Підрозділ 3. 1. Федералізація Русі за Ярополка

Ярополк II Мономахович, сівши у Києві 17 квітня 1132 р., передав Переяслав старшому сину Мстислава Всеволодові. Той лишив Новгород на велике незадоволення новгородців, що все менше бажали миритися з таким нехтуванням собою заради дру­горядного столу на Русі-Україні і тому згодом зобов’язали Все­волода присягою, що буде у них князем до смерті.

Намір Ярополка передати по своїй смерті Київ племінни­кові викликав велике невдоволення в братів Ярополка. Найстар­ший з них Вячеслав не відзначався активністю і пасивно перебу­вав у Турові. Молодші ж Юрій з Андрієм уклали між собою союз, присягнувши допомагати одне одному у відстоюванні прав, а на випадок смерті одного інший мав допомогти своїм племін­никам оборонити батьківщину. Про таку угоду Київський

Ярополк Володимирович

літопис згадує по смерті Андрія, тому каже лиш про зобов’язання Юрія, але М. Грушевський слушно стверджує взаємність угоди (303, с. 132) Юрій пішов на Переяслав і виг­нав Всеволода. Але через вісім днів Ярополку вдалося вивести Юрія з Переяслава. Київський і Суздальсь­кий літописи дають зрозуміти, що справу було полагоджено диплома­тичними переговорами (отже, традиція Любеча продовжувала існувати!). Правда, Никонівський літопис відзначає, що Ярополк навів на Юрія «силу многу» (60, т. 9,

с. 157). Ярополк віддав Переяслав Ізяславу Мстиславичу. Літопи­си глухо згадують про якісь угоди між Ярополком, Юрієм й Ізяславом. Рокирування Всеволода на Ізяслава дуже показове. Мстислав Великий ще за життя посадив старших синів у двох найважливіших, найзначніших, найстаріших центрах поза Україною: Всеволода у Новгороді, Ізяслава у Полоцьку. В той час, як зв’язок Новгорода з Києвом по дніпровському шляху лишався ще досить міцним, Полоцьк все більше переорієнто­вувався на зв’язки з Прибалтикою, з Польщею.

внуків Всеслава Брячиславича Василька, що уникнув депортації 1130 р. (165, с. 26). Це був рішучий крок до унезалежнення. В. Орлов писав про Київську імперію: «Держава ця була клап­тикова, нетривка, об’єднана силою зброї, а Полоцьк потрапив до неї ненадовго, всупереч своїй волі, завжди прагнучи якнай­швидшого визволення» (149, с. 27).

За таких умов перед Мономаховичами виникала цікава перспектива: відтерти своїх племінників Мстиславичів на окраї­ни, що вже відколювалися, а власне українські землі зберегти під своїм контролем. Ішло до виникнення нового тріумвірату. Дивакуватого і схильного до чарки Вячеслава можна було не брати в розрахунок. Залишалося саме три Мономашичі: вели­кий князь Ярополк, Юрій Довгорукий, що опанувавши

Переяслав, ставав його головним наступником, і Андрій, що володів Волинню - на той час фактично найбагатшою з власне українських земель, яка і стала спадковим доменом Мономашичів.

Юрій Довгорукий

Ярополк був людиною героїчного штибу - мужній, пря­мий, великодушний, щедрий, він неодноразово демонстрував війсь­кові чесноти на полі бою. Сучасни­ки поважали його. Та обставини ви­магали дещо іншого характеру. Ярослав одразу зіткнувся з не­обхідністю невідомо чим і звідки поповнювати державну скарбницю. Слід було рішуче і жорстко збирати данину, котру ніхто з удільних князів не збирався дава­ти. Треба було постійно примирювати між собою численних коромольників, а для цього ревно дбати про власне військо - словом, доба вимагала правителя, здатного вершити найпро- заїчніші справи повсякдень. Ярополк виявився зовсім нездатним до такої рутини, він виявився цілковитою протилежністю інтри­ганові і скопидомові Святополку.

Андрій Волинський був доброчесним представником Мономашого дому. Наймолодший, років на дванадцять молод­ший від попереднього брата Юрія, він не претендував на особ­ливу роль. Він був вірний поняттю княжої честі, далеко не ляк­ливим, та разом з тим вдачу мав м’яку, незлобливу, через що заслужив наймення Андрія Доброго. Усе в ньому було в міру - В міру його скромних здібностей. Ніде у джерелах не можна знайти звістки про якийсь видатний, неординарний вчинок Анд­рія. Тому промотором потенційного тріумвірату ставав Юрій (1201, с. 77).

