Підрозділ 2. 2. Княжі з’їзди 1097-1103років

еред подій, що визначили історію України на дале­ке майбуття, однією з найвагоміших був Любець- кий з’їзд князів наприкінці жовтня 1097 р. (за П. Толочком - в листопаді) (1045, с.

балтійського порту.

Князі зібралися тієї непевної доби, коли сини Ярослава Мудрого вже померли, а онуки заходилися роздмухувати старі територіальні суперечки. Пригадувалися все давніші і все глибші образи, які уже загрожували залити братньою кров’ю всю Русь, як то вже неодноразово бувало по смерті чергового київського князя. Проте у тодішнього покоління вистачило мудрості спро­бувати владнати конфлікти шляхом переговорів. Схоже, що не останню роль у цьому виваженому рішенні відіграла крайня непопулярність усобиць серед широких мас. Однозначне неприй­няття княжих чвар було сформоване, з одного боку, церквою, а з іншого - усною народною творчістю. Князі змушені були ра­

Метою з’їзду було припинення усобиць і забезпечення миру та злагоди. Але якою ціною? Безперечно, кожен «їхав до Любеча зі своїми надіями, скаргами, докорами, кожний мріяв подолати своїх суперників у боротьбі за столи, поживитися за рахунок сусіда, помститися кривдникам» (504, с. 445). Офіційне ж мотивування необхідності з’їзду, передане літописом вигля­дало зовсім інакше: «Пощо губимо Руську землю, маючи між собою ворожнечу? Тим часом половці пустошать нашу землю і тішаться, що внутрішні війни між нами тривають дотепер.

Цікаво, що з’їзд відбувся на родинній основі. Зібралися лиш онуки Ярослава Мудрого. Полоцьких князів запрошено не було. Виокремлення білоруських земель з України-Русі по­чалося Всеславовими війнами за тридцять років до з’їзду і закін­чилося через сорок років після з’їзду з початком остаточного розходження руських земель. Неучасть полоцьких князів у Любецькому з’їзді була черговим етапом цього процесу. Не розглядалася на з’їзді і доля Новгородської землі. Ішлося пере­важно про власне руські (українські) землі. Святополк отримав Київщину, Мономах - Переяславщину, Давид, Олег і Ярослав Святославичі - Чернігово-Сіверські землі, Давид Ігоревич - Во­линь, Володар і Василько Ростиславичі - Галичину з двома сто­лицями Перемишлем і Теребовлею. Так уперше було окреслено структуру України-Русі, яка чітко проступає в усіх подальших подіях аж до остаточного виокремлення її з лона імперії. П’ять природно-географічних регіонів було строго розділено між п’ятьма княжими гілками. Але такого ж чіткого розподілу не зробили та й не могли зробити щодо окраїнних земель, в різні часи приєднаних до українського ядра. Наявність цієї проблеми і торпедувала рішення з’їзду. М. Грушевський оцінив його до­сить скептично: «Введена в літопись повість описує Любецький з’їзд дуже ідилічно, як акт братської любові.

Справді, наявність у Руській державі, окрім власне україн­ських земель, ще й різних іноплемінних територій постійно при­зводила до конфліктів. Якщо ще на окремі території України- Русі кожен рід міг обгрунтувати свої претензії традиціями та міцними зв’язками з місцевою знаттю, то, скажімо, на Новго­род вони усі могли претендувати з однаковим правом. Мономах залишив за собою Новгород і Суздаль, Святополк - Турово-Пінські землі. Але не маючи у цих землях міцних по­зицій, князі постійно остерігалися втратити ці волості, боялися, що місцеве боярство вступить у змову з іншими претендентами. Тому неукраїнські частини держави Рюриковичів завжди служи­ли яблуком розбрату. Наявність колоній виявилася не сильною, а слабкою рисою держави. Так сталося і одразу по Любецькому з’їздові. Давид Ігоревич уклав союз з Святополком проти Мономаха і Ростиславичів, жертвою цього став Василько Рости- славич, якого було осліплено. Події послужили сюжетом для одного з найдраматичніших творів давньоруської літератури - повісті про осліплення Василька.

Любецький з’їзд і пов’язані з ним події переконливо дове­ли, що Україна-Русь надалі повинна розвиватися в межах україн­ської етнічної території. Часи різноетнічних ранньофеодальних монархій минули. Нагальною потребою стала консолідація дер­жави національного типу з розумним ступенем централізації влади, міцними внутрішніми економічними зв’язками, культур­но-релігійною єдністю тощо. Одним з перших кроків на цьому шляху і був Любецький з’їзд. Щож до розподілу сил всередині України, то з’їзд зафіксував статус-кво. Судячи з вельми скупого «комюніке» літопису, результат переговорів був надто куцим і непропорційним до тих надій, що на них покладалися. Дискусія носила дуже напружений, конфліктний характер.

Термін «тріумвірат» в контексті політичної історії Київсь­кої Русі уперше вжив О. Пресняков (849). Повість врем’яних літ не знає його, але користується рівнозначним йому словом «трие» (50, с. 111). На думку багатьох, Троянь в Слові о полку Ігоревім теж значить тріумвірат. Услід за О. Прєсняковим, терміном активно користувався Б. Греков (294, с. 490). С. Бахрушин заки­нув, ніби цей термін не відповідає руським реаліям XI ст. (166). Натомість М. Присьолков рішуче виступав за визнання княжо­го тріумвірату об’єктивною реальністю, твердив, що його інспірувала Візантія, боячись розпаду Русі, що прикривала ім­перію ромеїв з півночі (853, с. 124-125). В наступні десятиліття

термін став загальновживаним у вітчизняній історіографії. Обидва тріумвірати руських князів яскраво засвідчували нестабільність імперії, були своєрідними обручами для скріплення тріснутих владних струк­тур, причому визначальною постат­тю у другому тріумвіраті був Олег. Він мав найбурхливішу біо­графію з усіх сучасних йому князів. Народився десь на зламі 1150-60-х. Став родоначальником династії Ольговичів - фактично найряснішої парості на генеалогічному древі Рюриковичів. Саме від Ольговичів пішли десятки родів української шляхти та російського дворян­ства. Типовий холерик, запальний і нестримний, яскравий пасі- онарій, все життя якого обпалене полум’ям власного неспокою, він був лідером-харизматом, який легко міг заражати своїм на­строєм і чернігівську громаду, і половецьку орду, і візантійську аристократку. Абсолютно не створений для тихого розміреного існування, він кидався у найхимерніші авантюри, почуваючи себе нормально лише в умовах постійного ризику і напружен­ня, коли щодня доводилося важити головою.

Отримав блискуче виховання при дворі свого батька Святослава - найосвіченішого з синів Ярослава Мудрого, для котрого було переписано Ізборники 1073 і 1076 р. На сторінках першого зберігся груповий портрет Святослава з родиною, в тому числі і Олегом. Самостійне життя Олег почав як князь Волині (1074-1077). Але після смерті 27 грудня 1076 р. Святосла­ва, що був великим київським князем, доля Олега робить.різкий поворот. Він став ізгоєм, тобто князем без наділу, хоча мав усі права на Чернігівщину, адже саме її заповів Ярослав Мудрий Святославові. Коли ж Святослав 1073 р. зайняв Київ, то Чернігів залишився за ним і по його смерті мав перейти Олегові. Але новий київський князь Всеволод разом зі своїм сином Володи­миром Мономахом порушили Ярославів заповіт. Олег озлоб­ляються на все життя. Відтоді «Діва Обида» постійно тріпоче крилами над його долею.

