Підрозділ 2. 3. Боротьба з половцями як консервативний чинник політичної дійсності

а порядок денний політичного життя України-Русі рішуче вийшла боротьба з половецькою загрозою.

А. Попов назвав час з 1060 по 1240 р. «половець­ким періодом» в історії південноруських степів (837, с.

В. Гордлевський, С. Юшков, М. Покровський, М. Брайчевсь- кий: «Уявляти собі половців якоюсь темною азіатською силою, що тяжкою хмарою висіла над представницею європейської ци­вілізації - Київською Руссю - у нас не буде жодних підстав» (829, с. 102-103). Далі пішов Л. Гумільов, вважаючи, що «кумано- фобія» народилася під пером церківників XII ст., причому була запозичена ними від католиків (307, с. 323 -330). Певні підстави до того західні джерела, справді, дають. Наприклад, хрестоносець Робер де Кларі писав: «Куманія - це земля, що межує з Болга­рією, і вам розповім зараз, що за народ ці кумани. Це дикий народ, що не оре, ні сіє, у котрого немає ні хатин, ні будинків, а мають вони лише войлокові намети, де вони народжуються, а живуть вони молоком, сиррм і м’ясом... А з одягу і зброї у них є лише куртки з баранячих шкір, та ще вони носять з собою луки і стріли» (31, с. 47-48). Йому вторить купець Петахій Регенс- бурзький, що 1175 р. проїхав від Києва до Чорного моря: «По­ловці живуть у шатрах..., хліба не їдять у цій землі, а тільки рис і просо, зварені у молоці, а також молоко і сир.

У др. пол. XI ст. Руська держава була набагато могутні­шою, ніж на поч. XII ст, все ж раніше вона не чинила великих походів углиб Степу, хоча й успішно відбивалася від набігів і зберігала свої південні кордони. Пояснюється такий псев- допацифізм тим, що кочові степовики були невловимі - вежі на колесах відходили, стада відгонялися при найперших же три­вожних звістках про наміри русів вийти в похід. Лише на по­чатку XII ст. склалися не лише необхідні умови для боротьби з половцями (зацікавленість у цьому руських князів), а й достатні умови теж. На той час Степ вже було поділено на окремі кочів’я, а вежі з колес перебазувалися на землю - з’явилися більш- менш постійні зимівники і літники, постійні кочові маршрути. Перейшовши до відносної осілості, половці стали нарешті враз­ливими для сусідів (813, с. 57). Водночас набувають поширення міжетнічні шлюби. Про звабливість половчанок писав Нізамі:

Там кипчакских племён он увидел немало,

Там лицо милых жён серебром заблистало.

Были пламенны жёны и были нежны, Были солнцем они и подобьем луны. Узкоглазые девушки солнечным ликом И для ангелов были б соблазном великим (41, с. 358). Що становили собою союзи орд в етнічному плані? Осно­вою їх були тюркські племена кипчаків - етнос, чия історія на той час налічувала вже півтора тисячоліття. У китайських джере­лах вони відомі як «цінь-ча» ще з III-II ст.

Але ситуація ще більше змінюється в XI ст. після появи кипчаків в азовсько-чорноморських степах. Першопоштовхом до цього стало утворення 916 р. імперії тюрків-китаїв, від яких отримав сучасну назву Китай. З початком просування китаїв (династії Ляо) на захід попереду них втікали степовики. Новим імпульсом степовим пертурбаціям стало падіння імперії Ляо і завоювання її 1125 р. чжурчженями. Китаї посунули ще далі на захід, притискаючи степовиків до самих морів (162, т. 5, с. 396). Там у племінні союзи, окрім власне кипчаків, яких було не так вже й багато, входили друзки найрізноманітніших степових і лісостепових етносів: алани і болгари, що збереглися у глухих закутках лісостепу, печеніги і торки, що цілком підпорядкувалися кипчакам. Археологічні і літописні матеріали підтверджують багатоманітність та різноликість половецьких союзів. Характер­но, що кипчаки з їхнім яскраво вираженим півдонносибірським антропологічним типом дуже швидко втратили його, розчинив­шись в інородній масі українських степів. Те ж стосується і важ­ливих етнографічних рис кипчаків (напр., поховального обряду, який увібрав багато рис, привнесених місцевими пле­менами, а деякі успадкував ще від сарматів). Майже незміненим зберігся лише один кипчацький звичай - встановлення статуй у пам’ять про померлого. Кипчаки були лише організуючою полі­тичною основою нової спільноти. Нове об’єднання отримало тюркську назву «кумани», в перекладі на руську мову - «по­ловці», тобто «світло-жовті» (162, т.

Єдність же половецької етнічної спільноти визначалася, перш за все, мовою, оскільки давньоболгарська (і хозарська), печенізька і кипчацька мови належали до однієї або дуже близь­ких груп тюркської сім’ї (164, с. 102). Зазвичай її відносять до західнотюркської групи (837, с. 97). С. Малов об’єднує в одну групу башкирів, печенігів, караїмів, половців і кипчаків, розме­жовуючи двох останніх. В. Богородицький зближає половецьку мову з теперішніми татарськими діалектами, особливо мішерсь- ким (184). Окрім мовної спільності, стали вироблятися єдині культурні традиції: поховальна обрядність, релігійні уявлення, спільні епічні сказання і пісні (843; 783). Якщо, за одними по­відомленнями, половці були розкидані від Дніпра до Волги (53, с. 455), то, за іншими, вони відомі і на Кавказі, на Волзі вони кочували у нижній течії (52, с. 453). Бували вони і на Дунаї, про що відомо з руських, угорських і візантійських джерел, але по­стійних кочів’їв там не мали (837, с. 97). Та ядром половецьких кочів’їв стали приазовські степи, де 1050-51 р. кипчаки розгро­мили огузів, перервавши тим творення огузької народності і зайнявши її геонішу (134).

Половці осідали перш за все там, де зберігалися давніші укріплення салтовських, сарматських, скіфських племен. Зазви­чай половці тільки трохи підновлювали їх і ставили на древні вали дерев’яні, обмазані глиною частоколи. Нерідко поселення розбивалося і в чистому полі. Тоді юрти також розташовували по колу, всередині юрта глави сім’ї. По зовнішньому периметру нагромаджували зв’язані між собою вози (818, с. 80).