За цих умов Мстиславові сини, яких намагалися відтерти їхні стрики, отримували непоганий шанс переломити ситуацію на свою користь. Вони спрямували усю свою енергію на розбиття тріумвірату, котрий ще доладу й не сформувався. На цьому шля­ху вони домоглися важливого тактичного успіху, їм вдалося дійти порозуміння з Ярополком. Далі слід було видалити з Пе­реяслава найнебезпечнішого для небожів Мономашича - Юрія. Після тривалих інтриг і демаршів вдалося вирішити і цю про­блему. Мабуть, саме домовленостями між Ярополком і Мстиславичами пояснюється полюбовне вирішення конфлікту з Юрієм, коли той добровільно залишив Переяслав. Ярополк не бажав нових усобиць, його ж брати були більш грізною силою, ніж племінники. Хоч тріумвірат Ярополк - Андрій - Юрій так і не оформився, але з порядку денного знятий все ж не був. Аби не дратувати небожів, Мономашичі вирішили піти на хитрість і зійшлися на компромісній фігурі, що мала відігравати роль шир­ми, за якою б і далі визрівав тріумвірат. Саме тому Переяслав було передано Вячеславові. Це була проміжна кандидатура, вигідна усім трьом. Турів же, який історично тяжів до білору­ських земель, долучили до білоруських володінь Ізяслава.

Але Переяславу, який мав постійний клопіт з половцями і потребував зовсім іншого князя, аніж вайлуватий Вячеслав, тим більше, що випробування зовсім не забарилися.

Водночас з середини 30-х років до півдня Русі-України при­кипає погляд Юрія Довгорукого. Розпочинається тривала епопея протистояння двох величезних уламків імперії Рюриковичів, яка щойно розпалася. Протистояння максимально посилювалося не­схожістю населення у двох частинах колишньої імперії. М. По- кровський твердив про асимільованих росіянами угро-фінів: «в жилах великоросів тече 80 % їхньої крові» (827, с. 284.). Діамет­рально протилежної точки зору притримувався Д. Зеленій: ні у формуванні великоруської народності, ні в її культурогенезі ці племена жодної участі не брали (400). Д. Зеленіну заперечували С.

З кінця XI ст. Ростово-Суздальська земля потрапляє під владу Мономаховичів. 1097 р. на Любецькому з’їзді це було підтверджено офіційно. Тоді ж в басейні Москви з’явилися перші міста Волоколамськ і Коломна, та аж до 1140-х років проник­нення княжої влади в басейн Москви мало поступовий характер (1181, с. 173). З 1096-97 р. в «Суждальской земле» сидів Юрій Довгорукий. Перед походом болгар 1107 р. було зміцнено опор­ні пункти Ростовщини (247, с. 27-36). Укладено вали Суздаля. Одразу після болгарського набігу 1108 р. завершено будівницт­во Владимира (65, с. 103). Та Мономах прагнув не лиш внутріш­нього укріплення Ростовської землі. 1107 р. він одружив Юрія з донькою половецького хана Аєпи. Та тесть Юрія, мабуть, вва­жав, що з болгарами можна домовитися. Це виявилося хибним. На половецько-болгарському з’їзді 1117 р. Аєпу, було отруєно. Конфлікт з Болгарією розширювався. 1120 р. Юрій ходив на Болгарію і взяв велику здобич. Тверський збірник свідчить, що «воєвода у него был боярин болшей Георгий Симоновичь, внук Африкановь, варяжского князя, брата Якуну слепому» (61, с. 193).

Не менш небезпечним, ніж болгари, ворогом Ростова був Новгород. Тому 1134 р. Юрій зміцнив раніше закладене місто Кснятин «на усть Нерли на Волзе» (60, т. 9, с. 158). Воно при­кривало Ростовську землю з заходу. Під 1135 р. Новгородський літопис фіксує два походи новгородців на «Суждаль». Перший було зумовлено прагненням новгородського князя Всеволода «посадити Суждалю» Ізяслава.

6 січня 1134 р. помер переяславський єпископ Маркел, твер­дий противник тієї політичної чехарди, що тривала навколо міста. Він увіщував м’якого Вячеслава. Не пізніше лютого той повер­нувся до свого Турова (841, с. 66). У березні Юрій Довгорукий умовив Ярополка знову передати Переяслав йому. Юрій же по­обіцяв віддати свої поволзькі волості Ізяславові, та зробив це лиш частково. У відповідь на явну коаліцію Мономашичів, що загрожувала перерости у тріумвірат, виник опозиційний блок - Мстиславичів і Ольговичів. Ізяслав, випроваджений Вячеславом з Турова, лишився з одним Мінськом. Він не сподівався більше на добру волю Ярополка і прагнув збройно домагатися волос­ті. При цьому він міг розраховувати на допомогу свого брата Всеволода, який не подарував дядькам своєї переяславської при­годи. Ольговичів же непокоїло утвердження Юрія в місті, з яко­го відкривався прямий шлях на Київ (841, с. 66). Ольговичі ста­вили найближчою метою повернути Посем’я, Ізяслав прагнув Ростово-Суздальської волості. Цього ж року він закладає в Новгороді храм, який присвятив своєму небесному патронові - св. Пантелеймону (1193, с. 315).