Всеволод захопив собі і Чернігів, а Олега поселив у себе при дворі, аби завжди був на оці. Але 10 квітня 1077 р. Олег втікає до Тьмуторокані. Звідти разом з половцями і двоюрідним братом, таким же ізгоєм, Борисом Вячеславичем, вони ідуть на Чернігів. У серпні 1078 р. вони на р. Сожниця розбивають Все­волода і займають Чернігів. Але восени до Чернігова підійшли Ізяслав, Всеволод, Володимир Мономах і Ярополк. Відтак З жовтня 1078 р. в урочищі Нежатина Нива відбулася битва. Олег попередньо пропонував Борисові замиритися зі стриями, але той навідріз відмовився, тому-то в Слові о полку Ігоревім'сказано, що «обида Бориса Вячеславича на суд привела». В результаті такого «божого суду» загинули й ізгой Вячеслав, і великий київ­ський князь Ізяслав. Олег же знову втік до Тьмуторокані. Там його 1079 р. за намовою Всеволода, що став тепер київським князем, схопили хозари і відправили до Царгорода. Візантійці ж, маючи домовленість зі Всеволодом, заточили Олега на о.Родос. Останній факт повідомляє у своєму Ходінні ігумен Даниїл (47, с. 31).

Проте у травні 1081 р. у Константинополі в результаті двірцевого перевороту до влади прийшов Олексій Комнін.

. Олег прибрав собі пишний титул. Про це свідчить напис на візантійській печатці, опублікованій у 50-х роках румунським археологом Н. Бенеску: «Архонт Матрахії, Зіхії та всієї Хозарії» (маються на увазі приазовсько-чорноморські або північно- кавказькі землі). 1972 р. подібну печатку знайдено у Києві. Російський археолог В. Янін опублікував також дві печатки Феофано Музалон (110, № 22, 23, 26, 115). Нарешті,

володимнр Мономах

нумізмат А. Орешніков повідомив про срібні монети, які Олег карбував у Тьмуторокані (762, с. 84). Руку Олега можна бачити й у останньому спала­хові активності русів у районі Шаба- рана (область Куба у Азербайджані) у 1080-х при ширваншахові Фарібурзі ібн Саладі. Не доводиться сумнівати­ся, що головним зацікавленням Олега у цьому регіоні була та ж таки нафта.

Так поступово цей давньорусь­кий Монте-Крісто перетворюється з колишнього в’язня на все впливовішо­го і багатшого правителя. Нарешті, зібравшись з силами, він починає помщатися своїм кривдникам. 1094 р. він знову захо­пив Чернігів, чим поклав початок довгій і кривавій усобиці 1094-96 р., що охопила чернігівські, муромо-рязанські та суз­дальські землі, а також половців. В результаті Любеча Олег на­віки закріпив за своїм родом Чернігово-Сіверські землі, сам утвердився на новгород-сіверському столі, зберігши за собою і Тьмуторокань.

Другим за силою тріумвіром і творцем любецьких прин­ципів був Володимир Мономах. Він був хитрим політиком, тон­ким дипломатом, досвідченим полководцем, талановитим пись­менником, одним з найосвіченіших людей свого часу, знавцем п’яти іноземних мов, але найголовніше - неперевершеним май­стром пропагандистської війни. За В. Татищевим, «був краси­вий лицем, очі в нього були великі, волосся рудувате і кучеряве, чоло високе, борода широка. Зростом він був не особливо висо­кий, але міцний тілом і дуже сильний» ( 97, т. 2, с. 184).

Чимало рис характеру Володимир успадкував від свого батька Всеволода, який правив у Переяславі, Чернігові, а ос­танні 15 років життя посідав великокняжий стіл, був витонченим аристократом, покровителем церкви, книжності та мистецтв. Але в політиці Мономах був протилежністю батькові - рішуче- вольовий, безжальний і довготерплячий, він поєднував здібності лева і лисиці. Самі обставини його життя сприяли цьому.

У Володимирі якось органічно поєдналися маєстатичність батька з візантійськістю матері. Це було рідне дитя обох імпе­рій, що з’явилося внаслідок династійного шлюбу і уособлюва­ло собою спадкоємність Русі щодо Візантії. Своїм народженням він завдячував перш за все останній великій війні між двома імпе­ріями 1043. р. Найвагомішим її наслідком можна вважати якраз появу цього улюбленця долі з княжо-імператорською кров’ю, котрому судилося з часом мобілізувати усі свої таланти, аби призупинити розпад власної імперії. Він народився від далеко не найстаршого, зате улюбленого ярославого сина Всеволода і від доньки Костянтина IX Мономаха Анастасії (за іншими дже­релами - Марії, за третіми - Анни, цілком можливо, що ім’я було подвійне) (200). За В. Татищевим, вона померла 1067 р., коли Володимиру було чотирнадцять (97, т. 2, с. 85). Він отримав відповідне виховання, де тісно переплелися обидві імперські тра­диції, і найбільше з-поміж усіх родичів підходив для цього тита­нічного завдання. Ім’я хлопчикові було дано з глибоким під­текстом: усі навколо і особливо він сам повинні були пам’ятати, плодом якого шлюбу він є і, тим більше, ким ще має стати. Ярослав, даючи онукові ім’я свого батька, мов би перекидав безпосередньо місток від себе до цього нащадка, минаючи про­міжне покоління. Принаймні, 1053 р. Ярослав бачив своїм на­ступником саме цього внука - зрозуміло, спочатку, при співправлінні його батька Всеволода, як це було усталено у Візантії. Чи не це було однією з причин оформлення першого тріумвірату, на якому явно настояв помираючий Ярослав? Володимир мав би здійснити те, про що його прадід з таким же іменем міг лише мріяти - об’єднати ресурси обох імперій. Малому Володимирові «підіграла» навіть та обставина, що його візантійський дід імператор Костянтин IX (1042-1055) так і помер, не маючи синів, тому його родове ім’я перейшло одразу до внука, який користувався ним з самого початку політичної кар’єри. Підтвердженням цього є знайдена в Новгороді свинце­ва печатка з грецьким написом «Печатка Василя, шляхетного архонта, російського Мономаха» (1199).