Про хронологію повного освоєння Степу половцями свід­чить послідовність розповсюдження їхніх кам’яних баб. Ще до XVII ст. увесь Степ був усіяний ними, тепер їх лишилося з півтори тисячі в музеях і селах України й Ростовської області Але й ця порівняно невелика кількість дозволила картографувати їхні типи у Степу (817; 11.52). Найраніші баби, аналогічні до скульптур кипчаків X-XI ст., - на Сіверському Донці та в Приазов’ї. Між Дінцем і Тором лежали контрольовані половцями аланські міста. Там вперше половці почали осідати, туди-то й спрямували свої перші удари руські князі під орудою Мономаха. Це були до­нецькі половці. Окрім них, у басейні Дону кочували донські по­ловці. У басейні р. Молочна знаходився один з центрів приморсь­ких половців, що кочували від гирла Дону до Дніпра уздовж Азовського узбережжя. Одним з перших і основних напрямків руських походів у Степ став шлях водорозділом Оскола і Дону до нижньої течії Сіверського Донця або ж водорозділом Дону і Хопра, де у XVII ст. проходитиме Ногайський шлях (443, с. 76- 77). Рух половців був стрімким і невтримним. На сер. XI ст. вони вийшли до Дніпра, а на поч. 1170-х років освоїли і межи­річчя Дніпра і Дунаю. Колишні господарі степів, печеніги і тор- ки були підпорядковані половцям, або пішли під захист Русі чи Візантії (1047, с. 111). Основною одиницею половецького етносу був рід, що звався «оба», «опа», єпа». Руські джерела передава­ли його словом «вежа». Роди об’єднувалися в орди-племена. За

С. Плетньовою, усього в першій половині XII ст. у східноєвропейських степах кочувало 12-15 орд загальною чисель­ністю 500-600 тис.

1102 р. у невелике місто на лівому березі Дніпра Долобськ з’їхалися найвпливовіші князі Святополк і Володимир, сіли зі своїми дружинами «в одному шатрі» і почали думати про спільний похід проти половців. «Дружина Святополча» запере­чувала проти походу, говорячи, що навесні «не час воювати, погубимо смердів і пашу їхню». Мономах наполягав на весня­ному поході, сподіваючись випередити черговий набіг: «Диво мені, дружина, що коня жалієте, а не розумієте того, що почне смерд орати, а половчанин, наїхавши, вб’є смерда стрілою і ко­билу його захопить, і, в село в’їхавши, візьме і жінку його і дітей і все майно його. Кобилу смерда жалієте, а самого його чому не жалієте?» (39, с. 157).

Цікаво, що раніше (1093) Мономах віддавав перевагу мир­ному шляхові, 1095 р. він остерігався переступити договір з половцями, а зараз, незважаючи на нещодавно укладений в Са­кові мир з половцями, Мономах, навпаки, наполягає на поході (1139, с. 195). Мономах переконав великого князя і той послав до Олега і Давида: «Ідіть на половців, або будемо живі, або бу­демо мертві». Давид приєднався, але Олег знову ухилився від участі у поході, відмовившися нездоров’ям. Приєдналися й інші феодали.

З літописної оповіді видно, що Святополк і Володимир були одностайні в своєму намірі іти на половців і провести набір належних смердам коней. Але княжа дружина (за Лаврентівським літописом Святополкова, а за Іпатським - і Мономахова) не хотіла відривати цих коней від ріллі. Між князями і дружиною виник справжній конфлікт. Святополк, очевидно, втратив надію переконати свою дружину. Ю. Лубченко вбачає причину такого фрондування дружини супроти свого сеньйора в тому, що неза­довго до цього Святополк поступився Мономахові Новгоро­дом (656, с. 52). Це било по інтересах дружини, завдавало їй збитків, викликало заздрість до мономахових васалів. Так свого часу дружина Ігоря Старого ревнувала до дружини Свенельда. Святославові воїни розуміли, що майбутній похід ще більше посилить саме Мономаха, а не Святополка. Лиш красномов­ність Мономаха зломила її опір. З оповіді видно, що хоча до­води Володимира були переконливі, дружина насилу погоди­лася з ними: «и не могоша отвещати дружина». При цьому Володимир не покликався на почуття обов’язку, на військову дисципліну, патріотизм. Очевидно, про все це говорив Свято­полк. Мономах висунув проти економічних аргументів дружи­ни економічний же контраргумент (1182, с. 130-131).

Наприкінці березня велике військо з семи полків зібрало­ся біля Переяслава. До Святополка і Мономаха прибув з Чер­нігова Давид Святославич, з Полоцька - Давид Всеславич. Згодом прийшли раті з Волині, Смоленська, Ростова (656, с. 53). На конях і ладдях вони рушили за пороги. Це був найбільший похід на половців від їхньої появи на Русі (1157, с. 25). Основною силою була піхота, що плила на ладдях. Кінноту ж Мономах узяв, аби вчасно виявити ворожу розвідку і перехо­пити її (656, с. 53). Біля Хортиці пішці зійшли на берег і при­єдналася до кінноти. 4 дні ішли углиб степу, до р. Молочної. Кінні дозори вислідкували і знищили половецьку сторожову заставу. Руське військо перейшло убрід р. Кінську, ліву прито­ку Дніпра, і швидко наближалося до р. Молочної, по якій зна­ходилися основні кочів’я приморських половців. Як припускає С. Плєтньова, половці прикочували на морське узбережжя для весняного лову риби і були максимально виснажені і малорух­ливі після тяжкої зими, худоба тільки-но починала вигулювати­ся і плодитися. Мономах прекрасно врахував недієздатність по­ловців на ту пору (813, с. 58).

Схоже, що битві передували переговори з половцями, при­наймні літопис відобразив дві позиції половецьких зверхників напередодні битви: неможливість прийняти бій і водночас не­можливість відступити. Старий і досвідчений хан Урусоба ка­зав: «просим мира в Русі, яко крепко ся ймуть бити с нами», а «уныние» - молоді аристократи, що звикли до легких перемог і трофеїв на руському пограниччі, відповідали: «аще ся ти боиши Руси, но мы ся не боим, сих бо избивше» (53, с. 255).

4 квітня 1103 р. князі, окрилені легкою перемогою над по­ловецким дозором, прийняли пропозицію Мономаха - або примусити половців прийняти генеральний бій, або ж нищити їхні кочів’я аж до самого Дону. Хани обрали перше, оскільки коні ще не нагуляли сили, у стійбищах же було багато добра, яке не хотілося втрачати - особливо табунів і полонених. Зіткнен­ня головних сил відбулося на р. Сутень, де знаходилося одне з великих угруповань кочівників на чолі з ханом Урусобою (1157, с. 25). В. Кудряшов отожнював р. Сутень з р. Молочною (602, с. 91). Русичам вдалося застати половецьку орду в поході, бо її коні втомилися і не мали «швидкості у ногах». Русичі ж «з весело­щами, на конях і піші» кинулися на половців. Незважаючи на попереднє рішення половців прийняти бій, вони не кинулися усі, а спершу вислали найвойовничішого хана Алтунопу. Лиш піс­ля повної загибелі авангарду половці усіма силами «аки боро­ве» посунули на русів і були вперше наголову розбиті на їхній власній землі. Врятувалося зовсім небагато. Половці втратили 20 ханів: Урусобу, Кочія, Яросланопу, Китанопу, Кунама, Асупа, Куртика, Ченегрепа, Сурьбаря та інших. Було захопле­но вежі - «взяша бо тогда скоты и овце, и коне, и вельблуды, и веже с добытком и челядью» (53, с. 256). Ця фраза дає повне уяв­лення про склад половецького стада. Особливо важлива наяв­ність «скота», що свідчить про перехід від кочового до напівко­чового способу існування.