Війна розгорнулася і на Півдні і на Півночі. Новгородці двічі ходили на Суздаль. Олеговичі воювали з Ярополком і Юрієм на Подніпров’ї. Олеговичі залучили до війни половців, спричинив­ши великі спустошення на Лівобережжі. При цьому виявився гли­бокий смисл у діях Юрія, що зайняв Переяслав. Позиція виявила­ся виключно важливою. По-перше, вона безпосередньо захищала чернігівське прикордоння, по-друге, була надійною перепоною на шляху половців. Літопис відзначає, що як тільки восени 1134 р. почалися бойові дії, Юрій з переяславською дружиною з’єднався з київським військом Ярополка. До них приєдналися полки Андрія Волинського. Збройний тріумвірат став доконаним фактом. Спер­шу бої тривали з перемінним успіхом. Чернігів знов закликав на допомогу половців. ЗО листопада Олеговичі, Ізяслав і Святополк Мстиславичі підійшли до Києва, але льодохід, що сунув Дніпром, розділив супротивників. Союзні Ольговичам половці мали перш за все сплюндрувати сусідню з ними Переяславщину. Але залога Юрія, що грізно постала край половецького степу, паралізувала дії кочовиків. Дарма чернігівці чекали підмоги - вона так і не з’я­вилася. Без неї ж обережний Всеволод Олегович так і не наважив­ся діяти. Мстиславичі були приголомшені і теж нічого не вчинили (1201, с. 79).

Всеволод Мстиславич же не прислухався до прибулого 9 грудня у Новгород митрополита Михайла, що намагався відра­дити князя від спілки з Ольговичами. Після довгих суперечок новгородців 31 грудня князь все ж таки вирушив у похід (841, с- 67). Тим часом об’єднане військо Мономашичів вступило на Чернігівщину, але простоявши біля її столиці кілька днів, по­вернули восвоясі, вирішивши, що справу владнано. Та Всево­лод зразу перейшов у наступ, активізувалися і Мстиславичі. У них зродився сміливий план - захопити Київ. Весна 1135 р. вия­вилася ранньою, Дніпром плила скресла крига. Ярополк, по- кладаючись на добру волю суперників і погоду, вже розпустив своє військо. Коли ж переконався у їхній підступності і став знов збирати військо, переправитися через Дніпро вже було немож­ливо. Тому вороги безкарно спалили зарічкове передмістя Киє­ва Городець. Якби не рання повінь, навколишній люд міг би сховатися на правому березі, тепер же він дістався у полон на­пасникам.

26 січня 1135 р. новгородська дружина Всеволода зазнала поразки від ростово-суздальського війська на Ждановій горі під Переяславом-Заліським. Це різко змінило настрої облогового війська. Воно простояло багато днів під Києвом - за Лаврентівсь- ким літописом 8 днів, за Хлєбніковським 20, за Погодінським ЗО, за Іпатським 50 (52, с. 303; 53, с. 297). М. Бережков схилився до найменшого строку, А. Поппе - до* найбільшого (174, с. 325; 841, с. 67). Врешті-решт чернігівці, Мстиславичі і половці кину­лися назад. О. Яновський пояснює це появою у їхньому тилу Юрія Довгорукого (1201, с. 81).

Битва на Ждановій горі докорінно змінила ситуацію на Русі. Раніше Ярополк планував пожалувати передану йому Юрієм Ростово-Суздальську землю ображеному Ізяславові як компенсацію за Турів (983, с. 419). Тепер же суздальці били нов­городців, але по суті це була відмова Ізяславові в Ростові. І хоча справу вирішували ростовські феодали, Ярополк не міг не по­бачити у цьому довгої руки Юрія. Виходило, що Юрій, отри­мавши Переяслав, не тільки затримав частину своєї Заліської волості, але й прагнув зберегти свій вплив у Ростові. Ярополк міг дорікнути Юрієві за недотримання слова і вирішив порвати союз з ним. Результати походу Всеволода Мстиславича непря­мо засвідчили могутність Юрія. Це не могло не занепокоїти Все­волода Ольговича. Він зрозумів, що має домогтися розладу між Ярополком і Юрієм (841, с. 67).

Війну не було завершено. Під Києвом знову зібралися вій­ська тріумвірату. Мономашичі оточили столицю суцільним обо­ронним кільцем. Але об'єднане військо стояло на місці, нічого не чинячи. Тактику було обрано вірно - незабаром у стані мо­лодших князів почався розвал. Першими пішли геть половці. Двадцять днів дві ворожі раті простояли під Києвом. Нарешті, у лютому 1135 р. Всеволод надіслав пропозицію миру (841, с. 68). Ольговичі задовільнилися тим, що Переяслав відібрано від Юрія і віддано наймолодшому Мономашичу Андрієві. Його ж во­лость Волинь передано Ізяславові. Юрій повернувся назад до свого Поволжя. Найменше виграли від війни Ольговичі, які за­явили Мономашичам: «Що наш батько держав за вашого бать­ка, того й ми хочемо, а як не дасте, не жалуйте потім, що ста­неться» (53, с. 296). Це був крах Любеча. Юрій у березні повернувся до Ростова (841, с. 68).