Проте змужніння майбутнього політика відбувалося не так за візантійським сценарієм (серед отруюючої атмосфери столич­ного двору), як за руським - в удільному Переяславі, столиці хоч і почесній, але біднуватій і неспокійній через постійну степо- вицьку загрозу. Саме там став княжити Всеволод 1054 р., коли помер Ярослав, а Володимирові було лише рік. Людність на Переяславщині була трохи інша за духом, ніж у північніших волостях. Живучи в умовах невідступної небезпеки, ці люди відзначалися більш незалежницьким характером, до того ж чимало переймали від південних сусідів, нерідко родичаючись з ними. З усіх інших тодішніх князівств Переяславщина най­більше нагадувала пізніше Запоріжжя. Управління такою напів- вольницею виховувало особливі риси політика, а тим більше воєначальника. У той класичний вік від двох до п’яти років, коли дитина вчиться говорити і осмислювати світ, Володимирка ото­чували контрасти лісостепу, напівселянський побут, різноязи- кий гомін. Дитячий мозок жадібно всотував оповіді про далекі походи аж на Дон, про небезпечні мандри переяславських купців, про казкові полювання і фантастичні трофеї. Звичними іграшка­ми було пір’я дивовижних степових птахів, кінська збруя, вису­шені плоди химерних рослин. Степова романтика закорінилася глибоко у володимировому серці. Навіть старим, пишучи по­вчання дітям, він згадує серед найбільших своїх досягнень чис­ленні мандрівки, отримані від звірів рани - словом те, що при­стойніше для простого дружинника, ніж для онука імператора ромеїв. Якщо до цього практично всі великі князі набували по­переднього політичного досвіду у Новгороді, справді другому за значенням і багатством містом Русі, то цей, з найбільш бла­китною кров’ю, зростав у зовсім протилежній за природними і соціальними умовами землі.

Мати Володимира мала почуватися тут дуже незвично піс­ля строго регламентованого життя у золотій клітці константино­польського палацу. Виховання сина стало основним сенсом її життя. Зіткнення романтичної реальності і не менш бентежних оповідей про Візантію робило хлопчика вразливим, неспокій­ним, чому немало сприяла і сама тривожна атмосфера Пере­яслава. На все життя закріпилися навички обережності, обач­ності, отого вміння сім разів відміряти, якого так бракувало багатьом його родичам.

М. Рожков, спробувавши реконструювати характер Мономаха, прийшов до таких висновків: «Ми маємо загалом небагато доказів того, що егоїстичні почуття - прості і складні - відігравали важливу роль в духовній природі Володимира Мономаха... При всіх ще рештках старої духовної неорганізо­ваності, ухил характеру Мономаха в бік накопичення й егоїзму несумнівний» (895, с. 227).

Третій учасник тріумвірату Святополк Ізяславич, хоч і був київським князем, значно поступався харизмою своїм співпра­вителям. Він міг би бути непоганим монархом в іншу^добу, але рішуче не відповідав вимогам тогодення. Один з найстарших онуків Ярослава, народившись у Києві 1050 р., він міг ще пам’ятати свого діда. Його батьком був Ізяслав, на той час другий за стар­шинством з-поміж живих синів Ярослава. Через два роки, 4 жовтня 1052 р., помер старший брат Ізяслава Володимир. Батько Свято- полка став головним претендентом на великий стіл, відтак блискучі пер­спективи з’являлися і перед сином. Правда, Святополк був третім і останнім сином Ізяслава, це хоч і зменшувало шанси, а все ж залиша­ло їх досить реальними. Матір’ю

Святополк Ізясллвович

Святополка була донька польського короля Мешка II Гертру­да, що виховувала синів як майбутніх монархів великої держа­ви - гонорових і владолюбних. Дитинство та отроцтво минуло у Києві, на Ярославовому дворі - одній з найрозкішніших рези­

денцій Європи.

В історії Русі це були роки, коли територіальна експансія вже захлинулася й енергія, яка раніше штовхала воїв у далекі походи, шукала собі нового виходу. Різноликий люд почав ак­тивно обживати широчезні терени. Після кількавікової гонитви за новими землями настав час по-господарськи розпорядитися надбаними багатствами. Останнє сорокаліття XI в. вмістило у себе життя цілого покоління. Це була переважно не героїчна, а творча доба Київської Русі - мабуть, найщасливіша в усій її історії. Імперія досягла піку могутності, її суперечності ще не загострилися, негоди попередніх поколінь здавалися плюсквам­перфектом, а попереду мерехтіла райдужна фата-моргана, справ­жня ідея-фікс тодішніх руських політиків про те, що Русь ось- ось займе місце Візантії, а київські дружинники якщо не митимуть чоботи у Золотому Розі, то, принаймні, розчерпають його шоломами і розплескають веслами.

Суспільство, яке більше не могло завойовувати нових зе­мель, охололо до війни й її героїки. Дружина, її фольклор і пре­тензії на домінування в соціальній структурі сприймалися без ко­лишнього ентузіазму. Мир висунувся на перше місце як безумовна цінність. На зміну войовничості прийшли консервативно-охорон- ницькі настрої. На цьому сприятливому грунті пишно розцвітає культ щойно померлого Ярослава, який під пером літописців перетворюється на еталонний для тієї доби образ правителя.

Суспільство переходило від екстенсивного до інтенсивно­го шляху розвитку. Військово-політичні баталії поступалися місцем розвоєві ремесел і торгівлі, широкій будівельній програмі, неможливій в епоху нестабільності, стрімкому піднесенню цер­кви (1051 р. - виник Печерський монастир!), освіти, літератури, мистецтва. Київському князеві відводилася роль верховного арбітра, керманича суспільства, яке все більше ускладнювалося, ділилося на нові соціальні групи, обростало новими функціями і взаємозв’язками. Старіючий Ярослав з його яскравим іміджем переможця, якому не могла зашкодити навіть природна куль­гавість, був якраз тією постаттю, якої потребувала Русь в сере­дині XI ст.: він більш-менш вдало завершив героїчний період імперіотворення і вчасно зупинився. Останнє десятиліття його правління не відзначалося нічим екзотичним. Дехто вважає, що тут маємо лакуни у літописі. Проте дуже малоймовірно, що нас­тупні редактори хотіли щось приховати про цю добу. Там справ­ді не було вже нічого карколомного на зразок «Мстислава, іже зарізав Редедю перед полками косозькими» чи неймовірно-загад­кової війни-дружби між тим же Мстиславом і Ярославом Муд­рим. Замість цього фонтанування пасіонарності - тепер розбудова нещодавно заснованих міст, чернечі подвиги, орання перелогів, тобто усе, що є таким нецікавим для хронікера і таким привабли­вим для сучасника. Літописцеві доводилося долати стереотипи, шукати нову парадигму. Говорити старими словесами про нову, неекзальтовану епоху було неможливо. Це відчув згодом літопи­сець Никон, у чиєму стилі значно більше від детальності та кон­кретності купця, ніж від розмаху й епічності дружинника.

У такій-то духовній атмосфері формувався світогляд юного княжича, названого Святополком. Так звали рідного брата його діда, який і загинув від руки Ярослава Мудрого. Історія тієї війни, незважаючи на присвячену їй цілу монографію (423), залишається дуже темною і понині, а тоді це було взагалі вибу­ховою темою. У літописі на Святополка І покладено усю вину за усобицю 1015-19 р. і названо Окаяним. Крім Святополка II, це ім’я згодом носило ще три князі: один його правнук, а також син та онук Мстислава Великого. Загалом це ім’я не було попу­лярним серед князів, а для онука Ярослава, народженого ще за життя діда, воно мало явно фрондерський підтекст.

