Підрозділ 3. 2. Розбудова федерації Всеволодом II

севолод був одим з найяскравіших представників надзвичайно розгалуженого роду Ольговичів, з яко­го вийшло більшість існуючих донині династій ук­раїнської шляхти та російського дворянства.

увагою істориків, хоча для сучасників це була вельми резонанс­на персона. Дослідники, коли і зверталися до цього сина Гори- славича (дійсно, дещо затіненого контроверсійною славою бать­ка), то оцінювали його зазвичай негативно. Наприклад, М. Грушевський: «Незвичайно зручна і перфидна політика Все­волода, його вічна система - розділяти і пересварювати (divide et impera!) вповні осягнула свою мету, хоч результати її були дуже

нетривкі, а в загальній еволюції руського державного життя його діяльність мала дуже шкідливий, руїнний вплив. Та все таки годі не сказати про нього, що він був «смисленъ»! (303, с. 143). Що ж, ре­зультати діяльності самого голови Центральної Ради, якому бракува­ло оцього макіавелізму, теж були нетривкі, та тим не менше під зна­ком УНР проминає все XX ст. української історії. Так і труди і дні Всеволода II займають ключове місце в загальній еволюції русько­го державного життя XII віку - не

Всеволод Ольгович

так через його суб’єктивні наміри, справді, вельми суперечливі, як через те, що даний князь вельми вдало осідлав головну хви­лю етнополітичного руху України-Русі. Всеволод виявився до­статньо енергійним і амбіційним, аби проводити політику, до якої його штовхала сама історична стихія, тобто різні політичні і соціальні угруповання, що склалися на той час. Це був центра- лізатор, що діяв за дещо інших обставин, ніж творець Московії Іван Калита, але вектори їхньої політики були десь паралельні.

Якщо питання політичної єдності Чернігівської землі було дуже важливе в період формування її території в XI - першій половині XII ст., то з посиленням процесів роздроблення по всій Русі це питання взагалі стає першорядним.

Ольговичі посунули на Переяслав - на Андрія Монома- шича, на Турів - на Вячеслава, на Волинь - на Ізяслава. У союз проти Мономашичів і особливо проти найстаршого з Мстисла- вичів Ізяслава було втягнуто також Володимирка Галицького, половців і поляків. Всеволод заявив, що хоче забрати у Моно­машичів усі волості. По суті, це була психологічна війна, війна нервів, щось на кшталт такої собі Стратегічної Оборонної Ініціативи XII віку - бо реальних сил для такої котори в масш­табах цілої України-Русі Всеволод не мав. Йшлося про те, щоб провокувати і роз’ятрювати суперечності в стані супротивника, яких там і так не бракувало. Бойові ж дії виглядали типовою «дивною війною», за лаштунками якої точилися таємні сепарат­ні переговори, залякування одних, обмани інших тощо. Як до­тепно відзначив О. Янковський, типовою політикою Всеволода було кидання палаючого факелу у перенасичений вибуховими силами удільний світ.

Всеволод більше дбав про покращення стосунків з окре­мими з Мономашичів, перетягнення їх на свій бік, аніж про свою рідню. Яскраво проявилося це у переяславській кампанії. Місто було підпалене. У стані Андрія вчинилася паніка. Переяслав мав ось-ось дістатися Всеволоду, що обіцяв його Святославові Оль- говичу. Але взяття Переяслава додало б Всеволодові більше кло­поту, ніж справді посилило б його. Це переклало б на нього нелегкий обов’язок по обороні даного м’якого підчерев’я Русі від таких «невірних толковинів», якими були половці. Конфлікт же з половцями загрожував розколоти усю й без того хитку ко­аліцію. Тому Всеволод закулісно домовився з Андрієм, вміло граючи на суперечностях між тим і племінниками. За подібним же сценарієм Всеволодові вдалося порозумітися і з Вячеславом, і навіть з найсильнішим з усіх своїх противників - Ізяславом.