Ольговичі розгорнули самостійну війну проти Ярополка і його братів, яка тривала з серпня по грудень. Вони навели по­ловців на Переяславщину і спустошили її. Битва з Ярополком на p∙ Супій закінчилася перемогою Ольговичів. Загинуло бага­то київських бояр. Ярополк утік до Києва. Половці взяли Горо­док, Нежатин і Баруч. Третейським суддею спробував виступити новгородський патриціат: «Ходи Мирослав посадник из Нова- города мирить киян с черниговци, и прийде, не успев ничто же: сильно бо возмутилася земля Руская» (44, с. 23).

1136 р. видався в Європі посушливим, обмілілий Рейн біля Бонна переходили убрід. Зміління річок на Переяславщині і Сіверщині провокувало нові глибокі рейди половців на Русь. Чернігівські князі загалом успішно спрямували половців в по­трібне Ольговичам русло. Чернігівське військо ще 1135 р. при­ходило під Вишгород, але за Дніпро іти не наважилося. Воно відступило для поповнення сил і на початку 1136 р. разом з по­ловцями повоювали міста по Сулі й навколо Переяслава, а потім перейшли Дніпро і почали пустошити околиці Києва, доходячи до Вишгорода і Деревської землі. Було спалено м. Устя, зайнято Треполь і Халеп’я. Ярополк 12 січня змушений був відда­ти Посем’я Ольговичам. Це викликало незадоволення всіх Мономашичів, але і розігріло апетити Ольговичів, яким навіть вдалося тимчасово здобути Новгород.

Після поразки при Ждановій горі Всеволод 1135 р., аби задобрити новгородців закладає церкву Успіння на Торгу, явно копіюючи при цьому Київ, де тоді ж така ж Успенська церква завершувала будуватися на торгово-ремісничому Подолі (у Новгороді ж будівництво було перерване бурхливою полі­тичною боротьбою і закінчене лише 1144 р.). Але протикняже повстання, загроза якого вже кілька років висіла над Всеволо­дом, все ж спалахнуло 1136 р. 28 травня новгородці зібралися на віче за участю псковичів і ладожан. Віче прийняло рішення усу­нути князя. Його з сім’єю арештували і тримали під вартою на єпископському дворі півтора місяці. Князя звинуватили у не­правильній політиці щодо смердів, спробі сісти у Переяславі і ганебній втечі з поля бою при Ждановій горі і подальшій заги­белі великої кількості новгородців. Князя знов вигнали, на цей раз вже остаточно, а замість нього посадили правити його сина Володимира (203, с. 125-6). Це був один з найяскравіших про­явів політичної боротьби у Новгороді, боротьби «менших» людей проти «більших». З цього часу новгородські князі були значно обмежені у своїх правах. їм відведено резиденцію на Рю- риковому городищі, далеко за містом. Роль князя було зведено лише до функцій військових і деяких судових справ. Головною персоною тут ставав посадник, що обирався з найвпливовіших місцевих родів (395, с. 112).

Б. Греков розцінював ці події як революцію (295). Менш однозначно сприймав їх В. Янін: «Прагнучи до панування, жод­не з боярських угруповань було не в змозі утримати владу без союзу з князем, а цей союз перебував в суперечності з заво­юваннями 1117-1136 р. Звідси в значній мірі випливає та двоїстість форм державного життя, яка притаманна Новгородові..., що не був ні аристократичною республікою в повному смислі слова, проте не був він і монархією. З плином часу остання поволі втра­чала позиції» (1195, с. 99). Отож, революція несла у собі зерна коцрреволюційності. М. Тихомиров розглядав повстання 1136 р. як виключно класове, а існування та боротьбу різних політичних партій у Новгороді відсував на другий план (1021, с. 192-198). М. Котляр справедливо заперечує проти такої абсо­лютизації класового чинника (584. с. 21). Л. Черепній закликав «розрізняти два моменти у новгородському русі...: 1) прагнення частини місцевої знаті до звільнення від опіки київських князів; 2) класову боротьбу міських та сільських низів проти феодалів, у тому числі князів» (358, с. 248).

Д. Лихачов слушно вважає, що саме 1136 р. було укладе­но черговий новгородський літописний звід. Ініціювання його і покладення в його основу Печерського літопису 1093-95 р. він приписує єпископові Нифонту, колишньому печерянину. Початковий звід імпонував Ніфонтові своїми грекофільськими тенденціями, підкресленням залежності Печерського монастиря безпосередньо від Афона, яка подібно омріяній залежності Нов­города від Константинополя, давала певну свободу від великого князя (646, с. 260). Д. Лихачов підмітив і цікаву етнопсихологіч­ну (чи етнополітичну) відмінність між новим новгородським і київським літописанням: «Звід 1136 р. лише реєструє події і не зупиняється на їхніх причинах. Ця характерна риса... прямо протилежна полемічній манері Київського літопису. Київський літописець великою мірою звертав свій літопис до осіб, яких він спонукав приєднатися до своїх переконань; новгородський же літописець звертає літопис до осіб однакових з ним поглядів» (646, с. 261).

