Підрозділ 2, 4. Мономах — останній самодержець імперії

невдачах і бідах, у дорожнечі на ринкові народ більш за за все звинувачував тих, хто наживався на торгівлі, накопичував скарби, займався лихвар­ством і спекуляцією.

усю сіль, яка надходила з Галичини, силою відібрав соляні склади

Г Роздратування народу вирвалося назовні одразу ∏₀ смерті Святополка 16 квітня 1113 р. За двадцять років правління він силь­но підірвав престиж великокняжої влади, втратив зв’язки з прав­лячими домами Франції, Англії, Італії.

Характерно, що Святополк хворів і помер не в Києві, а «за Вишгородом». Ховали його лиш бояри і дружина, інші ж верстви були відсутні на відміну від раніших подібних акцій (203, с. 26). В. Татищев зберіг портрет померлого: «Бысть сей князь ростом высокий, сухый, власы черный просты, брада дол­гая, зрение име острое, читатель книг, и толико памятова, яко вся за многа лет сказоваше, аки написана. Болезни деля мало ядяше и упивашеся. К войне не бысть охотен, аще скоро гневая- ся да вскоре престая. Княгиню свою толико любляше, яко не можаше без плача отлучитися, и ея речь бысть ему силна». У другій редакції В. Татищев доповнює цей список чеснот Святополка переліком його недоліків: «При том был вельми среб­ролюбив и скуп, для которого жидам многие пред христианы воль­ности дал, чрез что многие христиане торгу и ремесла лиши­лись» (97, т. 2, с. 128). Крім того, В. Татищев ослаблює повідомлення першої редакції про любов Святополка до своєї жінки вказівкою на те, що раніше вона була його «наложни­цей». Відштовхуючись від цих свідчень, Б. Греков склав такий портрет: «Цей князь вмів відштовхувати навіть своїх близьких. Високий на зріст, худий, з гострим поглядом і довгою бородою, він навіть на бенкеті був похмурим: хвороба не дозволяла йому нормально їсти, а пив він тільки з необхідності, «для інших», срібролюбивий і скупий він був надзвичайно» (294, с. 502).

Вдова Святополка спробувала попередити неминуче по­встання роздачею милостині, проте було вже пізно. Великий на­товп киян розграбував двір тисяцького Путяти, «правої руки Свя­тополка» (1045, с. 92). Потім стали грабувати двори сотських і лихварів: «кияни же разграбиша двор Путятин, тысячького, идо- ша на жиды, разграбиша я» (50, т.

Ці події стали кульмінаційними у політичній біографії Мо­номаха. В Іпатському літописі його прихід до Києва зображуєть­ся як запрошення його туди киянами (53, с. 272), причому через усю оповідь проходить ідея всенародного заклику. Але ще М. Присьолков дотепно помітив, що в літописі «все виходить від «киян», які, таким чином, «і запрошують Володимира, і грабують, і знову запрошують, аби припинити тим власний же грабунок» (852, с. 322). Залучивши Житійне сказання про Бори­са і Гліба, М. Присьолков пояснив загадку. В Житії оповідь має зовсім інший характер: «Святополъку представивъшюся..., и многу мятежу и крамоле бывьши в людъх и млъве не мале; и тъгда совокупивъшеся вси людие, паче же больший и нарочитии мужи, шедъше причътъмь всех людии и моляху Володымыра, да въшед, уставить крамолу, сущюю в людьх. И въшьд, утоли мятежь и гълку в людьх, и прея княжение всея Руськы земля» (22, с. 64). Та кандидатура Мономаха далеко не одноголосно підтримувалася навіть знаттю (970, с. 244). Багатьох відштовхувала риса, про яку писав митр. Никифор: «Здається мені, що оскільки сам ти не можеш усе бачити своїми очима, то ті, хто служить тобі зброєю і приносять тобі нагадування, інко­ли передають тобі донесення на шкоду душі твоїй, і через відкри­тий слух твій входить у тебе стріла» (764, с. 52). Никифор пояс­нює, що нашіптують князеві його радники: «О сём испытай, княже мой, о том помысли: о изгнанных от тебе, о осужденных от тебе наказаниа ради, о презренных: въспомяни о всех, кто на кого изрекл, и кто кого оклеветал, и сам судии рассуди таковые, и яко же от Бога наставляем, всех помяни, и тако сътвори и отпусти» (43, с. 72). Митрополит підкреслює, що це не лиш його думка: «Не опечалися же ся, княже мои, о словеси сем; или мниши, яко кто при де къ мне печален, и того деля напысах ти се? ни; тако ми благоверна твоего, но просто тако написах на въспо- минание тебе, яко великиа власти и великом въспоминанием тре- бують и мног, яко и вельми пользують и велику пакость име- ють» (43, 72-73).

Міське повстання не було «за Мономаха», а від початку мало антифеодальний характер. Це згуртувало верхи, приглу­шило партійні чвари. Клани мусили зійтися на одній кандида­турі. Та зроблено це було зовсім не для задоволення волі по­всталих. Кандидатура Мономаха повсталими не висувалася - про це ані слова в джерелах. Таке мовчання там, де відповідна звістка була б украй вигідною для мономахових літописців, є надзвичайно промовистим.- Воно засвідчує дуже малу попу­лярність Мономаха серед киян. Бояри ж зійшлися на цій канди­датурі як на засобі придушення повстання. Саме Мономах, відо­мий своєю жорсткістю, міг найшвидше втихомирити бунтівників. Саме Мономах, який 1093 р. змушений був залишити Київ че­рез свою (і свого брата Ростислава) крайню непопулярність се­ред киян, не мав ніяких сантиментів щодо київського плебсу. Бояри розраховували на злопам’ятність Мономаха і вважали, що його жага помсти буде їм на руку. Володимир II увійшов до Києва як захисник бояр, лихварів і купців.

Та після зайняття престолу слід було все ж піти на поступки народній масі, аби не провокувати повторення подібних спа­лахів гніву у майбутньому. Вживаючи запобіжних заходів, Мономах спрямував головну увагу на лихву і становище борж­ників. Митрополит Никифор радив князеві: треба пробачити безнадійним боржникам їхні борги, якщо ж це неможливо, то принаймні скасувати «великий різ» (надмірні проценти). Моно­мах діяв дуже обережно. Як вважав В. Мавродін, Мономах ще до вступу до Києва скликав на нараду в заміський палац у Берес­товому своїх дружинників, запросив також олегових представ­ників (671, с. 75). Спільно виробили «Устав о різах», доданий до Руської Правди. Хто узяв борг під 50 %, мав сплачувати від­сотки лиш 2 роки, хто ж сплатив їх втретє, звільнявся від боргу.

Нові статті про закупів і холопів відображали тенденцію до обмеження і скорочення джерел рабської праці на Русі і за­свідчували, як вважав Б. Греков, розуміння Мономахом нових вимог господарського розвитку (294, с. 183, 503). Більш реалі­стичну оцінку мономаховим новелам дав П. Толочко: «У відо­мому «Повчанні» Володимир, безперечно, ідеалізував і пере­більшив свої заслуги перед «простым смердмь и убогою вдовицею», однак і ті напівзаходи, які він змушений був під тис­ком народних мас запровадити в життя, дещо поліпшили їхнє становище» (1045, с. 95). Опір Мономахові існував, але був слаб­ким. М. Берлинський пише: «Тмутороканський князь Олег від­важився було виступити проти володимирового піднесення, але відправленими проти нього військами був присмирений» (178, с. 51). Утвердженню Мономаха в Києві сприяла і міжна­родна ситуація. На Близькому Сході того року почалася чет­верта і остання кампанія Мавдуза. Влітку об’єднане ісламське військо здобуло великі перемоги біля Тиверіадського озера. Ста­новище Єрусалимського королівства стало критичним. Але на початку вересня Мавдуза було вбито в мечеті Дамаска невідо­мим вбивцею. Еміром Мосула став ал-Бурсукі. З великим військом він пішов на Едесу, але восени 1115 р. був розбитий (944, с. 11).

Володимир Мономах, очоливши Київську імперію, коли вона вже хилилася до розпаду, навдивовиж нагадував сучасно­го йому візантійського імператора Олексія Комніна (1081-1118), що теж був людиною розумною і твердою, а разом з тим тон­ким, добрим полководцем, спритним дипломатом, чудовим адміністратором (338, с. 100). Але парадоксальна річ: на фоні титанічного образу Мономаха, який він мав у свій докиївський

період, його столичне дванадцятиліття виглядає не надто ефект­но. Здається, що в літописі діють два зовсім різні Мономахи. Половецька загроза без постійних провокацій якось сама собою зникла. За Л. Гумільовим, куманофобія XII ст.

Пізні літописи подають такий виклад зовніполітичної про­грами Мономаха: «Сівши в Києві, князь Володимир раду тво­рив з боярами і вельможами: «... Яко великий князь Олег ходив і взяв з Царягорода велику данину, потім князь великий Святос­лав Ігоревич ходив і взяв з Царгорода тяжчу данину. А ми є настольники прародителів своїх і батька мого Всеволода Яро­славича...» Відповідали же бояри його і вельможі і вирішили: «Серце царево в руці Божій, а ми у твоїй волі, государя нашого від Бога» (34, с. 72; 33, с. 41). Текст цей явно пізній, складений московськими книжниками разом з легендою про шапку Моно­маха, яка далі слідує. Але він має певне раціональне зерно. Мономах справді різко змінив спрямованість зовнішньої полі­тики Києва. Якщо при Святополкові на перший план все чіткіше виходив її західний вектор, то Мономах різко переорієнтовує дипломатичні і військово-політичні зусилля держави на південь.

Аби убезпечити собі тил з боку Візантії, Мономах, згідно угорських джерел, укладає якусь угоду з Коломаном. В резуль­таті Коломан приймає значну частину переселенців з Русі і роз­селює їх уздовж кордонів для несення прикордонної служби - на зразок тогочасних грецьких акритів чи пізніших українських козаків. М. Лучкай датує це 1114 р. (660, с. 82), І. Орлай - 1115 і називає другим великим переселенням руського племені за Кар­пати (763, с. 168) (власне, ідеться про дозаселення Закарпаття, де руське населення і так було автохтоном). Очевидно, ці нові засічні лінії призначалися для оборони від половців, які відсунуті від кордонів Русі, мали тепер тиснути на угорців. Навряд чи Моно­мах допустив би відтік населення з києво-переяславо-сіверсько- го порубіжжя. Найлегше було б адаптуватися за Карпатами га­личанам, та влада Мономаха над Галицькою землею була суто номінальною. Тоді виходить, що Мономах організував пересе­лення з ближчої до Києва Волині, але, звісно, не з західної її частини, бо не міг оголювати кордон з Польщою, а зі східної.