Так було вибудовано кривеньку етажерку компромісів, _підмурів^ком якої став пункт, що Всеволод передасть Київ після себе у співправління Вячеславові й Ізяславові. Тепер свої Олего­вичі остаточно стають для Всеволода більшою небезпекою, ніж Мономашичі. Рідня вимагає чернігівських волостей, найбільше - В’ятицької землі. Але з родаками князь все менш церемонився.

Для подальшого правління Всеволода характерною є полі­тика нескінченного балансування між двома кланами* Демонст­руючи прихильність то до одного, то до іншого, покликаючись при цьому на традиційну ієрархію столів і систему княжих пе­реміщень, так ніколи і не устійнену, він насправді дбав про по-, силення лише власних позицій. Для цього ж треба було послаб­лювати і Олеговичів, і Мономашичів, але пильнувати, щоб робилося це більш-менш рівномірно, аби не виникло бодай тим­часової різкої переваги, що могла фатально порушити з такими зусиллями вибудовану конструкцію.

Успішна політика щодо Мономашичів не завжди ком­пенсувалася такими ж успіхами щодо родичів. Між тим обурен­ня Ольговичів і Давидовичів проти Всеволода пступово приму­сило їх призабути власні незгоди. Всеволодові довелося запросити свою братію на з’їзд до Києва, аби тут стишити її гнів. Але ті зібралися під Києвом і уклали союз проти Всеволода, домовившись не вести з ним сепаратних переговорів, а бути вкупі до переможного кінця. Фрондери спробували відібрати Пере­яслав у Вячеслава, але їхні плани зірвав Ізяслав. Справу довер­шила таємна дипломатія Всеволода, який розколов-таки Дави­довичів і Ольговичів.

У відповідь на утвердження Ольговичів у Києві Юрій Суз­дальський зближується зі Смоленськом. Перш, ніж розгортати боротьбу на Півдні, Юрій цілком обгрунтовано вирішив забез­печити собі міцні тили. Час підганяв. Тому Юрій знехтував ба­гатьма дипломатичними умовностями. Не відряджаючи послів, він сам особисто поїхав до Смоленська, у стан Мстиславичів - своїх запеклих ворогів, з якими вів жорстку боротьбу багато років. Переговори з Ростиславом Мстиславичем мали успіх. Так народилася геополітична коаліція, якій судилося дуже довге життя. Невдовзі Довгорукий запропонував своїм союзникам - Смоленську і Новгороду здійснити збройний похід на Південь. Але союзники не підтримали його. Занадте посилення Юрія зов­сім не посміхалося його сусідам. Смоленські зверхники стали лавірувати між Суздалем і Києвом та врешті-решт примкнули до Всеволода. Новгород же напряму відмовився надати військо Юрієві. Більш того, його синові Ростиславу довелося 1 вересня 1139 р. тікати з Новгорода (1195, с. 95).

Північна столиця геть не була зацікавлена брати участь у південних усобицях. Київ вже давно був для неї чужим містом, з яким воліли торгувати, але не втручатися у його політичне життя. Юрій негайно ужив заходів для приборкання новгородців. Знов було зайнято Торжок і на цей раз ще прилеглий до нього великий район по р. Мсті. Новгород залишився без хлібного імпорту. Опозиція притихла, і Ростислав Юрійович повернувся до Новгорода, але ненадовго.

Сам же великий князь Всеволод худо-бідно підтримував сталий баланс сил всередині України-Русі, але мудро намагався не поширювати свою активність на колонії. їх було винесено за дужки складних розрахунків. Це полегшувало справу і давало шанс навести лад у власне Русі. Колонії було полишено Юрієві Довгорукому, якого все ретельніше відтісняли від справ метро­полії. Всеволод робив це уривками, але методично: відібрав від Юрія Остер, ще якісь міста, грабував його табуни тощо.