Унезалежнення Новгорода співпало з оформленням його внутриміського ринку. Саме в 20-30-х роках XII ст. почався но­вий етап в розвитку новгородського ремесла, коли ремісник вже працював не на замовлення, а орієнтувався на широкого спо­живача, почало розвиватися дрібнотоварне виробництво, у зв’яз­ку з чим спростилася технологія, багато речей було стандарти­зовано. Якщо на першому етапі новгородського ремесла (від початку міста) продуктивність ремісника узяти за 100 %, то на другому (від 1120-30-х р. до кінця XIII ст. ) вона зросла до 162 % (749, с. 26-27).

Ще однією причиною унезалежнення була переорієнтація новгородської торгівлі. У X- на початку XII ст. більшість краму привозилася з півдня і заходу. З Північного Кавказу завозилася деревина самшиту, з якої новгородські майстри робили гребені. Місцеві модниці прикрашалися скляними бусами і браслетами з Тьмуторакані і Візантії. З Криму на північ везли вино і олію у великих амфорах. На зламі XI-XII ст. у Новгороді з’являється іранський фаянс. Але найміцнішими були зв’язки з Києвом, де новгородським купцям належав двір з церквою св. Михайла. Через Київ на Волхов поступали овруцькі пряслиця і дніпровсь­кий янтар. У XII-XV ст. же головним вже стає західний напря­мок торгівлі. Під 1134 р. літописання фіксує перший торговий конфлікт новгородців з Данією (44, с. 31-32). Цей факт підтверд­жується й західними джерелами (115, с. 204). Ідеться про союзну акцію новгородців і балтійських слов’ян проти датчан в серпні 1136 р. За посередництва новгородців до поморян потрапила сила арабських монет (227, с. 197). Позиції Всеволода в Новгороді залишалися сильними навіть тоді, коли князь втік до Києва. Очевидно, його підтримувала не лише купка бояр, а й значна частина городян. Церква в особі єпископа Нифонта теж була прихильницею традиційної залежності Новгорода від Києва (584, с. 25). Через це стосунки нового новгородського князя Святопол- ка Ольговича з єпископом Нифонтом були дуже далекими від ідеальних. Конфлікти почалися практично з перших же днів, но­сили демонстративний характер і мали показати, хто в місті справжній господар. Як тільки Святослав вирішив одружитися з донькою посадника Петрила Катериною, Нифонт тут же висло­вився проти даної кандидатури і відмовився вінчати молодих. Єпископа не влаштовувало, що два кути з новгородського влад­ного трикутника, князь і посадник, занадто зближуються - на Шкоду єпископові. Нифонт заборонив своєму клірові вінчати князя. Князь вінчався у свого священика, мабуть, привезеного з Чернігівщини. Святослав зробив княжим храмом Никольський собор, який, вірогідно, спеціально для цього було нарешті добу­довано після 23 років затяжок (942, с. 14-15).

Посадник Костянтин Микульчич з «иными добрыми му­жами» перейшов на бік Всеволода, відбувся навіть замах на чер­нігівського ставленика: «В то же лето стрелиша князя милос- тьници Всеволожи, но жив бысть» (44, с. 24). Небезпека реставрації в Новгороді Всеволода, що перебрався з Києва до Пскова, була настільки реальною, що Святослав «съвъкупи всю землю Новгородьскую, и брата своего приведе Глебъка, куря- ны с половьцы, идоша на Пльсков прогонить Всеволода» (44, с. 25). Та успіху похід не мав. Навіть несподівана смерть Всево­лода у Пскові 1137 р. не полегшила становище Святослава. Псков запросив брата покійного, Святополка, за яким стояв київський князь (584, с. 25). «И не бе мира с ними, ни с суждальци, ни с смоляны, ни с полоцяны, ни с кыяны», - пише новгородець (44, с. 25). Святослав 1137 р. дав новий устав про доходи еписко­па. Тепер єпископові йшла десятина віж княжої данини, а замість доходів з судових зборів (вир і продаж) князь встановив єписко­пові твердий оклад у сто гривень. В уставі також вказувалися визначені погости у Подвинні, Обонежському і Бежицькому рядах, з яких мала посупати княжа данина єпископові. Тепер устав ревно оберігав доходи єпископа: «Ежели кто рушит или отнимет, что я урядил, князь Никола-Святослав, с владыкою Нифонтом, - князь ли или иной кто из сильных новгородцев, - то будет Богу противен и святой Софии» (44, с. 25).

Разом з Новгородом сколихнувся і Смоленськ - але цілком по-своєму. Поки ледь не всі руські князівства лихоманило усо­бицями, Смоленськ і його князь Ростислав, що утвердився там не пізніше 1125 р., а вперше згадувався літописами під 1127 р., залишалися зовсім спокійними. А. Поппе вбачає у Ростиславі спритного дипломата і мудрого правителя, що зберігав нейтра­літет. Тримаючись осторонь, він вигравав не тільки від того, що процвітала його земля. Саме йому передав Ярополк «суждали- залесскую дань», коли від тої відмовився Юрій. Цим Ярополк і забезпечив був нейтралітет Ростислава в даній усобиці (841, с. 68). Інформація про цю данину є в уставній грамоті Ростисла­ва Смоленській єпископії, заснованій 1134 р. (у зв’язку з воєнни­ми подіями висвячення єпископа відбулося аж 1136 р.). Хоча Юрій 1136 р. повернувся у Ростовську землю, але А. Поппе припускає домовленість: коли Юрій знов піде домагатися Переяслава, він поступиться ростово-суздальською даниною знов Ростиславу (841, с. 69).