Таке припущення підкріплюється гідронімічним матеріалом: багато закарпатських річок мають назви, подібні до жито­мирських. Русько-угорська угода носила компромісний харак­тер і по-своєму унормовувала стихійну «реконкісту», яку вело руське населення в Карпатах проти угорців. І Мономах, і Коло- ман дозріли до компромісу, оскільки мали спільного противни­ка - Візантію. Послаблення хрестоносців автоматично посилю­вало Візантію, що було невигідно двом карпатскьим державам. На цьому і могло грунтуватися їхнє зближення.

Але візантійська авантюра (забезпечити царгородський стіл своєму онукові) виявилася для Мономаха заскладною. Три роки було витрачено на вирішення долі білоруських земель. Гліб Bce- славич Полоцький прагнув прилучити до своїх володінь Typo- во-Пінщину. Похід Мономаха поклав цьому край 1116 р. Але 1119 р. конфлікт спалахнув знов. Мономах полонив Гліба, привіз як бранця у Київ, де він якось блискавично помер. Відраза по­лочан до Мономаха стала абсолютною.

Зате Мономах домігся успіхів у пошуку порозуміння з галицькими Ростиславичами. Останні були потенційними супер­никами Польщі, тому це викликало значне занепокоєння в Бо­леслава Кривоустого. Для нього дуже небажаним був можли­вий конфлікт з Києвом з огляду на заколот палатина Скарбимира, війну в Помор’ї, боротьбу з Німеччиною і Чехією (268, с. 66).

1115 р. Мономах, Олег і Давид здійснили вже друге в іс­торії перенесення мощей Бориса і Гліба - тепер вже у спеціаль­но вибудовану для них кам’яну церкву у Вишгороді. Дві обста­вини надавали цій здавалося б суто церковній церемонії особливого політичного звучання. По-перше, це сам характер культу Бориса і Гліба, по-друге, зв’язок цієї церемонії з черні­гівськими Святославичами. Ініціатива у побудові кам’яного хра­му у Вишгороді належала ще Святославу Ярославичу. По його смерті будівництво намагався продовжити Всеволод, але невда­ло. Після цього в роботах настала тривала перерва, і храм було завершено будівництвом лише Hll р., але не Святополком, а Олегом Святославичем (22, с. 60, 64).

І. Смирнов проаналізував опис вишгородських урочис­тостей за трьома джерелами: Лаврентівським літописом (узято з переяславського літописання), Іпатським літописом і Сказанням про Бориса і Гліба. Перше джерело висвітлює події з погляду Мономаха, останнє - з погляду Святославичів. Іпатське ж по­відомлення найскладніше. Центральне місце у ньому займає опис конфлікту між Мономахом і Святославичами з питання, де саме встановити раки з мощами - Мономах хотів поставити їх посе­ред храму і спорудити над ними срібний навіс, а Давид і Олег бажали поставити у закомару, «йде же отець мои назнаменал» (53, с. 277-8). Конфлікт був такий гострий, що митрополит і єпис­копи запропонували кидати жереб (!), доля усміхнулася Свя­тославичам. Тут І. Смирнов виділив три моменти: 1) гостроту конфлікту - під час урочистої церемонії, на очах усього люду; 2) перемогу Святославичів; 3) позицію митрополита Никифора. Останній не тільки не підтримав великого князя, а саме*він міг безапеляційно виректи присуд, а й дуже недвозначно продемон­стрував симпатії до його ворогів (970, с. 251). Це тим більш по­казово, що напередодні Никифор з єпископами «обедаша у Оль­га и пиша» (53, с. 277). Стосунки Мономаха з Никифором явно не склалися. Про це ж свідчить і Повчання Мономаха: «Еписко­пы, и попы, и игумены... с любовью взимайте от них благосло­венье и не устраняйтеся от них, и по силе любите их» (50, с. 157). М. Присьолков зазначає, що тут демонстративно пропущено згадку про митрополита (852, с. 312).

Вишгород не став другим Любечем. Увійти вдруге у ту ж річку не вдалося. Надто багато змінилося навкруги. Змінилися й самі творці любецьких принципів. Олег після пишних урочи­стостей повернувся у Чернігів до брата геть спустошеним і зане­дужав. 1 серпня він помер, а вже 2 серпня був похований (літня спека!) у Спаському соборі (504, с. 542).

Потерпівши невдачу у Вишгороді, Мономах відігрався на літературному поприщі. Він не наважився вилучити зі «Сказан­ня про Бориса і Гліба» авторські симпатії до Святослава. Зате в новій редакції Повісті врем’яних літ 1116р. Мономах домагається невеликої текстуальної підміни в описі канонізації Бориса і Гліба, що відбулася 1072 р. Якщо в першій редакції фігурувала «бла­гословляюча» рука Гліба, то у другій - Бориса, що був патро­ном саме Всеволодовичів. Мономах постійно відриває цього святого від його молодшого брата. У своєму Повчанні Моно­мах називає 24 липня не днем Бориса і Гліба, а днем Бориса. 1117 р. він закладає церкву в своїй резиденції на Альті, де заги­нув Борис. В мономаховій сім’ї зберігалася реліквія - Борисів меч, яким той боронився від убивць. Згодом цим же мечем на­магатиметься захиститися від убивць внук Мономаха Андрій Боголюбський (1121, с. 24-25). Водночас і соціальні погляди автора другої редакції ПВЛ цілком співпадають з позицією Мономаха, вираженою в його Повчанні, відповідних статтях Руської правди і взагалі в практичній діяльності (206, с. 180).

Східноєвропейський контекст руських подій був доволі складним. 1115 р. Венеція почала війну з Угорщиною, до якої готувалася вже давно. Перший похід, очолений дожем Ордела- фо Фал’єрі, мав лише частковий успіх. Зате другий похід 1116 р. розгорнувся вже у досить сприятливій для Венеції ситуації. У Венеції побував германський імператор Генрих V і пообіцяв своє сприяння (союз з Візантією було укладено ще 1106 р.). Спри­яння двох імператорів призвело до відновлення позицій Венеції в Далмації (979, с. 321).

До 1115 р. між Києвом і Константинополем зберігалися тісні дружні зв’язки, закріплені династійними шлюбами. Рюри­кович! мандрували до Царгороду, ширилося паломництво. Тому цілком несподіваним став похід Мономаха на візантійські во­лодіння у Подунав’ї. Це могло бути відповіддю на захоплення Тьмуторокані Олексієм Комніним (437, с. 352). Тоді ж Мономах висунув претензії на болгарський престол (287, с. 308).

По смерті Олега 1 серпня 1115 р. Мономахові могло зда­тися, що віднині Чернігівська земля буде безпечною, а гарячих Ольговичів він зуміє втримати у вузді; старший з них, Всеволод Ольгович, вже за життя батька слухняно ходив у походи за вка­зівкою переяславського князя (504, с. 452). Неначе дійсно більше з бажання переконатися у слухняності Ольговичів, насолодити­ся цією довгоочікуваною перемогою, аніж з реальної стратегіч­ної потреби, Мономах у січні 1116 р. здійснює разом з синами, Давидом Чернігівським і його племінниками Ольговичами похід на Гліба Всеславича Мінського. Формальною причиною похо­ду літопис називає те, що той «воевал дреговичи и Случеск по­жег» (52, с. 250). Повчання Мономаха уточнює: «К Меньску ходихом на Глеба, оже ны бяше люди заял, и бы ны поможе, и створихом свое мышленое» (53, с..282). О. Зайцев відзначав: «Важливо, що у поході беруть участь всі чернігівські князі і що напад Гліба на Случеськ відбувся незабаром після смерті Оле­га» (386, с. 50). Частину населення білоруських земель було ви­ведено: «Ярополк же поставив город Желні дручанам, яких по­лонив» (39, с. 176).

За таких же обставин Мономах організовує перший за сво­го великого княжіння похід у Степ. Принаймні, кончої необхід­ності в ньому не було: більшість донських половців відкочува­ло у Передкавказзя, а половці дніпровські все більше загрузали у війнах з Візантією (504, с. 542). Витрачені на черговий степо­вий похід ресурси краще було б використати для внутрішнього зміцнення держави, але раз запущена військово-політична ма­шина вже діяла сама собою. Не князь керував нею, а вона кня­зем. Надуманий похід не міг не дратувати удільних князів, не підігрівати їхніх і без того сильних сепаратиських настроїв.

До походу були залучені раті київська, чернігівська, пе­реяславська, смоленська. Але усталені плани порушив Гліб Мінський, який увірвався на Смоленщину, повоював,дреговичів, спалив Лучеськ. Та похід все ж відбувся і два княжичі знов захо­пили Шарукан і Сугрів, які вже здобувалися п’ять літ тому, а також третє - Балин. Назву останнього виводять від тюркського «baliq» - місто (359, с. 80). Мабуть, це була «безіменна» чи ко­лективна зимова ставка кількох половецьких орд. Ряд літописів називають замість Шарукана «Чешелуев» (75, с. 41), «Чешлуев» (76, с. 73), який доречно ототожнювати з пізнішим Чугуєвим. Якщо 1111р. мешканці Шарукана зустрічали русів як братів, то тепер руський княжич взагалі «приведе себе жену, красну вель­ми, ясьского князя дщерь» (53, с. 284). Отже, в цих містах жили з половцями рештки розореного і майже вщент знищеного ще печенігами аланського (яського) населення Хозарського кага­нату. Щоправда, археологам досі не вдалося виявити достовірні сліди цих міст. Очевидно, культурний шар у них був дуже тон­ким, а укріплення - дерев’яний частокіл. Про їхню локалізацію висловлювалися найрізніші судження (356).

Відступаючи під ударами руських дружин, половці 1116 р. відійшли «за Дон і за Волгу і за Яїк» (53, с. 303-304). Вони роз­громили Саркел - Білу Вежу. Літописні й археологічні джерела свідчать, що половці взяли Саркел в облогу, а потім і підпалили його, завдавши значних втрат його населенню, проте повністю оволодіти містом не змогли. Але й відродити місто саркельцям не вдалося. Під 1117 р. Іпатський літопис повідомляє про прихід на Русь біловежців. На довгий час Русь було відрізано від При- азов’я і важливих торгових шляхів на Схід, в тому числі до Тму- торокані. Проте життя все ж продовжувало теплитися у Саркелі. Імовірно, тут продовжило мешкати нечисельне змішане русь­ко-половецьке населення - можливо, згодом відоме у літописах під назвою «бродники» (443, с. 78).

