ВИСНОВКИ
дійснений огляд політичної історії погано вміщується у прокрустове ложе під усталеною кабінетною назвою «феодальне розроблення». Концептуальний термін «феодальне розроблення» є дуже умовним і приблизним.
Відцентрові процеси на Україні-РусіXII ст. - це реальний факт, але вони далеко не вичерпували собою усього різноманіття суспільного життя, більш того - навіть не були визначальними, оскільки великою мірою компенсувалися діючими одночасно з ними доцентровими тенденціями.
Якщо іти не від апріорної історіософської схеми до конкретики, а навпаки - від джерела до концепції, то тому, що відбувалося в Русі-Україні (чи й ширше - на усьому терені колишньої імперії Рюриковичів), дуже мало пасує ярлик роздроблення. Як можна пересвідчитися навіть з побіжного огляду, здійсненого у цій розвідці, даний історичний процес викликає аналогії зовсім не зі склом, яке під ударами молота дробиться на все дрібніші й дрібніші окрушини, а, радше, з калейдоскопом. Справді, вже на початковому рубежі нашого аналізу (1097) застаємо Україну-Русь вже роздробленою на землі, а ті - на волості. Далі ж ці землі і волості, і навіть окремі міста вступають у найрізноманітніші комбінації, то більші, то дрібніші, що неупин- но змінювали свою конфігурацію. Калейдоскоп крутився то в один бік, то в інший, але навіть при позірному поверненні ситуації до минулої, внутрішній стан її елементів (скажемо, економічний потенціал міст) уже був зовсім іншим, тому надалі ситуація розвивалася зовсім не так, як першого разу.
Специфіка вітчизняного XII ст. коріниться у специфіці самої імперії Рюриковичів. Строго кажучи, і не було ніколи єдиної міцної Київської імперії, яка б далі могла розпастися. Це завжди був конгломерат дуже різних князівств з цілком різним характером зв’язків між ними.
А все ж даний конгломерат в основних рисах відповідав традиційним визначенням імперії як «наддержавного утвору, засобом існування якого є всебічна агресія» (191, с.
59), або як «складного державного утворення штучного (механічного) типу, яке утримується в єдності переважно силою» (1006, с. 113). Як слушно зауважує Г. Кнабе, імперія вичерпує себе, коли її колонії доганяють метрополію у своєму історичному розвиткові (387, с. 48). В XI ст. таке доганяння «Руської землі» здійснили Новгородська і Полоцька землі. З того часу імперія була приречена. Вона ще мала деякий життєвий ресурс, з чого й скористалося два покоління князів (Ярославичі і їх діти), проте цей ресурс не був безмежним, і 1132 р. найрозвинутіші окраїни імперії почали рішуче виламуватися з усталеної геополітичної схеми. Тріщини від цих досить далеких від Києва епіцентрів політичної нестабільності дуже швидко - за якесь одне велике княжіння Ярополка (1132-1139) - охопили і тіло метрополії.Вже зі зламу XI-XII ст. імперія задихається під власною вагою. Назовні це виступає як княжі усобиці, але причини нестабільності були значно глибшими, ніж родинні чвари. Після утворення християнських королівств на Близькому Сході і зміщення торгових шляхів саме існування величезної імперії уздовж шляху від варягів до греків втратило сенс. Київська імперія була розкішною формою, ще не наповненою внутрішнім змістом. Вона перебувала у пошуках власної ідентичності.
Праукраїнське ядро імперії зазнало особливо складної еволюції. Головною суперчністю політичної історії тут була суперечність між прагненням династії творити величезну імперію і вкрай прохолодним ставленням найчисельнішого (державотворчого) етносу Русі до цього. Династія отруїлася візантійством, тобто, в першу чергу, імперською ідеєю. Тому боротьба, скажімо, Києво-Печерського монастиря проти візантійства була і боротьбою проти імперства. В цьому - пояснення виняткової популярності майбутньої лаври, чия політична орієнтація співпала зі стихійними народними настроями.
Перша спроба контрольованого, керованого демонтажу імперії була здійснена 1097 р., у рік переконливих успіхів хрестоносців. Але із посиленним мусульман і початком їхньої «реконкісти» проти рицарів виявилося, що торгові шляхи зі Сходу на Захід через Русь як додатковий, страхувальний канал зберігають свій сенс навіть за наявності прямого зв’язку через Левант.
Тому Русь Святополка і, особливо, Мономаха пережила певне імперське відродження. Чорномор’я було тим вікном, через яке на Русь вривалися вітри історії, що то хилили імперію, то повертали її в стабільне положення.Інша ситуація склалася на початок 1130-х років. На Близькому Сході встановився статус-кво. Тамплієри налагодили стабільну торгівлю з «невірними». Русь остаточно втратила вигоди, які вона мала як суб’єкт транзитної торгівлі. Невдалий другий хрестовий похід 1147 р. викликав новий сплеск внутрішньої боротьби на Русі, оскільки з’явилися надії, що левантійський канал ось-ось перестане функціонувати і знов набуде колишнього значення шлях через Русь. Правда, при цьому постало питання про можливе зміщення центру ваги імперського організму - чи залишиться він у Києві, чи зміститься у новий пункт?