Сепарація Смоленська, яку Ростислав здійснював церковними засобами, була органічним продовженням політи­ки його діда і батька. Ще IlOl р. Мономах заклав у Смоленську церкву св. Богородиці, 1096 р. аналогічний храм закладено ним у Суздалі. Таким чином, Суздаль і Смоленськ ставали церков­ними намісництвами Переяславського єпископства. Існування таких інституцій вперше довів Є. Голубинский (273, с. 383-385).

Увесь 1137 р. минув у ретельній підготовці вирішальної війни за Київ. Це був теплий урожайний рік для цілої Європи. На Русі подібна гарна погода і щедрий врожай востаннє був ще за Мономаха. Не дивно, що попередні дванадцять літ доба Мо­номаха ностальгійно згадувалася і нестримно ідеалізувалася. Логічно вважати, що саме в ці літа оформлюється київський би­линний цикл. Водночас билини про Володимира і його бага­тирів пропагували ідею єдиної сильної держави. Необхідність об’єднання для боротьби проти іноплемінної агресії найгострі- ше стояла тоді перед двома землями на протилежних кінцях Європи - іспанськими і руськими. 1137 р. Каталонія і Арагон об’єдналися. На Русі ж нова феодальна війна, готована Ольго- вичами, теж носила об’єднавчий характер.

Вона спалахнула на початку 1138 р., на який припав пік сонячної активності. Ольговичі з половцями напали на Перея­славщину. Вони знов повоювали посульські міста, потім взяли Прилук. Андрій хотів тікати, але Ольговичі «облесливими сло­вами заспокоїли його» (52, с. 290). Дочекавшись нових орд, Ольговичі пішли на Київ, та дізнавшись, що Ярополк зібрав війська, повернулися до Чернігова. Тепер згуртувалися Moho- машичі - Ярополк, Вячеслав, Юрій, а також Мстиславичі - Ізяслав і Ростислав Смоленський. Таким чином, до Києва при­став навіть Смоленськ, що вже повільно, але впевнено дрейфу­вав від нього, і навіть зовсім вже відособлений Полоцьк. Небез­пека з боку Ольговичів була настільки великою і реальною, що Ярополку довелося зібрати дуже численне військо, куди, крім киян входили ростовці, полочани, смоляни, галичани, перея- славців, владимирці, турівці. Поява полків галичан, які раніше не брали особливої участі у київських справах, була ще важли­вішою, ніж прихід дружин з білоруських земель. Надійшла та­кож допомога з Угорщини, прийшла і тисяча берендичів. З цією силою Ярополк рушив на Всеволода. Той же, дізнавшись про таку силу, одразу змінив тактику і відступив до Чернігова, зачи­нившись за його стінами. Покинуті ним половці кинулися навтьоки. Загони місцевих феодалів теж розійшлися по домівках. Всеволод Олегович, зрозумівши, що не втримає міста, хотів тікати, але чернігівці зупинили його. Якщо наприкінці X ст. подібне активне втручання в усобиці дозволяли собі лише новгородська та київська громади, то тепер таких громад було вже з десяток. Як колись новгородці не дозволили втекти до ва­рягів Володимиру і Ярославу Мудрому, так тепер чернігівці не пускали Всеволода до половців: «Ти сподіваєшся утекти до по­ловців, але як волость свою втратиш, то по що маєш вертатися!» (53, с. 302). Переговори відбулися біля Моровійська, та були без­результатними, через що літописи нічого конкретного про них не кажуть. Принаймні, кожен лишився при своїх інтересах. Компро­місна угода була вигідніша Чернігову, який саме знаходився на піднесенні - особливо на фоні Києва, чиї сили були підірвані поту­гами зберігати роль всеімперського центру. Ярополк передбачав, що моровійська угода - всього лише передишка, а не стабільний мир. Таке усвідомлення не додавало життєстійкості князеві. Як заз­начив П. Толочко, «і сміливий, і розумний, Ярополк у той же час не відзначався рішучістю. Там, де треба було застосувати силу, він намагався вирішити питання компромісним шляхом... Літописець не шкодує епітетів для характеристики великого князя, але навряд щоб його політика знаходила підтримку у широких народних мас. Слова літопису, що Ярополк «хулу и укоръ прия на ся оть братьѣ своея и отъ всихъ» (53, с. 303), свідчать про те, що більш рішучі­шим Ярополка хотіли бачити не тільки брати і племінники, а й населення Київської і Переяславської земель, яке страждало від воє­нних вторгнень Всеволода Ольговича» (1045, с. 104).