Білоруські князі спробували скористатися з того, що го­ловну увагу Києва відволікає Степ. Гліб Мінський ще на по­чатку десятиліття планував розширити свої володіння, а по можливості й посісти великий стіл. Проте смерть Святополка і вокняження Мономаха розладанало його плани (279, с. 69). Кілька літ Гліб мусив вичікувати на новий похід проти степо­виків і лиш 1116 р. захопив і спалив Слуцьк. У відповідь негайно сформувалася антимінська коаліція. Смоленський князь оволодів Оршею і Кописью, а переяславський князь, об’єднавшись з чер­нігівським, зайняв Друцьк (434, с. 55).

1116 р. настають зміни і на Близькому Сході. Столицею автономного сельджуцького султанату Малої Азії стає м. Ko- н’я. Це символізувало припинення відступу мусульманських сил, їхнє перегрупування для рішучого наступу. Тому увага Моно­маха знов звернулася до південних торгових артерій. 1116 р. він розпочав війну за дунайські міста, яка тривала аж до 1122 р. (267, с. 29). В цім котексті несторова концепція дунайської пра­батьківщини русів розцінюється як політична програма, що об­грунтовувала присутність Русі на Дунаї (287, с. 52).

Продовження мономахового наступу на Степ примусило половців відступати на південь. 1117 р. вони захопили Білу Ве­жу (Саркел), колишній візантійський опорний пункт на терито­рії Хозарії. На її руїнах було розбито нове половецьке становище з невеликих глинобитних, хаотично розкиданих будинків (150). Частина половців пішла до Волзької Болгарії, «и выела им князь Болгарьскыи пити с отравою и пив Aena и прочий князи вси помроша» (53, с. 285).

У Новгороді ж 1117 р. вокняжився мономахів онук Всево­лод Мстиславич. Тамтешні бояри були роздратовані переходом свого князя Мстислава на білгородський стіл, тому уклали з його сином «ряд», за яким він обіцяв до скону лишатися в Новгороді (44, с. 50). Слід гадати, що Всеволодові довелося прийняти й інші умови (584, с. 23).

1118р.- рік активного сонця. Він значно каталізував про­цеси на євро-азійському порубіжжі. У Палестині виник орден тамплієрів (1113 р.- госпітальєрів, 1128 р. - тевтонців). Арагонці відвоювали від маврів Сарагосу, а через кілька літ вийшли до моря (377, с. 108). Давид IV переселює в Грузію половців, аби боронили кордон від мусульман. Хан Атрак, отримавши запрошення, повів усю свою величезну орду (147, с. 117). Військо­вий союз швидко переріс у васальні стосунки. Зв’язки половців з грузинською династією особливо зміцніли по тому, як Атрак видав свою доньку Гурандухт за грузинського царя. За грузинсь­кими літописів, туди перейшло 45 тис. половців (171, с. 195). Та вони не почувалися там вдома, не лишили там жодної кам’яної статуї. Атрак вів придворне життя, його ж брат Сирчан, останній представник колись могутнього роду, продовжував кочувати над Азовом (810, с. 261-2). Тоді за половцями закріпилися передкав- казькі степи, Прикубанська і Ставропольська височини. Від аланів половці відібрали Терсько-Кумикські степи (769, с. 93).

Половецько-грузинське зближення на багато років знімає половецьку загрозу з порядку денного руських князів і карди­нально змінює співвідношення сил у Східній Європі. Ті половці, що лишилися у Приазов’ї, одразу відчули це. Після смерті Мо­номаха хан Сирчан послав до Атрака послів з проханням по­вернутися у степ. Наш літопис зберіг поетичний переказ про цю подію. Співець Сирчана Орев співав Атракові половецькі пісні і давав йому нюхати «зілля на ім’я євшан». У відповідь Атрак вигукнув, що краще на власній землі мертвим бути, ніж у чужій славним, і повернувся на береги Сіверського Донця. Після вчи­нених Мономахом погромів половці перейшли до нової форми кочування - таборової, при якій вони були рухомими цілий рік. Знову вони стали практично невловимі для руських дружин. Недарма за наступні півстоліття (1116-1160) в літописі зафіксова­но лише два походи на половців, причому обидва - в самому кінці цього періоду, 1152 і 1153 р. (810, с. 262).

Для Русі тимчасове послаблення половців у Приазов’ї мало не лиш позитив, а й негатив, бо могло спровокувати нові усоби­ці. Русі потрібна була не так відсутність половців, як максимальне ослаблення їх. Бодай невеличка степова загроза допомагала Киє­ву утримувати в покірності найближчі князівства. Після її ж зник­нення відкладені у довгу шухляду претензії удільних князів ви­ходять на перший план. Перш за все загострюється новгородське питання. 1118 р. викрито боярську змову, спрямовану на поз­бавлення від влади Києва. Бояри вміло викликали обурення проти близьких Мономахові людей (44, с. 21). Та Мономах зміг побороти цей сплеск сепаратизму.

Услід за новгородцями заворохобили волиняни. Власне, саме розв’язання волинського питання і стало найважливішим діянням Мономаха як великого князя. Волинським князем з HOO р. був Ярослав Святополкович, що мав види на Київ. 1117 р. Мономах і його союзники, серед яких були Ростисла- вичі, здійснили превентивний похід на Волинь, що завершився для них невдало. Між противниками було укладено угоду, згідно якої Ярослав зберігав свої володіння, але визнавав над собою владу київського князя (53, с. 284). Ця угода не задовільняла ні Мономаха, ні Ярослава (268, с. 67). Мономах добився шлюбу Ярослава зі своєю донькою (у того це був третій шлюб, перші дві дружини - угорка і полька). Та невдовзі Ярослав порвав з Мономахівною, і почалася війна 1118 р. Ярослав навіть почав готувати похід на Київ. Розуміючи, що волинським полкам та­ке не під силу, він відправився по допомогу до Польщі й Угор­щини. Ця чергова помилка і коштувала Ярославові волинського столу (1045, с. 94). За його відсутності, мабуть, не без впливу Мономаха підняли заколот волинські бояри, внаслідок чого Ярославові довелося зовсім покинути Волинь і втекти до свого свояка Стефана II Угорського. Та 1119 р., не маючи підтримки в Угорщині, Ярослав перемістився до Польщі (52, с. 292). На­прикінці 1119 р. на польсько-руському пограниччі почалися бо­йові дії. У відповідь 1120 р. «посла Володимер Андрея с поганы­ми на Ляхы и повоеваста е» (53, с. 286). 1121 р. «приходи Ярослав с Ляхы к Чьрьвну при посадничи Фоме Ратиборичи и вороти- шася опять не вспевше ничто же» (53, с. 286).

У цих діях узяли участь і Ростиславичі, традиційно заці­кавлені як у протистоянні Польщі, так і в поширенні свого впли­ву на Волинь. Це примусило Болеслава відмовитися від устале­них способів ведення війни. 1122 р. за завданням Болеслава воєвода Петро Власт організував викрадення перемиського кня­зя Володаря Ростиславича. «В то же лете яша Ляхове Володаря Василкова брата» (52, с. 292; 53, с. 286). Детальніше пише Ортліб Цвіфальтенський: Петро Власт «здійснив також гріх величезної підступності, а саме: якогось короля Русі, що ворогував з його сеньйором, князем поляків, своєю підступністю обманув; після того, як дав йому присягу і перейшов до нього на слижбу і став підтримувати його сина, його ж підступно, в результаті змови, видав у руки ворогів, які присудили його до великого викупу» (126, с. 74-75). Підтверджує це й Кадлубек, вказуючи ще й на велику небезпеку Ростиславичів для Польщі (124, с. 158-164).

Володарів сліпий брат Василько віддав у викуп усю свою і братову спадщину. Ростиславичі змушені були ще й укласти союз з Польщею проти Києва (1245, с. 51). Наступного 1123 р. відбувся коаліційний похід під проводом Ярослава на м. Воло­димир, яке тримав син Мономаха Андрій. У своєму військові Ярославу вдалося об’єднати польских дружинників, чеські та угорські наймані загони, а також полки Володаря і Василька Ростиславичів. Та коли 20 травня 1123 р. Ярослав агітував володимирців здаватися, його було вбито. Літопис вказує, що це зробили «двоє ляхів» (53, с. 287). Навряд чи це була якась випадковість, бо, як виявилося, союзники покійного наче тільки і чекали цього. Вони «розійшлися кожен до себе, а до Володи­мира з благанням і дарами послали послів, аби простив він їм, що вони осмілилися на нього піти» (39, с. 180). Літописець так нав’язливо приписує поразку і смерть Ярослава провидінню, що цьому годі вірити. Володимир Мономах, маючи ррзгалужену мережу своїх людей не лише у Половецькій землі, а й по всій Русі, домагався перемог малою кров’ю.

І. Будовніц слушно зауважує, що характер тої єдності Ру­сі, яку було досягнуто за Мономаха і його сина, суттєво різ­нився від єдності, що була при Ярославі Мудрому. Підручні Mo- номахові князі беззастережно йому корилися й виконували його доручення, але він вже не міг їх пересаджувати з однієї волості в іншу, тут вони мали міцні корені і були повними господарями. Вони корилися Мономахові не тому, що їхні землі органічно в’язалися до Києва, а тому що в руках Мономаха через сприят­ливий для нього збіг обставин сконцентрувалися величезні ре­сурси (206).

Зміни ситуації на Русі були пов’язані і зі змінами на міжна­родній арені. 1118 р. новим імператором Візантії став Іоан Комнін. На відміну від свого батька він вважав, що допомога, яку імпе­рія отримує від італійців, не варта тієї високої ціни, яку дово­диться за неї платити. Тому Іоан не поспішав підтверджувати батьків хрисовул. Коли ж венеціанці нагадали, то імператор відповів, що стан справ у державі не виправдовує політики його батька щодо Венеції (979, с. 286). Таким чином, у Русі з’явився шан. потіснити італійців.

1119 р. могло здатися, що Візантія остаточно переборола кризові явища, що значно скоротили її вплив на зламі століть, і тепер, навпаки, починає відновлювати свою колишню могуть. Вона пробує відвоювати від венеціанців Далматію, ско­риставшись тогорічними погодними труднощами в Європі: вели­кими зимовими повенями і сильною посухою навесні. Того ж року Німеччина підкорила Східне Помор’я. Білоруські князі, стимульовані києво-волинською усобицею, роблять чергову спробу вирватися з-під влади Києва. Мінський князь Гліб нама­гається об’єднати землі дреговичів, полочан та інших кривичів (504, с. 25). Для цього він завоював Новогрудську волость, де сидів Ярополк Мономашич, а також почав воювати смоленські і новгородські володіння (97, т. 2, с. 133). У відповідь Мономах особисто очолив рать на Смоленськ. Гліб утік до Мінська і зак­рився там. У цей час Вячеслав Володимирович захопив Оршу, а Давид і Ярополк з переяславською раттю узяли на щит Друцьк. Відтак почалася облога Мінська. Місцеве боярство видало Гліба Мономахові (504, с. 543-4). 13 вересня 1119 р. він помер у київсь­кому порубові (53, с. 286). а Мінськом став управляти один з «мужів» Мономаха (451, с. 19).

