колишньої Візантії. Левова частка нової, дуже роздроб­леної Латинської імперії належала Венеції й її васалам. Крит вона купила взагалі за безцінь. Патріарший престол було нада­но венеціанцеві Томазо Морозіні, якому ще тільки належало прибути до міста (493, с. 220-221). Участь в розділі Візантії взяла і Грузія. Тамара під приводом захисту грузинських монастирів у Візантії ввела свої війська до Лазистану, Трапезунду, Самсуну, Синопу, Карасунту. На престол нової держави Лазія Тамара по­садила свого родича Олексія Комніна, що отримав виховання у Грузії. Водночас відновлюється затяжне протистояння Грузії з тюрками (171, с. 218-20).

Та геополітична сила, прапором якої було східне христи­янство, надовго переходить у латентний стан. Католицький Захід пробує повністю зайняти звільнену нішу. Його погляди одразу звертаються до найбільшої після Візантії православної потуги - до України-Русі. Якщо в XII ст. спроби католицтва утвердитися на Русі мали епізодичний характер, то у XIII ст. Рим веде суціль­ний наступ широкою смугою. Боротьба стає відкритою і прий­має гострі форми. Цілі папської курії усе міцніше сплітаються з цілями польських феодалів (864, с. 85). 1204 р. папа прислав до Романа послів, які переконували його прийняти католицтво, спокушаючи королівським титулом. За літописом, Роман, вий­нявши меча, заявив: «Такой ли меч Петров у папы? Если он име­ет таков, то он может давать города, но я, пока имею этот у бед­ра, не имею нужды иначе брать, как только кровью - по примеру отцов и дедов наших, расширивших и приумноживших землю русскую» (97, т. 3, с. 344-345). Є. Голубинський сумнівався в цьому повідомленні, вважаючи, що посли були не від папи, а від поляків (273, с. 598). Та це не виключає, що польські посли могли передати пропозиції саме папи (864, с. 136). Позиція Ро­мана аж ніяк не суперечить його орієнтації на Захід. Просто в тодішньому європейському конфлікті він зорієнтувався не на папу, а на гібелінів (1180, с. 54). 7 листопада 1204 р. папський легат привіз Калояну Болгарському титул царя і архиєписко- пові Василю титул примаса (617, с. 328). Незважаючи на вагому перемогу католицької цивілізації над православною, повністю опанувати візантійську спадщину європейці не змогли. На улам­ках Східного Риму виникли Нікейська імперія, Трапезундська імперія й Епірський деспотат, які продовжили державну тради­цію Візантії. Це поглибило розкол всередині давно вже розділе­ної Русі - перш за все між провізантійським Владимиром і по­мірковано прозахідним Галичем. Ці уже різні держави ще могла примирювати між собою необхідність спільної оборони проти половців. Та такий дух партнерства між князями, коли й вини­кав, то все ж тримався недовго. 1204 р., на зворотному шляху з походу проти половців князі порадилися з Ярославом Всеволо­довичем у Переяславі, потім направилися до TTpenоля на Дніпрі, Що лежав на півдорозі між Переяславом і Києвом. Тут наміча­лося обговорити умови договору між князями і прийти до зго­ди прийнаймні у тому, які райони мають відійти до кожного роду. Але «дьявол положи смятение великое» - Роман взяв у по­лон Рюрика і відправив його до Києва, де Рюрика, його жінку і доньку (колишню дружину Романа) насильно постригли у ченці. Водночас два сини Рюрика, Ростислав і Володимир, були вивезені у Галицьку землю як романові бранці. Найвірогідніше, Інгваря Ярославича відправлено знову на київський стіл - останній факт наводить В. Татищев у другій редакції своєї «Історії».

Всеволод III втрутився, аби відновити колишній баланс, який тепер було змінено на користь Романа. Суздальські посли, діючи у Галичі погрозами і лестощами, переконали Романа звільнити синів Рюрика. Як писав М. Берлинський, «Всеволод... вимагав відпустити з Галича зятя свого Ростислава Рюриковича на київський престол замість Інгваря, котрий, хоча і отримав тоді це місце, але перебував на ньому у постійному страхові від дій галицького князя» (178, с. 67). Всеволод таки посадив Рос­тислава Рюриковича на київський стіл.