1015 р. висів над Ярославом і його кревними якимось родинним прокляттям. Святослав Ярославич назвав трьох най­старших синів княжими і християнськими іменами двох канон­ізованих жертв того братовбивства - Гліб, Роман, Давид (мож­ливо, був ще один син на ім’я Борис, але помер дитиною, наступний син вже названий Олегом-Михайлом, він і став най- знаменитішим). П’ятого ж сина названо Ярославом - явно на честь діда. Аналогічно у Всеволода син звався Володимиром на честь прадіда, в Ігоря Ярославича - Давидом і Всеволодом, у Володимира Ярославича - Ростиславом.

Ставлення Ізяслава до батька не назвеш делікатним. Пер­шого сина він назвав іменем найгрізнішого батькового супер­ника Мстислава, другого -Ярополком. Так звали старшого брата Володимира Святого, якого останній вигнав з Києва і вбив. Си­туація дуже нагадувала те, що сталося через покоління після кон­флікту Володимира і Ярополка - того ж 1015 р. Це була друга демонстрація Ізяслава проти свого батька. Третього і останньо­го сина Ізяслав назвав взагалі Святополком. Отже, конфлікт між батьком і сином з роками не лише не слабшав, а навпаки - за­гострювався. Контраст до імен синів, наприклад, Святослава Ярославича був разючим. Що стояло за цими жестами? Невдо­волення, що батько плекає як свого спадкоємця старшого Воло­димира? Про обставини смерті останнього нічого не відомо, але вона була найвигіднішою саме для Ізяслава. Отож, старий Ярос­лав мав наприкінці життя не вельми люб’язного до нього Ізяслава, підкреслено шанобливого Святослава і найлюбимішого Всеволода. Ідея тріумвірату напрошувалася сама собою, тим більше, що ілюзій відносно майбутнього старий князь не мав. Він розумів, що обидва старші сини рвуться до великого столу. Ні один, ні інший не погодився б зі статусом другої особи. Про дуумвірат теж мріяти не доводилося. Ярослав зробив наймудрі- ше з того, що міг: започаткував тріумвірат, у якому Всеволод мав примиряти двох старших братів, стримувати їх від відвер­того конфлікту. Таке рішення хоч і не знімало небезпеки нових усобиць, але все ж помітно відстрочувало їх, а далі по смерті і Святослава (під ножем хірурга), й Ізяслава (убитого чи не в спи­ну) однозначно забезпечувало права Всеволода.

Тому попри загальне пом’якшення епохи Святополкові Доводилося мужніти у далеко не вегетаріанській обстановці. Вісімнадцятилітнім він переживає тяготи вигнання з батьківщи­ни 1068 р., куштує ізгойського хліба. Батько був непопулярним У Києві, Святослав сильно інтригував проти нього, довелося втікати до Польщі. У майбутньому подібних негод судилося ще чималенько. За поверненням батька до Києва послідували жор­стокі репресії проти киян. Повернувши Київ за допомогою по­ляків, Ізяслав захопив Полоцьк, вигнав Всеслава, що був київ­ським князем за його відсутності, і посадив у Полоцьку свого сина Мстислава. Але той скоро помер (чи не за допомогою по­лочан) і стіл перейшов до Святополка. Він почав князювати відносно пізно - у дев’ятнадцять. У такому віці більшість його родичів вже мали певний політичний досвід. До того ж Свято- полкові доводилося починати князювання у ворожій землі, в умовах опору з боку дуже активної всеславової партії. 1071 р. Всеслав силою повернув Полоцьк. Наступні два роки Святополк провів при батьковому дворі. 1073 р. родина знов утекла до Польщі. Повернутися до Києва вдалося лише.на початку 1077 р., вже по смерті Святослава. На початку 1078 р. Святополк став князем у Новгороді і тримав це місто довгі десять літ. На думку М. Котляра, тут він уперше одружився (579, с. 114). Найімовір­ніше, це була новгородська бояришня, шлюб носив політичний характер: Святополк добре пам’ятав, що саме новгородці «підса­дили» на київський стіл і його прадіда Володимира, і його діда Ярослава. Чим довше Святополк перебував у Новгороді, тим більше ятрила думка: саме новгородських капіталів не вистача­ло батькові, аби міцно тримати Київ. Так у Святополка з’явля­ються нові риси - за літописом, «вельми сріблолюбивий був і скупий». 1088 р. Всеволод перевів небожа до Турова. Такий по­ворот долі не піддається однозначній інтерпретації. З одного боку, Турів порівняно з Новгородом був - ну, може, й не зовсім захо- лусним, бо ж наступного століття тут діяв такий світоч як Кири­ло Турівський, все ж набагато біднішим. З іншого боку, Турів належав до київського домену. З боку Всеволода це могло бути і визнанням святополкових прав на Київ, і спроба розірвати небезпечно тісні зв’язки племінника з новгородцями, принаймні, це було визнання очевидної сили новгородської громади. Все­волод був ще не такий і старий (близько шестидесяти), але ос­танніми роками часто хворів. Тому Святополкові до омріяного столу лишалося небагато. 13 квітня 1093 р. Всеволод помер. Фактичним співправителем був його син Мономах, але той, вірний своїй обережній тактиці, не наважився починати бороть­бу зі Святополком - з одного боку, з огляду на ті сили, що сто­яли за Ізяславичем, з іншого - через війну з Олегом Святосла­вичем, який тепер міг би здобути могутнього союзника.

Святополка вигідніше було мати за себе, ніж проти себе. Але й Олегові Мономах зробив крок назустріч - віддав Чернігів. Мономахові було невигідно надто посилювати Святополка, не створюючи йому противаги. Мономах наслідував дідову полі­тику творення балансів сил, зіштовхування двох найсильніших конкурентів. Він віддавав перевагу не лобовій атаці, а гамбіту - тимчасово жертвуючи кількістю, вигравав якість. Тому-то Мо­номах і поїхав до такого рідного йому Переяслава. Це був пер­ший крок до сформування другого тріумвірату.

Святополка у Києві сприйняли як новгородця. Незадово- лені тепер орієнтувалися на Мономаха. їх кількість збільшила­ся, коли Святополк почав оточувати себе новими людьми. За новгородський тил Святополк був спокійний, але на півдні він зіткнувся з мало знайомою йому з практичного боку небезпе­кою - половцями. На ту пору він був уже вдівцем, то ж 1094 р. одружився з донькою наймогутнішого хана Тугорхана. Але так просто розв’язати проблему не вдалося. Набіги продовжилися, і цей шлюб не додав йому популярності. Степ неухильно підштов­хував Святополка до союзу з Мономахом і нейтралізації союз­ника половців Олега. Відтак слід було порозумітися і з менши­ми князями. Поволі викристалізовувалася система, яку й оформив Любеч. Правда, Святополк якраз найменше виграв від нього. За оцінкою М. Грушевського, «Святополк користав з сьо­го союзу для спільної боротьби проти половців, а сам енергійно помагав Мономаху не тільки на половців, але і в його боротьбі з Святославичами, здається без усякої винагороди за се - при­наймні не знаємо про неї нічого» (303, с. 91). Аналогічну харак­теристику дав А. Сахаров: «Святополк бачив, що його влада над Руською землею тане, мов вранішній туман над темною дніпровською гладдю. Він і боявся князів, і хотів їх надалі при­мусити служити Києву, і оглядався безперервно на Мономаха. Саме в надії знову зміцнити свою владу над Руською землею поспішав Святополк до Любеча; і хай князі зберуться не в Києві, він стерпить і це, головне, щоб було все, як за батька» (504, ^c∙ 444). Та не так воно сталося як гадалося - Мономах вдарив Святополка у саме сонячне сплетіння: за любецькими угодами Новгород дістався Мономахові. Святополк прекрасно розумів, Що Новгород - це трамплін до Києва, тому через кілька років намагався виміняти його за Волинь, але марно. Мономах теж розумів значення Новгорода.