Паралельно з білоруською кампанією Мономах почав го­тувати похід на Візантію з метою підтримати свого внука Васи­ля як претендента на царський стіл. Володимир вже давно таєм­но допомагав своєму зятеві Леонові Діогеновичу. До нього йшли люди з руських князівств, надсилалися припаси, переправляла­ся казна. Мономах регулярними дарунками підштовхував дітей Тугорхана до набігів на візантійські володіння. Сам же Леон був бажаним гостем у придніпровських половців, що остеріга­лися його грізного тестя (504, с. 545). 1119 р. Мономах вирішив ризикнути. Олексій Комнін був хворий, турки насідали на Візан­тію зі сходу. Навряд чи Мономах сподівався, що Леон чи Ва­силь Леонович посядуть трон базилевса. Але і частковий успіх дав би добрі плоди: повернення Русі давніх земель уличів і ти- верців. Коли Леон вторгнувся у Подунав’я, Мономах спробу­вав допомогти йому. Але дуже швидко Леон був вбитий у До- ростолі двома сарацинами, підісланими Олексієм. Люди Леона умить розбіглися. Київське військо, не перепочивши ще після мінського походу, мусило здійснити марш-кидок на Дунай, аби врятувати там ситуацію. Боротьба двох відживаючих імперій набувала доволі драматичних форм.

Військо Івана Войтишича устигло до дунайських міст ра­ніше від візантійського, усюди було посаджено посадників Мо­номаха. Володимир підняв на диби усю Русь, влітку у похід було споряджено його сина Вячеслава разом з досвідченим воє­водою Фомою Ратиборичем. Проте ще до підходу Вячеслава візантійці вибили з дунайських міст руські гарнізони, і вони зу­стріли Вячеслава на Дністрі. Вячеслав продовжив рух, але в донських степах знов активізувалися половці. Мономах відчув, що Візантія переграла його, і мусив відкликати дунайську екс­педицію (504, с. 546). Проте на цьому протистояння не закінчи­лося. Воно загрожувало знекровити Україну-Русь на багато років. Проте Константинополь віддав перевагу дипломатії. До Києва прибуло посольство з багатими дарунками і обіцянками поступитися землями у Північному Причорномор’ї (656, с. 66). Крім того, Мономахові було піднесено золотий імператорсь­кий вінець, дорогоцінний пояс, скіпетр і яшмову чашу (504, с. 560). Укорінення Русі в Подунав’ї довелося відкласти на потім.

1120 р. знов видався посушливим. Візантія успішно розви­вала бойові дії і навіть втягнула у союз проти Венеції Геную. Підтримуваний візантійцями проти Венеції Бела Урох прийняв титул короля Сербії. Головне ж військове протистояння ісламу і християнства того року було не в Палестині, а на Кавказі. Да­вид Будівничий очолив генеральний наступ кавказьких народів проти сельджуків і вступив до Ширвану. У відповідь султан зібрав всіх васалів від Дамаска й Ірану до Вірменії і кинув на грузинів військо, що перевищувало їхнє у кілька разів (171, с. 196).

Ярополк ходив на половців аж за Дон, але і там не виявив їх (80, с. 270). Юрій Довгорукий ходив на Волзьку Болгарію через землі мордви (53, с. 286; 52, с. 292). З глухих даних джерел слід розуміти, що перемога далася Юрієві дуже дорого. Похід було викиликано тим, що булгари отруїли тестя Юрія хана Аєпу. На це натякає Іпатський літопис: «придоша половци к болга­рам, и выела им князь болгарский пити с отравою, и пив Aena и прочий князи вси помраша» (53, с. 285).

Натомість Чернігів, який впродовж усього XI ст. був го­ловним суперником Києва за верховенство на Русі, цілком зо­середжується на внутрішніх справах. 1120 р. там на замовлення Давида Святославича почалося спорудження Борисоглібського собору, що тривало до 1123 р. Цей собор був зримим символом вірності чернігівського князя любецьким принципам, політиці братолюбства, яку уособлювали св. Борис і Гліб.

1121 р. позначився в Європі м’якою зимою з відлигами, що викликали сильні повені. За ними послідувала суха весна. Мономах тоді прогнав «берендеїв з Русі, а торки і печеніги самі тікали, і ворохобили тут, і від’їхавши, погинули» (75, с. 42).

Весна 1122 р. була в Європі м’якою і безсніжною. Давид IV переміг Сельджукідів при Дідгорі, і Грузія стала найсильнішою державою Кавказу (171, с. 196). На Візантію на­пали «скіфи», в яких вбачають печенігів (345, с. 55). Мономах, серйозно занепокоєний ситуацією в Новгороді, вирішує діяти не лиш репресіями, а й поріднитися з тамтешньою елітою. Тому Мстислав, що тільки-но став удівцем, «поя Дмитровьну Новегороде Завидиця» - доньку майбутнього посадника Завида Дмитровича. Для більшої урочистості весілля влаштували в Києві. Воно мало символізувати примирення Києва і Новгоро­да.

В листопаді 1122 р. папа Пасхалій II відправив до Олексія Комніна листа з пропозицією об’єднати церкви на засадах підпо­рядкування патріарха папі (127, т. 1, с. 334). В Римі вважали, що сутужне становище Візантії примусить її до поступок. Та ці роз­рахунки виявилися хибними. А все ж новий поворот у римо- візантійських стосунках позначився на Русі. Саме в ці роки митрополит Никифор склав «Послання до великого князя Во­лодимира», де виклав причини розділення церков. Очевидно, князь вважав за потрібне підготуватися до відповіді на ті пропо­зиції, що могли поступити до нього з Риму. Тому він хотів от­римати від митрополита необхідну аргументацію церковно-бо­гословського характеру (864, с. 75-76). До того ж саме того року Мономах видав свою онуку Добронігу-Євпраксію Мстиславну (1108-1172) за візантійського цісаревича Олексія. Ставши імпе­ратрицею, вона носила ім’я Ірина, уславилася своїм трактатом «Мазі» в 5 частинах, який відкрив 1912 р. X. Лопарьов у фло­рентійській бібліотеці Медичі (798, с. 273).

Усі ці геополітичні зміни навколо Русі вимагали проведення нового княжого з’їзду. Він зібрався у Києві.H23jg. Того ж року Давид IV оволодів вірменськиТлйҐмістами, вибивши звідти тюрків. Для оборони цих міст було сформовано гарнізони з месхів (171, с. 197). Згодом нащадок одного з них на ім’я Руста- веллі складе епос, типологічно співставимий зі Словом о полку Ігоревім.

1124 р. запам’ятався на Русі абсолютно сухим літом. Київ горів два дні і вигорів увесь, постраждало 600 церков і «безчисла людей і всякої живності». 11 серпня помер Василько Ростисла- вич (73, с. 58). Його брат Володар, помщаючися за своє викра­дення, напав на польську Вислицю, у відповідь поляки посунули на перемиські землі. Та це вже були завершальні бої довготри­валого конфлікту (268, с. 68-69).

В. Татищев подає унікальну звістку про завершення прав­ління Мономаха. Після розгрому Святославом Хозарії багато хозарів «в Русь переведены и по разным городам поселены, час­тин) сами, от печенег терпя или для сохранения жидовства, в Русь переселились... и до нашестия татар часто их вспоминают». У цьому зв’язку В. Татищев зазначає: «Однако ж от их жидовства в Киеве по смерти Святополка П-го учинилось великое смяте­ние, многих побили, для которого Владимир II закон на сейме 1126-го зделал: всех жидов выгнать и впредь в Русь не впусчать, которое доднесь хранится» (97, т. 1, с. 328-9). Це повідомлення знімає суперечність між татищевським повідомленням під 1113 р. про вигнання юдеїв Мономахом і повідомленням Іпатського літопису про пожежу Києва 1124 р., коли «погоре Гора и монастыреве вси, что их на Горе в граде, и Жидове» (53, с. 208). Цю суперечність відзначали С. Соловйов (983, с. 350), І. Малишевський (690, с. 111, 112), М. Грушевський (303, т. 2, с. 119), Ю. Гессен (264, с. 13). Насправді єврейське купецтво про­довжувало процвітати в Києві практично все правління Моно­маха. Рабі Еліецер Бен Ісаак з Праги залишив опис юдейських громад, бачених ним на Русі (752, с. 89). Рабі Самнельс 1124 р. написав на Русі трактат в дусі західних тосафіотів (1223, с. 108-109). Лиш під кінець мономахового правління, коли все більшої сили в руській торгівлі набирає західний вектор, у Києві спалахнув гострий конфлікт - найімовірніш, на грунті торгової конкуренції. Переорієнтація руських купців зрозуміла: леван- тійський шлях продовжував занепадати, 1124 р. хрестоносці зазнали страшної поразки під Дамаском.

1125 рік забрав двох найвойовничіших державотворців Східної Європи. 24 січня помер Давид Будівничий, про якого грузинський хроніст занотував: цар «намірявся здійснити ще ве­личніші справи і походи» і дієво готувався до них, але смерть перервала ці плани (171, с. 195). 19 травня помер Мономах. По ньому зберігся такий некролог : «Преставився благовірний князь, христолюбивий і великий князь всея Русі Володимир Мономах, іже просвіти Рускую землю, аки солнце луча пущая; его же слух произиде по всим странам, наипаче же бє страшен поганим» (53, с. 289). Згодом Автор Слова о полку Ігоревім явно мав на увазі цей некролог, жалкуючи, що того старого Володимира не можна пригводити до гір Київських.