Захоплений у полон Белдюзь запропонував Мономаху ве­ликий викуп: золото, срібло, коней, худобу. Та Володимир відповів: «Багато разів, давши клятву, розоряли ви Руську зем­лю. То чому ти не учив синів своїх і рід свій не переступати клят­ви, і ви проливаєте кров християнську? Нехай тепер буде кров твоя на голові твоїй!» (39, с. 159). Хана було розсічено мечами. Об’єднане військо «зі славою і з побідою великою» повернулося на Русь. Цього тут чекали давно. Смерть Белдузя й інших ханів стала грізним попередженням степовикам. (142, с. 143). А. Саха­ров оцінив це як «першу велику перемогу русів в степу», хоч до основних стійбищ вони не дійшли (458, с. 177).

Аналогічне піднесення державницьких процесів того року спостерігалося у Грузії, де Давид IV за допомогою церковного собору рішуче ламає опір церковної аристократії, за чим по- слідувало політичне реформування, що «заклало основи мо­гутності Грузинської держави і необмеженої, самодержавної влади царя» (171, с. 193). На Близькому ж Сході події набули протилежного характеру, ніж на Русі. 1103 р. Боемунд був ви­куплений з полону вірменами (705, с. 91). Він пробував захопи­ти Харан, та зазнавши поразки, повернувся в Італію за підмо­гою, залишивши за себе Танкреда. Готуючи новий похід, Боемунд помер 1111 р. (417, 243).

Незважаючи на те, що 1103 рік позначився на Русі нашес­тям сарани і наступними продовольчими ускладненнями, все ж зменшення половецької небезпеки призвело до збереження ми­нулорічних запасів, які дозволили відносно легко пережити го­лодний рік. Розбурхані непевною атмосферою, книгописці пиль­но вдивлялися в небо і легко знаходили там обгрунтування своїм інтуїтивним тривогам: наприкінці січня три дні стояла над Рус­сю полум’яна заграва, простягнувшись зі сходу на захід, 5 лю­того було знамення на Місяці, а 7 лютого - на Сонці. Аби зас­покоїти люд, мономахові радники розпустили чутки, що ці знамення не на зло, а на добро. З таким тлумаченням вони і потрапили до літопису.

Якщо Мономах націлював основну увагу на південь, у Половецький Степ, то Святополк усе більше задивлявся на захід, зокрема на Польщу. Зі свого боку, й Польща наприкінці XI ст. розгорнула активну східну політику (1140, с. 19; 790, с. 44). Не останню роль в цьому відіграв той же половецький чинник. Галл Анонім, пишучи про 1099-1100 р., згадує велике вторгнен­ня половців, що «за своїм звичаєм» розпростерлися по усій Польщі (11, с. 19). Такі походи не могли відбуватися без підтрим­ки чи участі Ростиславичів, через чиї землі мали іти половці (268, с. 61). Про конфлікт Ростиславичів і Польщі мовить і «Життєпис Оттона, єпископа бамберзького» Герборда, який прямо каже, що на зламі XI-XII ст. руський «король» і його васали перебу­вали у ворожих стосунках з Польщею, але пізніше уклали ди- настійний союз і навіть надали допомогу полякам (119, с. 74). Отже, між Руссю і Польщею кілька років йшла війна, що завер­шилася шлюбом Болеслава III з донькою Святополка Збисла- вою. О. Головко вважає, що попередню війну все ж вів не Свя- тополк, а Володар Ростиславич, оскільки і перемиського князя Герборд теж називає «королем русів» (268, с. 62). У західно­європейській практиці даний титул застосовувався лише до не­залежного і суверенного державця. Отже, Володар, практично, не залежав від Києва.

Після смерті польського короля Володислава-Германа влітку 1102 р. спалахнула усобиця між його синами Збігнєвом і Болеславом (34, с. 187). Угруповання останнього, де провідну роль відігравав краківський єпископ Балдвін і воєвода Скарби- мир, вирішило встановити тісні стосунки з Руссю й Угорщиною. 11 листопада 1102 р. Збислава полишила Київ і віправилася до свого нареченого (50, т. 1, с. 186). Навіть Галл Анонім з його упередженістю щодо русів відзначив величезну роль цього шлю­бу для Польщі. За його словами, краківський уряд, відправив до Рима спеціальне посольство, яке для отримання дозволу на шлюб між близькими родичами висунуло як найбільший аргу­мент те, що це «необхідно... для вітчизни» (11, с. 23). Згода папи Пасхалія II вказує на особливу зацікавленість Рима в союзі Польщі й Русі, який міг би відіграти позитивну роль й у бо­ротьбі папства з Германською імперією (268, с. 64).

Мономах намагався відвернути увагу Святополка від Захо­ду і переорієнтувати кузена на боротьбу проти Степу. Святополк же вимагав собі Новгород в обмін на військову допомогу на півдні (505, с. 478). Для чергового переділу Русі і було скликано Долобсь- кий з’їзд, що відбувся на початку березня 1103 р. і став початком десятилітньої кампанії тиску на Степ, руської реконкісти. Відбудо­вувалися старі фортеці. Тепер усі походи цілеспрямовано били по найрозвинутішому району Половецької землі - басейнові Дінця (910, с. 52). Половці відповідали контрударами. Зав’язалася трива­ла війна, в ході якої Мономах майстерно набивав собі ціну. Про­фесійно виліплений образ «доброго страждальця за Руську зем­лю» оплачувався життям і майном простих смердів, що гинули від провокованих половецьких нападів. М. Грушевський хоч і симпатизував Мономахові, та все ж не цілком, тому зауважив: «На ліпшу політику не ставало руських володарів і політиків» (303, с. 106). Інші ж опинилися у повному полоні мономлхових іміджмейкерів, як-от М. Костомаров: «Навколо його імені обер­таються майже всі важливі події руської історії др. пол. XI і перш, чв. XII в. » (559, с. 40).

Половці у відповідь на похід 1103 р.напали на Юріїв, його мешканці з єпископом Мирином мусили втікати до Києва, де були тимчасово оселені «на Витичевому пагорбі у городі Свя­тополковому за Чаковцем» (52, с. 388). 18 серпня Святополк пішов почав відбудову Юріїва (53, с. 256). Тим часом Мономах поши­рює свою активність і на Візантію. Частину замирених половців було відправлено на підмогу «Девгеновичу», одруженому з ону­кою Мономаха. Та його заколот провалився і претендента ослі­пили (70, с. 388).