Того ж 1138 р. з остаточним оформленням в Новгороді двох боярських партій - «демократичної», що орієнтувалася на Оле­говичів, й «аристократичної», орієнтованої на Юрійовичів, по­чалося зближення між Суздалем і Новгородом. У джерелах не­має свідчень про те, як ішли переговори. Відомий лише результат: новгородці 17 квітня просили Юрія зайняти їхній стіл (1201, с. 110). Цьому рішенню явно сприяло погіршення продовольчої ситуації на Півночі. Новгородці масами переходили у ті роки у Волго-Окське межиріччя. Виникали цілі поселення новгородців на Суздальській землі. Юрій не прийняв запрошення новгород­ців, бо мусив би лишити Суздаль, але запропонував натомість свого сина. Це зумовило необхідність нового віча 23 квітня, яке таки погодилося (1195, с. 95).

Зате Юрію не вдалося закріпитися на півдні. Мабуть не останню роль у зриві його планів відіграли ростовські бояри, що були зацікавлені у своєму власному князеві, міцно прив’яза­ному до поволзьких, а не подніпровських земель. Такий князь був особливо необхідний вдома через постійно тліючу війну Ростова з Новгородом. Сам Юрій був чужий ростовцям. У Рос­тові він ніколи не перебував, там сидів тисяцький, ця інституція в Ростові еволюціонувала в тому ж напрямку, що і посадництво у Новгороді. Князь же постійно жив у Суздалі.

У Польщі ж 1138 р. верховним принцепсом став найстар­ший син Болеслава Кривоустого Владислав, який мав дуже на­пружені стосунки зі своїми молодшими братами, що порідни­лися з Мономашичами (268, с. 73). Це теж ослаблювало Мономашичів супроти конкурентів. Зате на боці Ярополка вис­тупив угорський король Бейла II, надіславши 30-тисячне військо (805, с. 50). Та 18 лютого 1139 р. Ярополк помер, так і не зробив­ши розпоряджень щодо Києва, тому ситуація набула всіх ознак політичної кризи. П. Толочко охарактеризував державний устрій Русі при Ярополкові як «перехідну форму від єдинодержав’я до поліцентризму» (1045, с. 101). Ситуація і юридично, і політично була дуже непевною. З одного боку, Ярополк не додержався зобов’язання перед Мстиславом - передати свої волості племін­никам, бо поступився перед своїми братами. З іншого боку, від любецького порядку теж мало що лишилося. Мономашичі й Ольговичі відкинули стан речей на піввіку назад, коли ще їхні батьки вели безперервні усобиці. За цих обставин можливим був такий напівзахід як передача Києва найстаршому братові Яро­полка - Вячеславові. Це зовсім не вирішувало проблеми, але, принаймні, створювало видимість легітимного рішення, твори­ло той перший острівець тверді посеред правового хаосу, опи­раючись на який, можна було б розбудовувати державно-адмі­ністративну, військово-політичну, а відтак і територіальну систему нового етнополітичного організму. Вячеслав міг забез­печити бодай рік-другий відносного спокою на Русі, за який могло б нарешті визріти більш вагоме рішення - тим більше необхідне, що Полоцьк і Новгород, скориставшись усобицями Мономаховичів і Ольговичів, де-факто стали суверенними. У По­лоцьку утвердилася-таки династія Всеславичів, по смерті Яро­полка туди повернулися з Візантії два князі, вислані ще Мсти­славом (165, с. 26). Реемігранти змогли повернути всі свої володіння, крім Орші і Кописі (434, с. 55). Новгород перетво­рився на республіку.

На момент смерті Ярополка у Києві не було нікого з князів. Першим 22 лютого прийшов Вячеслав. Кияни з митрополитом зустріли його з честю та «посадили його на столі прадіда його Ярослава» (53, с. 302). М. Грушевський припускає, що Вячеслав чекав цього в якомусь з київських міст. Ні Ізяслав, ні Юрій не висловили претензій. Вячеслав забезпечив позірний мир серед нащадків Мономаха. Але погодившись на таку слабку постать, клан ризикував втратити Київ, бо ж Ольговичі мали значно силь­нішого претендента. Всеволод Ольгович негайно перейшов Дніпро і зайняв Вишгород. Вишгородці не лише безборонно пустили Всеволода до міста, а й приєдналися до його походу на Київ. 4 березня Всеволод підійшов під столицю і висунув ультиматум. Посередником виступив митрополит. Вячеслав погодився перейти у Турів. 5 березня Всеволод увійшов до Киє­ва «з честю і славою великою» (53, с. 302).