Таким чином, сини Ярославичів, причому перш за все - три найвпливовіші з них, не тільки декларували де-факто на Лю- бецькому з’їзді початок демонтажу імперії, а й упродовж деся­тиліття реально здійснювали те, що М. Грушевський і Н. По- лонська-Василенко досить евфемістично назвали «кінцем концентраційної політики, кінцем «збиранню» земель, виявле­ному Ярославичами» (303, с. 90; 831, с. 144-145). Найпослідовн­іше цей антиімперський дух Любеча обстоювали Святославичі - рід з дуже давніми традиціями протистояння імперському Киє­ву. Для Мономаха ж Любеч був швидше тактичним кроком, маневром у боротьбі за Київ. Та відкрито опиратися ідеї мирно­го демонтажу імперії було вже неможливо - доводилося вичіку­вати, гальмувати, інтригувати, чим і займався Мономах, за що згодом став улюбленим персонажем історіографії велико­державного спрямування - як російської, так і української.

Перед тим як остаточно розпастися, імперія ще мала шанс, напруживши усі сили, забезпечити собі десятиліття-друге «зо­лотої осені» - формально найвищого піку могутності, за яким проте слідував би стрімкий крах. Імперські сили київської адмі­ністрації, які живилися податями з найдальших земель, були ще досить міцними. На них і орієнтувався Мономах. Якщо він по­чинав як князь дружини, то завершити своє княжіння прагнув як боярський князь. Попри об’єктивний характер гальмівних сил, величезну роль у останньому спалахові імперської могутності все ж належала персонально Мономахові. Ні Олег, ні Свято- полк не змогли б забезпечити імперії того оманливого спокою, більш того - переможної ейфорії, що її згодом домігся Моно­мах. Визначальну роль відіграло те, що Мономах з юних літ формувався як князь-полководець, більше від нього на це зван­ня заслуговував лише Святослав І. Полководець же у ті часи значив для війська набагато більше, ніж зараз (478, с. 120). Моно­мах відчував себе таким за все відповідальним полководцем на­віть у цивільних справах, а політику сприймав як безперервну війну. Як переяславський князь він звик, що протистояти Полю може лише міцна унітарна держава, здатна у короткі строки відмобілізувати численне військо. Це був державник з чітким військовим мисленням. Лише така- сильна рука і могла призу­пинити розпад. Спинити ж його взагалі не міг навіть Мономах. Тому, наприклад, Д. Лихачов називає Мономаха «ідеологом нового феодального порядку на Русі», конституйованого Лю- бецьким з’їздом (640, с. 35). Досить песимістично оцінив резуль­тат Любеча (і наступних з’їздів) Б. Греков: з’їзд не зміг «прими­рити суперечливі інтереси феодальних владарів. Серед них про­довжувало панувати право сильного. Сильний феодал мав мож­ливість ігнорувати і рішення з’їздів. Феодальна роздробленість зробилася фактом очевидним. Неодмінним її наслідком стали хронічні феодальні війни. Закінчився «Київський період» історії Русі» (294yc. 501). Менш драматичну оцінку дав О. Мазур: Лю- бецький з’їзд узаконив принцип «отчинного старійшинства» в успадкуванні влади у землях Русі» (681j∕c. 33). Л~ Чсрсптн по- в^язував^Нюбецькмгз’їздом укладання Почагковоітгзведуз-який, ірадиційнюиіату-ю^ьД^^ Лю^сн^нпустивмехані-ЗАМ^і^^л^нн-я—Pyoi√4Λ6-9,-c_i148). Для О. Толочка найважливішим рішенням з’їзду є констатація зруй­нування родового сюзеренітету і виникнення нового типу земель­ного держання - бенефіція, відмінного від «отчини», що сягала корінням у родовий сюзеренітет (1025{fc. 38). Варто наголосити, що подібна переміна була принциповою цивілізаційною транс­формацією: навзамін «степовому принципові, коли дядько вважався старшим за племінника» (308, с. 121) приходив європейський принцип майорату.

Цілком погоджуючись з оцінкою Любеча як поворотної віхи в історії України-Русі, вважаємо, що його наслідки заслу­говують все ж не такого однотонного присуду. Адже на Любець- кому з’їзді чітко прозвучали дві різні мелодії, виконувані голо­сами різних князів. Одна була зумовлена жорсткими реаліями доби, коли величезна багатоетнічна імперія виявилася не­життєздатною, реформуванню ж вона не підлягала і мала бути демонтована. Друга ж носила консервативний, в даному разі - будівничий характер. Слід було зберегти те, що ще можна було зберегти - єдність власне руських (українських) земель. На ща­стя, князям вдалося вийти на контрапункт. Звичайно, з’їзд не забезпечив і не міг забезпечити подальшого безпроблемного розвитку України-Русі. Проте він дав основний дороговказ, за яким і розвивалася Україна-Русь впродовж цілого наступного століття.

Типологічно Любеч співставимий з Верденським з’їздом 843 р., на якому нащадки Карла Великого розділили його імпе­рію на три частини, причому на базі двох з них кінець-кінцем Утворилися дві національні держави (Франція і Німеччина), проміжна ж частина трансформувалася в цілий ряд держав, що виконують роль буфера між двома названими.

Ще ближчою в часі аналогією був розділ імперії Сельджукідів 1092 р. Коли Мелик-шах помер, його брати і сини розділили надто велику імперію натроє: Іран, Сирію й Анато­лію. Проте це не убезпечило їх від усобиць, з яких і скористалй- ся хрестоносці (694, с. 175). Невдовзі після такої трисекції імпе­рія взагалі розсипається на купку дрібних еміратів, але за кільк'а віків приблизно в рамках двох з частин, утворених 1092 р., скла­лися держави Іран і Туречина, кожна з панівним, державотворчим етносом. Левант же досі лишається поділеним на окремі невеликі держави.

Подібна перспектива постає і перед Руссю-Україною. В на­ступні роки ситема почала еволюціонувати з троїчної до двоїч- ної, намічаються тенденції, коли два князі змовляються проти третього, чи навпаки - ворогуючи один проти одного, змушені зважати на третього, який тим самим виконує роль буфера. Об’єк­тивно від Любеча найбільш виграв Олег, бо закріпив здобуте мечем. Але оскільки Мономах стояв все ж ближче до київського столу, то йому важив і невеликий виграш. Надалі події розгор­талися на користь Мономаха. Занепокоєний його посиленням, Святополк уклав союз з Давидом Ігоревичем. Мономахові нічо­го не лишалося як шукати союзу зі Святославичами. Поза цією новою конфігурацією залишалися галицькі Ростиславичі, над якими і почали збиратися хмари.