Перехід від імперської метрополії до національної держави виявився не прямолінійним рухом (дроблення до рівня окремих феодальних помість, а потім - об’єднання), а складним коливальним процесом, в якому свідома воля князів та їхнього оточення перепліталася з об’єктивними соціально-економічними векторами змін. Часто суб’єктивні й об’єктивні чинники були спрямовані одне проти одного, взаємогальмувалися. Такі княжіння лишалися у літописі доволі блідою розмитою картиною, а князі - слабкими й ірраціональними, тобто, за термінологією самих літописців, надто «богобійними» (Ярополк II) або навіть «волхвами» (Всеслав Полоцький). Якщо ж лідер максимально враховував об’єктивні тенденції, то йому вдавалося домогтися об’єктивних успіхів за короткі строки, хоча великих симпатій він не набував - усі політичні суб’єкти, звіяні вітром історії, персоніфікували свої життєві невдачі саме з цим князем (Всеволод II, для котрого усі літописці, а за ними й історики не шкодували чорної фарби). Рідко, але все ж дуже сильний князь (йдеться не тільки про індивідуальну психологію, а й про військово-економічний потенціал) все ж міг переломити об’єктивну тенденцію і на більш-менш тривалий час змінити вектор розвитку, як це вчинив Андрій Боголюбський, спаливши Київ, або Роман Великий, змістивши політичний центр ваги України-Русі до Галичини.
Легко переконатися, що ці дії пов’язані не так з відцентровими, як з доцентровими процесами. Взагалі, усе XII ст. можна розуміти лише через діалектичний зв’язок відцентрових і доцентрових процесів, причому у випадку України-Русі мала місце втеча земель і міст від Києва імперського і їхнє об’єднання навколо того ж Києва, але вже як національного центру. Внутрішня еволюція столичної, великокнязівської влади є тією ниткою, яка розплутує увесь клубок української історії XII ст.У 1170-ті р. черговий статус-кво на Близькому Сході порушив Салах-ад-Дін. Це негайно викликало активізацію транзитної торгівлі через Русь і відповідно новий сплеск внутрішньої боротьби. Ще більше вона розгорілася напередоні третього хрестового походу 1196 р. і особливо під час підготовки до четвертого походу, коли Роман Великий остаточно переорієнтовується з південних економічних зв’язків на західні і намагається у зв’язку з цим здійснити грандіозну геополітичну перебудову цілої України-Русі.
Характеристика епохи лише як «періоду роздроблення» надто огрублює діалектику процесу, хоча ще більшою помилкою було б відкидання, повне заперечення цієї риси, справді, притаманної епосі, хоч і не визначальної для неї.
Але якщо з характеристикою вітчизняної державності як роздрібненої, удільно-вічевої, конфедеративної, федеративної тощо ще можна погодитися з певними застереженнями, то характеристика самої роздробленості як феодальної є ще менш вдалим.
Феодальний спосіб виробництва зовсім не штовхав суспільство до державно-територіальної роздробленості, він однаково вимагав як відцентрових, так і доцентрових процесів, але зовсім не соціально-економічні чинники запускали ці механізми. Взаємоборня регіональних еліт XII ст. надто нагадує аналогічну боротьбу в Україні XX ст., де вже з 1960-х (а то й з 20-х) чітко бачимо три найбільші територіальні угруповання - харківське, дніпропетровське і донецьке. Наприкінці століття до них долучаються ще кілька, але чіткіше вони виступлять вже у наступному XXI віці.
Те, що у феодальному й індустріальному суспільстві спостерігаємо аналогічні політичні феномени, свідчить, що вони мають не соціально-економічну, не формаційну, а зовсім іншу природу - етнополітичну. І у XII, і у XX ст. маємо дві аналогічні смуги етнополітичної історії, коли Україна виривається з імперських структур і намагається ступити на шлях етнотериторіального державотворення.Період УРСР аналогічний періодові правління Всеволода I- Святополка-Мономаха і його старших синів, коли теж було тимчасово призупинено розпад імперії, хоча підспудно він продовжувався. У XI-XII ст. ця перерва тривала близько 56 років (1083-1139), у XX- близько 68 (1922-1990). За першою паузою послідувало чимало десятиліть трансформації, сповнених кривавої боротьби регіональних еліт. Подібні проблеми стоять перед Україною і зараз.