Від перших успіхів у боротьбі з половцями сколихнулися вже здавалося б затамовані імперські настрої. Погляди чернігів­ських князів знов спрямувалися на північний схід, зокрема у землі мордви. Ще 965 р. Святослав Завойовник підкорив части­ну мордовських племен, що мешкала по середній течії Оки. Північно-східні ж землі мордви лишилися залежними від Волзь­кої Болгарії. Але руське панування над мордвою тривало лише до смерті Святослава. Його син Володимир повторно завоював ці племена, але 1015 р. вони знов вийшли з підданства. Це були лише окраїнні землі мордви. Корінні ж її землі по річках Цна, Парца, Вад, по середніх течіях Сури і Мокші взагалі не підкоря­лися Києву. Наступні бурхливі події в Україні-Русі зняли мор­довське питання з порядку денного. Проте після заснування 1080 р. м. Мурома - укріпленого руського плацдарму для по­дальшого наступу, експансія відновилася. Ще активнішою вона стала після заснування 1096 р. Рязані. Оточена зусебіч оборон­ними валами і стінами, Рязань височіла над Окою в центрі ер­зянської землі, від якої і взяла назву. Вигідне положення Рязані дазволяло контролювати торгівлю по Оці. Олег наклав данину на мордву, поступово і неухильно освоював правобережжя Оки.

Літопис дуже глухо говорить про це, але археологічні джерела свідчать про прискорену майнову диференціацію руського насе­лення Рязанської землі. Дружинники швидко збагачувалися на грабіжницьких походах, але таке багатство давалося великою кров’ю. Першим рязанським князям тяжко було утримати вла­ду у своїй землі, вони часто стикалися з мордовськими племін­ними князями. Проте перші невдачі не зупинили рязанських зверхників. Вони розглядали мордовські землі як джерело засобів для боротьби з сусідніми Ростовським і Муромським уділами (1126, с. 32-34).

Останні теж не дрімали. Муромський князь Ярослав Свя­тославич спробував різко переломити хід подій на цьому фронті, проте зазнав гіркої поразки від «поганої» мордви. Вона вияви­лася здатною завдати рішучої відсічі. У мордви саме зароджува­лися феодальні стосунки, значного рівня сягнуло її ремесло, мор­довські речі зустрічалися вже у вельми віддалених землях. З’явилися ранньофеодальні державні об’єднання, такі як пізніше відомі Пургасова волость, як володіння Пуреша, як Теньгушева волость (362, с. 88). Ці князьки ворогували між собою. їх піддані мали свої укріплені пункти, сховані у глухих лісах. Десь на цей час припадає організація в гирлі Оки, на місці пізнішого Ниж­нього Новгорода торгової факторії волзьких болгар. Цей стра­тегічний пункт опинився в руках мордви і став центром племін­ного союзу (966, с. 143). Битва відбулася десь на правому боці Оки. Її було програно, сам Ярослав ледь уникнув загибелі (52, с. 280). Та невдача не охолодила завзяття завойовників. З 1103 р. рязанські і муромські князі систематично здіснюють набіги на мордовськоерзянські землі. Це не дозволило завершитися дер­жавотворчим процесам у мордви, їй так і не вдалося створити власних центрів, аналогічних руським містам.

Паралельно з Ольговичами поринули в імперські мрії смо­ленські князі: 1104 р. вони втрутилися в усобицю полоцьких князів і здійснили похід на Мінськ. Так почалася довготривала війна, що завершилася аж за Мстислава Великого полоном і засланням усіх полоцьких князів (685, с. 70).

1103 р. хрестоносці зайняли Акку, але це був практично останній їхній великий успіх. Невдовзі стає зрозуміло, що хрес- тоносний наступ на мусульманський Схід захлинувся. Об’єднані сили франків зазнали страшної поразки при Харані у Месопо­тамії. Балдуїн Едеський потрапив у полон до атабека Мосула (995, с. 58). Найголовнішою причиною цього стало припинення усобиць між Сельджуками на умовах розділу імперського ядра між двома головними претендентами на верховну владу - сул­таном Беркйаруком і його зведеним братом Мухаммадом Тапаром (133, с. 118). Наступного ж року Беркйарук помер і його брат утвердив своє єдиновладдя. Так виникли умови для му­сульманської «реконкісти» проти хрестоносців. Водночас тере­зи успіху хитнулися на користь ромеїв. Олексій захоплює в Кілікії міцні кріпості Таре, Адану і Мамістру, а його флот бере порти Лаодікію та Триполі. Захоплення цих міст, усього кілька років тому відвойованих франками від сельджуків, викликало несамовитий гнів Боемунда Таренського, але битися водночас на два фронти він не міг (493, с. 204). 1105 р. Боемунд, ставши правителем Антиохії, звернувся до всього Заходу з закликом до грандіозного походу проти греків (338, с. 106).

Тим часом берендеї воювали з половцями на Зарубі півден­ніше Переяслава. Основна частина берендеїв осіла у Пороссі. їхнє військо в окремих випадках сягало 30-40 тис. чоловік (790, с. 107-113). За свою службу хани чорних клобуків отримували найкращі міста у Пороссі та інших районах степового кордону. Відбувалася поступова асиміляція торків, печенігів, берендеїв, ковуїв, турпеїв з русичами. Торки Поросся так поріднилися з руським боярством, що осідали у багатьох містах. Серед слу­жилих торків поширилося християнство. Торчеських бояр іме­нували по-батькові, як і руських. До того ж при тюркських по-батькові з’явилися слов’янські імена : Яків Дігеневич, Дем’ян Куденевич. На XIII ст. злиття торків зі слов’янами дійшло до того, що київським тисяцьким був торк Дмитро Єйкович., а спась- ким ігуменом і архиепископом - торк Петро Акерович. Серед торків поширилася руська мова, а імена торкських багатирів потрапили у руські билини (912, с. 140-141). Політонім «чорні клобуки» зник з літописів після Батия. Одні вважали, що мон­голи переселили тих на Волгу, інші - що клобуки самі відкочу­вали у Приаралля і дали початок сучасним кара-калпакам, треті вважали, що вони лишилися у Пороссі. Археологічне дослі­дження їхніх курганів (поховання з конем) засвідчили, що істи­на десь посередині цих точок зору. Торчеські кургани XIII-XIV ст. частково збереглися на старому місці, а частково поширилися до Волги (1098, с. 64-68).

1104 р. сильно погорів Новгород. Північна столиця, що в XI ст. була грізним конкурентом Києва, тепер і так все менше цікавилася південними справами. Після пожежі ж вона на кілька років була зайнята власною відбудовою, тому південні князі могли якийсь час не враховувати її у нових розкладах політич­них сил. Для Новгорода ж це були роки пошуку себе і свого нового місця у зміненій Європі.

Такі ж пошуки почалися й у Білорусії. На поч. XII ст. Кон­рад Мазовецький намагався захопити Берестя, та берестяни при­мусили його повернути (1007, с. 15). Гліб Мінський 1105 р. на­пав на Смоленське і Турівське князівства. Проти нього «післав Святополк Путяту, а Володимир сина свого Ярополка, а Олег сам пішов, узявши й Давида, на Мінськ» (73, с. 56). Та похід був невдалим. Гліб значно розширив своє князівство (434, с. 55). Мінськ починає вивищуватися над Полоцьком.