У попередні роки Василько, сидячи у своїй Теребовлі, зумів зібрати там потужне військо, залучити до нього торків і берендеїв. З ним він ходив на Польщу, де повоював багато міст. Припускають, що разом з Тугорханом він кілька разів ходив у Подунав’я, воював візантійські землі, здійснив набіг на Угорсь­ке королівство (504, с. 445-446). Після любецьких компромісів перед Васильком розкрилися ще ширші перспективи для актив­ності в західному напрямку. Правда, для цього були необхідні ще й міцніші тили. Плани зовнішньої експансії вимагали перш за все здійснення такої підготовчої акції як злучення галицьких і волинських земель. Давид Волинський не міг не розуміти цьо­го. А. Сахаров припускає, що й візантійська дипломатія під’юд­жувала Давида проти Василька (504, с. 446).

З Любецького з’їзду Ольговичі поїхали на свою Чернігів­щину, Мономах залишився у власному замку, Святополк і Да­вид поїхали до Києва, услід за ними вирушив і Василько, аби побувати у храмі св. Михайла у Видубицькому монастиреві. Святополк же, дізнавшись про це, запросив Василька до себе в гості. У великого князя Василька пов’язали. За цим діянням стояв Давид Ігоревич Волинський, який боявся посилення енер­гійного Василька. Теоретично перспектива об’єднання галицьких і волинських земель під рукою одного князя, реалізована лише наприкінці XII ст., існувала ще наприкінці XI ст. Саме її й осте­рігався Давид. Він переконав Святополка, ніби Василько і Мономах змовляються проти великого князя. Отримавши Василька, Давид відвіз його до Білгорода, де у селянській хаті Давидові люди осліпили Василька. Потім того відвезли на Во­линь і кинули до в’язниці, а Теребовлю Давид захопив собі.

Святополк, виправдовуючись, намагався звалити всю відповідальність за злочин на Давида Ігоревича, але князі відки­нули таку нікчемну відмовку. Осліплення Василька традиційно трактують як крах любецьких принципів. Насправді ж вони ви­тримали перше випробування. Осліплення було таємним сепа­ратним порушенням любецьких угод. Більшість же князів підтвердило їх чинність і виступили на боці Мономаха. Велике військо, що складалося з дружин Мономаха і його дітей, полків Олега і Давида Святославичів, виступило на Київ, аби захисти­ти любецький порядок. Сила була явно на їхньому боці. Братія уже готувалася форсувати Дніпро. Святополк навіть хотів тіка­ти з Києва, але за нього вступилася київська верхівка на чолі з митрополитом і всеволодовою вдовою (мачухою Мономаха). Та й Святославичі вже зрозуміли, що їм вигідніший як київсь­кий князь непопулярний серед киян Святополк, аніж хитромуд­рий, досвідчений у війнах Мономах. Тому Святославичі пере­кинулися до Святополка. Мономах же зіткнувся з такою рішучістю киян у їхній підтримці Святополка, що мусив у чер­говий раз відступитися від своїх планів негайно стати великим князем. Мономах мусив зробити вигляд, ніби вірить, що Свято­полк не винен в порушенні любецьких принципів, що вся вина тільки на Давидові, ^f

У грудні Святополк і Мономах рушили на Волинь, Оль- говичі повернулися додому. Проте назустріч поспішив посол від... Василька. Той просив старших князів повертатися назад, запевняючи, що з Давидом він порозуміється удвох. Василько боявся Мономаха ще більше, ніж Давида, і не хотів його втягу­вання у конфлікт.

1098 рік був роком активного сонця, він розпочався м’я­кою зимою по цілій Європі, за нею послідували весняні повені, від постійних дощів хліби були вражені грибком. На Близькому Сході того року події розвивалися якнайбурхливіше. Єгипетські

Фатиміди, не бажаючи поступатися хрестоносцям, відновили владу халі­фського намісника в Єрусалимі. Халіф доручив очолити бортьбу з хрестонос­цями султану-сельджуку Барніаруку, а той передоручив це мосульському емірові Кирбузі. Той розпочав кампа­нію, але не надто поспішав. 28 червня хрестоносці Боемунда здобули Анти- охію, яку штурмували ще з осені. Лише через два дні по цьому під місто прибув Кирбуга. Ще через два дні боїв франки розбили й його армію. їхня влада поширилася на всю Північну

Сирію (944, с. 9). Тоді ж власті Едеси запросили до себе Балдуїна Фландрського. Невдовзі той здійснив похід проти найне- безпечнішого сусіда Едеси - еміра Самосати. Після успішного походу Балдуїн захопив владу в Едесі в свої руки (995, с. 58). Едеське князівство стало греблею, що перекрила притік туркме­нів з Хорасану (282, с. 25). Правда, Боемунд, заснувавши Антиохійське князівство, помітно охолов до дальшої боротьби. Лиш в листопаді 1098 р. під тиском селянських мас рицарі муси­ли продовжити похід (863, с. 189-90). Серед провідних хресто­носців був кузен руських тріумвірів (син Анни Ярославни) Ty- гон Великий, що йшов під червоним прапором Діонісія. З того часу таке знамено отримало назву Оріфламма (697, с. 18). По­дібний прапор згодом вручать Ігореві Сіверському (26, с. 11).

Навесні 1098 р. Давид вирушив займати теребовлянські міста, але на сам Великдень йому назустріч до Бужська вийшов

брат Василька Володар. Давид закрився у Бужську, Володар же поставив вимогу відпустити брата. Василько знов сів у Теребовлі, Володар повернувся до Перемишля, а Давид до м. Володимира. Проте брати зібрали військо і розгорнули похід на Волинь. Вони захопили м. Всеволож, а згодом обложили Володимир і при­мусили Давида видати своїх дружинників, які осліпляли Василь­

ка. Після цього брати повернулися до себе.

Тому з’їзд 1098 р. завершився всього-навсього черговим переділом Руської землі: вину за осліплення Василька Теребо- вельського покладено на Давида Ігоревича (хоч справжнім ви­нуватцем був Святополк), Давидову Волинь відібрано на ко­ристь Святополка. Цим Мономах знищив союз Святополка з

Давидом, але посилив першого цілою Волинню. Осліплення Василька давало владу над цілою Галичиною його братові Во­лодареві.

Водночас стабілізується становище на Близькому Сході. З червня 1098 р. хрестоносці зайняли Антиохію. 8 червня їх ото­чив там Кербога. Між 10 і 14 червня в Антиохії було оголошено про знахідку списа, яким катували Христа. Це викликало неба­чений спалах військового ентузіазму. 28 червня Кербога мусив відступити. Вождь хрестоносців Боемунд склав васальну прися­гу перед візантійським імператором, проте надії останнього на повернення йому Антиохії не виправдалися. Особливо дратува­ло візантійців те, що величезна і казково багата Антиохія опи­нилася в руках саме норманів, їхніх найбільших ворогів з усіх європейців (493, с. 203). Надалі хрестоносці захопили Едесу, так утворилася перша хрестоносна держава на Сході. У подальших усобицях 1098-99 р. Мономах участі не брав, принаймні у наяв­них літописах про це ні слова. Там навіть не згадується про його відмову брати участь у спільному поході на Володаря і Василька, яку згадував сам Мономах у своєму Повчанні (1139, с. 194-195). Натомість 1098 р. у мономаховому Переяславі було освячено Успенський собор (337).