Водночас 1204 р. чернігівським князем став Всеволод Чермний, який відкрито почав боротьбу з Мономашичами за Київ (468, с. 393). Паралельно Ольговичі почали заявляти свої претензії на Галич, оскільки сини покійного Ігоря Святославича доводилися по матері онуками Ярославу Галицькому. Та кінець цьому етапові усобиць було покладено не так вокняжінням Ростислава, як загибеллю Романа.

Зате новгородці, озираючись на Україну-Русь, що наби­рала сили, ризикнули розпочати фрондування щодо Всеволода. 1204 р. помер посадник Мирошка, за 15-річне правління якого місцеві антивладимирські сили помітно консолідувалися. Влада мирно перейшла до Михалка Степановича, що орієнтувався на Всеволода. Ситуація виявилася передгрозовою. Тому Всеволод мусив реагувати на опозиційність Новгорода, й у березні 1205 р. замінив там малолітнього князя Святослава на 19-річного Костянтина. У відповідь новгородці змінили прокняжого посад­ника Михалка на сина Мирошки, популярного своєю антивсе- володовою політикою, - Дмитра Мирошковича. У Новгороді встановилося двовладдя (1195, с. 116).

Переможні походи Романа на половців зробили його ім’я популярним у Візантії, але з Польщею він попсував стосунки. Лешко Білий, що остаточно став краківським князем, через ін­триги свого суперника Володислава розсварився з Романом. Між ними почалася війна, і Роман підійшов під Люблин, згодом фор­сував Віслу і з’явився під Завихвостом. Після чого було укладе­но коротке перемир’я (625, с. 28).

У лютому 1205 р. Латинську імперію охопило селянське повстання, на заклик повсталих прийшли болгарські війська (493, с. 226). Можна припускати, що разом з болгарами туди ж пішли і половці. У березні Боніфацій Монфератський закликав на допо­могу рицарів з Малої Азії. 14 квітня 1205 р. під Андріанополем болгари і союзники розбили франків, заги­нув Луї Блуаський, полонено Балдуїна І. У травні помер один з головних натхненників антиві- зантійського походу дож Енріко Дандоло. Здавалося, що назріває новий-переділ поділеної імперії. Україна-Русь мала свої життєві інте­реси в цьому регіоні і претендувала на свою частку зони відповідаль­ності.

Роман Великий

Водночас 1204-1205 р. в далеких монгольських степах Te- муджин підкорив племена кайманів і меркитів. Цим було завер­шено об’єднання всіх основних племен Монголії під його ру­кою (452, с. 132). Роман же продовжував бойові дії в Польщі, початі минулого року. Д. Феннел назвав це «найбільш багатоо- біцяючим з коли-небудь організованих ним походів» (1101, с. 65). Похід вкрай ускладнився передуючою йому морозною зи­мою, у Прибалтиці і Чехії випав великий сніг. Рік видався конф­ліктним: болгари розбили хрестоносців, грузини здолали сель- джуків у Вірменії, все Закавказзя було включено до складу Грузії. В Англії розгорівся конфлікт короля з папою через вибори ар­хиепископа Кентерберійського. Новгород після тривалого тис­ку визнав себе «отчиною» Всеволода Велике Гніздо і 1 березня прийняв князем його сина Костянтина. Усі конфлікти так чи інак­ше були пов’язані з переділом світу після краху Візантії. Не уникнув цих геополітичних пертурбацій і Роман. Никонівський літопис і В. Татищев повідомляють, що 1205р. Всеволод послав корабельну рать на болгарів, яка Волгою дійшла до «Хомол» і повернулася з полоном і трофеями. В. Татищев додає, що, окрім болгарів, було побито черемисів, мордву і якихось комонів (60, т. 10, с. 50; 73, с. 80; 97, т. З, с. 174). Р. Фахрутдінов вбачає у комонах куманів-половців (1076, с. 88). Такий погляд найдосто­вірніший: подібна форма збереглася в угорському прізвищі Комоні, що походить від одного з етнонімів половців.