Які ж наслідки мали велике княжіння Мономаха? В істо­ріографії закріпився погляд на Мономаха як на реформатора і захисника інтересів незаможних городян, а також смердів. Вка­зується, що при ньому відроджується дрібна торгівля, відбуваєть­ся певний сплеск економічної активності. Наприклад, М. При- сьолков відзначає, що Пространна редакція Руської Правди засвідчує розвинутий комерційний оборот, угоди «на довіру» (по-сучасному - трастові), кредитні операції, що «купецтво явно розшаровується на велике і дрібне, причому перше своїми спе­куляціями і лихварством загрожує дрібному розоренням і злид- нями». Суть же мономахової політики М. Присьолков бачив так: «Володимир Мономах, маючи на увазі розбити єдино- душність повсталих у Києві 1113 р. у своєму Уставі перш за все говорить про це дрібне купецтво в смислі полегшення його ста­новища щодо лихварів» (461, с. 8). Навпаки, І. Смирнов, де­тально проаналізувавши суть юридичних новацій, внесених Мономахом до Руської Правди, зробив висновок, що його фінан­сова політика, відбита в Уставі про різи (ст. 53-55 Руської Прав­ди) є органічним продовженням і розвитком політики його по­передників і перш за все «сріблолюбивого» Святополка; відображеної у ст. 47-52 Пространно!’ Правди, а зовсім не реві­зує її і не протистоїть їй. Мономах захищав лихварів-різоїмців, а не боржників. Специфічною рисою мономахової політики був захист лихварських операцій князя, «княжих кун». Елементи ж соціальної демагогії не мали ніякого суттєвого значення для змісту його політики (970, с. 279-280). Ще різкішу характеристи­ку Мономахові дав Б. Романов: «Мономах - увесь в епосі фео­дальної роздробленості. Його автобіографія, поради його «По­вчання» - не унікальне, а пристосоване до середнього і типового, просякнуте компромісом і побутом. Його життя не схоже на житіє. Повчаючи, він ні сам не пнеться в герої, ні від читача сво­го не вимагає неможливого. Печать, швидше за все, добросовіс­ної поміркованості і акуратності як гарантія політичної мудрості і холоднокровності лежить на всьому образові цього однаково вдалого князя-трудівника і літературно вдалого письменника» (899, с. 167).

Реєстр трудів і днів Мономаха нагадує написи давньосхід- них царів з їхньою схильністю до гіпербол і круглих цифр: 83 великі походи, 19 мирів з половцями, 300 їхніх князів поло­нив, 100 відпустив на волю, а 200 стратив. Половецький бог врешті-решт пожалів своїх «бісових дітей», які, виявляється, мали князів більше, ніж уся Русь. 19 травня 1125 р. Мономаха не ста­ло. Як пише М. Карамзін, «уже в слабкості і недузі він поїхав на місце, зрошене святою кров’ю Бориса, і там, біля церкви, ним створеної, на березі Альти, передав дух свій Богу в живих по­чуттях втішаючої віри. Згорьовані діти і вельможі привезли тіло його до Києва і здійснили обряд погребіння у Софіївському храмі» (4, 132). В літописанні збереглося кілька розлогих не­крологів - імовірно, літературного характеру, створених через кілька століть (70). Попри підкреслювану в цих некрологах набожність Мономаха церква так і не причислила його до лику святих, не пробачивши антивізантійської політики.

Підрозділ 2. 5. Загострення адміністративної кризи за Мстислава Великого

іля труни Володимира Мономаха зібралося п’ять його синів: Мстислав, Ярополк, Вячеслав, Юрій, Андрій. Постало питання про наступника - далеко не банальне. Вже Мономах посів стіл зовсім не за усталеним Любецькою угодою порядком.

Ізяславичі та й Святославичі мали більше прав на Київ, аніж Мономашичі. Останнім слід було піти на рішучий злам традиції, аби посісти великий стіл. Брати вирішили владою не поступати­ся і діяти рішуче: підтримати найстаршого Мстислава, що мав вже близько 50 років, а потім передавати стіл від старшого бра- та до молодшого (1201, с. 66-67). Слушним є здогад І. Крип’яке-" вича про мономахів заповіт: «Хоч Володимир Мономах все життя беріг єдність держави, проте перед смертю - так само, як і Ярослав Мудрий - мусив погодитися на її поділ, щоб заспокої­ти амбіції різних князів» (598, с. 64). О. Толочко вважає, що Мономах в розвиток ідей Любеча стверджував старійшинство (зокрема спадкове право на Київ) лише за своєю династією (1'025, с. 42).

Вокняжіння Мстислава могло трактуватися і як розвиток, і як злам любецьких принципів. В. Похльобкін вважає, що князі, присутні на похоронах Мономаха, влаштували після них з’їзд, де розглянули ситуацію з п^естолонаслідванням. При цьому було враховано вимогу мономахової дружини, київських, нов­городських і чернігівських княжих мужів, тисяцьких і посадників (тобто місцевої адміністрації) і всього київського люду (847, с. 39).

Дивно, але навіть такий майстер історичних портретів як М. Карамзін, пишучи про Мстислава, фактично повторює ха­рактеристики його батька: «Новий государ вже давно відомий мужністю і великодушністю, явив чесноти батька свого на пре­столі Русі: мав ту ж ревну любов до загального блага, ту ж твердість, поєднану у ньому, як і в Мономахові, з ніжньою чут­тєвістю душі» (497, с. 104). М. Котляр характеризує Мстислава так: «Був сильним київським князем. Мономашичі корилися йому, а клани Ольговичів, Давидовичів і галицьких Ростисла- вичів визнавали його зверхність» (591, с. 60). Щоправда,

по

Мстислав Великий

Мстислав менше нагадував сучасно­го йому імператора Візантії Іоана (1118-1142), ніж Мономах Олексія. На цей час тенденції розвитку Візантії і Русі ставали все відмін­нішими. Іоан Комнін отримав су­воре виховання і відзначався стро­гістю та зневагою до розкошів, мав великодушний характер й обереж­ний розум. Відважний, замріяний у військову славу, він добре уявляв завдання імператора і прагнув роз­ширити кордони Візантії, відвоюва­ти втрачені провінції (338, с. 100).

Коли у фотоательє людина за­сліплюється юпітерами, вона ще певний час не може відновити зір і після того, як світло виключено. Щось подібне відбувається і з істориками, що пишуть про добу Мономаха. Загіпнотизовані цією постаттю, втрачаємо гостроту зору і лише ковзаємо незрячим по­глядом по княжінню Мстислава, сприймаючи його в ліпшому ви­падку як епілог батькового правління. У гірших випадках він не удостоюється і того, а одразу ж по смерті Мстислава у курсах вітчизняної історії починається скоромовка про усобиці та безлад на Русі. Хоч і вказується, що почався цей так званий удільний пе­ріод (ніби до того не було уділів) після смерті Мстислава 1132 р., під яким літописець занотував «И разъдрася Руская земля», а все ж цей правитель чомусь ніколи не викликав пильної уваги істо­риків - за винятком одного спеціального нарису П. Толочка (1042, с. 75-97).

Мстислав може бути ключевою постаттю для розуміння усієї руської історії X-XIII ст. Зазвичай підкреслюють, що це був останній київський князь, який ще міг тримати укупі всі землі величезної багатоетнічної імперії Рюриковичів. Мабуть, його не­одноразово гризли ті ж думки, що через багато століть непокої­тимуть У. Черчілля, який заявляв, що не бажає головувати при розпаді Британської імперії. Спроби Мстислава уподібнитися Іісусові Навинові і зупинити сонце історії виявилися марними, але він зробив усе від нього залежне, аби загальмувати шлюбо- розривний процес у поліетнічній державі. Більш того, він за­клав певні передумови для її відновлення в майбутньому, хоч і бачив її столицею не безвісне тоді сільце боярина Кучки, яке

згодом брат Мстислава Юрій Довгорукий переназвав Москвою, а любий йому, Мстиславові, Новгород. Хто зна, на які шляхи завернула б історія східного слов’янства, та й інших народів, що населяли Русь (а було їх зо два десятки), якби Мстиславові судилося прожити не лишень свої 56 літ, а дожити хоча б до батькового 73-річного віку.

Мстислав - найстарший син Мономаха, народився тоді, коли той лише починав самостійне правління у першому своє­му князівстві - Смоленському. Україна-Русь так і лишилася для Мстислава чужою. З 1088 до 1117 р. він сидів у Новгороді (з пе­рервами). Майже тридцять років - це абсолютний рекорд для міста, яке ніколи не панькалося зі своїми князями. Усе XI ст. пройшло під знаком суперництва Новгорода і Києва. А пізніше саме син новгородського князя Олександра Невського Даниїл заснував династію московських князів. Щоправда, нащадок останнього Іван III 1478 р. знищив самостійність Новгорода, приєднавши його до Московщини, але тоді, у часи Мстислава, кажучи словами пізнішого літописця, «кто убо чая или слыша, когда яко Москве-граду царством слыти и многими царствами и странами обладати? » (51, с. 231).

Ще в XI ст. у відносно єдиній імперії дві її частини (Украї- на-Русь і Новгородська земля) розвивалися настільки дивергент­но, що говорять про дві системи права на Русі XI ст. (київську і новгородську), про дві такі ж системи церковнослов’янської мови на Русі (974, с. 15). У часи ж, коли імперія хилилася до розпаду, новгородський патриціат зробив усе, аби виховати Мстислава щирим нвогородцем. І він таки став, за виразом свого батька, «дитям новгородським» (39, с. 458). Там прагнули започаткува­ти місцеву династію, назавжди прив’язати Мстислава і його на­щадків до Волхову. Тогочасний фольклор не лишає у цьому жодних сумнівів. У Новгородському музеї зберігається образ св. Миколи перш, третини XII ст. з Никольського собору. З нею пов’язано таку легенду. Коли Мстислава паралізувало, він по­просив привезти з Києва ікону. За нею відправилися посли, але їм не довелося довго їхаіи. На Ільмені вчинилася буря, посольсь­кий корабель прибило до берегу, і у воді виявили ікону,св. Ми­коли. Образ привезли до князя і той виздоровів. Тоді Мстислав і заклав 1113 р. Никольський храм. =■

Далеко загадував хитромудрий Мстислав. Він передбачав, що столиця знов об’єднаної імперії обов’язково перміститься назад сюди, у прибалтійські краї. Між Новгородом і Петербургом вісім століть часу, але всього 150 км відстані. Пе­редбачив Мстислав і протистояння в історіографії XX ст. двох концепцій виникнення Русі - південної, києво-полянської, роз­винутої у найдавніших літописах, і північної, ладозько-новго­родської, сконструйованої у третій редакції Повісті врем’яних літ. Власне, сам Мстислав це протистояння і спровокував, оск­ільки саме він ініціював третю редакцію Повісті і появу там ва­рязької легенди, якої ще не було у Нестора (916, с. 16). Закладе­ний Мстиславом ідеологічний заряд здетонував через багато віків, спричинивши у XVI ст. прибрання Московським царством імені Русія-Росія, у XVIII - запекле протистояння Ломоносова і нор- маністів, у XIX - костомаровську концепцію про дві руські на­родності, а у XX ст. - концепцію Русі як колиски трьох народів.