Всеволод відкликав Святослава з Новгорода і спробував замість нього посадити там свого сина. Тоді верх в Новгороді взяла античернігівська партія. Вона розгорнула справжню по­літичну дискусію про князя-наступника, що тривала дев’ять місяців. Найбажанішим претендентом був Святополк Мстисла- вич - незалежний і від Києва, і від Суздаля. Та ця кандидатура викликала сильний опір київського князя. На хвилі цих супере­чок 26 листопада в Новгороді утвердився син Юрія Довгоруко­го Ростислав. Як безхитросно повідомляє Лаврентівський літо­пис: «Новгородци не стерпяше безо князя седети, НИ ЖИТО K ним не идяше ниоткуда же» (52, с. 309). Якщо чотири українські кня­зівства були вже міцно вплетені у мереживо, що його плів Все­волод, то Галич все ще був осібно. Аби охопити непокріну Га­личину з двох боків, Всеволод іде на все більше зближення з Польщею. 1142 р. між Ольговичами і Владиславом II укладено союз. Син Владислава одружився з Дзвениславою Всеволодів­ною (268, с. 74). Польський принцепс сам вельми потребував того, бо його конфлікт з братами вже переріс у феодальну війну. Всеволод послав проти мазовецького Болеслава Кучерявого ве­лику дружину з своїм сином Святославом, своїм племінником Ізяславом Давидовичем Чернігівським і навіть примусив до

походу Володимирка Галицького. Похід пройшов без особливих усклад­нень. Супротивники зустрілися біля м. Черська, але до бойових дій справа не дійшла (1235, с. 367). Відбулися пе­реговори, молодші брати Владислава підкорилися йому. Під час походу руські дружинники захопили багато трофеїв і полонених, причому «вземше боле мирных, неже ратьных» (53, с. 313). Необхідний Всеволодові для тримання в покорі Володимирка Галицького союз з поляками зміцню­вався і наступного року, коли польські вельможі були навіть запрошені на весілля великокняжого сина Святослава (53, с. 313). Хмари над Володимирком все густішали.

1142 р. шведи на 60 судах напали на новгородців, що по­верталися «з замор’я». Шведи занали поразки, але їхній напад був не простим нальотом на купців, а провісником хрестового походу на новгородську державу (678, с. 12).

У зв’язку з посиленням польської загрози Володимирко 1144 р. переніс головний стіл землі з Перемишля до Галича. Сво­йому небожеві Іванові віддав в уділ Звенигород. Коли ж Іван став інтригувати проти нього за допомогою бояр, Володимирко вигнав його зі Звенигорода і став правити у Галичині єдинов­ладно, жорстоко караючи крамольних бояр (354. с. 80). Безпо­середнім приводом до відкритого конфлікту навколо Галича ста­ло вокняжіння на Волині Святослава Всеволодовича. Володимир Галицький розумів, що наступним кроком Всеволода стане по­ступове підминання Галича під Волинь. Між тим Володимирко був першим князем, якому вдалося стабілізувати ситуацію в Га­личині. Він зумів подолати опір не лише інших князів, а й місце­вого боярства. Це і дозволило йому сподіватися на більшу незалежність від Києва (1045, с. 107). Але у відповідь на Володи- миркові демонстрації самостійності Всеволод 1144 р. пішов на Галич. Перемога лишилася за Києвом, але відносини, звісно, не покращилися. З боку Всеволода це була демонстрація сили не лише Володимиркові, а й усім руським князям, яких він зібрав для походу. Для Всеволода було принциповим, аби даний конфлікт сприймався не як зіткнення двох рівних князів, а як покарання заблудлого сина силами усього роду. З іншого боку, слід було пов’язати усіх князів спільними діями під егідою Киє­ва Тому до походу були залучені і Мстиславичі, і Олеговичі, і Давидовичі, і городенські Всеволодовичі, і навіть великий князь польський Владислав-Герман.

Зрештою сама природа сприяла відсутності великих усо­биць навколо Києва. Осінь 1143 р. була дуже дощовою, зливи тривали з 8 вересня до 12 грудня і призвели до повеней. Над Києвом пронеслася руйнівна буря. Наступний 1144 р. почався відзимком, на Великдень випав сніг «коневі до черева» (53, с. 314). Натомість літо було спекотним, у Новгороді погорів увесь Холм. По тій пожежі єпископ Ніфонт ремонтував і розписав при­твори Софії. 1145 р. і в Києві згоріло пів-Подолу.