Зате новий головний біль з’явився для Святополка на за­ході. У Польщі тривала усобиця між Болеславом і Збігнєвом. Останній звернувся по допомогу до чехів і ті напали на належну його братові Силезію. В ході запеклих боїв 1105-1106 р. Боле­слав, відчуваючи нестачу власних сил, попросив підтримки у тестя. Ця допомога спричинила розгром Збігнєва. Останній, за Галлом Анонімом, «переплив річку Віслу», а в нашому літо­писі під 1106 р. повідомляється, що «прибеже Избыгнев к Свято- полку» (11, с. 37; 50, с. 186). Та домогтися розриву союзу Києва з Краковим йому не вдалося. Більш того, руські загони, очолені Ярославом Святополковичем знову пішли на підтримку Болес­лава. «Тоді ж, - пише Галл, - Збігнєв, прийшовши у відчай, під впливом Ярослава, князя руського, і Балдвіна, єпископа краківсь кого, з’явився до брата, обіцяючи виконати усі його вимоги і коритися йому» (11, с. 38).

1105 р. Боняк тричі приходив на Русь, в останньому на­бігові його супроводжував хан донських половців Шарукан (656, с. 58). Половці, скориставшись тим, що великокняжа дружина задіяна у Польщі, спробували ще навесні пограбувати південні рубежі Київщини. Щоб відігнати їх, не довелося навіть збирати військо з кількох князівств: Святополк послав своїх воєвод Яна Вишатича, брата його Путяту, Іванка Захарьїнича і Козаряна, які «наздогнали їх і посікли і полонених відібрали». Цікаво, що у цьому записі відчуваються сліди великокняжої цензури. У Лаврентівському, Іпатському і Хлєбниковському літописах це повідомлення має такий вигляд: «Повоеваша половци около Заречьска, и посла по них Святополк Яня и Иванка Захарьича (и) Козарина» (53, с. 254). Але в Іпатському літописі до слова «Яня» є пізніша поправка на полях: «Вышатича и брата его Путяту». Ці ж додані імена читаємо також в новгородських літо­писах (57, с. 157). За О. Шахматовим, ці літописи мають не відре­даговані записи (1151, с. VIII-IX). В Іпатському ж літописі ос­тання редакція Повісті врем’яних літ 1118 р. була виправлена за попередньою Сильвестровою редакцією (53, с. VIII). З цього можна зрозуміти, що Путята Вишатич, який згадувався у свято- полковому літописанні, став неугодним при Мономахові і згад­ки про нього були вилучені з літопису при створенні третьої редакції 1118 р. І. Смирнов пояснює такі дії щодо Путяти тим, що він після смерті Святополка очолив боярську партію, яка планувала посадити на київський стіл когось із Святославичів (970, с. 262-263). Це не дивно, оскільки даний боярський рід здавна був пов’язаний зі Святославом. Ян Вишатич був його воєводою ще 1071 р. (851, с. 18-19).

Подібна ситуація повторилася під час другого набігу. Во­сени ж об’єднане руське військо несподівано випередило третій удар половців і зустріло їх на Хоролі. Руси зарубали Боняка, ледве не полонили Шарукана, захопили; величезний обоз. Але основні сили половців пішли восвоясі (458, с. 177).

Ці події засвідчили перелом у війні Русі з половцями. Те­пер степовицькі йабіги вже успішно відбивалися руськими дру­жинами. Навіть великі орди, не приймаючи бою, спішно від­ступали при наближенні руських полків. З іншого боку, Русь вже мала можливість виділяти значні сили для походів углиб Степу (504, с. 44). Різка зміна балансу сил між Степом і Руссю на її користь дозволяла використовувати додатковий продукт на мо­нументальне будівництво та інші культурні проекти. 1106 р. відбу­вається будівництво Троїцької церкви у Печерському монастирі. В той час, як на Русі ситуація стабілізувалася, на Заході вона усклад­нювалася. Як пише Козьма Празький під 1106 р., «в той час, як диявол, цей винахідник котор, сіяв свою підступність по всьому світові, знайшлися його спільники серед німецьких вельмож; вони стали штовхати сина імператора, короля Генріха IV, на те, щоб той підняв зброю проти батька свого» (34, с. 190). У протистояння було втягнуто чеського князя Борживоя, австрійського маркграфа Леопольда. 8 серпня імператор загинув.

Покращенню ситуції на Русі сприяла й усобиця Болесла­ва Кривоустого з його братом Збігнєвом, що з новою силою спалахнула 1108 р. Збігнєв скористався з війни, яку Болеслав вів у Помор’ї, і знов напав на брата. Як і раніше, Болеславу до­помогли загони з Угорщини і Русі (11, с. 112). Ця кампанія завершилася вигнанням Збігнєва. Тимчасове ослаблення Польщі стабілізувало становище волинських і галицьких земель. А зго­дом починається ще більше зближення Русі і Польщі - розпочи­наються спільні походи у Прибалтику проти німецьких рицарів.

1106 р. позначився загальним наступом Азії на Європу. Турки розгромили Кілікійську Вірменію. Становище хрестоносних дер­жав різко ускладнилося. До того ж там спалахнула усобиця. Бал- дуїн, звільнившись з полону, став вимагати від Танкреда повер­нення Едеси (995, с. 58). Захиталася вся система хрестоносних володінь. Це було грізне попередження, на яке Європа зреагувала притишенням внутрішніх воєн. Генрих І Англійський уклав ком­промісну угоду з папою. Послаблення західних рицарів надих­нуло Візантію, і вона розгорнула дії проти норманів на Середзем­номор’ї. У відповідь Боемунд Антиохійський висадився в Авлоні, але без великих шансів на успіх.

Цілком у відповідності з тогорічною євразійською тенден­цією половці спробували організувати уже великий похід, зібрав­ши численні орди. Становище Русі було ускладнене сильними весняними пожежами: «погоріло пів-Києва, і в Чернігові, і Смо­ленськ, і Новгород» (71, с. 29). У травні Боняк оточив Перея­слав. Під час цієї облоги померла 7 травня, за кілька днів до Великодня, мономахова жінка Гіта (1201, с. 42). У серпні ж з великими силами «прийшов Боняк, і Шарукан Старий, й інші князі численні, і встали біля Лубна» на річці Сулі. Для Шарукана, названого літописцем старим, похід був непосильним (810, с. 259). Швидко зібралося військо з 6 князівств. 12 серпня воно перейшло Сулу. Половці «жахнулися, і від страху не могли ні стяга поставити, і побігли, хапаючи коні, а інші пішими побігли», їх гнали 40 км до Хоролу. Брат Боняк Таза загинув, брат Шарукана Cyrpa потрапив до полону, а сам Шарукан ледве врятувався втечею, кинувши свій стан. Незважаючи на перемо­гу, Мономаха дуже стривожив сам факт союзу Боняка з Шару- канаом, тому князь заходився організовувати серію походів на Дон з метою знищити сильне донське об’єднання (810, с. 259). Цьому передувало дипломатичне забезпечення акції. У січні 1108 р. князі уклали мир з окремими половецькими родами, аби ізолювати донців. І Мономах, і Олег одружили своїх синів (Юрія і Святослава відповідно) з доньками двох половецьких ханів Аеп. Найімовірніше, це був перший похід юних княжичів на половців. Водночас 1107 р. відбувся і напад камських болгарів на Суздаль. Місто було заскочене зненацька, у ньому не було князя, болгари палили села в суздальській окрузі і полонили селян. Місто порятувалося дивом, богобійний монах-літописець зано­тував, що болгари були «засліплені» в результаті молитви го­родян і перебиті суздальцями (69, с. 72-73).