1099 р. А. Ваян датує найперший варіант Повчання Моно­маха, який, на думку дослідника, був написаний, «сидячи на са­нях» по дорозі зі Смоленська до Ростова (218, с. 336). Над Дави­дом же нависла смертельна загроза. Він настільки ослаб, що Святополк наважився спробувати захопити Волинь. Тепер вже Святополк цілком відверто порушував Любеч. Давид утік до Польщі по допомогу, але Святополк перекупив поляків. Свято­полк швидко зайняв усю Волинь і до сусідніх володінь Ростисла- вичів. Ті вийшли йому назустріч, на Рожне поле, що знаходило­ся у верхів’ях Західного Бугу, неподалік від Звенигорода. Після жорстокої битви Святополк втік до м.Володимира. Ростиславичі ж лишилися вірними Любечу і зупинилися на галицько-волинсь­кому рубежі. Святополк же посадив у Володимирі свого сина Мстислава, а іншого сина Ярослава послав до угорського коро­ля Коломана умовяти його виступити проти Володаря, обіцяю­чи за це уграм частину Перемиської волості. Угри на чолі з Ko- ломаном і двома єпископами взяли в облогу Перемишль, де замкнувся Володар. Там же знаходилася сім’я Давида, який по­вернувся з Польщі і помирився з Ростиславичами, уклавши спільний союз проти Святополка. Самого Давида в місті не було: він поскакав у степ за своїми давніми друзями половцями. У межиріччі Barpy і Сяну, під самим Перемишлем, Давид і хан Боняк розбили угорське військо. За угорською ілюстрованою хронікою Марка XIV ст., «така біда сталася, що нема такого й у книгах, і оповісти не можна» (цит. за 303, с. 97). Ярослав Святополчич утік до Польщі, а Мстислав закрився у Володимирі. Давид же, захопивши Сутейськ, Червен й інші міста, обложив Володимир. В ході облоги загинув Мстислав Святополчич (504, с. 460).

Тим часом 16 січня 1099 р. хрестоносці виступили на Єру­салим і 7 червня 40 тисяч їх підступило до Єрусалима, який за­хищало тисячу бійців каїрського султана. Перший штурм був невдалим. Ситуацію змінило прибуття до Яффської гавані гену­езьких кораблів зі зброєю та штурмовими машинами. 14 липня відбувся другий штурм і наступного дня Єрусалим впав. Жорсто­ка розправа Готфрида Бульйонського з його мешканцями вра­зила увесь мусульманський світ (417, с. 244). 22 липня Готфрида обрали королем (1, с. 307). Єрусалимський успіх було закріпле­но перемогою 12 серпня при Аскалоні. На східному узбережжі Середземномор’я з’явився ряд хрестоносних володінь. Але ко­лоністів було мало, кордон же, уздовж якого їм довелося розсе­литися, простягся аж на 1200 км (229, с. 206). 1100 р. Генуя, Піза, Венеція надіслали на Схід величезні флотилії з продовольством. Правда, біля Родосу між цими флотами відбулася сутичка. Ве­неціанці напали на пізанську ескадру, переполовинили її й при­мусили пізанців заприсягтися, що ніколи не гендлюватимуть зі Сходом (652, с. 78). Надалі при підтримці венеціанських і гену­езьких моряків хрестоносці здобули Кесарію і Аккону. Готфрид Бульйонський захопив Тиверіаду і створив там Галілейське кня­зівство. Розташоване поруч з володіннями дамаських сельджуків, воно було постійним яблуком розбрату між тюрками і хресто­носцями аж до 1113 р. З того часу Балдуїн Єрусалимський май­же щорічно ходив до Галілеї. Аналогічна доба майже щорічних походів настала на Русі.

Святополк знов збирає військову коаліцію на Давида. 14 серпня 1100 р. відбувся з’їзд у Rlttlm e⅞. За іншими даними, з’їзд був ЗО серпня (39, с. 154) чи ЗО червня (70, с. 23). П. Толочко характеризує його як «по суті, продовження Любецького» (1045, с. 90). М. Грушевський припускав його скликання на вимогу Давида для підтвердження його прав на Волинь (303, с. 97). Це найбільш імовірно - Давид планував повторити те, що зробив Олег за три роки до цього. У випадку Давидового успіху, тобто повторення любецьких угод, закріплювалася б територіально- політична структура України-Русі, вона б зробила наступний крок до самостійної державності. Але цього не сталося. З’їзд ви­явився змовою проти Давида. Егоїстичні інтереси тріумвірів взяли гору, вони вирішили покінчити з Давидом. Йому залишено Божськ і Острог, крім того, Святослав від себе додав Дубен (по суті, теж волинське місто) і Чорторийськ (з Турово-Пінщини), а Мономах і Святославичі - по 200 гривень. З шахівницґзнімала- ся дуже сильна фігура, відступне ж пропонувалося слабеньке. Згодом це черезсмужжя було обміняно на Дорогобужську во­лость, де Давид і помер 1112р. Перемога над Давидом була, може, найголовнішим результатом другого тріумвірату. Давид загро­жував відіграти роль того «жахливого хлопчика», яким був ко­лись Олег. Особливо небезпечною була дружба Давида з по­ловцями. Поки Давид залишався загрозою, він був цементуючим чинником для другого тріумвірату, тому-то його й не перетво­рено на ізгоя, тільки максимально ослаблено. Ніхто з тріум­вірів не бажав посилення іншого. З огляду на це Давид ще міг бути корисним. Давид розумів ситуацію і заснував на р. Горинь за 15 км від її впадіння у Прип’ять неприступну фортецю Давид- городок. З того часу Погорина стає важливим геополітичним вуз­лом України-Русі і лишається таким впродовж усього XII ст. Проте реалізувати свої наміри Давидові все ж не судилося.

Далі тріумвірат хижаків узявся за Ростиславичів. Ще на з’їзді перед ними було поставлено вимогу про видачу холопів і смердів, які втекли з інших земель до галицьких володінь. Відтак було висунуто вимогу, аби Ростиславичі забралися до Пе­ремишля. Коли ж ті відмовилися, почалася підготовка до похо­ду. Але занадте посилення Святополка не входило до планів Мономаха. Він відмовився іти, і Ростиславичам дали спокій. За іншої позиції Мономаха п’ять українських земель було б об’єднано ще на порозі XII ст. Але чи надовго? Правда, початок XII ст. приніс послаблення позицій Мономаха. Близько 1100 р. помер переяславський єпископ Єфрем, принаймні HOl р. Моно­мах будує церкву в Смоленську разом з новим переяславським єпископом Симеоном. Із смертю Єфрема Переяслав позбувся статусу титулярної митрополії Русі. Наявність таких титуляр- них митрополій в Переяславі і Чернігові була атавізмом, що зберігся ще з часів протистояння Правобережної Русі Ярослава Мудрого і Ліборежної Русі його брата Мстислава. Чернігівська митрополія припинила своє існування ще у 1080-х роках - оче­видно, внаслідок приборкання Всеволодом своїх чернігівських племінників. Переяславська ж трималася й далі великою мірою на авторитеті владики Єфрема. Тепер же юрисдикція Київської митрополії знов поширювалася на всю Русь (840, т. 28, с. 107). Водночас три князівства власне «Руської землі» (у вузькому зна­ченні терміну) позбулися формальних переваг перед рештою.