Тоді ж відбувається різкий перелом на Близькому Сході. 1144 р. Зенгі відновив джихад і взяв в облогу Едесу, передовий пост християн за Євфратом, що захищав їхні сирійські володін­ня. Звернення оточених по допомогу до Єрусалима й Антиохії залишилися без відповіді. Сапери і облогові машини пробили міську стіну, і на Різдво 25 грудня 1144 р. Едеса впала. Майже піввіку Едеса контролювала шлях між Халебом і Мосулом, при­кривала Антиохію. Зенгі відтіснив франків на правий бік Євфра­ту. Антиохії належало самій стримувати ісламський натиск. Правда, через рік франки відвоювали місто.

Тоді ж Європою поповзли чутки про могутнього царя- пресвитера Іоана, котрий нібито владарює десь в тилу у мусуль­ман. Чутки ці відіграли важливу роль у підготовці Другого хре­стового походу (308, с. 10). А 14 вересня 1146 р. Зенгі загинув в результаті внутрішніх чвар. Та його син Нуреддін продовжив батькову справу, знову захопив Едесу і не лишив там каменя на камені (944, с. 14-15).

Тим часом продовжувалися бойові дії між Всеволодом і Володимирком Галицьким. Останній налаштував галичан про­ти себе своїм невмінням вести війну і запрошенням на допомогу Угрів. Володимирко виявився не в змозі справитися зі всеволо- Довою раттю. Галичани відверто роптали: «Мы еде стоимы, а там жены наша возмуть» (53, с. 226). Невдоволення галичан ви­лилося взимку 1144 р. у повстання. Скориставшись з відсутності Володимирка, що поїхав, очевидно, з усім двором і частиною Дружини «на лови» до Тисмениці, галичани запросили на свій стіл Звенигородського князя Івана Ростиславича, примусили Цілувати їм хрест і укласти ряд. Дізнавшись про це, Володимир- ^Ко зібрав дружину і поспішив до Галича. Городяни енергійно оборонялися. Іван, на відміну від володимирового батька Володаря, який цілком легковажив хресним цілуванням, зму­шений був слідувати умовам ряду. Три тижні тривала облога. В ніч на 18 лютого, на четвертий тиждень, загін галичан на чолі з Іваном Ростиславичем здійснили вилазку. Вона завершилася невдачею. Повернутися до міста загін не зміг, а Іван пішов аж на Дунай - бо до Звенигорода йому вже не було вороття, могутній дядько дістав би його і там (565, с. 121). На Дунаї Іван залишав­ся якийсь час, а потім степом відправився до Києва, до Всеволо­да, що пожалував йому В’ятицьку землю (468, с. 407). Проте втеча Івана не зломила галичан. Вони ще тиждень билися з дру­жиною Володимирка. Лише в результаті настійних атак останній домігся взяття міста. Увірвавшись до міста, дружинники забили без усілякого суду багатьох мешканців, інших же «казнью злою» стратив сам князь (671, с. 98-99).

Не пізніше 1146 р. Іван утвердився в місті Берлад. Тут зібрався гурт відчайдухів з русів, волохів та інших етносів. Це утворення виступає в літописах під збірною назвою «бродни­ки». їх вважають далекими попередниками запорозьких і донсь­ких козаків. Інколи вони об’єднувалися з половцями і їхня сила зростала. Вони становили серйозну загрозу для правителів Русі, Угорщини, Польщі (203, с. 34).