1106-1107 р. відбулися мандри ігумена Даниїла Святою зем­лею. Проживши там 16 місяців, Даниїл сходив країну вздовж і поперек. Окрім Єрусалима, він побував в Яффі та інших пор­тах, Віфлеємі, Назареті, Єрихоні, Акрі, на Йордані, у Галілеї, на Єлеонській та Фаворській горах, біля гори Ліванської (де міс­тилася резиденція асасинів) та багатьох інших місцях. Цікаво, що у пом’яник в лаврі св. Сави Даниїл вписав імена і великого князя Святополка, і Мономаха, і ворожого їм Олега. Про зрос­лий на Русі початку XII ст. інтерес до Сходу свідчить і здійсне­ний тоді у Києві переклад Повісті про Варлама та Йоасафа. При­близно тоді ж, найімовірніше, в Турові було перекладено і житійний збірник Пролог (337).

1107 рік відзначився на Русі рясними дощами навесні і ве­ликою літньою повінню Дніпра. В цілому сезон видався вро­жайним. У Києві було розпочато будівництво Михайлівського Золотоверхого собору, завершено трапезну Печерського монастиря і встановлено пам’ять св. Феодосія (39, с. 162). Си­нопсис додає, що Михайлівська церква була «каменная (бе бо на том месте исперва деревяная» (91, с. 74-75). Ф. Софонович конкретизує: «бо перед тем была старая уже и не позалаченая, еще при князи Владимери поставленая за старанем первого мит­рополита Михаила на имя его» (93, с. 82). У відповідь на цю акцію Святополка новгородський єпископ Микита почав розпи­сувати Софійський собор у Новгороді. А Мономах засновує м. Владимир-на-Клязьмі зі Спаським собором. Львовський літо­пис повідомляє: «Того же дета свершен бысть град Владимер Залешьскай Володимером Маномахом, и созда в нем церковь кам єну святаго Спаса» (65, с. 103). Хоча це повідомлення містить­ся не в Повісті врем’яних літ, а у пізнішому джерелі, його до­стовірність не викликає сумнівів (250). Проте з часів Андрія Бо- голюбського заснування Владимира стало приписуватися Володимиру Святому, і ця традиція міцно закріпилася в літо­писанні. Уже В. Татищев заперечував її (97, т. З, с. 241). В наш час боголюбівську концепцію спробував відродити О. Рапов, проте непереконливо (866, с. 293-308). М. Вороній спершу датував заснування Владимира 1098 р.: «Через рік після Любець- кого з’їзду, під час своєї поїздки до Ростова 1098 р. Мономах почав будівництво укріплень Володимира, валів і дерев’яних стін загальною довжиною близько 4 км, яке завершулося лише 1108 р.» (241, с. 412). Пізніше М. Воронін відносив заснування до 1108 р. і пов’язував його зі спробами Олега між 1098 і 1109 р. оволодіти Суздальщиною (247, с. 42). Справді, дане місто було попередником Москви в обороні рубежів Суздальської землі з чернігівсько-рязанськими володіннями. З іншого боку, засну­вання Владимира означало й просування княжого військового центру на Клязьму, ближче до мордви і болгар, що завершить­ся в XIII ст. заснуванням Нижнього Новгорода. Записи про мономашу боротьбу з болгарами дійшли до нас через владичне ростовське літописання у складі Типографського літопису (251, с. 28). Але до цих двох причин заснування міста, яке через півсто­ліття стане столицею великої країни, слід додати значний пересе­ленський рух з Київщини, що потерпала від усобиць і половців. Ще В. Георгієвський писав, що першопоселенцями Владимира були кияни, які дали там річкам київські назви: Почайна, Либідь, Рпінь (Ірпінь) (263, с. 9).

Ситуація на Близькому Сході надовго стабілізується на користь православної Візантії. Олексій Комнін у своєму проти­стоянні хрестоносцям звернувся до Венеції, яка мобілізувала свій флот і спрямувала його до Південної Адріатики. Боемунд був оточений під Драчем Олексієм, сіцілійський флот зазнав пораз­ки від візантійців і венеціанців. Між Візантією й Антіохійським князівством, що де-факто було най сильнішим з чотирьох хрес- тоносних держав, було укладено Девольський договір, на який Боемунд змушений був піти після військової поразки від візантійців. Цей документ став основою східної політики Візантії. За Антиохією лишився один порт - Суетія. Імператор же зобов’я­зався допомогти хрестоносцям завоювати Алеппо. Це вважають заключною віхою Першого хрестового походу (493, с. 204). Майже на 40 літ Візантія була убезпечена від франків.

У січні 1108 р. три найвпливовіші князі - Мономах, Олег і Давид Святославичі - вирушили в Степ на зустріч з двома ха­нами Аєпами - Осеневичем і Гиргеневичем. Союз з ними було скріплено династійними шлюбами. З онучкою хана Осеня одру­жився Юрій Володимирович, з онучкою Гиргеня - Святослав Ольгович. Так було замирено найближчих половців (504, с. 497).

1108 р. хрестоносці відновлюють успішний наступ і захоплюють Триполі. Наступного року здалися блоковані з моря Сидон і Бейрут. Водночас зміцнення внутрішнього і міжнародного становища Польщі, що намітилося після закін­чення внутрішньої війни у країні, призвело до загострення сто­сунків краківського двору з Германською імперією. 1109 р. імпе­ратор Генрих V напав на Польщу, та знову звернулася до Русі (11, с. 114-115). Триваючі зміни геополітичної ситуації стимулю­вали рост західних зацікавлень щодо Русі. 1109 р. до Києва прибули папські посли.

На самому початку 1109 р. переяславський воєвода Дмит­ро Іворович здійснив глибоку розвідку до Сіверського Донця. Він з’ясував, що Шарукань готується до літнього походу. Набіг Дмитра увінчався успіхом: на Дону було взято тисячу веж, 1 лютого Дмитро повернувся до Мономаха, пригнавши багато полонених і худоби. Цей успіх надихнув князів на дальші акції проти Степу (810, с. 260). Для Мономаха цей похід був дуже важливим: уперше донських рубежів було досягнуто в тяжку зимову пору, уперше було так точно зафіксовано традиційні зимівники кочовиків (504, с. 499). Восени Мономах організував новий похід на донців, очолений воєводою Дмитром Іворовичем. У грудні військо узяло «сто веж половецьких біля Дону».