1101 рік почався суворою зимою по цілій Європі і Серед­земномор’ю, сніг лежав навіть у Сирії. Усобиці серед Сельджуків сягнули свого піку. Султана Беркйарука розбили сепаратисти. Це полегшило справу хрестоносцям, що захоплюють Хайфу, Аруф, Цезарею. На цій хвилі на Схід прибуває нове хрестонос- не поповнення, аби іти на Багдад. Відбувся, як його назвав Дж. Кейт, «ар’єргардний» хрестовий похід, який за своїми мас­штабами не поступався походові 1096-97 р. (1224). Проте нове військо не змогло навіть відбити в мусульман захопленого ними в полон Боемунда і досить швидко зазнало поразки (417, с. 242). Події на Сході набували затяжного характеру. Ситуація все рішу­чіше змінювалася не на користь України-Русі. Втрати від скоро­чення левантійської торгівлі слід було компенсувати геополітич- ним виграшем в іншому місці. Така можливість з’являлася тепер щодо Половецького Степу. Раніше половців до нападів на Русь постійно під’юджувала Візантія. Тепер же Візантія майже виключно зосередилася на близькосхідному вузлі.

Водночас деструктивні процеси в імперії Рюриковичів на­ростають, оскільки окраїни все ще сильно впливали на ситуацію в метрополії. 14 (або 15) квітня 1101 р. помер Всеслав Полоцький (39, с. 155; 72, с. 25). Тертя між його нащадками змінило баланс сил між українськими і білоруськими землями. Тому в Украї­ни-Русі знов виникли проблеми навколо Волині. Претензії на одну з її волостей висунув Ярослав - син забитого Нерядцем ще у 1086 р. Ярополка Ізяславича. Оскільки на Любецькому і Віти- чівському з’їзді йому нічого не дісталося, він вирішив здобути силою собі Берестейську волость. Проте ще у 80-х Берестейщи­на відійшла до київських князів, і Святополк не стерпів свавіл­ля. Ярослава було схоплено і кинуто у Києві в поруб. 1 жовтня Ярополчич втік з Києва, але наприкінці жовтня його знов схоп­лено, після чого Ярослав Святополчич міг і далі спокійно сидіти у Волині (565, с. 91).

Незважаючи на волинську інтермедію, основною пробле­мою Русі все ж лишався Степ. Після Любеча постав шанс принципово вирішити цю проблему і відкинути степовиків максимально далеко від своїх кордонів. Саме у цьому контексті визріло рішення про новий княжий з’їзд на Золотчі. Якраз на ньому антиполовецька орієнтація тріумвірату стала доконаним фактом. Але масивна машина розверталася все ж дуже повільно. До того ж відбулися принципові переміни всередині самої Русі. Саме IlOl р. помер гучнозвісний Всеслав Полоцький. Між його синами одразу спалахнула усобиця. Перед князями України-Русі виникла перспектива поживитися за рахунок північних сусідів. Тому походи у степ було відкладено на потім. Навпаки, вима­гався надійний тил з боку Степу. Через це 15 вересня 1101 р. у м. Сакові було укладено черговий вічний мир з половцями, те­пер вже без данини з боку Русі (656, с. 52). Сторони обмінялися заложниками. Здавалося, що ця угода перекреслила всі плани Мономаха, але наступний рік показав, що ситуація все ще склад­на (456, с. 176). Принаймні, навряд чи варто твердити, ніби «1101 р. взаємини Київської Русі з половцями поліпшилися» (516, с. 274). HOl р. Мономах будує величний Успенський собор у Смоленську (датується дендрохронологічно - 1135, с. 67), а потім демонстративно подається ще далі від України-Русі, в Ростовсь­ку землю та закладає і там Успенський храм у Суздалі (247, с. 29,34). Згідно Києво-Печерського Патерика, цей храм був «всем подобіем» Успенського собору Києва (ЗО), отже, його творення мало характер демонстрації проти Святополка. 26 серпня «Руська земля» пережила навалу сарани, що «поїла всяку траву й багато жита» (70, с. 388).

Увесь наступний 1102 р. на Русі був сповнений якоюсь під- спудною боротьбою між тріумвірами, не відображеною у літо­писі (ще імовірніше - її обставини були вилучені при творенні мономахової редакції Повісті врем’яних літ). Принаймні, гро­мадська думка була збурена, всюди ввижалися знамення. Піс- карьовський літописець детально описує сонячні аномалії 29 січня і 7 лютого (76, с. 71). Рік почався вітряною сухою зимою. Гриб­кові хворості, що терзали європейців вже майже десятиліття, при­пинилися. Це зумовило сплеск суспільної активності: німець­кий наступ у польському Помор’ї, перемогу єрусалимського короля Боемунда при Рампі, підкорення Танкредом Антиохійсь- ким (який після полону Боемунда став головним вождем хрес­тоносців) Маместії, Адану і Tapcy, зайняття Альморавідами Валенсії. На Сході відновилися усобиці серед Сельджуків, цього разу султан Беркйарук повернув собі престол, але на цьому боротьба не скінчилася.

Спокій в українському Степі різко контрастував з тим, що чинилося в інших куточках Євразії. Степ немов вимер. Щезли далекі половецькі сторожі, що постійно товклися окрай Поля, припинилися напади на купецькі валки і на прикордонні села й містечка. У Києві і Чернігові ликували, у Переяславі сумнівали­ся у тривкості такої ситуації. Мономах негласно продовжував готувати похід. Щойно народженого сина він нарік Андрієм на честь грецького святого-воїтеля Андрія Стратилата (504, с. 475).

1102 р. Борис Всеславич Полоцький здійснив успішний по­хід проти ятвягів. Полоцька земля тоді була охоплена ще силь­нішими відцентровими тенденціями, ніж Україна-Русь. При Бо­рисі різко посилився вплив дрібних феодалів, тому князь потребував підняття свого авторитету успішними збройними ак­ціями, тим більше, що в спину діяв енергійний молодший брат Гліб Мінський (434, с. 55). Тоді ж спалахнув і гострий конфлікт між Новгородом і Києвом, спричинений спробою Святополка втрутитися в усталені новгородські порядки (927, с. 47). Восени 1102 р. Боняк пішов на Переяслав. Оскільки напад стався тоді, як місто стояло без князя, Боняк мав добру розвідку і прекрасно знав про всі приготування свого грізного сусіди. Мономах був у Смоленську і привів рать звідти. Прислав підмогу і Свято- полк. Брати переслідували Боняка кілька днів, та так і не змогли наздогнати (656, с. 52).