1145 р. почався надзвичайно м’якою і малосніжною зимою. Всеволод після часткового вирішення галицької проблеми зосе­редився на Києві. Він не збирався повертати столицю Монома- шичам. Але й одразу передати Київ синові було неможливо, тому головний стіл таємно обіцяно братові Ігореві. Здійснено це ще перед галицьким походом у ході традиційних для Всево­лода торгів з васалами, коли Всеволод неодноразово отак за­кладав і перезакладав і столицю, і волості. Навряд чи Всеволод збирався тоді дотримуватися обіцянки. Але ситуація змінилася після повернення з Галича. Всеволод посилився, але зміцнилася і коаліція очолюваних ним князів. Всеволод злякався можли­вих домовленостей васалів за його спиною. Слід було негайно посварити їх між собою - перш за все протиставити найсиль- ніші фігури, Ізяслава й Ігоря Ольговича. Це ослабило б позиції «кронпринців» обох кланів, причому Ізяслава, в якого забирав­ся Київ, це компрометувало б в очах усієї рідні. Ігоря ж завчас­не розкриття домовленості наражало на невдоволення з боку його рідні. Себе ж Всеволод виводив за дужки нової провокова- ної усобиці, лишаючись захмарним арбітром понад битвою.

аживши усі за і проти, Всеволод закликав 1145 р. до Києва свою братію та двох інших претендентів на київський стіл - Ізяслава і Володимира Давидовича - й оголосив свою волю. За­кочені зненацька князі присягнули не шукати Києва під Ігорем. Далі Всеволод узявся «догнути» Ізяслава. Протистояння було ускладнене тим, що обоє породичалися з польськими князями, які теж конкурували між собою. Під час княжого з’їзду дбо од­разу після нього Всеволод отримав послання від Владислава II з повідомленням про новий спалах усобиць в Польщі. Київсь­кий двір вельми серйозно поставився до підготовки нового по­ходу, котрий, окрім вирішення польських проблем, мав ще й зміцнити позиції самого Всеволода на Русі. До участі в акції, яку очолив Ігор Ольгович, було залучено більшість князів з України-Русі. Результат цього походу подається у джерелах по- різному. Негативно настроєний щодо Владислава і Русі Вінцент Кадлубек пише про повний розгром русичів (124, с. 170). Київсь­кий же літопис, навпаки, повідомляє, що ворохобники Болеслав і Мешко віддали Владиславу 4 міста, а «Игореви с братьею Визну и тако узвратишася в свояси мног полон вземше» (53, с. 318).

Останнє говорить про неослабну увагу Ольговичів до Лит­ви. Закріпилася оцінка польської угоди 1145 р. як «фактичної ліквідації сеньйорату в Польщі, оскільки об’єктивно визнано рівність усіх Болеславичів, гарантом якої стали не лише самі польські князі, а й прибулі до Польщі руські феодали» (268, C- 77). Отже, цей договір був своєрідним аналогом Любецьких Угод. Можливо, він і приймався не без огляду на руський досвід. З іншого боку, подібний принцип рівноправності трьох гілок Пястів був дуже на руку Ольговичам, адже вони поступалися старшинством перед Мономаховичами і подальша доля столиці все ще лишалася відкритою. Запровадження польської новації на Русі зняло б необхідність повернення Києва від Ольговичів До Мономашичів.

Але подібні масштабні плани Всеволода потребували від­повідного пропагандистського забезпечення. Саме у цьому кон­тексті слід розуміти численні літописні звістки про його побож­ність, що так контрастують з його ж билинним образом. Всеволод являв себе будівничим, меценатом церкви, поціновувачем мис­тецтва. За цим - прагнення підім’яти церкву під себе, використа­ти її у власних інтересах, як це вже вдавалося Ярославу Мудро­му чи Святополкові II. На цьому грунті не забарився конфлікт з Митрополитом, що врешті-решт виїхав до Царгороду.