. 1110 р. був роком активного сонця. Нові геополітичні кон­струкції зазнали серйозних випробувань. Давид Будівничий по­чав реконкісту у Грузії. Генрих V розгорнув похід на Італію. Візантія розпочала шестирічну війну з сельджуками. Через її те­риторію прокотилася величезна хвиля європейських переселенців у Святу землю, переважно селян, їх кількість була не меншою, _t ніж у 1096 р., але практично всі вони загинули наступного року від голоду, спраги і сельджуцьких шабель (493, с. 204). В Іспанії стався новий сплеск Реконкісти, що тривав до 1118 р. (260, т. З, с. 409). Активізувалися і половці. Надії, що династійні шлюби між князями і половчанками забезпечать мир, не справдилися. Правда, Ю. Лубченков оцінює сенс шлюбів 1108 р. трохи інак­ше: «Єдиний моноліт половців було зруйновано, оскільки Аєпа просив не данини, а можливості і права вижити, якщо його до­рога перетнеться з руським шляхом. Усе ближче цей шлях підхо­див до кочової стежки Шарукана, вождя донців, від котрого було все більше клопоту і тривог» (656, с. 59). Донці наблизилися до Воїня, та одразу відступили, побачивши війська Святополка, Володимира і Давида. Інша орда влітку пограбувала села на­вколо Переяслава, але до самого міста половці, на відміну від попередніх років, вже не наближалися (60, т. 9, с. 138-141). Восе­ни відбувся ще один похід, не надто значний - «і дійшовши

Воїня, повернулися» (39, с. 164). А все ж на фоні майже повного зникнення половецької загрози у попередні роки, ці два удари- реванші викликали неабиякий резонансе

1109 р. Давид IV почав штурм тюркської оборонної систе­ми у Східній Грузії (171, с. 193). На Близькому Сході теж поча­лася потужна анти франкська кампанія, яку очолив атабек Мо­сула Мавдуз. Її було викликано успіхами, досягнутими Танкредом Антиохійським. На заклик султана Маудуз оголо­сив джихад і окупував східну частину Едеського графства, пере­бивши понад дві тисячі рицарів Балдуїна І. Наступного року Мавдуз розпочав новий похід. Та в стані мусульман все ж пану­вав розбрат, хрестоносці ж, навпаки, об’єдналися, що забезпе­чило їхню перемогу (944, с. 11). Русь не могла не реагувати на нові ускладнення у Святій землі. Половецьке питання знов вису­валося на порядок денний, оскільки кипчаки змогли присто­суватися до нових реалій. Боняк переніс свої кочів’я з Подоння до Дніпровського лиману, де його орди почали переходити до другої (сезонної, напівосілої) стадії кочування (314). Підготовка до нового походу почалася ще взимку. За IVL Корінним, дпя_ цього зібрався II Долобський з’їзд (553, с. 125)їВирішено було вдарити у саме серце Степу - на донецькі кочів’я. Тому наприкінці лютого 1111 р. з ініціативи Мономаха до Переяслава зібралися дружини практично з усіх руських земель. Г. Пядишев оцінює це військо у ЗО тисяч чоловік (862, с. 45). Князі задумали не чер­говий похід, а по суті православний аналог хрестоносного руху. Вони звернулися до митрополита Никифора і той надіслав єпис­копів. 26 лютого з Єпископських воріт Переяславля винесли ве­ликий хрест, яким благословили військо (656, с. 60). Потім 11 верст духовенство очолювало похід. Згодом воно продовжу­вало похід в обозі і далі надихало дружинників на ратні подви­ги. Саме «хрестовим походом в степ 1111 р. » і називає цю акцію А. Сахаров (458, с. 175). Обставини походу дозволяють вважа­ти, що при його підготовці було використано інформацію про хрестоносців, надану Данилом-паломником.

У похід вийшли Святополк, Давид Святославич з синами, Мономах з чотирма синами - Вячеславом, Ярополком, Юрієм і 9-річним Андрієм. Спершу вони на санях вирушили до Xopo- лу, там сани кинули і військовим строєм пішли до Псла. Потім направилися до Ворскли, що, імовірно, вважалася рубежем Русі і Степу. На її березі 7 березня Мономах знов звернувся до духо­венства. Священики встановили на пагорбі великий хрест і князі цілували перед усім воїнством. 21 березня військо досягло Сівер- ського Дінця, наблизившись до міст Шарукана і Сугрова.

Обидва міста називалися іменами половецьких ханів. Віро­гідно, там були їхні зимові резиденції. Шарукан ототожнюють з Теплинським городищем, а Сугров - з Сидорівським, відстань між якими 10 км (947, с. 104). Володимирський літописець нази­ває ще «град Осенев» (73, с. 57). Шарукан становив собою сотні глинобитних будинків, кибиток, опоясаних невисоким земля­ним валом. Ні Шарукана, ні його війська в місті вже не було (458, с. 178). Попереду війська знову виступило духовенство у ризах, з хрестами і корогвами, з молитвами і церковними співа­ми. Це справило величезне враження на мешканців міста, які здалися без бою, «поклонилися князям руським, винесли рибу і вино». Наступного ранку військо вирушило до Сугрова. Під його стінами було повторено церковну службу. Проте жителі відмо­вилися здаватися. Тоді дружинники під прикриттям рухомих «веж» підійшли до міських стін і закидали їх факелами, заси­пали стрілами з підпаленими смоляними наконечниками. Пала­юче місто було взято приступом. У полон цього разу не брали: орду хана Сугрова хотіли надовго вибити з загальнополовець- кого об’єднання. 23 березня руське військо вийшло до Дону.

Половці двічі збирали свої полки для протидії цьому по­ходові. Вперше вони зайняли оборону 24 березня на «потоці Дегая», тобто на якійсь балці (601, с. 114-116). М. Сібільов іден­тифікує цей потік як р. Маячку, що тече під горою з Маяцьким городищем, яке в свою ототожнюється з літописним містом Ба­лин (947, с. 105). Сили половців були дуже значні. Тому князі перед битвою обійнялися й попрощалися один з одним: «Убо смерть нам зде, да станем крепко». Проте половці не витримали натиску і відступили, багато їх потонуло у Дегаї. Але потім, діставши, мабуть, від язиків, відомості про наближення ще біль­ших сил половців, русичі почали відходити назад і на р. Саль- ниці неподалік сучасного м. Ізюма, у зручній для захисту лісистій місцевості, зайняли оборону (947, с. 106).

Генеральна битва відбулася 27 березня. Величезне поло­вецьке військо оточило руські полки, відрізавши їх від річки, і було половців «многое множество». Тоді ніби грім вдарив, і бу­ла «брань лютая», і багато воїнів полягло з обох боків. Підсу­мок бою підвів могутній удар переславських дружин: «падали половці перед полком Володимировим». Степовики побігли, переможці захопили «полону багато, і худоби, і коней, і овець, і колодників багатьох спіймали руками». Ця перемога справи­ла величезне враження на половців. Коли полонених питали: «Як це у вас була така сила, і ви не могли боротися з нами, а зразу ж побігли?», ті відповідали: «як же нам з вами битися?» (53, с. 264-8). Слава про перемогу пролунала «по всем странам», дійшла «до греков и венгров, до поляков и чехов, даже дошла до Рима». На думку М. Максимовича, саме похід 1111 р. викликав фразу Бояна «Не буря соколы занесе чрезъ поля широкая, гали- ци стады бежать къ Дону великому» (687, с. 646). І знов, як і після великої перемоги 1103 p., головного удару Русь зазнала від природи. Правда, цього разу це була не сарана, а літня спе­ка, що спричинила пожежі у багатьох містах. Зокрема, тоді «ста­лася у Києві жахлива незвична пожежа, якою більшу частину Подолу понищено» (178, с. 51).