Епоха Мономаха, яка завдяки його синам затяглася ще майже на півтора десятиліття, тепер остаточно скінчилася. Тео­ретично було б цікаво прорахувати сценарій, за яким би на Русі не знайшлося такого Мономаха, отже, і не сталося б імперсько­го ренесансу, а демонтаж «каганату» носив би плавніший ха­рактер. На перший погляд, такий сценарій мав би безперечні плюси у плані історичної перспективи - але десь на острівній державі, не оточеній агресивними сусідами (як-от Японія). Ук- раїні-Русі ж, розіп’ятій на євразійському перехресті, передишка була життєво необхідною. Слід було накопичити людські і ма­теріальні ресурси, які далі безжально спалювалися би трансфор­маційними процесами. Для цього і треба було напружувати усі імперські механізми. Тому золоте надвечір’я Мономаха попри таке сильне особистісне забарвлення епохи, все ж було необхід­ною ланкою в об’єктивному ланцюгові подій. За цю чверть сто­ліття дуже відносного, а все ж спокою зросло ціле покоління, орієнтоване на досить високі культурно-побутові стандарти, забезпечувані імперією. Цей еталон продовжував надихати по­коління і тоді, коли імперії вже не стало, а воно заходилося бу­дувати новий тип держави. Новій Україні-Русі передбачалося забезпечити такий же рівень величності, який мала імперія, але уникнути слабкостей останньої. Це могло зробити лише поко­ління, яке пам’ятало ті високі взірці, більш того - застало їх найвищий розквіт. Навіть поколінню, що займалося демонтажем імперії, потрібен був об’єднуючий міф про величне минуле. Са­ме таким творчим міфом забезпечили своїх підданих Мономах і Мстислав (а частково - і Ярополк). Саме за цих князів _наКопичено в Україні-Русі достатньо життєвих ресурсів, аби про­триматися три-чотири десятиліття майже суцільних усобиць.

На кінець ярополкового княжіння вже майже всі князівства вийшли з підпорядкування Києву (609, с. 67). А з 1140-х назва «Руська земля», що позначала південні (українські) терени, по­чинає протиставлятися іншим східнослов’янським землям, чого раніш не було (587, с. 105). Паралельно з тих же 1140-х розгор­тається різке зростання числа міст і збільшення їхніх розмірів (571, с. 69).

Тепер вкрай тяжка і марудна справа демонтажу імперії ста­вала не лиш необхідною, а й можливою, підготованою і зазда­легідь забезпеченою. Всеволод прийшов на добре зоране поле. Водночас на Бл. Сході стався новий спалах хрестоносної ак­тивності. Втручання у католицько-ісламське протистояння ще й православної Візантії радикально порушило баланс сил в регі­оні і в кінцевому підсумку призвело до Другого хрестового по­ходу 1147-49 р. Велике ж княжіння Всеволода II припало на час визрівання його передумов, на добу стрімкого, та недовгого піднесення Візантії, що відкривало добрі перспективи і перед її потужним торговим контрагентом - Києвом.

Київська Русь перетворювалася з унітарної імперії на фе­дерацію. Це була більш гнучка система, більш стійка до зовнішніх потрясінь, з більшим внутрішнім резервом живучості. Уся величезна територія імперії умовно розділялася на чотири величезні частини: Україна-Русь, Залісся, Новгород і Полоцько- Мінська земля. Чотири частини федерації об’єднувалися перш за все єдиною династією. Проте межі між частинами федерації не були непроникними. Хоча в кожній зфедерованій частині вима- льовулася своя окрема піддинастія (рід), але цілком цей процес не завершився. Суть федерації в тому і полягала, що в будь-якій з чотирьох частин міг утвердитися будь-який Рюрикович, незва­жаючи на намічені вже внутрішні підрозділи династії. Проте така ситуація існувала більше де-юре, ніж де-факто. Реально ж за Поволжям закріплювалася молодша гілка Мономашичів (Юрій Довгорукий і його нащадки), за білоруськими землями - нащадки Всеслава Полоцького. Щодо панування над Україною- Руссю і республікою св. Софії (Новгородом), тут велася жорстка боротьба між старшими Мономашичами (Мстисла- ^вичами) і Ольговичами.

Кожна з частин федерацій, хоча спочатку її окремішність не була чітко визначена, все ж отримувала помітну автономію - не так даровану Києвом, як вирвану від нього шляхом військо­во-політичного чи дипломатичного тиску. Федерація прийшла на зміну імперії як компромісна, тимчасова форма. В основі кон­флікту, що завершився даним компромісом, лежав давній конфлікт між чернігівською і київською династіями, що сягав ще часів Ярослава Мудрого й Мстислава Тмутороканського, а мож­ливо, і значно раніших (долітописних) часів. Цей конфлікт був ускладнений новою чварою між двома відгалуженнями роду Мономашичів, в основі якої теж лежали геополітичні розход­ження. Нарешті, на все це накладалися споконвічні суперечності між Києвом, Новгородом і Полоцьком, що проходили черво­ною ниткою через усе X-XI ст. Вирішити їх в рамках імперії так і не вдалося. Федерація і була черговою спробою вирішити перш за все ці старі суперечності, а також нові, що вийшли на перший план в Любечі 1097 р.

Перед майбутнім великим князем, що мав очолити феде­рацію, стояла дуже складна двоєдина проблема: з одного боку, він мав зберегти єдність держави, не допустити її дальшого роз­паду, стримуючи відцентрові сили у намічених чотирьох части­нах, з іншого боку, небезпечно було надто сильно «закручувати гайки», тим самим провокуючи сепаратизм окраїн. Тому очо­лити Русь на постімерському етапі її федералізації міг лиш ціл­ком новий політик, що не асоціювався з усе досить одіозним родом Мономашичів, а сприймався як представник нової політичної сили, відкритої для новацій. За таких умов найкращі шанси для утвердження в Києві отримували саме Ольговичі - перш за все їх глава Всеволод.