Навесні Роман вступив у Сандомирську область і зайняв Два міста, але далі припинив дії, дізнавшись про смерть свого давнього противника Мешка IIL Проте мечиславів син оголо­сив себе правителем у Кракові. Роман відновив війну. Її масш­таб налякав навіть його союзника Лешка, той став просити Ро­мана залишити Польщу. Погодившись на мир, Роман став вимагати компенсації за понесені ним жертви. Відстрочуючи пла­ту, він запрагнув у якості завдатку Люблинську землю.

Загинув Роман випадково, наштовхнувшись під час рекогносцировки на польській роз’їзд. У Великопольській хроніці міститься дуже тенденційне повідомлення про розгром велико­го війська Романа, що ніби-то відмовився платити данину польським князям (123, с. 201). Але французький хроніст сер. XIII ст. Аберік з монастиря Тріумфонтіум пише, що «русь­кий король Роман» з військом лиш проходив через Польщу до Саксонії, зустрівся з Лешком і Конрадом і був убитий ними, після чого його військо розбіглося (117, с. 885). Це свідчення до­повнює Гальберштадтська хроніка під 1203 (дата явно неточна), вказуючи, що імператорові Оттонові допомагали слов’яни. Отже, Роман втрутився у боротьбу Гогенштауфенів проти Вельфів і напав на союзника останніх Лешка (1244, с. 21-22). О. Головко висуває іншу версію подій. Він вважає, що конфлікт був спричи­нений невдоволенням Романа з приводу посилення Лешка Білого і Конрада Мазовецького, які виходили з-під його впливу (268, с. 88). Принаймні, ініціатором кампанії був таки Роман, бо на­ступного року Лешко, зустрівшись з романовою вдовою Анною, заявив їй, що не знає причин тієї війни і пов’язує її з підступами своїх ворогів (53, с. 723). Принаймні, смерть Романа багато важила для польських князів. Лешко і Конрад присвяти­ли олтар у Краківському соборі св. Гервасію і Протасію, в день пам’яті яких загинув Роман (307, с. 480).

Галицький літописець романового сина Данила присвя­тив смерті Романа коротку, але пишну епітафію. Д. Феннел підкреслює, що ця смерть означала кінець цілої епохи. Галиць­ка земля тепер була відкрита для половецьких вторгнень. Прав­ління династії у Галичі було перерване, а відтак розпалося і Галицько-Волинське князівство. Упродовж п’ятнадцяти років Галицька земля залишалася здобичею ближчих і дальших сусідів - угрів, поляків, чернігівців, а також піддавалася шаленому тис­кові ззовні, з боку папських емісарів (1101, с. 66). С. Томашів- ський оцінює загибель Романа як «один із найтяжчих ударів у нашій історії... Він був творцем першої національної українсь­кої держави, якої основу дала Галичина, перша українська

287 земля, що відокремилася від загальноруської держави перед більше як сто літами. Сим способом давня Руська держава роз­палася на дві частини, які стали підставою для витворення двох окремих народностей» (1062, с. 331-332). А все ж перебільшува­ти європейськість Романа не доводиться. М. Юрієві князь, що все життя «проливав слов’янську кров від Новгорода до Галича, зраджував друзів і рідних і ніколи не милував слабких», більше нагадує «римського солдатського імператора III ст. або тюрксь­кого еміра XV ст., ніж графа Аквітанії, Ломбардії чи Саксонії» (1180, с. 55).

Доля Романа дивовижно нагадує долю його діда Ізяслава Мстиславича. Багато принципових державницьких кроків Ро­ман здійснив саме по борозні, прокладеній дідом. Обидва боро­лися за Київ, опираючись на Волинь, тільки дід робив це напря­му, онук же застосував дуже ефективний маневр через Галич. Обидва пішли з життя у самому розквіті сил, на вершині політич­ної могутності, перед обома тільки-но відкривалися заманливі перспективи. Ізяслав помер у 58, його онук загинув у 55. Кож­ний трішечки випереджав свій час, тому після їхньої смерті ото­чення виявилося нездатним продовжити державницький курс своїх патронів. Ще й у добу середньорозвинутого феодалізму роль окремої особи виявлялася достатньо значною. Князь зами­кав на себе усю повноту адміністративної й, особливо, військово- політичної влади. З його відходом конфігурація влади, що ви­будовувалася з такими труднощами багато десятиліть, миттєво руйнувалася і спадкоємцям доводилося починати, якщо не з цілковитого нуля, то з набагато слабших позицій, аніж були досягнуті батьком. Дана ситуація цілком класично проявилася Щодо долі синів Ромна - Данила і Василька. Але те ж саме сто­сувалося і сина Ізяслава Мстиславича (а романового батька) Мстислава.