Десятиліття-півтора, що передувало вокняженню Мсти­слава у Києві, позначене його титанічною активністю у Новго­роді. Новгород попри усю позірну лояльність до Києва, ба навіть відстороненість від південних справ, твердо бере курс на від­особлення. Він починає розбудовуватися як самодостатній, не потребуючий постійних контактів з Києвом культурний, еконо­мічний, а в перспективі і політичний центр на північному заході імперії РюриковичівЛСаме XII ст. почався справжній розквіт Новгорода (153, с. 15-16). У XII ст. фіксується притік населення в Новгород з земель вятичів і радимичів. Тоді ж новгородський вплив охоплює Обонежжя і Заволоччя (547, с. 182). За століття Новгород поступово оволодів усією європейською північчю від Кольського півострова до Печори. Новгородці навіть перевали­ли через «Кам’яний пояс» Уралу. Саме місто було важливим торгово-ремісничим центром, тут були розвинуті хутровий та звіробійний промисли, риболовля та солевидобування. Ці про­мисли доставляли Новгороду цінні товари для вивозу на захід до «німців» і на південь та південний схід у руські «низові» князів­ства. Та новгородська земля давала слабкі врожаї, частими були недороди, коли посіви нищив мороз. Бракувало й худоби. Хліб і худобу новгородці мусили купувати на Пониззі, яке взамін вимагало сіль і червону рибу, ворвань, пух, моржові ікла і особ­ливо хутра, а для княжої і боярської соколиної забави - також кречетів. Чим швидше виснажувалися промислові угіддя у ко­рінних новгородських землях, тим сильнішим був потяг новго­родців на північ, до «угодных и обильных» рибою, звіром і пти­цею берегів північних річок та Студеного моря. Низов’я вимагало і заморського краму, який доставляли до Новгорода через Балтику ганзейські купці - німці і готи (шведи), які, в свою чер­гу, цікавилися північними раритетами. Тому новгородська знать особливо дорожила Помор’ям, звідки поступали найцінніші то­вари для Замор’я і Низов’я (808, с. 62).

Не дивно, що М. Котляр назвав XII ст. «критичним пері­одом в історії Новгородської землі» (584, с. 20). Л. Черепній відзначав, що «саме в цей час у процесі класових та внутрикла- сових битв складалися основні риси її політичного устрою, оформлювалася незалежність від Києва й вироблявся обрис са­мостійної аристократичної республіки» (358, с. 247). З іншого ж боку, все більше дистанціювання Новгорода від Києва сприяло тому, що зайняті усобицями навколо Києва князі все менше звер­тали уваги на Новгород, тому той, не будучи предметом кня­жих чвар, поступово вивільнюється з-під княжої влади взагалі і зосереджується на розвиткові своїх промислів, торгівлі, побуту (808, с. 63).

Під 1125 р. новгородський літопис занотував: «Посадиша на столе Всеволода новгородци» (44, с. 21). І. Бєляєв вважає, що новгородці уклали з князем новий «ряд» (170, с. 222). Наступна часта зміна новгородських посадників (1126-1132 р. їх було чо­тири) вказує на напруженість політичної боротьби в Новгороді. Місцеве боярство противиться звичаєві призначати посадника з Києва. Всеволод мусив догоджати своїм підданим, їздити до бать­ка за скасуванням непопулярних рішень (1195, с. 67).

1125 р. Венеція розгорнула бойові дії проти Візантії. З ве­ликим флотом Доменіко Мік’єле відправився на Схід, аби підтри­мати підупалих хрестоносців і зміцнити власні позиції у Сирії, але по дорозі він як міг шкодив Візантії. 1126 р. венеціанці органі­зували нову експедицію - до Іонійських островів. В результаті Іоан відновив торгові привілеї венеціанців (979, с. 287).

На Русі ж дізнавшись про смерть Мономаха, лівобережні половці напали на Переяславщину. Обійшовши Переяслав, вони підійшли до м. Баруч і Бронь Княжа в надії на допомогу перея­славських торків, розселених уздовж Трубежа. Назустріч їм не­гайно виступив Ярополк з Переяслава і, змусивши їх прийняти бій на березі Сули, отримав блискучу перемогу (1045, с. 99)

Окрім ідеологічного фронту, дбати про який Мстислав на­вчився від батька, не забував він і про підтримку чвар серед ро­дичів. Тепер усобиця спалахнула серед Святославичів. Всеволод Ольгович вигнав з Чернігова Ярослава Святославича. Коли Мстислав втрутився, Всеволод набрав 7 тис. половців. В останній момент ті злякалися і повернули назад. Мстислав став тиснути на Всеволода, аби віддав Чернігів Ярославу. Та Всеволод поро­зумівся з чернігівським боярством і духовенством. Ніхто, крім Ярослава, вже не хотів нової усобиці. Мстислав дав себе умови­ти. П. Толочко цілком слушно констатує: «Уже перший рік кня­жіння Мстислава показав, що він досяг визнання свого стар­шинства усіма князями Русі» (1045, с. 97).

Утвердженню Мстислава на київському столі сприяло і те, що 1126 р. видався в Європі напрочуд холодним, птахи замер­зали на льоту. На Русі рік теж видався голодним, що унемож­ливлювало усобиці. Особливо сильний голод охопив Новго­родську землю. Від жорстоких морозів вимерзли озимі, глибокі сніги лежали до ЗО квітня, а потім різке сніготанення змило реш­тки посівів. Всеславичі, не отримуючи ніякої допомоги з Києва, остаточно відмовилися підпорядковуватися йому. Новгородці продавали своїх дітей у рабство, аби лиш порятувати їх від го­лодної смерті (299, с. 148). Під цим же роком літопис фіксує: «Потрясеся земля августа 1 в 8 час нощи» (38, с. 287). За таких обставин новгородці спробували скористатися з перемін у Києві. Вони висунули вимогу, аби всі цивільні і військові посади у Новгороді стали виборними - аж до князя і посадників (1201, с. 104). Розпочалася тривала десятирічна боротьба, що врешті- решт завершилася перемогою республіканців. Новгород стає флагманом у боротьбі за незалежність провінцій імперії Рюри- ковичів. На нього почали рівнятися інші окраїни.

Водночас 1126 р., як свідчить В. Татищев, Мстиславові довелося втрутитися у галицькі справи. По смерті Василька і Володаря Ростиславичів (близько 1124 р. ) Галичина була_; розді­лена між їхніми синами начетверо. Ситуація була чреватою усобицями, які й не забарилися. Володимирка Володаревича Зве­нигородського не задовільняла роль другорядного князя. Він почав готуватися до війни зі своїм братом Ростиславом, зару­чившись підтримкою свого тестя - угорського короля. Рости­слав же звернувся по допомогу до двоюрідних братів і до Мсти­слава. Під час мирних переговорів у Ширці, що відбулися на вимогу Мстислава, так ні до чого й не дійшли. Ростислав висту­пив на Звенигород і обложив його. Володимирко утік до тестя. Але саме Мстислав врешті-решт помирив братів, пригрозивши Володимиркові відібранням столу (1045, с. 98). Надалі, правда, Ростислав за незрозумілих обставин помер. По ньому лишився син Іван, який посів м. Берладь, набрав військо і неодноразово

___ 115 втручався в усобиці. Єдиновладцем на Галичині став Володи- мирко.

1127 р. видався теж холодним. Як відзначає Тверський літо­писець, сніг лежав аж до Якова дня (12 травня). У Новгородській землі «в се же лето люте бяше... Ядяху люди лист липов, кору березову, мох, конину и тако другим падъшим от глада... туга беда на всех! Отец и мать чадо свое въсажаше в лодью даром гостъм ово их измъроша, а друзии разидошася по чюжим зем­лям» (61). Рік був повен для Новгорода внутрішнього драма­тизму. Саме тоді Всеволод збудував церкву Івана на Опоках. 3 самого початку вона стала відігравати важливу роль у торго­вому житті міста. Всеволод дав церкві уставну грамоту, для управління її справами поставив трьох старост від заможніх мужів і двох від купецтва, а також тисяцького від чорного люду. Останній призначався головою суду торгових справах, що мав засідати при цій церкві. Членами Іванської громади могли бути лише багаті купці. При вступі до громади купець робив внесок у 50 гривень срібла і дарував тисяцькому сувій кіпрського сукна (942, с. 38). Так остаточно оформлюється організація новгородсь­кого патриціату, що незабаром розгорне боротьбу за незалеж­ність від Києва. Водночас почалася усобиця у Сіверській землі: Всеволод Ольгович вигнав з Чернігова свого стрика Ярослава Святославича (685, с. 74). Не тепліше, ніж у Новгороді, було тогоріч і в сусідній Полоцькій землі. З цього й спробував скори­статися Мстислав. Імперська сверблячка кинула його в білорусь­кі справи - точнісінько як колись його батька, а до того - діда. Коли полоцькі князі спробували повернути собі Мінськ, Друцьк, інші міста, відібрані ще Мономахом, Мстислав кинув на них сили кількох князівств. Чотирма шляхами наступали вони на полоцькі землі: В’ячеслав з Турова, Андрій з Володимира, Всеволод з Гродна і Вячеслав Ярославич з Клечська. Усі вони мали з’єднатися з полками Ізяслава Мстиславича. Всеволоду Ольговичу Мстислав наказав прибути до Борисова, Івану Войтишичу з торками і Ростиславу зі смоленцями - до Друцька. Новгородці на чолі з Всеволодом Мстиславичем мали вийти до Неклоча. Для усіх призначався єдиний день наступу на Полоцьк. Полочани мусили звинуватити в усьому Давида і його синів, вигнати їх з Полоцька і просити Мстислава затвердити на їхньо­му столі Рогволода (174, с. 325; 1045, 98). Це був «останній успіх» імперського Києва (1180, с. 47). Мала переможна війна була Мстиславові дуже доречна, бо рік видався досить тяжким і для

України-Русі. Вона пережила чотириденне нашестя сарани і ранні осінні морози. Голод охопив й українські землі. За ним посліду- вала дороговизна продуктів. Багато смердів харчувалися корою, липовим листям, мохом, домішували до муки солому. Підвозу продовольства з Західної Європи теж не було, оскільки там літо відзначилося страшною посухою, горіли торфяники, пересохло ба­гато джерел і ставків. Після багатосніжної зими 1128 р. почався великими весняними повенями по всіх руських землях: «Була вода велика, потопила людей і жито, і хороми знесла» (70, с. 31). Хан Селук привів під Чернігів 7-тисячне військо. За оцінкою П.Толоч- ка, вся його орда налічувала до 28 тис. чоловік (1047, с. 113).