Міжнародна ж ситуація лишалася напруженою. Візантія за допомогою венеціанців змогла приструнити хрестоносців, але натомість вже венеціанські купці почали серйозно шкодити економічним інтересам імперії. Аби послабити їхню торгову мо­нополію в Середземномор’ї, Олексій Комнін дарує подібні при­вілеї і пізанцям (338, с. 107). Тепер пізанці сплачували мито в розмірі лише 4 % від вартості товарів, золото ж і срібло взагалі не обкладалося, товари місцевого походження обкладалися митом, встановленим для грецьких купців. Пізанці отримали місце в св. Софії й на іподромі. Усякі конфлікти, що виникали навколо цих купців, підлягали скорому і справедливом судові. Це не йшло ні в яке порівняння з привілеями венеціанців, але могло бути скромним початком розкішного майбуття (979, с. 293).

1112р. відображений у джерелах дуже слабко. Швидше за все, це був рік накопичення внутрішньої соціальної напруги в русь­кому суспільстві. Цього року актуалізувався один з напрямків русько-польської співпраці - прибалтійський. Волинський князь Ярослав Святополкович, який вже багато років був задіяний у польських справах, ходив на ятвягів, проте навряд чи вдало, оск­ільки наступного року повторив свій похід і лише тоді переміг ятвягів (52, с. 282). В. Пашуто висловив думку про узгодженість руських і польських дій проти ятвягів і пруських племен (790, с. 48). Справді, перший похід поляків у Помор’я мав місце 1108 р., другий - взимку 1100-1111 р. (11, с. 163).

Таким чином, і волинські князі, услід за чернігівськими, відновили свою імперську політику. Якщо сусідні галицькі князі конфронтували з поляками, то волинські, навпаки, тісно співдіяли з ними. Такою була лінія й великого князя. Завдяки ній на поч. XII ст. значну частину Верхнього Понімання було включено до Русі, тепер ішлося про решту. Плацдармом для подальшого на­ступу волинських і київських князів стало Гродненське князів­ство, що вперше згадане під 1116 р. Тоді ж син Мономаха Яро- полк заснував у Поніманні м. Новогрудок.

На Сході ж 1112 р. Мавдуз взяв в облогу Едесу, та врешті- решт відступив до Іраку. Тепер хрестоносні держави потребува­ли миру і спокою. Після того як шляхом нічим не стриманого грабунку у перші хрестоносні роки було знято найапетитніші вершки з багатств Близького Сходу, інтерес європейців до ново- здобутих територій зник. На відміну від пізнього середньовіччя Європа XII ст. ще не мала достатніх ресурсів, аби забезпечити належне адміністрування, оборону і, головне - планомірну еко­номічну експлуатацію своїх колоній. До того ж і політичні зв’язки нових монархів з Європою були надто слабкі. Самочинна се­лянська колонізація Святої землі була надто слабкою і врешті- решт урвалася. Забезпечити ж організоване переселення єруса­лимський король був не в змозі. Тамплієрам же і госпітальєрам вистачало тих доходів з торгівлі та час від часу тиражованих рімейків першого хрестового походу, які щораз менше нагаду­вали свій прототип.

Попри очевидні позитивні наслідки мономахового насту­пу на Степ ці події в цілому мали далеко не однозначний харак­тер. Як пише О. Добриця: «Та й чим Володимиру пишатися? Тим, що вивів у чисте поле своїх «професіоналів» на ситих ко­нях, тоді як у супротивника повесні вони ледь дихають? Або тим, що вбивав полонених ханів, провокуючи шалений опір там, де руських могли зустріти «з рибою і вином», як у Шарукані?» (342, с. 124). Водночас численні полони половців, виведених і розселених на Русі, перш за все на Переяславщині, започаткува­ли тюркізацію руського населення українських земель, особли­во переяславського (полтавського) і південно-київського (чер­каського) регіонів. В рамках оформлюваної української феодальної народності почав формуватися особливий субетнос.

Послаблення тиску на Русь з боку Степу автоматично збіль­шило рівень внутрішньої напруги всередині самої Русі. Зростають соціальні суперечності, зумовлені виснаженням суспільства в ре­зультаті тривалих війн. Все більше смердів не мало можливості вести самостійне господарство. Вони йшли у кабалу до заможних, брали в борг гроші, насіння, знаряддя праці. Потім же вони не могли повернути борги, затримували виплату відсотків.

За таких складних політичних і соціальних умов Свято- полк ініціював створення Повісті врем’яних літ з її триєдиною темою. Перша з них - слов’яни-руси такі ж старожитні як і біб­лійні народи. Третя (симетрична першій) - протистояння Русь­кої держави хозарам, варягам, візантійцям, печенігам, полов­цям. Центральна ж тема - історія княжого роду, почата з ідилії про трьох братів Кия, Щека і Хорива, яку автор ставить за зра­зок для наступних «трояней» (1094). Нестор дав струнку концеп­цію, що грунтувалася на любецьких принципах: великий князь має будувати свої стосунки з удільними на основі династійного княжіння, аби кожен тримав отчину свою. Біблійне обгрунту­вання цього принципу викладено на самому початку Повісті: «Сим же і Хам, і Афет, розділивши землю, жереб кидали, не пе­реступати нікому ж жереб братній, і жити кожному в своїй час­тині». Повість не тільки санкціонувала удільно-династійне кня­жіння, але й проголошувала його єдиною боговстановленою формою правління (394, с. 67). «Династія, на думку літописця, - писав Б. Греков, - порятувала руський і багато неруських на­родів від «усобиць», вона «великим трудом» сколотила держа­ву, вона ж мала і зараз, коли «усобиці» з новою силою роз’їда­ють Русь, врятувати політичну єдність країни. Ця ідея пронизує всю тодішню і наступну літературу, доводячи її до найвищого свого вираження в Слові о полку Ігоревім» (293, с. 66). Дану тему було ще більш посилено у другій редакції ПВЛ, ініційо­ваній Володимиром Мономахом, де в його уста вкладено сло­ва: «Поистине отци наши и деди наши зблюли землю Русьскую, а мы хочем погубити» (50, т. 1, с. 175). Та ж думка розвивається у посланні Мономаха до Олега: «Но все дьяволе наученье! То бо были рати при умных дедех наших, при добрых и при бла- женых отцих наших. Дьявол бо не хочет добра роду челове­ческому, сваживаеть ны» (50, т. 1, с. 163).