Проте на відміну від Володимира Мономаха Всеволод II не зміг узяти під контроль різношерсту київську громаду, яка на його часи вже чітко ділилася на різні партії, що тяжіли до різних земельних князів, чи певніше - до боярських угруповань різних волостей, з якими були пов’язані ще слабкими діловими зв’язками і більш суттєвими родинно-майновими. Тому-то пе­ред Всеволодом поставали вже значно складніші завдання, ніж колись перед Мономахом. Останній застав київське боярство знесиленим і деморалізованим повстанням 1113 р., над усіма партіями домінувала саме та, що орієнтувалася на Мономаха, але й за цих умов хитрий степовик кілька разів відхиляв запро­шення, мабуть, домагаючись послів від ширших київських кіл. Надалі Мономахові доводилося лише дбати про збереження цього великого стартового капіталу довіри. Нічого подібного не мав Всеволод II. Часто він не міг опертися навіть на чернігів­ську партію київського боярства, оскільки князева прагматична політика рідко була прочернігівською. Київськими мужами до­водилося маніпулювати так же, як і князями. Але бояри були пов’язані між собою набагато тісніше, розсварювати їх було важче. Тому стосунки між князем і городянами лишалися до­волі напруженими впродовж усього його правління. Це була ще одна причина всеволодового загравання з духовенством. Саме при цьому князеві відновилося регулярне літописання у Києві, почасти ініційоване ним самим як важлива зброя у пол­ітичній боротьбі, почасти інспіроване антикняжими силами. Тому Київське зведення містить надто суперечливі і акцентовані оцінки.

Крім того, Всеволод був повною протилежністю Моно­махові у ставленні до половців, зате цілком наслідував свого батька кипчакофіла. Якщо Олег водив половців на Лівобереж­жя, то син - вже на Турівщину і Галичину. Цей тюркський век­тор політики, яким пізніше спокушалися і Хмельницький з До­рошенком, сильно шкодив авторитетові київського зверхника серед широких мас. У цьому - важлива відмінність між Все­володом і сучасними йому королями. Якщо централізаторська політика Всеволода об’єктивно була на руку містам, то постійно провоковані усобиці (та ще й за участю половців) відвертали від нього купців і ремісників, не кажучи вже про селян. Всеволод не був ні боярським князем, ні антибоярським (якимим пізніше були Данило Галицький чи його батько), не був це князь дру­жини (як-от Святослав Войовник), ані покровитель купців і лих­варів (як Святополк II), не підносила його популістська хвиля (як Всеслава Полоцького чи того ж Мономаха). Князь так і не визначився з соціальною базою, маневруючи між різни­ми станами і прошарками точнісінько так, як між князями і рег­іонами. Був Всеволод чи не найбільшим еквілібристом на вели­кому столі.

Повернувшись з галицького походу, Всеволод 24 липня розхворівся і виїхав з Києва під Вишгород (174, с. 329). Чуючи смерть, він покликав братів і знатних киян і офіційно передав владу Ігореві. Той, повернувшись до Києва, скликав віче на кня­жому дворі під Угорським. Другого дня, повернувшись до Виш- города, Ігор прийняв осібну присягу від вишгородців. Відтак Всеволод послав до Ізяслава і Давидовичів, але помер 1 серпня 1146 р. (літописи демонструють великий різнобій у даті, обгрун­тування її дає М. Бережков) (174, с. 312). Утретє після Любеча в Києві змінювалась династія, і втретє ж нова династія приймала любецький принцип: наголошуючи на своїй лінії, перехопити вотчинні права на Київ у попередниці (1025, с. 43).

Відомі нам літописи не зберегли некролога Всеволода. Яким він міг бути - показує стилізація М. Карамзіна: «Всеволод спокійно закрив очі навіки: князь розумний і хитрий, пам’ятний частково розбійними міжусобицями, частково державними бла­годіяннями! Досягнувши престола київського, він хотів облаш­тування і тиші, виконував дане слово, любив справедливість і повелівав з твердістю; одним словом, був найкращим з князів Олегового бунтівливого роду» (497, с. 125).

Іншу характеристику дав Б. Греков: «Енергійний політик, Що прекрасно вмів використовувати з вигодою для себе дуже тяжкі і заплутані ситуації, перемагати одних своїх ворогів за до­помогою інших..., залишаючись князем чернігівським, володів і значною частиною колишньої Давньоруської держави. Але характер його владарювання в Києві говорить про те, що він Дивився на Київ як на свою здобич, і не дивина, що київська міська маса ставилася до нього вороже. Не маючи можливості повстати проти свого гнобителя, вона змогла лише скористати­ся його смертю, аби розправитися з ненависними ставлениками всеволодовими» (294, с. 510).