Великою мірою така нестабільність державницького роз­витку, відсутність континуїтету зумовлювалася слабкістю то­дішніх товарно-грошових відносин, що не дозволяло достатньо швидко і надійно інституціонізувати політичні схеми того чи іншого князя. Режим особистої влади князя потребував допов­нення у вигляді самоврядної організації громад, особливо міст. Необхідний був клас, що міг би стати консерватором княжих Політичних ініціатив. Таким класом в Україні-Русі на зламі XlI-XIII ст. могло бути міщанство, що саме перетворювалося з класу-у-собі на клас-для-себе. Власне, це і був магістральний

напрямок розвитку українського суспільства, реалізований вже у наступні віки. У XII ж столітті українські міста ще тільки при­мірялися до того, аби стати політичними партнерами князів. Те, що вдалося Новгороду і Пскову, де князівська влада тради­ційно була слабшою, ніж у центрі, для українських міст зали­шалося ще тільки побажанням на майбутнє. Поки ж велику полі­тику в Україні-Русі робили перш за все княжі угруповання.

Із смертю Романа принципово змінилася роль і місце Оль- говичів у княжому пас’янсі. З 1195 по 1205 р. головними су­перниками у боротьбі за об’єднана України-Русі були Роман і Рюрик. Ольговичі балансували між цими двома ключовими фігу­рами, відігравали роль розмінної карти у їхній геополітичній грі, оскільки на той час не мали достатньо сил, щоб виступати самостійними гравцями. Причиною цьому була перш за все внутрішня роздробленість Чернігово-Сіверської землі. Ольго- вичів не зміг консолідувати жоден з трьох тодішніх великих чер­нігівських князів - ані Ярослав (+1198р.), ані Ігор (+1202 р.), ані Олег (+1204 р.). Літописці ніколи не згадували їх як вождів Оль- говичів у числених усобицях. Але після смерті Романа новий чернігівський князь Всеволод Святославич Чермний поступово висувається до числа найсильніших князів України-Русі.

Головним же наслідком Романової смерті в масштабі цілої України був початок багаторічної усобиці. З 1205 по 1212 р. прак­тично жоден рік не минав без жорстоких сутичок між Рости- славичами й Ольговичами. Незвична легкість, з якою Ростислав і Всеволод Чермний скидали одне одного з київського столу, пояснюється тим, що Всеволод III дав можливість їм донесхочу взаємно знесилювати себе (1101, с. 67).

В історіографії утвердилися надзвичайно високі оцінки Романа. Показовими є такі слова О. Потурая про романову смерть: «Хто зна, як обернулася б наша історія, коли б не ця фатальна випадковість. Цілком можливо, що сьогодні б ми відзначали не 800-річчя утворення Галицько-Волинського кня­зівства, а 800-річчя нашої Української держави» (846).

Галицько-Волинський літопис називає Романа Великим та дає йому винятковий титул «царя і самодержця всієї Русі». Ця висока оцінка навіяна, поза усілякими сумнівами, перш за все злукою Волині і Галичини. За оцінкою С. Томашівського, це було «втілення загальноукраїнської, державницької ідеї про­ти панрусизму, що його, в міру занепаду Києва, чим виразніше репрезентували суздальсько-московські князі» (220, с. 209). Панрусизм - вдалий термін на позначення імперського синдро­му, прагнення відтворити вже зужилу імперію Рюриковичів. Але не можна погодитися з тезою про занепад Києва. Розпад імперії зовсім не обов’язково тягнув за собою занепад столиці - за умо­ви, якщо вона стає центром моноетнічної держави, а не хапаєть­ся з останніх сил за колонії. Київ не мав ознак занепаду. Саме тому він посідав важливе місце у планах Романа, але й не тільки у його. Київ продовжував лишатися об’єктом невсипимої уваги і Всеволода Суздальського, оскільки це було осердя українсь­ких земель, їхнє «сонячне сплетіння».