Водночас Мстиславові довелося займатися чернігівськи­ми справами. 1128 р. з далекої Тмуторокані виступив Всеволод Ольгович. Швидким маршем він підійшов до Чернігова й оволо­дів ним. Ярослав Святославич, не маючи сил для протистояння небожеві, мусив погодитися на обмін волостями зі Всеволодом і відійшов до Тмуторокані. Проте дуже швидко він перебрався до Мурома, звідки попросив Мстислава відновити справед­ливість. Після невдалих переговорів Мстислав став готувати війну. Всеволод закликав половців. Семитисячний корпус Став­ила і Селука виступив на Русь. З м. Вир половці направили послів до свого союзника Всеволода, а самі заходилися грабувати міста і села Переяславщини. Але по дорозі посли потрапили в полон, а Селук і Ставш, не отримавши вісток, покинули Русь. Тоді Все­волод підкупив радників Мстислава, і ті стали відмовляти пат­рона від походу. Ігумен Андріївського монастиря Григорій зняв з Мстислава хресне цілування з Ярославом, відзначивши, що при цьому Мстислав бере гріх на душу менший, ніж при війні зі Всеволодом. Ярослав повернувся до Мурома, де і помер 1130 р. Мстислав же отримав від Всеволода Посем’я як нагороду за ней­тралітет (1045, с. 98).

Водночас експансія угрів на Балканах призвела до їхньої війни з Візантією. Угри взяли Белград, Браничево, Софію і підійшли до Пловдива. Згодом укладено мир, та стосунки цих сусідів Русі лишилися напруженими (334, с. 111-12).

Ситуація змінюється лише 1129 р., що був роком активно­го сонця. Після кількох голодних років половці розгорнули мас­штабний наступ на Русь. Мстислав став збирати оборонну коа­ліцію, але полочани відмовилися виступити на захист чужої їм імперії, ще й насміхалися з Мстислава. Тоді ж руських купців, що поверталися з Моравії, пограбували поляки. Мстислав негайно послав до Болеслава з вимогою відшкодувати їм збит­ки. Болеслав пообіцяв не лиш відшкодувати, а й проводити на­далі руських купців через свої землі під охороною (97, т. 2, с. 142). Тоді Мстислав розбудовує в Києві комплекс Федорівсь- кого монастиря.

Тим часом докорінно змінюється ситуація на Близькому Сході - цьому кроветворному органі Старого Світу. Після то­го, як перші єрусалимські королі значно розширили свої воло­діння, приєднали до них Тир, Сидон, Аккон, а на півдні захопи­ли Айлу, гавань Аравійського моря, 1127 р. в Мосулі на Тигрі з’явився небезпечний ворог хрестоносців в особі атабега (реген­та при малолітньому султані) Імадеддіна Зенгі. Під його нача­лом турки зміцнилися в Алеппо прямо навпроти Антиохії і по­чали готуватися до реваншу. 1129 р. хрестоносці здобули останню перемогу, завоювавши м. Баніас південно-західніше Дамаска.

1130 р. у Європі горіла земля, в Ельзасі пересохнув Рейн, на Балтиці лютували шторми. Це суттєво послабило Новгород, орієнтований на торгівлю з німцями і скандинавами, похитнуло _x позиції новгородських партій в руських містах, що на них й опи­рався Мстислав. Проте останній спробував по-своєму викорис­тати несприятливу для балтійських земель пору і розгорнути активний наступ на балтійському напрямку. Перш за все Мсти­слав радикально вирішує полоцьке питання. Він наказав полоць­ким князям Давиду, Ростиславу, Святославу і двом синам Por- волода прибути до Києва з сім’ями на суд. Звідти Мстислав заслав їх у Константинополь, до своїх родичів-візантійців. У Полоць­ку Мстислав посадив свого сина Ізяслава (1045, с. 98-99). За дея­кими даними, полоцькі князі вступили на візантійську службу і відзначилися в походах проти сарацинів.

Завоюванням Полоцької землі Мстислав довершив плани батька: тепер не під Мономашичами була лиш Чернігівщина Оль- говичів і Червенська земля Ростиславичів (1073, с. 103). Та вирі­шення Мстиславом полоцького питання було лиш першим ета­пом його програми. 1131-32 р. здійснено ще успішні походи на Литву. Повертаючись з першого походу, Мстислав прийшов «до Новгорода, де заклав нову церкву, і звідти пішов до Києва» (97).

Успіхи Мстислава у Литві трохи компенсували втрати нов­городських доходів та водночас виснажували військовий потен­ціал Києва, через що існування імперії ставало все проблема­тичнішим. Та янтар й інше добро Балтики дещо збагатили київську знать, а відтак і ремісників. Тому 1132 р. закладається Успенська церква на Подолі - Пирогоща, що стала головною святинею посаду, корпоративним храмом майстрів і купців. Л. Похилевич, а за ним й інші дослідники вважали, що церква отримала назву від с. Пирогів, що за кілька км на захід від Киє­ва, і локалізували її там. А. Селищев вважав Пирогощу назвою частини Києва. І. Малишевський виділяв в цьому слові дві час­тини: «пиро» від грецьк. «пірос» - пшениця і «гоща» від двруськ. «гость» - купець, і робив висновок, що це була церква хлібо­торгівців, житнього базару. Він же запропонував й інше пояс­нення - від ікони, привезеної з Константинополя, що могла бути копією з візантійської ж ікони Пірготісса від «піргос» - башта (692). Іконна версія набула широкого побутування в комента­рях до Слова о полку Ігоревім. В. Завитневич виводив назву церкви від «пірготіс» - та, що має башту, причому це означення могло стосуватися не київської, а візантійської церкви, з якої привезено відповідну ікону (383). О. Соболевський виводив назву з імені Пирогост, від іншої форми цього імені Пирята по­ходить топонім Пирятин. (976, с. 256). Д. Альшіц вважав, що назва ікони спершу звучала як Пирогорящая - від грецьк. «піро», вогонь, і двруськ. «горящая». Тип ікони він визначав як «Неопалима купина» (143). На сьогодні загальновизнаною ста­ла локалізація церкви на Подолі. Пізніше її перебудували й вона отримала назву Успенської. До нашого часу храм не зберігся (505, т. 2, с. 434-442). Б. Яценко вважає, що церква стояла на княжому дворі Мстислава і була символом єдності руських зе­мель (1215). Та все ж домінуючою лишається думка про подільську локалізацію.

Уже своїм розташуванням храм уособлював нове місто і нову Русь. За Г. Карпуніним, Пирогоща чітко протистояла Софії, втілювала успенську ідею, за якою смерть - не знищення буття, а лиш перехід його від «землі» до «неба», від тліну й руїни до «життя вічного». Головною святинею храму стала ікона Богородиці Пирогощої. Не виключено, що нині ця ікона відома як Ярославська Оранта. На ній Оранта височіє над містом, що нагадує паляницю («пиріг» і «Пирогоща» співзвучні) (509, с. 258).

В ніч з 14 на 15 квітня 1132 р. Мстислав помер у Києві (52, с. ЗОЇ; 53, с. 294; 44, с. 22). Уже в Прологах XIII-XIV ст. Мстислав називався святим, а у літописах його величали Вели­ким. У приписці до Апракоса Мстислава він названий царем (З, с. 289). В. Татищев відзначав, що за Мстислава «князі руські жили у цілковитій тиші, і не смів один іншого образити. Через це його всі іменували Мстислав Великий» (97, т. 2, с. 143). На думку А^Хришииа=Алмазпва, «зі смертю Мстислава Київська Русь як єдина держава припинила існування, розпавшись на 12 незалежних князівств, підготованих договором 1097 р. (мож­на сказати, окремих держав)» (299, с. 149). Після Мстислава відцентрові тенденції взяли гору не лише в масштабах імперії, а й на етнічних українських землях. Мономах і Мстислав зуміли на короткий час об’єднати під своєю владою 3/4 колись єдиної Русі. Недарма М. Устрялов виділяв обидва княжіння в єдиний період «Піднесення дому Володимира Мономаха (1113-1132)» (1073, с. 100). Та ці ж князі заклали міну сповільненої дії під імпе­рію: за них різко зросла кількість земельних «роздач», що набу­ли систематичного характеру (884, с. 85-90).

Хоча церковна політика Мстислава не розходилася з офі­ційним православ’ям, тим не менш він виявляв виразні ознаки латинофільства. У закладеному ним новгородському Благо­віщенському храмі поминали св. Бенедикта Нурсійського, засновника одного з найстаріших католицьких орденів, причо­му це відбувалося 21 березня, коли його чествували лише лати­няни, а не 14 березня, що інколи зустрічалось і в православних. З ініціативи князя в Новгороді було закладено собор св. Мико­ли, культ якого став ще одним предметом суперечки Рима й Константинополя. Престольне свято цього храму припадало не на традиційний православний Миколин день 6 грудня, а на 9 травня (день перенесення мощей св. Миколи з візантійських Мир Лікійських до католицького м. Барі). Завдяки підтримці князя в Новгороді знайшов прихисток син православних греків з Рима Антоній Римлянин, що засновує православний монас­тир, який стає епіцентром католицьких віянь. Мстиславова ро­дина чи не найбільше з усіх Мономашичів була пов’язана з євро­пейськими дворами (1011, с. 90).

За великого княжіння Мономаха і Мстислава дещо акти-, візувався шлях з Варягів у Греки (точніше, з Новгорода в Кон­стантинополь). За даними Є. Рибіної, у 20-у ярусі Новгорода (1116-1134 рр.) знайдено уламки 28 грецьких ймфор, у 19-у (1134-1161 рр.) - 21, тоді як у сусідніх - набагато менша (у 21-3, у 18-9, у 17—4) (927, с. 160). Тоді ж пожвавилася торгівля з Бл. Сходом білоруських земель, про що свідчить знайдене в Новогрудку, Турові, Слонімі східне скло (310, с. 33, 35; 313).