Після 1139 р. боротьба проімперських і антиімперських тенденцій вступила у вирішальну стадію. Причому, якщо спершу утвердження України-Русі відбувалося відносно швидко (за Всеволода II), то далі дійшло до жорсткого протистояння Ізяслава II й Юрія, потім послідувала міні-пауза Ростислава і вирішальний перелом 1169 р. Відтак розгорнулася позиційна війна з зовнішніми силами і пошуки компромісів у внутрішньому житті (дуумвірат Святослава і Рюрика). Після вичерпання цих компромісів надійшов час могутньої (але передчасно перерваної) централізаторської діяльності Романа. Отже, період після 1139 р. розпадається на такі фази:
1) перші успіхи на новому шляху, супроводжувані певною ейфорією - 7 років (1139-1146);
2) вирішальна боротьба, коли протистояння старих і нових тенденцій найбільш небезпечне - 12 років (1146-1158);
3) відновлення сил - 11 років (1158-1169);
4) стабілізація ситуації всередині суспільства і на зовнішній арені - 25 років (1169-1194);
5) модернізація державно-політичної системи - з 1194 р., причому ця фаза виходить за межі аналізованого століття.
Співвідношення між тривалостями чотирьох завершених фаз - 1: 2: 2: 4. Тут відчувається певна пропорційність, але ряд надто короткий для підведення змістовних висновків.
Правда, найпростіші з них напрошуються самі собою. Процес носить чітко виражений коливальний характер, фази суспільної активності і спокою змінюють одна одну, причому кожна наступна активна фаза триваліша від попередньої активної, отже, є менш інтенсивною. Наступна фаза спокою теж є довшою від попередньої спокійної фази. Отже, у ній суспільство накопичує більше енергії для подальшої активності. Врешті-решт рівень суспільної напруги під час суміжних активної і пасивної фаз мав би зрівнятися. Чи не з цим пов’язане припинення літописання і взагалі брак джерел (та й, схоже, яскравих подій) на зламі галицько-волинської і литовської епох української історії? Як говорив М. Гоголь, «історія перетворилася на географію». Такий стан означав, що народність остаточно сформувалася і далі живе у спокійному режимові, розвивається на власній основі, аж доки етнос не дійде до формування на основі народності вже нації (козацько-гетьманська доба).Цікаво, що такі форми існування українського етносу як народність і нація розпочали своє становлення у політичнх організмах імперського типу (так звана Київська Русь, Річ Посполита), а досягли логічного розвитку вже у постімперських структурах (дуже аморфне Велике князівство Литовське, Руське і Жемайтійське; СРСР-СНД).
Свого часу І. Липа писав: «Традиції права Києва є дуже важливі і невідомо, чи й у нинішніх часах українці не повернулися б до деяких з них» (633, с. 186). L Дзюба, виступаючи на І Конгресі Міжнародної Асоціації українознавців, теж підкреслив, що в Україні здавна «народжувалися суспільні моделі і цінності, які збагачували або могли збагачувати світовий досвід самоорганізації людства. На Україні народжувалися і деякі передові для свого часу, а то й випереджальні ідеї» (336, с. 37). Політичні моделі XII ст., попри усю віддаленість тих часів від нашої доби, виявляються сповненими глибокого змісту, повчального навіть для українців початку XXI віку.
XII століття, як ніякий інший період вітчизняної історії, засвідчило, що столицею стабільної Української держав може бути лише Київ. Попри усі тодішні випробування він не лиже не втрачає свого політичного значення, а й відроджується у новій якості як визнаний центр етнотериторіальної структури України. Тому кабінетний термін “Галицько-Волинська держава” не повністю розкриває сутність етнополітичної орієнтації Романа Великого.
Зміна державно-політичних моделей України-Русі XII ст. зумовлювалася дуже складними трансформаційними процесами, викликаними як внутрішніми, так і зовнішніми чинниками, точніше діалектичною єдністю перших і других. Під внутрішніми чиннимами розуміємо поступадбний розвиток східнослов’янських народностей, які доростають до потреби у власній державності. Із зовнішніх же чинників трансформації Русі найважливішим уявляється нестабільність функціонування шляху з Варяг у Греки впродовж цього століття.
Не є простим співпадінням той факт, що невдовзі після початку Першого хрестового походу, який дестабілізував функціонування шляху з Варягів у Греки, на Русі відбувся Люберець- кий з’їзд князів, що мав переломне значення для усієї давньоруської історії. Зміна економічної кон’юнктури (а вона почалася ше попереднього десятиліття внаслідок нестабільності на візантійсько-сельджуцькому кордоні) зумовила врешті-решт зміни і політичного устрою держави Рюриковичів.
На теренах колишньої імперії Рюриковичів формувалося кілька етнотериторіальних держав, чия стабільність грунтувалася на співпадінні в основному їхньої державної території і меж розселення основного (державотворчого) етносу.