Саме Роман став реальною противагою Всеволодові. Якщо у попередніх поколіннях Ізяслав II поступався Юрієві Довгору­кому, а Мстислав Ізяславич - Андрієві Боголюбському, то в особі Романа маємо вже князя, що опирався на більшість українсь­ких земель, і тому зміг як рівний протистояти дуже серйозному і небезпечному противникові. З Романом остаточно визначило­ся, що Україні-Русі бути, незважаючи на недружнє ставлення до неї з боку північно-східного сусіда. Національно-державний організм України-Русі виявився життєздатним і без колоній. Ро­ман же довів, що перетворення цієї держави в майбутньому з конфедеративної на унітарну цілком можливе і реальне. Не мож­на погодитися з думкою В. Борисенка, що «створена Романом Українська держава трималася переважно на сильній особистості князя і вже цим була приречена на розпад» (191, с. 77). Навпаки, ще двічі до Батия Україна була близькою до єднання - 1223 р., коли Данило Романович, маючи за союзника Володимира Рюриковича, тримав Київ і обложив Чернігів, і 1236 р., коли Михайло Всеволодович Чернігівський, лишивши у Києві свого ставленика Ізяслава Володимировича, зібрав під свою руку май­же всі українські князівства, крім Волині (196, с. 59). Обидва рази ситуацію різко переломив зовнішній (монгольський) фактор. Внутриполітичні ж чинники уже працювали на таке об’єднання.

М. Покровський писав: «По Новгороду ми можемо суди­ти, чим би стала Київська Русь, якби її економічні ресурси не були б вичерпані у XII ст... Новгород дає нам повну картину тієї еволюції, перші етапи якої ми могли вивчати в історії Києва. Патріархальну аристократію змінила не олігархія великих влас­ників, а демократія «купців» і «чорних» людей - дрібних тор­говців і ремісників, «плебеїв» (829, с. 112).

Суголосим йому був Л. Гумільов: «Москва не продовжи­ла традицій Києва, як це зробив Новгород. Навпаки, вона знищила традиції вічової вольності і княжих міжусобиць, замі­нивши їх іншими нормами поведінки, багато в чому запозиче­ними від монголів» (307, с. 308). В.Берестов писав: «Вікно в Європу? Новгород був фактично частиною Європи. Там не було лише одного - університетів. Та, якщо пам’ять напружити, то засновник нашого Московського університету - помор, тобто теж з новгородців!» (175). Стосовно України те ж саме можна ска­зати про княжий Галич і першого ректора-українця Юрія Дрогобича.

На 1205 р. Україна остаточно оформилася як окрема гео- політична реальність. Роман надав цій геополітичній сутності чіткого політичною оформлення. Дарма, що перший варіант такої оформленої держави об’єднував ще далеко не всі українські етнічні землі (але все ж значну більшість). Дарма, що проісну­вала така держава відносно недовго - усього кілька років. Її ви­никнення було глибоко закономірним, зокрема підготованим великою феодальною війною 1194-1196 р. Власне, об’єднана дер­жава Романа ставала гарантом проти повторення подібних мас­штабних усобиць. Стабілізація внутрішньої ситуації в такій державі робила повторення усобиць, на які так багате XII ст., неможливим, а об’єднання всіх українських земель в її рамках - справою часу. Якщо в XII ст. вектори політичного і етнічного розвитку на теренах імперії Рюриковичів часто були спрямо­вані в різні боки, то в державі Романа вони нарешті були співна- правлені і взаємопідсилювали одне одного. В цьому - головна причина життєздатності даної держави, її наступного відновлен­ня сином Романа Данилом Галицьким.

Аналогічно до української держави Романа (згодом коро­лівства Данила) на теренах колишньої імперії постали цілком суверенні держави - Республіка св. Софії, Полоцько-Мінська земля, Велике князівство Владимирське. Останні два десятиліття XII ст. були часом зміцнення суверенітету цих держав, налагодження нових взаємозв’язків між ними, початком жорст­кої конкуренції між ними на міжнародній арені.