О. Тол очко протестує проти того, що «датою переходу до періоду феодальної роздробленості визначено смерть одного з київських князів», яка навряд чи могла «виступати як соціальне явище». Він підкреслює, що в радянській історіографії два авто­ри обстоювали єдність Русі після 1132 р. В. Пашуто з позицій поліцентризму і П. Толочко з позицій києвоцентризму (1028, с. 13). Безперечно, ніч з 14 на 15 квітня 1132 р. як рубіж державної історії - дата умовна, але не унікальна. Переломами в історії наступних імперій була ніч з 11 на 12 березня 1801 р. чи 5 березня 1953 р. По суті ж - саме в перш. пол. 30-х XII ст. відбувається остаточний надлом імперії Києва. При Мстиславі він ще пере­бував у підспудній фазі, при Ярополкові вийшов назовні. Після 1132 р. повернення до минулого вже не було. Остаточно виокре­мився Новгород, що стає боярською республікою. Тоді ж ви­рвала самостійність Чернігівська земля, що згодом не змогла приборкати відцентрову стихію і сама стала її жертвою, розпав­шись на окремі уділи. Ростислав Смоленський 1134 р. демонстра­тивно огороджує величезну територію «великого» Смоленська (257, с. 273). Зміцнівши, отримали можливість відділитися від Києва й інші князівства. Але особливо великої ваги набрала Ростово-Суздальська земля. У XII ст. там спостерігається більш швидке, ніж у інших областях Русі, зростання міст. Наприкінці XII ст. Ростово-Суздальська земля була найнаселенішою серед інших руських земель (662, с. 5).

В чому була вразливість Київської імперії? Для переваж­ної більшості великих київських князів першим університетом був Новгород. Там, серед етнічно чужого їм люду загартовував­ся жорсткий характер, формувалася підступність князя-вовка. Лише «обкатавшись» на Волхові, вони переводилися ближче до Києва, винищували своїх братів і «дотикалися стружієм золото­го столу». Цю традицію намагалися кілька разів зламати, але імперські штампи проступали кривавою плямою крізь свіжо- накладену штукатурку. Причиною тому були об’єктивні супе­речності між інтересами новгородського і київського патриціа­ту. Таким собі Новгородом на півдні, запасним аеродромом для конкуруючих пасіонаріїв, була Тьмуторокань. Мстислав Тьму- тороканський блискуче реалізував її імперіотворчий потенціал. Але будучи імперією, Русь сильно залежала від своїх торгових контрагентів, якими були германо-скандинавський світ на півночі і Візантія на півдні. Саме вони, а не Київ, робили погоду на Русі. Шанс стати самою собою Русь отримала лише тоді, коли дійшло до відкритого військово-політичного зіткнення між фря- гами і ромеями - в епоху хрестових походів.

Середина тридцятих років вирізняється своєю насиченістю соціальними і військово-політичними конфліктами навіть на тлі усього бурхливого XII століття. Після цілого ряду екстремаль­них в погодно-кліматичному плані років видалася відносно сит­на доба. Навколо додаткового продукту одразу спалахнула бо­ротьба за його перерозподіл. Тепер імперія Сельджуків остаточно розпадається на князівства, очолювані атабегами (306, с. 192). За відсутності могутнього супротивника затріщала і система хрес- тоносних володінь (сурогат імперії). Єрусалимське королівство з 30-х років все менше зважає на інтереси васалів. Друге поко­ління хрестоносців вже не відчувало безпосередньої загрози ззовні, одягом нагадували арабів і почували навіть відчуження від західних одновірців (306, с. 154). Аналогічно й Європа цілком охолола до хрестоносної авантюри і поринула у внутрішні про­блеми. 1135 р. почалися усобиці в Англії, що тривали майже два десятиліття. В Леоні зібралися кортеси і коронували Альфонса VII імператорською короною, за чим послідував потужний спа­лах реконкісти. Тоді ж почалася дворічна морська війна між Пізою і Амальфі, в результаті якої підноситься Венеція. На Русі подібні усобиці розпочалися на кілька літ раніше.

1132 р. Новгород зробив вирішальний крок до відокрем­лення від Києва. Внутриполітична ситуація загострилася до краю. Приблизно в цей період новгородський князь Всеволод Мстиславич дав Софійському соборові уставну грамоту. За нею змінювався характер доходів місцевого єпископа. Тепер замість десятини з торгу єпископ мав отримувати третину доходів з судів у торгових справах, що, безперечно, зменшувало його статки. Водночас князь відмовлявся утримувати (ремонтувати) кафед­ральний собор: «А дом св. Софии владыкам строити с сотски­ми». Таким чином, у Новгороді не лише чітко визначилися два центри влади - княжий двір і єпископат, а й стосунки між ними різко погіршилися. Третьою силою у цій ситуації виступали го­родяни. За життя авторитетного для новгородців Мстислава конфлікт загонявся досередини, тепер же він неминуче мав вий­ти назовні. Спробою компромісу з боку Всеволода стало за­твердження ним уставу купців-вощаників. Князь визнав їхню гільдійську організацію при патрональному храмові Іоана Пред­течі на Опоках («Иванское сто»). Але 1132 р. все ж спалахнуло повстання новгородців, псковичів і ладожан у зв’язку з бажан­ням Всеволода стати переяславським князем. Всеволода вигна­ли з Новгорода, змінили також посадників.

З 1132 по 1478 р. сталося понад сорок подібних виступів (999, с. 16). Водночас Новгород заявив серйозні претензії на частину колоній Києва. 1130-1134 р. новгородці звершили серію походів в Естонію, що «знаменували кінець панування київсь­ких князів в Естонії, місце котрих займав Новгород» (487, с. 113).

Досить схожа за напруженістю ситуація склалася тоді і в Полоцьку. Віче закликало на княжіння опальних Всеславичів. Полоцька земля відокремлювалася від Русі. Услід за нею відхо­дили литовські колонії Русі. Старійшини литовців запрошува­ли Ростислава Рогволодовича стати їхнім князем, але той, дізнав­шись про рішення полоцького віча, відмовився, запропонувавши литовцям свого малолітнього сина Давида. По дорозі додому жінка Ростислава народила наступного сина, якого на честь гла­ви литовського посольства назвали Мовкольдом. Давид став ли­товським князем під іменем Давил, а Мовкольд згодом вокня- жився в ятвягів. Згодом вони зреклися родства з Рюриковичами. Вирощені литовцями, в їхній вірі і звичаях, вони ненавиділи християн і завдали чимало бід і Полоцьку, й іншим державам (299, с. 149).

Услід за Полоцькою землею відмовилися коритися Києву і галицькі Ростиславичі. За припущенням А. Флоровського, 1132 р. Василько Теребовлянський видав свою доньку за чесь­кого князя з Брно Братислава (1107, с. 67). 1132-35 р. відбуваєть­ся відособлення від Києва Ростово-Суздальської землі. Власне, тоді ж з’являється і сам термін «Суздальська земля» - не раніш 1130-х (614, с. 74). Демонтаж імперії Рюриковичів ставав докона­ним фактом. Візантійська імперія теж хилилася до занепаду. Після першого хрестового походу Європа отримала нові торгові шля­хи на Схід, пряміші від тих, на яких стояв Київ. Для новгородців втратило сенс витрачати стільки ресурсів, аби мати свого князя у Києві. Але династія вже міцно сиділа на голці імперського наркотику. Частина Мономаховичів намагається відновити давні структури, переорієнтовуючи їх з Новгородсько-Київської на Волзько-Київську магістраль (Юрій Довгорукий, Андрій Бого- любський, Всеволод Велике Гніздо). Інші князі роблять ставку на білоруські землі, де замість занепадаючого Полоцька підно­ситься Смоленськ (Рюрик Ростиславич). Ольговичі марять Киє- во-Тьмутороканською віссю, Іван Берладник рветься на Поду- нав’я. Тільки віз України-Русі лишався все там же.

Розпад Київської імперії відбувався на фоні тимчасової ста­білізації імперії Константинополя. Іоан відновив блиск держави і розширив її межі. Лише південну Італію довелося остаточно втратити, оскільки останнє володіння Візантії в Італії, Неаполь, перейшов 1138 р. до норманів. Також не вдалося цілком звільнитися з залізних лещат Венеції (486, с. 95).

Водночас підносяться західноєвропейські держави. Близь­ко 1130 р. в Німеччині з’являється новий тип срібної монети - брактеат, тоненький, з однобічним карбуванням. слід за Німе- чиною таку монету, найбільш зручну для зрослих обертів торгівлі, особливо роздрібної, карбує Польща, Чехія, Угорщи­на, Данія, країни Скандинавського півострова (398, с. 26).

З іншого боку, принципово змінювалася ситуація на Близь­кому Сході. Приблизно з 1130 р. завоювання хрестоносців пішли на спад (863, с. 191). Новий іракський султан Масуд (1134-1152) висунув мету об’єднати Сирію, Джазир й Ірак. У сусідніх воло­діннях Сельджуків джихад очолив їхній намісник в Халебі Зенгі (944, с. 12). Король же єрусалимський Фульк (1131-1142) мав понад шістдесят, коли посів престол. Його пам’ять настільки ослабла, що він вже не міг ефективно правити державою, оточеною воро­гами. Фульк більше займався фортифікацією, ніж збиранням ополчень. Політика мала відверто оборонний характер. Як пи­сав Г. Мішле, «коли Фульк був вінчаний на царство, володіння християн були на найвищому піку благоденства, наприкінці ж його царювання вони хилися до занепаду» (707, с. 117).

Усе XII ст., поки не було зрозуміло, хто отримає більше вигід від переділу сфер впливу у Леванті, Русь било у пропас­ниці. Старіюча Візантія то відбивалася від молодих піраній - Генуї і Венеції, то жертвувала їм черговий шматок власного тіла. Русь отримала виклик історії. Адекватною відповіддю на нього могло бути лише добровільне звільнення від колоній, поки їх не відібрали непрохані гості, і розбудова національної держав­ності, здатної протистояти їхньому натискові на відміну від імперії, де все тримається на взаємній ненависті.

Принаймні, у билинному епосі ні київські богатирі не до­помагали Новгородові, ні новгородці не боронили Київ. Що ж, як визнавала навіть радянська історіографія: «Билини - це істо­рія, розказана самим народом. Тут можуть бути неточності в хронології, в термінах, тут можуть бути фактичні помилки..., але оцінка подій тут завжди правильна і не може бути іншою, оскільки народ був не просто свідком подій, а суб’єктом історії, який безпосередньо творить ці події» (294, с. 7). Слід лиш додати, що київські і новгородські билини творилися різними етносами, причому вже на початку XII ст. кожен з них прагнув грати свою роль. До того ж наприкінці мстиславового правлін­ня ситуація в Новгородській землі украй загострилася. Від жор­стоких морозів вимерзли озимі. Глибокий сніг лежав до ЗО квітня. Після його танення величезні терени було вкрито водою. Ниви перетворилися на суцільні болота. Через неврожай різко зросли ціни на хліб. Знесилені люди падали від виснаження. Новгород скидався на гігантський цвинтар (609, с. 65). Розбудова федерації на руїнах імперії починалась за дуже несприятливих умов.